Текст книги "Оріноко"

Автор книги: Аркадій Фідлер

сообщить о нарушении

Текущая страница: 11 (всего у книги 23 страниц)

Друзі були недалеко, на річці. Вони саме готували шхуну до швидкої втечі, на випадок, якщо на нас нападуть із Серіми. Припинили роботу і негайно прибули. Педро поблизу не було, а коли прийшла Лясана, ми. засіли в хаті, і Арасибо розповів усім про своє відкриття. Так само, як і у мене, їх початкове приголомшення перейшло в нестримну радість. Важкий камінь спав із серця і в мене, і в моїх друзів. Але в той же час ми добре розуміли, що саме тепер нас чекає найважливіше завдання: розправа з чаклуном не на життя, а па смерть.

– На смерть! Його смерть! – повторював Манаурі, стиснувши зуби.

Ми припускали, що Карапана підкидав отруту кожної другої або третьої ночі, а знайдене листя кумарави було вже зів'яле, і ми сподівалися на відвідини чаклуна саме цієї ночі. Тому вирішили вартувати по двоє одночасно, змінюючись опівночі.

– Тебе, Яне, ми не рахуємо, – відізвався Манаурі. – Твоя рана ще не загоїлась.

І справді, я ще не зовсім одужав. Але не годилося тримати мене осторонь у цю вирішальну хвилину, тому приєднали й мене, як третього, додаткового до першої зміни варти Арнака і Арасибо.

– Ще одно ми повинні вирішити остаточно, – сказав вождь після тривалого обміркування. – Єдине рішення – вбити його! Ми повинні вбити його!

– Повинні! – аж задихався Арасибо.

– Хто проти цього? – запитав Манаурі, уважно глянувши на мене.

Арнак і Вагура мовчки кивнули головою на знак згоди, я також. Іншого виходу не було – лишалося тільки убити чародія.

– Дозвольте й мені вартувати, – попросилася Лясана.

– Вартуй! Можна! – відповів Манаурі. – Але не з нами надворі, а в своїй хатині, біля дитини…

Ніхто, навіть найближчі, не повинні були знати про наші наміри. Лясані порадили спалити мату, на якій спала дитина, і покласти хлопчика на ніч в іншому місці куреня, але так, щоб мати Лясани ні про що не догадалася.

Надвечір випав рясний, але короткочасний дощ. Він уже перестав, а хмари все ще закривали небо. Ми побоювалися, що ніч буде дуже темною, але дарма. Десь понад хмарами світив місяць і трохи розганяв темряву на землі.

Курінь Лясани стояв приблизно за п'ятдесят кроків од річки задньою стороною до води, а входом – до пущі. Навколо, крім потоптаної трави і кількох поодиноких, кущиків – залишків пущі, не росло більш нічого. Відкрита місцевість і неповна темрява сприяли нам…

За зброю у кожного в нас були короткі зручні дрючки з твердого дерева, а крім того, Арнак і Арасибо взяли з собою ножі, а я – пістолет, заряджений шротом для стріляння на близьку віддаль. Домовившись на всякий випадок про сигнали голосом, ми, як тільки настала ніч, зайняли свої позиції. Арнак заховався за курінь, з боку річки, а Арасибо і я з протилежного боку, за кілька кроків од входу.

В самій хаті, як порадив Манаурі, вартувала Лясана.

Дощ кілька разів падав нам на голови короткими раптовими зливами, і тоді ставало майже темно, а повітря лишалося весь час тепле й вологе. Ми промокли до нитки, але нічого не зробиш, терпіли.

Нічого не можна було зробити і з нудьгою довгих годин, що тяглися дуже поволі. Безперервно вдивляючись напруженим поглядом у темряву, ми стомлювались, наші почуття притуплялися. До того ж ми непевні були, чи з'явиться ворог цієї ночі, і це зовсім не сприяло нашому пильнуванню. Час від часу нам здавалося, що ми бачимо якісь примари. Дивні, як завжди, голоси розлягалися і на краю пущі, і на березі річки, а в темряві шмигали таємничі тіні. То були блукаючі собаки та інші домашні тварини чи якась дика гадина, що виповзала з гущавини, а може величезні комахи або невідомі страхіття.

