Текст книги "Оріноко"

Автор книги: Аркадій Фідлер

сообщить о нарушении

Текущая страница: 10 (всего у книги 23 страниц)

12
Око ягуара

Народ араваків, північна частина якого мешкала саме над річкою Ітамака, без сумніву, мав кращі побутові умови і вищий культурний рівень, ніж більшість південно-американських племен, особливо лісових. Було це, так би мовити, землеробське плем'я, на противагу таким, як, наприклад, акавої чи інші караїби. Це не тільки примушувало араваків вести осідле життя, а й дозволяло їм удосконалюватися в деяких видах ремесла. Так, араваки, вірніше їх жінки, славилися гончарним і ткацьким виробництвом. Багатоколірні тканини, вироблені на простих ткацьких верстатах, були предметами обміну, що користувалися великим попитом у інших індійців. Коли не було дощу, мати Лясани щодня кілька годин ткала надворі з рослинного волокна узорні мати досить тонкої роботи. Хоч у розумовому відношенні араваки випередили інші племена, але в незначній мірі і так само, як і вони, перебували в тенетах забобонів. Вони були в полоні різних чарів, ворожінь, заклять, духів і демонів. Іноді мені здавалося, що їх темні вірування дуже нагадували ту страшенно заплутану пущу, яка звідусюди оточувала нас, бо були такі ж непрохідні, їх так само важко було подолати.

Духи, в більшості своїй лихі і настирливі, могли набирати різного вигляду – страхітливих звірів, потворних чудовиськ, або ставали невидимі, і тоді вони були найгрізнішими. Мучили у сні людей, отруюючи їх кров, мисливцям у пущі плутали стежки і розум, іншим несли хвороби і смерть. Проста людина здебільшого була беззахисна перед ними, отже, як могла – захищалася талісманами. Але були серед людей і такі, які укладали з нечистою силою союз, або навіть самі, з власного бажання, перетворювалися в демонів чи кровожерливих бестій.

Такі страшні люди упирі завдавали своїм ближнім багато зла, а чаклун племені повинен був напружувати всі свої здібності, щоб їх викрити і скарати на смерть. Особливу небезпеку викликали шкідники, що як люди могли бути невинні, чесні, добрі, але мали кровожерливу душу найгіршого демона, самі цього не знаючи. Коли вони спали, їх душа крадькома виходила з тіла і робила навколо страшні спустошення, навіть серед найближчої рідні. Цих мимовільних ворогів племені вислідити було найважче. Мерзотний наклеп Карапани, що саме я маю таку душу, міг накликати на мою голову велике лихо. І як зняти з себе таке обвинувачення?

На щастя, люди нашого роду не так легко піддавалися забобонам, а Арнак майже зовсім від них звільнився.

Наступного дня, коли позносили з пущі мисливську здобич, я покликав до ложа Арнака, Вагуру, Манаурі, Арасибо і Лясану, щоб розповісти їм про мій план дій проти чарівника.

– Нарешті! – заядло скреготнув зубами Манаурі. – Нарешті прозрів! Коли його вбити?

– О, ні! – відповів я. – Вбивати не можна.

– Так він і надалі шкодитиме!

– Ми знищимо його тією ж зброєю, якої він ужив проти мене: чарами!

– Чарами? – вождь вимовив це слово протяжно, вагаючись.

Не зволікаючи, я пояснив їм, про що йдеться:

– Ти, Арнак, з двома товаришами візьмеш шкуру ягуара, занесеш її Карапані і урочисто повідомиш його, що це подарунок від мене. Скажеш, що око, крізь яке я вбив звіра, має чарівну силу і бачить усе, про що чаклун думає, і негайно передає черепу ягуара, а череп, який залишився у мене, про все мені зразу ж розповідає. Так він попередив мене про отруту, яку чаклун підсипав мені у воду для пиття, і собака Конесо повинна була здохнути. Скажеш, що знищення шкури не допоможе, чарівне око все одно бачитиме і повідомить череп, а той уже мене. Ще скажи, що шкура ягуара захищає мене від будь-якої небезпеки, отже, кожний замах на мене обертається проти самого злочинця. Поки що загинула собака Конесо, але так може статися з кожною людиною, і ніщо вже не допоможе. Ти підеш, Арнак?

– Піду!

– Чи це приборкає Карапану? – Манаурі трохи випнув губу вперед.

– Думаю, що приборкає! – відповів я, хоч і не був упевнений в цьому.

