Текст книги "Оріноко"

Автор книги: Аркадій Фідлер

сообщить о нарушении

Текущая страница: 15 (всего у книги 23 страниц)

18
Багряна чума

Але спокійно було тільки до половини ночі. Потім раптом збудив нас відгук кількох пострілів з мушкетів, що пролупали на серімському майдані один за одним. Це був відгомін якогось бою. Ми вискочили з хати і з зброєю напоготові всім гуртом побігли щодуху до місця пригоди.

Ще здалека в іспанському таборі помітили незвичайний рух. Кілька наспіх розпалених вогнищ освітлювали берег ріки, і при їх світлі ми побачили немов мурашник розлючених людей. Я наказав загонові заховатися в темряві за два гони від табору, а сам з Арнаком пішов далі.

– На нас напали! – обурено вигукнув до мене дон Естебан, ледве ми наблизилися. – Зрада! Ганьба!

Це здалося мені просто неймовірним.

– Хто ж насмілився б напасти на вас?

– Хто насмілився б! – люто передражнював іспанець. – То пан капітан знає чи, може, тільки прикидається?

– Присягаюсь усім святим, що не знаю!

– То хто це, – повторював іспанець завзято одне й те ж. – Це панські червоні любимці, це панські аравак-ські вихованці?

– Цього не може бути. Вам щось примарилося.

– Присягайся, що це неможливо, присягайся, що марилося, а потім глянь туди.

Він показав на берег річки, де майже над самою водою лежав труп індійця.

– Хто це? – запитав я, остовпівши.

– Один з ваших розбійників. Ми підстрелили його, шкода, що тільки одного.

– Скільки їх було?

– Багато.

– Вони прийшли з селища?

– Біс їх знає! Мабуть, річкою припливли.

– Вбили когось?

– Ні, це наше щастя. Тільки поранили ножами двох білих. Ви дорого заплатите мені за зраду!..

Загадковий випадок звалився на мене, наче грім. Я був не менш розлючений, ніж дон Естебан, і так приголомшений, що добру хвилину не міг зібратися з думками. Все жахливо плуталося. Які ж це неслухняні безумці наварили нам каші? Я наказав перенести труп ближче до вогнища і придивився до його обличчя. Я не знав убитого, не впізнав його і Арнак.

Пришкандибав з обвислою щелепою Конесо, ще не витверезившись, з дуже безглуздим і переляканим обличчям. Він довго вдивлявся в обличчя мерця, перевертав його на всі боки, нарешті подивився на дон Есте-бана і запевнив його розгнівано, з єхидною перекривленою пикою:

– Це не наш! Чужий!

Іспанець хотів кинутися на нього, вважаючи, що він бреше, але інші жителі Серіми підтвердили слова вождя так переконливо, що дон Естебан завагався.

– Це варраул! – заявив раптом Аріпай, який підійшов пізніше за нас. – Я їх добре знаю. Це варраул!

Конесо ще раз уважно подивився на мерця і похитав головою:

– Так, тепер впізнаю! Це варраул!

Я згадав Мандуку і його варраулів, які розмістилися в одній з хатин на нашій поляні. У мене виникла підозра. Нічим не виявляючи своїх здогадок, я звернувся до іспанця:

– Якщо я не помиляюся, то солдат вашої милості, який учора прибіг захеканий з лісу – Фернандо, так його ім'я, здається, – говорив про полонених, які начебто звільнилися…

Дон Естебан процідив крізь зуби щось наче про прокляті береги і нічого не відповів. Він мусив переконатися, що це був напад варраулів, бо почав вимагати від Конесо виставити посилену варту на решту ночі, що слухняно і квапливо було виконано. Втихомиреним іспанцям ми побажали доброї ночі і залишили Серіму.

Повертаючись назад, я повідав Арпакові мої підозріння щодо варраулів.

– Так, це, напевно, вони, це вони вчинили напад, – шепнув зажурений Арнак. – Але Арінай свідок, що я сумлінно виконав твій наказ і пояснив їм, щоб нізащо в світі не сміли виходити з сховища. Що ми з ними зробимо?

– Ходімо до них!

Ми пішли всім загоном, взявши Аріпая за перекладача. По дорозі захопили смолоскипи, але запалили їх аж на місці, після того оточили хатину, яку варраули не повинні були залишати.

