Текст книги "Оріноко"

Автор книги: Аркадій Фідлер

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 23 страниц)

День за днем пливли ми біля безкраїх болот, оповитих недоступною таємницею, все більш зачаровані лиховісною величчю лісових хащів. Але не залишали звичайних занять на палубі: я – вивчення іспанської мови і, крадькома, аравакської; товариші – оволодіння вогнестрільною зброєю. Коли ми підходили до головного гирла Оріноко, я з радістю ствердив, що зараз наш невеликий колектив став ще більш згуртованою, єдиною групою справжніх друзів. Ніхто з нас не знав, що чекає його в найближчому майбутньому, і, мабуть, ця непевність з'єднала нас усіх в один міцний союз братерства, я б сказав навіть – у своєрідне плем'я.

Люди непогано навчилися володіти вогнестрільною зброєю і, що теж дуже важливо, берегти її в цьому жахливому кліматі від ушкодження. Більш того, люди прив'язалися до неї, як до чогось дорогоцінного, полюбили її і віддавали всі свої почуття мушкетам, рушницям, пістолетам. Я не хотів викликати непорозумінь або розчарувань і сказав, що зброя ця поки що належить мені, але хто добре навчиться користуватися нею, пізніше одержить її у власність.

Плавання вздовж дельти Оріноко набридло нам тим, що не було води для пиття, і коли перед нашими очима відкрився просторий краєвид головного гирла, ми вирішили поплисти по річці трохи вгору, де сподівалися швидше знайти питну воду.

Саме настав морський приплив, течія повернула до берега, і ми швидко пливли повз один з найбільших островів. За дві години повернули в бічний рукав і кинули якір серед густих заростей, біля сухого берега.

Люди, вислані на розвідку, скоро повернулися, біжачи так, немовби за ними гналися самі чорти. Ще з берега подавали нам знаки, закликаючи бути обережними. Вони швидко піднялися на шхуну і розповіли, що тут поблизу є велике селище індійців, сховане в хащах.

6
Там, де судді – мурашки

Пригадавши сумний досвід, який ми винесли з півострова Парія, одні кинулися до зброї, інші – піднімати якір. Ми стояли біля самого берега, правда, добре замасковані густою стіною гілок, яка піднімалася над поверхнею води. Сподіваючись, що індійці нас ще не помітили, ми вирішили відійти до протилежного берега ріки, поки нас не спіткало нове лихо.

Але сталося не так, як ми думали. Індійці помітили нас. З гущавини напроти корабля раптом почувся пронизливий крик. Той, хто кричав, був від нас за кілька десятків кроків, але в буйному листі ми не бачили його і, крім того, не розуміли його мови. В той же час згори, з верховіть найближчих дерев, хтось інший гукав до нас. Ми підняли голови і дивились туди, витріщивши очі, але нікого не бачили.

– Це, напевно, варраули! – прошепотів мені збентежений Манаурі.

– Варраули або гуарани – одне й те ж, – пояснив Арнак.

Аж ось ми почули третій вигук, після якого зовсім остовпіли, бо голос той ішов з води, прямо з-під носа нашого корабля. У воді нікого не було, а проте голос чути було з-під нашого борту. Я знав про існування людей з незвичайним умінням говорити, так званих чревовіщателів, які вміють подавати різні голоси з різних сторін, але це були не вони. Голоси здалися нам диявольськими, а наше становище – досить прикрим. Не дуже приємно чути навколо себе якісь таємничі вигуки і не бачити нікого, чекаючи кожної хвилини граду стріл.

Тубільці помітили наше збентеження, і це, як видно, їх дуже бавило. А коли ми дивилися на воду, намагаючись зрозуміти, звідки йде цей таємничий голос, з кількох боків, зовсім близько від нас, хтось пирснув глумливим сміхом.

Незнайомі слова, кинуті в наш бік, часто повторювались і звучали, як запитання, хто ми такі. Тому Манаурі то аравакською мовою, то іспанською відповідав, що ми араваки, або локоно, – так араваки називали самі себе. Слово «аравак» ті, мабуть, зрозуміли, бо кілька разів повторили його, потім почали щось голосно вигукувати, наче кликали когось здалека. За кілька хвилин з гущавини хтось відгукнувся цілком зрозумілою для нас мовою – аравакською:

– То ви араваки?