Спосіб цей здавався мені досить наївним, але я розраховував саме на хворобливу уяву і забобонність Каранапи та його підлабузників.

– Приборкає, приборкає! – вигукнув Арасибо, раптом вибухнувши у сварливому запалі. – Перелякає його! Око ягуара зачарує його!

Манаурі глянув на нього спідлоба, досить неприхильно.

– А ти чого роздираєшся? – гримнув він на нього. – Дурень!

– Арасибо не такий уже й дурний! – захистив Арнак каліку і весело додав: він же сам напівчаклун! Він добре знає штучки Карапани.

Вождь знизав плечима, але Арасибо голосно закричав:

– Карапама злякається, я вам кажу! Злякається ока ягуара!

Шкуру, оброблену відваром отруйної ліани проти паразитів, можна було віддавати не боячись, що вона зіпсується. Посланці застали Карапану в його обрядовій хаті, що стояла збоку, за кілька сот кроків од решти хатин селища Конесо. Чаклун привітав Арнака глузливим сміхом, а коли почув, для чого вони прийшли, не помертвів, не злякався, а, навпаки, зрадів, що матиме чудову шкуру.

– Ліве око зачароване! – повторив, звертаючись до чаклуна, Арнак з грізним натиском на останньому слові, наче Карапана недочув його попередніх слів. – Око звіра слухняне Білому Ягуарові і все йому розповідає.

– Значить, Білий Ягуар прострелив ліве око? – запитав чаклун.

– Так, прострелив.

– А правого ока не зачепив?

– Ні.

– Кажеш, навіть не поранив?

Карапана затріщав якимсь нелюдським сміхом, схожим на гавкання, на виття, на ричання, так, що у Арнака і двох його товаришів аж серця на хвилину завмерли з переляку.

– Не поранив правого ока? – реготав чаклун. – Отже, тільки ліве око слухняне Білому Ягуарові. А праве слухняне йому, чи ні? Кажи!

– Не знаю! – заїкався хлопець.

– Про праве око Білий Ягуар нічого не казав? Говори!

– Нічого.

– Нічого не казав?! – закричав старий. – Так я тобі скажу! Ти знаєш, кому буде слухняне праве око звіра?

– Що?

– Ліве око слухняне Білому Ягуарові, а праве око – мені!

І він огидно, нестримно голосно розреготався, весь час переможно викрикував якесь жахливе закляття і ніби не словами, а дрючком бив їх трьох по головах:

– Слухняне мені! Мені слухняне!…

Через півгодини всі ми, похмурі і засмучені, слухали в моїй хаті звіт Арнака.

– Я ж казав! – дорікав Манаурі. – Карапана великий чаклун, непереможний. Він сміявся з тебе, Яне! Висміяв твої чари! його не так легко взяти. Тільки одне на нього без промаху може подіяти…

– Знаємо, знаємо! – просичав я, втрачаючи терпіння. – Куля в лоб!

– Так, свинцева куля в лоб!

– Ні! – рішуче заперечив я. – Нічого з цього не вийде!

– Він же глузував з твоїх чарувань! – знущався вождь наді мною, впертий, єхидний. – Праве око ягуара йому слухняне. Йому! Ми ж не подумали про праве око…

Арасибо поривчасто підійшов до мого ложа. Гнів і лютість ще більше спотворили його обличчя.

– Неправда! – захрипів кульгавий. – Праве око ягуара не буде йому слухняне!

– Пхи! – пирснув Манаурі глузливо. – Не буде слухняне? Ти такий сильний? Ти це зробиш?

– Я! – рубонув Арасибо, наче сокирою в пень.

Ми всі подивилися на каліку, що був у якомусь дивному піднесенні. Полум'я бурхало з його очей. Здавленим голосом, поривчастим від захоплення шепотом, він виклав нам свої думки: Білий Ягуар може спокійно спати, спокійно набиратися сил. Карапана не дістане його. Карапана великий і лютий чаклун, але ніякої сили не матиме над оком звіра… В наших руках череп звіра. А лише через череп, як сказав Білий Ягуар, очі ягуара мають згубну силу… Він, Арасибо, заліпить глиною в черепі праву очну яму, і Карапана тим оком уже нічого не побачить, тому нікого й не скривдить… А череп ягуара Арасибо повісить перед хатою, щоб усі бачили, що одне око безсиле, заліплене…

– А якщо хто-небудь викраде у нас череп? – Манаурі скривив губи і голосно, з презирством дмухнув носом.

