Текст книги "Оріноко"

Автор книги: Аркадій Фідлер

сообщить о нарушении

Текущая страница: 21 (всего у книги 23 страниц)

Закінчилася кривава праця, і ми вільно зітхнули. Пробитий списом товариш був уже мертвий. Я хотів повернути Лясані амулет, маючи на устах якийсь глузливий жарт, коли нашу увагу прикували до себе варраули на звільненій нами ітаубі. В той час, коли ми переслідували п'ятого акавоя, вони зуміли звільнитися з пут і повкидали трупи ворогів у воду. Потім взялися за весла І в поспіху, схожому на переляк, почали тікати щодуху на середину річки.

– Гей! Куди ви тікаєте? – гукнув їм вслід Фуюді їх мовою.

Але вони мовчки, не помічаючи нічого навколо, пливли, як божевільні, тільки бризки летіли. Вони тікали од нас.

– Збожеволіли, чи що? – здивувався я. – Навіть нас бояться.

– Бояться: це дикуни! – кинув Арасибо зневажливо. – Болотні дикуни!

– Скажи їм швидше, хто ми такі, – наказав я Фуюді.

Індієць згорнув долоні трубкою і голосно гукнув:

– Ми друзі! Акавої попереду нас!.. Ми свої! Стійте!

Вигук рознісся далеко, і всі варраули мусили чути його, але це не справило на них ніякого враження. Навпаки: втікачі почали веслувати ще завзятіше. Варраули на трьох інших ітаубах, побачивши панічну втечу своїх земляків, схопилися й собі, щоб також дати драпака. Втікали, як від прокази. Це можна було пояснити лише одним – страх запаморочив полоненим голову.

Втікачі нагадували сполохане стадо боязливих мавп, і з них сміялися всі араваки. Нарешті слідом за втікачами понеслися справжній регіт і гучні, зневажливі вигуки, повторювані за Фуюді:

– Боягузи! Боягузи!

Я шкодував тільки, що варраули взяли з собою кілька цінних рушниць, непотрібних їм.

Сутичка з акавоями тривала приблизно півгодини і, на щастя, небагато заподіяла нам втрат в людях: у нас був тільки один вбитий і кілька легко поранених, які після перев'язки могли знову брати участь у будь-якій роботі.

Течія річки неслась далі так само швидко. Ми жваво рушили вперед. До заходу сонця лишалося три години, а до Каїїви – сорок миль.

24
Пума і мавпи

Кілька десятків ударів веслами віддалили нас од місця битви більше як на півмилі. Оглянувшись позад себе, можна було легко помітити варраулів, які втекли на середину річки і там зупинилися, немов для наради. Потім ми помітили якусь метушню – численні гребці пересідали з однієї ітауби в іншу. Після цієї заміни три човни рушили далі, в бік другого берега, а четвертий повернув до нас. З швидких рухів весел, на яких відбивалося сонце, можна було помітити, що вони мали намір якнайшвидше наздогнати нас.

– Чого вони хочуть? – кинув Фуюді глумливо. – Подякувати нам? А може, вибачитися?

– Мені здається, що ти близький до правди, – відповів я.

– Так треба піти їм назустріч. Зменшимо швидкість!

– Що ти, ні! Нехай напружаться і покажуть своє вміння…

Ми пливли далі немовби наввипередки.

Пуща дедалі більше змінювала свій вигляд. На березі все рідше зустрічалася суха земля, все більше було боліт. Все навкруги перетворилося в суцільне болото, подекуди, правда, були ще сухі, вкриті травою острівці, а пуща – скільки око сягало – росла прямо з води. А все ж таки вона була не менш густа, не менш буйна.

Чим ближче до моря, тим більше траплялося дивовижних дерев, які Педро називав мангровими. Їх коріння виступало високо над мулом і лише у повітрі з'єднувалось, утворюючи стовбур, а це виглядало неприродно, ніби дерева стояли на довгих ходулях. Інколи, щоб скоротити дорогу, нам доводилося підходити зовсім близько до берега, і ці корені, чудернацько покручені, ніби від болю, справляли враження примар з того світу. Справді, це були творіння не землі, а огидної трясовини. Людина, яка вдивлялася в цю незбагненну гущавину дивацтв і мнимих примар, мимоволі здригалась і озиралася, чи не з'явиться якесь страховисько. Недалеко від мангрового лісу жили великі водяні ссавці апія, яких іспанці звали ще водяними коровами, а інших звірів ми не бачили.

