Текст книги "Оріноко"

Автор книги: Аркадій Фідлер

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 23 страниц)

7
Союз з варраулами

Плавання вверх по річці, яке ми розпочали на другий день, не становило великих труднощів: під час припливу швидка течія несла нас в глиб материка, і шхуна, яку до того ж підганяв рвучкий вітер з океану, швидко посувалася вперед. Через кілька годин відплив моря змінював напрям течії, тоді ми кидали під берегом якір і чекали, коли знову настане приплив.

Хай йому чорт, яка фантастична, та де там, – шалено багата природа буяла навкруги! Я багато чув про неї, але зараз важко було не захоплюватися цією чудовою картиною. Скільки тут різних величезних риб переверталося в каламутних вирах, вискакуючи на поверхню води; скільки мавп пустувало на гілках прибережних дерев! Які таємничі звуки тривожили нашу уяву! А що то була за насолода для очей і серця, коли високо над нами, в небі, летіли найпрекрасніші з птахів, величезні папуги, вкриті пір'ям, що виблискувало всіма барвами у найрізноманітнішому сполученні їх, – чудові птахи, яких індійці називали араканга і арарауна! А той ліс по обох берегах! Дика пуща, примарна казка, зачарована в зелень, яка пульсує дзижчанням мільярдів комах, страшенно заплутана, густа, переплетена, недоступна без меча, – така пуща перевершувала людські поняття!

Пуща, яка кишіла мільярдами комах! Ото ж бо й воно! Я народився і виховувався у віргінських лісах, лісом вигодований, вірний друг лісу, міг би вважати себе в раю, коли б не ці огидні комахи. Хмари їх, особливо кусливі комарі і мушки, люті, неначе вони вилетіли з пекла, вдень і вночі отруювали нам життя. Я зрозумів, що треба буде просити пробачення у іспанської сорочки і штанів і одягнути їх знову, особливо на той час, коли доведеться продиратися крізь зарості. Ноги теж слід було б захистити, тому я звелів жінкам виготовити сандалі з кінської шкіри, яка була на кораблі.

Каліцтво Арасибо полягало тільки в тому, що його ліва нога, колись зламана, погано зрослася і була коротша від правої. Носити важкі іспанські чоботи йому було не під силу. Ламаючи голову над проблемою взуття, я подумав, що і кульгавому треба носити такі ж сандалі, які вирішив зробити я, тільки лівий має бути на значно товстішій підошві. Задум був простий, але наслідки – над усякі сподівання. Арасибо майже перестав шкутильгати. Каліка не вмів по-людському дякувати, одначе я помітив, що він дуже зворушений і готовий для мене навіть зірку з неба зняти.

Крім подарованого мені човна, за нами плив до верхньої течії Оріноко ще один човен з командою понад двадцять варраулів. Сам Єкуана плив з нами на шхуні, в той час, як більшість моїх друзів-араваків захотіли пересісти з парусника в човен і веслувати. Добрий настрій, що панував у селищі Єкуани, тривав і надалі. По дорозі не було кінця веселим співам, люди охоче і приязно розмовляли між собою.

Попереду у нас лишався ще цілий день плавання до Каїїви, а Оріноко, біля гирла схожа на величезну затоку, тепер уже перетворилася в ріку завширшки декілька миль. До цього часу ми ще не бачили людей, але тепер із пущі до нас уже долітали відголоси бубнів. Побачивши нас, берегові жителі, невидні в заростях, ударяли в свої дерев'яні ящики і потім били безперестану. Їх було чути здалеку, і звуки ці здавалися радісними і одночасно якимись диявольськими. Єкуана задоволено гукав до мене:

– Вони вітають тебе, Білий Ягуаре! Ти їх любий брат!

– Це варраули?

– Еге!

Часом бувало маленький човник з двома-трьома веслярами відходив од берега, люди в ньому махали нам руками, посилаючи якісь дружні знаки.

Ще не допливши до селища Оронапі, я покликав Манаурі, Арнака і Вагуру на нараду.

– Хіба араваки і варраули завжди були такими великими друзями? – запитав я їх.

– Ні, – коротко відповів вождь. – Варраули часто сварилися з нами.

– То чим же пояснити їх теперішній запал?

– Тепер усе змінилося.

– А тобі не здається дивною така раптова зміна?

– Ні.

– А мене це дивує! – втрутився Арнак.