Надходила північ, я вже збирався йти будити друзів на наступну варту, коли за куренем почулося триразове плачливе кумкання жаби – умовний застережливий сигнал Арнака. Він напевно щось помітив. Я міцніше стиснув палицю в правій руці, лівою намацав рукоятку пістолета.

Було, як і раніше, на початку ночі – не темніше і не ясніше. Перед нами маячів курінь, тінь якого відбивалася на фоні трохи освітленого майдану. Раптом мені здалося, що саме на цьому фоні, ліворуч, щось зачорніло, немовби хтось стояв, притулившись до рогу хатини.

Штовхнувши в бік Арасибо, я показав йому рукою на загадкову тінь.

– Він! – шепнув кульгавий схвильовано. – Є…

Це був хтось чужий, не Арнак. Ще звечора ми домовилися з юнаком, що він передчасно не залишить свого поста. Але загадкова істота не була схожа на Карапану, здавалася трохи нижчою і кремезнішою, в той час як чаклун був худорлявий, цибатий. Таємнича людина рушила крадькома до входу в хатину. Я переконався, що це не Карапана. А може, вони вдвох? Може, чаклун підкрадався ззаду, за цим першим?

Побачивши, що Арасибо має намір вискочити з укриття, я схопив його за плече.

– Ти помітив? – зашепотів я йому на вухо. – Це не Карапана?

– Ні! – визнав той.

– Взяти його живцем!

– Живцем? – почув я розчарування і опір у голосі товариша. – Навіщо?

Часу на роздуми не було. Я сильно трусонув Арасибо за плече і наказав йому придушеним голосом:

– Тільки живцем! Не смій інакше!

Він вирвався з моїх рук і стрибнув уперед з ножем у правій руці. Стрибнув з незвичайною проворністю, якої я ніколи не чекав од нього. До ворога залишалося чотири-п'ять кроків. Але той був обережний. Може, помітив щось підозріле, може, почув наш шепіт, бо швидко ухилився від удару, і ніж не зачепив його. Рука Ара-сибо навіть не схопила ворога, а лише ковзнула по намащеному жиром тілу.

Невідомий вивернувся і скочив до того рогу куреня, де я вперше його побачив. Але далі не встиг. Я перегородив дорогу і палицею вдарив по голові. Та удар, очевидно, був слабкий, бо чоловік спіткнувся, здавалось він ось-ось упаде, але не впав. Хотів шмигнути вперед, та потрапив у руки Арнака. Вони обидва перевернулися. Я знов ударив його по голові, а Арнак скочив на нього і придушив до землі.

– Живцем його! – закричав я на все горло.

– Я не можу його схопити, – гукав Арнак. – Він дуже слизький!

Ворог усе ще виривався, мов божевільний, але було вже пізно. Я схопив його обома руками за шию і не пускав, Арнак же вирвав у нього ніж і вивернув руки за спину, так, що аж хруснуло в суглобах. Полонений був голий, тільки в талії перев'язаний мотузкою, і весь намащений салом, щоб важче було його вхопити.

В темряві не можна було розібрати, що це за персона, однак не залишалося жодного сумніву, що не Карапана. На наші запитання, хто він, невідомий мовчав.

Прибігла Лясана з мотузками, і ми зв'язали його. Полонений, мабуть, був сам, бо нікого більше ми не знайшли.

– Він приплив на човні! – повідомив Арнак. – Я чув, як він виходив з нього.

– Сам?

– Сам. Я більше нікого не бачив.

– Біжи до річки і подивися, що з човном.

Човен був на місці.

Коли зчинилася метушня, мати Лясани раптом прокинулася і підняла страшенний галас, думаючи, що це ворожий напад. Усі сусіди попрокидались і бігли звідусіль, кожний з такою зброєю, яку в поспіху встиг захопити.

Тривога пройшла на подив добре. Не минуло й півхвилини, як перший воїн прибув на місце, а зараз же за ним і всі інші. Більшість була озброєна з голови до ніг, і ніхто не забув своєї рушниці. Наш рід швидко зібрався, і, незважаючи на хвилювання, гордість розпирала мені груди: ця бойова готовність роду в основному була моєю заслугою.

Деякі передбачливі принесли з собою розпалені нашвидкуруч смолоскипи, а також каганці з олією, і, коли світло від них упало на обличчя полоненого, всі остовпіли: це був молодий учень чаклуна, Канахоло, молокосос неповних чотирнадцяти років, а вже такий досвідчений злочинець.

