Текст книги "Оріноко"

Автор книги: Аркадій Фідлер

сообщить о нарушении

Текущая страница: 18 (всего у книги 23 страниц)

– Жили вони собі, – закінчила Лясана оповідання, обводячи вождів багатомовним поглядом, – жили довго і нерозлучно до смерті і були щасливі.

– Так, так! – підтакували вожді. – Може, і є такі дівчата.

– Напевне є такі дівчата! – підрізала Лясана.

Тимчасом день, усе ще сповнений людським гомоном, биттям барабанів, наближався до кінця. Небо червоніло від променів сонця, тіні подовжувалися, в лісових глибинах густішала темрява. В самому ж селищі, як і на його околиці під пальмами буріті, все ще панувало пожвавлення, лунали різні вигуки, пустуючи бігали діти…

Біг також і молодий індієць, спритний мисливець. Біг до нашого намету. У вухах ще лунали слова Лясани, в уяві ми ще бачили щасливого мисливця і його кохану, отже, на якусь мить – о ілюзіє! —і юнака, що наближався до нас, ми могли прийняти за привид з легенди. Але тільки на мить.

Індієць підбіг. Очі його аж затуманилися від швидкого бігу, а в них був переляк. Юнак ледве видушив з горла:

– Акавої – там!

І показав на другий берег озера.

– Що ти говориш? – запитав Манаурі.

– Акавої… прийшли!

Коли б під ногами раптом розкололася земля, це б не справило більшого враження, ніж ця звістка. Вона наче з неба впала, нам аж захопило дух. В голові закрутилося, хтось поблизу болісно зойкнув.

Ми все ще сиділи нерухомо.

– Де вони, говори? – отямився я першим.

– Там, на березі озера… Може, тепер уже перепливають до нас.

– Скільки їх?

– Восьмеро.

– А звідки ти знаєш, що це акавої?

– Я був там на озері, коли вони випливли з-за кущів. Розмовляли зі мною.

– Ти втік від них?

– Я хотів утекти, але вони спіймали мене. Нічого мені не зробили… Сказали, що хочуть прийти сюди, в Кумаку…

– Скільки їх було, говориш?

– Восьмеро.

– А інші?

– Не знаю. Я не бачив інших…

Раптово вирваний з блаженного настрою, я зараз відчув цілком божевільне почуття – почуття полегшення від того, що, нарешті, після стількох місяців напруженого чекання, удар пролунав, наче грім з ясного неба. Акавої прийшли.

Вожді вп'яли в мене суворі погляди. В їхніх очах я побачив довір'я і страх.

21
Вісім акавоїв

Вони схопилися на ноги.

– Спокійно! – стримав я їх притишеним голосом. – Ми нічим не повинні видати, що попереджені про небезпеку. Ці восьмеро, як мені здається, нам поки що не загрожують. Але не виключена можливість, що на нашому півострові висадились інші акавої і підкрадаються до нас, може, вже підстерігають нас за найближчими кущами…

Мимоволі вожді зиркнули на сусідні хащі. Вони не вміли стримуватись, у їхній крові не було досвіду справжнього воїна. Тільки Манаурі тримався як слід.

– Один зайвий погляд, – попередив я їх, – і можна поплатитися життям…

Коротко, щоб не гаяти марно часу, я роз'яснив план дій на наступні хвилини: непомітно розійтись по своїх родах, по дорозі обережно повідомляти про все зустрічних і розсилати їх також до своїх, усім воїнам наказати зібратися загонами в хатах зі зброєю; одночасно вислати розвідників за село, поки що на відстань п'ятисот кроків, щоб проглянути хащі, які оточують Кумаку.

– Одним словом, – закінчив я нараду, – діяти так, щоб загони були готові відбити напад, але ворог про це не повинен нічого знати. Хай мукуарі триває й надалі, а барабани ні на хвилину не стихають. Я і Манаурі підемо зустріти вісьмох акавоїв, інші здалека наглядайте за нами. Якнайшвидше доповідайте мені, яку новину принесуть розвідники з гущавини…

Ми розійшлися кожен у свій бік. Ті, що саме виконували мукуарі, були таємно повідомлені і продовжували танцювати без перерви.

