Текст книги "Оріноко"

Автор книги: Аркадій Фідлер

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 23 страниц)

– То чому ж ти сам відверто про це йому не сказав?

– Я не хотів відкривати йому наші таємниці.

– Я бачу, ти лицемірний, Манаурі! – сказала знехотя, але спокійно Лясана.

– Лицемірний? Як ти можеш плести таку нісенітницю, жінко?!

– В очі говорите, що відвезете його на англійські острови, а за плечима хитруєте, щоб він у нас залишився!

– Так, щоб залишився, але залишився добровільно. Добровільно, чуєш мене, глуха жінко? Крім того, ти повинна поневолити його, примусити закохатись у тебе. Тільки ти можеш це зробити! Я бачив, як він посміхався до тебе…

– То були пусті жарти.

– Ти ж приваблива, а це не жарт! Для блага всіх нас ти повинна зробити так, як я кажу, щоб він залишився…

– То що ж я маю робити?

– Обплутати його, розумієш? Обплутати!!

Почувся приглушений сміх Лясани.

– Добре тобі, сміливий вождю, оце вимагати і наказувати, – весело глузувала вона, – але як це зробити? Обплутати! Якщо ти передбачаєш різні безглуздя, які нібито чекають нас у селищах, то порадь мені, як обплутати таку людину, як він.

– Я тобі кажу ще раз: ти приваблива!

– Але я не хочу бути принадою!.. Ти прихильний до нього, це я знаю… тільки я не принада!

– А ти не хотіла б, щоб він став твоїм чоловіком?

Лясана відсахнулася, замовкла. Я був у безглуздому становищі, слухаючи все це. Манаурі і Лясана навіть підозрівати не могли, що я їх розумію. Якийсь внутрішній голос нашіптував, щоб я пожартував над ними, як слід і заговорив аравакською мовою. Та я стримався, прикусивши язика.

– За кого ти мене вважаєш? Чому так зневажаєш мене? Чи ти вже забув, що недавно сталося?.. Кілька днів тому загинув Матео, батько моєї дитини, а тепер я повинна, мов підла сучка, зиркати всюди, шукати нового чоловіка?

– Ти повинна думати про долю всієї нашої групи! – буркнув вождь.

– Не дратуй мене своїм піклуванням про нашу групу… Не вимагай, щоб я стала посміховищем. Я не хочу втратити його поваги!

Дивіться, дивіться! Дика, сказав би я, індіанка, якій ледве минуло вісімнадцять років, а вже може проповідувати такі моралі, і скільки в ній почуття власної гідності! Мені так і кортіло стиснути в обіймах цю відважну молоденьку жінку.

– Скажи мені, Лясано, невже він тобі так не подобається? – випалив Манаурі зненацька.

– Ні! – щиро відповіла жінка.

– От бачиш!

– Ото ж бо й є, що не бачу!..

Море було спокійне, і ми без труднощів переправились на берег. Група наша складалася з одинадцяти чоловік, які вільно вмістились у двох човнах. Вискакуючи по черзі на прибережний пісок, кожен із нас, напевно, відчував незвичайну важливість цієї хвилини, наче вступав у новий період свого життя. Після довгих блукань доля закинула мене на це узбережжя Південної Америки. А що ще вона мені приготує?

Ми відразу вирушили в дорогу, йдучи один за одним. Індійці посувалися тихо, мов коти, тільки я крокував важко і шумно. В цих краях багато змій, особливо небезпечних уночі, тому Манаурі порадив мені перед походом взути іспанські чоботи.

– Чому тільки я маю взуватися? – запротестував я.

– Бо ти народився не тут. У тебе немає природженої кмітливості, яка потрібна в боротьбі з цими зміями.

– А у вас є?

– Є. Ми мимоволі відчуваємо, де змія.

Отже, хоч я й одвик від чобіт, а проте слухняно взув їх і тепер, під час походу, гупав ними об землю так, що аж луна котилася на чверть милі. Та це нікого не тривожило, адже ми на своїй землі, недалеко від друзів.

Шлях наш стелився біля підніжжя Гори Шулік, спочатку – вздовж самого узбережжя, потім повернув праворуч, у зарості. Минувши гущавину, ми вийшли до затоки. Але це була не справжня затока, а лагуна завширшки майже з півмилі, з досить широким виходом у море.

