Текст книги "Оріноко"

Автор книги: Аркадій Фідлер

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 23 страниц)

Тільки Арнак і Лясана не чудили, але й вони зберігали цілковитий спокій, щиро потішаючись халепою, в яку я вскочив, і навіть не думаючи допомогти мені. А у третього – Вагури, аж очі іскрилися від задоволення. Він захихикав, шепочучи мені на вухо, звичайно, як і завжди, по-англійськи:

– Наздогнали тебе, Яне! Будеш тепер Білий Ягуар у чоботях!

Пригадав, насмішник, що Білим Ягуаром раніше прозвала мене Лясана.

З усієї групи тільки Арасибо становив виняток. Він усе ще нерухомо стояв біля чобіт і проникливо дивився на мене. Він ловив кожне моє слово, намагався зустрітися з поглядом моїх очей, зрозуміти кожну мою думку. Його незвичайне обличчя аж вкрилося зморшками від напруження. Чого хотів від мене Арасибо? Скільки пожадливості було в його погляді! І раптом мені стало все зрозумілим.

Хитро посміхаючись, я звернувся до вождя:

– Отже, ти кажеш, що це мої чоботи?

– Твої, Яне! – відповів поспішно Манаурі. – Твої.

– Гаразд.

Я взяв із землі чоботи і простягнув їх Арасибо.

– Візьми! Я дарую їх тобі!

Вождь спочатку хотів образитися і розгніватись, але Вагура, Арнак і Лясана засміялися, а за ними і я, Арасибо ж спритно, як мавпа, схопивши чоботи, почав взувати їх. Словом, вождеві не залишалося нічого іншого, як посміятися разом з нами, а всю попередню розмову обернути на жарт.

Коли товариство дещо заспокоїлося, Манаурі сказав:

– Добре, Яне, на цей раз поступаюсь. Але ти повинен мені дати дві обіцянки, обидві для твого ж власного добра.

– Якщо для мого добра, я згоден! Які саме обіцянки?

– Дивитися під ноги і берегтися змій. А друге – теж важливе: коли ми прибудемо до нашого села, ти одягнеш мундир іспанського капітана, який у нас є, і чоботи.

– Ми візьмемо цей мундир з собою? – захвилювався я.

– Так, візьмемо.

– Добре, вберуся, та тільки тоді, коли ми входитимемо в село.

– Цього досить буде. Але ти одягатимеш цей мундир кожного разу, коли нас відвідуватимуть вожді інших родів і племен.

Щоб бути в добрій згоді і сприяти широким задумам вождя на майбутнє, я погодився й на це. Іспанські чоботи були великі на Арасибо, але він не звертав на це уваги, бо йому, напевно, було зручно ходити в них. Та постало питання, що робити з калікою? Арасибо запевняв усіх, що кульгавість не перешкоджає йому швидко ходити, і наполегливо просив не залишати його. Індійці хитали на це головами, боячись клопотів під час походу. Вони натякали, щоб Арасибо тимчасово залишився під Горою Шулік, а на південь повернувся б лише разом з воїнами, які прийдуть сюди за рештою майна.

Коли Арасибо це почув, дикий відчай перекосив його обличчя, а в зіницях запалали вогники ненависті, а може, й божевілля.

– Кривда! – хрипів він, неспроможний вимовити й слова. – Кривда!

Індієць був страшенно схвильований. Я зрозумів, що треба втрутитись і захистити каліку.

– Манаурі! – голосно сказав я, щоб перекричати всіх. – Це необхідно, щоб Арасибо залишився стерегти наше майно?

– Було б корисно, якби він залишився, – відповів вождь.

– Але чи справді це необхідно?

– Необхідно? – завагався вождь під моїм гострим поглядом. – Мабуть, ні…

– Можна ж тут обійтися без нього?

– Можна.

– А ти, Арасибо! Ти певен, що цілком видужав, щоб подолати труднощі походу?

– Так, я подолаю всякі труднощі! Не впаду, не затримаю походу! – заскиглив каліка. – Нога у мене загоїлась, вона тільки трохи коротша. Але чоботи допоможуть!..

– Добре! – відповів я. – Ми візьмемо його з собою!

Це було б не по-людськи, якби ми залишили Арасибо тут.

Товариші взагалі не заперечували, бо кожен бажав каліці лише добра. Арасибо блимнув на мене спідлоба очима і дивно скривив губи, немовби дякуючи. Який він потворний, бідолаха!