– Так, саме вони, – відповів Манаурі.

– А що ви тут робите?

– Ми повертаємося в рідні краї, до ріки Померун.

– А звідки повертаєтесь?

– З-під Гори Шулік.

В гущавині настала тиша, наче людина, що ховалася там, про щось міркувала чи радилася з іншими. Лише за хвилину вона гнівно вигукнула:

– Ти кажеш неправду. Ти брешеш.

– Ого! Ти так думаєш?

– Араваки з-під Гори Шулік давно повернулися на південь, нікого там не залишилося. Ви не з-під Гори Шулік!

Незнайомець був, як видно, добре поінформований… Був то, безперечно, аравак, тільки не з тієї місцевості, що мої товариші.

– Але ми все ж таки з-під Гори Шулік! Вождь Манаурі ніколи не брехав, запам'ятай це! – відповів вождь повчальним голосом і коротко розповів про напад іспанців кілька років тому на рідне село під Горою Шулік, про неволю на острові Маргарита, про недавню втечу з неї, повернення до безлюдного селища і про похід до своїх, до ріки Померун.

– А ти хто такий? – запитав вождь нарешті.

– Мене звуть Фуюді і походженням я з-над річки Ессеквібо, – відповів той уже приязніше.

– А що ти робиш тут, біля гирла Оріноко, так далеко від Ессеквібо?

– Я ще в минулу суху пору залишив Ессеквібо, щоб відвідати своїх знайомих з племені варраулів. Я належу зараз до групи вождя Конесо і живу біля ріки Ітамака…

– Конесо? Того, що був вождем під Горою Шулік?

– Так. Саме того!

– А де він тепер, де його група? Адже ми якраз до них пливемо.

– Конесо зараз біля Оріноко, недалеко звідси.

– Що ти кажеш! Він не пішов до ріки Померун?

– Ні. Там зараз смута, дуже гаряче від акавоїв! Конесо, мандруючи з півночі, вирішив залишитися тут, на берегах Оріноко, біля гирла ріки Ітамака, як я вже казав тобі.

– А далеко звідси до гирла Ітамаки?

– Човном днів чотири-п'ять, якщо плисти за течією. Ця звістка, така важлива для нас, дуже розхвилювала всіх па кораблі. Адже тепер не треба було плисти до ріки Померун, мета нашої подорожі була зовсім близько, біля самої Оріноко.

Фуюді, як назвав себе аравак, замовк, мабуть, передавав комусь у заростях наслідки розмови з Манаурі. Певно, там виникли якісь підозріння. Після кількох хвилин мовчання Фуюді знову запитав:

– На вашому кораблі не тільки араваки. Хто ті інші?

– Негри, що так само, як і ми, втекли з неволі і тепер живуть з нами, – пояснив вождь.

– А той молодий espaniol?

– Це наш полонений. Під час останнього бою з іспанцями ми знищили їх цілий загін і лише його взяли живцем.

– Ви знищили цілий загін? То ви такі герої? – запитав аравак, ніби з іронією.

– Знищили, хоч вірте, хоч ні.

– Для чого ж ви взяли цього полоненого?

– Він добре вивчав цю країну і знає, де іспанські форти.

– А той, інший jalanaui?

Яланауй означає біла людина.

– Це paranakedi – англієць, багатий вождь у своїй країні, найкращий мисливець і воїн. У нього безстрашне серце, величезний досвід і небачена військова хитрість.

– Ай-яй-яй!

– Він щирий наш друг, якого ми цінимо як наймогутнішого вождя. Дякуючи йому і його мушкетам, ми здобули дві великі перемоги над іспанцями.

– Ая-яй!

– Ми побили всіх ворогів, здобули чудовий корабель…

– І цього коня?

– Так… Ця людина – непереможний вождь.

– Як називається це чудо?

– Яке чудо?

– Це чудо хоробрості, цей paranakedi?

– Білий Ягуар! – відповів Манаурі, не задумуючись.