Захищаючись із ножем у руках, він був спритний, як мавпа, а тепер, коли його зв'язали і поклали на землю, перелякався і його душа опинилася в п'ятах. Побачивши над собою стільки скривлених од люті облич, полонений вирішив, що це його остання година, в чому, правда, він не дуже й помилявся.

Манаурі на весь голос докладно розповів людям, з якою метою прийшов молодий злочинець. В міру того, як він розкривав підлі наміри Карапани, росло обурення проти його учня і спільника. Найбільше лютували жінки. Раптом до молокососа підскочила мати Лясани і хотіла видряпати йому очі…

– Ти вбивця!! – кричала вона. – Потвора! Ти вбив мого внука, невинну дитину!..

Я ледве відтягнув її від полоненого. Але інші й не думали зберігати йому життя і вимагали негайно вбити злочинця. Таке обурення могло тільки нашкодити справі, тому треба було заспокоїти людей, а з юнака витягти якнайбільше відомостей.

Тимчасом Манаурі наказав розпалити недалеко два багаття і призначив кількох хлопців слідкувати за вогнем. Стало досить ясно, і можна було краще роздивитися полоненого.

В перші хвилини його обличчя не виражало нічого, крім божевільного страху. Але Канахоло швидко помітив, що негайна смерть не загрожує йому, і очі у нього зразу ж запалали непокорою. В них притаїлась хитрість. Це зрозуміло, адже чаклун вибрав собі в учні і заступники не роззяву.

Полонений лежав у якійсь дивній позі – боком на землі. Це спочатку створювало враження, ніби він поранений. Коли його поклали навзнак, він негайно повернувся до попередньої незручної пози. Робилося це, мабуть, не випадково, а може й просто так. У всякому разі, я звернув на це увагу. Невже Канахоло намагався щось приховати під правим боком від наших очей?

– Знайшли отруйний лист при ньому? – запитав я в Арасибо, який стояв біля мене.

– Ні. Ми ще не шукали. Треба дочекатися світанку. Тоді пошукаємо і в траві…

– Але ж це дуже важливо! Листя – переконливий доказ його вини.

– Так, але тепер дуже темно для розшуків.

– А при ньому нічого немає?

Арасибо якось непевно глянув на лежачого. Полонений був зовсім голий і не міг десь ховати отруту, долоні ж у нього були порожні.

Манаурі почав допитувати його, але нічого не добився: підліток уперто мовчав і не вимовив жодного слова. Люди – чоловік тридцять, а може й сорок, стояли навколо. Чоловіки, жінки і навіть діти, швидко охоловши від першого хвилювання, палали бажанням задовольнити свою цікавість, чекали раз'яснень, хотіли бачити доказ вини, причому явний доказ.

В юрбі навколо полоненого знайшлося кілька таких, що не належали до нашого роду. Це були наші близькі сусіди, які разом з іншими прибігли на шум. Вони не були моїми ворогами, але й до друзів не належали. Та, почувши про жахливі обвинувачення, які Манаурі висував проти Карапани, вони злякалися. Ці люди визнавали владу свого чаклуна, були під його впливом, тому й не думали так швидко відмовитись від пошани до нього тільки тому, що комусь подобалося кидати на чаклуна громи і блискавки. Вони почали перешіптуватися між собою. А коли побачили, що Канахоло й далі вперто мовчить, підійшли до Манаурі і виклали свої сумніви:

– Ми почули жахливі слова, ти говорив зухвало.

– Я знаю, що говорю! – відповів вождь. – Білий Ягуар невинний, він має чисту душу. Карапана хоче його знищити, тому отруїв дитину Лясани, підкидаючи через Канахоло листя кумарави…

– Хто бачив це листя?! – вигукнули ті. – Ти кажеш, що Арасибо? Арасибо каліка, божевільний. Чого можна чекати від нього? Він ненавидить Карапану, вигадав усю цю брехню…

– Я бачив власними очима листок, підкинутий дитині!

– Хто тобі йото показував? Де він?

– Арасибо знайшов…

– Знайшов? Арасибо тобі його приніс, ха! Арасибо міг принести його з пущі!..

– А Канахоло, – обурився Манаурі, – чого Канахоло підкрадався сюди вночі, до хатини хворої дитини?

– Не знаємо! Але й ти не знаєш!

– Знаю, побачите, що ми знайдемо листя кумарави недалеко від хати!

