Текст книги "Повний місяць"

Автор книги: Андрей Кокотюха

сообщить о нарушении

Текущая страница: 12 (всего у книги 21 страниц)

Частина третя
НАБЛИЖЕННЯ

Розділ сьомий
Номер вісім

1

– Як можна це пояснити, товаришу старший лейтенант?

Сомов дивився на Левченка знизу вгору. Коли той простягнув рапорт – звелів доповідати усно. Але поки Андрій говорив, перебігав очима списані аркуші, при цьому поступово зсуваючись на стільці вниз. По завершенні звіту капітан уже сидів, упираючись плечима в спинку. При цьому відкинувся так далеко назад, як вона дозволяла, вертів у пальцях гостро заточений олівець і позирав з–під лоба.

– Там все викладено, товаришу капітан, – стримано відповів Левченко. – До цього, як і до щойно сказаного, мені додати нема чого. І потім… Ви ж були на місці, товаришу капітан. Самі все бачили.

… Спершу погоня на чолі з Андрієм наштовхнулася на кинутий «вілліс». Тоді ще мимоволі майнуло: що за місце – цей старий мур. Було навкруги безпечно, навіть затишно. Левченко звик довіряти йому свої секрети. Аж раптом за дуже короткий час довкола почали творитися якісь незрозумілі події. Миттю подумав про Поліну Стефанівну, вона ж недалеко живе. А він, керівник сатанівської міліції, квартирує в неї. І хтозна – раптом бандити дім давно вирахували. Та не мали іншого ходу, окрім як кинутись туди, де шукатимуть в останню чергу чи не шукатимуть узагалі. Може, просто зараз тримають у заручницях перелякану літню бібліотекарку й чекають, поки громадянин начальник повернеться до себе після безуспішного полювання.

Втім, подібні страхи швидко відкинув. Натомість прикинув, зорієнтувався на місцевості, куди бандити могли рушити. Й звелів солдатам та міліціонерам, котрі були з ним, розтягнутися в шеренгу й прочісувати ліс. Сліди крові хоч не відразу, але вдалося розгледіти. Тож побоювання про можливий напад утікачів на самотню Стефанівну зникли остаточно.

Лейтенант Борисов кволо намагався переконати свого тезку – пізно ввечері, фактично вночі облава, тим більше – в лісі, може виявитися лише струсом повітря. Ці розмови Левченко припинив у зародку, погодившись із Борисовим: він взводному не командир і наказувати не має права. Але тут же нагадавши – операція планувалася спільно. Мав місце вогневий контакт, справжній бій, і обоє вони втратили людей. Значить, питання, як і коли доцільніше переслідувати ворога, взагалі не повинно підніматися.

Ну, а потім сталося так, що далеко бандити забігти не встигли. Наткнувся на трупи лейтенант Борисов. Коли роздивився – закричав. Хоч не мав би так реагувати на мертві тіла, адже був на фронті півтора роки, після прискорених офіцерських курсів…

– Я бачив, – промовив Сомов.

Враз несподівано розпрямився на стільці. Різким рухом переламав олівець, жбурнув частинки в різні боки. Подався вперед, гаркнув, на якусь мить втративши над собою контроль:

– Від тебе хочу почути, Левченко, що це було! Від тебе! Ти начальник міліції! Ти над цим працюєш давно! Чи не працюєш?!

Андрій мовчав. Відчувши, що зірвався й виглядає негідно в очах молодшого офіцера, та ще й міліціонера, Сомов підвівся, обсмикнув кітель. Ступив до великого, йому по пояс, прямокутного металевого сейфа. Відчинивши, витягнув звідти почату пляшку «казенки», дві склянки в підстаканниках для чаю. Поставив на стіл, плеснув у обидві трохи більше половини. Кивком не припросив – звелів Левченку брати. Хекнувши, випив сам, відразу закурив. Дочекався, поки те ж саме зробить Андрій. Лиш після того знову вмостився за столом, повів далі вже спокійніше:

– Мені потрібні версії, старлею.