Надмірні вихваляння моєї особи не кидалися на вітер. Як я догадався, вони служили прихованій меті вождя. Бувалий хитрун, щедро наділяючи мене надзвичайними якостями, вбачав у цьому неабияку користь і для себе, як мій друг і союзник, а саме – він хотів налякати тих, що шукали б з ним сварки. Манаурі не знав, як приймуть його в рідному племені, швидше чекав мало прихильної зустрічі, тому сіяв чутки, що ми непереможні.

– Ти кажеш, що він такий багатий, – продовжував Фуюді вже менш глузливо, швидше здивовано. – То чому він голий, так само, як і ви, бідолахи?

От тобі й на! Знову те ж саме! Тубільці уявляли собі європейців не інакше, як одягнених, узутих, наряджених, з капелюхом на голові і блискучою шпагою при боці. В їх уявленні поняття влади поєднувалося з розкішним вбранням. Європеєць без одягу – це людина, яка не має ні влади, ні взагалі будь-якого значення. Пояснювати їм, що під час перебування на безлюдному острові в тропічному кліматі я одвик від одягу, почуваю себе краще без нього, було те саме, що кидати горохом об стіну.

– Такий звичай і таке бажання великого вождя, – пояснював Манаурі.

Нарешті на березі склалося сприятливе враження про нас. Фуюді сказав, що він хоче відвідати шхуну, і попросив прислати за ним човен. Під час цієї процедури стіна зелені розсунулась, і на мить ми побачили велику кількість індійців, які, тримаючи в руках луки, сховалися серед найближчих дерев. Добрий вигляд мали б ми, якби справа дійшла до бою!

Фуюді був кремезний, мускулястий чоловік у розквіті сил, з бистрими, трохи розкосими очима і спритними рухами. Людина кмітлива, це зразу впадало в очі. Я вперше побачив індійця в повному, урочистому вбранні. На голові у нього був ковпак, утиканий барвистим пір'ям, на шиї – три дорогоцінні нашийники, з яких звішувалися на груди різноколірні горіхи, зуби риб, а також кігті звірів. Майже голе, тільки з пов'язкою навколо стегон тіло і особливо обличчя було яскраво розмальоване червоними і чорними смугами.

Мої товариші, одягнені абияк, побачивши цього франта, були приголомшені; їх охопила заздрість. У присутності такого земляка вони ніби вперше відчули подих свободи, глибше усвідомили мету своєї подорожі.

З цілком зрозумілою квапливістю вони почали розпитувати про життя своїх родичів біля гирла ріки Ітамака, Фуюді повідомив, що у них все гаразд. Відповідав він коротко і неохоче, але сам у той же час зажадав докладного опису наших пригод. Мої товариші нічого не приховували.

Потім Фуюді звернувся до мене:

– Мої побратими вихваляють тебе, Білий Ягуаре, за те, що ти їм допомагав і був добрим товаришем. Отже, і я вітаю тебе як товариша, хочу, щоб ти й нам був за брата. Єкуана, мій хазяїн, вождь тутешніх варраулів, запрошує тебе і всіх вас відвідати його селище. Сьогодні у нього велике свято, і він хоче як слід почастувати вас!

– Охоче приймаю запрошення! – відповів я, – А яке ж у вождя свято?

– Суд мурашок. Син Єкуани одружується…

Я не дуже розумів, що це за суд мурашок, але всі товариші були в такому радісному піднесенні, що я не хотів псувати їм настрою.

Тоді кілька десятків великих човнів вискочили з-за повороту річки і підпливли до нас. Шхуну взяли на буксир. І так, тягнучи її спільними силами, ми вирушили до осель варраулів, що розташувалися менше ніж за чверть милі від нашої зупинки.

Тим часом Манаурі і Арнак принесли мені іспанський мундир капітана корабля, той парадний, страшенно жаркий мундир, з яким вони не хотіли розлучатися, і наказали мені швидко одягти його. Я покладався на їх знання тутешніх звичаїв і, не опираючись, надів мундир.

Потім я взув чоботи Арасибо, прив'язав до боку шпагу з перламутровою рукояткою, а за пояс встромив срібний пістолет. Але верхом пишності була шкура ягуара.