– Підкинуте Арасибо, – зареготали ті.

Шельми, яким довірили багаття, напевно забули підкидати паливо, бо полум'я почало потроху згасати. Я стояв біля самого полоненого. Руки у нього були зв'язані на спині, і він лежав на них. Як тільки вогнище згасло, я побачив, що молокосос, користуючись із півтемряви, почав робити руками загадкові зусилля, немов хетів схопити щось, заховане під правим боком. Незабаром вогнище запалало, і полонений завмер нерухомо. Тоді я зробив цікаве відкриття: помітив якийсь предмет, що трохи виступав з-під боку лежачого. Може, це був кінчик бамбукової трубки, яку тут вживають для переховування різних дрібних предметів? Тепер я не сумнівався ні на хвилину: Канахоло лежав так дивовижно тому, що намагався заховати щось під собою, що могло видати його таємницю.

Я вже хотів звернутися до Арнака, щоб сказати йому про своє відкриття, коли з черепом ягуара в руках прибіг Арасибо, який перед тим залишив нас на хвилину. Він встромив спис у землю так, щоб той стирчав похило над полоненим, і, начепивши на нього череп, повернув його лівим оком на молокососа. В мерехтливому світлі череп наче ожив, хижі зуби рухалися, а чорна очна яма з несамовитою погрозою дивилася зверху на злочинця. Враження було сильне. Молокосос затремтів, очі ледве не повилазили на лоб, але він ще більше вперся. Його огорнув страх, цього він уже не міг приховати від нас.

– Ти, негіднику, тепер про все заспіваєш! – гримнув над ним Арасибо. – Кажи, бо ягуар тебе розшматує!

Арасибо сам охоче роздер би його на шматки. Але знову й на цей раз він нічого не добився. Канахоло тільки зціпив зуби і мовчав як мертвий.

– Нічого з нього не витягнете, – почувся голос із кола прихильників чаклуна, немовби підбадьорюючи молокососа.

– Погано! – буркнув до мене Арнак. – Упертий негідник! Програємо!

– Невже програємо? Ти, Арнак, так легко опускаєш крильця?

– Не доведемо його вини,

– Я не впізнаю мого Арнака, який повісив носа перед таким шмаркачем… Ти осліп. Арнак, недобачаєш!..

Мого друга вразила прихована бадьорість моїх слів, так само як мене недавно здивувала зміна голосу у Арасибо. Арнак підвів на мене очі.

– А ти побачив щось добре?

– Бачу.

І я розповів про здогадки, на які мене навели незвичайні рухи полоненого, а також його спроба приховати під собою бамбукову трубку. У Арнака засвітилися очі, хоч він завжди вмів володіти собою. За хвилину він сам переконався в правильності моїх спостережень.

– Собака! Щось прикриває! Тепер я сам бачу! – прошепотів він і з подивом глянув на мене. – Яне, знову повертається твоя спостережливість, сили вертаються до тебе! Не дамося!.. Тільки дозволь мені, щоб я викрив їх підлість.

– Звичайно! Роби, що хочеш!

Арнак попередив кількома словами Манаурі, Вагуру і Арасибо про підозру, наказав ще більше розпалити багаття і викликав до полоненого кількох старших воїнів як з нашого роду, так і з усіх інших, а особливо недовірливих. Приготувавши все, він сильним і урочистим голосом повідомив, що око ягуара не можна обдурити. Око ягуара розповіло нам про злочинні наміри чаклуна і вказало, де Канахоло ховає листя кумарави.

– Ви хочете бачити, де? – запитав юнак, повівши навкруги переможним поглядом.

– Дуже цікаво! – почулися голоси.

– Так дивіться!

Він підійшов до полоненого, взяв його під пахви і, шарпнувши, поставив на ноги.

– Бачите?! – крикнув гнівно.

Всі ми бачили: на мотузку, що опоясував стан молокососа, на правій сідниці висів шматок бамбука.

– Що у тебе в цьому бамбуці? – гримнув Арнак на полоненого.

Це вже не був пихатий, гордий учень чаклуна. Це був шмаркач, переляканий до непритомності, полохливе маля, що тремтіло від хвилювання і страху.

– Що у тебе в бамбуці? – тепер уже Манаурі повторив питання твердо, з наказом: – Говори!