В хаті всі лежали покотом. Коли смолоскипи освітили приміщення, здавалося, що варраули тільки прокинулися. Позіхаючи, вони протирали очі. Мандука, який лежав останнім від дверей, підвівся шанобливо.

Ми полічили. Всіх було десять, а не одинадцять.

– Де одинадцятий? – запитав я Мандуку через Аріпая.

Мандука все ще вдавав заспаного, тер повіки, щось бурчав, не відповідав.

– Він вийшов за своєю потребою, – одізвався хтось нахабно з темного кутка.

– А йди-но сюди! – сказав я до нього.

Потягаючись, смільчак встав з набундюченою пикою. Не дуже поспішав підійти ближче.

– Жвавіше, – крикнув я так голосно, що аж пальмові гілки зашелестіли на стелі.

Він наблизився, все ще надутий.

– Чому ти не спав досі? – запитав я.

– Я спав.

– Якщо ти спав, то звідки знаєш, що цей, одинадцятий, вийшов за потребою?

– Я знаю. Це вже моя справа, звідки!

Я намацав його набедрену пов'язку, яка ще була на ньому. Вона була вологою.

– Мокра? Ти що, впав у річку?

– Ні, – він брехав, навіть не заїкаючись. – Мочусь, бо хворий.

Я не міг стриматися, вдарив зухвальця в пику.

Перш ніж він засвітив п'ятами, я знову схопив його однією рукою під пахву, а другою – ноги і кинув об стіну. Він пробив її, бо вона була з хмизу, і застряв у дірці.

– Хто ще хоче брехати? – поглянув я навколо і зупинив свій погляд на Мандуці.

Молодий воїн стояв, покірно нахиливши голову.

– Пробач, пане! – сказав він ввічливо. – Ми не будемо приховувати правди.

– Ви нападали?

– Так, пане!

– Чому?

Мандука збентежений глянув на мене:

– Іспанці хотіли скривдити нас. Ми ненавидимо їх. Ну й не втримались.

Я глянув на варраулів:

– Не втрималися?! Ви воїни чи молокососи? Один не втримається, інший бігає на двір, як цуценя… Ви мали наказ не залишати хати!

– Мали, пане! Наша вина, не заперечую! Але… на протязі дня ми чули стільки пострілів, що не могли тут всидіти. Ми хотіли також щось зробити…

– Як дурні! Чи ви не розумієте, що своїм безглуздям могли погубити нас всіх, цілу Серіму!

– Тепер знаємо! Ніколи цього більше не буде, пане!

Незважаючи на все це, мені подобався Мандука і його компанія. У них були відважні серця – не побоялися напасти на сильнішого ворога – і разом з тим у нього був відкритий погляд і він щиро визнавав свою помилку.

– Ти підеш тепер зі мною, – наказав я, – і будеш позбавлений волі, поки не поїдуть іспанці. А всі інші віддайте зброю і залишайтесь тут у хаті. Хто вийде з неї без дозволу, той дістане кулю в лоб.

Я наказав зв'язати руки Мандуці, щоб люди бачили, що це не жарти. Мій наказ був виконаний. Варраули неохоче, зволікаючи, повернули нам зброю. Після цього, залишивши на варті двох воїнів з нашого роду, а також п'ять добровольців з числа серімських утікачів, ми, задоволені, що все так щасливо обійшлося, пішли поспати кілька годин до світанку.

Ніч пройшла спокійно. Минуло вже дві години, як зійшло сонце, а іспанці все ще не вирушали. Довідавшись, що вони й не думають скоро від'їжджати, я пішов у Серіму, щоб дізнатися про причину зволікання виїзду. Я не знав їх сьогоднішнього настрою, а тому вирушив так, як і попереднього дня, зі збройним загоном на чолі з Вагурою і Арнаком, які крокували за моїми плечима.

В Серімі все було без змін. Знову люди трохи бенкетували, деякі сміялися самі до себе, інші лежали в гамаках в тіні хатин або вешталися без діла по майдану. При денному світлі деякі іспанські воїни, а також індійці з племені чайма впізнали у вбитому вночі індійцеві одного з варраулів, яких мали забрати з собою.

Звідси задоволення дона Естебана, якого він не приховував переді мною: остаточно вияснилося, що араваки не брали участі в нічному нападі.

– Я радий, дуже радий! – повторив мені іспанець з солодкою усмішкою, потираючи свої коліна. – І признаюся вашій милості, що я не хотів би залишити Серіму, не висловивши вам свого задоволення. Отже, на доказ моїх щирих почуттів – а ми ж союзники – маю честь подарувати пану і його відважним людям скромний подарунок.