Аж тепер я все зрозумів! В останні дні нашої подорожі жінки витягли шкуру на палубу і з ранку до вечора старанно її вичиняли, м'яли, натирали, гладили, аж доки вона не стала м'яка, а хутро набуло чудового блиску. Це була шкура ягуара, якого ми разом з Арнаком і Вагурою вбили на безлюдному острові. Тепер її нап'яли на мене так, що голова хижака прикривала мою голову, залишаючи відкритим лише обличчя, а решта шкури вільно звисала на спину і по боках аж до самих п'ят.

Враження від цього маскараду були надзвичайні. Товариші дивилися на мене, мов на якесь божество, а очі завжди непокірної Лясани стали ще більш вологими і прекрасними. Все це приємно лоскотало моє самолюбство, але, засоромившись, я стримався і звернувся до Манаурі:

– Слухай, вождю! Забава забавою. Але чи можеш ти поручитися, що нас не чекає тут пастка?

– Ні, тут немає пастки! – запевнили мене Манаурі і Арнак. – Вір нам!

Тимчасом ми допливли до селища. На галявині серед лісу стояло на високих палях кілька десятків хатин, скоріше навіть куренів з дахами, переважно без стін. Хатини ці були розкидані далеко одна від одної. Посередині галявини, аж над самою водою, височів, теж на палях, великий поміст, кроків сто завдовжки і завширшки. На цьому помості теж стояло кілька хатин, розташованих близько одна від одної. Ці хатини були трохи кращі й більші ніж ті, що на землі. Вони з трьох боків оточували незабудований простір – майданчик на помості, відкритий з боку річки.

Там, на майданчику, під широким навісом з пальмового листя, нас чекав вождь Єкуана, якого оточували старшини, озброєні луками, списами, палицями і щитами. З усіх присутніх тільки вождь – огрядний чоловік. – сидів на стільці з багатою різьбою, решта ж стояли навколо. Поруч з вождем були три вільні стільці, напевно, призначені для нас, гостей.

У всіх цих людей були розмальовані тіла, всі вони мали багаті прикраси – нашийники, пов'язки, намисто з зубів диких звірів і яскравих плодів.

Але пір'я на голові було тільки у Єкуани, і я зробив висновок, що це почесна ознака вождя і що аравак Фуюді, який теж мав таку прикрасу, вважався рівним вождеві.

Зі мною йшли лише кілька моїх товаришів – решта залишилася на шхуні охороняти майно.

Мене попереджали, що, за правилами церемонії, Єкуана чекатиме нас сидячи, і тільки тоді, коли ми підійдемо зовсім близько, він підведеться й привітає нас. Але вождь, немов остовпілий чи осліплений нашим виглядом, не витримав. Як тільки ми, озброєні для більшого враження рушницями, вилізли по драбині на поміст і зупинилися на його краєчку, Єкуана, незважаючи на свою огрядність, схопився з місця і швидко підійшов до нас.

Його промова, яку переклав на аравакську мову Фуюді, на щастя, була не довга, зате дуже сердечна. Вождеві так само щиро відповів Манаурі.

Під навісом біля стільців стояло кілька великих глиняних глеків. Кожен з них вміщував добрих двісті кварт^[5]₅
  Кварта – міра сипких і рідких тіл, яка застосовується в деяких країнах. В Англії кварта дорівнює 1,14 літра.


[Закрыть] і був наповнений каламутною, жовтою рідиною. Коли Єкуана, Манаурі і я сіли, господарі почали наливати цю рідину в тикви і частувати нас. Напій був кисленький з неприємним запахом, але не огидний і мав у собі трохи алкоголю.

– Це кашірі, – прошепотів Арнак, стоячи біля мене, – напій з кассави. Не пий багато!

В цей час почулися ритмічні удари кількох бубнів і на майданчик дрібними кроками вбігли двома рядами чоловіки і жінки. Під досить одноманітний спів вони підтюпцем кружляли в танці, плавно вимахуючи руками. Обличчя в них були суворі, поважні.

Серед танцюючих звивався чоловік у масці. Він зображав якесь жахливе чудовисько і виконував роль ніби вожака. При цьому він танцював якось особливо кидаючись, мов скажений, у різні боки; цей несамовитий танець зображав чи то полювання, чи бій.

– Це чаклун! – пояснював Арнак.

