Текст книги "Оріноко"

Автор книги: Аркадій Фідлер

сообщить о нарушении

Текущая страница: 12 (всего у книги 23 страниц)

Друзі погодилися, лише Манаурі висловив думку, щоб затягнути шхуну трохи далі: не більше, як за три милі звідси, була друга затока – Потаро. Там молена було добре заховати корабель. Це місце далеко від людей.

– Добре! – сказав я і звернувся до Мігуеля: – Найважливіше, щоб ніхто не помітив вашого від'їзду, ніхто, розумієш? А це цілком можливо, бо увага всіх зосереджена на Серімі, а річка протікає внизу, під схилом горба.

Решту воїнів нашого роду ми поділили на два загони під командуванням Арнака і Вагури. Я хотів уже вирушити на розвідку разом з Манаурі і Педро, коли один з наших розвідників швидко прибіг з ліска і повідомив, що до нас мчить Конесо.

– Мчить?! – запитав здивовано. – Головний вождь біжить?

– Так, біжить…

І справді, Конесо мчав… Він біг не так швидко, як ті перші два гінці, бо був огрядніший, ніж вони, і старший, але біг, йому терміново треба було до нас, до Ма-наурі. З обличчя головного вождя зникла його звичайна бундючність, пихатість. Тепер це був тільки захеканий, заклопотаний товстун.

– Манаурі! – застогнав він. – Ти мені потрібен! Швидше! Швидше! Ти мені повинен допомогти!

– Допомогти? В чому? – зніяковів Манаурі.

– Я не можу з ними домовитись. Ти говориш по-іспанськи…

– Говорю.

– Їм треба пояснити, що у мене немає скарбів. Вони вимагають стільки, наче не в своєму розумі! У нас немає стільки! Ми, бідні, у нас немає стільки! Оце і скажи їм!

– Що саме вони вимагають?

– Всього, всього! Краще запитай, чого вони не вимагають! Щоб наситити їх ненажерливість, плем'я мусило б працювати з усіх сил цілий рік у полі, в лісі і на річці, і ще було б мало! А бодай би їх всіх задавило! У нас нічим платити, а вони вимагають!

– Скільки ж їх? – втрутився я в розмову.

Конесо замовк, щоб зібратися з думками.

– Іспанців дев'ять чи дванадцять, на чолі з дон-Естебаном – посланцем губернатора з Ангостури. Всі вони добре озброєні…

– А індійців скільки?

– Їх буде добрих п'ять разів по десять. Це гребці з племені чайма, всі вони мають індійську зброю…

– Що ж це за індійці? Де вони живуть?

– Біля Ангостури. Це люди з місії отців-домініканців…

– Це ті самі іспанці, які були у вас дві сухі пори тому?

– Ті самі!

– І тоді вони примусили вас узяти стільки зіпсованих речей?

– Ті самі! А звідки ти це знаєш?

– Знаю.

Отже, справа стала ясною: мова йшла про данину. Іспанці прибули не завойовувати, не вбивати, а лише за платнею, за даниною. А коли не одержать платні, що тоді? Чи не кинуться на індійців, адже вони завжди швидкі до гноблення «диких»? Саме цього найбільше боявся Конесо. Звідси його хвилювання, гарячкове шукання виходу.

Очі його шалено бігали. Ось вони зупинилися на Педро, і вождеві раптом прийшла в голову якась думка. Він жваво підійшов до юнака і по-дружньому взяв його за руку, а все обличчя пояснішало:

– Ти наш полонений, правда? – мило посміхнувся Конесо до Педро. – Скажи, чи було тобі у нас погано? Чи тебе хто скривдив, чи спіткала тебе якась несправедливість?

Зніяковілий Педро не знав, що й відповісти.

– Ні, сказав він.

– Отож, ти не можеш поскаржитися на нас. Я повертаю тобі волю, але ти повинен заступитися за нас перед Естебаном. Ми даруємо йому земляка, якщо він взамін подарує нам борг. Ти захистиш нас?

– Як хочеш:.. Можу…

– Послухай, Конесо! – перервав я їх розмову. – Ти, здається, забув, що Педро був моїм полоненим!..

– А це хіба не одне й те ж? – вождь скоса зиркнув на мене, і в його очах запалав гнів.

– Ні, не одне!

– Ти й надалі хочеш залишити Педро в неволі?