Ми негайно взялися до найважливішої роботи, а саме – зайнялися кораблем. Індійці, більшість яких знали кожний куточок лагуни, затягли шхуну під самий берег, до стрімкого схилу гори. Там, біля підніжжя скелі, на відстані якихось кількох десятків кроків од води була печера. До неї ми й перенесли всі речі, які не могли забрати з собою. Назбиралася їх чимала купа. Ми затягли сюди не тільки частину зброї, яку перед цим добре змазали, але й велику кількість знаряддя, продукти з кукурудзи, сушене м'ясо (його знайшли на шхуні), а також усе обладнання з корабля. Надвечір, закінчивши роботу, ми завалили вхід до печери камінням і хмизом, щоб ніхто з чужих не міг навіть догадатися про нашу схованку.

Шхуну затягли між круті скелі, що стирчали з води в західній частині лагуни, і тут поставили її на якір у вузькій і глибокій затоці. Були певні, що в цьому гирлі, серед скалистих стін, невтаємниченому оку нелегко буде відшукати корабель. Три човни ми винесли на берег і сховали їх у кущах, поклавши днищем догори.

4
Поразка іспанців

Наступного дня, переночувавши на березі лагуни, ми зі сходом сонця бадьоро вирушили в далеку дорогу. Хоч ми взяли з собою тільки найнеобхідніші речі, але кожен ніс на плечах солідний тюк. Крім індійської зброї – луків, списів, палиць, – у нас було три мушкети, три рушниці і п'ять пістолетів з відповідною кількістю пороху та куль; сокири, ножі, лопати. Взяли й чимало продуктів, щоб у дорозі не витрачати часу на полювання, і, нарешті, трохи іспанських тканин та дещо з одягу, де головне місце займав «мій» парадний капітанський мундир, призначений для урочистих церемоній.

Шлях пролягав берегом річки, що впадала до лагуни. Вранці ми проминули пусті аравакські оселі, що являли собою таку ж сумну картину, як і селище над затокою. Близько полудня, відпочивши, залишили долину річки і ввійшли в досить високі і круті гори, що тяглися паралельно морському узбережжю. Надвечір подолали найвищий перевал, за яким була більш рівна місцевість з не дуже стрімкими ущелинами, зручніша для переходу пішки. Ми дуже втомилися після денного походу і, минувши перевал, розкинули табір. Протягом усього дня Арасибо мужньо поспішав за нами.

Рослинність зустрічалася нам здебільшого убога, властива для місцевості з сухим кліматом. Дерев мало, росли переважно колючі кущі, які немилосердно дряпали нам шкіру. Доброго звіра – ані сліду. Серед небагатьох птахів я даремно намагався побачити папуг, моїх милих друзів на безлюдному острові. Тільки величезні орли-стерв'ятники зграями кружляли над горами. І мимоволі спадало на думку: якої поживи виглядають ці хижаки тут, у безлюдних краях, якщо не нас, людей?

Тільки раз серед чорних птахів з'явився якийсь рідкісний орел, зовсім не такий, як інші, з дуже яскравим пір'ям. У нього була біла, як сніг, шия і червона голова. Індійці уважно стежили за його польотом, радісно вітаючи орла, адже це був герой багатьох їх міфів і легенд, птах, що вважався, як розповів мені Арнак, прабатьком і найголовнішим вождем усіх інших орлів.

Світанок наступного дня застав нас уже в поході. Вийшовши з гір і минувши передгір'я, ми побачили широкий, буйний, порослий високою травою, немовби вкритий хвилями степ. Подекуди в ярах і байраках виднілися кущі. Були тут і дерева. Зустрічалися пальми з незвичайним листям, якого я ніколи досі не бачив. Листки на них були довгасті, схожі на дівочі коси, як у кокосових пальм, – вони кумедно нагадували величезну розчепірену людську долоню чи якесь віяло. Ці пальми веселили око, хоч росли в степу рідко, за кілька сот кроків одна від одної.

– Чудове, чарівне море трави! Не видно навіть його краю! – вигукнув я захоплено, коли ми з височини скинули оком невимірні горизонти.

– Це льяноси, як називають їх іспанці, – посміхнувся Манаурі. – Ти хотів би побачити, де вони кінчаються, Яне? Немає їм ні кінця, ні краю! Йдучи цими травами прямо на південь, ми лише за десять днів досягнемо ріки Оріноко. Там, над водою, росте трохи дерев. Але далі на південь – знову ці ж самі льяноси. Десятки днів ідеш, а навколо тільки трави й трави, аж до гористої пустелі, де ростуть густі бур'яни і хащі. Зовсім іншу картину ми побачили б, якби повернули зараз на схід.

