Текст книги "Оріноко"

Автор книги: Аркадій Фідлер

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 23 страниц)

Аркадій Фідлер
Оріноко

_{Художник Л. Селізаров}

1
Зустріч на морі

Покинувши безлюдний острів – наш острів Робінзона, як я його назвав, – ми вже дві доби пливли, тримаючи курс прямо на схід, і щоранку бачили перед собою червоний диск сонця, коли воно виринало з-за океану. Скільки око сягало, на океані не видно було жодного корабля; це підбадьорювало нас. Вітер і хвилі були північно-східного напрямку і, хоч невмілі руки піднімали паруси, а зустрічні течії утруднювали плавання, все ж наша шхуна непогано просувалася вперед.

Протягом першого і другого дня ми бачили досить гористий материк: узбережжя тієї частини Південної Америки, вірніше, Венесуели, яке нерівною смугою простягалося на півдні.

Вождь Манаурі та інші індійці шукали поглядом на далекій землі знайому гору, під якою, запевняли вони, лежали їх села. Називалася ця гора Горою Шулік.

– А чи впізнаєте ви її здалека? – сумніваючись, запитував я. – Адже нас відділяє од суші багато миль! Там верхів'я гір схожі одне на одне, як близнюки.

– Впізнаємо, Яне, свою гору, впізнаємо! – відповідав Манаурі аравакською мовою, а мої молоді друзі Арнак і Вагура, що чотири роки пробули в англійській неволі, як завжди, перекладали мені слова вождя на англійську мову.

– Може, підійти ближче до берега? – підказав я.

– Ні, не треба! Там можуть бути підводні скелі, неважко й розбитися… Гору Шулік ми впізнаємо й так. Вона має особливий вигляд, її видно здалека…

О, як хотіли ми побачити цю гору, провісницю кращих днів! Ми розуміли, що там, у селищах араваків, закінчиться наше нещастя. Там мої індійські друзі після вдалої втечі з жахливої іспанської неволі на острові Маргарита будуть знову серед своїх, там і шестеро негрів, теж колишніх рабів, що тепер пливли з нами, напевно знайдуть у гостинного племені притулок і захист. А що ж буде зі мною? Я – матрос із розбитого каперського корабля, викинутий хвилями на безлюдний острів, де майже півтора року прожив, як Робінзон, з двома молодими араваками, Арнаком і Вагурою, розраховував на те, що, потрапивши на південно-американську землю, легко зможу за допомогою індійців добратися до англійських островів на Караїмському морі.

Я був певен, що ці індійці не обмануть моїх надій і охоче, від щирого серця, допоможуть мені, бо нас зв'язала надійна, міцна дружба, скріплена жахливими подіями останнього тижня перебування на безлюдному острові.

Це була боротьба на життя і смерть. У погоні за невільниками до нашого острова припливла швидка шхуна. Озброєні рушницями іспанці з собаками, вимуштрованими в полюванні на людей, вважали, що швидко справляться з неозброєними невільниками. Але коса натрапила на камінь.

Я очолив утікачів і, озброївши їх, не дав їм загинути. Мною керувало не тільки сердечне співчуття до їх неволі, – я одночасно захищав і своє власне життя.

В запеклих сутичках з ворогом полягло багато наших людей. Одинадцять чоловік загинуло, але під кінець бою наша взяла. Ми перебили всіх іспанців і захопили їхню шхуну.

І ось, на здобутому кораблі, сповнені доброї надії після завойованої перемоги, ми розрізали хвилі Караїмського моря, держачи курс до рідного краю визволених індійців. Чи варто було дивуватись тому, що колишні невільники так нетерпляче хотіли побачити в далечині на морському березі Гору Шулік – провісницю їх волі? Не дивувало й те, що майже кожний з нас протягом цих двох днів плавання крадькома позирав назад – чи не переслідує нас нова погоня месників з острова Маргарити. Але доля усміхалася нам. Море було спокійне, далечінь – чиста, вітри – сприятливі.

Надвечір другого дня я наказав убавити паруси, щоб у темряві не натрапити на якесь підводне лихо. Біля керма стояли поперемінно Манаурі і Арнак. Ніч минула спокійно, без пригод.

На світанку третього дня на палубі раптом почулися голосні крики чимось переляканих людей.

– Іспанці! – лиховісне слово наче грім прорізало повітря.