Залежно від припливів і відпливів далекого моря вода тут піднімалась і спадала, всюди оголюючи багнисті трясовини. Людина, яка вийшла б тут з човна, одразу загрузла б по пахви в липкому болоті і без допомоги не вийшла б живою. Акавої, які висадилися б тут на берег, далеко не втекли б.

Разом з стрімкою течією ми пропливли за дві години кілька миль, потім вона уповільнилася. Весь цей час ітауба варраулів настирливо переслідувала нас і на близилась на відстань близько милі. Нас зацікавило, чому вони так поспішають, не зупиняючись ні на хвилинку. Керманич у нас мінявся щопівгодини, а коли прийшла черга до Педро, юнак, тримаючи однією рукою кермове весло, другою розклав перед собою карту, яку завжди носив при собі. Наскільки йому дозволяло кермування, він вивчав її. Потім крикнув до мене, що хотів би мені щось показати на карті.

– Щось важливе? – неохоче відвернувся я од весла.

– Думаю, Яне, що варто подивитися, – відповів Педро приглушеним, звичайним для нього голосом.

– Може, пізніше, на привалі?

– О ні, – заперечив він лагідно, але жваво. – Ти повинен подивитися зараз же!

Я відклав весло і присунувся до нього, невдоволений, що мене відривають од роботи.

– Незабаром, за дві-три милі, – почав він пояснювати, вказуючи на карту, – головна течія річки, якою ми пливемо, поверне на північ, потім поверне знову на південь, а там саме лежить Каїїва, Подумай, Яне, коли б обминути цей закрут і поплисти прямо, саме через цей рукав, що нагадує тятиву лука, наскільки б ми скоротили дорогу! Як ти гадаєш?

Відкриття Педро було, справді, важливе, задум хороший. Але чи справді існував тихий рукав, що перетинав закрут річки?

– Я звірив свою карту з картою пана Повелла, – запевнив юнак.

Виникали й інші сумніви: ці місця перерізала величезна кількість більших чи менших заток, різноманітних рукавів, проток, тут легко можна було заблудитись, особливо вночі! Акавої, які пливли попереду, не знали цих місць, тому, мабуть, не повернуть убік від головного русла річки, яке й для нас було найзручнішим шляхом.

Я наказав усім ітаубам зібратися в одному місці і, не сповільнюючи швидкості, повідомив товаришів про відкриття Педро. Мимоволі я глянув далеко назад, де варраули все ще доганяли нас, і вдарив себе по лобі:

– Варраули! – закричав я. – Це ж їх краї. їх річка!

Всі мене зрозуміли. Ми перестали гребти, і варраули через кілька хвилин наздогнали нас. Я наказав їм наблизитися так, щоб їх ітауба і моя пливли поруч, При булих було вісімнадцять, переважно всі молоді. Я вмів добре читати на обличчях жителів з берегів Оріноко, і тому відразу догадався, що за люди приєдналися до нас. Це були юнаки з хоробрими серцями, сміливці, які бажали чим-небудь відзначитись. Їх, мабуть, вразили наші глузування і слова про боягузтво. Всі були сумні, з тривожними обличчями, не знали, як ми їх зустрінемо. Ми помітили, що вони забрали з собою зброю вбитих акавоїв.

Коли підпливли до нас, їхній стерничий, на вигляд найстарший із них, промовив, ніби хотів виправдати всіх:

– Ви не дивуйтеся нам! Ми були запаморочені, спантеличені…

Я замахав заперечливо рукою, перебиваючи його дружелюбно:

– Перестань, це байдуже… Ви хочете плисти з нами до Каїїви?

– Хочемо!

– У всіх є зброя?

– Є!

– А що ви зробили з вогнестрільною зброєю?

– Ми забрали її. Але не вміємо з неї стріляти.

– Тоді передайте на мою ітаубу!

Вони передали п'ять рушниць, які були в жалюгідному стані, дуже заржавілі. Крім того, передали кілька бамбукових труб з порохом і свинцем. Придивившись уважніше до цієї зброї, я помітив на прикладах знак країни, де вона була виготовлена. Перевірив. Біля з'їденої іржею назви міста прочитав слово: Нідерланди.

– Як тебе звуть, друже? – запитав я стерничого.

– Куранай.

– Ти вождь?

– Зараз командую цими людьми, – відповів він неохоче.

