Текст книги "Оріноко"

Автор книги: Аркадій Фідлер

сообщить о нарушении

Текущая страница: 17 (всего у книги 23 страниц)

20
Танець Мукуарі

Як тільки до нас дійшла звістка про тяжкий стан здоров'я Аріпая, в Серіму негайно вирушило чотири добровольці, щоб захистити старого від будь-яких месників. Їм вдалося перенести його живого на ношах в Кумаку, хоча життя старого висіло на волоску.

В той час, коли я побачим Аріпая в нашій оселі, він лежав напівпритомний, із заплющеними очима, хулорлявий, слабкіший, ніж завжди, і насамперед спокійний, навіть занадто спокійний. Він виконав своє криваве завдання і прогнав від себе лихих духів. Вони залишили старого, і в цьому його покірливому спокої було щось дуже зворушливе.

Аріпая не залишили в Кумаці, його відразу ж винесли з селища. У відлюдному закутку півострова довірені друзі збудували йому курінь, віддали старого на опіку його дружині, забезпечивши сім'ю запасами їжі. Аріпай мав залишатися там аж до видужання, щоб не перенести хвороби, якщо вона у нього була, в Кумаку.

Одним з найважливіших обрядів у араваків був у ті часи танець мукуарі, який виконувався завжди, коли вмирав хтось серед своїх. Цей танець мав на меті прогнати від людських осель душу покійного, щоб вона не шкодила живим. Смерть чаклуна стосувалася всіх у племені, отже, і в Кумаці вирішили не відмовлятися від мукуарі.

Звичайно обряд виконували зразу ж після смерті, але на цей раз треба було відкласти це торжество: один з наших рибалок знайшов на Оріноко острів, на якому великі річкові черепахи знесли тисячі яєць. Ця звістка схвилювала і підняла на ноги всю Кумаку, адже черепашачі яйця були найкращим делікатесом у індійців. Було вирішено спочатку податися на Оріноко, а вже потім розправитися з душею мерця.

Майже половина жителів Кумаки цілими родинами вирушили у похід. Річкові черепахи в той період, коли вони несуть яйця – в наших околицях це було в січні – лютому – збиралися у великі стада і, знайшовши віддалений, піщаний острів, ночами виходили з річки. Яйця вони клали на березі в піску, дбайливо засипаючи їх, щоб інші звірі не помітили і не поласували ними. Не раз черепахи пропливали десятки миль, щоб добратися до цього острова, довіряючи йому і теплим променям сонця долю свого потомства.

Ось на такому острові наш рибалка помітив на піску сліди, що вели до логова черепах, і повів туди групу кумацьких човнів. Коли мисливці через два тижні поверталися назад, по їх веселих обличчях ще здалека можна було дізнатися про успіх походу. І справді – два човни-яботи були майже до краю заповнені жовтою, драглистою масою побитих яєць.

Побачивши це, я схопився за голову:

– Тут, мабуть, більше ніж дві тисячі яєць, – вигукнув я вкрай здивований. – Ви знищите всіх черепах, якщо так щороку будете поводитись з їх зародками.

– З року в рік всі індійці збирають яйця споконвіку, а черепахи все існують, – пояснив Мабукулі, голова роду черепах.

Для загальної радості була ще одна причина – хвороба в Серімі почала вщухати. Між чаклуном і пошестю ніби існував якийсь диявольський зв'язок, бо з дня смерті Карапани нових жертв уже не було. Хворі люди з Серіми поступово одужували і, хоч деякі діти ще вмирали, страшна біда вже відступила, як річка після великої поводі. Люди почували себе краще, з дня на день до них поверталися сили й надії. Четверту частину дорослих із Серіми змела хвороба, діти до п'яти років майже всі вмерли, до решти поверталося здоров'я.

На околиці Кумаки був гай з пальм буріті, і тут, недалеко від берега озера, на третій день після повернення з острова на Оріноко, почалося торжество муку-арі. Воно мало тривати цілу добу і закінчитися бенкетом, на який приготували страви з черепашачих яєць, а також виставили численні глечики неодмінного супутника свят – кашірі.

На світанку того дня мене збудив голосний бій ба рабанів, що лунав з усіх боків Кумаки і мав тривати протягом багатьох годин. Раптом у мою хату прослизнуло якесь примарне страхіття. Воно було в масці, що зображала огидного звіра, з хижими іклами. Примара мовчки робила переді мною грізні рухи, ніби хотіла налякати мене. По ледь помітній кульгавості я впізнав пришельця.