Те, що я чув, здалося мені таким незвичайним, що я аж витріщив очі на дона Естебана, як на якесь диво…

В цій країні в іспанців було звичаєм брати і грабувати, але тільки нічого не давати. Але слух мене не підводив, а ввічливий бородач докладно виклав свій гідний подиву намір.

– Хочу подарувати вам мішок повсті, що у мене залишилася. Мені буде дуже приємно, якщо пан не відмовиться прийняти цей скромний подарунок.

– Повсті? Попони?

– Так, попони.

В цьому жаркому кліматі і в наших лісових умовах ця річ була непотрібна, і я виразно висловив своє здивування: нам добре служили мати, плетені з рослинних волокон.

– Якщо ваша милість такий щедрий, – засміявся я, – то дай нам кілька рушниць і пороху – це більш придасться нам проти акавоїв. Але повсті?

– Зайвих рушниць і пороху у мене немає, – відповів він сухо, – тому дарую те, що можу. І прошу прийняти.

Мої застереження, може, не дуже ввічливі, але справедливі, враз зіпсували йому настрій так, що я аж здивувався. З підкреслення, з яким він вимовив це «прошу прийняти», я відразу догадався, що він дуже зацікавлений в тому, щоб дати нам цю повсть. Але яка в цьому користь? І чому він так настирливо дарував їх? Я глянув йому уважно в очі, але побачив у них стільки холодної суворості, навіть ворожої, затаєної люті, що у мене аж мурашки побігли по спині.

«Що це за дивна людина?! – промайнуло у мене в голові. – Що він задумав?»

А може, все це мені тільки здалося?

Коли я зручно всівся собі на стільці, закинувши ногу на ногу, і з руками, сплетеними на колінах, почуваючи себе у повній безпеці під захистом щитів загону Вагури і пильності Арнака, мої думки полинули в далеке минуле, в часи мого дитинства. На хвилину перед моїми очима стали події, які тоді наробили багато галасу на моїй північній батьківщині.

В ті часи біля ферми мого батька в одній з долин в Аллеганах жили кілька десятків індійських родин, недобитків винищеного півстоліття тому племені Сусквеганни. Вони спокійно мешкали у своєму затишному місці і білому населенню не докучали. А тому і їм дали спокій, а часом навіть де в чому допомагали. В свій час їм вислали кілька старих попон. І не описати здивування довколишніх фермерів, коли незабаром виникла смертельна епідемія і за кілька тижнів усі до одного діти вимерли. За ознаками хвороби це був кір. Для нас це була не страшна хвороба, хоч і заразна, але, як виявилось, дуже грізна була вона для індійців. І фермери зрозуміли, що заразу, напевно, перенесли подаровані індійцям попони, бо незадовго до цього вони служили білим, які були хворі на кір. Коли чутка про це розійшлася по англійських колоніях, багато було таких, що пропонували вжити цей спосіб для знищення непідкорених ще досі індійських племен, які дуже шкодили нашим людям у районі західних країн.

Мені було цікаво, чи знали про це в іспанських колоніях, а якщо так, то невже ці люди зовсім втратили совість, вживаючи такі пекельні заходи для знищення людського життя? Який страшний холод ішов з очей лона Естебана! Мене брав жах перед загрозою небаченої небезпеки. Я вирішив бути обережним.

– Прошу вибачення, доне Естебане! – заявив я рішуче. – Мені не потрібні ваші попони, я не хочу у вас їх відбирати!

– Це дурниці, – заперечив той так само рішуче. – Прошу не позбавляти мене приємності виявити панові дружні почуття і тому, – пробач, – ти повинен прийняти й цей скромний подарунок.

Уста його говорили це так сердечно, що я був би грубіяном, якби не прийняв подарунка, але коли я дивився в його зміїні очі, то ставав ще більш упертим.

А він тільки знизав плечима:

– Подумай добре, доне Жуане, перш ніж образиш і зачепиш мене такою безглуздою відмовою. Чому ж ти так кривдиш своїх людей?

Дон Естебан звернувся з останніми словами не так до мене, як до Конесо і аравакської старшини, що стояла недалеко, і зробив це, треба сказати, не без наслідків. Старшина, завжди ласа на подарунки, весь час дивувалася і була незадоволена моєю впертістю, а Конесо погоджувався з іспанцем, що моя відмова не на користь індійцям.