– З цієї хвилини будеш виконувати мої накази! Ви добре знаєте цю річку і її розливи?

– Знаємо, пане.

– Тобі відомо, що Оріноко утворює дугу в північному напрямку?

– Авжеж, пане, відомо, відомо! Тому ми так і поспішали. – Ми знаємо коротший шлях, що називається Гуапо…

– …який перетинає цю дугу?

– Так. Він кращий і тим, що там течія від моря не така сильна, як у головному руслі…

– Під час припливу моря?

– Так, так, пане!

– Тебе, Куранай, наче саме небо послало на наш клич!.. Уперед! Веди нас через Гуапо!

За дві години до заходу сонця ми зустріли яботу, що пливла нам назустріч. У ній було двоє аравакських розвідників. Ми довідались від них, що акавої весь час пливли головним руслом річки попереду нас на відстані десяти миль і з значно більшою швидкістю.

Незабаром з правого борту пуща розступилась, і ми побачили розгалуження Оріноко. Воно утворювало ніби затоку, яка вдалині звужувалася до ширини невеликої річки – її варраули й називали Гуапо. Саме в цей бік і треба було нам повернути. Течія в головному руслі річки майже стала, а варраули запевняли, що, пливучи далі, ми новим шляхом за чотири-п'ять годин спокійно прибудемо у Каїїву ще перед світанком, тому ми вирішили в цьому місці зробити короткий перепочинок. Берег тут був досить високий, вода сюди не досягала. Своїм піщаним клином берег відділяв річку од її рукава. Це місце було зручне для привалу. Незабаром весело запалали вогнища, а в повітрі рознісся приємний запах м'яса, що смажилося на рожнах.

Найближчі дерева пущі стіною буйної зелені стояли на відстані кільканадцяти кроків од нашого табору, але вони не закривали від нас краєвиду, який утворювали береги великої річки і її бічного рукава. Сонце, хоч уже повернуло на захід, гріло ще добре, і рої денних комах дзижчали довкола, барвисті метелики, мов ті жовті і сині зірочки, кружляли над нашими головами, а з гущавини долинав надвечірній спів і крик птахів.

Ми ще не встигли поїсти, як приблизно за триста кроків помітили на краю пущі незвичайний рух на деревах і почули пронизливе верещання і писк, які виражали переляк. Звуки ці наближалися до нас, в бік табору. Сталося там щось незвичайне.

– Акаліма! – закричали біля вогнищ, коли впізнали звірят по голосу. Люди швидко схоплювалися з місця, брали зброю і бігли в зарості.

– Мавпи! Стадо мавп! – пояснила мені Лясана.

– Акаліма – смачне м'ясо! – облизав губи Арасибо, але не рушив з місця.

Лясана, як і інші, схопила лук і хотіла поспішити у ліс. Я рвучко притримав її за плече:

– Ти мені дуже дорога, моя Пальмо, щоб я тебе пустив саму і до того ж майже беззахисну!

– Пусти мене, у мене лук і стріли! Я не сама! Вже багато людей побігло. Невже ти не бачиш?

– Побігли, але жоден не має вогнестрільної зброї!

– Вона не потрібна на мавп, вистачить луків…

– Лясано, адже ж там не лише мавпи, хіба ти не чуєш?

– Чую, чую, хтось їх переслідує. Так що?

В її очах запалали вогники визивної непокірності. Як і завжди, вона була справді чарівна в своєму дівочому пориві.

– А якщо це ягуар? – я спокійно зазирнув їй в очі.

Вона раптом обм'якла, але не від страху перед хижаком. Почуття радості і сердечної прив'язаності відбилися на її обличчі.

– Хіба я тобі дуже потрібна? – тихо сказала вона, завагавшись.

– Так, Лясано, потрібна!

Я пустив її, але вона не побігла. У мене за поясом був срібний пістолет. Я взяв ще мушкет, і ми вдвох кинулися за іншими у дрімучий ліс.

На відстані двохсот кроків від табору ми побачили перших мавп. Вони були стрункі, середніх розмірів, з великими головами, і з пухнастокучерявою шерстю, білою на животі і червонуваточорною на спині. Чимсь перелякані, мавпи жалібно кричали.