– Я кажу вам, що тут немає нічого дивного! – заспокоював нас Манаурі з цілковитим переконанням і з загадковою посмішкою, ніби він знав якусь таємницю. – Зрештою, тут ідеться не тільки про нас, араваків, а насамперед про тебе, Яне. Вони тебе вітають!

– Саме цього я й не розумію.

– А я розумію. Ти пригадуєш, як Єкуана натякав на війну, що начебто підстерігає нас за кожним кущем? Мені здається, це були не тільки жарти. А ти ж маєш славу непереможного вождя.

– Бо ти наговорив їм про мене більше, ніж треба, базіка! – обурився я.

– Наговорив, Яне, але не дуже багато. Так треба було!

– То на яку ж війну він натякає? З іспанцями?

– Ні.

– А з ким же, чорт візьми?

– Я ще не знаю. Але хіба мало диких караїбів у глибині материка!

– А варраули це караїбське плем'я?

– Ні.

Перспектива вплутатися в якусь невідому завірюху не дуже приваблювала мене, зате, здалося мені, Манаурі це було на користь. Може, вождь сподівався, що серед бойових сутичок він швидше поверне собі повагу племені? Мабуть, що так!

Ми наближалися до села Оронапі, яке варраули називали Каїїва; бубни на березі били все голосніше, не замовкаючи навіть уночі, місцями їх було чути одразу з кількох боків. Тоді здавалося, що це вся пуща готує нам бурхливе і тріумфальне привітання.

Коли ми підпливали вже до самої Каїїви, я мусив знову надіти капітанський мундир, обшитий золотом, взути важкі чоботи, на голову нап'яти шкіру ягуара. До того ж ще й срібний пістолет, шпага, інкрустована перламутром, і, найголовніше, як повчав Манаурі, – пихатий, грізний вираз обличчя!

В Каїїві не було майданчика на помості, як у селищі Єкуани, хатини стояли відокремлено одна від одної на палях, вбитих у землю. В тіні найбільшої з цих хатин, кроків за двісті від берега, нас чекав Оронапі на чолі почту своїх старшин. Усі, а найбільше Оронапі, були прикрашені барвистим пір'ям, намистом, тіло у кожного було розмальоване, біля боку – багато вирізьблені палиці. Головний вождь сидів на стільці, навколо стояло кілька порожніх стільців, що, напевно, відповідало урочистій церемонії.

Ми висадились на берег, але Оронапі не вийшов нам назустріч, як це пробив у своєму селищі Єкуана. Він сидів гордий і нерухомий, уважно дивлячись на нас. Я поволі рушив до нього в супроводі Манаурі, Єкуани, Арнака, Вагури і Фуюді. Оронапі не підводився. Напевно, він був дуже високої думки про себе і вирішив сидіти доти, поки ми не підійдемо зовсім близько.

Не пройшли ми й півдороги, як Манаурі шепнув мені, що треба зупинитися. Так і зробили. Тоді Єкуана, незважаючи на свою огрядність, жваво підскочив до мене, метушливо і ввічливо запросив іти далі. Але Манаурі гримнув на нього, щоб він заткнув пельку і сам пішов уперед без нас.

Єкуана замовк, тільки сопів засмучений, і не знав, що йому робити.

Оронапі, побачивши все це, вмить втратив свою гордовитість і швидко підвівся. Він наближався до нас менш поважно, ніж належало. І ще здалеку виявляючи свою радість, кликав приязно:

– Ідуть, друзі! Йдіть сміливо, йдіть сміливо і весело, йдіть сміливо, весело і швидко, йдіть…

Повторюючи знову й знову люб'язні слова привітання, він підійшов, узяв мене під руку і серед загального радісного гомону провів у затишок під дахом.

Лід між нами, якщо він взагалі був, одразу розтанув. Я зупинився біля стільця Оронапі і дивився на дерев'яну річ з надмірною увагою, мов на щось дивовижне, і, нарешті, запитав з удаваною повагою:

– Невже цей стілець такий зручний, що з нього навіть важко підвестися?

Оронапі зрозумів мій натяк і весело розсміявся, і потім запросив мене сісти на цей стілець:

– Спробуй сам, Білий Ягуаре!