– То віддай мені попони, якщо сам не хочеш, – наполягав головний вождь.

– А чи ти знаєш, що це за попони? – запитав я. Точно він не знав.

– Це мати з грубого сукна, і невідомо, для чого їх можна вжити, – пояснив я.

– Я піду подивлюся, – сказав вождь, підводячись.

– Тільки про одне тебе прошу: будь обережний, не доторкайся до попони, – попередив я.

– Ти думаєш, що вони кусаються? – похитав він чуприною..

– Думаю, що можуть нашкодити…

Конесо, Фуюді, Пірокай та інші пішли до ітауби іспанців, а повернувшись, були схвильовані, як діти. Особливо Конесо не скупився на вирази свого захоплення від попон.

– Ах, ви, дурні! – охолодив я їх запал і рішуче заявив, що вони не одержать попон. А щоб перестали приставати, я вирішив піти геть.

Опівдні іспанці під'їжджали. Я пішов попрощатися з доном Естебаном, а насамперед з Педро. Я дуже здивувався, побачивши мішок з попонами, що лежав на березі.

– Дуже дякую вам, але ж вони не потрібні мені! – закричав я. – Я казав уже!

– Візьми, добродію, візьми їх! – дон Естебан аж почервонів від доброзичливих умовлянь. – Якщо вони тобі непотрібні, то віддай відважним воїнам з твого загону. Вони заслужили це за влучні постріли. В мішку п'ятнадцять попон…

– Не заперечуй, не відмовляй, Білий Ягуаре! – наполягав також і Конесо. – Може, ці мати все-таки пригодяться на щось…

Іншого виходу не було. Якраз відпливали два човни, до третього вскакувала решта іспанців і індійців чайма. Їх ітауба вже відчалювала від берега.

Коли вони зникли з очей за поворотом річки, ми тісним колом оточили підозрілий мішок. Оскільки раптовий, настирливий прояв щедрості дона Естебана тільки зміцнював мої здогадки, я, не зволікаючи, сказав присутнім про те, що думав:

– Я не вірю дону Естебану, – заявив я, – а до того ж і підозріваю, що в цьому мішку сидить страшний канайма білих людей, який поширює смертельну хворобу. Дивитися на нього можна, але доторкатися – хвороба і смерть!

Мої слова справили велике враження, і люди дивилися на мішок з недовір'ям і жахом. Вони обережно заглядали в його середину, але не бачили нічого іншого, крім щільно збитого сукна. До мішка була прив'язана жердина, і його, мабуть, так і виносили на сушу, тримаючи жердину за два кінці і не доторкаючись до мішка. Біс їх знає! І це також здавалося мені підозрілим.

Арасибо легко штовхнув мене в бік і несміло промовив:

– Білий Ягуаре, я знаю такі закляття, які вб'ють злі чари, знищать хворобу…

– Арасибо, друже! – усміхнувся я. – Цьому лихові, яке сидить в мішку, не допоможе ніяке закляття, залишається зробити тільки одне – викинути мішок у річку, нехай пропаде в морі, чи закопати його глибоко в землі, або, що найкраще, спалити..

Тоді підійшов Пірокай з хитрими, рухливими очима, як у миші; він звернувся до мене:

– То. ти кажеш, що підозрюєш лихо в цьому, але точної впевненості не маєш?

– Так, не маю.

– От бачиш!

Конесо ж, дивлячись сумним поглядом на мішок, тільки вболівав:

– Такий незвичайний подарунок і знищити його! Чи не шкода його знищувати, якщо ти не переконаний в своїх здогадках: може, в цьому мішку не сидить канайма!

– А якщо сидить, то що? – закричав задерикувато Пірокай. – Карапана ж чаклун і вижене будь-якого канайму! Карапана очистить мішок!

– Карапана – ходячий мрець, – гнівно вигукнув на це Манаурі. – Карапана не живе!

Зухвалий викрик справив на всіх велике враження. На нього реагували по-різному, бо якщо наш рід бурхливо схвалював засудження чаклуна, висловлюючи свою пошану вождеві, то деякі люди з Серіми аж тряслися від обурення, а Пірокай навіть підскакував, немов хотів видряпати очі братові;

– Брешеш, негідний собако!

Я наказав усім заспокоїтися.