– Я кинув усі сили міліції на ліквідацію банди Теплого, – відповів Левченко. – Ми з вами саме цю задачу визначили першочерговою. Ловити скаженого вовка наказу не було. Наскільки я пам'ятаю, цю тему ми навіть не вважали серйозною.

– У тебе погана пам'ять, старлею. Не професійна.

– Чому? – вирвалося в Андрія.

– Бо я взагалі ні про якого вовка з тобою не говорив. Бабусині казочки. Я припустив, що під виглядом так званого звіра–вбивці працюють залишки банди німецьких поплічників – націоналістів, котрі засіли десь у лісах та намагаються сіяти терор. Значить, цей так званий перевертень – компетенція органів держбезпеки.

– Тим більше ми в міліції ним не займалися, – Левченко мовив це з явним полегшенням.

– Але в тебе повинна бути власне версія того, що сталося, – вперто гнув своє Сомов.

– Можу ще раз повторити. Троє бандитів, серед яких – один поранений, вирішили відсидітися в лісі. Надто далеко заглибитися не змогли, бо їх зв'язував той–таки підстрелений. Зупинилися, судячи з усього, перевести подих. Можливо – обговорити плани подальших дій. Шансів вибратися було мало, автомати без набоїв. Усієї зброї – ножик у одного з них. Того, хто мене незрозумілим досі чином упізнав… Перетинатися раніше ми з ним ніде не могли. Особи всіх трьох будуть встановлюватися тільки тепер, за фактом…

– По колу ходиш, – перервав Сомов.

– Так я попереджав: нового не скажу нічого. Ви запитуєте, що сталося. Я малюю попередню картину. Поки ніч, периметр оточений бійцями Борисова. Коли зійде сонце та стане видніше, можна буде проводити слідчі дії далі. Тоді напевне знайдуться якісь сліди. Й ми отримаємо потрібну вам відповідь.

– Мені? – брови Сомова смикнулися догори. – Тільки мені все це треба?

– Винуватий, товаришу капітан, але ось тепер я зовсім не розумію, що ви хочете від мене почути.

– Добре. Тепер давай ще раз. Як усе, на твою думку, відбувалося там.

Стримати тяжке зітхання Андрієві коштувало чимало.

– Попередньо, навскидку, картина виглядає так. Спочатку напали на того, котрий відійшов від основної групи. Припекло в кущики чи щось інше. Вбивши першого, нападник виявив себе. Більше не ховався, почав переслідувати жертву, яка почала тікати. Наздогнав, убив, повернувся й розправився з пораненим. Усе.

– Перерізав горлянки, – уточнив Сомов.

– Перегриз.

– Зубами?

– Не знаю. Тіла в морзі. Ними займається товариш Нещерет. Висновок про спосіб убивства буде пізніше.

– Кажеш, почерк такий самий, як у інших випадках нападу так званого перевертня?

– Аналогічний, товаришу капітан. Ми ж про це вже говорили.

– Не раз і не два, – легко погодився Сомов. – Проте сьогодні вночі розклади трошки вже інші. Тобі не здається, старлею? Троє вбитих. Один за одним, відразу. Не місцева жителька, беззахисна баба чи дівка. Озброєні мужики, досвідчені бандити, пропечені кримінальники. Двоє з трійці могли опиратися. Хай не було, чим стріляти, але просто так, як кажуть, за рупь–двадцять, їх не взяти. Це їх великий лісовий звір загриз, усіх трьох? Послідовно?

– У мене поки нема пояснення.

– О! – Сомов багатозначно підніс пальця догори, знову розлив горілку по склянках, покликав Андрія ближче до столу жестом, випив, не чокаючись, припросив зробити те ж саме, повів далі, явно захоплений власною ідеєю та накручуючи себе: – Це ж я з тебе, старлею, намагаюся видоїти! Ти мені це скажи! Бо я знаю, додумався відразу. Хочу розуміти, що хтось мислить в одному зі мною напрямку. Та підтримає в разі чого. Ти ж мене підтримаєш?