Канахоло бурмотів під ніс щось незрозуміле. Його раптова розгубленість лише стверджувала паші переконання, що в трубці було щось підозріле. Але все-таки ми ще не мали цілковитої впевненості. Арасибо підскочив до полоненого, зірвав у нього з пояса бамбукову трубку, вийняв затичку і на очах всіх висипав те, що було всередині, на свою долоню, в запалі не дбаючи про обережність. Там було два чи три пом'ятих листки.

– Кумарава! – писклявим од хвилювання голосом заіржав кульгавий, в цю хвилину схожий швидше на демона з пекла, ніж на людину.

Простягнену долоню наблизив до вогнища і наказав підходити людям, щоб добре роздивилися.

– Ну, це кумарава, чи ні? – запитував він у кожного, а в горлі у нього від нестримного хвилювання щось наче кумкало, гуділо, свистіло.

Він знав, що настала хвилина, в яку вирішується все, в яку він міг знищити владу чаклуна, свого запеклого ворога. Перемога, ненависть і божевілля відбивалися на його обличчі, що все аж тремтіло. Шалено хрипів до кожного:

– Скажи, чи не кумарава?

– Так, кумарава! – стверджували зі страхом люди нашого роду.

Інші мовчали, як мовчать приперті до стіни, але бачили, визнавали, бо заперечити не могли.

Мати Лясани протиснулась крізь натовп з білою матою в руці.

– Кинь листя сюди, – наказала вона каліці, – ще тобі пошкодить!

Арасибо кинув листя на мату і сам узяв її, все ще тикаючи отруту людям між очі.

Тимчасом Канахоло, якого знову повалили на землю, вирішив, що це остання хвилина його життя, і тремтів, як в лихоманці…

– Дивись на ягуара, – гримнув на нього Манаурі, – і кажи тепер правду, якщо тобі дороге життя! Будеш говорити?

– Бу… буду! – захлипав полонений.

– Хто тебе сюди послав?

– Карапана.

– Говори голосніше, щоб усі чули, хто послав?

– Карапана… чаклун.

– Він давав тобі листя кумарави?

– Да… давав.

– І що наказав робити з цим?

– Наказав його покласти до… до дитини Лясани, де вона спала.

– Скільки разів ти це робив?

– Три… ні, чотири рази… чотири…

– Дитина мала вмерти?

– Так, так, мала…

– Щоб вина впала на Білого Ягуара?

Але в цю хвилину полоненого знову охопив жах, і він розридався, та вже досить було того, що Канахола сказав. Люди чули, зрозуміли: злочин Карапани був явний, ніхто не міг сумніватися в його вині.

Прибіг батько хлопця, розбуджений нашим гінцем. Його присутність була вже непотрібна, адже хлопець визнав вину. Було видно, що Аріпай – так звали батька полоненого – був чесною людиною і, мабуть, навіть не знав про темні справи свого сина. Канахола примусили повторити своє визнання, висловлене хвилину тому. Батько з сумом слухав, приголомшений. Він безтямним поглядом дивився то на нас, то на сина.

– Що ви з ним зробите? – нарешті запитав він.

Було кілька таких, що вимагали негайної смерті молодого винуватця, разом з цим посилаючись на віковічні звичаї племені. В той же час більшість не так суворо засуджували учня чаклуна, вважаючи, що Канахола був лише знаряддям у руках справжнього винуватця. Ці, поміркованіші, не хотіли його смерті, а коли спитали, яка моя думка, я рішуче підтримав їх. І юнака розв'язали, наказали йти з батьком.

– Стеж за ним! – попрощався я з Аріпаєм. – Краще тепер дивись за сином! Не віддавай його в нечесні руки…

Індієць радів, що Канахоло вийшов цілий з такої справи, але обличчя у нього залишалося сумним.

– Мій син, – відповів він похмуро, – не в моїй опіці. Він належить чаклуну. До нього й повинен повернутись…

Наступного дня аравакські хатини облетіла сумна звістка, що Канахоло раптово вмер. Нещасного хлопця знайшли мертвим на краю пущі, недалеко від Серіми, без жодною сліду насильства… Люди нашого роду сприйняли новину дуже спокійно: вони сподівалися, що так трапиться, що така кара спіткає неборака, який відкрив, хоч і не за власним бажанням, таємницю чаклуна.