– Ще ворог не проплив і милі, а цей півень, – вигукнув я, вказуючи на Пірокая, – кричить, наче орел!

Серед воїнів нашого роду почувся сміх.

– Манаурі має рацію, – говорив я далі. – Карапана не живе для племені. Ви не маєте чаклуна. Коли небезпека нависла над Серімою, Карапана сховався, як боязлива гадина. Карапана! Хто був причиною того, що половина ваших братів покинула Серіму і не хоче жити з вами?., Карапана!

Прихильники чаклуна – а їх була мізерна купка – не наважилися чинити опору, захищаючи його, і незабаром люди заспокоїлись. Я наказав нашим воїнам вкинути проклятий мішок у річку, але Конесо так молив, так гаряче просив, щоб зараз не нищити попон, що я, нарешті, погодився. Я не хотів дратувати головного вождя, тим більше, що він присягав мені всіма святими, ніби особисто простежить, щоб ніхто не доторкався до підозрілого подарунка.

І так минув день у повному фізичному і душевному спокої. З від'їздом іспанців у кожного з нас наче спав тягар з серця, і життя пішло своїм руслом. Тільки наша галявина перетворилась у військовий табір, бо й справді половина жителів Серіми перейшли на наш бік. Вони швидко будували курені, поралися то тут, то там, радісне піднесення відчувалося в гомоні голосів і всій цій метушні.

Для впевненості Конесо за моєю порадою вислав слідом за іспанцями чотирьох розвідників на двох легких човнах. Вони мали протягом кількох днів уважно стежити за їх просуванням. У той же час кілька воїнів з нашого роду взяли великого човна і попливли до Катаві за здобутою в іспанців ітаубою з запасами провізії. Надвечір вони повернулися з нею.

Зараз же після від'їзду іспанців я сам розрізав пута Мандуці, який лежав у моїй хаті, і наказав повернути йому і варраулам усю зброю. Короткочасну неволю молодий воїн переніс стійко і ні про що не просив мене.

– Це було не покарання, хоча ти й заслужив його! – заявив я. – Цього вимагала необхідна обережність.

– Знаю, Білий Ягуаре! – відповів він жваво. – Я не підведу тебе в майбутньому.

– Хочеш тут залишитися? – здивовано запитав я.

– Ми хочемо служити у тебе, перш ніж прийдуть акавої. Ми хочемо навчитися стріляти з мушкетів…

– Гаразд, але рушниць пізніше ми вам не віддамо, вони всі нам необхідні.

– Якщо дозволиш, ми відберемо їх у іспанців.

– Як це відберете?

– Позич нам меншу ітаубу і дозволь поплисти за доном Естебаном…

Юнакові не бракувало фантазії, був він також кмітливий і мужній.

– Мандуко, ти молодець, але щоб бути воїном, крім відваги, треба розуміти, що таке благородство! Іспанці мирно залишили нас, і цей мир ми збережемо.

– Ми, варраули, не укладали з ними миру!

– Оце так! Ви ж наші союзники, і наш мир зобов'язує також і вас. Але є й друга причина, щоб не пускати вас до іспанців: з ними перебуває наш друг Педро, і ви б могли влучити в нього. Цього не можна робити!.. Не можна тобі плисти, Мандуко!

Вони не попливли. А незабаром сталися події, які перевернули все догори ногами, безжалісно порушили короткотривалу тишу над Ітамакою. Після ночі, коли світанок сповіщав про надходження нового дня, мене примусив прокинутись незвичайний шум на нашій галявині. Зовні йшили переривчасті голоси і тупіт, який наближався до нас. Тінь заслонила вхід до хати, і знайомий задиханий голос гукнув до мене. Я скочив на ноги.

– Педро, це ти? – ледве видавив я з себе.

– Так, це я – Педро! Я втік, щоб попередити тебе…

– Що трапилося?

– Ці попони! – юнак важко дихав, – ці попони… отруєні… Заражені чумою…

– Ага!

– Rosa… rosa!^[6]₆
  Rosa (ісп.) – червона.


[Закрыть]

Я не знав, що означає «rosa», але з того, що коротко сказав мені Педро, я зрозумів, що це був кір. Отже, моє погане передчуття не обмануло мене, здійснилося.

– Як ти про це дізнався? – запитав я, швидко одягаючись.