– У разі… чого?

– Прямо кажи: віриш, що це – велетенський вовк чи навіть отой вовкулака з тутешніх казок усіх гризе?

Левченко вкотре після побаченого в лісі згадав розмову з лікарем Нещеретом та знайдену на узліссі вовчу шерсть недалеко від людських слідів.

– Не вірю в казки, товаришу капітан, – відповів, ніби рапортуючи. – В забобони теж.

– Молодець. А у що віриш? – і, не давши вставити слово, продовжив: – У те ж саме, що я. Бутафорія, старлею. Залякування. Ворог у тилу не спить. Активізувався. Мало вбити людину, він, бач, під вовчиська працює. Грає, так би мовити, на людських страхах, забобонах. Ну, й на шкідливому впливу релігії.

– До чого тут релігія?

– Левченко, ти ж не місцевий, вірно? Я теж не звідси. Але за час служби такі маленькі містечка чи селища, як хочеш, так і називай, – словом, бачив я всяке. Чим далі від великих міст, де давно й упевнено ствердилася радянська влада й нема попів, тим складніша обстановка. Віками, старлею, ві–ка–ми церковники промивали мозок людям. Особливо тут. Чим ближче на захід, до буржуазної колись Польщі, тим народ затюканіший. Вірять, товаришу старший лейтенант, у все на світі. Буржуазні націоналісти це використовують і проти нас, і проти них.

– Проти кого?

– Населення, старлею. Тутешнього населення. Люди пережили страшну окупацію. Фашисти стріляли, ґвалтували, палили, різали. Потім Червона Армія під мудрим керівництвом товариша Сталіна пішла в переможний наступ. Що лишається робити агентам фашизму та німецьким посіпакам, котрі втекли від справедливої кари? Правильно, починати тут партизанську боротьбу. А щоб законна влада в таких ось невеличких населених пунктах не могла цілковито покладатися на людей, їх треба деморалізувати. Ось це й відбувається, старлею!

Цікаво, він сам собі вірить, подумав Левченко. Відповів тут же – так точно, вірить. У жодному разі не блазнює. Сомова несло, але навряд чи від випитого. скільки там тієї горілки для загартованого офіцерського організму. Ні, питання в іншому – якою мірою начальник відділу УНКВС правий у своїх дещо фантастичних припущеннях.

Звідси – наскільки він, начальник міліції, зі своїми знаннями, розділеними лише з Антоном Савичем Нещеретом, готовий підіграти Сомову. Підтримуючи саме цю версію.

– Нехай так, – мовив обережно, відчуваючи, як випите починає тихенько шуміти в голові. – Тоді в мене сумнів, товаришу капітан. І то – серйозний.

Господар кабінету, глянувши на залишки горілки в пляшці, кивнув сам собі та розлив по склянках рештки.

– Ну–ну.

– Чому націоналісти чи хто там у нас ховається в лісі, напали на трійцю бандитів? І взагалі, скільки їх могло бути? Діяв не один, а щонайменше двоє. Чи ми можемо говорити про ще одну озброєну групу в цих краях?

– Згоден. Саме такого ходу думок, старлею, я від тебе й чекав. Кричати на вас доводиться, аби вчилися думати.

Андрій вирішив за правильне пропустити це повз увагу, продовжив:

– Якщо вбиті – бандити, й ті, хто вбив – теж бандити, вони навряд чи ворогуватимуть. Виходить, убили своїх. Значить, свідомо чи мимоволі зіграли на руку нам. Щось тут не так, вам не здається?