Манаурі показав рукою на протилежний берег лагуни і спокійно сказав:

– Там село.

Ген-ген, майже біля самої води, маячіли обриси якихось будов, подібних до хатин, але на такій відстані їх важко було розпізнати, незважаючи на місячне світло.

– Чи є у селі собаки? – запитав я.

– Багато.

– Щось їх не чути.

Таємнича тиша занепокоїла також Манаурі і решту індійців. Невже усі собаки спали, як забиті? Це просто неможливо. Завжди якийсь гавкає і луна обов'язково розлягається над водою.

Індійці були занепокоєні. Висловлюючи різні припущення, ми вирушили далі в дорогу, йдучи берегом озера. Місцевість навколо була така, як і раніш: пісок, подекуди вкритий заростями, де-не-де зустрічалися скелі. Місцями скелі заходили у воду, утворюючи над озером дивовижні печери.

За кілька хвилин ми пройшли половину дороги до села і вже розрізняли окремі хатини, розкидані в долині річки. Але й досі не видно було ніяких ознак життя. Тиша здавалася такою неприродною, що я зупинив індійців.

– Собак не чути! – сказав я.

– Їх немає. – Манаурі не приховував свого занепокоєння.

– Хатини стоять, село є! – зауважив Арнак.

– Стоять там, де й були. Але чогось їм бракує.

– Людей немає! – пояснив я. – Тут щось не все гаразд! Будьмо обережнішими. Треба посуватися крадькома.

Я тепер шкодував, що ми взяли з собою так мало вогнестрільної зброї і зовсім не мали луків. Та було вже пізно виправляти помилку. Насамперед необхідно розгадати таємницю німого села.

Вагура підійшов до мене і пошепки запитав:

– Ти, Яне, гадаєш, що сталося якесь нещастя?

– Щось сталося, я певен цього! Жителів же немає!

– Може, прийшли іспанці і всіх забрали в неволю?

– Ми переконаємося в цьому, коли дійдемо до хатин.

Підкрадатися треба було якомога тихше. Незважаючи на небезпеку від змій, я швидко зняв з ніг диявольське взуття і аж зітхнув полегшено. Як приємно земля холодила босі ноги! Вагура сховав чоботи в дуплі дерева, що стояло над берегом озера, і я позбувся зайвого клопоту.

Під заслоною кущів ми швидко дісталися до першої хатини. Стіни її були очеретяні, покрівля – з листя кокосових пальм. Досить було одного погляду, щоб переконатися, що хатина – давно вже безлюдна – ось-ось мала розвалитися: очеретяні стіни в багатьох місцях повиривані, крізь велику діру в даху світив місяць.

– Подивись-но, що там всередині? – доручив Манаурі Арнакові.

Сховавшись у заростях, ми чекали повернення юнака.

– Ти пам'ятаєш, хто тут мешкав? – запитав я вождя.

– Пам'ятаю. Мабукулі, мій приятель.

– Коли іспанці напали на вас, він не потрапив у неволю?

– Ні. Під час нападу його тут не було, як і багатьох інших.

– То після нападу він міг сюди повернутись?

– Міг.

Прийшов Арнак і сказав нам, що нічого підозрілого в хатині він не помітив. Деякі незначні речі, як, наприклад, тикви для води, лежали на підлозі, а хатину господарі, здавалося, залишили добровільно.

– А ти не помітив там слідів погрому? – допитувався вождь.

– Ні.

Довкола панувала тиша, все говорило про те, що селище безлюдне. Індійці, побачивши цю пустку, спочатку остовпіли, а потім їх охопило почуття страшної пригніченості, яке, безумовно, передавалося й мені.

Якась зловісна таємниця була в цій мертвій тиші індійського селища. Коли всі ми підійшли до безлюдної хатини, я попередив товаришів, щоб без потреби вони не входили всередину – адже могло бути, що людей вигнала з осель якась хвороба.

Просуваючись далі, ми минули згарище іншої хатини. Вона, як пригадав один з індійців, згоріла ще до нападу іспанців на село. Це було давно, приблизно за рік чи два до того, як мешканці залишили селище. Про це свідчили різні сліди, помічені нами і в інших хатинах.