– Нехай спробує! – косі очі Арасибо запалали ненавистю. – Нехай спробує! Вдень і вночі я буду стерегти череп! Загине той, хто наблизиться до нього, щоб украсти!..

Товариші, які стояли навколо, задумалися. В цю ж хвилину мене охопила якась особлива неміч. У голові паморочилося, сполохані думки відмовлялися слухатися, мене нудило. Мені було погано, душно. Може, це від зміїної отрути? Раптом я відчув себе страшенно, аж до болю самотнім. Xто були ці люди, що стояли навколо мене? Чи й справді друзі? В напівтемряві їх бронзові обличчя стали ще темніші, майже невидимі, і навіть це завдавало мені страждань. Мене бентежило те, що ці люди і їх світ були чужі для мене, я боявся, що ні вони мене, ні я їх ніколи як слід не зрозуміємо.

Що сталося? Я, звичайно, жартома придумав усю цю історію з зачарованим оком ягуара, щоб налякати грізного ошуканця, загнати його в пастку і примусити цією витівкою опам'ятатися. Адже така думка могла виникнути і у мене і в моїх друзів тільки, як жарт! А тимчасом витівка, відскочивши, наче м'яч, від хати Карапани, зовсім у іншому вигляді повернулася до нас! Жарт перестав бути жартом, око ягуара, і шкура, і череп наче й справді набрали якихось магічних сил, і вже кульгавий Арасибо, чесний і відданий хлопчина, в захопленні, з величезною повагою говорив про чари і з мене робив якогось шамана, а друзі сприймали це серйозно, слухали його замислені.

Мені було душно. Находив на мене незнаний досі страх. Все тут, насичене чарами, духами, ставало ворожим, нелюдським, незрозумілим. З темряви пущі і з темряви цих душ, пройнятих забобонами, вдиралися і до моєї хатини демони. Демони і забобони ставали ворожою перешкодою поміж мною і моїми друзями. У людей вони відбирали людські, доброзичливі риси. Щось наче аж завило в мені хворобливою тугою: засумував я за людиною. За доброю, усміхненою людиною, а не замисленою над чарами ока ягуара!

Мені невистачало повітря. Я почував страшенну нудоту і біль, гострий біль. У мене потемніло в очах. Тоді саме, наче десь дуже далеко, я почув зляканий голос Арнака.

– Яне, що з тобою!? Як він спітнів! Він непритомний!

Його голос, турбота молодого друга зігріли моє згасаюче серце, надали мені сили. Арнак повернув мене до притомності. Я примусив себе посміхнутись і обвів поглядом навколо:

– Хто непритомний? – запитав я.

– Я думав, що… – пробурмотів Арнак англійською мовою.

Як я був йому вдячний, що він одізвався до мене рідною мені мовою.

Юнак доторкнувся до мого чола: одночасно я відчув, як хтось сильно і ніжно стиснув мої руки: це була Ля-сана. Я зовсім опритомнів. Слабості як і не було.

Всі стояли як і до того: Манаурі з сердитим обличчям, Арасибо зворушений, з іскристим поглядом.

– Карапана? Він насміявся з ваших посланців! – вперто повторював вождь одне й те ж. – Насміявся з вашого ягуара. Насміявся прямо в очі! Насміявся! Реготав! Ха, ха!..

І додав раптом зміненим голосом:

– Одна порада: кулю йому в лоб!

Арасибо швидко замахав руками в його бік, щоб перервати потік докірливих слів, і звернувся до Арнака, сам якось незвичайно зворушений:

– Я знаю його наскрізь! – наче проспівав він. – Знаю Карапану наскрізь, як страшне лихо!

– Я вірю, – буркнув хлопець, захоплений зненацька гарячністю Арасибо.

– Скажи мені, Арнак, як він виглядав, коли вас приймав, коли сміявся? Який він був?

– Ну, який? Звичайний…

– А бігав у нього кадик вгору-вниз, вгору-вниз? Не пам'ятаєш?

– Бігав, огидно бігав!

– Як щур у пастці скакав? Угору і вниз!

– Як щур у клітці, так, саме, як щур…

– Ти не помиляєшся?!

– Ні!

Арасибо поволі повернув перекривлене від люті і презирства обличчя до Манаурі:

– Ти чуєш, що каже Арнак?

– Чую! – фиркнув вождь. – Ну й що ж?