Я сів на стілець вождя, і почалися танці, співи, угощання смаженою рибою, м'ясом, солодкими овочами і кашірі, яким я тільки змочував губи. Словом, розпочався банкет на повну силу, в такій приємній і в такій щирій обстановці, яка перевершувала всі наші сподівання.

Вибравши хвилину, я прошепотів, звичайно, по-англійськи, до Арнака, що сидів поруч:

– Ти все тут розумієш, Арнак? Я – ні!

– Їх гостинність незвичайна, це правда!

– Хіба вони завжди були такі гостинні й милі?

– Я їх не знаю, але Манаурі казав, що вони не завжди такі…

– А що ж сталося? Війна близько?

– Не інакше, мабуть, їм загрожує якась війна. Він сказав це з такою величезною впевненістю, що я аж розсміявся не лише з нього, але й від думки про безглузде припущення: яка війна могла тут загрожувати, коли люди так раділи і веселилися з таким завзяттям?

Оронапі, на противагу веселому товстуну Єкуані, був людиною похмурої і суворої вдачі, з досить грубими манерами, але цього дня він намагався бути дуже ввічливим. Вождь аж світився доброзичливістю до нас і бажанням сподобатися. Він так виразно показував, як ми йому потрібні, що ці намагання іноді навіть бавили мене. Будучи сам у доброму настрої – бо трохи кашірі все ж таки випив, – я прямо запитав Оронапі, хоч це, може, було й не зовсім тактовно, кому і яким сприятливим вітрам ми повинні дякувати за цю незвичайну гостинність і ввічливість.

Оронапі подивився на мене, захоплений зненацька таким запитанням, але замішання його було короткочасним. Він став серйозніший, втупив задумливий погляд у посудину з кашірі, яку тримав у руці, і за хвилину вилив напій далеко від себе на знак того, що не хоче більше пити.

– Я хочу союзу з тобою! – вимовив він, натискуючи на кожному слові і допитливо дивлячись мені в очі. – Я хочу твоєї дружби, Білий Ягуаре.

– Догадуюсь про це, – відповів я легковажно, не звертаючи уваги на його урочистий тон. – Але чому ти так дуже цього бажаєш?

– Ти хочеш знати? Тому, що ти вмієш воювати. Ти і твої товариші.

– І це так важливо?

– Так, дуже важливо.

Всі замовкли.

– Тепер слухай, Білий Ягуаре, що я тобі скажу.

І Оронапі висловив прохання, спрямоване швидше до Манаурі, ніж до мене. Він хотів, щоб ми не пливли далі, оселилися тут, біля його селища, трохи вище на березі, де ріс густий ліс і була родюча земля для ведення господарства. Оронапі обіцяв нам всіляку допомогу в господарюванні, а в зв'язку з тим, що у нас було небагато жінок, головний вождь вирішив: усім вільним чоловікам з нашого корабля виділити в дружини найздоровіших дівчат.

Деяким аравакам ці слова дуже сподобалися, бо кашірі добре підігрів їх думки, а вигляд варраульських дівчат, які снували навколо, радував очі і серце. Проте Манаурі ввічливо дякував Оронапі за щедрість, відповів, що не може прийняти запрошення, бо він мусить повернутися до свого племені.

– Але я завжди пам'ятатиму твої слова, – закінчив він. – І якщо, вождь Оронапі, ти забажаєш коли-небудь нашої допомоги, ми ніколи не відмовимо тобі в ній, хоч би йшлося про сутичку з ворогом. Це я кажу тобі при такому поважаному свідкові, як Білий Ягуар. Разом з тим і ми розраховуємо, що при потребі і ти нам допоможеш.

– Допоможу! – поспішив запевнити нас Оронапі.

Маючи вже задосить тих недомовок і урочистих запевнень, я побажав, щоб головний вождь тепер щиро розповів мені, що тут над річкою діється, хто збирається нападати, бо я хочу добре розібратися в неясних для мене справах.

– Маєш рацію, справи неясні! – підтвердив Оронапі. – І ви повинні знати, що нам тут загрожує…

В той час, як танці, співи, звуки бубнів тривали далі, Оронапі, Єкуана, Манаурі, Фуюді, Арнак, Вагура і я сіли ближче один до одного і уважно слухали те, що розповідав нам Оронапі, а перекладав Фуюді.