Спостерігаючи ці сумні картини, ми обережно пройшли в кінець села, всюди зустрічаючи пусті хати, залишені добровільно. Вони стояли не групою, а на досить значній відстані одна від одної. Селище розтягнулося на якихось вісім, а може й десять гонів. Нарешті, дорогу нам перегородила широка, але мілка річка, що впадала в озеро. Ми посідали на березі, в тіні дерева, яке стояло поруч, щоб тихенько провести нараду.

– В одному я впевнений, – сказав я тихо, – тут не було нападу і не лилася кров.

Усі підтвердили це.

– Ніде немає слідів боротьби, хоч би поламаного списа чи стріли, нічого, – сказав Манаурі.

– Але ж куди могли піти люди? – здивувався Арнак.

– Мабуть, в глиб лісу, щоб бути трохи далі від узбережжя, – висловив я своє припущення. – З моря, мабуть, весь час загрожували білі пірати.

Я говорив ніби устами товаришів. Усі вхопилися за це припущення, бо воно дозволяло надіятись, що село не зазнало ніякої катастрофи або смертоносної хвороби.

– Напевно, вони одійшли не дуже далеко від моря, – припустив Манаурі, – і завтра ми легко їх знайдемо.

– А де ж розташовані інші чотири села? – запитав я.

– Над цією ж річкою, тільки в її верхній течії.

– Далеко звідси?

– Недалеко. Найближче село лежить за якихось два рази по десять пострілів з лука.

– Двадцять пострілів з лука, – підрахував я, – це, певно, півгодини ходьби. Отже, дуже близько!

– Близько.

Вождь помітив моє пожвавлення і зразу ж догадався, що я маю на меті.

– Я знаю, про що ти подумав! – сказав він. – Треба довідатись, як там справи?

– Звичайно! Може, й ваші там!

Ми подивилися на місяць і зірки. До півночі ще далеко. На світанку нам треба було повернутися на шхуну, але ми вирішили використати всі можливості, щоб узнати, що діється в решті аравакських селищ. Манаурі відібрав чотирьох індійців, добре обізнаних з місцевістю і, наказавши не жаліти ніг, послав їх уверх по річці. Ми повинні були чекати їх повернення тут, біля озера.

На березі річки земля була волога, болотиста, покрита смугою досить буйної рослинності. Гострий запах прілого листя і гнилого коріння висів у повітрі, майже запаморочував голову. Смуга прибережної рослинності була вузька, не ширша, мабуть, ніж тридцять чи сорок кроків, але з її гущавини долітали до нас такі фантастичні звуки, ніби вони виходили з якихось страшних пащ загадкових потвор, що ревіли там у дикій люті. Щось лопотіло, скрипіло, стогнало, стукало, але найбільше докучало, проймаючи до самих кісток, якесь суворе сичання. Можна було подумати, що то відкрилося піддувало пекла, і звідти повискакували різні бестії, що ось тепер гарцюють у цій частині пущі.

Дрімучі ліси далекої Віргінії вночі теж сповнені різних голосів; у сухих хащах безлюдного острова, який ми нещодавно залишили, також вигукувало щось уночі, але все це не можна було порівняти з какофонією пронизливих криків, які я чув зараз над цією річкою.

Індійці звикли до такого галасу і зовсім не звертали на нього уваги.

– Це, мабуть, цвіркуни, – сказав я, – так сичать, що аж вуха роздирає?

– Так. Цвіркуни та інші комахи, – відповів Манаурі.

Якась потвора грізно занявчала.

– Це дикий кіт? – мимоволі здригнувся я.

– Ні. Це листяна жаба.

Раптом розлігся якийсь стукіт, нібито коваль з усієї сили бив молотом по косі.

– А це що? Птах?

– Теж жаба, тільки річкова.

Несподіване приглушене кумкання, потім плескіт води. Манаурі з хвилину прислухався, думав.

– Не знаю, що це, – визнав він. – Може, великий водяний щур…

– А більших хижаків тут немає?

– Може й є.

Вождь спокійно поглянув навкруги, обвів поглядом гущавину і ствердив:

– Але саме тут їх напевне немає…

У цій місцевості було безліч – тисячі, мільйони – комарів. Це було страшенно неприємно. Комарі хмарами оточували людину, безжалісно жалили її. Індійці, мабуть, звикли до цього, тому досить мужньо зносили муки і терпеливо давили комарів на тілі. А я майже очманів. Нарешті не витерпів – одійшов від прибережних заростей на сто кроків і виліз на піщаний пагорок. Тут – ніби рукою зняло. Задоволений, я зручно всівся на піску і чекав.