– Переслідують нас!

– Погоня!

– Втікаймо!

Навіть ті, хто ще спав, швидко схопилися. Я вмить прибіг до керма. Біля нього пильнував Арнак.

– Там! Там вони! – швидко пояснював мені хлопець, вказуючи рукою на північ.

Усі з жахом дивилися туди.

Ніч наближалася до кінця. В блідому світлі світанку, що вставав над морем, у туманній далині виднілися обриси примари – ні, не примари. То був корабель, велика трищоглова бригантина. В напівтемряві вона здавалася загрозливо великою. Бригантина йшла в тому ж східному напрямку, що й наша шхуна, за якихось три чверті милі, а може й менше від нас.

– Підняти всі паруси! – вигукнув я, приймаючи кермо з рук Арнака.

Арнак переклав мій наказ. Манаурі, Вагура та негр Мігуель враз заметушилися і взялися за паруси, запалюючи своїм прикладом інших.

– Арнак, залишайся біля мене! – покликав я юнака, щоб при потребі мати поруч перекладача.

Всі ми були поганими моряками, тільки я колись провів кілька місяців на каперському судні. Але індійці-араваки – жителі узбережжя. З давніх-давен вони зжилися з морем і тому швидко зрозуміли секрети шхуни та її оснастки.

Паруси, наполовину спущені вночі, зараз були повністю підняті. Корабель швидко понісся вперед. За бортами голосніше забулькотіла вода. Я повернув шхуну ближче до берега, намагаючись якомога далі відійти од бригантини, і вітер, що раніше дув напроти, з лівого борту, вдарив дужче збоку. Це збільшило нашу швидкість.

– Як ти думаєш, вони не помітили нас? – запитав мене Арнак, уважно слідкуючи за бригантиною.

– Здається, ні! Бригантина тримається свого попереднього курсу, та ще й не розвиднілося як слід.

– Може, вони взагалі не женуться за нами?

– Я теж надіюсь на це. Вони випадково можуть іти цим же шляхом.

– Це іспанці чи хтось інший?

– Принеси підзорну трубу, хлопче!

Поставивши паруси, люди сходилися на кормі.

– Ти правиш до берега? – збентежено запитав мене вождь Манаурі.

– Так, до берега, щоб якомога далі одійти від бригантини! – пояснив я.

– Тут море ненадійне, під водою багато рифів…

– Для нас немає іншого виходу, треба пошукати щастя!.. Ти, Манаурі, стань на носі корабля і візьми собі на допомогу людей з найкращим зором. Як тільки щось помітите – негайно дайте мені знати. В разі потреби – гукніть, куди повертати!..

Кілька чоловік зайняли місця на кормі.

Крізь підзорну трубу неважко було розгледіти, що судно за нами – іспанська бригантина. Коли розвиднілося, там помітили шхуну і повернули до нас. Може, тільки проста зацікавленість керувала ними, чи справді то була погоня з острова Маргарита? А може, на бригантині зрозуміли нашу спробу втекти і це їм здалося підозрілим? Та що б там не було, а їх треба уникати, як чуми.

Поворот бригантини в наш бік, звичайно, викликав на палубі деяке замішання. Ми зрозуміли намір іспанців: вони хотіли придивитися до нас зблизька, довідатись, хто ми такі, а це дорівнювало б нашій загибелі. Індійці і негри, що оточували мене, підвели зажурені очі, ніби шукаючи у мене допомоги чи поради.

– Небезпеки немає! – вигукнув я голосно. – Вони не доженуть нас!

– Чому ти такий впевнений, Яне? – запитав Манаурі.

– Бригантина має глибоку осадку. Враховуючи це, я й повернув нашу шхуну до берега, бо там, між мілинами, іспанці не наважаться наздоганяти нас.

– А що, як наважаться? Може, це наші переслідувачі?

– Тоді ми висадимось на сушу і сховаємось на березі… Але до цього не дійде. Дивіться! Ми пливемо швидше, ніж вони. З кожною хвилиною бригантина залишається все далі позаду…

Довга і вузька наша шхуна своєю формою нагадувала в'юнкого щупака, бригантина ж – важка і незграбна – була схожа на черепаху. Ми не потребували більшої швидкості, бо й так можна було помітити, що відстань між кораблями зростає весь час, навіть тоді, коли, підійшовши до берега, ми знову взяли попередній курс – на схід.