Сомов наморщив лоба, ніби щойно про це подумав. Тоді взяв склянку, гойднув заклично:

– Сам підняв питання. Ініціатива карається. Відповіси мені на нього, старлею, в найкоротший термін. Хер його знає, що у них там між собою вийшло та закрутилося. Може, вони спільники. Раптом планували напад на склади разом. І лісові хлопці, побачивши, що кримінальники вляпалися, до того ж серед них один поранений, взяли та й порішили зайвих свідків одним махом. Заодно людей налякати. Але ж ти, я сподіваюсь, суворо попередив усіх, щоб тримали язики за зубами, аби зайвої паніки не сіяти?

– Так точно. Інструктаж проведений.

– Все одно нагадай: хто почне ляпати чи просто заведе про вовкулаку – грає на боці ворога. А отже, сам ворог народу, бо поширює пропаганду. Зараз воєнний час. Треба пояснювати, що я маю право наказати розстрілювати на місці за подібні провокації?

– Не думаю. Вас усі сьогодні чули.

– Повторити не завадить, – вперто повторив Сомов.

Ожив телефонний апарат. Капітан глянув на нього так, ніби вперше бачив, тоді ковтком спорожнив склянку, обійшов стіл, зняв трубку.

– Слухаю, Сомов.

Коли переходив, змусив Андрія ступити вбік, переміститися до протилежного краю столу. Як заведено, жодних зайвих документів на ньому при сторонніх не розкладали. Взагалі під масивним чорнильним прибором, явно трофейним, що лишився від попередніх господарів, виднівся тільки один аркуш паперу.

Ковзнувши по ньому поглядом, Левченко впізнав свій почерк.

– Про перші результати доповім за добу, товаришу підполковник! – обіцяв комусь у ебонітову трубку Сомов, обпершись задом об стіл та стоячи при цьому спиною до Андрія.

Очі за щось зачепилися.

Злодійкувато зиркнувши, чи не збирається капітан повертатися, Левченко підійняв чорнильницю.

Пучками потягнув аркуш до себе.

– Ні, товаришу підполковник! Георгія Теплова, більше відомого, як Жора Теплий, за прикметами серед мертвих не впізнали! – рокотів далі капітан.

Андрій пробіг очима знайомий список. Сам його складав, виконуючи розпорядження Сомова. Той не пояснив, для чого. Лише велів узяти на олівець усіх, хто з'явився в Сатанові від початку вересня.

Нічого особливого. Звичайний збір даних. Органи НКВС для того і є, аби перевіряти такі дані. До того ж заклопотаний Сомов не надто квапив із виконанням. Андрій, теж маючи важливіші справи, дав потрібні вказівки підлеглим. Не першочергове завдання, але зробити треба.

Отримав згодом список із чотирнадцяти осіб.

Тепер дивився на нього.

Прізвище під восьмим номером було підкреслено.

Причому – двічі.

– Так точно, товаришу підполковник!

Відчувши – розмову ось–ось завершать, Левченко прилаштував аркуш, як було.

Коли Сомов поклав трубку на важіль і розвернувся, Андрій саме взяв із нього приклад, допиваючи горілку.

– Можете бути вільним, товаришу старший лейтенант. Куди зараз?

– Відпрацьовувати вашу версію. Наш лікар, мабуть, уже вивчив рани. Хоч не судовий експерт, та щось сказати напевне зможе.

– Хай толкове щось скаже. І давайте, не баріться. Трупи в Кам'янець треба відправити. Ідентифікація, все таке інше. Вказівки від начальства пізніше прийдуть. Поки працюйте в штатному режимі.

Козирнувши, Левченко повернувся й вийшов.

Не міг пояснити собі, чому зачепила невелика деталь.

Прізвище такого собі Волкова Ігоря Петровича особіст підкреслив спершу раз, тоненько. А потім – вдруге, жирно.

Ще й натиснув сильно – грифель розкришив.

Олівець Сомов теж у нього на очах ось тільки переломив, коли нерви раптом здали.