14
Данина

Визнання Канахоли, спійманого на гарячому, розвіяли безглузді підозріння про те, що я маю душу перевертня. Але справжній злочинець залишився непокараний. Хитрий чаклун добре вмів викручуватися. Він користувався в племені великим авторитетом. Усе було проти нього, навіть смерть Канахоли, але люди з Серіми були настільки боязливі, затуркані, що не сміли підняти бунту. Вони воліли краще повірити неправдоподібним словам чаклуна, який поширював чутки, ніби з Канахолою не все гаразд: хто знає, якими негідними засобами видавили визнання у роззяви, а може молокососові таємно підкинули отруєне листя. Коротше кажучи, Карапана напускав ману, і деякі люди Серіми від страху чи для вигоди підтакували його брехні.

В колі близьких друзів ми гаряче сперечалися, що робити далі. Вирішили, що впливи чародія навіть тепер, уже частково підірвані, були ще дуже сильні, а знищення чаклуна здалося нам зараз неможливим, бо це обов'язково викликало б криваву завірюху в племені.

Тому ми повернулися до попереднього рішення – залишити Серіму, і тепер закінчували останні приготування. Весь наш рід, як один чоловік, поспішав з від'їздом, кожному стали поперек горла злочинні махінації чаклуна. В ці останні дні ще більш зміцніли узи дружби між мною і членами роду, узи довір'я і віри в нашу спільну мету.

Незабаром стало відомо, що й Серіма вже не була єдиним, згуртованим табором людей, об'єднаних спільною думкою. Довідавшись про паш намір покинути ці місця, багато індійців виявили бажання йти з нами. Вони не хотіли залишатися під владою грізного чаклуна. Це було в їх волі, ніхто не мав права заборонити їм мандрувати, бо такі вже були у араваків звичаї. Але їх наміри, звичайно, розізлили Карапану, а також занепокоїли і головного вождя Конесо. Щоб запобігти розладу в племені, – чого обидва вони найбільше боялися від першої хвилини нашого прибуття, – в зрадницькій голові чаклуна народився жахливий план нападу на нас і повного… знищення якщо не всього роду, то принаймні його найголовніших членів, не виключаючи ні Манаурі, ні Педро, ні Лясани. На щастя, доброзичливі люди заздалегідь попередили нас, ми були напоготові і пильно стежили за рухом у Серімі. Не випускаючи зброї з рук, ми в той же час готувалися до швидкого від'їзду.

І ось у таку напружену для обох сторін хвилину сталися несподівані події, що повністю зруйнували всі добрі й лихі наміри.

Того дня, майже через дві години після сходу сонця, з ліска, що відділяв оселю головного вождя від наших халуп, вибігли два жителі Серіми і, дуже схвильовані, рушили до нас. Ні, це була не хитрість, як ми спочатку подумали. Індійці, ще здалека побачивши нас, не переставали вигукувати якісь незрозумілі слова.

– Невже це так? – звернувся я до Арнака, пройнятий поганим передчуттям. – Іспанці?!

– Так! Кричать, що іспанці! – відповів мій товариш не своїм голосом.

На наші тривожні крики з кожної хатини, з кожного куреня, які були поблизу, повибігали люди, схвильовані незвичайною подією.

Тимчасом індійці, захекані, наблизилися до нас, ледве тримаючись на ногах. Вигляд у них був жалюгідний: мабуть, не тільки швидкий біг, але й загроза, яка нависла над ними, знесилили цих людей.

– Іспанці!!! – важко дихаючи, гукали вони. Їх очі бігали, як у напівбожевільних.

– Іспанці… Там!..

– Де? – гримнув на них Манаурі.

– У нас в Серімі… припливли… висадилися! Іспанці!

Тривожна звістка впала наче грім: іспанці! Адже всі люди нашого роду ще недавно перебували в іспанській неволі і знали, що таке іспанське пекло, всі, за винятком Арнака і Вагури, які були в англійській неволі. Іспанці – це звучало для індійця як прокляття. І де б воно не лунало: чи на безлюдному острові, чи в льяносах під горою Шулік – всюди ми повинні були мужньо захищатися від їх нападів.

Ось чому не в одного із нас закалатало серце.

– На вас напали? – запитав Манаурі. – Когось убили?

– Ні, не напали.

– Бою не було?

– Ні.

– Всі ваші встигли втекти з Серіми?