Раптом повітря розрізав таємничий свист, і за два гони^[1]₁
  Гон – стародавня міра довжини (150–300 м).


[Закрыть] від нас, з правого борту, гарматне ядро підняло фонтан води, а за мить почувся глухий відгук пострілу. Це іспанці почали стріляти з гармат.

Люди на шхуні принишкли з переляку. Негритянка Долорес, у якої під час останніх подій на острові помутився розум, голосно закричала. Голосила, аж поки індіанка Лясана не обійняла її ніжно і не заспокоїла, як дитину.

– Арнак! – гукнув я зовсім спокійно, щоб усі бачили моє самовладання. – Візьми, хлопче, кілька чоловік і принеси на палубу всю нашу зброю: мушкети, рушниці, пістолети. Зарядимо їх… Принеси й шаблі…

Арнак негайно переклав мої слова на аравакську мову.

Саме в цей час трапилася зовсім незначна, на перший погляд, подія, що нічого спільного не мала з напруженням, яке панувало на палубі. Для мене це було справжнє відкриття, і, усвідомивши його, я був здивований і вражений. А трапилося ось що. Один з індійців, яким Арнак передав наказ, запитав його:

– А порох теж принести?

– Звичайно! – відповів хлопець.

– А кулі?

– Само собою зрозуміло…

Але індієць, видно, не дуже-то розумів, про що йдеться, і знову почав розпитувати про порох, зволікаючи справу. Кожна хвилина була дорога, і тому, трохи роздратований цією тяганиною, я виручив Арнака, звертаючись безпосередньо до індійця:

– Ви повинні принести все, що потрібно для стрільби. І як би це ти, воїн, стріляв з мушкета без пороху і куль? Добрий з тебе стрілець!..

– А хіба дійде до стрільби з мушкетів? – запитав мене індієць.

– Дійде чи не дійде, а не зашкодить мати зброю напоготові…

В поспіху я заговорив аравакською мовою; певна річ, нещадно калічив її, але все-таки говорив і непогано розумів попередню розмову між Арнаком і індійцем. Я, англієць, вірніше, віргінський англієць польського походження, говорив аравакською мовою! Як же це сталося? Звідки це? Друге гарматне ядро з бригантини врізалося в море значно ближче до нашого корабля, ніж перше, але й це не змогло розвіяти мого здивування: я ніколи до цієї хвилини не усвідомлював собі, що вмію говорити аравакською мовою.

Звідки ж узялося знання індійської мови? Звичайно, нічого надприродного в цьому не було, все пояснювалося досить просто.

Я більше ніж рік прожив з Арнаком і Вагурою на безлюдному острові і завжди говорив англійською мовою, якою досить добре володіли обидва хлопці. Але між собою молоді індійці розмовляли виключно своєю, аравакською мовою, незважаючи на мою присутність. Мимоволі я звикав до звуків чужої мови і незабаром, навіть не усвідомлюючи цього, уже розумів окремі слова, а потім і цілі речення. Я докладав мало зусиль, але непомітно робив досить значні успіхи. І ось тепер, коли постала необхідність, знання ці раптом виринули на поверхню, як фонтан, проявилися в усій повноті.

В загальному напруженні на шхуні цього ніхто не помітив, крім мене самого. Люди принесли зброю. Я наказав при мені зарядити її і покласти на палубі.

Час від часу іспанці били з бригантини по нас. Але, на щастя, не влучали. Шхуна на всіх парусах швидко посувалася вперед, і, коли зійшло сонце, перевага нашого судна в швидкості була явною: ми вже настільки відірвалися від ворожої бригантини, що ядра не досягали цілі. Вони падали в море далеко позаду нас. Незабаром на бригантині, напевно, зрозуміли марність зусиль, бо перестали стріляти, а згодом навіть змінили курс корабля і пішли у відкрите море, віддаляючись від берега. Дали нам спокій.

Наче камінь упав у нас з серця; всіх на шхуні охопила велика радість. Раптом Вагура, юний весельчак, зірвався з місця і почав пустувати – співав, танцював. На палубі було дуже тісно, але це нікому не заважало веселитися, і незабаром усі – і індійці на чолі з Манаурі, і негри – відводили душу кумедними підстрибуваннями, веселими співами і голосним сміхом.