Надзвичайно спритно перескакуючи з гілки на гілку, вони від когось втікали. Ми бачили кільканадцять мавп, але це було не все стадо. За ними бігли й інші. Багато мавп-матерів несли на плечах малят, і всі вони страшенно кричали з переляку. Деякі мавпи дивилися божевільними очима і хапалися за голову, зовсім як люди. В їх голосінні відчувався дикий розпач. Інші, мабуть, самці, грізно, здавлено від люті погрюкували. На хвилину вони зупинялися, погрожуючи кудись лапами і шкірячи зуби. Але й вони не зуміли перебороти в собі жаху, який охопив ціле стадо, і теж утікали.

Недоторканий ліс відкрив на хвилину людському оку одну з трагедій, що часто відбуваються в його темній гущавині. Але хто ж це викликав таку тривогу у мавп, де ж ворог, що сіяв такий переполох? Гущавина ще ховала його.

Тимчасом кілька вбитих нашими мисливцями звірят уже лежали на землі. Мавпи швидко помітили нового ворога – людину і зовсім ошаліли. Раптом, замовкнувши, вони розбігалися на всі боки, куди кому вдавалося.

За кілька  десятків кроків попереду серед листя дерев на якусь мить замерехтіла сіра пляма хижака і щезла. Він переслідував решту мавп і, мабуть, одну спіймав, бо крик жертви пролунав у повітрі так, що аж кров у жилах захолола. Потім ми почули тільки затихаюче хрипіння. Ми швидко пробиралися через гущавину до того місця.

– Це пума! – шепнув мені Педро, якого ми наздогнали.

Виявилося, що там уже були інші мисливці і вони, стріляючи в хижака, примусили його втікати. Звір зовсім не торкався землі і плигав по деревах спритно, як і мавпи. Раптом ми побачили його: він пронісся над нами. Це був величезний, жовтий кіт. Першими моїми почуттями були захоплення і здивування. Здивування від того, що такий могутній звір, трохи менший за ягуара, був настільки енергійний і швидкий. Він робив гігантські стрибки, разом з тим просувався вперед з неймовірною легкістю повітряної танцюристки.

Я відвів курок мушкета. Але нам ніщо не загрожувало, пума не збиралася нападати. В її боку вже стирчало дві стріли, які хоч і не завдали смертельної рани, але нагадали про небезпеку від людини. Хижак утікав щосили, як вихор.

Він пробіг од нас за тридцять кроків. Я не хотів стріляти, щоб не робити шуму без особливої потреби. Зате Лясана, яка стояла біля мене, випустила стрілу. Вона влучила в звіра, але тому, що хижак біг швидко по стовбуру дерева, стріла трохи відстала і застряла у нього в животі. Пума тільки загарчала. За кільканадцять кроків од нас росло старе мора-дерево, крислате і високе. Хижак вискочив на нього і почав підніматися вгору, сподіваючись заховатися там від переслідувачів.

Кілька мисливців без вагання вилізли па найближче сусіднє дерево і з нього почали засипати звіра градом стріл. Звір був справді живучий, як кіт, але вже не мав сил утікати далі. З багатьма стрілами в тілі він нарешті зовсім ослаб і скотився на землю, де під ударами палиць закінчив своє розбійницьке життя.

Смерть пуми була для індійців величезною радістю. В захопленні вони почали пустувати, як діти, і танцювати навколо звіра, вигукуючи погрози і образи на адресу мертвого хижака. Пришкандибав Арасибо і також взяв участь у цьому незвичайному танці, але незабаром перервав усякі закляття і наказав занести звіра в табір.

– Не дивуйся, – пояснив він мені, – що воїни так розійшлися. Тепер вони переконані, що акавоїв розіб'ють вщент.

– Це пума вселила в них таку впевненість? – запитав я.

– Звичайно! Цей хижак уособлює в собі ворога, а ми перемогли його. Ворог розтоптаний. Тепер ми його з'їмо!

Крім магічної допомоги, яка нібито випливла з вбивства пуми, ми мали ще й іншу більш відчутну користь: м'ясо пуми для індійців було чудовим делікатесом. Незабаром я сам переконався, що вони хвалили його не без підстав.

Мавп було вбито вісім, у тому числі, на жаль, три самиці. Мавпенята трималися за їх шерсть. Вони при падінні не зазнали ніяких ушкоджень, і мисливці хотіли вбити їх теж на їжу, як і їх матерів, але цьому рішуче заперечила Лясана. Пройнята жалістю, вона вихопила мавпенят з жорстоких рук чоловіків і занесла їх у човен, щоб їх виховати собі.