Коли ми опинилися перед моєю хатою, човен з акавоями саме причалив до берега, поряд з нашим парусником. Наявність такого корабля в цій пустелі була чимсь небуденним, проте пришельці ні найменшим рухом, ні виразом очей не виявили свого здивування. Вони прекрасно вміли приховувати свої думки. Вийшовши на берег, усі зупинились, а один з них, старший, почав рукою вимахувати щось перед своїм обличчям на знак дружнього привітання. Манаурі відповів йому так само, після чого акавої винесли з човна свою зброю і речі: вісім повних мішків, які під час мандрівок індійці завжди носять на плечах з допоміжною пов'язкою навколо чола.

– Ми мандрівні торговці з племені капонг, яке інакше називається акавой, – сказав ламаною аравакською мовою той, що вітався з нами рукою, – і хочемо з вами торгувати. Для цього ми сюди й прийшли.

– Якщо ви сюди прийшли для цього, – відповів ввічливо Манаурі, хоча з багатозначним притиском на кожному слові, – то вітаємо вас і сердечно частуємо.

– Дякуємо. Не сердься, що ми використали ваш човен для переправи через озеро: ми прийшли стежками з південних лісів і власного човна не маємо.

– Звідки ти знаєш мову араваків?

– Наші оселі знаходяться над річкою Куйюні, недалеко від осередків південних араваків, що живуть над річкою Померун. Я, Дабаро, часто зустрічався з вашими братами…

З першого погляду можна було зрозуміти, що це люди з іншого племені, а не з араваків чи варраулів: вони були на півголови вищі від типових жителів з-над гирла Оріноко і відповідно сильніші. І хоча вони з'явилися як торговці, кожен рух свідчив про енергійність, упевненість справжніх воїнів. Очі у них були бистрі, хоч погляд стриманий, вираз обличчя гордий, постава повна гідності. Білі волокняні пов'язки на передпліччі і нижче колін, а також чорні риски на обличчі від вуха до носа і до рота були, мабуть, племінною ознакою. Акавої були в повному озброєнні, кожен мав лук із стрілами, спис, палицю і щит з твердої звірячої шкури. Вони ні на хвилину не розлучалися з добротною зброєю і носили її так уміло, що вона не перешкоджала їм ні в якій роботі. Від них віяло військовою вправністю і прихованим зловісним жахом, але разом з тим усе це викликало і пошану.

Коли закінчилася церемонія привітання, Манаурі наказав завести гостей до двох призначених для них хатин, що стояли в такому місці, де легко можна було стежити за ними з усіх боків удень і вночі. Одночасно він наказав занести їм доволі їжі і напоїв, а також дров для вогнища.

Розвідники, вислані за межі селища, нічого підозрілого поблизу не виявили. Я відіслав їх знову, на цей раз набагато далі, щоб вони оглянули весь наш півострів, а також протилежний берег озера. Звідти прийшли акавої, і тому я послав через озеро Арнака, наказавши йому, щоб він ішов по їх сліду доти, доки не смеркне.

Потім я провів нараду з Манаурі і вождями.

– Акавої, – сказав я, – найчастіше, мабуть, нападають на світанку, коли сон найміцніший. Ми на всю ніч виставимо варту в самому селищі і за його межами, на що кожний рід виділить людей.

– Білий Ягуаре, чи не думаєш ти, що в лісі є ще акавої? – запитав Мабукулі.

– Я знаю поки що стільки, скільки й ви. Але мені щось підказує, що прибуло їх більше, ніж вісім.

– А я б голову дав на відсіч, що більше! – заявив Конауро.

Майже всі поділяли цю думку, і не тому, що страх має великі очі: всі ясно усвідомлювали собі загрозу небезпеки, яка нависла над нами. Поміж племенами Гвіани і південно-східної Венесуели ходили дуже страшні чутки про хоробрість акавоїв, про їх вічну жадобу крові і нелюдську жорстокість. Аравакські вожді не перелякалися на смерть тільки тому, що непохитно вірили в мою добру зірку і довіряли мені.

– Чи немає серед наших людей таких, що знають мову акавоїв? – запитав я.

– Ні, таких нема, адже жителі Серіми і Кумаки тільки два роки тому примандрували сюди з півночі, з узбережжя Караїбського моря, і ніколи ще не зустрічалися з акавоями.

– Це погано! – задумався я. – Ті восьмеро, яких я вважаю шпигунами, мають намір погостювати у нас трохи, як мені здається, поки не винюхають усього, що їм треба. Добре було б мати когось, хто б підслухав їхні розмови.

– Немає такого, – знизав плечима Манаурі.