На заході, над берегами ріки Оріноко, були іспанські оселі, взагалі досить мирні, але на півдні біля моря над річками Ессеквібо, Демерара, Бербіце, Кайєнна, в країні, що називалася Гвіана, оселилися голландці, англійці й французи. Прибули вони туди як купці, що обмінювали товари на індійські продукти і, доки займалися тільки торгівлею, було все спокійно.

Найбільше припливало з-за моря голландців; крім торговельних факторій, вони закладали плантації для вирощування різних цінних рослин. Для цього їм потрібні були робочі руки тутешніх тубільців. Індійці були не дуже швидкі в роботі, однак плантації множилися, мов прожерливі риби сіпарі в річці. Голландці почали оглядатися, де і як добути робочу силу. На півдні жили різні індійські племена: ближче до моря – араваки, в глибині лісів – споріднені з ними віпісани, а також атораї і таруми, які були одним з племен віпісанів. Крім цих мирних племен, зайнятих здебільшого сільським господарством, існували різні караїбські племена – зажерливі, охочі до військових сутичок і грабування. Серед них грозою для сусідів були акавої, а також карібісі. Обидва племені безчинствували ближче до моря, а макуші і арекуна або тауліпаді жили далі, в глибині країни, – в пущі, чи вже у льяносах.

Голландці по-різному жили з індійцями, часом братаючись, часом воюючи з ними, а коли все більше почали відчувати нестачу невільників на своїх плантаціях, знюхалися з тими найвойовничішими караїбами, намовляючи їх постачати на плантації полонених-невільників. Озброєні голландцями зграї караїбів робили зухвалі напади на сусідні племена. Акавої ловили невільників на заході і півночі, доходили навіть до берегів Оріноко, а карібісі – на заході і півдні, сіючи спустошення аж до верхньої течії Ессеквібо і ріки Рупунуні. Деякі околиці вони перетворювали на безлюдні пустелі. Там, де проходили їх криваві шляхи, всюди вони сіяли бурю і залишали за собою сльози, а захоплених живцем полонених тягли на голландські плантації.

– І давно вони так лютують? – запитав я.

– Вже багато, багато років. Але чим далі, тим гірше.

– А покривджені племена мовчать? Покірні, мов ягнята? Що у них немає палиць, списів, луків?

– Ні, є, але ті спритніші в розбої, кровожерливіші, ніж інші племена, що займаються тільки рільництвом або риболовством, як, наприклад, варраули. А до того ж, акавої мають кращу зброю, у них навіть рушниці є. Хто ж з ними справиться?

– А ви не воюєте з ними?

– Воювали, але вони сильніші, хоч це й прикро визнавати. Наші люди або гинули, або потрапляли в неволю. Зараз єдиний порятунок – втеча.

– Але ж це дуже погано. Хіба ворогів набагато більше, ніж вас?

Оронапі запевнив нас, що їх справді значно більше, однак це заперечили Єкуана і Фуюді разом: акавої нападають переважно малими групами, які ледве налічують кілька воїнів, рідко – декілька десятків; але не можна передбачити їхніх хитрощів, лютості, їхньої спритності і кровожерливості. Це справжні ягуари!

– На наших араваків над річкою Ітамака вони також нападали? – відізвався Манаурі.

– Відкрито ще ні, – відповів Фуюді. – Але минулої сухої пори наші мисливці, які пішли на полювання на південь, у верхню течію Ітамаки, таємниче зникли, не лишивши по собі жодного сліду. Пізніше ми довідалися, що там поблизу вешталася зграя акавоїв…

– Суха пора, – підхопив Оронапі, – вже завітала до нас. Тепер дощів з кожним днем менше, спадають річки. Це сприятливий час для нападів. До нас долинули чутки, що акавої з берегів річки Куюні готують похід у наші краї…

– Може, вони вже в дорозі?

– Можливо.

Не далі, як за сто кроків од хатин, стояв густий ліс. Оброблені поля жителі Каїїви мали, напевно, десь в іншому місці. Як же зручно ворогові в цих околицях підкрадатися заростями і нападати зненацька!

– Оронапі, ти виставив дозори? – запитав я.

– А що це таке?

Він навіть не розумів, що це таке – виставляти дозори, та ще тоді, коли все спокійно. Я пояснив, нарешті, незрозуміле для нього поняття, і він здивовано знизав плечима.

– Ні, – відповів.

– Треба виставити дозори, – порадив я.

– Ти так думаєш? – буркнув Оронапі, непереконаний.