Цього вечора всі смачно і досхочу наїлися. Було ще зовсім видно, і я наказав індійцям лягти поспати, але нікому не хотілося і ніхто не поспішав до сну. Наступного дня, а може, навіть і цієї ж ночі, нас чекали важкі переходи і страшний ворог, але воїни були спокійні і сповнені бойового духу. Таємні сили, як думали індійці, сприяли нам і надихнули наш похід великою надією. Люди рвалися до перемоги.

Запевнення варраулів, ніби у нас було багато часу – чотири-п'ять годин – для відпочинку, не дуже мене переконували. До Каїїви, через рукав Гуапо, було приблизно тридцять миль. На випадок якоїсь перешкоди по дорозі і непередбаченої втрати кількох годин ми могли б запізнитися з допомогою. Щоправда, акавої, які пливли головною течією Оріноко, мали довший шлях. Пливучи протягом багатьох годин проти течії і не відпочивши цієї ночі, вони, напевно, зможуть добратися до Каїїви тільки на світанку.

Сидячи біля вогнища, я думав про все це, і мене охоплював дедалі більший сумнів. Сонце заходило в кривавій заграві, темні сутінки огортали пущу і лягали на воду так само, як смуток в цю незвичайну хвилину на мою душу. Наша бездіяльність ставала для мене нарешті нестерпною. Я розповів про свої хвилювання друзям, які відпочивали біля мене, і наказав покликати варраула Кураная.

– Послухай! Як ти гадаєш, коли нам треба вирушати? – запитав я його.

– Хіба я знаю? Може, за дві-три години. Пізніше вийде місяць і буде видно…

– Небо весь час ясне. А при світлі зірок хіба не можна гребти?

– Можна, тільки це непотрібно, бо часу вистачить. Попливемо пізніше, при світлі місяця зручніше…

– А що коли якась біда спіткає нас дорогою?

– Яка біда? – на його обличчі вималювалося недовір'я.

– Ну, хоча б ті стовбури дерев, що пливуть з верхів'я річки. А Гуапо, як ти пояснював, досить вузьке. Якщо утвориться завал з цих стовбурів, то скільки ми витратимо часу на перенесення човнів? Скажи?

Куранай не приховував свого збентеження і почав мимоволі чухати голову.

– Про це я й не подумав, – сказав він стиха.

Арнак схопився з землі і закричав:

– Яне, пливемо зараз! Ми нажерлися по горло і добре підкріпилися. Досить бити байдики!..

І справді, через десять хвилин, зарядивши рушниці, ми вирушили всією флотилією, просуваючись один за одним слідом за ітаубою варраулів. Коли ми пропливли затоку і в'їхали в справжнє Гуапо, де обидві стіни гущавини звузилися в прохід, не ширший за сто кроків, надійшла ніч. Але було не зовсім темно. Безліч зірок сяяли на небі і відбивалися у воді. В міру того, як повітря охолоджувалося, з теплої води йшла пара, яка швидко густішала, і незабаром туман уже не дозволяв бачити далі, ніж на відстань кинутого камінця. Треба було зменшити швидкість, але ми втішали себе тим, що, мабуть, такий же туман утруднить плавання акавоям.

– А якщо на головній річці туману немає? – буркнув негр Мігуель.

Це було шалене плавання, кошмарна гонка. Ворог, так само, як і ми, мчав до тієї ж мети за кільканадцять миль від нас збоку, і думка про це ні на хвилину не переставала нас турбувати і шпигати, ніби шпорами.

Нетерплячою уявою ми забігали вперед, в Каїїву, і знали, що наше запізнення – це загибель друзів, а може, й нас самих. Кожний плавучий стовбур, який перегороджував наш шлях, ставав зловісною плямою, кожна перешкода була нашим ворогом. Варраули вдало нас проводили, але й вони не завжди гладко обминали перешкоди.

Пізніше, коли зійшов місяць, пливти стало легше, хоч туман безперервно висів над річкою. Години минали в повному мовчанні, тільки ритмічний плескіт весел тихо вибивав монотонний такт, ніби годинник великої долі. Можна було сказати: не люди просувалися в туманній мряці, а якісь привиди, лісові духи, і справді в наших серцях була така велика завзятість, що ми не відчували ні втоми, ні тягаря важкої праці.