– Може, це той, що раніше вигукував такими дивними голосами?

– Може…

Єкуана був дивний індієць. Відзначався не тільки своєю огрядністю, але й дуже веселою вдачею. Весь час він посміхався до всіх, особливо до нас, гостей, щось жартівливо розповідав, запрошував випити. Тикви з кашірі весь час переходили з рук у руки, але я пив усе менше й менше, а згодом тільки змочував уста. Але я зовсім одвик від алкогольних напоїв, і незабаром мені запаморочилося в голові, стало дуже жарко. В гарячому вологому повітрі піт лився струмками з усіх, а з мене особливо.

В якусь мить у приступі зухвалості і розпачу я зірвав із себе шкуру ягуара; кинув її на поміст і зі злістю наступив на неї чобітьми. Я гадав, що люди обуряться, ал ні. Навпаки. Єкуана з захопленням сприйняв мій рух, як вияв могутньої влади над ягуаром, і закричав, плескаючи в долоні:

– Білий Ягуар!.. Наш брат Білий Ягуар!..

Заохочений цим, я стягнув з себе капітанський мундир і також безцеремонно кинув його на шкіру ягуара. Індійці сприйняли це, як знак зневаги до іспанців, і втішалися, вигукуючи:

– Переможець іспанців! Убивця іспанців!…

Дехто захотів зараз же притягти сюди Педро і погратися з ним досхочу, помучити, але я серйозно застеріг їх, щоб відмовились од несвоєчасних бажань і дали хлопцеві спокій. Індійці погодилися зі мною.

А на майданчику, тут же перед нами, тимчасом без перерви тривали танці і співи, причому загальний вереск дедалі дужчав. Шалений характер забави поволі передавався й мені.

Приголомшеному всім цим – і випитим кашірі, і танцями, і галасом, і задухою, – мені здалося, що перебування моє тут, серед індійців, – це щось фантастичне, нереальне. Чи справді доля закинула мене в ці лісові краї біля гирла гарячої венесуельської ріки? Чи справді це я, віргінець Ян Бобер, безглуздо посміхаюсь до товстуна Єкуани, дивлюся на індійців, які невтомно танцюють, підхоплюю мимовільну посмішку якоїсь гарної дівчини, намагаюся зрозуміти незвичайну дивовижність цих людей, чужих, далеких і в той же час таких гостинних?

Так, ці люди чужі. Несподіване вторгнення в таємниче свято варраулів, у вир їх пияцької забави здалося мені примарним сном. Але одразу ж мене огорнуло інше почуття – почуття сердечного тепла. Варраули були мені чужі, це правда, зате які близькі були мої товариші по подорожі, яких зріднила зі мною спільна доля і недоля! Я любив їх, як свою сім'ю, в їх оточенні не був самотній, а це майже замінювало мені батьківщину. Глибоко прихильний до них, я відчував себе таким сильним, могутнім, що навіть на ці дива чужого мені світу дивився ніби з-за безпечної огорожі.

А дива справді були незвичайні! Переді мною раптом з'явилася якась казкова пташка. Це був величезний білий лелека з чорним дзьобом, піднятим угору. Він з хвилину нерухомо дивився на мене – певно, я був для нього такою ж дивовижною істотою, як і він для мене, – а потім зовсім спокійно почав пожирати смажену рибу, розкладену переді мною на широкому листі. Люди, сміючись, відштовхували його, а він з похмурою настирливістю повертався назад і знову крав усе, що тільки міг проковтнути. Потім до лелеки приєдналося кілька десятків приручених мавп, – підозріливо лупаючи очима в бік чудовиська, тобто білої людини, вони поїдали запаси солодких плодів. Безліч приручених птахів і четвероногих крутилися між людьми.

Несподівано всі бубни, за винятком одного, замовкли. Танці припинилися, танцюристи розійшлись. На палях, що стирчали на помості, були розвішані невеликі продовгуваті сітки-гамаки. До двох таких сіток підвели молодих людей – підлітка Вагуриного віку і значно молодшу дівчинку. Я подумав, що їй не більше ніж тринадцять років, але непогано розвинуті груди свідчили, що це вже не дитина.