Тільки жінки не брали участі в цій забаві, бо готували сніданок. Не веселився й Арнак, який стояв біля мене. Його я любив найбільше. Це був дуже чесний, відважний і розумний індієць. Незважаючи на молодий вік – юнакові було приблизно двадцять років, – Арнак завжди ходив сумний і задумливий.

Я стояв біля керма.

– Чому ти з ними не веселишся? – з ніжним докором звернувся я до Арнака. – Чи тобі не весело на душі?

– Весело, Яне!.. А чому ти не танцюєш? – запитав мене хлопець.

Думка, що я міг би танцювати разом з індійцями, здалася Арнакові дуже забавною, і по його обличчю пробігла легка посмішка.

– Не танцюю, бо в руках у мене кермо! – пояснив я.

– Давай його мені, я заступлю тебе, якщо маєш бажання танцювати, – піддражнював він мене.

– Невже ти, шельмо, вважаєш, що я вже старий для танців?

– Що старий – то ні, бо маєш, напевно, років двадцять сім, але от… ду… ду…

– Ну що?

– Мабуть, дуже поважний…

– Ну, то бери кермо! Зараз я тобі покажу, як танцюють у нас у віргінських лісах!..

Але не показав, бо саме в цей час нас покликали жінки – була готова їжа. Забава стихла. Всі були веселі і сідали на палубі, де хто міг.

Бригантина, що весь час віддалялась од нас, уже зникла за обрієм. Розмови про неї не вщухали, висловлювались різні припущення, бо залишилося загадкою, якого біса іспанці нас атакували. Час від часу хтось із лайками або глузуванням погрожував у бік бригантини кулаком.

Лясана, молоденька вдова вбитого іспанцями негра Матео, принесла мені в тикві гарячу рідку кашу, зварену з розтертої кукурудзи, і разом з дерев'яною ложкою поставила її на палубі біля керма.

Індіанка, стрункіша і трохи вища від своїх одноплемінниць, з проворними привабливими рухами, відзначалася чарівною красою. Люди на палубі з повагою і любов'ю дивилися на неї.

У думці я називав її Чарівною Пальмою. На смаглявому обличчі Лясани особливо привертали увагу очі. Великі, чорні й вологі, з дуже довгими віями, вони, незважаючи на звичайну індійську стриманість, були такі виразисті, що, здавалося, в них видно всю душу. Але насамперед – були то очі живі й розумні, які свідчили про сильні почуття молодої жінки і особливо про її здатність глибоко мислити.

Індіанка несла свою однорічну дитину, прив'язану за плечима. Ще й досі, приголомшена недавньою смертю Матео, вона тепер, мабуть, вперше піддалася загальному настрою, що панував на палубі, і, принісши мені страву, приємно посміхнулася. Лясана не приховувала своєї симпатії, відкрито дивлячись то мені в обличчя, то на мої руки, що тримали кермо. Я бачив, що руки мої немовби якось загадково запалювали її, і тому запитав Арнака та Вагуру, які були тут же, що цікавого побачила Лясана в моїх руках.

У відповідь вона близько підійшла до мене, сміливо поклала свої долоні на мої руки і співуче промовила:

– Міцні руки, добрі руки!.. Можна їм довіритись!

Я живо відчув теплий і приємний дотик її маленьких долонь.

– Слухай! – вигукнув я. – Ти так мене скувала, що я не можу кермувати.

– Хіба сильна людина дасть себе так швидко скувати? – запитала вона якось збентежено. – Такі слабенькі долоні, як мої, і можуть скувати? А може, я помилилася, може, ти слабкий?

Вона жартома оглядала свої руки, які все ще лежали на моїх, а потім дуже пильно подивилася мені в обличчя.

– Може, я й справді слабкий перед тобою, – визнав я.

Лясана, лукаве створіння, зазирнула так щиро і запально мені в очі, що я аж розгубився і відчув, як наче мурашки пробігли по спині.

– Ні, ти не слабкий! – впевнено сказала індіанка, оглядаючи мене з голови до ніг.

– Чому ти так думаєш, Чарівна Пальмо?

– Я бачу це по твоїх очах. Вони запалали, мов у ягуара… Як ти називаєш мене?..

– Чарівна Пальма!

Вона на хвилину замислилася.

– Якщо ти мене так ніжно називаєш, то ти зухвалий мисливець! – сказала Лясана з загадковим виразом обличчя, в якому пустотливість наче змагалася з поважністю, і невідомо було, що переважало.