– Ні, я вже йому сказав, він вільний.

– То ти не забороняєш йому йти до дона Естебана?

– Та де там! Але я звільнив його без жодної умови – і годі.

– Може, ти заборониш Педро захищати нас перед іспанцями? – злісно кричав Конесо.

– Я не думаю сперечатися з тобою, головний вождю! – відповів я, знизавши плечима.

Повз мою увагу не пройшло й те, що його очі несподівано застигли на хвилину, немов під впливом якоїсь думки, зажевріли дивним, хитрим блиском і зараз же згасли. Конесо мимоволі кинув швидкий погляд в напрямку річки, де стояла наша шхуна, хоч звідси її не було видно через стрімкий пагорок, який піднімався в цьому місці берега. Конесо блискавично, якось злякано одвів погляд звідти, але саме цього мимовільного переляку і лукавого виразу, який раптом з'явився на його обличчі, йому і не вдалося приховати.

Я відгадав. Конесо подумав про шхуну. Він щось затівав, як підлий зрадник, щось комбінував. Якщо не Педро, то наш добрий, гордий корабель мав урятувати вождя. За такий подарунок іспанці були б йому дуже вдячні!

Догадавшись про його брудні наміри, я одразу ж шепнув Арнакові англійською мовою, щоб він пішов крадькома до річки і наказав неграм припинити роботу на шхуні, а їх самих десь добре заховав. Потім підбіг до Конесо і, показуючи йому на череп ягуара, що стирчав на списі, злісно крикнув йому на вухо:

– Дивись! Дивись на око ягуара. Воно мені все говорить.

Воїни, які стояли навколо, перелякані моєю витівкою, здивовано дивилися то на мене, то на череп ягуара. Конесо не на жарт розгубився,

– Череп говорить мені, – вів я далі, – що ти готуєш зраду! Хочеш відкупитися за наш рахунок! Не вдасться!

– Череп! Череп! – бурмотів зляканий вождь. – Чарівний череп!

– Так! Саме він сказав мені точно про те, що в цю хвилину ти готуєш щось ганебне…

Збентеження вождя підтвердило мої здогадки. Залишивши його самого, я відкликав убік Манаурі і, задовольняючи просьбу головного вождя, доручив йому йти з Конесо до Серіми. Манаурі повинен був у той же час взяти з собою спритного товариша з нашого роду, який би добре знав іспанську мову. Він мав час від часу повідомляти мене про хід переговорів з іспанцями.

Незабаром Конесо, Манаурі і цей третій вирушили, але перш ніж відійти, Конесо, ніби мимохідь, підійшов до берега річки, щоб подивитися на неї. Я не відступав од нього ні на крок. Головний вождь уже опам'ятався і оволодів собою. Вигляд корабля, прив'язаного, як завжди, до берега, тихого, ніби забутого людьми, викликав задоволення і в вождя, і в мене.

Незабаром після їх відходу я сам подався на край ліска, щоб у трубу побачити Серіму. Прибулі мали три великі гребні човни, якими звичайно плавали по Оріноко. Недалеко від човнів на березі сиділа група людей, що складалася з кількох десятків індійців-гребців, озброєних луками і палицями.

Трохи далі я побачив іспанців. Вони теж трималися гурту, причому деякі спали, лежачи на траві, інші стояли, наче вартували. Тут же біля їх групи стояла в козлах вогнестрільна зброя. Наскільки мені було видно в трубу, ті, що стояли, були люди з чорними бородами і нахабними пиками забіяк. Їх душі і совість були, здається, не світліші, ніж бороди. Посланця губернатора – дона Естебана, як його називав Конесо, не вдалося знайти ніде. Під дахом однієї з хатин селища він, мабуть, вів розмову з головним вождем і Манаурі.

В іспанському загоні, як і в індійців чайма, відчувався спокій, але я легко зрозумів, що їх згуртованість і зброя, яку вони тримали під рукою, свідчать про пильність. Не помітивши більше нічого цікавого, я швидко повернувся до своїх.