Це – молоді. Вони були одягнені так само, як більшість тутешніх людей: у нього – лише пов'язка з волокна навколо стегон, у неї – такий же фартушок, що тільки покривав лоно, – отже, майже голі. Вони мусили лягати в два гамаки, що висіли поруч. Тим часом чаклун зняв з голови маску; виявилося, що це літній, хоч і жвавий, чоловік з байдужим поглядом. Він танцював тепер навколо молодих, що спокійно лежали в гамаках, викрикував над ними заклинання і махав двома невеличкими, щільно замкненими кошиками. Незважаючи на те, що всі, не тільки чоловіки, але й жінки і навіть діти, добре-таки випили, на помості запанувала мертва тиша. Тільки мавпи, яких люди одігнали від себе, пищали і скиглили віддалік. Я помітив, що Єкуана, батько молодого, від хвилювання майже протверезився.

Несподівано чаклун підскочив до мене і, відкривши на мить один з кошиків, на знак своєї пошани, дозволив мені зазирнути в нього: всередині кишіли тисячі лютих мурашок. Потім, серед загального напруження, чарівник поклав один кошик на голі груди жениха, другий – на груди нареченій. Суд мурашок розпочався.

– В кошиках є маленькі дірочки, – пояснював мені Фуюді за допомогою Арнака. – Мурашки крізь них не втечуть, але добре кусають. О, вже!

Обличчя бідолах свідчили, що мурашки не гають часу. Обоє молодих вкрилися потом, він і вона кусали губи від болю, але робили це непомітно, щоб не зрадити себе.

– Вся справа в тому, – пояснював далі Фуюді, – щоб перенести це мужньо, стійко і спокійно. Хай тільки хтось поворухнеться від болю або, ще гірше, зойкне – тоді кінець!

– Який кінець? – запитав я.

– Вони не змогли б побратися, а до того ж – страшенна ганьба.

– Не змогли б побратися? – звернувся я до Арнака. – Так вони ще не жили одне з одним.

– Жили, жили, тільки таємно. А тепер житимуть відкрито і можуть побудувати собі спільну хатину, відкрито їсти біля свого багаття, вона оброблятиме йому землю, він приноситиме їй рибу, дичину…

– І дітей матимуть?

– Діти могли вже бути, це не зашкодило б… Але, якщо крикнути тепер, то нічого з одруження не вийде, тільки осоромлять себе.

Чаклун не жалів молодих. Він щохвилини струшував то один, то другий кошик, щоб розізлити мурашок, і прикладав кошик щоразу до іншої частини тіла. Глухі звуки бубна ставали дедалі частіші, всі ще з більшим, безжалісним напруженням стежили за молодими жертвами. У людей знову палали очі, але я вже не знав, від чого: чи від надмірної кількості випитого алкоголю, чи то від прихованої жорстокості.

Урочистий обряд дійшов найвищої точки, коли чаклун відкрив кошики, висипав усе з них на тіла молодих. Мурашок було так багато, що місцями вони вкрили шкіру товстим чорним шаром. Кусаючи, – це навіть здалеку було видно, – вони швидко розповзалися, і на змучених тілах уже не було місця, якого б вони не кусали, наповнюючи своєю отрутою.

Молоді трималися добре, навіть не здригнулися. Наречений дістав більшу порцію мурашок, і мені часом здавалося, що юнак втрачає свідомість. Кусливі комахи повилазили роєм на обличчя, і мученики мусили заплющувати очі, щоб їх не повижирали мурашки. Та, незважаючи на все це, молоді мужньо витримували біль. Лише в індіанки сльози почали струмочками капати з-під прикритих повік, але й вона не зітхнула, не поворухнулася.

Незабаром мурашки почали злазити з тіл і розлазитися на помості. Чаклун визнав, що молоді витримали іспит. Але тоді кілька впертих юнаків голосно обурилися: наречена не витримала іспиту, – в неї лилися сльози, отже, побратися вони не можуть. Проте інші захищали молоду пару. Почалася метушня, вибухла сварка. Тільки завдяки нашій присутності не дійшло до бійки. Більшість варраулів швидко взяли верх над бешкетниками і, не шкодуючи стусанів, приборкали заздрісних. Незабаром на помості знову запанував спокій і згода. Молода пара щасливо вийшла з складного становища.