– Арасибо! – сказав я. – Не вдавай з себе дурня!

Індієць зупинився і зняв з голови маску.

– Білий Ягуар не дасть себе обдурити, – сказав кульгавий і додав якось таємничо: – Але й Арасибо сьогодні не абихто!

– Тому що нарядився такою потворою? – запитав я, показуючи на маску.

– Ні, справа не в цьому… В танці всі покриють голови якоюсь маскою. Але я сьогодні розпорядник на мукуарі, а це велика честь…

Тільки тепер я помітив на його бридкому обличчі вираз дивної гордості. Індієць дістав з мішка, що висів у нього на поясі, дві мараки – ознаки шаманської влади, підняв їх над головою і почав швидко розмахувати. Камінці, що були всередині, деренчливо заторохтіли. В той же час Арасибо багатозначно вп'яв у мене погляд своїх косих очей, роблячи дрібні кроки, немовби пританцьовуючи.

– Хо, хо! – свиснув я від здивування, – То ти так високо сягаєш? Почестей чаклуна тобі забажалося?

– Араваки втратили чаклуна, – відповів він співуче, не перестаючи торохкотіти наді мною. – Аравакам потрібен чаклун!

– Ей, друже, невже? – висловив я свій сумнів.

– Потрібен, потрібен – запевняв він. Його обличчя огидно перекосилося від хвилювання – А хто вбив чаклуна, твого ворога?

– Ти?

– Хто керував рукою Аріпая? Хто поставив череп ягуара?

– Ти? Але ж то мій череп.

– Але ж мої руки встромили його на жердину. А хто відданий твій друг, Білий Ягуаре?

– Ти?

– Хіба я не повинен бути вдячний тобі за те, що ти захищав мене під Горою Шулік, коли інші хотіли мене залишити? Хіба не ти продовжив кульгавому ногу, коли вона була коротка?

Я віддячив йому такою ж мірою, весело нагадавши:

– А хто врятував дитину Лясани від отрути, а мою душу від ганьби?

Арасибо хрипло засміявся, – бо інакше сміятися не вмів, – заховав мараки в мішок, надів маску на голову і, не промовивши більше жодного слова, зник із хати: мабуть, напередодні важливого для нього дня він хотів заручитися моєю прихильністю.

За хвилину Лясана принесла сніданок. Вона мешкала з матір'ю і дитиною близько біля моєї хатини, так само, як це було й раніше на галявині біля Серіми. Коли вона увійшла, в моїй хаті аж засяяло від блиску, який випромінювала ця жінка. А я аж занімів від здивування. Лясана була причепурена, як ніколи: оголену верхню частину тіла вона прикрасила багатьма низками намиста з барвистих овочів і вінками пахучих червоних квітів. Лясана була стрункою жінкою, що рідко трапляється серед індіанок, стан мала такий тонкий, що можна було майже охопити його двома чоловічими долонями. Її тіло, вимащене сьогодні рослинним маслом, приємно пахло. Чорні локони волосся, вимитого в кокосовому молоці, обрамляли обличчя, на якому розквітали в ніжній усмішці привабливі уста, а очі були неймовірно чарівні і настільки вологі, що, здавалося, вони танули в чистій, глибокій безодні.

Сонце, що піднімалося над протилежним берегом озера, своїм рожевим промінням підкреслювало всю привабливість Лясани. Ніколи ще вона не була такою вродливою, як цього ранку.

Я не сказав ні слова, але неважко було помітити моє щире захоплення. Поклавши на широких листях сніданок, Лясана не пішла, а лишилася стояти посеред хати, випроставшись у всій своїй пишності і, весела, мовчки тішилася враженням, яке справила на мене.

І я мовчав, тільки очима запитував, яка причина цього її незвичайного убору. Вона перша не витримала і порушила тишу:

– Сьогодні для мене великий день, – прошепотіла.

– І для тебе теж, – сказав я весело, – Це вже друга заява цього ранку!

– Сьогодні моє свято! – повторила вона поважно.

– Мабуть, не мукуарі? Бо жінки ж не беруть у ньому участі, тільки чоловіки.

– Ні… Я переселяюсь…

– Куди, Лясано?

– До твоєї хати.