Через дві години, близько полудня, я одержав перші вісті з Серіми: переговори ускладнювались. Іспанці нещадно вимагали великої плати, погрожуючи, на випадок відмови, накласти дуже сувору кару. Вони вже дізналися про моє існування, про наш рід. І що найгірше: недоброзичливі уста шепнули їм, що весь наш рід складається з колишніх невільників, які втекли з іспанської неволі і при цьому вбили багато іспанців. Присутність Педро не дозволяла приховати перед прибулими всіх подробиць нашого минулого і проведених боїв. Але мені було дуже боляче, що серед араваків знайшовся такий негідний донощик; він не побоявся обвинуватити своїх братів перед ненависним ворогом. Невже Конесо дійшов у своїй злобі до такої підлоти?

Тимчасом шхуна відійшла од нашого берега і легко допливла до сховища у віддаленій затоці, про що мене незабаром повідомили. Перед тим я ще наказав винести з парусника на берег всю вогнестрільну зброю, а також папір з пером і чорнилом.

– Педро! – звернувся я до юнака. – Є така іспанська книжка, в якій описуються кумедні пригоди лицаря-дивака… Ти знаєш її?

– Це, мабуть, Дон-Кіхот?

– Так, так, так! Як звати автора цього твору?

– Мігуель де Сервантес Сааведра.

За допомогою Педро я написав іспанцям такого листа:

«Illusrissime Senior Commandante!

Ясновельможний пане Коменданте!

Користуючись з щасливої нагоди Вашого прибуття в наші околиці, вважаю для себе за велику честь, що можу достойному панові передати слова вітання і належної пошани. В той же час дозволю собі з великою приємністю повідомити Вас і довірити Вашій опіці благородного юнака Педро Мартіні, який в результаті вередливого збігу обставин, а також випадкових подій, гідних співчуття і викликаних не з нашої вини, став протягом останніх місяців моїм товаришем по подорожі.

Звертаючись з просьбою до Пана Коменданта взяти ного під свою опіку, я смію наполегливо просити виявити до моїх друзів, індійців-араваків, великодушність, гідну представника народу, який дав світові Сервантеса Сааведра.

Прийміть, будь-ласка, Пане, мої уклони.

Джон Бобер».

– Чи той Сервантес Сааведра на місці? Може, це звучить дуже високопарно? – запитав я у Педро. – Може, я пишу до якогось хама?

– Спробувати можна… – відповів хлопець, який був у чудовому настрої від того, що його справи повернулись на добре, хоч не без жалю думав про розлуку з нами.

З листом я послав Педро в Серіму, попросивши його залишитися там із своїми земляками. І мені, і моїм товаришам, а особливо веселому Вагурі він дуже припав до серця. І, хоч це й не було останнє прощання, ми всі ніжно обіймали його.

15
Нічний похід

Незабаром до мене підійшла мати Лясани і з якимсь загадковим виразом обличчя і пошепки повідомила, що вона тільки що повернулася з пущі, де збирала зілля. На узліссі її зустрів старий Катаві, який проживає там, де наша ріка (Ітамака) впадає у Велику Ріку (Оріноко), і наказав їй передати мені, щоб я прийшов до нього в ліс. Він хоче розповісти мені щось дуже важливе. Але Катаві попередив, що все повинно залишитися в повній таємниці.

– Чому він сюди сам не прийде? – запитав я, підозріваючи тут якусь хитрість, якої стара не помітила.

– Не хоче, щоб його тут бачили. Мабуть, дуже важлива справа.

– Катаві? А хто він? Ти його знаєш?

– Знаю, знаю його добре. Він свій. Добрий чоловік і ненавидить чаклуна. Піди до нього, бо йому ніколи…

Я розповів про це Арнакові і Вагурі; хоча вони добре й не знали Катаві, але ставилися до матері Лясани з повним довір'ям.

– Ходімо втрьох, – запропонував Вагура, у якого від зацікавлення аж очі палали.

Ми пішли озброєні, як на полювання. В умовленому місці зустріли Катаві. Це був літній індієць, ще досить бадьорий. Займався він риболовством. Хатина Катаві стояла на п'ятій милі вниз по течії річки. Для обережності відійшли од місця зустрічі на кількасот кроків, уважно вдивляючись у гущавину, хоч індієць здавався чесним і викликав довір'я. За нами ніхто не стежив.

– Говори, Катаві, – підбадьорив я його, коли ми всі четверо вже стояли в затінку великого дерева.

Катаві був, можливо, добрий рибалка, але нікудишній оповідач. Його треба було слухати уважно і з маси зайвих слів виціджувати, мов через сито, справжній зміст розповіді. Чим далі розповідав Катаві, тим з більшим напруженням і здивуванням ми його слухали.