– Ти бачив? – звернувся до мене Арнак тихим голосом, хоч англійської мови ніхто, крім Вагури, тут не розумів.

– Що? Обряд мурашок?

– Ні, оцей дебош! Знаєш, що це значить?

– Ну?

– Що їх чаклун недотепа, якщо після його вироку можуть так бунтувати. Це нечувано!

– Ти думаєш?

– Де-небудь в іншому місці ця зухвалість не могла б трапитися! Все, що скаже чаклун, – святе! Чаклун у цих краях значить більше, ніж вождь. А цей…

І Арнак похитав головою.

Після суду мурашок розпочалася ще більша пиятика, тільки тепер було щось схоже на весілля. Для нас, старшин, розвісили гамаки і запропонували лягти в них, що я й зробив. Визнаю, що в цій сітці мені було дуже зручно і приємно.

Знову по колу пішли тикви з кашірі, але я тільки здавав, що п'ю, Арнак, Вагура і Лясана, на щастя, майже нічого не пили і пильнували за іншими. Але більшість наших араваків дуже оп'яніли. Багатьох із них, п'яних до непритомності, відправили на корабель, щоб одіспалися.

Мені дуже сподобалась витриманість і дисциплінованість негрів. Побачивши, що майже всі араваки напилися і що це головне в індійському святі, Мігуель і решта негрів у розпалі весілля повернулися на шхуну і там пильнували, щоб ніхто з непрошених гостей не добрався до нашого майна.

А Манаурі, почуваючи себе на сьомому небі, був радий випити. Лежачи па підпитку біля мене, він за допомогою Фуюді вів жваву розмову з Єкуаною. Мабуть, обидва вожді повіряли один одному важливі таємниці, бо Єкуана тепер менше посміхався, часто морщив чоло і раз у раз кидав на мене прихильні погляди. Нарешті він виліз із гамака і, присунувши стілець, сів біля мене.

– Анау, великий вождь, мудрий Білий Ягуар! – співуче почав він, вимахуючи наді мною руками, що, напевно, означало його доброзичливість. – Ти розумний вождь, могутній!

– Дивись, перехвалиш мене, Єкуано! – засміявся я. Манаурі, мабуть, наплів небилиць про мене.

– Еге, небилиць! – повторив варраул, хитро підморгуючи мені. – Білий Ягуар до того ж ще й скромний! А хто має стільки вогняних зубів, що – бах, бах, бах! – і роздирають усіх ворогів?

Єкуана з повагою показав на срібний пістолет, який я поклав перед собою, лягаючи в гамак.

– Так, я маю такі зуби, це правда! – визнав я весело.

– А хто умовив своїх товаришів, – вів далі вождь так само улесливо, – щоб усі, всі навчилися кусатися тими вогняними зубами? Білий Ягуар умовив.

– Це теж правда! – підтвердив я так само весело. – Та поглянь зараз навколо! Мої вогняні зуби вміють страшенно кусати, але твоє кашірі, хоч це тільки напій, міцніше!

Говорячи це, я багатозначно подивився на кількох п'яних араваків. Усі присутні вибухнули сміхом, а Єкуана з чванливим жалем визнав, що така вже вдача індійців, непоправних, великих п'яниць.

Я хотів спрямувати розмову на більш корисні справи, тому запитав Єкуану, що він знає про англійців, які живуть, здається, біля гирла ріки Ессеквібо і до яких я хотів би коли-небудь добратися. Але вождь поставився до мого запитання байдуже: він, мабуть, знав про це небагато чи, може, не хотів нічого розповісти. Сказав лише одне – що десь там, здається, живуть англійці і що вони значно доброзичливіші до індійців, ніж голландці, зате голландців більше і вони жорстокі…

– О-о-о, голландці! – здригнувся Єкуана, мов подумав про щось дуже бридке.

– Вони залили вам багато сала за шкіру? – зацікавився я.

– Ще й скільки! Не вони самі – ні. Їх бандити, мисливці за невільниками…

Але, ніби сказавши щось зайве, вождь прикусив язика.