Коли на ранок мряка почала рідшати і трохи половіти невловимою блідістю, провіщаючи близький світанок, ми пропливали біля хатини рибалки, що тут проживав. Каїїва була недалеко, здається, за поворотом, за якісь дві милі, там, де рукав Гуапи з'єднувався знову з головним руслом Оріноко. Село Оронапі лежало на острові, оточеному з одного боку великою річкою, з трьох інших – рукавом Гуапо і дальшими її заплавами.

Ми застали рибалку на березі саме тоді, коли він збирався йти ловити рибу. На наше запитання він відповів, що порядку і спокою в селі ніхто не порушував, було тихо, як завжди, і дивувався нашій тривозі.

– Слава богу! – зітхнув Педро, – Ми встигли!

25
На острові кривавого жнива

За кілька хвилин ми підходили до повороту річки, і тут раптом нам з переляку аж дух забило. Ми почули приглушені віддаллю крики, а на обрії з'явилася заграва: це палала хата з сухого очерету. За першою загравою з'явилися інші, і незабаром усе небо жевріло від червоного блиску, – сумного провісника катастрофи, що пробивався через завісу туману.

Тримаючись один одного, ми пливли щодуху аж до повороту. Там, в тіні берега, зупинили човни і дивилися на жахливе видовище. Могли вже розпізнати окремі деталі, бо туман рідшав, а від заграви стало ясніше.

На острові, який лежав не менше як за триста кроків од нас, догоряло кілька хат. При зловісному світлі пожежі діялися жахливі речі. Збройний опір, якщо варраули взагалі чинили опір, вороги, мабуть, зламали, і тому в районі Каїїви, що був найближче до нас, тепер ішло дике полювання на людей по хатинах, ще не охоплених пожежею. Скрізь на острові, близько десяти гонів завширшки, жителі рятувалися втечею, а напасники переслідували їх і ударами палиць збивали з ніг. Це було справжнє пекло насильства, розпачливих вересків, запеклих сутичок. Акавоям потрібні були живі полонені, але при сутичках не обходилося без кровопролиття на землі: то тут, то там лежали трупи.

В метушні важко було розібратися, де були головні сили ворога і як на нього краще вдарити, отже, я наказав швидко пробитися на сушу через звисаюче гілля прибережних дерев. Там разом з командирами екіпажів, а також з Фуюді і Педро ми видряпалися на найближчі дерева. З висоти краще можна було оглянути всю Каїїву, незважаючи на поодинокі хмаринки туману.

З першого ж погляду ми зрозуміли загальне становище і хід подій. Акавої напали на острів з двох боків. Одну половину людей вони висадили на березі головної річки, а з другою зайшли з тилу, з боку пущі, тобто берегом рукава Гуапо. І тут і там стояли їхні ітауби, а також усі човни варраулів, заздалегідь хитро захоплені акавоями, щоб позбавити жителів можливості втекти з острова.

На обох пристанях було по чотири-п'ять вартових. Їх головним завданням було не так пильнувати човни, як насамперед в'язати полонених, яких поспішно приганяли до них з селища. На нижньому віддаленому кінці острова, що ховався ще в темряві і був закритий пеленою туману, відбувалися загадкові події. З шуму, що доносився звідти, можна було зробити висновок, що там ще точилася боротьба. Це, мабуть, захищалась якась купка вар-раулів, до цього часу не переможена.

Я швидко склав ясний і простий план дій: треба було спочатку заволодіти двома пристанями ітауб і одночасно прийти на допомогу воїнам на другому кінці Каїїви. Акавої гарячково поспішали, тому й ми, не гаючи часу, злізли з дерев і сіли в човни. Уже в дорозі я давав накази воїнам: екіпаж ітауби Вагури і екіпаж варраулів повинні були вдарити на найближчу пристань біля Гуапо, екіпажі Яка і Конауро мали захопити ітауби біля Оріноко, а Арнак разом з чотирма яботами мусив швидко поплисти на нижній кінець Каїїви, після висадки на суші всі повинні були направитися в центр Каїїви. Я особисто вирішив причалити до берега посередині острова, між пристанями ітауб, щоб стежити одночасно за двома дільницями битви.

– Давай на пуму! Смерть пумі! – почали гукати деякі запальні воїни.

– Тихо! – цикнув я на них. – Чи ви збожеволіли? Треба зненацька…

На щастя, акавої були досить далеко і, зайняті селом, не чули наших голосів.