– Є! – вирвався Мабукулі. —А Фуюді?!

Фуюді, що належав до найближчого почту головного вождя Конесо, перший аравак, з яким ми познайомилися біля самого гирла Оріноко у варраульському селі Єкуана, походив з півдня, він жив над річкою Померун і прибув сюди тільки рік тому.

– Справді, Фуюді! – підхопили Конауро і Які. – Він розуміє по-акавойськи, ми добре знаємо це…

Фуюді, який у свій час не захотів залишити Конесо, все ще був у Серімі.

– Може, він захворів багряною хворобою? – запитав я.

– Ні.

– В такому разі, вождю, – звернувся я до Манаурі, – пошли зараз же до Серіми гінця з наказом для Фуюді, щоб він негайно, ще цієї ж ночі, прибув до нас… Нарешті й у Серімі треба навести порядок: всі хати, в яких були хворі, слід негайно спалити, можливо навіть завтра вранці.

– Добре, Яне.

Під час обговорення питання про те, як найкраще стежити за вісьмома акавоями, Мабукулі, Які і Конауро почали чогось крутити носом і проявляти незадоволення.

– Сам Білий Ягуар визнає, – доводив Конауро, – що це шпигуни. Немає сумніву в тому, що це наші вороги. Убивши їх зараз, ми ліквідуємо нарив, що виник на нашому тілі. Усунемо небезпеку – і одночасно помстимось за смерть наших мисливців, які загинули минулої сухої пори в горах.

– Так, убити їх! – сказали разом Які і Мабукулі.

Манаурі відсахнувся, наче вжалений змією. Він мовчав, сопів і лютим поглядом міряв своїх вождів. Тривало це довгу хвилину, поки він не промовив:

– Люди ви, здається, дорослі, але міркуєте, як діти. Ми не дикі звірі, щоб не шанувати мандрівних торговців! Хіба ніхто не бачив, як Манаурі від імені усієї Кумаки дружньо, по-гостинному приймав прибулих? Чому ж ви мене так ображаєте, ви, мої друзі і вожді, тим, що безсоромно вимагаєте, щоб я став підлим і не виконав своїх обіцянок? Невже ви хочете мене знеславити?

Головний вождь розлютувався не на жарт, а я в душі радів, бо бачив у його справедливому гніві наслідки і свого впливу. Його обурення вожді сприйняли спокійно, з деякою покірністю, тільки Мабукулі, найближчий друг Манаурі, сказав:

– А якщо акавої виявляться зрадниками, тоді що?

– Це вже інша справа. Тоді знищимо їх!

– Щоб тільки не було пізно, – буркнув застережливо Мабукулі.

Вожді подивилися на мене, ніби все ще сподіваючись, що я підтримаю їх, але даремно. Я цілком погодився з думкою Манаурі, додаючи, що восьмеро гостей повинні жити ще й тому, щоб можна було якось виявити сховище інших акавоїв, якщо вони взагалі перебувають десь поблизу.

Надвечір ми відвідали гостей в їх хатах і переконалися, що їм нічого не бракувало. Потім ми по-приятельському порадили їм, щоб вони для власного добра в темряві не залишали місця ночівлі, і попрощалися з ними.

Арнак, а також інші розвідники повернулися в Кумаку пізно ввечері. Вони не знайшли ніяких чужих слідів.

Десь, мабуть, за північ мене розбудили. Прийшов Фуюді. Він був схвильований завданням, яке мав виконати, і радів з того, що йому довіряли. Він непогано володів акавойською мовою.

– Доручаю тобі акавоїв, будеш їм допомагати у всьому і одночасно підслуховуватимеш кожне їх слово, та так, щоб вони не догадались, що ти розумієш їх, – навчав я його. – Найголовніше, щоб вони тебе не знали з давніших часів.

– Вони не знають мене, – відповів Фуюді, – бо їх мову я вивчав від двох акавоїв, які весь час жили в нашому племені над Померуном. Я ніколи не був над Куйюні…

– Тим краще!.. Які вісті з Серіми?

– Пошесть ніби вщухла. Ті, що залишились живими, набираються сил.

– А Конесо?

– Зламаний, отупілий, покинутий, цілими днями мовчить…

– А інші?

– Вірять тобі, Білий Ягуаре, і хочуть об'єднатися з рештою племені під керівництвом Манаурі. Вони зроблять усе, що ви їм скажете.