– Чому це я зухвалий?

– Бо… не злякався мене…

Лясана голосно, дзвінко засміялась і випустила мої руки.

– А для цього хіба потрібна була така зухвалість? – запитав я.

– Я думаю, що так…

– Ні. Тільки добре око і трошечки здорового глузду…

Та індіанці прийшла в голову якась нова, забавна думка. Вона з втіхи аж заплескала в долоні.

– Скажіть йому, – звернулася Лясана до Арнака і Вагури, які перекладали нашу веселу розмову, – скажіть йому, що коли повернемося до наших селищ, його чекає дуже приємна несподіванка, дуже приємна!

– Цікаво, що ж це таке?

– Ми дамо йому найвродливішу дівчину в дружини. Нехай вона відчує його міцні, добрі руки!

Я зробив вигляд, ніби дуже зрадів такій солодкій перспективі, але потім похитав головою.

– Що? Це тобі не до смаку? – глузуючи, ніби засмутилася Лясана.

– До смаку, до смаку, коли це буде, як ти кажеш, найвродливіша дівчина. Але, – засмутився я, – чи є там, у ваших селищах, якісь пальми?

Всі довкола оторопіли, не розуміючи, що спільного мають пальми з дівчатами, одним словом: де Рим, а де Крим, як колись в дитинстві часто казала моя мати.

– Пальми? Пальми є… кокосові пальми та інші, – пояснив Вагура.

– Ах! – захопився я. – Так буде і Пальма!

– Яка пальма?

– Чарівна…

Всі розреготалися, а з ними і Лясана.

– Ти щедра, Чарівна Пальмо, – продовжував я, звертаючись до молодої жінки, – бо обіцяєш мені найвродливішу дівчину з вашого села. Але мені пригадується прислів'я, яке колись повторювала моя мати, що походила з далеких заморських країв. Хочете знати його?

– Хочемо, Білий Ягуаре, – сказала Лясана, наголошуючи на цьому прізвиську, щоб відповісти мені взаємністю.

– Прислів'я говорить, що краще синиця в руці, ніж журавель в небі, – сказав я, красномовно дивлячись на Лясану.

Коли їй переклали прислів'я, і пояснили, до чого воно, жінка закричала і удавано обурилася.

– Так що, це мене ти називаєш синицею?

– Та це тільки таке прислів'я! – захищався я. – А ти ж – орлиця!..

Так собі пустуючи і жартуючи, ми весь час пливли без пригод на схід. Ворожа іспанська бригантина вже зникла за горизонтом. Море знову було пустинне і безпечне.

Сонце піднімалося все вище, спека ставала нестерпною, і радісне піднесення ранкових годин переходило у спокій звичайного дня. Люди, роздратовані палючим сонцем, шукали тіні, якої на шхуні було мало. Так минали години пополудні.

Аж ось, коли вже сонце схилялося на захід, на палубі знову вибухнув радісний гомін. Усі бігли на ніс корабля і звідти уважно вглядалися в далечінь.

Далеко попереду, на східному небосхилі з синьої імли, вимальовувалися на березі материка обриси гори якоїсь дивної форми. Стрімка з боку моря, похила з протилежного боку, гора була схожа на міцний дзьоб папуги або хижого птаха, піднятий у небо.

– Гора Шулік! – почув я захоплені вигуки.

Я знову стояв за кермом, коли до мене підійшов вождь Манаурі, а за ним – уся моя громада: Арнак, Вагура, індійці, негри. На їх обличчях було стільки радості і стільки щастя, що й мені передалося їх хвилювання.

– Наближаємося!.. – промовив Манаурі.

Скільки щастя за людську долю відбилося в цьому простому слові, скільки було в ньому змісту! Закінчилися їх похмурі, як віковічна піч, страждання в багаторічній неволі. Нещасні індійці, насильно вирвані із своїх селищ, після страшних часів перебування на острові Маргарита, після сміливої втечі з рук катів нарешті побачили перед собою безсумнівний знак свободи: під Горою Шулік були їх рідні селища.

Я кивнув Арнакові, щоб він узяв кермо, а сам підбіг до Манаурі. Охоплені сердечним почуттям, ми обнялися так само, як обнімаються білі люди. Радість, яка сяяла на обличчі вождя, робила його наполовину молодшим, і Манаурі мав вигляд двадцятирічного юнака.

