Текст книги "Повний місяць"

Автор книги: Андрей Кокотюха

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 21 страниц)

Хижак напевне забіг сюди. Чигав на жертву усередині. Люба нічого не підозрювала, проходила повз багато разів. До того ж її на той момент охопили інші почуття. Вони вели вчорашню партизанку вперед, притлумили відчуття небезпеки. Дівчина взагалі не уявляла, кого треба боятися після війни. Звісно, знала про напади вовка, як і всі в Сатанові. Тільки він у лісі шастає. Вона ж рухається сотні разів торованою стежкою.

Андрій крутнувся на п'ятах, розвернувся лицем до виходу.

Ось Люба проходить мимо. Напали стрімко, дівчина не встигла злякатися. Напевне, почала з жахом розуміти, що ж відбувається, коли хижак затягнув її сюди.

Стоп!

Тягнув.

Яким би не був великим вовк, чотириногим завіграшки збити людину з ніг одним стрибком. Та не завжди легко відтягти здобич у безпечне місце. При цьому дівчина могла хоча б раз крикнути, просто від несподіванки.

Хтозна, може Люба й кричала.

Та Андрій знову відмотав подумки назад. Дещо прикинув і категорично визнав: у той час він ішов цим самим шляхом. Коли на дівчину напали та стали вбивати, між ним та пагорбом, на якому височів старий мур, була десь сотня метрів. З такої відстані розпачливий дзвінкий жіночий крик до нього долетів би.

А він нічого не чув. Зовсім нічого.

Висновок не змусив на себе чекати.

Левченко вперто не збирався дозволити собі визнавати потойбічне втручання у все, що відбулося. Та ситуація виглядала красномовною.

Той, хто підстеріг Любу й наскочив на неї, не дав їй крикнути. Затулив рота, інакше ніяк. Горло порвав пізніше. Проте скажений звір, роззявивши пащу, не здатен вчепитися в горлянку жертві. Тим більше – двоногій. До того ж – у темряві ночі.

Лапами вовк теж не закривав дівчині рота. Припустити подібне – ще більша вершина абсурду, ніж переконати себе в існуванні людини–вовка.

У такому разі, признався Левченко, на Любу, як і на попередніх бідолах, напала людина.

Настільки божевільна, що дряпає тіла велетенськими гострими нігтями. А шию шматує зубами.

Варіантів два.

Перший: танцювати далі від такої версії, шукаючи чоловіка, котрий з'їхав із глузду.

Другий: погодитися – десь у околицях завівся справжній перевертень. Котрий у повню перетворюється з вовка на людину.

Припущення номер один непрямо гратиме на версію Сомова про свідоме залякування місцевого населення не такими вже міфічними повстанцями. Мовляв, усі вони там, націоналісти, якоюсь мірою втратили розум. Версія номер два… Гм, визнання цього варіанту взагалі нікуди не приведе.

Андрій вийшов з–за муру, обережно посунув до стежки, уважно, до легкого болю в очах, видивляючись собі під ноги. Жодних слідів волочіння. Що ж, цього варто було чекати. Довкола товклися не лише вони з наспілим Нещеретом. Приїхали з лікарні санітари на возі. Потім міліціонери були, з відділення, та й цікавого люду набігло з ближчих будинків. От народ, бояться, трусяться – але не розходяться. У цю пору вересня земля суха, слідів не знайти…

Стоп.

Чому?

Хто сказав?

Левченко швидко повернувся назад, зайшов усередину кам'яниці, нахилився, потім присів. Провів по землі долонею. Тут хоч не так сухо. Звісно, не надто й волого, проте земля досить м'яка для того, аби на ній могли лишитися чіткіші сліди, ніж зовні. Могли… Нема. Якби були, все теж витоптано. Витягуючи загризену Любу звідти, Левченко в той момент менш за все думав – не насліди. Сюди ще заходили потім дорослі взуті чоловіки, слабенькі відбитки підошов накладалися один на один, й такі слідові візерунки ні про що розказати не могли.

Вийшовши назад, Андрій повернувся лицем до лісу, намагаючись згадати, як саме бігло від нього моторошне створіння, вслід якому він стріляв. Прикинувши нарешті лінію, вказівним пальцем пересунув догори форменого кашкета й рушив уперед, знову дивлячись перед собою. Збиті травинки, горбочки, ямочки, подекуди – кротовини… Хто тікав сюдою до лісу, далі зовсім не ясно. Правда, з Левченка ще той слідопит. Але тут навіть сам Шкіряна Панчоха, знаменитий мисливець із американських лісів та прерій, про якого читав у дитинстві, теж навряд чи дав собі раду.