– На вечірньому привалі дон Естебан розбазікався і хвалився тим, як він обвів тебе навколо пальця. Він задумав помститися за те, що ти його принизив. Отруєні пошестю попони він віз із собою для тих індійців, яких належало знищити, бо вони перешкоджали замірам іспанців. Тому він так і нав'язував тобі ці попони, щоб позбавити тебе загону…

– Але це страшна зараза. Не тільки загін, все плем'я могло загинути…

– А йому що! Тільки б твоя влада пропала, твій вплив пропав, він так вихвалявся і грозився, що в мене аж волосся дибом ставало.

– Як ти зумів утекти?

– Вночі я забрав маленький човен, який дон Естебан брав із собою в похід, і кинувся навтікача. Недалеко від того місця, де ми стояли табором, я зустрів аравакську розвідку. Я розповів людям про все, і вони допомогли мені веслувати. І ось я тут.

Я обійняв його сердечно, схвильований таким проявом дружби, але в той же час турбувався за нього.

– Але ти розумієш, Педро, що вже не зможеш більше ні повернутися до дона Естебана, ні з'явитися в Ангостурі?

– А що мені там робити? Мені огидні такі зрадники, я не хочу мати з ними нічого спільного. Будемо знову разом, Яне, аж до того часу, коли я поїду на північ, в Куману. Думаю, що така можливість буде в майбутньому… Я радий, що ми знову разом…

– Однак, може, довго доведеться чекати!

– Ну й хай собі! – його очі сміялися від задоволення.

Не гаючи часу, я, Манаурі, Арнак і декілька воїнів без зброї, – та й навіщо вона – побігли, щоб кинути мішок з попонами у річку.

Тимчасом…

Ставало світліше. Навколо все виразніше вимальовувались предмети, а коли ми вибігли з ліска на серімську галявину, погане передчуття стиснуло серце. Ми побачили, що біля нещасного мішка відбувалося щось незвичайне. Там метушилися люди якось особливо рухливо і схвильовано. Вони піднімали щось із землі, розподіляли між собою.

– Вони розв'язали мішок! – заверещав я напівпритомний.

На жаль, так і було. Розв'язали, вийняли попони, а тепер видирали один у одного з небувалою жадністю. Кожний хотів захопити собі частину здобичі.

– Не чіпайте! – кричали ми здалека. – Облиште попони! В них проказа! Смерть! Облиште, сучі діти…

Але де там! Людям було не до того, кожен радів, що захопив свою частину. Їх було більше десятка, а нас лише кілька чоловік. Коли б ми ще мали зброю, може б вона примусила їх схаменутися, послухати. Але зброї у нас з собою не було.

Я швидко підбіг і голосно попередив, яка небезпека криється в попонах. І справді, дехто з індійців, спантеличений моїм великим розпачем і люттю, завагався. Але тоді постать, яка до цього часу залишилася схиленою до землі, наче молилася, рвучко підвелась, і ми побачили Карапану і його обличчя, скривлене від ненависті.

– Не слухайте його! – захрипів він дико. – Немає в цих матах смерті! Я знищив її. Він бреше вам. Він хоче сам усе захопити!

В неслухняній громаді був і Конесо. Під пахвою він тримав попону.

– Вождю! – крикнув я до нього. – Ти штовхаєш плем'я на згубний шлях! Кинь попону, благаю тебе!

Гнів, розгубленість і виклик пробігали по його обличчю.

– Ні! – фиркнув він, – ти не смієш, Білий Ягуаре, ні наказувати нам, ані примушувати нас. Нам належить плата за коня від іспанця. А ти хотів їх плату вкинути у воду, щоб нам нічого не дісталося. Не буде цього!

Я притискав кулаки до скронь, хотів вити, як собака.

– Ти здурів, ти зовсім з'їхав з глузду! – кричав я. – Кажу тобі, в тих матах зараза і смерть білих людей. Педро прибіг і повідомив нас про зраду іспанців. Ми знаємо тепер напевно, що в них згуба…

– Педро прибіг, ми знаємо про це, і тому ми поспішили сюди, щоб ти не встиг знищити попони.

– Ви загинете, якщо зараз же не покинете попони! – переконував я їх, а сам був близький до божевілля.

– Е, не загинемо! Ми не боїмося! Карапана клянеться всіма духами, твердить, що ти помиляєшся… Він прогнав хворобу, якщо вона й була в матах!..