На світанку цього дня Катаві ловив рибу і побачив на річці у ранковій темряві п'ять чужих човнів. Це були так звані ітауби, величезні човни, витесані кожен з цілого стовбура дерева ітауба. Звідси й назва човнів. Вони пливли з нижньої течії Великої Ріки. В човнах сиділи іспанці. В темряві Катаві чув, як вони іспанською мовою командували гребцями і висадилися на малому острові, що лежав біля самого берега, якраз напроти того місця, де стояв рибалка. Незабаром три човни попливли далі і ввійшли в гирло річки Ітамака, де, як дізнався Катаві, вони перебувають і зараз. В той же час два човни, що залишилися на острові, його зацікавили найбільше. Саме сьогодні, коли розвиднілося, Катаві побачив багато полонених, може близько трьох разів по десять, які лежали покотом в одному човні і всі були зв'язані ликом. Щоб краще роздивитися, він виліз на дерево і згори впізнав, що це були варраули.

Полонені лежали зв'язаними, тому іспанці не поставили біля них численної варти: лише двох іспанців вартових і двох індійців. Катаві довгий час стежив за ними, але більше вартових не побачив.

– Як ти думаєш, чи скоро вони залишать острів? – запитав я рибалку.

– Я не помітив, щоб вони мали намір залишити острів. У таборі було спокійно.

– Вони не залишать його до тих пір, поки ті три човни з Серіми не повернуться на острів, – одізвався Вагура.

– Це так.

– А що з другим човном? Ти говорив, Катаві, що у них було дві ітауби, – допитувався я. – Одна повна полонених. А друга? Вона порожня?

– Ні, вона повна до краю, залишилося тільки трохи місця для гребців.

– А що в ній?

– Не знаю, вона накрита матами. Мабуть, провізія для всього загону, адже їх усіх близько десяти раз по десять.

– Чи ти, Катаві, переконаний в тому, що зв'язані полонені – це варраули?

– Вбий мене, якщо це неправда!

Вже під час розповіді рибалки я твердо вирішив допомогти варраулам і звільнити їх з неволі.

Справджувалося те, що говорив мені Педро про систему repartimientos.

Мабуть, варраули не виконали вимог іспанців, і ті силою забрали тридцять чоловік у неволю.

– Ми зв'язані урочистим союзом з варраулами, – нагадав я товаришам. – Вони наче наші брати. Не дозволимо їх кривдити.

– А я не просив би іспанців звільнити їх, – збентежився Вагура.

– Ніхто й не думає їх просити, – відповів я рішуче. – Самі звільнимо.

Обидва друзі аж підскочили з радості, навіть серйозний Арнак пожвавішав.

– Катаві, – звернувся я з пошаною до рибалки. – Велика заслуга в тому, що ти зробив. Ми вдячні тобі. Але це не все. Ти повинен ще допомогти нам при їх визволенні, без тебе це зробити неможливо.

Катаві, як відомо, був старим рибалкою і не виявляв великого запалу до геройських вчинків. Він зніяковів.

– Чи я зможу?

– Ти тільки покажеш нам дорогу, а все інше ми самі зробимо.

– Якщо так, то добре, добре, – заспокоївся Катаві і знову розохотився,

– Як краще пробратися з берега на острів?

– Легко, дуже легко. Я маю два малі човни. Це дуже близько.

– Скільки людей вони можуть вмістити?

– Шестеро, семеро.

– Чудово! Нас буде шестеро, я ти, як провідник, сьомий. Вирушимо туди, як тільки стемніє.

Катаві був занадто важливою особою в цьому сміливому поході, щоб його можна було залишати без нагляду. Крім цього, дуже важливим для нас був докладний опис острова, що міг зробити лише він, бо пробиратися туди доведеться в темряві пізньої ночі. Отже, ми, не питаючись його згоди, забрали старого з собою, обережно обминаючи здалека чужі хатини, кружним шляхом, крізь зарості вздовж берега річки, дійшли до нашої оселі. Тут ми наказали Катаві сісти в темному кутку хатини і для товариства приставили одного з воїнів.