– Те, що чаклун сміявся тільки обличчям, а серце у нього аж тремтіло від жаху. Я знаю його, стерво! Коли кадик у нього бігає вгору-вниз, це ознака, що чаклун хвилюється…

Слова каліки справили враження. Тільки Манаурі не вірив йому і наполягав на своєму.

– А проте знущався ж, знущався!..

– Злякався! – крикнув Арасибо.

– Сміявся! – вигукнув вождь ще голосніше.

– Злякався, злякався!!

Вони стояли один напроти одного сердиті, обидва в невимовному, нерозумному запалі. Пожирали один одного очима, повними злості.

Мені знову стало нудно, охопила якась неміч і огидна відраза. Кров відпливала з голови, в очах темніло.

– Досить! – ледве промовив я знесилено. – Люди! Де ваш розум?

Вони ніяково подивилися на мене, їм стало соромно. Стрималися, заспокоїлись, нарешті обличчя у них по-яснішали.

– Ходімо звідси! – шепнув Арнак. – Нехай він засне.

Пішли. Залишилася тільки Лясана. Вона підійшла до ліжка, стала навколішки, нахилилася наді мною. Турбота і велика прихильність була в добрих, вологих очах. Очі зараз були більш ніж гарні: материнські. Це була людина сердечна, віддана. Але чи близька? Чи розуміє вона, що мене лякає? Як мене мучить їх чужий, неприємний, забобонний світ!

– Душно, – зітхнув я.

Вона нахилилася наді мною ще нижче і уважно подивилася мені в очі. Її волосся падало мені на обличчя. Був у них якийсь дивний аромат: запах жіночої теплоти і подих дикої пущі. Лясана, мабуть, помітила гримасу болю на моєму обличчі, захвилювалася.

– Що тебе душить? – запитала вона м'яко.

– Їх ненависть.

– Чия? Карапани?

– Не тільки Карапани, а й Манаурі, Арасибо…

Здивувалася па хвилину, трохи завагалася, замислилась…

– У мене немає ненависті! – вигукнула з силою.

– Отруює мене їх злість, їх ворожість! – вирвалося у мене з жалем.

– Яне, я не ворожа тобі! У мене немає злості на тебе!

– Ах, Лясано, чи розумієш ти мене? Знесилює мене їх темрява, їх забобони отуманюють мене…

– В мені все ясне, Яне! Сонячне… Я розумію тебе…

– Ти належиш до них, дівчино!

– Ні, я належу тобі, Яне!

Голос її був глибоко ніжний. Вона не дозволила відштовхнути себе. Боролася за своє місце біля мене. Очі у неї були широко відкриті. Наші погляди з'єдналися, наче в гарячому потиску. Кров сильніше запульсувала в мені і нахлинула до серця. Праву долоню я поклав на плече жінці, і мені здавалося, наче я доторкнувся до самого життя. Свіжий потік тепла переходив від неї до мене.

Наступного дня, проспавши більше десяти годин міцним сном, я прокинувся значно здоровіший і сильніший. Підвівся і на кілька хвилин вийшов на подвір'я. Пригнічення й поганий настрій минулого дня розсіялись, якийсь оновлений дух піднімався в мені.

На жердині заввишки в півтора людських зрости, вбитій у землю за двадцять кроків від моєї хати, стирчав череп ягуара. Мурашки очистили його від м'яса, він білів тепер здалеку, а здоровенні зуби хижо блищали. Ліва очна яма, «моя», чорніла порожня, а права, заліплена глиною і стружками, була сліпа і з певної відстані зовсім невидна. Можна було подумати, що там висіла тільки наша родова ознака, а все-таки ми надали їй страшної сили чародійної пастки, яка повинна піймати ворога в тенета, зламати і знищити його. Дивлячись на цю роботу Арасибо, я аж здригнувся мимоволі.

Кульгавий сам пильнував поблизу черепа і, побачивши мене, вийшов, шкутильгаючи, з укриття. Потворне обличчя його розтягнулося в посмішці до самісіньких ушей.

– Бачиш, як добре висить? – жваво привітав він мене. – Я добре пильную!

Череп лівою очною ямою був повернутий до Серіми і хати Карапани. Між Серімою і нашими хатами росли дерева, вузьким язиком доходячи до самого берега ріки. Отже, за цією заслоною житла Конесо не видно було, але череп вишкірив ікла саме в той бік.

У Лраеибо був сьогодні виключно добрий настрій.