Дуже схожа ситуація.

Чомусь інші прізвища не підкреслені…

Деталі.

Хтось десь говорив про диявола в деталях. Треба в Стефанівни запитати. Чи в Лариси, обидві начитані.

І взагалі, якась особлива увага до Волкова Ігоря Петровича.

Список на робочому столі, перед очима товариша капітана державної безпеки.

Не просто так.

Цікаво.

2

– Тихо стій! Рипнешся – амба.

Ігор не стільки злякався, скільки здивувався. Хоч заскочений зненацька, не зрозумів – відчув: небезпека є, але не смертельна. Табірний досвід, можливість спілкуватися з блатарями та глибше вивчати їхні звичаї підказували: той, хто хоче вбити, не погрожує з темряви. Нападає стрімко, вирішує все одним влучним ударом. Або стріляє з–за рогу, добре прицілившись, якщо зброя є. Дуло під горлом відчувати неприємно, тож руки піднялися машинально, навіть демонстративно – виставив їх перед собою долонями догори.

– Пішов до хати. Повільно.

Слухняно кивнувши, Вовк позадкував. Щойно зайшли, незнайомець забрав пістолет, перемістився так, аби двері були ближче до Ігоря, виплюнув наказ:

– Зачиняй, як там воно в тебе. Бігом!

– Прямо бігом, – гмикнув Ігор.

– Поговори в мене!

– Біжу, вже біжу.

Накинувши гачок, Вовк брязнув клямкою. Повернувся, чекаючи нових розпоряджень. Кремезний незнайомець у офіцерській формі, але без головного убору, кивнув, пропонуючи проходити в кімнату. Зайшов сам, покрутив головою, кивнув, тепер – схвально:

– Годиться.

– Для чого?

– Розберемося. Сядь, Офіцере. Ти ж Офіцер, правда?

Почути зараз своє табірне прізвисько Ігор сподівався найменше.

– Взагалі я комісований…

– Не ліпи горбатого! – підніс голос незнайомець, не опускаючи зброю. – Давай, браток, намалюю тобі нашу ситуацію. Я все про тебе знаю. Де сидів, звідки рвонув. Звати тебе Ігор, прізвище – Вовк, на зоні Офіцером охрестили. Хресний тато – Проша Балабан, мій давній корєш. Такий давній, що зустріне – заріже. Але не зустріне й точно не заріже. Бо лежить десь на березі Глухої Вільви, чи де ти його там закопав. Бач, чарівник я?

– Цікава історія. Тільки ти помилився адресою.

– Слухай, Офіцере, кінчай базар, а? Мені по хріну, як тебе хрестили, від кого ти ховаєшся і чому саме тут. Не збираюся я тебе нікуди здавати. Ми з тобою взагалі товариші по нещастю. В одному човнику пливемо.

Вовк знизав плечима.

Мабуть, досить уже гратися, безглуздо. Схоже, незваний гість поки не бажає йому зла. Хоч навряд чи прийшов друг.

– Тоді, може, забереш ствол?

Примостившись на лавку за столом, кремезний поклав пістолет перед собою, розвернувши ніби ненароком дуло в бік Ігоря.

– Так піде?

– Нехай. Про мене знаєш чимало. Сам хто такий? Обзовися.

– Хе, розбираєшся, як у нас говорять. Ти теж мене знаєш, Офіцере. Гадом буду. Балабан покійний напевне про мене кілька лагідних слів говорив. Теплий я, Жора, чув?

Ігор спохмурнів:

– А–а, ясно–ясно. Про тебе і про твої подвиги я наслухався – о! – ребро долоні чиркнуло по горлу.

– Слухай, тобі теж є, чим похвалитися, Офіцере, хіба ні? Такий же зрадник Батьківщини.