І гулянка тривала, а заходів обережності так і не було вжито.

Слухаючи розповідь про акавоїв, я пригадав собі войовничі ірокезькі племена Північної Америки. Без сумніву, акавоїв можна було назвати ірокезами Півдня. При всьому цьому я не міг надивуватися легковажності наших хазяїв. Необережні, вони самі спокушали долю і накликали на себе небезпеку.

Того ж дня Оронапі, Манаурі і я, урочисто поклявшись, уклали союз: домовилися про взаємну оборону і допомогу. Щоб закріпити союз, Оронапі подарував нам два човни, один – великий, випалений з цілого стовбура дерева ітабу (цей човен так і називався – ітауба), другий човен – ябота, маленький, з кори дерева. Оронапі зробив цей подарунок, щоб ми, в разі небезпеки, могли швидко приплисти до нього на допомогу. За все це я вручив вождеві іспанську шпагу, ще кращу, ніж та, яку подарував Єкуані. Крім того, ми дали йому один з наших іспанських човнів.

Ніч ми провели в Каїїві, але, не бажаючи наражатися на небезпеку, я наказав усім товаришам спати на шхуні і призначив варту. Добрий корабель давно вже став для нас вірним другом: він був малою фортецею, надійним опікуном і опорою.

Вночі я прокинувся і перевірив дозори. Індієць, що стояв на варті, на жаль, спав. Спали й усі жителі Каїїви, тільки собаки то тут, то там гавкали біля хатин, і пуща, як завжди вночі, шуміла.

Другого дня, як тільки настав приплив моря і річка почала підніматися, ми, сердечно попрощавшись із усіма варраулами, вирушили в дорогу.

8
Головний вождь і чаклун

В дитинстві мати розповідала мені про грецького героя Одіссея, який, перш ніж повернутися на батьківщину, довго блукав по морях. Такими Одіссеями здалися мені зараз мої товариші араваки, що поверталися після кількох років неволі до своїх родин. Думка про близьку зустріч з рідними і товаришами радувала індійців і разом з тим примушувала задуматись.

На другий день після того, як ми залишили Каїїву, всі зібралися на шхуні, щоб разом про все подумати і порадитись. Я майже не говорив. Слово взяв Манаурі, якого теж дуже хвилювала невідомість завтрашнього дня. Йому не важко було переконати людей: хмари, що збиралися на півдні, з боку жорстоких акавоїв, загрожували також навалою на береги Оріноко, на домівки араваків. Найкращим доказом цього були не тільки попередження варраулів, але і їх поведінка, така приязна до нас. Які ж висновки могли ми зробити з цього для себе? Триматися гурту, як і раніш, не залишати один одного. Всі ті, хто був на паруснику, повинні почувати себе як родичі, зв'язані братерськими узами, тим більше, що ми всі прославились у спільній переможній боротьбі з іспанцями, і про нас уже знали всюди, як про володарів непереможної зброї.

Слова Манаурі знайшли дорогу до серця кожного, люди охоче прийняли пропозицію з'єднатися в один рід, до якого, цілком зрозуміло, ввійшли б усі близькі родичі, що живуть над річкою Ітамакою…

– А яку назву матиме рід?

– Рід Парусника! – кинув хтось.

– Нісенітниця! – скривився вождь. – Наші роди походять від звіра і мають звірячі назви.

– Є лише одна добра назва! – виступив кульгавий Арасибо. – Рід Ягуара…

– І це неможливо! – похитав головою Манаурі. – Рід Ягуара вже є. Його голова Конесо, він головний вождь.

– Я знаю! – схопився з місця Арнак. – Назвемо свій рід родом Білого Ягуара!

– Це найкраще! – з запалом плеснув у долоні Арасибо.

Індійці запитливо глянули на мене, бо прізвисько Білого Ягуара, напевно, добре пристало до моєї особи. Я не заперечував. Хай називають рід, як їм подобається, була б тільки з цього користь для його членів і для всього племені.

– Буде користь! – вигукнув Арасибо.

Його захоплення поділяли й інші, бо вони, так само, як і Манаурі, не знали, що їх чекає над Ітамакою, в той час, як тут єдність нашої громади була справжньою, щирою і все говорило про те, що існуватиме довго.