– А що там на сході?

Вже за два-три дні закінчилися б ці трави, почалася б пуща. Ті самі дрімучі ліси, що вкривають усе гирло Оріноко і на сході доходять аж до моря, а на півдні застилають зеленим килимом весь край. Ця пуща така величезна, що ми не знаємо її кінця. Напевно, невистачило б і половини людського життя, щоб пройти через цю хащу. Не злічити ні величезних рік, що протікають крізь неї, ні індійських племен, що живуть в глибині її. Різні там племена, добрі й жорстокі, деякі схожі скоріше на диких тварин, ніж на людей, племена багаті й бідні, а є там і такі, що мають золота більше, мабуть, ніж ми кукурудзи, і навіть хати з золота собі будують…

– Ти, певно, маєш на увазі скарби інків? – перервав я вождя. – Але іспанці вже давно підкорили інків і все золото пограбували!

– В такому разі це не вони! Плем'я, про яке я розповідаю, до цього часу вільне і зветься Маноа, так само, як і місто, побудоване з золота.

– Е, це щось дуже схоже на казку!

– Може, це й казка, хто його знає. В нашому племені, серед араваків, з давніх часів зберігся докладний переказ про численні іспанські походи. Іспанці йшли з верхньої течії річки Карони, щоб захопити Маноа і золото. І це, мабуть, справді було так: вони вдерлися туди, але майже всі загинули,

– А ця золотоносна Карона справді існує?

– Аякже, Яне, існує. Вона впадає на півдні в Оріноко ще до того, як ця річка розгалужується біля гирла на велику кількість рукавів і утворює тисячі островів… Так, на півдні ця пуща буйна, страшна і криє в собі багато різних таємниць…

– А ваша ріка Померун теж протікає крізь цю пущу?

– Протікає! Тільки ближче до гирла Оріноко, за десять-двадцять днів ходьби від цієї ріки на південь. Свої поля араваки викорчували в дрімучому лісі, який далі на південь тягнеться без кінця і краю.

Так, розмовляючи про справи давноминулих днів і про загадкову пущу, тропічна розкіш якої, досі невідома і мало зрозуміла мені, так вабила до себе, – ми все далі заглиблювалися у високі трави льяносів. Щойно минула пора дощів, яка припадала на літні місяці, і зелень місцями розрослася так буйно, що ми ховалися в ній з головою, але частіше досягала тільки до пояса, а часом – ледве до колін. Ішли ми за індійським звичаєм – один за одним – і передній прокладав стежку або власним тілом, або довгим ножем.

При сході сонця було тепло і приємно, але за дві-три години спека вже страшенно дошкуляла нам. Блакитне до цього небо набирало якогось туманносинього відтінку, а над степом густе повітря рухалося, мов хвилі води.

Раптом Манаурі, що йшов на чолі, затримав похід і, наказуючи всім замовкнути, жестом покликав мене до себе.

– Дивись! – показав вождь на землю, коли я наблизився.

На землі були свіжі сліди тварин, які недавно тут пройшли. Судячи з слідів, які залишилися на траві, це були великі тварини і пройшли вони досить великим стадом.

– Чи не водяться тут бізони? – запитав я вождя.

Але ні Манаурі, ні будь-хто з його товаришів не знали, що таке бізон. Коли я описав його, індійці сказали, що таких тварин тут взагалі немає.

– Так що ж це за тварюка? Якась нова загадка?

Індійці чудово знали природу цієї місцевості, але як

не напружували вони розум, дійти до певного висновку не могли.

Сліди навскіс перерізали нашу дорогу і йшли майже в тому самому напрямку, що й ми. Отже, не дуже відхиляючись убік, ми просувалися далі по цих слідах.

Не пройшли ми й ста кроків, як побачили на землі лайно, і я одразу все зрозумів: тут проходила худоба. Вона була десь недалеко. За якусь милю попереду ми навіть неозброєним оком побачили череду з кількох десятків голів, що поволі брела по льяносах.

– Свіжина! – запалали очі у вождя.

– Де худоба, там можуть бути й іспанці! – попередив я.

Але моє застереження було пустою фразою, бо й у мене, і у всіх інших котилася слина.