– Я…

Вовк раптом завмер. Відчувши – говоритиме на свій захист, що перед цим записним убивцею та бандитом виглядало щонайменше соромно, недолуго й недоречно, натомість огризнувся:

– Ти не рівняй, Жоро. Не рівняй. Я з діючої частини не дезертирував. Усе інше твоє бандитство мене мало цікавить, але Батьківщину зрадив якраз ти!

– Ага, Батьківщину! Скажи ще – особисто товариша Сталіна! – реготнув Теплий. – Все про тебе знаю, Офіцере. Навіть більше, ніж ти думаєш. Тебе за діло посадили? Дійсно, за зраду? Ти у своїх стріляв, з частини своєї тікав, фрицям чоботи чистив, комсу червону розстрілював?

– Чого ти хочеш? Чого домагаєшся?

– За що тебе судили, товаришу Вовк? Ні за що. Наклепали, склепали справу. Підшили липовий матеріальчик канцелярським клеєм, хіба ні?

Ігор скреготнув зубами – так чи інакше, з Жорою доводилося погоджуватися.

– Склеїли. І підшили.

– Значить, тебе могли оббрехати – а мене ні? – у голосі почулися переможні нотки. – Чому ти так вирішив, Офіцере? Хто ти взагалі такий? Хіба тобі вирішувати: правду про мене кажуть табірні урки, народець гнилий від маківки до жопи, падлючий та паскудний – чи брешуть?

– Смислу нема тебе оббріхувати.

– Не знаю, Вовк. Ох, не знаю. Добре! – він плеснув у долоні. – Думай, що собі хочеш і як душа бажає. Це нічого не міняє. Мені треба затихаритися. Влипли ми в дурну історію, залетіли в капкан. Так карта лягла, що побачив тебе тут, у Сатанові, один спільний знайомий. Випадок, раз у житті буває. Але й світ, бач, тісний. Нема куди заховатися від людського ока. Пропустив би повз вуха, яке мені до тебе діло... Ну, дізнався про всяк випадок, на чорний деньочок, де хаза в бродяги, котрий теж від лягавих ховається. Крім корєша мого, тебе в цілій окрузі ніхто не впізнав. Та й ширше бери – ніхто тебе саме тут не шукатиме. Заліг у нору – твоє щастя. Я біля тебе пристроюся. Чи моя компанія тобі не годиться?

– Чесно?

– Вали.

– Не дуже.

– А в тебе, бродяго, варіантів нема. Доведеться мене терпіти. Шматок хліба даси – і досить.

Сюди може прийти Лариса, майнуло в голові.

– Надовго? – запитав.

– Як піде, Офіцере. Як зживемося. Подружимося – гляди, разом звідси знімемося. Ти за мене, я за тебе, брат за брата, хіба не так?

– Не так.

– Ну, в такому разі днів з пару я в тебе перекантуюся.

Здається, іншого виходу незваний гість не лишав.

– Хто хоч цей спільний знайомий? Хто нас звів заочно? Хоча, – його раптом осяяло, – здається, знаю. Не Голуб часом?

– Він, сизий, – реготнув Жора. – Бачиш, не треба тобі говорити зайвий раз – у житті нашому всяке буває. Стільки тобі фартових історій розкажу! Ох, наговоримося, язики болітимуть.

– Не горю бажанням, знаєш.

– Тоді просто будемо сидіти один навпроти одного й баньки втупляти, як двоє сичів. Придумай, як хворим сказатися. Хай на ці дні тебе хтось замінить.

– Не пройде.

– Чому?

– Підозріло дуже.

– Зроби так, аби не підозрювали. Зроби, корєшок, зроби. Сам собі допоможеш.

Ігор картинно розвів руками.

– Глянь – тут нема телеграфу. Тим більше – телефону. І голубина пошта не літає.

– Хоре філонити, Офіцере. Буде, як я сказав.