– Коли вони спалять заражені хати?

– Як тільки настане день.

Це були добрі новини. Вони пророкували світле майбутнє, тільки б вдалося нам тепер успішно подолати акавойську небезпеку, якщо вона існувала.

– А жителі Серіми як слід попереджені про появу акавоїв?

– Так. Вони будуть напоготові.

Після розмови з Фуюді я наказав йому піти поспати кілька годин, а сам обійшов виставлену варту і всіх застав на своїх місцях. Відвідав також пальмовий гай буріті: частина воїнів ще танцювала мукуарі, і барабани лунали аж до самого ранку. Ніч минула спокійно.

На світанку вся Кумака була на ногах. Я вислав варту якнайдалі за селище, а загони особливо досвідчених мисливців і рибалок послав на розвідку в ліс і на ріку Ітамаку.

З самого ранку довкола хат, де були акавої, виник жвавий рух. День був погожий. Чужинці виклали з мішків усе на землю і повтикали поряд свої списи і палиці. Палиці у них були особливої форми, схожі на великі кинджали.

Чого тільки серед товарів не було! Були маленькі глечики, повні цінної отрути кураре, виготовленої індійцями макуші, що жили біля підніжжя гір Пакарайма. Були різноманітні намиста й інші прикраси, виготовлені з зубів ягуара, каймана, мавпи, а також з рідкісних плодів – справжня розкіш для ока. Дабаро охоче пояснював нашим чоловікам і жінкам, які племена постачають ці товари: карабісі, віпісана, арекуна, навіть араваки з берегів річки Ессеквібо.

Було також багато кольорових скляних бус різних розмірів, звичайно, європейського виробництва, на які наші люди не могли надивитися. Були й бавовняні голландські хустки, і сокири, теж із Голландії, і різні ножі, великі й малі, а між ними й такі, що здалися мені чомусь знайомими. Коли я взяв один із них і придивився уважніше, то помітив, вирізьблений на клинку напис: Ліверпуль. Я немов відчув на щоках вітер з рідних країв, від якого моє серце сповнилося щирим хвилюванням.

Дабаро цього дня прикрасив свої уста кільцем із срібної пластинки завбільшки з талер^[9]₉
  Талер – іспанська монета.


[Закрыть], яке він прикріпив завдяки дірці в нижній губі. Він помітив мою зацікавленість англійськими виробами, підійшов до мене і, показуючи на ніж, сказав по-аравакськи:

– Це з факторії твоїх земляків над річкою Ессеквібо, від паранакеді – англійців.

– А звідки тобі відомо, що я англієць, адже тобі ніхто тут про це не казав? – запитав я.

На замкнутому і похмурому обличчі акавоя з'явилась чванлива посмішка:

– Між ріками Оріноко, Ессеквібо і Куйюні простягаються великі гори, а на них ростуть могутні, густі ліси, однак вісті доходять до нас з швидкістю вихора, Білий Ягуаре!

– Ти знаєш також і моє прізвисько?

– Як бачиш.

– А що ви ще знаєте про нас?

– Все, – відповів він поважно і спокійно.

Придивляючись до акавоїв, що показували свої товари з майстерністю вправних торговців, і охоплюючи поглядом велику кількість предметів, які вони принесли, я мимоволі почав сумніватися в наших підозрах. Між племенами існувала жвава обмінна торгівля, і, може, це були таки справжні торговці, а не воїни, що прибули з ворожими намірами.

Раптом на півночі високо в небо піднявся стовп чорного диму: це в Серімі палили хати після багряної хвороби. Дим з'явився в кількох місцях одразу і з'єднався над пущею у велику хмару. Це було жахливе видовище. Жителі Кумаки не знали про вказівки старшин, і їх охопив страх. Ніхто вже не дивився на товари акавоїв. Пішли гадки, що на Серіму напали, і хоча не називали хто, але крадькома кидали гнівні погляди на акавоїв. Дехто з переполоху поспішив до своїх хат за зброєю.

Акавої в першу ж хвилину помітили клуби диму і теж чули недвозначні припущення наших людей, а Дабаро ж їх добре розумів. Гість наче остовпів. Більше того, акавої, певно, розгнівалися на мнимих винуватців нападу, в усякому разі мені здавалося, що це був гнів. Вони почали між собою запально, але тихо розмовляти. Недалеко від них стояв Фуюді і пильно прислухався.