Ми вирішили вбити одну або дві тварини, але вважали, що для більшої обережності слід було б підійти до череди збоку. При цьому ми уважно оглядалися навкруги, намагаючись побачити, чи немає поблизу людей.

– Яне, що це? – раптом покликав мене Арнак, показуючи назад, звідки ми прийшли.

Віддалік, милі за дві, ми побачили щось невиразне, якусь незвичайну темну точку. Вона рухалася. Може, це нова череда худоби? Я приклав підзорну трубу до ока, і тоді одразу все стало ясно: це були вершники, що мчали галопом у наш бік. Я голосно крикнув товаришам. Вершники, правда, їхали не за нами, а по слідах худоби. Але тому було мало втіхи, бо вони однак мали скоро наздогнати нас. Залишалася тільки одна можливість уникнути зустрічі.

– Швидко вбік! – закричав я. – Втікаймо один за одним, щоб вони не догадалися по слідах, скільки нас!

Повторювати не треба було: усі вмить зрозуміли, що нам загрожувало. Передні кинулися ліворуч од стежки. Арнак, Вагура, Манаурі і негр Мігуель підбігли до мене.

– Скільки їх? – вигукнув вождь.

– Небагато. Шестеро чи семеро.

– От що… Арнак, Вагура! Чи заряджена у вас зброя?

– Так!

– Перевірте порох на поличках!.. У кого пістолети?

– У мене! – закричав Мігуель.

– Витягни їх з мішка і роздай.

На щастя, ми сховали пістолети в тюки вже зарядженими і тепер не витрачали часу на зарядження. Треба було тільки перевірити, чи в порядку вони.

Льяноси в цьому місці були рівні майже як стіл, до того ж, як на зло, трава росла тут невисока – ледве доходила до колін. Якби у нас було більше часу, ми, без сумніву, уникли б погоні, але, на жаль, уникати вже було ніколи.

Тільки-но ми одійшли від шляху кроків на двісті, як іспанці помітили нас. Вони, мабуть, поспішали до череди, бо все ще скакали галопом.

Втікати вже не було рації, – втеча могла викликати у іспанців небажану підозрілість. Я наказав групі зупинитись і віддихатися.

– Нехай кожен, як тільки може, сховає зброю у себе, – сказав я. – Буде ліпше, якщо іспанці її не бачитимуть!

– А луки? Списи?

– Тримайте їх у руках, але так, як це роблять мандрівні індійці, недбало, щоб не привертати уваги…

Свій мушкет я сховав у траві біля себе, а пістолет, що стирчав із-за пояса, прикрив пов'язкою. Я був напівголий, як і всі індійці, і тільки зараз швидко пов'язав голову червоною хусткою, на манір моряків, щоб вершники не помітили мого світлого волосся. Кілька індійців носили на головах такі самі хустки, і я нічим не вирізнявся серед них. Обличчя моє не заросло, бо я тепер щодня голився знайденою на шхуні бритвою. Своїм бронзовим загаром я був майже цілком схожий на індійця, тільки трохи світліший.

За чверть милі від нас вершники уповільнили галоп і після короткого вагання повернули в наш бік. Вони під'їхали зовсім близько, з цікавістю приглядаючись до нас, але не зупинились, минули нас і поскакали далі, до череди.

– Indios^[2]₂
  Indios (ісп.) – індійці.


[Закрыть], – буркнув один з них.

Вершники вже були від нас на відстані приблизно десяти коней, коли один із них поділився з іншими якимсь своїм незвичайним спостереженням, і всі здивовано озирнулися. Але, незважаючи на це, коней не стримали і мчали галопом далі до худоби.

– Їх семеро! – зауважив Вагура. – Як ти думаєш, вони не можуть повернутися?

– Можливо, – сказав я. – Вони так уважно дивилися на нас, немов помітили щось особливе.

Я звелів посуватися швидше, щоб відійти якнайдалі вбік від небажаного товариства. Проте це не дуже нам допомагало. У чистому повітрі на льяносах було все добре видно за кілька миль навкруги: втекти пішки від вершників у таких умовах було неможливо. Я розраховував тільки на те, що іспанці дадуть нам спокій і поїдуть собі геть. Але де там!

Доскакавши до череди, вершники перетяли їй дорогу, завернули назад і почали гнати худобу в наш бік. Гнали швидко. Відстань між нами помітно зменшувалась. Минуло щонайбільше півгодини, як вони знову наздогнали нас і, залишивши череду за кілька гонів збоку, під'їхали до нашої групи.