– Ні, не всі. Іспанці з'явилися зненацька. Тільки декому пощастило втекти,

– То, виходить, іспанці й не починали бою?

– Ні, не починали, тільки вийшли на берег, озброєні до зубів, у них дуже грізний вигляд…

– Скільки їх?

Гінці, все ще не віддихавшись, не могли встановити кількість прибулих: один казав, що їх стільки, скільки пальців на двох руках, а другий твердив, що десять раз по стільки.

– Ні! – заперечив перший. – Іспанців небагато, серед них більшість – індійці.

– З якого племені?

– Ми не знаємо їх, це якісь чужі.

– На скількох човнах вони припливли?

– На п'ятьох.

– Великих?

– Так, на ітаубах.

– Ні, не на п'ятьох, – поправив другий гонець, – на трьох човнах.

– А чого прибули, не знаєте?

Вони не знали, навіть не догадувалися. Могли ствердити лише одне: що іспанці, хоч бою і не починали, поводилися владно, визивно, як жорстокі господарі, як ті, що приходять з погрозою, а не як гості. Вони несли нещастя і недолю, сіяли тривогу…

Перезирнувшись з Манаурі і Арнаком, я наказав усім присутнім бігти за зброєю і негайно прибути до моєї хатини. На щастя, майже всі залишилися на місці, бо вже заздалегідь були напоготові.

Біля мене стояв Педро. Коли він почув, що прибули його земляки, майже вся кров відхлинула у нього від обличчя, і воно стало таке бліде, мов у привида. Я злегенька штовхнув його ліктем.

– Ну що? – звернувся я до нього іспанською мовою, якої він мене навчив. – Прибули?..

Педро був такий розгублений, що не зміг би навіть полічити до п'яти. На його приємному, відкритому обличчі, яке завжди викликало почуття довір'я, з'явився вираз повного остовпіння.

– Чи… – заїкався він, сповнений боязливої непевності, – чи…

– Звичайно, ти вільний і можеш їхати з ними, куди захочеш…

– О пане!.. Дякую!

– Е, Педро! – засміявся я. – Ти вже такий чужий, що відразу величаєш мене «паном»?

– Ні… Пробач, будь-ласка, Яне… У мене в голові все пішло шкереберть…

– Отже, Педріно, не втрачай голови, бо ти мені ще потрібен. Може, ти догадуєшся, чого прибули сюди твої земляки?

Педро теж не міг нічого відповісти. Серіма знаходилась зовсім збоку, на відстані кількох миль від того місця, де річка Ітамака впадала в Оріноко, осторонь від головного водного шляху, і тому можна було сподіватися, що іспанці прибули сюди не випадково, а з визначеною заздалегідь метою.

– Але звідки вони могли приплисти? – запитав я сам себе і Педро.

Я наказав йому принести карту, яку він малював уже кілька тижнів. На ній було видно лінію нижньої течії Оріноко на північ, майже паралельно до неї – лінію річки Куюні, а далеко на південь, крім того, велику кількість її приток. Між двома великими річками простяглися гірські ланцюги, а також вилися – намальовані особливо ретельно – головні стежки індійців, що вели з півдня на північ, від Куюні до Оріноко.

– Де місце розташування іспанців? – запитав я.

– Вниз од нас по річці Оріноко, аж до її гирла, їх немає зовсім, – пояснив Педро, – ми в цьому самі переконалися. Отже, ці, що прибули, могли приплисти або з острова Трінідад, де є іспанський гарнізон, або з острова Маргарита…

– Це, мабуть, занадто далеко.

– Невідомо, Яне! Може, це погоня?.. Дуже можливо, що вони припливли з околиць, які лежать вище від нас, над Оріноко, де іспанці оселилися здавна…

– У них є сильні військові загони?

– Є, але чи сильні вони – я не знаю. Є там місії отців-домініканців з покірними їм індійськими племенами, є містечко Ангостура, про яке я чув…

– Як ти думаєш, це далеко від нас?

– Ангостура? Точно не знаю… Приблизно сто, сто п'ятдесят миль…

У той час, коли я розмовляв з Педро, сходилися воїни з нашого роду; всі вони більш-менш добре знали іспанську мову, тому уважно прислухалися до розмови. Прийшло також кілька індійців з інших родів. Ці зовсім не розуміли іспанської мови, але, почувши назву Ангостура, пожвавішали. Вони знали це слово. Коли індійці підійшли, один з них звернувся до мене:

– Білий Ягуаре! Ми знаємо, що таке Ангостура… Там іспанці! Вони були тут дві сухі пори тому, незабаром після нашого переселення до Ітамаки… Вони знайшли нас і тут… Вони тоді сказали, що повернуться.