Він міг небагато підслухати, бо акавої обмінялися лише кількома короткими реченнями і замовкли. Тоді Фуюді почав відходити, а за хвилину і я за ним. У безпечному місці між хатинами я наздогнав його.

– Ну що? – запитав я.

– Дабаро, як тільки побачив дим, сказав: «Недотепи, не стрималися, передчасно видали себе». Другий акавой відповів на це: «Зірвали паші плани».

– Отже, Дабаро припускає, що загін їх земляків напав на Серіму?

– Не інакше. Вони ще щось прошепотіли, нібито повинні зараз же втікати до наших човнів на озері.

– Цьому треба негайно перешкодити. Біжи швидше до них і заяви голосно, що поява диму над Серімою з'ясована: це наші палять хати після пошесті.

Він побіг, виконав доручення і справді заспокоїв усіх: і жителів Кумаки, і акавоїв.

З тяжкими думками я пішов до хати Манаурі. Сумніви розвіялися: акавоїв прибуло більше, це факт! Вони переховувалися десь недалеко. Вірно також і те, що вони мали лихі наміри. Напад був неминучий – і саме про це без будь-яких застережень я сказав через кілька хвилин Манаурі і решті вождів.

– Тільки пильність, уважність і ще раз пильність можуть нас врятувати, – пояснив я. – Хати Кумаки тягнуться на чверть милі, їх важко захищати. Всі жителі повинні якнайшвидше зібратися в центрі села, недалеко від нашого корабля, і там розташуватися. Не забудьте привести Аріпая!..

Тимчасом торгівля не припинялася, хоча йшла мляво, бо акавої дуже високо оцінювали свої товари і дуже низько – вироби араваків, особливо кольорові тканини. Торговці хотіли також закупити великі запаси продовольства, але ми не спішили його позбуватися. І коли опівдні через спеку торгівля на кілька годин припинилась, товарів було продано мало. Я зрозумів, що акавої були зацікавлені в якнайдовшому перебуванні в Кумаці.

До полудня було закінчено таємне переселення жителів у центр селища. Хатини напроти парусника були набиті людьми, а інші хатини, на краю Кумаки, зовсім спорожніли. Акавої помітили посилений рух, але не могли зрозуміти суті справи і, – як підслухав їх Фуюді, – не знали, як їм далі бути.

Опівдні з пущі і від річки повернулися розвідувальні загони. В радіусі десяти миль вони не помітили нічого такого, що говорило б про наявність ворога. Там не було ніяких підозрілих слідів. Можна було лише догадуватися, що табір акавоїв знаходився або десь далеко від Кумаки, або був так замаскований, що його неможливо викрити.

Вісім акавоїв зразу ж після обіду поховали свої товари і сказали, що виконають для нас танець на честь вогню. Ми не мали нічого проти. Зійшлося багато жителів селища Кумаки, щоб подивитися на це видовище.

Танець виконувався перед хатами гостей, біля встромлених у землю за акавойським звичаєм списів і палиць. Обряд полягав у тому, що один з акавоїв, розпаливши велике вогнище, то роздмухував полум'я, то гасив його, в той час, як решта воїнів, тримаючись за руки і виконуючи дрібні кроки правою ногою вбік і виспівуючи якісь войовничі слова, кружляли довкола вогню.

– Ти розумієш, що вони співають? – звернувся я непомітно до Фуюді.

– Щось таке, ніби просять вогнище, щоб воно при несло їм перемогу… і щоб своїм димом засліпило очі ворогам.

– Це їх відомий танець?

– Не знаю.

– Ти чув щось про нього раніше?

– Ні. Вперше бачу його.

Звичайно Фуюді міг його не знати, але мене вразила в танці цікава особливість: з вогнища, в міру того, як його розпалювали або гасили, піднімалися клуби диму з довгими або короткими перервами, що видалось мені не випадковим. Дим з перервами піднімався високо вгору понад верхів'я недалеких дерев і був напевно помітний над берегом усього озера Потаро, а може, й з другого боку річки Ітамака.

Придивившись уважніше, я готовий був дати голову на відсіч, що акавої подають якісь знаки.

Я штовхнув Манаурі в бік, кажучи:

– Акавої недалеко від Кумаки!

– З чого це видно? – здивувався той.

– З диму, який танцюристи пускають з вогнища. Придивись уважніше.

Вождь погодився зі мною. Таке пускання диму здалося підозрілим і йому.