Але він швидко опанував себе. Суворий погляд його очей, спрямований на мене, був сповнений якоїсь твердої наполегливості і просьби одночасно.

– Яне! – почав Манаурі урочисто. – Я знову прийшов до тебе з тими ж словами, які сказав кілька днів тому. Ти пам'ятаєш їх?

– Говори!

– Ми знаємо, хто ти і що ти. Ти наш брат, і ми любимо тебе! Тобі ми дякуємо за порятунок на безлюдному острові. Твоя винахідливість і твоя зброя перемогли іспанців, що переслідували нас. Завдяки твоїй дружбі ми повернулися до життя. Ти, великий воїн своєї країни, не можеш ще повернутися до своїх, бо тебе, можливо, там переслідуватимуть вороги. Зважаючи на це, ми всі, що тут стоїмо, просимо тебе: залишайся з нами. Залишайся назавжди!

Всі присутні відразу підтримали його слова радісними вигуками.

– Дякую вам від щирого серця за гостинність, але, на жаль, я не можу прийняти її! – відповів я рішуче. – Я залишусь у вас, доки не приготуюсь до від'їзду на англійські острови. Чи можу я розраховувати на вашу допомогу, Манаурі?

– Ти наш брат! – сказав вождь. – Ми зробимо все, чого ти тільки зажадаєш…

2
Безлюдне село

Гору Шулік ми побачили на відстані багатьох миль. Тільки після кількох годин плавання вже на заході сонця ми підійшли до її підніжжя. До найближчого селища араваків, що розташувалося над лагуною біля гирла річки, з протилежного боку гори, залишалося ще години зо дві плисти навіть при сприятливому вітрі і добрій видимості, а тут звечора і вітер почав стихати і темрява згущалась. У нас не було іншого виходу, як підплисти ближче до гори і недалеко від неї стати на якір.

Індійці знали тут кожну п'ядь морського дна, але все ж таки хотіли дочекатися світанку і тільки тоді провести шхуну в затоку.

Стало зовсім темно, тільки зірки світили нам, коли ми ставали на якір. Ніхто, крім дітей, і не думав іти відпочивати. Завтрашній день збуджував усіх нас.

Індійці сподівалися ще завидна побачити на морі чи на березі якісь ознаки людського життя, хоч би човни рибалок, але вони даремно напружували зір,

– Це дуже дивно! – сказав Манаурі. – Я добре пам'ятаю, як було колись. Надвечір рибалки завжди виходили в море.

– Напевно, вони були там і сьогодні, – висловив я припущення.

– То де ж вони поділися?

– Просто, мабуть, помітили нас раніше, ніж ми їх, і заховали свої човни в затоці, остерігаючись чужих людей на шхуні.

– Хіба що так… – задумався вождь.

Зручно вмостившись, люди групками лежали на палубі і напівголосно розмовляли між собою, часом замовкаючи зовсім. І тоді насторожене вухо легко вловлювало звуки з суші. До берега було не більше, як два-три гони, звідти долинали навіть звуки з хащів, а трохи ближче, зрідка набігаючи на пісок, шуміла морська хвиля. Ще засвітла я переконався, що на березі були зарості, дуже схожі на ті, в яких я жив на безлюдному острові: незайманий густий ліс, високі, сухі й колючі кущі, а серед них нетрі знайомих мені кактусів та агав і де-не-де високі пальми чи інші дерева.

Відгуки нічного життя природи, що доходили з берега, були майже такі самі, як ті, що лунали в хащах мого острова, але зараз вони багато глибше западали в душу. Невимовними, хвилюючими почуттями сповнювали вони моє серце, розпалювали уяву. І я знав, чому це! Адже звуки йшли з могутнього, таємничого берега, покритого десь в глибині нескінченними хащами, де народжувались великі ріки, де кочували невідомі ще племена диких тубільців, де жорстокі іспанці і португальці закладали міста, невблаганним мечем нав'язуючи цим людям свої закони і свою віру. Словом, ці звуки йшли з берега, де нас чекала невідома доля, різні непередбачені пригоди та небезпеки.

Вождь Манаурі, Арнак і Вагура сиділи біля мене. Думаючи про те, що буде зі мною післязавтра, яких людей мені доведеться зустріти на березі, я почав розпитувати вождя про аравакські села. З подивом дізнався, що сіл там було небагато, всього тільки п'ять.