– Скажи, Ягуарові, що вони вчинили тоді, – нагадав йому інший індієць.

– Що саме? – запитав я.

– А, правда! – засміявся перший. – Вони дали Конесо багато різних речей. То не були подарунки, о ні! Вони сказали, що коли повернуться назад, ми повинні будемо заплатити їм за ті речі…

– Може, це вони для того й повернулися?

– А що це були за речі?

– Всяка всячина! Сорочки й штани, які носять іспанці, але вже дуже подерті. Ми одержали також чоботи, тільки вже з дірками, а також сушене м'ясо з їх корів. М'ясо було дуже смердюче, повне черв'яків. Наші собаки підживилися на ньому. Дали ще нам кілька дивовижних ножів. У тебе є такий ніж, Білий Ягуаре! Ранком ти виходиш з хати і шкребеш ним собі бороду…

– Це бритва! Вони дали вам бритви? Але ж у вас волосся не росте на обличчі?

Індієць здивовано глянув па мене, немовби я зробив якесь незвичайне відкриття, а потім вибухнув дитячим сміхом:

– А хто сказав, – губи тремтіли у нього від глузування, – хто сказав, що ножі мали зрізати наші бороди?

– А навіщо ж вони вам?

– Ні для чого. Вони були вже старі, вищерблені, заржавілі, навіть м'яке дерево не брали, кришилися в руках.

– То навіщо ж ви їх брали?

– Так треба було, примусили. Ми не хотіли брати, але ті нас примусили, бо інакше нас узяли б в неволю…

– Це були не купці… Їх прислав іспанський начальник з Ангостури, Коррегідор, він дав їм солдатів з набитими рушницями.

Розповідь індійця здалася мені безглуздою і фантастичною, але Педро, який уже трохи розумів аравакську мову, пояснив мені, що, справді, могло бути так, як говорить індієць.

Одним з іспанських методів тримати індійців у покорі були так звані repartimientos – система виплати данини. Вона полягала в тому, що губернатори або начальники округів примушували племена, в основному з далеких околиць, брати у них різноманітні товари, здебільшого мало придатні, а часом і зовсім непридатні для користування, і завжди по дуже високих цінах. Індійці мусили купувати ці речі, хотіли вони цього чи не хотіли. Але платили за них не відразу, а значно пізніше, через рік чи два, і платили натурою – продуктами землі, лісу або виробами ремесла. А якщо індійці довго не могли сплатити боргу, або чимось не задовольняли посланців губернатора, – у них брали за борг відповідну кількість юнаків для роботи на плантаціях або в копальнях.

– За законом, – закінчив Педро, – їх беруть на певний час – на два, три, п'ять років, а насправді майже ніхто з цих засланців не повертається до рідного села. Майже кожен умирає далеко від своїх од виснаження, з туги, до останніх днів у панській неволі… Я бачив таких не раз. Це дуже нещасні бідолахи…

– Ти думаєш, що це теж посланці губернатора, які прибули за боргами?

– Можливо….

Манаурі відразу ж вислав двох розвідників на узлісся, щоб вони стежили за діями іспанців і, в разі небезпеки, дали про це знати. На річці стояла наша шхуна – ласий шматок для жадібних іспанців. З Серіми її не було видно за поворотом. Прибулі не повинні були побачити ні парусника, ні наших друзів-негрів.

Я непомітно кивнув Манаурі, Арнакові і негру Мігуелю, щоб вони зайшли до моєї хатини. Коли ми залишилися самі, я повідомив їх про свій план. Мігуель і його чотири земляки повинні негайно перетягнути судно вздовж берега уверх по Ітамаці. Це їм буде легко зробити, бо почався морський приплив. За якусь милю від нас старе русло річки у вигляді вузької, але довгої затоки врізається в пущу. Там шхуна, захована у хащах, була б у безпеці, її не помітив би навіть шпигун. Усі негри, добре озброєні рушницями, пістолетами, палицями, разом з негритянкою Долорес будуть на палубі і вартуватимуть, не залишаючи своїх місць.