– Що робити? – запитав він гнівно. – Припинити їх танці і загасити вогнище?

– Ні. Ще не час.

– Але ж зрадники можуть привести до нас усю ватагу!

– Ми пильні. Зрештою, ми зараз втрутимося в їх димову сигналізацію і зірвемо їх плани.

Я покликав Арнака і Вагуру, які стояли біля мене, і розповів їм про наші здогадки, наказавши недалеко від нас негайно розпалити два нові вогнища і з перервами пускати з них дим.

– Це переплутає знаки «торговців», – звернувся я знову до Манаурі, – але це ще не все: треба вислати знову розвідників, щоб вони ще раз оглянули береги нашого озера, на цей раз ретельніше.

Доручення негайно було виконане. Не знаю, чи акавої щось пронюхали, але досить того, що танцювали ще добру годину, випускаючи особливі хмаринки диму. Та біля них з двох вогнищ підносилися такі самі хмаринки тільки через інші проміжки часу, і, мабуть, тільки біс міг би розібратися здалеку в цій плутанині. А в цей час два наші сильні загони прочісували хащі довкола озера.

Вислані воїни повернулися пізно ввечері. Про ворога вони не принесли ніякої звістки, але повідомили новину, яка схвилювала всю Кумаку: Аріпая і його рідню вбито. Виникла підозра, що це помста друзів Карапани. Сумний випадок найбільш вразив Манаурі, він не міг собі простити того, що раніше не переселив Аріпая до селища.

Ми всі приготувалися до нападу ворога, але він не з'являвся. На світанку перед моєю хатиною зібрався загін розвідників, і, очоливши його, я вирушив на місце злочину. Манаурі, побачивши, що нас було небагато, затримав похід і, щиро обурений нашою легковажністю, додав ще двадцять воїнів для прикриття.

Хата Аріпая стояла більше як за півмилі від Кумаки, і коли ми дісталися до неї, було вже зовсім видно. Я наказав людям для безпеки оточити здалека це місце і лише сам наблизився до хати, шукаючи якихось слідів. Усю сім'ю – Аріпая, його дружину і двох дітей я знайшов у хаті в такому вигляді, в якому їх застала смерть. Вони загинули від ударів по голові чимсь твердим, напевно, палицями. Ознак боротьби не було, не було також ніяких слідів, по яких можна було б впізнати винуватців.

Вийшовши з хати, я почав вивчати місця, що оточували її, і серед заплутаних слідів, що належали, без сумніву, і членам сім'ї Аріпая, помітив на землі невеликі довгасті дірки. У мене промайнула думка: десь я вже бачив такі невеликі отвори, і за хвилину згадав – це ж акавої мали звичай встромляти свої палиці в землю, а дірки, знайдені біля хати, відповідали саме кінцям їх зброї.

«Значить, акавої! – подумав я з жахом. – Акавої тут, на нашому півострові».

По черзі я прикликав до себе групами воїнів і наказав їм теж шукати. До цього часу друзі стежили за мною здалека. Тепер вони легко помітили сліди і – треба віддати їм належне – зробили з цього правильні висновки.

Після повернення в селище нас зустріла нова прикра новина: минулої ночі у нас вкрали одну з найбільших ітауб. Човен лежав недалеко від шхуни. Наші вартували всю ніч, а проте його вкрали. Злодій, вірніше злодії, мусили приплисти від озера, щоб з незвичайною спритністю стягнути ітаубу на воду і викрасти її. Отже, знову – вже в котрий раз, до біса! – ми вислали два загони розвідників, один пішов сушею, другий – водою, щоб прочесати береги озера в розшуках ітауби. Якщо вона не буде знайдена, ми прийшли б до висновку, що злодій, а це одне й те саме, що ворог, з'явився від ріки.

Мушу признатися, що того ранку я трохи розгубився. Я ніби відчув під ногами вогонь, мене ніби схопили за горлянку. Запеклий ворог уже вбивав наших людей, нахабно вдирався у саме селище, а ми ще не знали ні його сили, ні сховища. Що буде з нами через годину, звідки чекати наступного удару, хто знає, чи не остаточного?

Але хвилини слабості і сумніву тривали недовго. Я швидко опанував себе. Лясана подала мені сніданок. Любима дружина, а ще більше її спокій і довір'я, повернули мені віру в себе і в нашу перемогу. Мені стало соромно за свою недавню слабість.