Ми стояли, як і до того, на все готові, маючи напохваті заряджену зброю. Тюки поклали на землю, щоб не заважали нам.

– Buenas dias^[3]₃
  Buenas dias (ісп.) – добрий день, здрастуйте.


[Закрыть], – буркнув один з іспанців, високий на зріст, з чорною бородою, схожий на суворого конквістадора. За поясом у нього стирчав чудовий пістолет із срібною рукояткою, рясно втиканою дорогоцінними каміннями. Це був, напевно, їх старший.

– Buenas dias! – почулося кілька покірних відповідей з нашої групи.

Вершники стояли біля нас в одній шерензі, мало не торкаючись кінськими мордами наших голів. Вони пильно, з презирливою цікавістю приглядались до нас, як дивляться на неживу річ або на брудну тварину. В їх затяжному мовчанні і довгих пильних поглядах відчувалося глибоке презирство, викликане почуттям переваги панів над рабами. І що цікаво, серед них був індієць: він теж дивився на своїх побратимів гордовито, визивно, як і іспанці. Одягнений так само, як і інші, в шаровари та сорочку, він стискав у правій руці довгий батіг, очі у нього були обведені чорними колами, що надавало обличчю якогось диявольського виразу.

У всіх вершників були чорні бороди, виняток становили індієць і наймолодший підліток, що хоч і був іспанцем, але – як це не дивно! – дивився на нас інакше, доброзичливіше, без тієї огидної пихи.

Кожний з вершників тримав довгий спис, яким вони, мабуть, підганяли худобу. У чотирьох із них були рушниці, у трьох – шпаги біля боку, і у всіх – це я добре помітив – за поясами стирчали пістолети. Озброєні непогано, а це для нас було тим більше небезпечно, бо з чотирьох двоствольних пістолетів кожен з нас міг убити лише двох противників.

– Ти бачиш індійця? – прошепотів до мене Манаурі разом з Арнаком. – Він з племені Куманагото.

– З тих жорстоких індійців? Як ти впізнав?

– По чорних колах навколо очей. Це така прикмета племені Куманагото.

– Вони всі, мабуть, з ранчо Соледад?

– Мабуть…

Нарешті їх старший, володар срібного пістолета, перервав німе споглядання і грубо запитав:

– Куди йдете?

Питав він, звичайно, іспанською мовою, але я добре зрозумів зміст слів.

– Далеко, за Оріноко йдемо, – відповів Манаурі правдиво. – Йдемо до річки Померун. Там наші родичі.

– А що шукаєте тут, так далеко на півночі?

– Ми багато років мешкали під Горою Шулік, але тепер хочемо об'єднатися з нашим племенем.

Ця відповідь, така ж щира, як і попередня, справила добре враження і більш-менш заспокоїла цікавість бородача. Проте ні він, ні його товариші не рухалися з місця, весь час дивилися на нас так жадібно, як дивиться собака на кістку.

– А що у вас в тих мішках? – запитав зненацька іспанець.

– Їжа.

– А що ще?

– Різні дрібниці…

– Які дрібниці?

– Які дрібниці?.. – протяжко повторив вождь. – Такі собі… Що треба індійцеві на щодень для життя… гарбузи… мотузки…

– Говори точніше, що там у вас? – наполягав іспанець, не підвищуючи голосу, але дещо твердіше, ніж до цього. Відчувалося, що у нього з'явилась якась нетерплячка.

Раптом індієць куманагото замахнувся батогом, нахабно цвьохнувши над нашими головами. Він нікого не зачепив, але свист був такий пронизливий, що діти почали плакати.

– А це що? – запитав іспанець і вістрям списа доторкнувся до одного з тюків, що лежали на землі.

Звідти виглядав погано замаскований держак лопати.

– Це… – спокійно пояснив Манаурі, – це для копання землі.

– І лопата вам теж потрібна на щодень? Вам, індійцям, потрібен такий дорогий інструмент?

– Потрібен, пане! Ми ж араваки!

– Я не розумію, який тут зв'язок!

– Ми землероби! – пояснив вождь.

– А звідки у вас лопата? – На цей раз голос іспанця був гострий, як удар ножа. – Де ви її вкрали?

– Ми не вкрали її!

– А що, вона з неба до вас упала?

– Ні, не з неба, – спокійно відповів Манаурі, – а з моря.

Я дивувався стриманості вождя, але іспанців його самовладання роздратувало.

– З моря? – закричав бородач. – Так ти ще й насміхаєшся?