– Чому ти так радієш? – запитав я його.

– Радію! – відповів він з загадковою міною і, не приховуючи своєї гордості, великим пальцем хвалькувато показав на череп. – Зерно пустило паростки!

– Яке зерно?

– Карапана шаленіє! Чуєш мараку?

Кілька сусідів повиходили з хатин і наблизилися до нас. Усі вони були дуже збуджені і підтвердили: чаклун шаленіє. Коли минулого дня Арасибо повісив череп, Карапана про це зараз же довідався від шпигунів і почав моментально відчаровувати, знешкоджувати зле око. Шаленів. Як божевільний, танцював навколо свого обрядового куреня і танцював ще й досі, не заплющивши очей уночі. Викрикував страшні закляття, падав, здригаючись у судорогах, весь аж кипів.

І справді весь час у селищі було чути якийсь гуркіт, до того ж удари барабана чаклуна. Людей із Серіми охопив великий страх…

– А що це: марака?

– Найважливіша річ у чаклуна!

Виявилося, що це пустий, твердий плід з вкладеними усередину камінцями: просто брязкало, але з величезною чарівною силою.

– Йому вже нічого не допоможе! – хихотів Арасибо, з жорстоким виразом обличчя, з величезною ненавистю і задоволенням. – Ми добралися до нього, Білий Ягуаре, добралися! І вже не випустимо!

– А хіба це від нас залежить? – з сумнівом запитав я.

– Від ока ягуара! – заскрипів він тріумфально. – Він під владою ока!

– А може, він вирветься з-під неї?

– Не вирветься! Кидатиметься . на всі боки, аж поки не стратить розуму – впаде, як здихаюча собака, потім підведеться, знову кидатиметься, знову зомліє – і так аж до кінця…

– Загине?

– Загине. Втратить розум, серце у нього розірветься, він помре…

Арасибо, лютий на чаклуна за давню кривду, аж танув од мстивої насолоди, але інші люди з нашого роду не поділяли його почуттів. У них тремтіли серця в страху перед гнівом Карапани, вони боялися, що чарівник хоч навіть і загине, але в своєму шаленстві може наробити страшенних злочинів. Відомо, який небезпечний скажений пес – що ж тоді казати про ошалілого чарівника! Вони боялися, Арасибо ж – ні. Він торжествував!

– Добралися до нього! – скреготав він зубами. – Череп його вб'є!

Мати Лясани побачила мене на майдані, прибігла, ніжно забурчала і загнала в ліжко. Після кількох годин відпочинку я не витримав і надвечір знову встав.

– Який ти сильний! – втішалася Лясана, дивлячись на мене. – Ти справжній Ягуар, переміг отруту!

– Це завдяки тобі, Пальмо!

– Сильний, сильний! – з запалом в очах, уже не глузуючи, міряла вона мене з ніг до голови поглядом.

Ми сміялися, щасливі. Здоров'я швидко поверталося до мене.

Здалека, від пущі, від Серіми, чути було безперервні глухі удари барабана. Втрьох: Арнак, Арасибо і я пішли на розвідку. Йшли повільно, щоб мені не зашкодити. Я взяв підзорну трубу, вони – рушниці.

Минувши лісок, що відділяв наші хати від Серіми, ми затрималися на краю гущавини, приховані від очей жителів селища. Віддалені од нього на якісь триста кроків, ми бачили все як на долоні, бо навколо селища розкинулися невеличкі поля на місці вже давно викорчуваного лісу.

Відразу побачили чаклуна. Він бігав навколо хатини, пританцьовуючи, хитаючись, як п'яний. Вигукував дикі прокляття, скликав лихих духів, мов божевільний, тупотів ногами і поводив плечима. В кожній руці у нього була марака, гучний гуркіт якої лунав од лісу до річки. Поруч з ним сидів на землі його учень і вибивав чаклуну такт на барабані.

Але допекло його! Вже більше доби він отак безперервно шаленів. І зовсім не видно було, щоб він стомився, мабуть, щось випив, що зміцнює сили. Кидався огидними прокляттями, але видно було, що він уже не володіє собою так, як володів раніше, закляття, сильніше від його заклять, позбавило його самовладання, спійманий у невидимі тенета, він сіпався, мов хижий звір на ланцюгу. А чи не зірветься з ланцюга?

– Загине! – дивно забелькотів на радощах Арасибо. – Він збожеволіє!