Під час сніданку я обмірковував нові способи дальшої оборони. Я наказав покликати старшин, а також Фуюді, Арнака і Вагуру, а коли вони прибули, виклав їм коротко свій план: жителі Кумаки повинні поводитись так, щоб восьмеро акавоїв не догадалися, що ми вже знаємо про вбивство сім'ї Аріпая і крадіжку ітауби. Потім призначив огляд усієї нашої вогнестрільної зброї, який мав відбутися в гаю пальм буріті через годину.

– Загони, вислані на озеро, взяли з собою кілька рушниць, – пригадав Манаурі.

– Нічого, обійдемося без них, – відповів я. – Зрештою, вони взяли небагато, тільки три чи чотири рушниці.

– Три, – уточнив Арнак.

– Отже, всі, хто має вогнестрільну зброю, повинні з'явитися в гай? – запитав Вагура.

– Всі.

– Їх буде близько сорока. Думаєш, що це пройде повз увагу наших акавоїв, якщо стільки озброєних воїнів зберуться до гаю?

– Цілком можливо, що не пройде.

– В такому разі, можна діяти відкрито?

– Ні. Треба, щоб акавої думали, що ми приховуємо від них зброю. Навіть нехай вони стежать і побачать її.

– Ах, розумію! – закричав Вагура. – Вони повинні побачити, скільки ми маємо зброї.

– Саме так. А ти, Арнак, стеж, щоб у гай були перенесені всі бочки з порохом, які зберігаються на шхуні.

– Очі, повилазять у них, пройдисвітів, – радів Вагура.

Тимчасом акавої, як і попереднього дня, розклали перед своїми хатами товари, і торгівля почалася знову. Сьогодні довкола них було більше жінок, ніж чоловіків, які були зайняті чимось іншим, а чужі торговці вже не вимагали таких надмірно високих цін і охоче купували аравакські тканини.

У визначений час гай пальм буріті став місцем небувалого видовища. Індійці прив'язали горизонтально до стовбурів дерев дрючки на відстані трьох-чотирьох футів од землі і до них дулами приставили свою зброю: мушкети, рушниці. Трохи вище на ліанах, перетягнутих від стовбура до стовбура, вони порозвішували один біля одного свої пістолети. Всього було тридцять вісім рушниць, тридцять чотири пістолети – справжній арсенал, гідний подиву.

Я разом з Арнаком і Вагурою негайно почав перевіряти зброю і, виявляється, вчасно, бо іржа у вологому кліматі почала вже робити своє, особливо у нових стрільців, які одержали зброю недавно. Жир, витоплений з водяних тварин – апія, виявився чудовими ліками від усіх зовнішніх хвороб заліза і дозволяв тримати рушниці в повному порядку. Не меншу увагу я звернув на те, щоб кожна рушниця мала шкіряний чохол, який оберігав би затвор з курком і поличку від вологи та дощу.

Перевірка зброї ще не закінчилась, коли раптом мою увагу звернули на те, що сюди наближається Да-баро. Виходить, що риба попалася на гачок. Ми не звертали уваги на акавоя, і лише коли він наблизився, я підвів на нього допитливий погляд.

Наші гості, як торговці, могли протягом дня вільно ходити по всій Кумаці.

– Нам невистачило палива для вогнища, – промовив Дабаро. – Ми хотіли б. піти до лісу назбирати дров,

– Я накажу нашим людям принести вам, скільки потрібно, – сказав я ввічливо.

– Ми не хочемо вас турбувати, – відповів він також підкреслено ввічливо.

– Гаразд, Дабаро, йдіть самі у ліс. Тільки глядіть, щоб наша варта, виставлена в лісі, не заподіяла вам якоїсь шкоди.

– А навіщо ця варта? – здивувався той.

– Хіба ми тобі не казали? Мабуть, іспанці готують похід на нас, щоб відплатити за негостинну зустріч, яку ми їм колись влаштували.

– Іспанці! – замислився Дабаро, а потім додав:– То дай нам провідника, щоб варта знала, чого ми йдемо в гущавину.

– Добре, буде вам провідник.

Він уже збирався йти, коли раптом нагадав:

– Після обіду ми хотіли б вам знову затанцювати.

– Чудово. Ви невтомні танцюристи. Чи не для цього вам потрібно багато палива для вогнища?

– Ні, Білий Ягуаре. Вогнища зовсім не буде. На цей раз затанцюємо танець воїнів.