Я уважно глянув їй в очі. В них не було ані сліду глузування. Вона говорила дуже серйозно, спокійно, немов це була якась звичайна річ.

– Добре, добре, – підхопив я таким же діловим тоном. – Моя хата просторіша ніж ваша, зручніша…

– Ні, не тому! – перервала вона мене, хитаючи головою, – З сьогоднішнього вечора я буду твоєю дружиною.

– Хо, хо, хо, хо! Дивіться, дивіться! Оце так раптом вирішила сама, не питаючись ні в кого.

– Я питала.

– Кого, мене?

– Я говорила з Манаурі. Він погодився.

– Он як, він погодився! А я? Мене питали?

– Тебе… Адже ти… Я думала, Яне…

Сердешна дуже зніяковіла, а я вдавав з себе дурника і робив вигляд, ніби не розумію її задуму. Моє здивування було для неї майже образою. Вона не знала, як усе це розуміти. Може, вперше Лясана втратила властиву їй самовпевненість. В очах зажевріли іскорки обурення:

– Якщо ти відмовляєш мені, то я можу…

– Ні, ні! Запрошую до себе, будь ласка! Справді, – з мого боку це було безжалісним єхидством, – справді, ти будеш корисна мені, якщо в моїй хаті будеш готувати страву, а не приноситимеш звідкілясь…

Вертикальна зморшка на чолі жінки свідчила про бурю, яка наближалася. Благородний гнів і жаль, які я читав на її смаглявому обличчі, не зменшили її вродливості.

– Страву я приготую тобі завжди смачну, зі мною не будеш голодним, – відповіла вона ображеним голосом і відразу ж додала з блиском в очах, визивно: – А синів твоїх вигодую хоробрими воїнами, Білий Ягуаре.

Перетягати струну далі не випадало. Я підійшов до жінки і, взявши лівою рукою за волосся ззаду, прихилив її щоку до своєї.

– Ні, не звечора ти будеш моєю дружиною, – прошепотів я щиро їй на вухо. – Зараз, з цієї хвилини, я вже твій чоловік!

Побачивши, з яким невимовним полегшенням вона сприйняла моє освідчення, я тут же звернувся до неї жартівливо:

– Але одне ти повинна мені пообіцяти: важливі справи будемо вирішувати завжди вдвох…

У пальмовому гаю був споруджений намет для старшин. З-під тінистого даху зручно було спостерігати за ходом мукуарі. Близько полудня я пішов на видовище разом з Лясаною. За обрядом, жінкам не можна було наближатися до місця, де виконувався танець, але вона користувалася винятковими правами. Всі в Кумаці вже знали, що це «її» день, і дивились на жінку з доброзичливою пошаною.

Ми застали мукуарі в повному розпалі, танці вже тривали кілька годин. Мукуарі мав мало спільного із звичайними обрядовими танцями. Незважаючи на те, що його учасники виконували танцювальні рухи під веселий такт барабанів, суть свята полягала в іншому: у взаємному шмаганні. Всі танцюристи були одягнені в різноманітні маски і під час танцю завдавали один одному болючі удари терновими різками. Мета обряду була ясною: задобрити душу покійного показом того, яких мук завдала його смерть живим, і, найголовніше, – прогнати цю душу від людей, якщо вона мала проти них лихі наміри. Всі дорослі чоловіки повинні були брати участь у танці, що тривав без перерви цілу добу.

Дивлячись на метушню огидних масок і безперервне їх взаємне хльостання, а також весь час слухаючи швидкий ритм барабанів, не можна було залишатись байдужим до цього видовища. Воно притягало всіх присутніх, немов у вир, знесилювало душу, викликало якісь незвичайні настрої, і хоч би й хотів звільнитися від них, то зробити цього вже не було сили. Людина була ніби зачарована. Придивляючись до танців, я запитав Манаурі, що сидів біля мене:

– Цікаво, всі без винятку повинні брати участь у мукуарі?

– Ні, не всі. Лише ті, кого вважають уже дорослими. Я танцював уранці, на самому початку обряду.

– А як же мені бути?

– Тобі, Яне? – Він задумався.

Під наметом сиділо ще кілька старшин: Мабукулі, вождь роду черепах, Які, голова аракангів, Канауро від Кайманів. Вони почали вирішувати, як бути: чи брати мені участь в обряді, чи ні – і так і не прийшли до конкретного висновку: покійний чаклун, щоправда, мав могутню душу і злісно намагався знищити мене, але мої чари виявилися сильнішими, ніж його наміри, і саме вони перемогли. Отож, чи загрожувала чим-небудь мені душа чаклуна?