Так, неквапом, нічого не винюхавши, він дістався до узлісся. На шляху трапився кущ глоду. Андрій ступив убік, збираючись обійти. Раптом завмер. Зиркнув на мимовільну перешкоду уважніше. Мовив сам до себе, наче переконуючи:

– А ти ж, сучий сину, міг і крізь кущ рвонути. Чи просто зачепитися об нього. І не треба зараз казати «ні»…

Торкнувся рукою гілок. Ніби нічого не порушувало їхньої цілості. Здається, жива істота не прокладала собі через нього дорогу. Та зробивши крок праворуч, Левченко здобув, нарешті, винагороду за пильність і терпіння.

Збоку випирала гілка, довша за інші. На її краю погляд Андрія зупинився. Обережно простягнулася рука.

Пальці зняли сірий жмутик.

Не стримавшись, Левченко понюхав.

Нічим не пахло.

Він ніколи не бачив живого вовка, хіба в зоопарку. Але чомусь відразу повірив: ось так виглядає вовча шерсть.

Побачивши та зірвавши широкий листок подорожника, Андрій, як вдалося, загорнув у нього трофей, далі не розуміючи, чи має знахідка відношення до нічної пригоди та решти нападів на людей узагалі. Та далі, в ліс, посунув впевненіше, з чітким переконанням – зараз узяв вірний слід.

Навряд чи тут і тепер подальший пошук дасть відчутні результати. Проте зупинитися Левченко вже не міг, не хотів. Ступав акуратно, стараючись не шуміти. Слухав пташиний щебет, обмацував кожен зустрічний кущик пильним поглядом, крутив головою. Якийсь час рухався навмання, аж враз укляк, присів, у русі спритно й легко витягаючи пістолет.

Дослухався – ну, як здалося.

Ні.

Десь попереду справді хтось ходив, так само скрадливо, як і він. Невідомий та поки невидимий за деревами рухався паралельним курсом. Фронтовий досвід згадався тут же. Андрій почав пересуватися зовсім безшумно, й пішов на звук, намагаючись шуміти не гучніше, ніж листок, що падає з дерева.

Того, за ким мимоволі почав полювати, розгледів скоро.

Лісом ішла жінка в довгій темній спідниці, кофті, з прикритою хусткою головою та чоловічих кирзових чоботях. Вони або виявилися на номер більшими, тому й робили рухи жінки незграбними, або вона сама не надто переймалася тим, аби ходити тихо. В руці несла плетений кошик. Андрій відразу прогнав думку про те, що вона шукає гриби: верх запнений рядниною – це те, що Левченко примудрився побачити зі свого місця, сховавшись за широким стовбуром.

Коли вийшла на видне місце, Андрій розгледів, нарешті, профіль та впізнав жінку. Катерина Липська, вдова, зовсім недавно поховала матір. Така вже доля – старенька пережила німців, а як прогнали їх, за місяць відійшла. Зараз Катерина жила з сином удвох, хлопчикові років одинадцять, здається.

Левченко за інших обставин не здивувався б, побачивши цю жінку в лісі. Гриби, трави, дикі яблука та груші – все, що може дати ліс у вересні, люди брали охоче.

Та не після того, як у тутешніх лісах завівся скажений вовк – людожер.

Звісно, місцеві далі ходять до лісу, адже він годує. Лиш збираються тепер гуртом. Та сто разів подумають, перш ніж наважаться піти. Липської це, виглядає, не стосується. В неї пацан на руках, а вона сміливо йде до лісу, звідки може не повернутися. На кого лишить малого?

Нічого підозрілого Андрій за Катериною не помічав. Відкрита, не відлюдниця, поводить себе як людина, котрій уже нема, чого й кого боятися.

Але щось привело її до лісу. Йде крадучись. Не хоче, аби її побачили. Хоча логіка вимагає взяти з собою когось за компанію.

Дивно.

Підозріло.

Немов відчувши щось або почувши, Катерина завмерла. Постояла так, спиною до Андрія. Поволі обернулася. Встигнувши сховатися за дерево, він одночасно присів, повільно ліг животом на траву, розпластався, перестав дихати. Спершу нічого не чув. Та за кілька довгих хвилин жінка, заспокоївшись чи прогнавши свою тривогу, пішла далі.