Наші воїни одразу розсипалися. Одні попливли праворуч, другі – ліворуч, а моя ітауба лишилася одна. Плисти було недалеко, тому гребли не поспішаючи. Навколо нас панувала така незвичайна тиша, що аж в ушах дзвеніло, і ця раптова тиша здалася нам дивною. План несподіваного нападу на Каїїву з чотирьох боків був у цю мить найбільш вдалий: по-перше, ворог був розпорошений по всьому острову, а по-друге, ми позбавили його будь-якої можливості втікати. Та коли б акавої зуміли якимсь чудом зібрати в одному місці хоч половину своїх сил і кинути їх на один з наших загонів перш ніж інші прийшли б йому на допомогу, – нам довелося б не солодко.

Твердо вирішивши не допустити до цього, я повів ітаубу до берегів Каїїви. Перед нами була мала затока, що врізувалася в глиб острова на кільканадцять кроків, і ми попливли саме в її напрямку. Берег тут піднімався над водою майже на шість метрів, отже, з острова нас ніхто не міг помітити. Коли ми прибули до затоки і висадилися на суші з правого боку, куди я вислав Вагуру і Кураная, раптом пролунали постріли. Два, три, чотири. Наказавши Арасибо і двом жінкам вартувати біля човнів, ми прожогом вибігли на пагорок, де могли добре замаскуватися в кількох невеликих кущах. На всьому каїївському острові залишалося від колишньої пущі тільки кілька десятків дерев.

У напівтемряві ніхто не помітив нашої висадки. Праворуч, звідки раніше почулися постріли, зав'язалася сутичка. Люди Вагури і Кураная юрбою вибігли на сушу за двісті кроків од нас і переслідували акавойських вартових, які не загинули при першій сутичці. На допомогу вартовим прибігло кілька акавоїв, що були поблизу. Кілька влучних пострілів з рушниці – і серед живих залишилося двоє чи троє ворогів, які стрімголов почали тікати в глибину острова, до хатин. А там багато акавоїв, побачивши небезпеку, залишили варраулів і почали голосно перегукуватись і збиратися докупи.

В той час, коли загін Вагури зупинився, щоб зарядити зброю, а екіпаж Кураная розрізав пута на своїх земляках, які лежали біля човнів, я наказав другій групі, Яка і Конаура, висадитися ліворуч за триста метрів од нас, де акавої вчинили неабиякий опір. Мабуть, вони ще на річці помітили, як наближалися два підозрілі острови-човни. Відстрілюючись, наші зуміли підійти до берега і відтиснути вартових од човнів, але саме в цей час кілька акавоїв пригнали велику партію полонених варраулів – чоловіків, жінок і навіть дітей.

Як тільки ці кати зрозуміли, що діється на березі, вони залишили полонених і побігли вперед. Люди Яка і Конауро побачили розлючених воїнів, що бігли до них. Майже всі кулі були вже випущені з рушниць. Вони почали стріляти з пістолетів, але майже безрезультатно. Тоді пустили в хід луки. Дехто з акавоїв був поранений на ходу. Дехто повалився на землю, а решта, мов хижі звірі, накинулись на араваків. Почався запеклий рукопашний бій. В хід пішли списи, ножі, кулаки, а в такому бою акавої не мали рівних собі і були непереможні.

Ставало дедалі світліше.

Кілька секунд тому праворуч від нас, де Вагура і Куранай одержали перемогу, один з акавоїв почав втікати не прямо до хатин, як інші, а в протилежий бік, до наших позицій. Він, мабуть, мав намір добратися до своїх товаришів, що були біля другої пристані ітауб, ліворуч від нас. Його руки, як і руки його одноплемінників, були перев'язані білими стрічками. Акавой не бачив нас: ми все ще стояли в кущах. Його спис був у крові, а це свідчило про те, що він убив когось з наших. Сильний здоровань великими стрибками хотів обминути нас.

– Йому, видно, ніколи, – процідив негр Мігуель і вискочив з укриття, щоб перетяти акавоєві шлях.

Акавой відразу помітив його, але не звернув з дороги. Лише прискорив свій біг. Коли Мігуель наблизився до нього на якихось п'ятдесят кроків, акавой вистрілив у нього на ходу з лука. Це був чудовий воїн. Він добре стріляв на ходу і був би влучив негрові в груди, якби останній, спритний, мов кіт, блискавично не ухилився від стріли.