Проте на кораблі був і такий, хто хмурив брови і крутив носом. Це – Фуюді. Він прийшов на парусник лише кілька днів тому і до роду, мабуть, не хотів належати. Тепер він гаряче застерігав, майже погрожував, що виникнення нового роду може підірвати святий від поколінь порядок і згоду в племені.

– Ви цим викличете гнів старшин! – застерігав Фуюді суворо. – Конесо цього не похвалить, а тим більше, що назва така близька до назви його роду.

– Назва хороша, – визивно вигукнув Арасибо.

Тоді Фуюді гостро і проникливо глянув на нього, після чого ущипливо процідив:

– Ти, син каймана, краще б заткнув пельку! Не думай, що про твої дільця забули!

Ці слова справили несподіване враження, – каліку немовби хто батогом шмагнув. У його косих очах на хвилину промайнув страх. Арасибо зразу ж охолов і аж зігнувся.

– Які це дільця? – запитав Манаурі.

– А, – махнув рукою Фуюді, – що про це говорити! Краще не згадувати!

– Якщо ти вже почав, то кінчай! – наполягав вождь.

– Це склочник, брехун, розкольник! – відповів Фуюді, осудливо тикаючи пальцем в Арасибо.

– Поясни!

Провина Арасибо була тяжкою: він зробив святотатство. Перебуваючи з іншими араваками під Горою Шулік, він не хотів скоритися вироку, який виніс його родині чаклун Карапана. Арасибо наважився противитись наказові чаклуна, підривав його авторитет, навіть шалений наклепник не зупинився перед образою, запевняючи, що Карапана поганий чаклун. Нехай тільки нещасному випадку з ногою і своєму каліцтву дякує Арасибо, що його не скарали на смерть, а залишили під Горою Шулік…

Всі люди на паруснику дивилися на каліку з презирством, дивуючись, що цей неспритний чоловік міг дійти до такого зухвальства.

– Це правда? – звернувся вождь до каліки.

– Так! – буркнув Арасибо, але непокора в його очах виразно говорила, що він не відчуває тут своєї провини.

– Може, чаклун був несправедливий до нього? – став я на захист кульгавого.

Ніхто не відповів на мої слова, я навіть не знав, чи взагалі звернули на них увагу. Напевно, авторитет чаклуна був недоторканий, його справедливість не підлягала сумніву.

– Я не знаю, чому створення нового роду повинно викликати гнів старшин! – визивно відгукнувся Манаурі.

– Конесо таких речей не любить! – відповів коротко Фуюді.

– Не любить?

– Може не визнати їх.

Вождь нетерпляче кусав губи, очі у нього потемніли.

– Але він повинен буде визнати те, що ми повернулися! – сказав Манаурі.

– Це безперечно.

– І те, що ми протягом кількох років були в неволі…

– Авжеж.

– І що бачили дещо на світі, навчилися багато чого нового і люта доля привчила нас до обережності. Він мусить зрозуміти, що ми стали міцніші і кмітливіші, витриманіші і менш полохливі…

Непогано говорив це Манаурі, видно, знав, чого хоче, мав свою власну думку. Товариші слухали його з повагою, в той час, як Фуюді – з визивним виразом на обличчі.

Після хвилинного мовчання Фуюді запитав:

– А хто буде головою вашого роду?

Манаурі і кілька араваків подивилися на мене.

– Ні! – заперечив я. – Не я! Я скоро залишу вас і попливу на південь, до англійських факторій. Ясно: Манаурі – ваш вождь і голова!..

Пуща по обидва береги ріки росла на страшній трясовині, непрохідній для людини. На протязі цілих миль дерева росли прямо з води або з моху, просоченого водою. Острівців сухої землі було мало. Сморід рослин, які гнили в болотах, місцями був настільки сильний, що ставало нудно. Тут не можна було б жити. А все ж таки, яке буйне, шалене тваринне життя вирувало в цих пропащих місцях! Пуща аж дзвеніла пташиними криками, мільярди комарів дзижчали у вологому повітрі.

Тут я вперше помітив чудернацьких метеликів. Вони були такі чудові, що я, вражений, ледве вірив своїм очам; завбільшки, як дві складені разом долоні, і ясно-блакитні, як небо, а до того ж блищали на сонці, наче метал. Вони часто вилітали з лісу, кружляли над нашим кораблем. В цих комахах було щось особливе, що приваблювало, зачаровувало: своєю блакиттю вони переносили уяву людини в якусь щасливу казкову країну. Індійці ще більш посилювали їх чарівне враження, говорячи, що деякі метелики – це лісові духи гебу, часом дуже ворожі до людей. Та я не міг погодитися з тим, що така здатність завдавати шкоди може поєднуватися з такою красою. І я сміявся над вигадками друзів.