– Ти, Білий Ягуаре, – за хвилину звернувся він до мене з просьбою, – тепер пливи на захід, до ріки Ітамака, а не на південь. Серед нас, варраулів, і серед араваків над Ітамакою завжди знайдуться люди з щирим серцем, прихильні до тебе, бо ти перебуваєш у нас в особливий час, коли всі ми тобі дуже, дуже раді. Тут знайдеш ти щирих друзів!

– Який же це особливий час?

Єкуана ухилився од відповіді, вдаючи, що не почув запитання, а може, був занадто п'яний. Раз у раз він плескав у долоні, щоб покликати жінок, які прислужували йому. Весь час наказував підливати кашірі, подавати фрукти та інші страви.

Прислужували переважно легковажні підлітки-дівчатка, що, мов дикі кізочки, скакали навколо нас. Але були й дорослі дівчата, такі ж веселі, як і молодші. Дві з них стали на коліна біля мого гамака, забавно зніяковілі і збуджені, випереджаючи одна одну, щебетали до мене, як дві маленькі пташки.

– Чого вони хочуть? – запитав я товаришів, що стояли навколо мене.

Фуюді засміявся:

– Вони пустують, жартують з тобою.

– Як-то жартують? Що вони кажуть?

– Кажуть, що заради тебе вони б не побоялися мурашок…

Всі прийняли це за добрий жарт, але за хвилину Лясана рішуче, хоч і посміхаючись, схопила молоденьких кокеток за шию і прогнала геть від мого гамака.

Сонце вже торкалося верховіть дерев, день згасав. Єкуана дуже хотів побачити всю нашу зброю, я провів його на корабель і наказав своїм людям винести рушниці на палубу. Зброя справила на вождя велике враження. Він якусь мить дивився на неї з німою повагою, потім запитав, коли ми збираємось вирушити далі.

– Вранці, напевно.

– На світанку буде приплив моря. Тоді й відпливемо.

– Ти також?

– Так. Я повинен довести вас до Оронапі. Я вже повідомив його про ваше прибуття.

– А хто це – Оронапі?

– Це голова всіх південних варраулів, наш головний вождь.

– Мої друзі, араваки, дуже поспішають до ріки Ітамака! – нагадав я.

– Одне одному не перешкоджає! Оселя Оронапі, Каїїва, лежить по дорозі, теж на березі Оріноко, звідси два дні плисти.

– Ну, якщо так, то ми можемо туди завернути.

Єкуана надавав великого значення цьому візитові. Пізніше він взяв мене під руку і провів берегом річки туди, де лежало кілька десятків човнів, наполовину витягнутих з води. Деякі з них були маленькі, з кори, інші – значно більші, випалені з цілого стовбура дерева. Вождь сказав, що дарує мені один з цих великих човнів і я можу вибрати собі який хочу. Човен, що вміщував двадцять і більше чоловік, був неабияким скарбом, отже, щедрість Єкуани, якої я не чекав, викликала велике, радісне здивування і у мене, і у всіх присутніх араваків.

– У цьому немає нічого незвичайного! – захищався вождь. – Ваші три іспанські човни занадто важкі для цих вод. А такий вузький човен стане вам в пригоді, бо він швидкий, мов стріла. До того ж, – закінчив вождь, не приховуючи загадкової посмішки, – на війні лише індійський човен потрібен.

– На якій війні? Ти нас війною лякаєш?

– Не лякаю, Білий Ягуаре. Але в цій хащі війна підстерігає за кожним кущем, і ви не уникнете її! Для цього треба мати швидкий човен!

Він знову став веселий, і я не знав, як розуміти його загадкові слова. Не бажаючи залишатись у нього в боргу, я попросив вождя вибрати для себе якусь зброю з наших запасів. Єкуана вибрав шпагу, ознаку влади вождя, напевно, більш переконливу, ніж рушниця.

Пізніше, лежачи в гамаку і перебираючи в думках перед сном численні події цього дня, я не міг надивуватися гостинності і надзвичайній сердечності варраулів. Ці несподівані для мене почуття варраулів викликали якесь запаморочення, так само, як запахи бездонної трясовини та гнилих дерев у близькій пущі, як пронизливі крики нічних звірів. Вони бентежили нас, плутали думки, приголомшували.