– Я не смів би насміхатися над тобою, пане! – сказав Манаурі, наче збентежений. – Недалеко від нашої лагуни розбився англійський корабель. Була буря. Багато речей різних викинуло море на наш берег.

– А ці хустки, що на ваших головах, теж море викинуло?

Іспанець, явно розлючений, раптом замірився списом, ніби хотів пронизати вождя.

Манаурі навіть не здригнувся. Швидко, квапливим рухом, я схопився за рукоятку мого пістолета. Ніхто з вершників цього не помітив. Але іспанець, на щастя, не вдарив Манаурі, тільки крикнув:

– Брешеш, собачий сину! Ці хустки не були в морській воді.

– Не були! – запевнив вождь. – Ти маєш рацію.

– Значить, ти збрехав?

– Ні, не збрехав.

– Тоді ти дурний, чи просто нахаба?

Манаурі залишався спокійний, урівноважений.

– Я не нахаба, – сказав він, – а тільки розповідаю, як було. Хустки ми знайшли сухі, бо вони були в скрині… Скриня була непроникна. Викинуло її море, коли розбився корабель… Оце й усе, пане. Оце й усе!

На жаль, було це не все, чого хотіли іспанці, і тільки тепер починалася справжня біда. Бородач кинув ще, присікавшись до останніх слів Манаурі:

– А коли розбився корабель?

– Нещодавно… Три місяці тому…

Після цього іспанець одвів свій лютий погляд вбік, де стояли наші товариші, негри, і вигукнув:

– А це що за персони?

З його хижого пожвавлення я догадався, що це було для нього найважливіше: напевно, з самого початку іспанця цікавили негри.

– Це люди з нашого племені, – відповів Манаурі зовсім спокійно.

– Ваші невільники?! – іспанець гнівно насупив брови. – З якого це часу у вас, індійців, з'явилися невільники?!

– У нас немає невільників! – заперечив вождь. – Це вільні люди, вони належать до нашого племені так само, як і ми!

– Ага, то, може, це індійці? – закричав бородач. – Тільки шкіра у них потемніла!

– Ні, пане, це негри, але тепер вони вже не негри, а араваки!

Іспанці зустріли це невдале пояснення вибухом сміху.

– Не роби із себе дурня! – облаяв вершник Манаурі. – Досить уже цієї гри! Кажи правду, бо інакше ми всіх вас зітремо на порох! З якої гасієнди втекли ці невільники?

– О пане, хіба я не казав тобі, що англійський корабель розбився біля нашого узбережжя? – нагадав із спокійним докором Манаурі.

– То, може, ти скажеш, що вони теж врятувалися після тієї бурі?

– Як бачиш!

– З англійського корабля, який розбився?

– Так воно й є!..

Іспанець на якусь мить завагався, про щось подумав, потім направив коня ближче до негрів, – вони всі п'ятеро стояли разом – і, витягаючи з-за пояса свій срібний пістолет, з удаваною доброзичливістю звернувся до негритянки Долорес:

– Скажи мені, добра жінко, як тебе звуть?

– Долорес, – відповіла та, перелякана на смерть.

– А в якій гасієнді ти служила?

Долорес, яка була тепер майже непритомна від страху, завжди бракувало п'ятої клепки. Жінка божевільним поглядом водила за рукою з пістолетом, але у неї все-таки вистачило розуму запам'ятати, що Манаурі хвилину тому говорив про англійський корабель, і Долорес відповіла правильно:

– Я була на розбитому кораблі, пане… Врятувалась…

– А твої товариші, негри, теж із цього корабля?

– Так, так! – задихалася бідолашна, сходячи сьомим потом.

– Який це був корабель, англійський чи іспанський?

– Англійський, пане, англійський.

– А ти ніколи не була в неволі у іспанців?

Переляканій до смерті жінці важко було брехати,

але вона якось видавила з себе:

– Ні, ніколи!

Іспанець замовк. За хвилину гримнув осудливо:

– Скажи мені, Долорес, де ти навчилась говорити по-іспанськи?

Жінка, загнана в безвихідь, почала хлипати, нездатна нічого відповісти.

Тоді іспанець звернувся до вождя, весь час помахуючи пістолетом, немов граючись.

Я ні на хвилину не спускав з нього очей і вирішив всадити йому кулю в лоб у ту мить, коли він почав би зводити курок.

Самовпевнений шаленець і не догадувався, що його життя висіло на волосинці.