Хмаринки почали клубочитися і пропливати по небу, час від часу закриваючи місяць. Тоді ставало зовсім темно. Хоч добрий Манаурі і заспокоював мене, твердячи, що тут напевно немає хижаків, але я був досить досвідченим мисливцем і ні на хвилину не забував, що лісові хащі – батьківщина всякої кровожерливої погані. Тому я наказав добре перевірити порох на поличках пістолетів, щоб бути напоготові.

І добре зробив. Саме в той час, коли місяць зайшов за хмари, я, уважно вдивляючись у темряву, помітив між найближчими двома кущами якийсь підозрілий рух. Примара, обман зору? Але ж ні! Серце закалатало швидше, сумніву не було; там виразно промайнула тінь. Я обережно вийняв із-за пояса пістолет і навів його на звіра.

Проте одразу ж завагався: чи варто стріляти, адже постріл розбудить усю околицю, а наше становище поки що не з'ясоване.

Звір, судячи з того, як він рухався, не відчував моєї присутності. Він скерував усю свою увагу в напрямку річки, де відпочивали мої товариші. Мені здалося, що він був досить високий, хоч у темряві я не міг добре роздивитися. Припускав, що це скоріше велика мавпа, ніж звичайний чотириногий звір.

Стріляти чи не стріляти? Я все ще вагався. Відстань між нами була невелика – всього кілька десятків кроків. На всякий випадок я звів курок пістолета. Курок тихенько клацнув, але цей звук дійшов до чутливого вуха звіра. Сполоханий, він шмигнув у зарості – тільки я його й бачив.

Мені вже набридло сидіти на самоті. Йдучи до річки, до індійців, я думав про цей багатий, привабливий і грізний край, куди закинула мене доля. Це вже був не мій безлюдний, ідилічний острів, де після знищення удава та приблуди ягуара я жив серед нешкідливих звірів, остерігаючись лише незначної кількості отруйних змій. Тут зовсім інше! Лісова хаща кишіла безліччю диких тварин, звірі були тут якісь особливо зухвалі і крикливі.

Я розповів товаришам про звіра, якого побачив на пагорку, і про мої здогадки.

– Мавпа? – здивувався Манаурі. – Цього не може бути.

– А що ж то було?

– Якийсь інший звір. Може, тапір?

– А хіба тапір високий?

– Досить високий і важкий.

– А мені він здався спритним, а не важким.

– Може, це пума? Він не світлого кольору?

– Ні, скоріше темного.

– Тут таких великих мавп немає. Вони живуть на деревах! По землі ходять дуже рідко…

Незабаром повернулися наші посланці. Неприємні вісті, які вони принесли з верхньої течії річки, дуже нас пригнітили: всі чотири аравакські села теж виявилися безлюдними, як і селище над озером. Там не залишилося жодної живої істоти, а хатини та курені здебільшого були завалені або давно знищені.

– То, може, не варто зараз і корабель проводити в затоку! – зауважив хтось із сумнівом.

– А що зробити?

– Будемо плисти, аж поки не досягнемо річки Померун. Там зустрінемо своїх побратимів, араваків.

– Не раджу цього робити, – заперечив я. – Згадайте про вчорашній корабель, який нас переслідував. Коли дізнаються, що ми знищили іспанців-переслідувачів, захопили їх шхуну, – а це незабаром обов'язково буде відомо, іспанці, може, навіть уже дізналися, – вони шукатимуть нас по всьому морю і легко знайдуть.

– То що ж ти радиш?

– Може, кілька тижнів перебути тут, у сховищі, на березі, а коли все втихомириться – вийти з укриття і плисти далі до вашої річки Померун.

– Ян правильно каже! – підтримав мене Арнак. – Мотатися тепер у відкритому морі – це значить накликати на себе біду. Краще тут сховатися.

– Правильно, я теж так вважаю! – приєднався до нас Манаурі. – Думаю, що ще завидна треба оглянути хатини, може, це допоможе з'ясувати, чому наші залишили селище.

Незабаром ми повернулися назад до корабля. Вагура і два індійці, які повинні були залишитись на березі до того часу, поки шхуна увійде в затоку, супроводили нас через село аж до того дерева, в дуплі якого були сховані мої чоботи.

– Ти взуєш їх? – запитав мене Вагура.