Ця страшна картина збуджувала огиду і одночасно викликала задоволення: оце доля суворо, але справедливо розсудила. Там діялися таємні, гидкі речі, і що б там не було, але в одному ми були впевнені: Карапана потрапив у пастку, з якої йому вже не вилізти. Не втече він од своєї долі.

– Люди кажуть, що він може збожеволіти і наробити шкоди, – зауважив я.

– Він може це зробити, – ствердив Арнак.

– Не встигне! Помре! – виголосив роздратований Арасибо.

Але радісне хвилювання кульгавого не зменшило його пильності. Розум його весь час був на варті, очі широко відкриті. Він бачив, як страшенно впливає на чаклуна череп ягуара, і беріг його, мов своє око, а на ніч ховав у такому місці, яке він тільки сам знав.

Тим часом Карапана не посувався до своєї могили уторованою стежкою, як це уявляв собі Арасибо, а ми вірили йому. Напевно, чаклун усе-таки переміг своє шаленство. Він уже не кружляв навколо хати, скоро й глухе торохкотіння мараки припинилося, хоч барабан усе ще грюкав. Бив у нього не чаклун, а молодий учень.

– Він сам лежить у хаті, здихає! – втішався Арасибо.

13
Хвороба дитини

Але він не вмер. Його бачили серед людей селища, він розмовляв з ними. З очима лютого звіра, він сіяв навколо себе страх і пошану ще більшу, ніж раніш. Він зовсім не думав ні відступати, ні відмовлятись од боротьби: саме в ці дні в його хитрій голові народився диявольський намір. На мене знову повіяло новою великою небезпекою з Серіми.

Майже півторарічна дитина Лясами – син убитого на безлюдному острові негра Матео – захворіла загадковою хворобою. У хлопчика почалася гарячка, тіло вкрилося чиряками, він кричав од болю, схуд. Мати Лясани, ліки якої так швидко повернули мене до життя, не шкодувала зусиль, щоб вилікувати онука. Та даремно. Ніяке зілля, ні втручання, ані заклинання не допомагали, дитина в'янула з дня на день.

У першу ж годину хвороби звідкись узялися тривожні чутки, спочатку незрозумілі й легкі, як вітерець, потім уже настирливі, як отруйні випари. Це були чутки про мою шкідливу душу. Люди не лише з Серіми, але деякі і з нашого роду почали перешіптуватися між собою. Я ловив їх боязкі погляди на собі і бачив, як швидко вони відводили од мене очі.

Хвороба дитини прогресувала, і все більше поширювалися чутки, які вже недвозначно пов'язували мою особу з нещастям: це моя шкідлива душа вбивала дитину.

Лясана дуже любила сина і була в розпачі, коли ліки матері не допомагали.

Вона прийшла до моєї хати, стала переді мною випрямившись, у якомусь піднесенні, рішуча, і, хоч очі світилися горем, сказала щиро й сміливо, з урочистою повагою:

– Не слухай, що людці базікають!.. Я з тобою!..

Це ж саме сказали мені, нахмуривши брови, мої чотири вірні друзі – Арнак, Вагура, Манаурі і негр Мігуель, запевняючи мене, що ворожі плітки незабаром зникнуть, не завдавши мені шкоди. Друзі, зажурившись від сумних думок, уважно дивилися в далечінь або стежили за недалекими халупами і краєм пущі. Лише Арасибо похмуро мовчав, але й він підозріло озирався, притаївшись, чогось чекаючи.

На третій чи може четвертий день хвороби дитини серед араваків над річкою Ітамака завирувало. Карапана, користуючись силою своєї влади в племені, заявив перед усім селищем, що невидимі сили розповіли йому, хто винен у хворобі дитини. Винен Білий Ягуар. У сні добрі духи показали чаклуну таку картину: багато тижнів тому, під час швидкого переходу через степ на північ, Білий Ягуар вихопив з рук Лясани дитину і, пригорнувши до своїх грудей, ніс її так довгий час. У цих обіймах його душа заволоділа душею дитини і прирекла її на смерть. Якщо тепер дитина помре, а помре напевно, всім буде відомо, хто її вбив…

– А саме так і було! – схопився Вагура за голову. – Ян ніс маля Лясани, щоб їй було легше йти. Я це пам'ятаю!

– Ми всі це пам'ятаємо! – обурено глянув Арнак спідлоба. – Карапана довідався про це випадково, – це ж не таємниця, – і задумав повернути цей факт проти Яна! Щоб він пропав, негідник!