– Тільки п'ять сіл? І не більше?

– Тут більше немає.

– То, напевно, це великі села?

– Є великі, є й малі. Моє село, наприклад, вважалося найбільшим, а людей у ньому в той час, коли я там був, налічувалось близько тричі по сто.

– Триста воїнів?

– Та де там! Усіх разом: воїнів, стариків, жінок і дітей.

– А скільки ж вас могло бути в усіх п'яти селах?

– Майже десять раз по сто.

– З жінками і дітьми?

– Авжеж, із жінками й дітьми.

Я ледве вірив своїм ушам.

– Невже вас було так мало?! Ти, мабуть, жартуєш, Манаурі!

– Ні, Яне, не жартую.

– Так оце й усе плем'я араваків? Я думав, що вас більше!

– І ти не помилився. Араваків значно більше, бо це великий народ, але живе він не тут, а далеко на півдні, в країні, що зветься Гвіана – місяць ходьби від нас.

– Місяць ходьби – це близько п'ятисот миль звідси?

– Може, п'ятсот, а може, й більше. Щоб дійти до тих араваків, треба переплисти велику річку Еберіноко, а потім ще довго йти на південь від неї, туди, де лежать села нашого народу.

– Річку Еберіноко?

– Це річка, яку іспанці називають Оріноко.

– То виходить, що тут живе тільки невеличка частина племені араваків?

– Так, найменша його частина.

Ця новина спочатку занепокоїла мене: якщо їх тут так мало, думав я, то чи знайдеться серед них потрібна кількість сміливих моряків, які перевезли б мене на англійські острови Караїбського моря? Але Манаурі сказав, що хвилюватись нема чого: він знайде достатню кількість моряків, це вже його справа.

Вождь розповів мені, чому тут, на півночі, далеко від головних поселень араваків, опинилася невеличка частина цього племені.

За п'ять чи шість поколінь від нас, тобто років сто тому, серед окремих аравакських родів на півдні виникли гострі суперечки і розпочалася братовбивча війна. Причина її невідома. Селища над рікою Ессеквібо, населені більше, ніж інші, перемогли і почали жорстоко пригноблювати своїх противників.

Найбільше терпіли араваки з берегів ріки Померун. І от якось вони навантажили своє майно на човни і вирушили на північ, уздовж морського берега, шукати нову батьківщину. Шукали довго, бо висадитись на сушу не дозволяла то неприступність берегів, то, здебільшого, ворожі чужі племена. Але, нарешті, вони знайшли те, що шукали, близько Гори Шулік. І тут оселилися. Сусідами їх з обох боків були войовничі караїбські племена, які після перших невдалих сутичок більше не порушували спокою прибулих. Але в останні роки з'явилися нові клопоти: іспанські пірати і ловці невільників почали нападати на нас, і саме від них нам загрожувала найбільша небезпека.

– А ти, Манаурі, – запитав я, – вождь усіх араваків тут, на півночі?

– Ні. Кожне з тих п'яти сіл має свого начальника, вождя роду, і я один з них.

– Хіба головного вождя у вас немає?

– Є. Головним вождем у нас був Конесо. Але і його влада досить обмежена, він виступає тільки в загальних справах.

– Хто ж тоді у вас має найбільшу владу?

– Вождь роду або села, але і його влада обмежена. Він повинен прислухатися до того, що вирішать усі дорослі чоловіки селища на загальній нараді…

– А якщо нарада ухвалить не давати мені допомоги, бо я людина іншої, ворожої вам раси?

Манаурі аж відсахнувся.

– Насамперед, Яне, ти наш друг, і рятівник, а рада складається з людей, які мають розум і серце. Це було б непростимою ганьбою, божевіллям…

– Припустимо, що в ті роки, коли ти був у неволі, твоєму заступникові до смаку прийшлася влада, і він зустріне як ворога тебе, і тим більше – мене. Чи це неможливо?

Певно, могло статися й таке, бо Манаурі раптом замовк. У темряві я не бачив його обличчя, але відчув, що воно нахмурилось. І його, мабуть, хвилювали якісь сумніви. За хвилину вождь відповів:

– Ти порушуєш дуже складні питання. Та ні кривди, ні невдячності ти у нас не знатимеш. Але якби, – хоч це просто неможливо, – плем'я вирішило відмовити тобі в гостинності і допомозі, одне лишилося б незмінним, як незмінно існує це море і ця гора, це – ми, наша дружба. Всі, хто зараз на цьому кораблі, до смерті віддані тобі – приймай ці слова так, як я їх кажу: ми з тобою на життя і на смерть! Навіть і проти волі більшості племені!