Левченко ж не квапився підводитись. Навпаки, обережно перевернувся на спину, глянув на небо та молочного кольору хмарки, що неквапом пливли повз верхівки дерев. Намацав травинку, зірвав, засунув до рота, трошки пожував.

Отакі, значить, справи.

Самотня жінка не боїться ходити з кошиком до лісу.

Або – боїться, як і всі в Сатанові, та не йти чомусь не може.

Або – не боїться, бо знає, чому страхатися не треба. Випадковість, яка породжує масу запитань до громадянки Липської. І він, Андрій Левченко, неодмінно її спитає. Поки ж просто візьме на замітку.

Сплюнувши пожовану травичку, легко підхопився. Вже не надто криючись, пішов назад, до того місця, де залишив свій мотоцикл.

… Лікар чекав. Та ділитися результатами роботи не поспішав. Вираз обличчя підказав, чого хоче Нещерет – тривожного й водночас нетерплячого питання:

– Вийшло, Савичу?

– Дивлячись, що саме ви вкладаєте в оце ваше «вийшло».

– Хіба тут можуть бути варіанти?

– Все може бути, Андрію. Ось є в мене результат, а ви розчаровано скажете – не вийшло. І навпаки: я вважаю – нічого толкового не домігся. Висновок надто суперечливий, враховуючи, гм, наші з вами польові умови. Ви ж все це приймете без заперечень. Що з точки зору науки теж не зовсім правильно.

– Савичу, голову мені не морочте. Між іншим, ось, сюди гляньте.

Обережно, немов крихкий скляний предмет, Левченко витягнув із нагрудної кишені кітеля загорнутий у подорожник вовняний жмутик. Озброївши очі окулярами, Нещерет нахилився, вглядівся, потім узяв листок за низ, підніс ближче до скелець. Так само обережно поклав назад на стіл, запитав:

– Або пес десь бігав, який линяє. Або…

– Вовк! – випередив Андрій. – Вовк же, правда?

– Де ви це взяли? Хоча… здогадуюсь. Вирішили землю носом порити.

– Не землю. Але напрямок у вас правильний. Так це – від вовка?

– Я не зоолог, Андрію. З вовками ніколи справу не мав. Звісно, відрізню шерсть тварини від…, – він зам'явся, явно підбираючи вдале порівняння, – … від… Не знаю, від чого завгодно відрізню! Ну вас із вашою шерстю, кінець кінцем. Так само, якщо хочете знати, не вгадаю по слідах слини тварину. Для цього потрібні зовсім інші умови, інакше обладнання, не такий фахівець, як оце я…

– Але слину тварини від людської відрізняєте?

– Так, тут не помилюся.

– Тоді почнемо знову – вдалося, Савичу?

Нещерет зітхнув.

– Мабуть, більше тягнути нема смислу. Аналіз вийшов.

Лікар за звичкою тупцяв на місці, пересуваючись убік та зволікав із відповіддю. Явно не заперечуючи, аби її видирали з нього кліщами. З цього Левченко вже зрозумів, якою вона буде. Й усе одно натиснув ще:

– Що? Коліться, Савичу, ну!

– Слина людська. Ви це хотіли почути, Андрію? На нашу… мою медсестру Любу напала й перегризла їй горло людина. Хочете, щоб я закінчив? Так я закінчу – можливо, дуже можливо, що на інших… інші… Словом, на всіх людей нападала ця сама… істота. Задоволені?

– А вночі від мене тікав вовк.

Це прозвучало дуже буденно.

Левченко не сподівався від себе такої реакції. Так, ніби людина – вовк – звичний порядок речей.

Війна вчить нічому не дивуватися.

Розділ п'ятий
«Чапаєв»

1

Голуб упізнав цей зламаний ніс.

Каліцтво на лиці відразу кидалося в очі. Це не привертало спеціальної уваги, бо кругом зараз вистачало не лише дорослих чоловіків, а й жінок та навіть дітей, позбавлених війною рук, ніг, очей. Поруч із безногим танкістом, у котрого ще й обгоріла частина лиця, бородань із незграбно вивернутим набік, розплющеним на переніссі носом виглядав ледь не пестуном долі. Але погляд Голуба зачепився за щось знайоме – і він тут же посунувся вбік, аби Офіцер випадково його не помітив.