І він пішов геть, навіть не звернувши уваги на нашу зброю. Те, що він не хотів дивитися на неї, навіть друзям здалося чимсь незрозумілим, неприродним, а Арнак сказав:

– Хитрий, та не дуже…

Акавої подалися в ліс разом з Фуюді і ще з двома нашими воїнами. Зброю вони залишили в Кумаці. Менше ніж за годину повернулися назад з дровами. Вони бачили варту, однак нічого підозрілого не відбулося, навіть Фуюді нічого особливого не підслухав.

Перед полуднем повернулися з розшуків розвідувальні загони. Ніяких слідів украденої ітауби біля води вони не помітили.

– Становище трохи прояснюється, – сказав я старшинам. – Акавої над річкою.

– Бачу, що ти з цього задоволений, – сказав Манаурі, суворо похитуючи головою.

– Так, це правда! Якщо сьогодні не буде нападу на Кумаку, то сьогоднішня ніч напевно розкриє нам, де знаходиться табір акавоїв.

– Ти щось придумав?

– Так… Виберіть тільки мені з усіх родів у Кумаці п'ятнадцять воїнів з відважним серцем, але насамперед з совиним зором, щоб добре бачили вночі. Пришліть їх до мене через дві години після полудня.

Вони прислали воїнів і самі прийшли, зацікавлені моїм планом. Я пояснив їм свої наміри.

– Цієї ночі займемо двома човнами протоку, що з'єднує наше озеро з рікою. Я переконаний, що цієї ночі, так само як попередньої, акавої, заохочені вчорашнім успіхом, знову припливуть з річки і спробують викрасти у нас більше човнів. Якщо ми проженемо їх з Кумаки, вони втечуть, напевно, до річки і стрімголов попливуть до свого табору. Під час їх втечі наші два човни, заховані в протоці, попливуть непомітно за ними і таким чином відкриють місце їх табору. Ви згодні зі мною?

– А ти, Яне, теж підеш до протоки?

– Звичайно. Попливемо туди, коли стемніє. Я вестиму один човен, Арнак другий.

– А якщо під час твоєї відсутності в Кумаці трапиться нещастя, акавої захочуть напасти на селище?

– Для чого ж тоді ваша пильність? Зрештою, протока недалеко, ми швидко повернемося з допомогою.

До протоки, віддаленої від Кумаки майже на півмилі, не гаючи часу, ми пішли всі, за винятком Манаурі, щоб завидна підшукати зручне місце для нічної засади. Протока довжиною понад двісті кроків була досить вузька, береги її були вкриті густою стіною гілля дерев, що росли над водою. В їх тіні можна було чудово заховатися. Вибравши для човнів нічні позиції, ми повернулися в Кумаку.

Незабаром почався танець акавоїв, військовий танець, як обіцяв Дабаро. Вони знову трималися за руки, але на цей раз підстрибували жвавіше, дико викрикуючи. Час від часу один з них вибігав на середину кола і звивався там, підстрибуючи, як божевільний. Вогнища справді не розпалювали, зате один з акавоїв гучно вибивав на барабані, зробленому з порожнього пня, перемінний такт.

– Ти догадуєшся? – запитав я Манаурі, який стояв біля мене.

– Про що?

– Вони за допомогою барабана пересилають сигнали своїм.

– Що ж робити?

– Ще рано викривати їх.

– А якщо вони передадуть своїм щось важливе?

На цей раз Арасибо, наш новий чаклун, став нам у пригоді. Він ще вчора недалеко від привалу гостей вбив у землю дрючок ї почепив на нього череп ягуара, скерувавши одну очну яму на акавоїв. Сьогодні він зробив те саме. Коли воїни почали танцювати – а це було схоже на чари, – він, щоб їх знешкодити, теж танцював, щохвилини підскакуючи до свого барабана і злегка вдаряючи в нього.

Я вислав до Арасибо Вагуру з просьбою, щоб чародій бив безперервно у барабан і глушив барабанний бій акавоїв. Він погодився, і в повітрі почав лунати змішаний різноголосий бій барабанів.

Після короткого сильного дощу вечір обіцяв бути тихим і ясним. Ми задумались, чи брати в нічний похід Фуюді, і вирішили взяти. Взяли малі ітауби, кожну приблизно па вісім чоловік. Хоч пливли ми тільки в розвідку, я наказав воїнам узяти повне озброєння на випадок нападу акавоїв па Кумаку.