Випрямившись, Мігуель кивнув визивно, а потім зупинився. Широко розставленими ногами вперся в землю, нахилив могутнє тіло назад, а праву руку із списом одвів ще далі. Лівою ж рукою прицілився у ворога. На якусь частку, секунди він застиг у цій позі, схожій на чудову скульптуру легіонера стародавнього Риму, а не на живу людину – і метнув спис, що з величезною силою прорізав повітря.

Влучити було важко: ворог біг навпростець, і треба було цілитися далеко наперед нього. У Мігуеля було вірне око. Спис, кинутий з відповідним розрахунком, напевно потрапив би в ціль, коли б ворог не був такий же спритний і бистрий, як і негр за хвилину перед тим. Один другого був вартий. Акавой вмить зупинився, щоб уникнути списа, а коли той пролетів майже біля нього, закричав, торжествуючи з чужого промаху.

Але акавой натрапив на хитрішого від себе. Мігуель, здавалося, все передбачив. Через півсекунди за першим списом він метнув другий. Зробив це так швидко, що перший ще не встиг увіткнутися в землю, як уже летів другий. І долетів, глибоко встрявши у груди ворога. Акавой стояв якусь хвилинку онімілий, з жахливо витріщеними очима, а потім ноги його підігнулись і він звалився на землю.

Мігуель підбіг до нього і, наступивши ногою на тіло ворога, вирвав з нього спис. Потім забрав зброю акавоя, другий свій спис і бігом повернувся до нас.

– Він уже нікуди не поспішає! – сказав жорстоко.

Побачивши, що ліворуч людям Яка і Конауро загрожує небезпека, ми всім загоном поспішили до них. У цьому нам трохи заважали варраульські полонені, які, розсипавшись на всі боки, бігли назустріч. Негри, підбадьорені перемогою Мігуеля, мчали попереду нас, як вихор, вони першими прибігли на місце бою. Акавої перелякалися, коли побачили кремезні постаті і грізні піки атакуючих. Вони хотіли вирватися з оточення, але було вже пізно. Схоплені у кліщі, акавої захищалися з запеклістю хижака, загнаного в пастку. Це були жорстокі розбійники, вправні в своєму ремеслі. Вони поклали замертво багато наших людей, поки самі відступили перед чисельною перевагою і пішли на той світ. Ніхто з них на цей раз не втік, усіх повбивали.

Мені не подобалося, що й Лясана брала участь у битві. Адже так легко можна було дістати кулю в лоб. Я схопив її за плече і витягнув із сутички. Зупинившись недалеко від поля бою, ми пильнували, щоб жоден ворог не вийшов живим з цієї бурі. Двоє акавоїв, які намагалися втекти, звалилися від наших пострілів.

На кінець запеклої битви наші, мов божевільні, добивали повалених і поранених ворогів. Я гукнув голосно, щоб вони припинили це, і мені вдалося врятувати від смерті кількох акавоїв. Я відстрочив їм смерть лише на кілька годин. Це я знав заздалегідь, але не міг стерпіти жорстокості і сваволі моїх друзів. Вони послухали мене і зв'язали шістьох ворогів.

Мене не дивувала запеклість араваків: у загоні Яка і Конаура семеро полягло в бою, двоє, тяжко поранені, були вже нездатні до дальшої боротьби, майже всі дістали легкі рани. З моєї команди загинув один воїн. Ціною тяжких втрат ми заплатили за перемогу, знищивши дев'ятнадцятеро ворогів.

Велика кількість звільнених жителів Каїїви вештались по нашій частині острова. Отже, я наказав Куранаю навести порядок: звільнити острів од жінок, дітей і стариків, якнайшвидше вивезти їх човнами на сусідній берег. Чоловіків озброїти чим вдасться і поділити на загони. На березі ріки, поблизу Каїїви, мешкало також багато варраулів, хатини яких було видно через гущавину на другому боці Гуапо. Акавої їх не зачепили. Підбадьорені нашою допомогою, варраули почали великими групами припливати на острів. Серед них не було вождів, тому я віддав їх усіх під командування Кураная з таким розрахунком, що половина з них на кількох човнах оберігатиме всі береги нашого острова, щоб перешкодити втечі навіть поодиноких акавоїв, а решта, на чолі з Куранаєм, більш боєздатна, залишиться з нами. Їх було понад шістдесят. Це помітна сила, до того ж прибували все нові й нові варраули.