– Напевно, ні! – відповіли деякі вожді, переконані в моїй могутності. Інші хитали головами.

Лясана, яка сиділа біля мене, прислухалася до розмови з великою увагою, а сама не промовила жодного слова. Я звернувся до неї:

– А ти що скажеш на це?

– Ти повинен танцювати! – відповіла вона без вагання.

– Отже, ти думаєш, що душа чаклуна може мені нашкодити?! – здивувався я.

– В це я не вірю. Його негідна душа не може нічого лихого заподіяти Білому Ягуарові, – сказала Лясана.

– Так навіщо мені танцювати?

– Щоб… – зам'ялася вона, підшукуючи відповідного слова, – щоб довести, що ти наш і душею і тілом.

Серед вождів почувся схвальний шепіт.

– Мудра жінка! – похвалив хтось голосно.

– Гаразд! – погодився я і наказав Лясані принести мені шкуру ягуара.

Коли вона повернулася, я накинув шкуру на себе і підперезався ліаною, щоб під час танцю поли шкури не відхилялися. Моя голова вся ввійшла в голову ягуара, і лише спереду залишався отвір для очей і рота. Мені подали міцну різку, але я попросив і другу, у ліву руку.

– Добре, візьми дві, – погодився Манаурі і одночасно нагадав: – Та пам'ятай, що чим сильніше когось огрієш, тим краще і почесніше для нього…

Танцюристи, мабуть, також хотіли, щоб для мене було якнайкраще і найпочесніше, бо, тільки-но я вбіг в громаду, мене впізнали по шкурі ягуара і зросту і відразу оточили. Я відбивався, як міг, не одного танцюриста огрів, але й мене добре шмагали. Шкура ягуара сягала мені тільки до литок, нижче ноги були голі, і індійці швидко знайшли моє слабке місце й били саме по ньому. Щоб якось захиститись, я стрибав на всі боки, мов божевільний, не випадаючи з такту барабанів, але все ж таки мені добре діставалося.

Танець, хоч на перший погляд здавався безладною метушнею, проходив у певному порядку: танцюристи рухалися вперед по колу, діаметром приблизно тридцять кроків. Для виконання обряду досить було протанцювати одне коло. Отже, коли я нарешті знову опинився напроти намету і зробив останні шалені рухи праворуч і ліворуч, я виконав свій обов'язок і кількома стрибками вискочив з кола.

Барабани, ніби дякуючи мені, приголомшлрво загуркотіли в божевільному темпі і так били кілька хвилин, потім повернулися до попереднього такту, а я попрямував до свого місця під намет. Мене всі хвалили.

Найщасливішою була Лясана, схвильована до глибини душі. Ноги у мене в багатьох місцях були посічені, на щоці теж були дві глибокі риски. Рани на ногах незабаром самі затяглися, а кров з щоки Лясана злизала язиком, після чого шрами засохли. Коли вона, піклуючись, схилилася наді мною, я пригадав собі, як кілька тижнів тому Лясана врятувала моє життя, висмоктуючи зміїну отруту з рани. І мене охопила така чулість до відданої жінки, що я мусив був з усіх сил стриматися, щоб не обняти її і не пригорнути до себе.

Незабаром до нашого намету підійшли індійці і запитали старшин, хто буде чаклуном замість Карапани.

– Після закінчення мукуарі, – відповів Манаурі, – відбудеться нарада всіх жителів Кумаки, і ми вирішимо, хто буде чаклуном.

– Ми вже знаємо, хто! – голосно заявили воїни. – Арасибо!

– Крім того, треба запитати жителів Серіми, – нагадав головний вождь.

– В Серімі немає нікого, хто був би рівний Арасибо, – запевняли ті. – Ми хочемо Арасибо. Ти, Манаурі, маєш щось проти нього?

Індійці, збуджені танцями, були настирливіші, ніж звичайно. Манаурі допитливо глянув на мене.

– Невже обов'язково повинен бути чаклун? – запитав я, вдаючи з себе дурника.

– Повинен бути, повинен! – відповіли вони, бо не уявляли собі племені без чаклуна.

– Я переконаний, що для нас, людей з роду Білого Ягуара, чаклун був би зайвим, – зауважив я.