– Взує! – відповів за мене Манаурі, турбуючись, як видно, за моє цінне життя.

– Хай буде так! – погодився я неохоче.

Вагура побіг до дерева. За хвилину ми почули його здивований приглушений крик. Ми підійшли.

– Чобіт немає! – пояснив зовсім розгублений юнак.

Дерево було те саме, з тим самим дуплом, але чоботи зникли.

– Що за лихо? – запитав Манаурі. – Чари, чи що?

– Я добре сховав чоботи! – запевняв Вагура. – Їх украв хтось!

– Той, хто стежив за нами, – тихо сказав Арнак і уважно оглянув усе навкруги.

Раптом один з індійців, вкрай переляканий, почав, як божевільний, шепотіти, що він знає, чиїх рук це справа: це зробив страшний Канайма, який заволодів селищем і замордував усіх – тому воно й безлюдне, – і нас він також готовий повбивати.

– Заткни пельку! – гнівно перервав його Манаурі. – Не базікай, як стара баба!

– Він не базікає, – почали захищати його інші індійці. – Хіба ти не бачиш, вождю, що сталося з цими селищами? Тут діялося щось жахливе! Мешканців немає! Хто їх знищив? Хто їх виганяв?.. І тепер – ці чоботи!

– Канайма! Це Канайма! – шепотіли індійці тремтячими устами.

– Втікаймо! – закричав хтось.

– Це зачароване місце! Нас повбивають злі духи! Канайма!

Я поспішно звернувся до Арнака?

– Хто такий Канайма?

– Страшний дух помсти! Коли скоїться щось погане, кажуть – це його робота.

Кілька чоловік, охоплених забобонним страхом, і справді хотіли втікати. На смерть переляканий, майже зовсім непритомний був індієць, який перший вимовив слово: Канайма. Він весь тремтів. Для мене це було зовсім незрозуміло, бо я знав цього індійця, як хороброго воїна, – кілька днів тому він безстрашно кидався па іспанців у найнебезпечніші місця бою… Я починав відчувати страшні релігійні пута і темноту, що сковували душі цих людей.

Манаурі ледве заспокоїв своїх товаришів.

Раптом я пригадав ту мить, коли сидів на піщаному пагорку, і перед моїми очима постала тінь таємничого звіра. Не лишалося жодного сумніву – то був не звір, а людина. Такою могла бути лише людина.

– Я вже знаю! Знаю! – прошепотів я радісно. – Мені стало все ясно!

Я розповів про свої здогадки товаришам, і вони визнали мою правоту. Одразу зрозуміли, хто забрав чоботи. Негайно зник кошмар духів, перестав загрожувати Канайма. Але замість нього виникла нова небезпека, ще більш певна, ще ближча і тому страшніша: з'явилася незнайома людина. Хто це – ворог чи друг?

Незважаючи на все це, ми не змінили своїх планів щодо укриття корабля в затоці. В ту хвилину ми вважали, що найважливіше наше завдання і найнеобхідніший засіб обережності – не показуватись у відкритому морі.

Швидкою ходою ми пробиралися крізь зарості до корабля. Ніхто по чіпав нас. За кілька гонів од дерева з дуплом, у найбільшій гущавині, Вагура і обидва його товариші непомітно відокремились од нас і залишились над затокою озера. Ми порадили їм прислухатись і придивлятися до всього, що станеться в селищі під час нашої відсутності.

Всі три пістолети залишили їм.

3
Кульгавий індієць арасибо

Як тільки почало світати, ми підняли якір і при сильному вітрі вирушили в путь. Гирло затоки, або вірніше – гирло лагуни, що виходило в море і мало завширшки понад два гони, було не дуже глибоке. Тому Манаурі, як і його індійці, уважно дивився вперед, щоб знайти серед підводних скель та мілин потрібний прохід для нашого корабля. На щастя, шхуна не глибоко сиділа у воді і пройшла гирло спокійно, а коли від перших сонячних променів зарожевів схил гори, ми вже виходили на тихі води затоки.

– Сюди не пробереться жодна бригантина, – зауважив Арнак.

– Маєш рацію. В затоці нам ніщо не загрожує з моря, – підтвердив я.

В далечині, на південно-західному обрії, чорніли хатини безлюдного селища. Ми очима обнишпорили весь берег озера, чи не помітимо якої-небудь живої істоти – і помітили! Біля самої води стояли чотири постаті і, вимахуючи руками, подавали нам якісь знаки.