Незвичність розкішної природи, яка буяла навколо, гнітила душу. Пуща була така могутня у своїй зловісній величі, що поряд з нею людські справи і клопоти здавалися нікчемною дрібницею і не раз ставали непомітними, як буває непомітним світло.

Одного дня далеко на півдні замаячили не дуже високі, але широкі, вкриті лісом гори. Це були відроги величезного гірського пасма, яке Педро називав Сьєрра Ітамака. Пасмо, здається, простяглося майже на півтисячі миль з заходу на південний схід і створювало перепону, за якою на півдні несла свої води уславлена річка Куюні. Вже сам вигляд далеких гір радував нас: там, принаймні, не було гнітючої трясовини.

Оселі араваків над Ітамакою лежали на кілька миль від того місця, де ця ріка впадала в Оріноко, але перш ніж ми допливли туди, береги, все ще багнисті, здавалося, оживали, немов сповнені великої прихильності до нас, збуджувалися від веселої новини.

Звістка про наше наближення летіла попереду нас, і люди випливали нам назустріч. Їх човни вискакували з прибережних очеретів і заток назустріч нашому кораблю. Це араваки вітали своїх земляків, що поверталися з неволі. Батьки виглядали синів, брати зустрічали братів. Багато людей піднімалися на палубу парусника, несучи з собою веселий гомін.

Тільки до мене тубільці наближалися дуже несміливо. Вони ледве наважувалися дивитись мені в обличчя, сповнені жаху і поваги, наче до неземної істоти. Тільки побачивши, що я така ж людина, як і всі інші, і ставлюся до них дружелюбно, вони ставали сміливіші.

– Вони кажуть, що ти везеш із собою багато якихось скарбів, – пояснив мені Манаурі, сміючись.

Вождь аж сяяв. За довгі роки неволі його не забули. Люди пам'ятали про нього, пізнавали його, вітали з повагою. Тільки трохи боліло Манаурі, що серед вітаючих не було його брата, Пірокая, теперішнього голови роду, людини, – як він не раз розповідав мені, – недоброзичливої і заздрісної. Зрештою, ніхто з старшини на наш корабель не приїхав. Нас вітали тільки прості люди і воїни. Зате вітали щиро, з несподіваною для нас радістю.

На четвертий день після від'їзду з Каїїви, ми підпливали до оселі головного вождя Конесо. Місцевість називалася Серіма і лежала на сухому березі річки Ітамака, оточена чудовим, високим лісом. Болота, що виникали після розлиття Оріноко, сюди не досягали.

Останній день довгої подорожі був жаркий, душний, без вітру і без сонця, закритого білою заслоною гарячих випарів. Індійці наказали мені знов надіти парадний капітанський мундир. Самі вони теж повбиралися в різні іспанські сорочки і штани і разом з тим поприв'язували до поясів здобуті мисливські ножі та шпаги. Мали досить дивний і пишний вигляд.

У цей день мене вразило піднесення Лясани. Вона хотіла про щось поговорити зі мною, але в останні години загальної метушні і приготувань до висадки на берег якось важко було це зробити. Мала щось мені сказати, я бачив це по частих поглядах, які жінка кидала на мене.

– Що вона хоче? – запитав я Арнака.

– Напевно, якісь жіночі примхи, – знизав плечима хлопець. – Лясана чогось непокоїться.

– А що з нею?

Арнак цього не знав, але молода жінка була недалеко, і я наказав її покликати.

– Що тебе турбує, Чарівна Пальмо? – запитав я прямо. – Тобі чогось бракує?

– Ні, нічого…

Індіянка зніяковіла і виглядала ще краще, ніж завжди. Вона опустила погляд, намагаючись довгими віями прикрити свої великі очі.

– Ти боїшся чогось?

– Так, боюсь, – визнала вона щиро.

– Всі радіють, а ти боїшся? Це дивно! – покартав я її жартома.

– А Манаурі? – нагадала з непокірним тремтінням куточків губ. – Хіба він теж радіє, хіба він спокійний?

– То інша справа! Він вождь, а ти ж молоденька жінка.