– А ти де навчився іспанської мови? – закричав він на вождя. – Як твоє ім'я?

– Манаурі.

– Звідки ти вмієш розмовляти по-іспанськи?

– Мене навчив падре-місіонер. Він довгий час мешкав у нашому селі.

– То ти християнин?

– Аякже, християнин!

– Перехрестись!

– В ім'я отця, і сина, і святого духа…

Манаурі перехрестився правильно. Всі невільники на острові Маргарита мусили прийняти релігію своїх панів.

– Добре! – промовив іспанець. – Ви, індійці, вільні і йдіть собі під три чорти! А цих п'ятьох невільників, негрів і негритянку, ми забираємо з собою! Вони належать нам!..

– Але ж, пане! – закричав Манаурі благаючи. – Вони не невільники! Вони прийняті до племені, отже, нам рівня…

– Вони раби! – крикнув бородач. – Мовчи, якщо тобі дороге життя!!!

Манаурі зіщулився, наче переляканий погрозою.

Я просто оторопів, дивлячись на таку покірливість. Я добре пам'ятав, як нещодавно ці індійці мужньо билися на безлюдному острові. Тоді я переконався, що це безстрашні воїни, яким вистачило б сили й духу для завоювання самого пекла. А що побачив з гіркотою зараз? Вони стояли купою, якісь покірливі, затуркані, ніби задерев'янілі від страху, жалюгідні створіння, виснажені, перелякані криком цього метушливого іспанця, неспроможні підвести на нього навіть очей, не те, що руки. Хіба не визволились їх душі з ярма нещодавньої неволі? Я злякався не сили ворога, а слабості своїх, бо мене огорнув на мить сумнів, чи підтримають індійці мене, коли я закличу їх до бою.

А Арнак і Вагура, мої друзі, випробувані протягом багатьох місяців! Невже й вони підведуть? Я з побоюванням подивився на хлопців, але нічого не помітив, крім виразу зосередженості і якоїсь загадкової покірливості. Невже й вони зрадять мене?

Становище тимчасом ставало небезпечнішим, наближалася буря.

– Це наші люди! – з нотою розпуки в голосі заступився Манаурі за негрів. – Я прошу вас, не кривдіть їх! Не розлучайте нас, пане! Ми одне товариство! Вони теж вільні люди!

– Немає вільних негрів на цьому материку, знай це! – крикнув іспанець. – Якщо вони говорять по-іспанськи, значить це раби, які втекли від свого пана. Беріть їх! – наказав він своїм людям.

Вершники під'їхали до негрів, щоб силою відділити їх од решти групи. Долорес почала пронизливо, нелюдським голосом кричати.

– We must kill them all! – прошепотів я до Арнака і Вагури англійською мовою. – Ми повинні всіх їх повбивати!

Хлопці моргнули, даючи знак, що розуміють мене.

– Скажіть усім, щоб вони були напоготові!

– Вони вже готові, Яне! – запевнив мене Арнак.

Я не дуже цьому вірив, але часу для вияснення не було. Я тільки нагадав:

– Стежте за всім, що я робитиму!..

Тимчасом біля негрів почалася колотнеча, і я, не зволікаючи, вийшов наперед і щосили вигукнув:

– Стійте!

Я крикнув, звичайно, по-англійськи, бо не знав іспанської мови, але й це вплинуло. Владний тон, який вперше почувся з групи індійців, дуже здивував вершників, спантеличив їх. Іспанці спинились як укопані і дивилися в мій бік, онімілі від подиву: як це індієць смів піднести голос, та ще так рішуче!

Але за хвилину їх отаман охолонув од здивування. Він гнівно і разом з тим весело звернувся до мене:

– А ти що за дворняжка?

Манаурі повинен був перекладати його слова на аравакську мову, щоб я зрозумів їх, а Арнак з аравакської – на англійську. До мене ці слова дійшли вже в більш пристойній, не такій образливій формі.

– Я англієць, викинутий на цей берег з розбитого корабля, – пояснив я. – Прізвище моє – Джон Бобер.

– Дуже цікава зустріч, пане англійцю! – процідив іспанець, погладжуючи із злісним задоволенням свою чорну бороду. – А чи ти догадуєшся, куди тебе чорти занесли? Чи знаєш, що це за країна?

– Думаю, що Венесуела.

– Ти вгадав, Венесуела, отже, іспанська земля, а ти, англієць, гість, хоч і почесний, але непрошений.

– Я тут не з власної волі!