І це були не жарти. Я раптом опинився в небезпеці, переді мною відкривалася безодня, моє життя висіло на волосинці. Прихильники Конесо, ворожі до мене, пропонували вигнати мене з племені, бо я й інших занапащу, а найрішучіші вимагали моєї негайної смерті. Але сам чаклун милостиво заступився за мене: треба почекати, доки не вмре дигипа, а потім можна й убити Білого Ягуара. Так він порадив розлюченим жителям Серіми, а звістка про ці настрої швидко дійшла до моєї хатини.

– Дитина помре! – ствердив похмуро Манаурі.

З усіх нас найбільше зажурився останніми подіями Манаурі. Він наче почував себе винним, що привів мене у плем'я. Але ж не він мене привів, я сам захотів прибути сюди. Манаурі знав, що коли вирок чаклуна щодо мене виконають, то наступною жертвою буде він. Це проймало його жахом, і видно було, як він намагався стійко триматися, щоб передчасно не втратити самовладання.

В ці важкі дні я ще краще пізнав своїх друзів. Вірний мені Арнак ні на хвилину не завагався, не розгубився. Він готовий був умерти разом зі мною, захищаючи мене. Так само і Вагура, хоч він проявив на хвилину деяку нерішучість. Без роздумів на мій бік стали п'ятеро негрів з Мігуелем на чолі. Більшість чоловіків з нашого роду прийшли запевнити мене, що не залишать нас у біді, хоч різні нитки й пов'язували цих людей з жителями Серіми. А Педро – що він мав вибирати, – він був міцно зв'язаний з моєю долею.

Саме в цей час дивна поведінка Арасибо збільшувала у мене почуття глибокого неспокою. Він дивно змінився, став сумний, занепав духом, на всіх дивився скоса. Весь час мовчав, насторожений, наче хто язика йому відрізав, але хоч і не звертався ні до кого, та все ж нас не сторонився, навпаки, був весь час поблизу. Коли ми розмовляли в хаті, він завжди сидів біля входу і вперто дивився на подвір'я, в той же час прислухаючись до нашої розмови. Коли ми звертались до нього, відповідав невиразно і неввічливо, в очах світилася злоба. Арнак і Вагура дивилися на нього недовірливо.

Хоч рід став на мій захист, я не хотів боротися з рештою племені, щоб не допустити кровопролиття. Все частіше чулися розмови, що краще помандрувати кудись до верхів'я ріки Ітамака. У нас була шхуна, два великі швидкі човни – подарунок варраулів, а також кілька менших човнів. Можна було вирушати в похід.

– А ти, Лясано? – запитав я. – Поїдеш з нами?

– Поїду.

– З дитиною?

– З дитиною.

Якщо проти войовничих намірів Карапани згодні були спільно виступити більшість членів роду, то відносно мене єдиної думки не було. Отруєне зерно чаклуна, кинуте в наше поле, дало свої сходи не в одній душі. Яким би я не був своїм, дехто, побачивши мене здалека, раптом сторонився, щоб не зустрітись зі мною, і, притаївшись за кущами, підозріливо стежив за моїми рухами. То один, то інший з колишніх щирих товаришів сьогодні відвертались від мене, боячись навіть мого погляду. Це ще не були відкриті вороги, але їх уже мучила думка, хто я такий. Хто знає, а може й справді в мені сиділа диявольська душа. Навіть найближчих до мене людей охопила тінь сумніву. Одного разу я увійшов до куреня Лясани, що стояв поруч з моєю хатиною, щоб довідатися що-небудь від неї. Звичайно, я подивився на нещасну дитину. Помітивши це, мати Лясани скрикнула, як божевільна, кинулася до дитини і, закривши її від мене своїм тілом, пронизливим криком наказала мені йти геть. Серце стиснулось у мене, і я пішов.

Тільки-но я сів біля входу своєї хатини, як до мене пришкандибав Арасибо і сів поруч.

Стояла мертва тиша, вологе повітря було нерухоме. Краплі ще не падали, але злива висіла над головою. Клуби низьких хмар зупинялися то тут, то там на верхів'ях дерев. Гуркіт барабана в Серімі зараз було чути виразніше, ніж будь-коли.

Його відголос, немов зловісне бурмотіння демонів, дихав безжальною погрозою, набирав значення і віщував смерть.