– Ну, так це ж для нашого роду! – Манаурі трохи закопилив губи.

Вожді інших родів, які сиділи з нами, незадоволено сприйняли його слова, вбачаючи в них почуття високомірності, а Мабукулі, голова роду черепах, хоч був дуже близьким приятелем Манаурі, кинувся на нього з гнівом:

– То ти вважаєш, що інші роди гірші від вашого?

– Не гірші, Мабукулі, але наш досвідченіший, буваліший, і ти не заперечуватимеш, що він ознайомився з неволею, пройшов важке життя.

– Цього я не заперечую, – погодився неохоче Мабукулі.

Манаурі знову глянув на мене і запитав:

– Що ж ти скажеш, Білий Ягуаре?

– Якщо повинен бути чаклун, як ви говорите, то найкращим є Арасибо, – відповів я всім на втіху.

– І я теж так думаю, – погодився Манаурі.

Індійці, задоволені, що здійснилися їх бажання, розбіглись, і незабаром уся Кумака знала, що Арасибо буде чаклуном.

Під наметом стало тихо. Обличчя у Манаурі було невеселим, чомусь засмучене. Очі наче дивилися на танцюючих, але думками вождь був десь далеко від пальмового гаю. Вже тепер він передбачав труднощі, які зустрінуться на його тернистому шляху. Згодом Манаурі нахилився до мене і шепнув з якимсь жалем у голосі:

– Вже почалося. Арасибо переманює людей на свій бік.

– Арасибо буде тобі вірний, – запевнив я.

– А чи надовго? – відповів він з гіркою посмішкою в кутках рота.

Як я вже зазначив, мукуарі справляв глибоке враження на тих, хто спостерігав за ним. Людина ніби одурманювалась і впадала в якесь напівсонне забуття, одночасно солодке і неспокійне. Я намагався збагнути причину цього і помітив, що мукуарі – це, крім усього іншого, захоплююча, нічим не стримана гра найяскравіших кольорів. Маски й одяг танцюючих були зроблені переважно з пташиного пір'я. Отже, все різноманітне багатство тутешньої природи грало, блищало перед нами невимовною пишнотою кольорів, чаруючи людське око і розум.

Коли я звернув на це увагу своїх товаришів, дорікаючи їм за те, що на догоду огидній душі негідника Карапани мусило загинути стільки чудових створінь – лісових пташок, старшини з чемним співчуттям визнали слушність мого зауваження, але розвели руками на знак своєї безпорадності. А Які – вождь роду аракангів кинув напівжартома, напівповажно:

– Як бачиш, така вже доля птахів. Люди їхні вороги.

– Вороги птахів? – здивувався я.

– Так, – відповів він з хитрою усмішкою. – Вони дуже дошкулили людям.

– І ти говориш, що ці птахи в чомусь винні? Дивно слухати таке від тебе, Які!

– Бо це і є дивна річ. Якщо слухатимеш, я можу тобі розказати.

Він підсів ближче до мене, зайнявши місце майже перед Лясаною. Довго потирав рукою уста і бороду, збираючись з думками. Потім сказав:

– Наш рід походить, як тобі відомо, від птахів араканг. Ти бачив уже не одну аракангу і захоплювався її чудовим вбранням. Це найбільша з наших папуг. Пір'я у неї багряне, як свіжа кров, а крила голубі, як блакить найчистішого неба. Цей наш родовий птах – найсміливіший, а як він це довів – послухай.

І Які розповів мені таку легенду.

У далеку давнину життя було просте, всі птахи були однаково сірі, а люди вважалися однією родиною із звірами й птахами і жили з ними в братній згоді. Та у всіх був один спільний страшний ворог – велетенський водяний змій, справжня потвора з дуже барвистим тілом і жахливою ненажерливістю. Він виповзав на землю з водяного мороку і чинив страшне спустошення серед звірів та людей, пожираючи все, що потрапляло під його пащу.

Нарешті настав край терпінню і виникла відчайдушна думка вбити злочинця. Але то був, як я вже сказав, велетень, непереможний силач, хто б же зважився перший на таку справу? Такий сміливець мав одержати в нагороду прекрасну шкуру змія, але кожний боявся за свою власну шкуру і не поспішав її втратити. Люди дивилися на звірів, звірі на птахів, усі хитро заохочували одно одного, але кожний боявся починати першим. Соромно було дивитись на таку нерішучість і слухати боягузливі викрути кожного.