Вони залишалися вперті і глухі. Наші намагання були даремні, наші слова відскакували, мов камінь од скелі. Чаклун реготав, захлинаючись від глузування і лютої радості, і найбільше від того, що переміг мене. Деякі з моїх товаришів хотіли кинутися на серімських жителів з кулаками, незважаючи на їх переважну кількість, щоб силою відібрати повсть. Я зупинив їх, бо, доторкнувшись до попон, вони могли б заразитися самі. Друзі зрозуміли це.

Побачивши, що нікого з засліплених не переконаємо, я наказав швидко відступити. Моє хвилювання пройшло, треба було негайно шукати нових шляхів порятунку. Мала віддаль нашої поляни від Серіми не забезпечувала нас од заразного повітря. Повертаючись назад, я коротко пояснив друзям ознаки багряної небезпеки. Хвороба була характерна неабиякою заразливістю. На тілі виступали плями, підвищувалася температура, кінчалося загальним ослабленням, а для індійців неминучою смертю. Я розповідав це з власного досвіду дитячих років, згадуючи про сумну долю сусквеганнів з долини Аллеганських гір.

– Залишається один вихід: зараз же тікати, – заявив я. – Всі, хто не доторкався до смертоносної повсті, мусить звідси втікати!

– А може, відійдемо тільки до затоки Потаро, де ми заховали шхуну? – сказав Манаурі.

– А скільки це миль звідси? Три.

– Більше як три.

– Думаю, що вистачить, – висловив я припущення. – Тільки щоб піхто з наших не зустрічався в наступні дні з хворими, якщо вони будуть! Це найважливіша умова…

– Чи довго триває пошесть?

– Після кількох днів з'являються перші ознаки, а потім десять, п'ятнадцять днів залишається до смерті – або до повільного видужування.

– А як лікувати цю недугу?

– Я цього добре не знаю. Колись мені казали, що треба лежати спокійно, не розкриватися, коли гарячка палить, мало їсти.

– Якщо так, то ми повинні повідомити Серіму, як належить поводитися хворим, – задумався Манаурі.

– Обов'язково…

Мене втішало те, що друзі серйозно сприймали мої застереження. Ми негайно скликали всіх жителів галявини. Наша шхуна, на щастя, повернулася попереднього дня з затоки Потаро. Отже, тепер залишалося тільки навантажити на неї все майно і запаси, які ми мали, а саме: гончарні, ткацькі верстати, навіть стовпи, стіни і дахи деяких хатин, які нашвидкуруч розбиралися, Люди випереджали одно одного в роботі, щоб якнайшвидше залишити лиховісну околицю. Десятеро варраулів при повному озброєнні, яке одержали від нас, вишикувались перед моєю хатиною в один ряд, немов загін воїнів, після чого Мандука підійшов до мене разом з перекладачем Аріпаєм і попросив дозволу висловитися.

– Слухаю! – вигукнув я, трохи здивований його урочистістю й виправкою.

– З двох причин, пане, – сказав Мандука, – ти не дозволив нам переслідувати іспанців, а ми послухали тебе і скорилися. А тепер дозволиш?

– Тому що причини ці зникли?

– Так точно, Білий Ягуаре! Іспанці виявилися зрадниками – це перша причина. Друга – Педро з нами.

– Правильно, – підтвердив я і зам'явся. – А ви все ж таки хочете їх укусити?

– Ми можемо відібрати у них вогнепальну зброю.

– Не кусаючись?

– Кусаючись.

Я допитливо глянув на Манаурі, який був свідком розмови. Іспанців слід було б провчити за зрадництво, чого не заперечував і Манаурі.

– Погоджуюсь, – сказав я, – але пливіть на власну відповідальність, ми в це не втручаємось. Дамо найшвидшу ітаубу і запас їжі, додамо вам також ще трохи зброї – але потім доповісте, як вам пощастило.

– Доповімо.

Не минуло й півгодини, як варраули швидко помчали вниз по річці. Народжені на воді, вони були найкращими гребцями серед індійців. Ніхто не сумнівався, що вони легко доженуть іспанців.

Тимчасом велика мандрівка в затоку почалася. Разом з нашим родом вирушило понад п'ятнадцять араваків – чоловіків, жінок і дітей. Більшість з них ішли пішки стежкою вздовж берега річки; інші – пливли на шхуні, а решта на численних ітаубах і легких човнах. Люди втікали не лише від поганих вождів і від пошесті, вони хотіли нового життя і несли в серцях надію і радість.