– Та це ж наші: Вагура! Я пізнаю його, – закричав дуже здивований Манаурі.

– Так. Але там чотири чоловіки, якщо не помиляюся! – ствердив я.

– Чотири. На одного стало більше.

Через підзорну трубу я добре бачив трьох наших товаришів і того четвертого, чужого, що стояв з ними. Це був індієць. Наші ставились до нього по-дружньому. Все було видно, як на долоні. Я подав трубу Манаурі.

– А-а-а! – полегшено зітхнув вождь, глянувши крізь скельця.

– Ти впізнав його?

– Так. Це чоловік з нашого роду, Арасибо.

– Отже, все-таки залишився слід від людей, що тут жили?

– Залишився.

Ми підпливли до місця, де нас чекали четверо індійців. Затока тут була глибока, тому ми не більш як за десять сажнів од берега кинули якір.

Радість від несподіваної зустрічі була великою, але індійці не дуже виявляли її ні в жестах, ні в словах, тільки очі у них прояснилися від палкого зворушення. Так уже звикли вони триматися в урочисті хвилини.

Арасибо, кремезний, низький на зріст літній чоловік, дуже кульгав на одну ногу. В його зіницях крилася якась хитрість, але, правду кажучи, таке непривабливе враження створювала, напевно, його потворність, яка підкреслювалася злісним виразом косих, близько одне до одного поставлених очей.

Розповідь індійця частково підтвердила наші нічні здогадки. Араваки залишили свої оселі без боротьби, проте не зовсім добровільно. Вони зробили це, боячись нападу іспанців. Мисливці за рабами нападали не лише з моря.

За двадцять миль на захід від затоки, на рівній ділянці, що розкинулася серед гір, кілька років тому виникло велике іспанське скотарське ранчо, назване Ля Соледад. Люди, які з стадами худоби прибули туди з-під міста Кумана, дотримуючись закону кулака і меча, оголосили, що їм належить уся навколишня територія, а разом із землею і всі індійці, що заселяють цю місцевість. Іспанці заявили, що безжалісно знищать усіх тих, хто чинитиме опір новій владі. Це були не пусті слова. Араваки одні з перших мали потрапити в ярмо конквістадорів.

Нечисленні і погано озброєні індійці могли визволитися лише втечею. І ось два роки тому вони втекли.

– І їм пощастило?

– Пощастило. Втекли вони на південь до Гвіани, в старі аравакські оселі. Більшість помандрувала пішки через степи до ріки Оріноко і далі – до рідних берегів Померуну. Інші, навантаживши своє майно на човни, теж добралися до гирла річки Померун.

– А звідки ти знаєш, що вони досягли мети?

Арасибо насупив брови, обмірковуючи, що відповісти.

– Ті, що були в човнах, – сказав він за хвилину, – пливли недалеко від берега, не могли ж вони загинути чи заблудити! А інші, ті, що йшли степом? Коли б іспанці з Соледад спіймали їх, то все одно якісь чутки про це дійшли б до мене.

– А як же сталося, що ти залишився тут сам, Арасибо?

Обличчя індійця страшно перекосилося і набрало ще потворнішого вигляду. Мені стало шкода цього скаліченого чоловіка, бо він, мабуть, не був таким лютим, як це здавалося з першого погляду.

– Перед від'їздом я полював над річкою, – сказав індієць похмуро. – Величезний кайман схопив мене за ногу. Я довго боровся з ним, нарешті вирвався. Втратив багато крові, лежав непритомний. Мене знайшли увечері перед походом. Човни вже випливли на море. З переламаною ногою я не міг рухатися. Старий чарівник Карапана ненавидів мене, бо…

Він замовк, сумніваючись, чи слід йому говорити далі.

– Бо що? – наполягав Манаурі.

Арасибо махнув рукою і скривився, – не варто, мовляв, про це й говорити.

– Говори. Чому тебе ненавидів Карапана, говори! – наполягав вождь. – Ми теж не приятелі йому… Говори!

– Ненавидів мене за те, що я знав усі його хитрощі і заклинання. Він боявся, щоб я не підірвав його владу. Він підбурив проти мене Конесо. І Конесо не дозволив узяти мене, велів залишити на погибель. Усі пішли, а мене покинули напризволяще. Сім'я залишила мені трохи їжі, сама ж мусила йти. Але я видужав. І, як бачите, можу ходити.