Було важливо, щоб у пічному поході брала участь людина, яка володіла б мовою варраулів. І знову добру пораду подав Катаві: він запропонував для цього батька ещасного Канахоло, знайомого нам Аріпая, який мав дружину з племені варраулів і добре знав їх мову. Аріпай доброзичливо ставився до нас. Тому, не гаючи часу, я вислав за ним гінця, який разом з цим повинен був передати суворий наказ Манаурі – всіма можливими способами перешкодити іспанцям в їх намірах залишити Серіму ще сьогодні.

Не минуло й двох годин, як з'явилися Аріпай і гонець зі звісткою, що іспанці сьогодні й не думають відпливати. Аріпай, втаємничений у нашу справу, охоче згодився взяти участь у нічному поході.

Коли під час цих гарячкових приготувань настала хвилина спокою і надійшла якась розрядка, у мене мимоволі виникла дивна думка: як переплутались події в останні години, скільки постало непевностей та неспокою. Адже плем'я араваків поділене на два табори, і невідомо, яка ще підлота нас чекає з боку недоброзичливих людей; небезпека з боку розлючених іспанців висить над нашими головами, як дамоклів меч, вони готові в будь-яку хвилину, при першому бажанні вилити на нас свою жорстокість; чаклун Карапана готує нову пастку для мене, а вождь Конесо, нестійкий і переляканий, виношує в своїй голові зрадливі плани, щоб продати нас іспанцям. А наша шхуна – чи добре схована вона, і чи зуміють негри захистити її в разі нападу? До того ж ще ця нова халепа з варраульськими полоненими і запланований нічний похід, який на випадок невдачі може накоїти нам чортзна-якого лиха.

Всі кінці цих заплутаних справ зосереджувалися в моїх руках, вони все більше переплутувались, так і думай, який кінець обірветься першим і спаде на нас лихом. Як легко можна було спіткнутися й розбитись! Голова тріщала від усього цього, і думки розпливалися. Але у мене знову з'являлися спокій і надія, коли я дивився на майдан перед своєю хатиною: там стояло десять озброєних воїнів з нашого роду. З суворими рішучими обличчями, вони готові були на все, чекаючи лише наказу. І серед них – мої вірні друзі Арнак і Вагура. Цікаво, хто ж переможе?

Тиша тривала недовго. Від лісочка примчав до нас індієць, який стояв на варті.

– Наближається семеро іспанців, – передав він нам новину. – Всі озброєні до зубів.

– Чи справді вони йдуть до нас?

– Так, зараз вийдуть з ліска.

Воїни прийняли звістку на подив гідно і стримано, без будь-якої паніки. Я наказав Арнакові і Вагурі тримати свої загони недалеко від моєї хатини, але окремо, на деякій відстані один від одного, і пильнувати, який я подам сигнал.

– А мені як бути? – запитав Арасибо. – Що я маю робити?

– Йди з мою хату і бережи запасну зброю, яку ми там поскладали. І не забудь до Катаві…

Незабаром іспанці справді вийшли з ліска. Вони наближалися розміреним і поважним кроком до моєї хати, що була їм, мабуть, уже відома. Мушкети вони тримали на плечах, як солдати на марші. Зупинилися на відстані десяти кроків від мене, поставили мушкети в козли, а їх командир, виступивши дещо вперед, звернувся до мене урочисто і з надмірною повагою:

– Senior capitano! Дон Естебан, наш полковник, наказав подякувати за листа і бажає віддячити. Він люб'язно запрошує пана капітана до себе в гості.

Наближався вечір, за годину – захід сонця. З надходженням сутінків я планував вирушити вниз, за течією річки. Сьогодні пора на відвідини була вже досить пізня, і невідомо, як довго я забарюся в Серімі.

– Подякуйте добродієві пану Естебанові за запрошення і передайте, що завтра перед полуднем я прийду з візитом.

– Він просить, щоб ви прибули ще сьогодні.

– А я прошу, щоб він почекав до завтра.

Обличчя іспанця стало серйозним, а його рука мимоволі нервовим рухом схопилася за пояс.

– Я дістав наказ, – заявив він твердим голосом, – щоб з належною для пана капітана пошаною ще сьогодні привести його в наш табір.

– А ви маєте бути моєю почесною вартою? – сказав я.

– Так, почесною вартою.

На його велике здивування, я вибухнув веселим сміхом.

– Я не потребую вашої. Маю власну варту. Гляньте навколо.

Рукою я вказав праворуч і ліворуч на загони Арнака і Вагури. Воїни стояли вільно, тримаючи в руках рушниці, і спокійно дивилися в наш бік.