Чому і яким чином той виринув саме в Сатанові, Голуб поняття не мав, та особливо цим не перейнявся. Ігоря Вовка він лишив на березі річки, в тайзі, біля підрізаного Балабана. Тепер Офіцер тут, їхні шляхи перетнулися, й такий розклад Голуба не дивував. Хіба він укотре отримав підтвердження – світ справді тісніший, ніж здається. Й відразу почав думати, чим загрожує або, навпаки, допомагає йому поява типа, з яким довелося разом рвати кігті.

Розказати Теплому про Офіцера треба. Навряд чи він – лягавий, і там, у таборі, мусора провернули хитру комбінацію з його введенням до ближнього кола Проші Балабана. Звісно, від них можна чекати будь–якої підлоти. Та на виході всяка гра мусила мати старт і фініш. Реальної ж, притомної кінцевої мети саме для такої тривалої комбінації Голуб із усім своїм чималим кримінальним досвідом не бачив.

Вивести на втечу самого Балабана? Для чого? Ну, припустімо, був план, та його справді міг поламати Голуб. У такому разі, для чого гратися далі?

Ні, сто пудів… гаразд, хай дев'яносто, залізних дев'яносто, що Офіцер вибрався з тайги. Йому теж підфартило, і нині вони в однаковому становищі. Це може стати в пригоді Жорі Теплому – а може й не зацікавити. Подумаєш, ще один бродяга–втікач. Толку з нього…

Власний вигляд Голуба дозволяв злитися з натовпом та розчинитися в ньому. Стара, місцями драна шкіряна льотна куртка поверх багато разів праної гімнастерки без ременя, такі ж старі солдатські галіфе, давно не чищені чоботи. Замість пілотки чи кашкета – звичайний картуз, козирок низько на очах. До того ж старанно кульгав, удавати комісованого після поранення допомагала саморобна тростина. В задимлену й запльовану чайну при місцевому базарі зайшов один із десятків тисяч неприкаяних небораків, одягнених із чужого плеча. Подібні йому десь у мандрах або загубили, або пропили все більш–менш пристойне, що мали. Й напевне знають – ніхто ніде їх таких із фронту не чекає, ось і намагаються бодай десь кинути якір. Аби не скотитися до жебрацтва, бо скоро зарядять дощі, далі – холоди, дах над головою конче потрібен. Як пощастить, то й пригріє котрась невесела вдова. Все ж руки–ноги при мужикові, а кульгає – так Бог із ним, не так страшно, не людський обрубок.

Звісно, Голуба зараз вдовиці не цікавили. Під виглядом комісованого червоноармійця, котрому треба за щось зачепитися та на якійсь час осісти, він товкся серед людей, ненав'язливо розпитував про роботу й ніби між іншим натякав – мовляв, є тут, у селищі, військовий склад. Фронт давно й швидко пішов уперед, проте склад зостався. Поставили взвод солдатів для охорони, командир налагодив караульну службу. Та чим далі, тим більше молодим здоровим бійцям набридало сидіти у глибокому тепер тилу. Правда, не всім, дехто навіть устиг підженитися серед місцевих. Але наказу вирушати на фронт не надходило. Навпаки, частину складу переобладнали під продуктовий, для місцевих потреб. Та й обмундирування новеньке лишилося на балансі. Не лише радянське – у спадок від німців, котрі облаштували на околиці, в старій стайні, цей склад ще раніше, перейшли комплекти форми та постільної білизни досить пристойної якості.

Отже, від травня склад із суто військового, інтендантського об'єкту перетворився на цілий структурний підрозділ. Уже тільки стерегти його не достатньо: обріс тиловою бюрократією, яка потребувала кадрів. Тож «на складах», як говорили в Сатанові, можна було надибати роботу. Тим більше – вчорашнім фронтовикам, котрі мали цілі руки й міцно трималися на ногах.

Склад, вірніше – його вміст цікавили Жору Теплого вже давно. Й підбиратися туди треба було довго й обережно, крок за кроком, не викликаючи зайвих підозр.

Задум був дуже простий. Одним наскоком захопити все, що можна забрати зі складів за раз. Марш–кидком рвонути від Сатанова до Проскурова, там скинути всю здобич оптом за наперед домовлену ціну баригам – й розчинитися з живими грішми. Теплий розраховував на цьому етапі розпустити банду, аби потім, за якійсь час, зустрітися подалі звідси. Бажано – у великому місті. Києві, а ще краще – Харкові, звідки до Жориних рідних місць рукою дотягнешся.