Нарешті хоробра папуга араканга не стерпіла сорому і дала згоду.

– О араканго, – підлабузиицьки закричали орли і яструби, – ти маєш міцний дзьоб, ти найбільш підходиш для такої справи, ти героїня!

– Хоробра араканго, – поквапно додали люди, – ти здобудеш собі вічну славу!

Отак вихваляли пташку, підносили до небес, кадили їй, славили її, щоб тільки вона перша йшла на змія. Але вона б пішла й без цього, бо у неї було мужнє серце.

Араканга дочекалася, коли потвора спала не дуже глибоко під поверхнею води, взяла в дзьоб стрілу, прикріплену до кінця довгого шнура, набрала в легені повітря, пірнула і встромила стрілу глибоко в тіло потворі. Натовп, яким зібрався па березі, почав з усіх сил тягнути за линву і витягнув змія, а тоді всі гуртом кинулися на ворога і затовкли його.

Ось він і лежав біля їх ніг, блищав усіма барвами райдуги, неначе оздоблений дорогоцінним камінням. Усі дивилися на змія жадібними очима, а найжадібніше – люди. Люди, забувши умову, хотіли привласнити собі пишну шкуру змія, і, коли араканга натякнула на нагороду, вони закричали на неї:

– Як же ти, птах, зрушиш таку важку шкуру величезного змія? Залиш її нам, нам, сильним, а сама йди геть!

Але араканга не думала відмовлятися від нагороди. Вона покликала багато інших птахів на допомогу: їм гуртом вдалося заховати здобич у небезпечному місці. їх супроводжували прокльони розлючених людей і голосні погрози.

Птахи, як відомо, до тієї пори мали одноманітне сіре пір'я. Здобувши шкуру змія, вони подерли її на дрібні шматочки, і кожний рід справедливо одержав одну чи кілька частинок для прикраси. Ось тому птахи тепер і мають барвисте пір'я, а найяскравішими є араканги, бо цей птах, мабуть, дістав найкращі шматки шкури змія.

Але жорстокі люди не забули своєї злості і довго ще мстили птахам, переслідуючи їх на кожному кроці. Навіть тепер, хоч давно вже забуто почуття помсти, мисливці завзято полюють па птахів і, коли побачать якого з них, насамперед подумають, як би його зловити.

– Отак-то, – кінчив Які, показуючи на сотні барвистих пір'їн, що вкривали маски танцюючих, – отакі, Білий Ягуаре, наслідки тих давніх геройських, але сумних подій. Ось вони перед твоїми власними очима; птахи мають яскраве пір'я, а люди завзято вбивають їх. І ми, люди з приязного для птахів роду аракангів, навіть ми не в силі їх стримати…

Які вмів добре розповідати: всі під наметом з цікавістю слухали, хоча, напевно, стара легенда була їм відома. Коли він закінчив, настало приємне пожвавлення, а Манаурі наказав принести кашірі прополоскати горло, хоч справжнє пияцтво мало початися завтра, після закінчення мукуарі.

Манаурі з дивною, якоюсь багатозначною хитрою усмішкою, щораз частіше поглядав на Лясану і на мене, потім промовив:

– Сьогодні ми переживаємо урочистий день двох наших друзів, але Лясана дуже просила, щоб день цей був якнайскромніший, без звичайних обрядів – і я погодився. Чи добре я зробив, що погодився?

– Напевно, ти хотів би нам вчинити мурашковий суд? – глузувала Лясана задирливо.

– Ні, не зовсім так, хоч трохи церемонії не завадило б.

– Пам'ятай, вождю, – перебила жінка, – що він чужий, наші церемонії не для нього.

– О, а хіба ти не бачила, як хвилину тому він сам вискочив до мукуарі і чудово відтанцював? Хіба ж він чужий?

Так, я відтанцював своє, чужим не був, це навіть Лясана мусила визнати. Але Манаурі і не наполягав, перейшовши на іншу тему. Він був трохи якийсь загадковий і заявив, що й він би хотів почастувати нас оповіданням. Ось воно.

Великий мисливець і прадід племені араваків, Маканауро, з обуренням помітив, що якийсь зухвалий орел викрадає здобич з його капканів. Він вирішив покарати злодія і причаївся, а коли орел – то був молодий королівський орел, – як завжди, прилетів до принади, Маканауро вискочив з укриття і спіймав його. Та від дотику людської руки птах обернувся в чудову дівчину з чарівною усмішкою.