Іспанець зрозумів багатомовне значення їх присутності і кисло посміхнувся.

– Не моя в тому провина, – сказав він знову ввічливо, – що я не зможу повністю виконати наказ.

– Звичайно, це не ваша провина, – охоче погодився я.

Іспанець, віддавши честь, хотів іти, але я затримав його.

– Після заходу сонця, – повідомив я, – всім чужим заборонено входити на цю поляну. Вартові мають суворий наказ стріляти в кожного. Індійцям із Серіми відомо це розпорядженя, ви як гості повинні також знати про нього.

– Так точно, пане капітане.

Вони пішли, але не до Серіми, а в напрямку річки, прямо до того місця, де ще недавно стояла наша шхуна. Виходить, Конесо. все-таки розповів їм про корабель. Коли іспанці швидкою ходою поверталися від річки, я подав знак, щоб загони Арнака і Вагури наблизилися до мене. Іспанці поверталися дуже схвильовані.

– Там стояв іспанський корабель, – закричав той, що недавно розмовляв зі мною. – Пане, скажіть, де він?

– Немає, – відповів я сухо.

– Як це – немає?!

– А ви хіба не бачили? Зрештою, ви дуже помиляєтесь, вважаючи, що це іспанський корабель. Це мій корабель.

– Так, але колись він належав іспанцям.

– Колись належав. А тепер – ні.

– Сеньйор, – образився іспанець. – Ми прийшли сюди не для того, щоб з нас насміхалися.

– А для чого? – запитав я, прикидаючись дурником, звівши здивовано брови.

– За кораблем. Головний вождь наказав нам забрати його.

– Він не має права на це.

– Це нас мало цікавить. Корабель – наш. Де він захований?

– В дуже безпечному місці.

– Та де ж він, caramba?

Я засміявся йому в очі і нічого не відповів. Іспанець готовий вже був вибухнути гнівом, але стримавсь, побачивши, як поволі його почали оточувати наші воїни.

– Якщо це все, що ти мав мені сказати, то йди геть, добродію, – наказав я. – А дону Естебанові скажи, що завтра я прийду з візитом.

Іспанець процідив крізь зуби якусь лайку, і вони пішли цього разу вже до Серіми.

– І пам'ятай, – попередив я його, – що тут робиться після заходу сонця. Тоді ми не жартуємо.

Наші люди, більшість яких володіла іспанською мовою, раділи, що я дав таку рішучу відсіч іспанцю.

Зайшло сонце, сутеніло. З Серіми нас ніхто не турбував. Я взяв Вагуру і трьох найспритніших воїнів, і ми всі семеро, в тому числі Аріпай і Катаві, бадьоро вирушили в нічний похід. Арнак залишився на варті в оселі. Запасну зброю і боєприпаси я заздалегідь виніс до окремого сховища. Вночі рушниці і луки були зайві, а проте, крім пістолетів, ножів і коротких палиць, я все-таки наказав захопити з собою чотири луки і відповідну кількість стріл.

– Нащо нам луки? – здивувався Вагура.

– Вони необхідні.

– Вночі будемо стріляти з луків?

– Ні.

– То нащо ж їх брати з собою?

– Невже не догадуєшся?

Та Вагура не міг зрозуміти, навіщо необхідні луки в цьому поході. Втішаючись його дурною міною, я залишив його в невідомості.

Скільки вже днів я не ходив до лісу? Отже, коли я відчув знайомий аромат пущі, почув знайомий галас цвіркунів, коли мокре гілля над вузькою стежкою знову хльостало мене по обличчю, серце сповнилося радістю і прибули сили. Катаві добре знав дорогу і енергійно крокував попереду, а ми, як примари, посувалися за ним.

Після майже двогодинного переходу рибалка повідомив, що ми наближаємося до острова. Ліворуч між прибережною рослинністю блищало ясне дзеркало води. Раптом перед нами на стежці виросла постать, кахикнула. Катаві відповів так само.

Це був його син, який під час відсутності батька з самого полудня стежив за островом, а тепер повідомив, що в таборі іспанців нічого не змінилося. Тільки після дванадцятої години дня вартові наказали полоненим вийти в своїх потребах на піщаний вал. Пізніше вони знову загнали їх у човен, перевіривши перед тим, чи добре зв'язані руки, і на додаток зв'язали ще й ноги.