Арасибо хотів засміятись, ніби з свого жарту про цю ходьбу, але на його обличчі з'явилася тільки їдка гримаса.

– То Конесо й досі головний? – буркнув гнівно Манаурі. – І Карапана з ним?

– Так!

Наше становище вияснилося. Вияснилося?! Ніколи це слово не звучало з такою жорстокою іронією, як тепер. Ми остаточно зрозуміли, що лишилися самі, що не можемо розраховувати на будь-яку допомогу, бо плем'я араваків помандрувало кудись у невідому далечінь – шукай вітра в полі. Насамперед поламалися мої сподівання виїхати на англійські острови. Без допомоги племені я сам нічого не міг би зробити, а Манаурі і його люди після стількох років неволі прагнули повернутися до своїх і не погодилися б, тим більше тепер, на нові небезпечні мандрівки по неспокійному Караїбському морю. Я не сказав вождеві про це ні слова, знаючи заздалегідь, яка буде його відповідь: «Ходімо в наші селища, будеш нашим гостем, тільки пташиного молока тобі невистачатиме, а потім ми подивимось, постараємось тобі допомогти!»

Самі індійці теж опинилися в скрутному становищі. В цій місцевості небезпечно, сусідство жорстоких іспанців було надзвичайно загрозливе. Залишатися тут означало самим затягти на своїй шиї петлю. Арасибо в чорних фарбах малював жорстокість людей із Соледад: вони дуже сильні; хочуть взяти всіх у жорстокі лабети; вони спритні розбійники, і до того ж у них на службі багато куманагото…

– А хто це такі? – поцікавився я.

– Куманагото – сусіднє плем'я індійців на заході, – пояснив мені Манаурі. – Це дикі і кровожерливі люди. Вони охоче пожирають ворогів, на яких завжди полюють.

– Не може бути?! Вони людожери?

– В повному розумінні цього слова, – запевнив вождь. – Ми здавна мали з ними багато клопоту, це справжні караїби.

– Хіба караїби такі люті?

– Люті й дикі. У караїбів багато племен, і всі люблять тільки грабувати, а не працювати па полі.

– А ви хіба не караїби? – недовірливо запитав я.

Манаурі, Арасибо і всі присутні індійці аж заніміли від образи. Як можна вважати їх за караїбів?

– Ні! – вигукнув Манаурі. – Цього, я бачу, ти ще не розумієш. Ми – араваки, плем'я, що має свої звичаї, ми обробляємо землю і з того живемо, а не тільки з лісу…

– Ага, я відразу так собі й подумав! – намагався я задобрити індійців.

Повертаючись до звістки про іспанців із Соледад, я подумав, що Арасибо, можливо, дещо перебільшив і згустив фарби для сильнішого враження, але якась частка правди в його словах була, і саме це всіх непокоїло.

Жінки, вперше на суші, зварили чудовий сніданок, для якого Арасибо – видно, завзятий мисливець за крокодилами – заготовив нам м'ясо каймана. Мені, признаюся, воно сподобалось – на смак було немов телятина, тільки трохи пахло болотом.

Одразу ж після сніданку всі, навіть жінки, зібралися в затінку біля одної з хатин на нараду. Думка була одностайна: якнайшвидше залишити цю місцевість і поспішити за рештою араваків, на південь. Але тут виникли різні міркування з приводу того, який обрати шлях: сушею чи морем. Я вважав за доцільніше йти морем: все-таки мені шкода було зручного і гарного корабля, захопленого у іспанців, адже я знав, що пізніше він міг би пригодитися мені для переправи з річки Померун на англійські острови. Та мої товариші були іншої думки. Вони боялися моря. Вчорашня грізна зустріч з іспанською бригантиною всім добре запам'яталась і навчила їх обережності. Індійці наполягали на своєму – йти навпростець сушею.

– Із шхуною чи без неї – ми завжди тобі допоможемо! – запевняв мене Манаурі.

– Повір нам, Яне! Ти повернешся на свої англійські острови!

– Вірю вам і розраховую на вашу допомогу, – відповів я. – Але ми маємо тут стільки майна, що на плечах не донесемо всього. І, крім того, понад тридцять рушниць, кілька десятків пістолетів. А порох, свинець? Що нам з ними робити? Хіба можна кинути таке добро? А ще ж треба взяти необхідний запас їжі.