Зрадівши, мисливець узяв полонянку до себе, і вона стала йому дружиною. Вони покохали одно одного і жили щасливо. Маканауро почував себе мов у раю, але через деякий час щораз більше його почала гризти совість, що він живе з жінкою без відома і згоди її батьків, бо вже тоді були у араваків святі звичаї і правила. Крім того, вона теж дуже тужила за своїми. І от одного дня вони обоє вирушили в її рідний край.

У молодої дружини мисливця була тільки мати. Це була Акату, сувора володарка всіх королівських орлів. Маканауро прийняли при її дворі не дуже прихильно. Він повинен був тяжко працювати, щоб добитися ласки тещі. Мисливець приносив з лісу стільки дичини, що всі орли обжиралися, постійно бенкетуючи його коштом. Але це було ще не все. Акату дуже хотіла позбутися нелюбого їй зятя, і тому наказала йому виконати кілька завдань, які перевищували людські сили. Але Маканауро був не звичайним мисливцем, а ще й чаклуном. Отож, коли йому наказали принести з річки води в кошику, лісові мурашки допомогли: вони заліпили дірочки кошика глиною, і вода не витекла. Йому наказали вирубати таку ділянку лісу і за такий короткий строк, що навіть п'ять чоловік не змогли б цього зробити. Маканауро знову допомогли різні лісові тварини: хрущі, їжаки, дятли, гризуни – він виконав і це завдання. Нарешті Акату наказала йому вирізати з дерева її голову, що було неможливо, бо, лежачи в гамаку, вона весь час ховала голову під мату. Тоді прихильні до мисливця мурашки почали завзято кусати її, втративши терпець, Акату відкрила мату. Він побачив її обличчя і зміг вирізати його з дерева.

Маканауро радо виконував усі обов'язки, які на нього накладались, як на зятя, знаючи, що теща мала право вимагати від нього викуп за доньку. І ось, нарешті, він мав жінку, згідно зі звичаями! Але Акату, хоч і не мала підстав для того, щоб не віддавати йому дочки, не хотіла з цим погодитись і вирішила вбити зятя. Орли підступом загнали мисливця в огорожу, щоб заклювати його там; тільки обернувшись в останню хвилину в муху, він непомітно вилетів з огорожі і врятувався від смерті.

– А вродлива дружина пішла з ним? – запитав я.

– Ні, – відповів Манаурі, – він втратив її… Це для нас повчальна легенда, бо вона показує, які важливі обов'язки стоять і весь час стоятимуть перед молодим по відношенню до родичів дівчини… або по відношенню до старшин її племені, – додав вождь, лукаво підморгнувши.

І без цього останнього натяку я розумів справжнє значення оповідання, а саме: я маю піднести старшині викуп за Лясану. Але який викуп? Що було у мене тут найдорогоцінніше? Мій погляд зупинився на оздобленому дорогим камінням пістолеті, який стирчав за моїм поясом. Я витягнув його і, подаючи Манаурі, сказав:

– Будь ласка, візьми це. Ціннішого і кращого я нічого не маю. Я охоче тобі його дарую!

Вожді від здивування аж прицмокнули язиками: пістолет був шедевром зброярської майстерності і мав велику цінність. Сам Манаурі дуже зніяковів, збитий з пантелику, лукава посмішка зникла з обличчя, воно потемніло, збентежилось. Вождь відступив од пістолета з якимсь страхом в очах.

– Нехай у мене відпаде рука, – закричав він, – якщо я візьму це у тебе!

– А аравакський обов'язок молодого? – запитав я рішуче.

Манаурі випростався гордий, грізний і разом з тим схвильований.

– Ти вже давно його виконав, – сказав він суворо. – Та ще й не один раз! Ти дав аравакам у сто разів більше, ніж вартий цей цінний пістолет.

– Невже стільки?

– Ти дав нам дружбу!

– І мудру пораду, і сильну руку вождя! – поспішив улесливо вставити Конауро.

– Не ти у нас в боргу, а ми перед тобою! – додав Мабукулі.

– Ще скажете, – пожартував я, – що однієї дівчини для мене замало.

– А щоб ти знав: замало, – жваво підтвердив Манаурі.

– Хо, хо! – заперечила Лясана. – Головний вождь, а плете дурниці!