Як устиг переконатися Голуб, земля в Кам'янці та довкола починала горіти в Теплого під ногами. Тому той зрадів його появі, хай і влаштував неприємну перевірку. Адже він – нова в цих краях людина, ніде не світився, й здатен пересуватися містом та округою вільніше за інших. Придумати відповідну легенду – й можна посилати кента в розвідку. Завдання Голуба – винюхати все, пов'язане зі складами.

Ясно, розклад зміни караулу навряд чи вийде дізнатися. Такі питання самі по собі звучать підозріло. Але варто спробувати розговоритися з кимось із служивих. Вони ж нудьгують, коли йдуть у звільнення – нема де подіти себе. Хіба чайна при базарі, її чоловіки оминають, і бійці, котрі несуть службу на складах, нічим не гірші. Які ще розваги в невеликому селищі…

Ось чому Голуб пішов до чайної.

Де й уздрів Офіцера.

Той зайшов до заклубленого сизим тютюновим димом приміщення, відразу рушив до саморобної фанерної стійки, привітавшись із кількома знайомими по дорозі. А Голуб, розташувавшись із кухлем пива в компанії таких, як сам, лише в кількох метрах від того місця, негайно закашлявся. Опустив голову, дозволив постукати себе по спині. При цьому перемістився так, аби Офіцера йому перекрив один із нових знайомих.

За традиційним гармидером ніхто не звернув увагу на мужика, якому розбавлене пиво пішло раптом не в те горло. Так само не зважали тут на безногого танкіста з баяном: навіть той, хто потрапляв у чайну вперше, дізнавався – звуть його Вася. Каліку прикочує сюди на саморобному возику із коліщатками донька, дівчинка років десяти. Доставляє акуратно, рівно на час відкриття. А коли пора закриватися – повертається за татом. Грошей баяністові майже не кидають, зате постійно підгодовують та підпоюють, й ось таким, ситим та п'яненьким, дитина забирає батька додому. Адже інакше доведеться думати, як нагодувати героя війни самим – її мама працювала в одній із селищних контор, упорядковуючи безкінечні папери.

Взявши собі пива, Офіцер на ходу хлюпнув трошки в підставлений кухоль баяніста, перекинувшись із ним кількома фразами. Про що говорили, Голуб не почув, та й не дуже хотів. Намагаючись не потрапляти в поле прямого зору того, хто готовий був убити його на березі Глухої Вільви, він не зводив погляду з бороданя. При цьому підтримуючи не надто обов'язкову бесіду з тутешніми завсідниками. Довго Офіцер у чайній не затримався, натягнув картуза, вийшов, махнувши на прощання знайомим.

Відразу ж попрощався й Голуб.

Давши Вовкові невеличку фору, а потім – пішовши назирці.

Саме хилилося до вечора, стояв будній день. Ігор перетнув базар, який почав згортатися. Не зиркаючи в різні боки, рухаючись так, ніби нічого йому тут не загрожує, довів шпигуна до знайомого вже тому Будинку культури. Там Офіцер про щось коротко перемовився із немолодим чоловіком. Той прилаштовував на спеціальну дошку з написом від руки «Кіно» саморобну афішу з рукописним: «Завтра на прохання – «Чапаєв»!» – а тоді, товариські хлопнувши його по плечу, відчинив двері, зник усередині.

Перший порив – підійти до дядька з афішею й запитати, хто такий оцей, із бородою, Голуб приборкав. Причому з певним зусиллям. Неодмінно ж ляпне потім Офіцерові: мовляв, цікавився тобою тут один, ніби між іншим. Вовк насторожиться, бо заліг на дно, рило в пуху, тіні власної шугається, факт. Тож вирішив поки прикинути, ким його колишнього співтабірника можуть у цьому Сатанові вважати.

Відповідь знайшлася швидко. Не інакше пристроївся Офіцер тут, у Будинку культури. Придурився кимось, тягне лямку звичайної радянської людини. Служить, отримує продуктові картки.