Острів – за описом Катаві – був продовгуватої форми, довжиною сто сажнів, а шириною – вісімдесят кроків. Простягався він паралельно до берега і був відділений від нього нешироким, але глибоким каналом. Острів утворився з піщаного валу, на якому за багато років з'явилася різноманітна рослинність, навіть росло кілька десятків дерев.

Іспанці стали табором над каналом, напроти основного берега, і, таким чином, були закриті від головної течії Ітамаки ліском, що ріс на острові. Були впевнені, що ніхто їх не побачить, навіть якщо хтось випадково плистиме серединою ріки. Вогнищ не розпалювали, боячись, щоб не зрадив дим. Вартували завжди по двоє: іспанець з індійцем. Так було й тієї ночі, – це ще звечора помітив син Катаві. В той час, як двоє пильнували полонених, їх заступники спали на носі другого човна.

Я спочатку хотів підкрастися до полонених через канал, першому з краю перерізати пута, в той же час дати іншим кілька ножів і палиць, щоб вони самі, без нашої допомоги, звільнилися і перебили вартових. Але потім я відкинув цей план і вирішив зробити все власними силами.

Рибалка заховав у прибережних заростях, вище острова, два малі човни, ми знайшли їх цілими і тихенько спустили на воду. Я дав товаришам останні вказівки і насамперед наказав діяти передбачливо, щоб іспанці з острова і з Серіми не дізналися, хто звільнив варраулів.

– То що, на острові теж не вбивати? – прошепотів Вагура. – Залишати живими?

– Ти добре знаєш, що я не люблю вбивати, якщо без цього можна обійтись.

– Але тут, саме тут це дуже необхідно!

– Я не думаю! Їх лише четверо. Нас п'ятеро, а з Аріпаєм шестеро. Захопити їх зненацька, вдаривши палицями по головах. Треба бити так, щоб ворог тільки втратив свідомість. Отак і треба зробити!

– Будемо їх в'язати?

– Звичайно.

– Їх зв'яжемо, а голови обмотаємо ганчірками, щоб нічого не чули й не бачили. А взагалі, може й не опритомніють при нас, бо ми швидко залишимо острів.

Я відчув, що Вагуру все ще мучить думка про луки. Вони не давали йому спокою, навіть тепер йому кортіло поговорити зі мною про них.

– Ти кажеш, що подолаємо їх палицями? – запитав він хитро, з удаваного байдужістю в голосі.

– Так, за допомогою палиць.

– І більше нічим, тільки палицями?

– Звичайно, палицями!

– Яне! Виходить, тепер ти сам визнаєш, що луки зайві! – сказав він придушеним голосом, повним тріумфу. – Отже, я мав рацію. Даремно їх несли.

Він дуже хотів поставити на своєму.

– Ах ти, задерикуватий когутику! – глузував я з нього. – Уяви собі, ти неправий!

– То луки будуть ще потрібні?

– Дуже потрібні.

– Я цього не розумію.

– Поворуши мозком!..

Ми відчалили од берега. Я з Катаві, його сином і ще з одним воїном був у першому човні. В другому, який плив за нами, розмістилися Вагура й інші. Течія ріки підхопила нас і помчала досить швидко вниз. Невеликі човни, зроблені з кори, ледве вмістили нас восьмеро.

За хвилину перед нами, над водою, замаячили темні контури: то починався острів. Пильнуючи, щоб не в'їхати в канал, ми трималися головного русла річки, а коли минули верх острова, висадились за кілька десятків сажнів нижче. Зупинилися на тому березі острова, який був відкритий в бік ріки. Іспанці, як запевняв Катаві, розмістилися табором на відстані шістдесяти-сімдесяти кроків од нас – тільки перейти через зарості, що росли посеред острова. Кожен з нас добре знав своє завдання. Отже, не зволікаючи, ми почали продиратися крізь гущавину, – вона була рідка, і прохід через неї не становив великих труднощів. Просувалися обережно, без найменшого шелесту. Раптом кущі закінчилися, наче хто відхилив їх рукою, і ми вийшли на край заростей. За якісь п'ятнадцять кроків вище перед нами аж до самого берега каналу сірів пісок.

Іспанський табір я побачив трохи нижче. А в довгому чорному предметі, що лежав на піску, впізнав човен. Другий човен був на воді.