Манаурі висловив це з таким глибоким переконанням, що моє довір'я до цих людей ще більше зміцніло. Адже нас зв'язували найсильніші узи, які можуть єднати людину з людиною, – братерство, що виникло в спільній, кривавій боротьбі за саме життя.

Арнак і Вагура, які перекладали слова вождя, від себе запевнили, що вони віддані мені і не залишать мене ні в якій біді. Добре знаючи своїх молодих друзів, я не міг їм не вірити. Хлопці пішли б за мною у саме пекло. Поруч з такими друзями можна було не боятися ніякої небезпеки з невідомого берега, того самого берега, який оце зараз про щось невпинно розповідав нам і до чогось таємниче закликав. Крізь нічний морок звідти чути було гарчання, стукіт, скрегіт, часом такі докучливі і тривожні, ніби вони мали на меті налякати нас.

Незабаром із-за моря виплив місяць і освітив краєвид навколо корабля. Обриси Гори Шулік на фоні неба стали рельєфнішими. Виразніші були і плями заростей на гірському схилі, що при світлі місяця якось дивно наблизився до нас.

Ця картина дуже оживила індійців і ще раз нагадала їм про близькість рідних осель. Ніч обіцяла бути ясною. Манаурі, Арнак, Вагура і ще кілька індійців вирішили вночі добратися до берега на човнах, що були на нашій шхуні, відвідати найближче селище і повідомити жителів про наше прибуття, а на світанку повернутися назад.

– Я піду з вами! – заявив я.

Індійці хотіли вирушити негайно, але Манаурі затримав наш похід на годину, щоб дочекатися, коли місяць світитиме ясніше.

– Чи не взяти нам ще яку-небудь зброю, крім ножів? – запитав мене Арнак.

– Мушкетів брати не треба, – відповів я. – Мабуть, візьмемо тільки пістолети.

– Тоді я приготую три пістолети: тобі, собі і Вагурі…

Моя попередня розмова з Манаурі справила на вождя більше враження, ніж я сподівався. У нього зростала тривога, яка, напевно, й до цього жевріла в душі. Яка зустріч чекає Манаурі після стількох років відсутності? Це було найтривожніше питання.

Вождь не приховував своїх побоювань перед Лясаною: поки ми чекали, щоб місяць піднявся вище, він тихенько розмовляв з молодою жінкою і звіряв їй свою тривогу. Було видно, що він високо цінив її думку і пораду. Обоє вони стояли на палубі поруч зі мною, і хоч Манаурі та Лясана розмовляли стиха, я мимоволі ловив більшість слів і дещо зрозумів.

Раптом я почув своє ім'я аравакською мовою. Манаурі вимовив його і потім щось доводив Лясані палко, але, на жаль, майже пошепки, і я нічого це міг почути. Зрозумів тільки останні його слова, в яких були наполегливість і разом з тим прохання:

– Зроби це для мене, Лясано, зроби обов'язково!…

Тиша. Жінка стояла мовчки, ніби зважувала в душі, чи може «це» зробити.

Через деякий час Манаурі нетерпляче звернувся до жінки знову.

– Чому ти мовчиш? – наполягав вождь. – Якої шукаєш вигоди, коли справа така проста і ясна, така легка для тебе?

– Ти помиляєшся, Манаурі! – відповіла Лясана. – Погана твоя порада! Ця справа не легка для мене.

– Зрозумій же, Лясано, як багато від тебе залежить!..

Далі йшли слова, яких я не зрозумів, а потім Манаурі закінчив:

– Його допомога нам усім дуже потрібна!.. Конесо ніколи не ставився до мене доброзичливо, а Пірокай завжди заздрив мені і був моїм відвертим ворогом. Я боюсь їх підлості.

– Пірокай, твій молодший брат?

– Мій брат. Він зараз, мабуть, вождь нашого роду. Конесо – це жорстокий гнобитель, Пірокай же – люта змія… Без допомоги Яна нам може бути погано! Ян їх приборкає. Він повинен залишитись у нашому племені!