Ну–ну…

Майданчик перед будинком був невеличкий, проте доволі відкритий. Лишаючись тут стояти далі, Голуб опинявся на виду. Тому, забувши про свою головну мету, відійшов і розташувався зі своєю ковінькою так, аби бачити ганок та вхідні двері. Не живе ж Офіцер там, не спить. Хоча… хрін знає, як тут у нього все склалося. Приготувався чекати довгенько, навіть почав думати, куди б переміститися, поміняти точку. Але менш, ніж за годину, з приміщення вийшли один за одним кілька людей. Переважно жінок, якщо не рахувати літнього кіномеханіка. Одна вела за руку хлопчика років семи, видно, брала з собою на роботу. Офіцер залишив будівлю останнім. Спершу старанно закрив на висячий замок вхідні двері, тоді обійшов будівлю по периметру, зачиняючи ззовні ставні на вікнах. Вже насунулися швидкі вересневі сутінки, і Голуб зрозумів: робочий день закруглився. Значить, справді пристроївся спритний Офіцер. Ким? Ключником… чи сторожем, отак, мабуть, правильніше буде.

Не звертаючи ні на кого увагу, поводячи себе на диво спокійно, Ігор рушив у бік, протилежний тому, де зайняв позицію Голуб. Той же, знову давши йому відійти, пошкутильгав слідом. Намагаючись тримати дистанцію та при цьому не забувати кульгати на ту ногу, на яку припадав.

Так Офіцер вивів його через усе селище на самісіньку околицю. Де минув дві зруйновані хати, зайшов у третій двір, крайній на цій вулиці – далі починався ліс. Перейшов двір, ступив на ганок, пововтузившись із замком, зник у домі.

Аж тепер Голуб замислився. Отже, він вистежив Офіцера й знає, де його лігво. Що це дає? Зайшовши у найближчий покинутий двір, він присів за парканом, закурив. Зробивши кілька затяжок, відразу похопився, загасив цигарку. У цих краях чужі не ходять, тим більше – не ховаються й не курять.

Але, судячи зі страшних історій про вовків–перевертнів, яких йому довелося наслухатися в Сатанові, всякий незнайомець, особливо – той, хто криється на околицях та біля розвалених хат, викликає небажану підозру. Чорт його знає… Раптом за вовкулаку приймуть та на вила, гляди, наштрикнуть з переляку. Краще забратися від гріха.

Ще раз глипнувши кругом, Голуб легко перебрався через напівзруйнований паркан. Озирнувся на будинок, в якому зник Офіцер. Вікно слабо світилося, запалив свічку чи гасову лампу. Тихо сидить у своїй норі, навіть не знає, що вже розсекречений.

Сплюнувши, Голуб закульгав назад. За великим рахунком, у селищі його більше нічого не тримало. Все, що хотів та зміг, дізнався. Збирався ж повертатися на Кам'янець сьогодні, ще вдень. Вирішив ще трохи затриматися про всяк випадок.

Так би й прогавив старого знайомого.

Ну–ну…

2

Загальні збори Левченко проводив удень.

На вечірній кіносеанс привезли «Чапаєва». Директорка Будинку культури з області ледь не зубами вигризла. Дарма, що два тижні тому, на початку вересня, вже крутили. У партизанів директорка була парторгом, замінила на цій посаді вбитого в бою чоловіка, секретаря партійної організації загону. Вирізнялася грубим, прокуреним голосом, могла вишикувати комсостав. У самому Сатанові з нею мало, хто бажав заводитися по–серйозному. Андрій був певен, що Парторгшу, як її тут називали, побоювався навіть Сомов. Хоча нагоди переконатися в цьому не випадало: начальник відділу НКВС та колишня партизанка дивним чином майже не перетиналися ані по справах, ані особисто. Попри це, Левченко придумав для себе пояснення – головний місцевий чекіст обходить Парторгшу десятою дорогою, і воно начальника міліції цілком задовольнило.

Сам же Андрій мимоволі прийняв її удар на себе, заїкнувшись про важливість таких зборів та закликавши провести їх перед показом «Чапаєва».

– Все одно ж бачили, Тамаро Василівно! Кожен напам'ять знає, пацани он переказують!

– Товаришу старший лейтенант! – пробасила Парторгша у відповідь. – Ви товариша Левітана по радіо слухаєте? Чули, що наші війська оточили фашистів під Яссами? Котел їм там зробили. Хай варяться, паскуди, в своїй смолі.

– Я слухаю зведення інформбюро, Тамаро Василівно. До чого тут кіно про Чапаєва?