Ми посміялися, всім нам гуртом було добре й весело. Я заховав пістолет за пояс.

Які, голова роду аракангів, попросив слова, щоб щось сказати, а коли ми звернули на нього увагу, він єхидним поглядом зміряв Манаурі і промовив:

– Все це добре, про що розповідав Манаурі, але шлюб Маканауро закінчився не зовсім так, як вождь нам змалював.

– Виходить, мисливець не обернувся в муху і не втік?

– Ні, чого ж, обернувся і втік. Але ти щось важливе приховав!

– Говори ж, Які, що я приховав.

– Легенда говорить, що вродлива дружина мисливця ганебно його зрадила, підкорилася матері та іншим орлам і хотіла так само, як і вони, вбити його. Чи це не так?

– Правда, так, так! – визнав Манаурі.

– Вона підла змія, якщо перед тим його кохала, – обурився я напівжартома. – Такі-то ваші жінки?..

– Може, є й такі! – кинули вони ущипливо, і знову в колі запанували голосні веселощі.

Лясана спочатку не промовила ні слова, немовби її вразило злосливе кепкування, і тільки тоді, коли веселощі стихли, вона лагідно схопила мене за плече і сказала досить голосно, щоб її чули вожді:

– Ти, Яне, не слухай їх, бо це кумкаючі жаби. У них розпутні, гидкі думки. Вони розповідали тобі племенні легенди, вигадані подібними до них гульвісами, а скільки в них правди? І я можу розповісти тобі байку про вірних до смерті дружин і чесних коханців, і про таку любов, про яку ці холоднокровні жаби не мають і уявлення.

Вожді сприйняли її образливі слова доброзичливо і самі заохочували жінку, щоб вона розповіла щось приємне.

– Ти хотів би послухати легенду про дочку чаклуна, закохану в мислиця? – звернулася вона до мене.

– Звичайно.

І Лясана почала своїм дзвінким, глибоким голосом.

Вавая, молоденька дочка чаклуна, ще напівдитина, мала палке серце. Вона дуже покохала молодого відважного мисливця. Але була така соромлива, що не зуміла показати йому свого кохання, а він ні про що й не догадувався. У підлітків почуття легко приходять і швидко зникають, але у Ваваї було інакше. Чим довше тривало її почуття, тим сильнішим воно ставало. Згубна туга була така нестерпна, що дівчині в голову приходили божевільні думки. Нарешті, не маючи сил більше зносити розлуку і бажаючи постійно бачити коханого і служити йому, Вавая наважилася на сміливий крок: вона попросила батька-чаклуна обернути її в собаку, щоб вона могла весь час бути біля мисливця. Батько вилаяв її і відмовив, але через деякий час, побачивши, як донька в'яне з туги, викопав її бажання і обернув її в собаку.

Вона приєдналася до собачої зграї мисливця. Дівчина була розумніша, ніж хорти, і швидко відгадувала задуми свого пана, який дуже полюбив кмітливу тварину і охоче її гладив. Собака клала голову на коліна мисливця, коли він відпочивав у своїй хатині після повернення з полювання, і годинами могла дивитися йому в очі. Мала вона лише один недолік: була неслухняна, майже завжди за кілька годин перед кінцем полювання втікала від мисливця, безслідно зникаючи в дрімучому лісі.

В пущі, повній духів, діялися різні чудеса! Таке ж чудо відбувалося і в хаті мисливця. Повертаючись із лісу, він заставав курінь гарно виметений, палало вогнище, а маніокові коржі, тільки-но спечені, були ще гарячі. Незабаром з'являлася собака, і, хоч він її добре шмагав за біганину, тварина щиро раділа і підплигувала.

Мисливець спочатку думав, що порядок у хаті наводили добрі духи, але потім це йому здалося дивовижним, і він вирішив узнати правду. Якось він повернувся з полювання раніше, ніж звичайно, і, крадькома наблизившись до хати, почув у ній якесь порання. Мисливець зазирнув через щілину в хату і побачив молоду дівчину, яка розпалювала вогнище, а на стіні висіла шкура його улюбленої собаки. Він відразу все зрозумів: несподівано вскочив у хату, зірвав собачу шкуру і вкинув її у вогонь. Дівчина, втративши можливість знову обернутися в собаку, опинилася в його владі. Мисливець пригорнув її до себе і став її чоловіком.