Ми обидва прислухались, і однакові думки охопили нас. Арасибо штовхнув мене в бік і ліниво показав рукою в напрямку Серіми, потім тихо буркнув, наче глузуючи:

– Дурний Канахола.

– Який Канахола?

– Ее, – позіхнув кульгавий, – учень чаклуна. Дурний.

– Чому дурний?

– Дурний.

Через деякий час він знов одізвався заспаним голосом, швидше немовби до себе, ніж до мене:

– Дурний Канахола, думає, що барабанить тобі на смерть… А насправді барабанить зовсім іншому…

– Відомо кому, дитині Лясани!

Біля мене наче щось аж забулькало, немов од придушеного сміху:

– Ні, не дитині Лясани. Він барабанить на смерть Карапані, але сам не знає про це, дурень…

– Мелеш казна-що, Арасибо, – ледве посміхнувся я.

– Карапана вмре сьогодні… або завтра…

Він сказав це байдуже, ніби передчасні жарти стриму вали його. А може, я його погано зрозумів?

– Що ти верзеш, Арасибо?

– Карапана помре сьогодні… або завтра… вночі…

В байдужому на перший погляд голосі була якась прихована тверда нота, що насторожила мене. Тільки тепер я подивився йому в обличчя і занімів. Його похмура замкнутість останніх днів зникла. Знову з очей ішла давня ненависть, але не тільки – все обличчя його аж світилося диявольською радістю.

– Що з тобою? – схопився я здивований.

А він бавився моїм здивуванням. Гримаса сміху перекосила обличчя каліки. Видно було, що Арасибо щось приховує, але дражнився і не поспішав показати, що саме.

– Говори ж, хай тобі біс, Арасибо!

– Коли наш мисливець іде на полювання, його стріли не завжди отруєні кураре, бо його немає в цьому лісі. Цю отруту треба купувати у далеких індійців макуші, дорого за неї заплативши негідникам. Але росте в наших хащах своя отрута, кумарава, хоч і не така сильна, як кураре. Ми вживаємо її, бо вона також убиває.

– Ближче до діла, Арасибо!

– А хіба ж я не до діла? Так от: кумарава теж убиває. Паскудне у неї листя. Тільки доторкнешся до нього рукою – одразу виникають чиряки, людина ходить, мов п'яна. А якщо доторкатися частіше – людина вмирає. Страшне листя…

– Ближче до діла, Араеибо, ближче! Не дратуй мене!

Кульгавий подивився на мене довгим, ущипливим поглядом, повним ідіотської втіхи від мого нетерпіння.

– Ну що за гарячка в тебе, Білий Ягуаре, – весело пробурмотів, примруживши розкосі очі. – Мене цікавить, як би ти почував себе, Ягуаре? Наприклад, кладуть тобі щоночі листячко кумарави до ліжка. А ти про це нічого не знаєш. Зойкаєш і в'єшся від болю, а чиряки все вилазять, і тобі дедалі гірше, ти на очах в'янеш, згасаєш… О! Дивись, яке ж маленьке листячко!..

Він розгорнув шматок старої тканини, який до цього часу тримав у руці, і відкрив щось, що лежало всередині. Це було маленьке сірозелене, напівсухе, зморщене листя.

– Я знайшов його на постелі дитини Лясани… І додав підводячись:

– Щоночі їй це підкидають… Мусила захворіти…

– Хто підкидав? – поставив я безглузде питання, бо вже зараз мені почало щось прояснятися.

– Він, він, Карапана!..

Щось аж закрутилося мені в голові. Оце так відкриття! Вмить я зрозумів його значення. Якби схопити чаклуна на гарячому, ото був би тріумф! Я звільнився б від страшних підозрінь, бо справжній злочинець був би викритий. З шаленою радістю я схопив Арасибо за плечі і тряс його до безтями, танцюючи і щось вигукуючи. Захекавшись, прохрипів:

– Як ти відкрив це, чоловіче?

– А-а-а, відкрив… Думав, шукав…

Потім я знову запитав:

– А дитина… дитину вдасться врятувати?

– Так.

Я готовий був розцілувати цього виродка, задушити в обіймах.

– Ти чаклун! Оце так голова! Ти чудотворець!

Коди ми трохи заспокоїлись і повернулися до дійсності, постало питання, що робити далі. Скликати таємну нараду друзів. А кого саме? Манаурі, Арнака, Вагуру і більш нікого. Може, ще й негра Мігуеля? Ні, тільки індійців, це ж справа племені. А Лясану? Звичайно, і її.