Того, що говорив Арасибо про ранчо Соледад, а Манаурі – про індійців куманаготів, мені було досить, щоб добре уявити собі, яка це дика місцевість і як багато тут різних небезпек. Тут людина людині була страшним ворогом, тому вогнестрільна зброя, яку ми везли, могла стати вірним другом у боротьбі араваків за своє існування. Нізащо в світі не можна було її втрачати, але як усе це нести на собі так далеко, через такі непрохідні місця? Адже, крім провізії, у нас було ще багато інших необхідних речей. Але й на це Манаурі знайшов раду:

– Ми візьмемо з собою лише стільки, скільки зможемо нести самі. Решту майна закопаємо в землю. Потім я пришлю сюди з племені воїнів, і вони все перенесуть.

– А шхуну?

– Мабуть, вона ні тобі, ні нам уже не буде потрібна. Але на всякий випадок заховаємо її тут. У лагуні, між скелями, легко знайти сховище. Якщо тобі коли-небудь знадобиться корабель, ми якось переправимо його берегом моря до гирла річки Померун. І ми нічого не втратимо!

– Так, ми нічого не втратимо! – підтримали вождя інші індійці.

Доводи Манаурі були цілком справедливі. Прийшли до спільної думки вирушити в дорогу післязавтра, якщо тільки встигнемо сьогодні перевезти на берег усе рухоме майно і закопати його в надійному місці, щоб не псувалося від вологи.

Наприкінці наради я помітив серед присутніх якесь пожвавлення. Вони шепталися поміж собою і весь час поглядали в напрямку крайніх хатин. І я, нарешті, побачив там Арасибо – він ішов до нас, тримаючи в руках пару іспанських чобіт, які стали причиною нашої нічної тривоги. Індієць чвалав поволі, з урочистим обличчям жерця, що несе якусь святиню. З такою застиглою міною серед загального мовчання він підійшов до мене. Всі дивилися на цю сцену, мов зачаровані, немовби й справді то був якийсь дивний релігійний обряд.

Вагура, відомий шибайголова, порушив тишу, пирснувши від сміху.

– Чоботи переслідують тебе! – шепнув він мені на вухо. – Тепер не втечеш од них!

Арасибо, підійшовши до мене, урочисто поклав чоботи біля моїх ніг. Оце були чоботиська! Величезні, грубі, тверді, мов знаряддя для тортур, з халявами до колін. Мабуть, на сонці в них було гаряче, як у пеклі.

– Це канайма! – вигукнув я жартома, немовби прикро вражений, вказуючи на чоботи і згадуючи мстивого духа, переслідувача індійців.

Арнак і Лясана розреготалися, але Манаурі залишався серйозним, а деякі індійці від самої назви грізного духа насупили брови.

– Ми не хочемо, щоб ти марно загинув, – звернувся до мене вождь, – ми дуже цінимо тебе, брате, а змій тут сила-силенна. Чи є тут змії, скажіть мені? – звернувся Манаурі до решти індійців.

– Є! Аякже! Є! – голосно підтвердили всі присутні.

– Наших вождів можна пізнати по тому, що на голові у них прикраси з пір'я, – вів далі Манаурі, – а тебе ми впізнаватимемо по чоботях – прикрасі твоїх ніг!

– Вони дуже незручні, в них можна спектися, їх важко носити, – заперечував я, як тільки міг.

– В житті доводиться нести не один тягар, та що поробиш – треба, – промовив Манаурі повчально.

– В чоботях ти будеш солідний, поважний, непереможний…

– Але змучений і сумний, – запротестував я. – Дай мені спокій з тими чобітьми, вождю!

Та Манаурі і не думав про це – уперся і не відступався. Він звернувся до мене ввічливо, але з серйозною міною і суворим поглядом:

– Я дуже прошу тебе, Яне, тобі треба взути чоботи! Вони будуть ознакою твоєї гідності!

Добрий Манаурі, здається, вигадав для мене роль якогось небаченого вождя, а прокляті чоботи, мабуть, хотів зробити відповідною ознакою моєї влади. А бодай його!.. І найцікавіше те, що інші індійці, як я помітив, цілком поділяли думку вождя і так само, як і він, вбили в голови, що носити чоботи – мій почесний обов'язок. Чи вони з глузду з'їхали?