– А хто тебе знає! Quien sabe!^[4]₄
  Quien sabe (ісп.) – хто тебе знає.


[Закрыть] Взагалі, який ти там англієць? Голий, дикий, як і кожний індієць, навіть босий, без чобіт!

– Так зручніше… А чоботи є! Дивись.

Я показав на чоботи, які подарував Арасибо. Кульгавий давно вже їх не взував, бо босому було зручніше, але скарб цей не покинув і зараз дбайливо тримав чоботи на плечах.

Очевидно, чоботи справили враження, бо іспанець інакше заговорив:

– А чому ти перед тим так гримнув на нас? Що ми тобі зробили?

– Ви хотіли забрати моїх людей!

– Ці негри твої раби?

– Ні, не раби, але під моєю опікою.

– Я не розумію цього!

– Я опікаю їх, і вони належать мені.

– Ти також стверджуєш, що вони вільні?

– Так.

– Ну то знай, в цій країні немає вільних негрів, і те, що ти говориш, – нісенітниця. Ці негри були в руках у іспанців, бо звідки б вони могли знати іспанську мову? І тепер вони знову перейдуть у власність іспанців.

– Ні, цього не буде, сеньйор! Це ж було б явне насильство!

– Насильство?! Ти, непрошений приблуда, ще смієш мене ображати?

– Ні, ні в якому разі! Навпаки, я хотів би, щоб ми були ввічливими між собою! Я багато чув про хороші манери іспанців і їх ввічливість, особливо до чужоземців, а також до індійців…

Бородач похмуро дивився на мене, він був такий зарозумілий і самовпевнений, що навіть не помітив у моїх словах глузування.

– Мені б хотілося, – зітхнув я, – щоб ми розійшлися в згоді і дружбі.

– Я ж казав уже, що індійці можуть іти собі, куди хочуть. Я дозволяю!

– Але йдеться про негрів…

– З неграми – інша справа, вони належать нам і кінець! Ніяких розмов!

– Якщо, сеньйоре, ти не хочеш виявити нам іспанської великодушності, то не будь глухим, прислухайся до іншого голосу!

– А саме?

– До голосу здорового розуму.

– Здорового розуму?

– Так. Полічи, нас більше, ніж вас. Якщо дійде до гніву, то наш гнів буде більший і переконливіший! А може, навіть дуже грізний, хто знає!.. Поступись краще, і розійдемося по-дружньому.

Я говорив це ввічливо, наслідуючи індійців. Мені дуже хотілось розійтися мирно. Але у відповідь на мої просьби і умовляння іспанці тільки приснули глумливим сміхом, а погрози розцінили, як вибрик нахаби, що хотів лише налякати їх. Вони були впевнені в перевазі своєї зброї і гідності. В їх гордих головах навіть не виникла думка про можливість будь-якого більш-менш значного опору з нашого боку.

– Підлий приблуда! – обурився іспанець. – Мало того, що ти без дозволу вдерся на цю землю, так ти ще смієш погрожувати іспанцям! І тебе ми візьмемо! Ти підеш разом з нами!

– Не піду! Опам'ятайся, чоловіче…

Марна справа! Іспанець не слухав моїх слів, не чув їх.

– Беріть його! – заверещав він до своїх людей і сам, пришпоривши коня, підскочив до мене. Одна рука у нього була вже вільна, бо він перед цим заткнув пістолет за пояс.

Іспанець замірився схопити мене за шию, але не встиг. Все відбулося блискавично. В одну хвилину я вирвав із-за пояса пістолет, звів курок і вистрілив прямо йому її груди. Бородач тільки зойкнув і, хилячись назад, упав з коня.

Двома стрибками я підскочив до мушкета і схопив його з землі. Приготувавши зброю для пострілу, швидко роздивися, з якого боку вдарить ворог. Але ніхто не вдарив, – ворога вже не було.

Важко описати словами, що сталося після мого пострілу. Все це відбулося блискавично швидко, за якусь частку секунди, в єдиному пориві, в єдиному піднесенні. Одразу бахнуло кілька пострілів з наших рушниць, наче з одного дула, і одночасно замиготіли в повітрі стріли, задзвеніли списи, затріщали палиці. Несподіваний перехід від удаваної лякливості покірливих ягнят до нестримного вибуху гніву здавався якимсь диявольським. Вершники, захоплені зненацька, не встигли навіть і зброї піднести. Постріляні, поколені і порубані, вони падали замертво, іноді чулося тільки приглушене хрипіння.