– Відчуття перемоги, товаришу Левченко! На всіх фронтах наші перемагають! Кажуть, Фінляндія вступила в війну, разом із нами б'є спільного ненависного ворога. А мені що пропонують у області? «Помилку інженера Кочіна?» «Безприданницю», де красиву артистку в кінці вбивають? Чи «Серця чотирьох», комедію! Теж мені, для підняття бойового духу трудового народу в тилу! «Чапаєв», товаришу Левченко! Тільки «Чапаєв»! І я пояснюю це товаришам у культвідділі…

– Тамаро Василівно, хіба Чапаєва в кінці не вбивають?

– Демагогія, товаришу Левченко! Нашого Чапаєва не вбивають! Він гине за діло революції у нерівній битві з ворогом! А буржуйську дамочку інший буржуй таки вбиває! І правильно робить, між іншим! Загибель Чапаєва тоді, в ті часи, надихає наших людей на переможний дух тепер! Тому крутити зараз саме це кіно, товаришу Левченко, ідеологічно, я сказала б – політично важливо! Будете сперечатися?

– З вами важко сперечатися, Тамаро Василівно, – погодився Андрій. – Хіба гарикатися.

– Теж нема смислу, до речі. Все одно ви свою лекцію не будете читати ні перед «Чапаєвим», ні замість «Чапаєва».

Левченко зітхнув, уявивши, як із цією жінкою–кременем доводилося вживатися партизанам і нині приходиться домовлятися іншим людям.

– Ви не розумієте. Не збираюся я лекції читати. Але в селищі в нас тиха паніка. Причина – нікому не потрібні плітки про нібито вовків–перевертнів. Коли всі налякані, це сприяє піднесенню бойового духу в тилу? Наші війська громлять фашиста на всіх фронтах. А тут люди вже з настанням сутінок ховаються по хатах, законопачують вікна й двері зсередини, власної тіні бояться. Нормально це, як ви вважаєте?

– Забобони. Я воювала в тутешніх лісах. Вовкулаків не буває. Часом деякі двоногі страшніші за перевертнів. Або самі ними є. Ви міліціонер, товаришу Левченко, краще за мене це знаєте.

– Знаю. Та це не означає, що громадянам не треба спокійно, публічно пояснити: вовкулаків не існує. А всякий, хто сіє паніку, – працює на ворога. Допомагає йому, деморалізує населення на звільнених територіях. Раптом недругам тільки того й треба.

– Хто ж тоді на людей нападає?

– Тут інше питання, – Левченко в світлі останніх подій сам хотів би мати якусь притомну відповідь. – Міліція займається, процес іде.

– Вовків ловить?

– Чому – вовків? Бачте, Тамаро Василівно, ви теж туди! Розумна жінка, воювали, нагороди є, член партії, вдова комуніста, а туди ж – вовки…

– Люди хочуть знати, що відбувається в селищі.

– Так я вам про що і кажу! Бачте, самі ж згодні!

– Але перед «Чапаєвим» буде випуск хроніки! Потім – сам фільм! Знаєте, коли це закінчиться? Вже стемніє! Люди бояться пізно ходити, товаришу Левченко! А ви ж затягнете час своєю лекцією чи що там у вас ще! Хіба я не права?

– Цілком, – довелося визнати Андрієві.

– Пропоную вам такий вихід, – пробачила Парторгша, задоволена черговою перемогою своїх аргументів. – Зберіть удень партійних працівників, керівників, селищний актив, коротше кажучи. Проведіть розмову з ними. А вже далі хай відповідальні товариші говорять із людьми далі, ширше, як то кажуть. Приймається?

– Резонно, – погодився Левченко.

…І ось тепер у актовому залі, котрий при потребі перетворювався у кінозал і майданчик для танців під патефон чи баян, зібралося з півтора десятка людей. Може, це краще, вирішив Андрій. Всі налаштовані по діловому, менше буде галасу та дурних вигуків із місця. Привітавшись з деким особисто, решті махнув, примостився спершу на краєчок збитої нашвидкуруч сцени. Подумавши, легко застрибнув на неї, ставши перед залом, немов лектор чи справді актор самодіяльного театру. Почав без передмов та обов'язкових і через те – зайвих слів:

– Товариші, ви знаєте, чому я попросив вас зараз зібратися. Ситуація в нашому селищі склалася не дуже проста через всі ці…, – хотів сказати спершу «злочини», потім – «убивства», та зрештою знайшов, як здалося, більш підходяще слово: – … через всі ці наглі смерті. Не так давно тут ще були німці. Роки окупації, страх, утрата надії. Але радянська влада повернулася на Поділля назавжди. І хоч країна воює, а наша доблесна армія продовжує бити ворога, люди вірять у перемогу та втомилися боятися. Ні для кого не секрет, що сили міліції обмежені. Натомість банди, котрі складаються з дезертирів, зрадників, злодійських недобитків, піднімають голови. Озброюються. Не дають нам із вами налагоджувати таке нормальне життя, яке можливе далеко від лінії фронту у військовий час. Мені доводиться визнавати, що особового складу міліції не завжди вистачає, аби дати бандитам і спекулянтам–мішочникам адекватну відповідь. Що, товаришу Маківник?

– Ви наче виправдовуєтеся зараз, – мовив із місця голова місцевої парторганізації. – З ситуацією всі ознайомлені. Конкретніше говоріть.

– Йдеться про те, – вперто повів далі Левченко, завершуючи попередню думку, – що, коли міліція, грубо кажучи, ловить бандитів, це всі розуміють. Але вже кілька місяців ми знаходимо трупи людей у довколишньому лісі. Не можемо пояснити толком, хто або що стало причиною їхньої наглої смерті. Ось тоді починають виникати й ширитися забобонні, страшні, нікому не потрібні чутки.

– Народ боїться невідомого, – вставив із свого місця одноногий директор школи Іван Худолій. – Це тільки дітвора в нас на перервах у вовкулаків грається.

– Таке є?

– Ще й не таке! Прибиральницю, бабу Пашу, двоє архаровців так налякали! Підстерегли за рогом і рикнули на два голоси! Довелося самогоном відпоювати стару жінку.

– То діти, – посміхнувся Маківник. – Їм цікаво.

– Ось бачте, вже намацали першу проблему, – пожвавився Андрій. – Треба з батьками роботу провести! Якщо комуністи – по партійній лінії! Бо це нікуди не годиться!

– Ага! – підхопив у тон йому Худолій. – Точно, не годиться. Один – Боря, синок Каті Липської, поштарки. Інший – дружок його новий, Юрко, син Лариси Василівни, вчительки.

– Жінки товариша Сомова? – уточнив доктор Нещерет.

Його Андрій так само запросив. Присутність людини, котра знала більше за інших і стільки ж, скільки він сам, у непростій ситуації додавала впевненості.

– Його, – кивнув директор школи. – От що ви начальнику НКВС скажете? Хто з ним роботу проведе? Пацанам дванадцять і десять років відповідно.

– Це має якесь значення? – стрепенувся Маківчук.

– Звичайно, має! – Худолій навіть підвівся, спираючись на костур, і тепер повернувся обличчям до присутніх, явно збираючись перехопити ініціативу в Левченка. – Війна, діти хоч як дорослішають. Я педагог, між іншим, ще з довоєнним стажем, у мене грамоти почесні є…

– До чого тут твої грамоти, Іване Григоровичу? – відмахнувся Маківник. – Не про них говоримо.

– Не про них, – легко погодився той. – В пічку мої грамоти, хай згорять. Але дітей я відчуваю ось! – розчепірена долоня лягла там, де серце. – Війна, у їхніх головах – це рік за півтора, як не більше. Дорослими рано стають, то не новина. Тільки ж дітьми лишаються, факт. І передають своїми діями настрої дорослих! Наші з вами настрої, товариші, це теж не слід забувати!

– До цього й повернемося, – підсумував Андрій. – І ближче до конкретики. Настрої тривожні… Та що говорити… Звичайно, я не тутешній, хоча знаю кожного з вас, ніби сто років…

– … а ми – вас! – вклинився Маківник.

– Ага, дякую…, – збившись на мить із думки, Левченко вкотре витримав коротку паузу. – Отже, товариші, я про що хочу сказати. Можливо, в цих краях ходять якісь давні забобони, котрі пустили глибоке коріння. Стою на квартирі в нашої шановної бібліотекарки, вона провела лікнеп. Прояснила, що в назві нашого з вами Сатанова нічого нечистого нема. Зовсім інше походження, не від Сатани. Взагалі вона тут народилася й усе життя живе. Батьки її тут народилися та прожили, й прабатьки…