– У тому човні, що на березі, – пошепки сказав мені Катаві, – лежать зв'язані полонені… Ти бачиш вартового, який їх пильнує?

Справді, я немовби побачив постать, що сиділа на краю човна. Сумніву бути не могло – це один з вартових. Він сидів нерухомо. Але де ж другий?

– Ти ж казав, що вартових двоє! – захвилювався я.

– Так, двоє.

– А чому не видно другого?

Катаві запитав сина, але причину відсутності другого вартового ні той, ні другий пояснити не могли.

– А може, він пішов спати?

– А ви переконані, що двоє інших сплять у другому човні?

– Переконані! – відповів син рибалки. – Вони сплять на носі човна, повернутого в наш бік.

– Ти чуєш, Вагура?

– Чую.

Просуваючись у тіні заростей, можна було ще наблизитися до човнів кроків на двадцять. Але потім, щоб підійти до вартового, треба було перебігти піщану смугу, що простягалася між кущами і водою. І саме ці кілька десятків кроків відкритого простору були найнебезпеч-нішими. Щоб зменшити риск і одночасно розвідати, де другий вартовий, я вирішив схитрувати: застосувати відомий з віргінських лісів спосіб, а саме: викликати фальшиву тривогу, використавши для цього велике і мале каміння, якого було тут досить. Навчивши Катаві і його сина, як і коли треба кидати каміння у воду, я почав діяти.

Було так темно, що ми могли підкрастися понад заростями, не заходячи в їх глибину. Ми обережно ступали, щоб пісок не дуже скрипів під нашими ногами. Швидко вийшли до місця навпроти човна з полоненими. Я залишився тут разом з одним воїном. Це був Кокуй – найсильніший у нашому роді воїн. Вагура і три його товариші пішли трохи далі, щоб бути ближче до другого човна.

Катаві не байдикував. Далеко перед нами, посередині каналу, почувся плескіт від каменя, кинутого рибалкою. Постать вартового не ворухнулася. Може, він дрімав, сидячи на борті човна? Другий і третій камінь упали в воду ще з більшим плюскотом. Це звучало так дивно, наче якісь звірі пустували у воді.

Нарешті! Вартовий подав ознаки життя. Підвівся, потягнувся. Таємничі звуки збудили його цікавість. Він уважно вдивлявся в темну поверхню води. Почувши повторний плескіт, вартовий насторожився і тихо покликав:

– Пане Фернандо! Пане Фернандо!

Чоловік, якого ми досі не бачили, бо він лежав на піску під бортом човна, прокинувся.

– Que cosa? Що сталося? – запитав він стривожено.

Це був іспанець, а той, який вартував, – індієць.

Я штовхнув Кокуя в бік і дав зрозуміти, що беру на себе іспанця, а він – того, другого…

Ми вискочили з гущавини, спритно й обережно пробігли кілька кроків по піску. Знову почувся плескіт у каналі. А до того ж навколо тріщали цвіркуни і голосно кумкали жаби. Ми добігли до човна непомічені. Палиці майже одночасно вдарили по двох головах. Вартові впали на землю непритомними, лише іспанець глухо захрипів. Відгук ударів був сигналом для Вагури.

Я підскочив до другого човна, але тут моя допомога була вже зайвою. Друзі впоралися самі. Вартові навіть не прокинулися, так несподівано оглушили їх удари. Ми швидко зв'язали руки всім чотирьом і затягли їх у глиб заростей на середині острова. Крім того, обв'язали іспанцям голови їх власними сорочками. У індійців сорочок не було.

Звільнення варраулів відбулося блискавично. Вони хотіли щось сказати чи вигукнути, але ми суворо наказали їм мовчати. Спільними зусиллями спустили човни на воду, виділивши гребців на обидва човни. На щастя, весел вистачило.

Катаві знав поблизу бухту, яку б і сам чорт не знайшов. Вузький прохід у бухту закривали хащі, так що ми ледве продерлися крізь них ітаубами, але, опинившись нарешті на середині затоки, були в цілковитій безпеці. Тут спокійно перевірили навантажений човен і переконалися, що там справді була провізія: кукурудза, коріння маніоки, а також сушена риба і шматки волового м'яса. Ми раділи з багатої здобичі, яка на певний час допоможе нам бути незалежними. Мене втішали і знайдені дві бочки пороху та добрий мішок свинцю.