– От бачиш: молоденька жінка! – повторила вона з деяким роздратуванням.

– І до того ж непогана, – похвалив я, міряючи її поглядом.

Ні, зараз Лясана не хотіла передражнювати жартівливо, як завжди. Тяжко було у неї на душі.

– Ну, так чого ж ти боїшся? – запитав я.

– Берега! – відповіла вона. – Племені, законів племені. Розлуки…

Це звучало якось загадково, але не було вже ні часу, ні умов, щоб з'ясовувати складність індійських звичаїв. А може, Лясана боялась говорити багато в присутності Арнака, нашого посередника?

– Яне! – промовила вона майже урочистим голосом, з повагою, – ти пам'ятаєш, як узяв під захист наших товаришів, негрів, коли іспанці хотіли захопити їх у неволю?

– Тоді, в льяносах? Пам'ятаю.

– Так, тоді ти сказав, що вони під твоєю опікою, і іспанці не можуть їх взяти… Яне! Візьми тепер і мене під свою опіку!

– Тебе, Лясано?

– Так, Яне! Мене, жінку – ти, чоловік!

Вона сказала це з такою простотою і добродушністю, що мені хотілося розсміятись. Оце так заковика! І їй не можна було відмовляти.

– Згода, беру тебе під свою опіку, Чарівна Пальмо!..

Ітамака – річка не широка, але дуже глибока, і до самого її верхів'я доходить далекий океанський приплив. Це дозволило нам підійти парусником ледве не на кілька кроків до берега. З суші кинули на край палуби кілька дощок, і по них ми могли перейти на землю, навіть перевести коня.

Серіма була селищем не густо забудованим. Хатини, за звичаєм тутешніх індійців, стояли розкидані далеко одна від одної. Ми підпливли до берега в самій середині села.

Конесо, багато убраний, з пір'ям на голові і низками якогось намиста, оточений старшинами, чекав нас в затінку під розлогим деревом. Усе нагадувало прийом у Оронапі і Єкуани, але, коли ми пройшли половину дороги між річкою і головним вождем, я звернув увагу на незвичайне явище: біля Конесо, який займав місце на стільці вождя, сидів ще один чоловік, старик, а всі інші старшини, як звичайно, стояли. Мене особливо занепокоїло те, що вільних стільців для нас, гостей, тут не було. Може, Конесо хотів, щоб ми стояли, коли він сидить?

– Арнак, ти бачиш? – шепнув я. – Немає стільців.

– Бачу.

– Що робити?

– Може, не йти далі? Хай Конесо прийде сюди!

– Не прийде… Ми зробимо щось інше. На кораблі у нас є свої стільці. Вагура! Збігай-но на палубу і принеси два стільці! Тільки швидко!

Вагура зрозумів, про що йдеться, і миттю побіг до парусника.

– Хто цей старик біля Конесо? – запитав я Манаурі, коли ми повільно рушили знову.

– Карапана, чаклун.

– Це така поважна особа, що може сидіти?

– Права рука і розум Конесо. Без його волі в племені нічого не робиться…

За індійським церемоніалом хазяїн повинен чекати гостей, сидячи на обрядовому стільці, але, вітаючись, він мусить підвестися. Тимчасом Конесо все ще сидів. Уважно приглядався до нас і вперто мовчав. Так, стільців для нас не приготували. Недоброзичливість і грубість головного вождя та його почту справляли прикре враження, але одночасно й смішили мене, бо вони разюче відрізнялися від сердечної щирості, з якою більшість підвладних Конесо вітали родичів, що повернулися додому.

В цей час прибіг Вагура, але приніс тільки один стілець. Він пошепки пояснив, що в поспіху не міг знайти більше. Я не задумуючись підсунув піднесений стілець Манаурі, а сам широким рухом скинув із себе шкуру ягуара та капітанський сюртук і наказав Арнакові скласти їх так, щоб на них можна було зручно сісти.

За цими діями з боязкою цікавістю стежила аравакська старшина. Без сумніву, це їй нагадувало якийсь символічний обряд, бо, напевно, її так само, як і на прийомі у варраулів Єкуани, непокоїли думки про те, яку магічну владу я маю. Чи не більшу, ніж могутність самого ягуара? Розсудливий Манаурі добре знав, що робить, бажаючи, щоб я одягнув ці трофеї.