– Ну, і як же це буде? – Вовк починав потроху заводитися. – Слухай сюди, Теплий. Як на духу тобі говорю, чесно, просто в очі. Щоб дати знати про хворобу, мені треба звідси дістатися центру. Доповісти завідуючій Будинком культури. Та баба – моя начальниця. В партизанах була, бойова, тому – підозріла. Пожене до лікаря, є тут такий, Антон Савич. Цього обдурити можна, придумаю собі який–небудь пронос – згодиться. Але ж я вийду з хати, Жоро. І ти або поведеш мене під конвоєм, або – випустиш. Думаєш, я такий ідіот, що тебе не здам?

– Здаси мене – себе спалиш.

– Ось! – Ігор зігнув правицю в лікті, показав цю фігуру Теплому. – Бачив? Нам із тобою не по дорозі, Жоро. Що б ти там собі не надумав. Візьму й стукону, анонімно. Прийдуть сюди озброєні архангели в погонах. І що ти зробиш? Почнеш відстрілюватися – чи кричати їм, ловіть, мовляв, Ігоря Вовка, він ворог народу, з табору втік? Як ти це уявляєш собі? Як бачиш, а, Жора? В будь–якому разі поки з тобою промудохаються, мій слід прохолоне.

– О! Далеко встигнеш забігти?

– Далі бігали. То не твоя печаль. А розказав я тобі це для того, аби не тішив себе казочками. Хочеш – стріляй зараз, не подільник я тобі.

Теплий пожував губами, не зводячи з Вовка очей.

Потім спокійно взяв пістолет – але на полоненого не націлив. Зважив у руці, явно вирішуючи щось для себе подумки. Нарешті рішуче підвівся, повів дулом.

– Вставай.

– До стінки? Отак прямо розстріляєш?

– У разі чого перший маслюк тобі, – серйозно мовив Жора. – Не доводь – і все буде добре, піду я від тебе. Відсиджуся пару днів, не більше, й заберуся. Хочеш – здавай мене потім. Але думаю – промовчиш. Бо з владою, ментами та чекістами, тобі ох, як нема резону зайвий раз мати справу. Шуруй поки в погріб, здається, бачив ляду в передбаннику.

Справді, льох хазяї зробили в передпокої.

– Ну, хай так, у погріб. Далі що?

– А далі вилізеш звідти, коли сюди хтось припреться. Треба ж начальникам перевірити, де сторож подівся, чому на роботу не ходить. Війна, бандити кругом гуляють, те, се… Поговориш із гостем. Я триматиму на мушці всю компанію. Не промахнуся, що б ти там не нагадючив. Отак ми з тобою й заживемо поки, Офіцере. Годиться? Придумав методи? Є чим крити?

Ігореві не лишалося нічого іншого – знову розвів руками.

– Банкуй, Жоро. Погріб – так погріб. Куфайку тільки даси, чимось накритися. І про жрачку не забувай.

– З голоду не здохнеш, як є що в закромах. Топай, топай, злидню, рухай копитами.

… Тут було досить вогко, та незваний гість не лишив вибору. З харчами сутужно, зате знайшлися порожні мішки. Встеливши ними голу землю, кинувши тілогрійку й замотавшись у сіру солдатську ковдру, Ігор провів значну частину ночі в темряві. До головного болю мізкуючи, як врятувати Ларису – вона може ризикнути й пробратися сюди завтра без попередження. Сміливих варіантів роїлося безліч. Та чим більше їх крутилося, тим гостріше відчував Вовк власну безсилість не так перед занесеним лихим вітром Жорою Теплим, як загалом перед обставинами, що склалися.

Втікач у глухому куті.

Куди не повернись.

3

Простирадла для моргу – надто жирно.

Слушно вважаючи це непотрібною розкішшю, Антон Савич Нещерет накривав мертві тіла шматками брезенту. Спеціальних столів для прозекторської теж не було, пристосували два саморобних, грубо збитих із різнокаліберних дощок. Третьому трупові місця не вистачило, і лікар, аби не робити винятку ні для кого, розпорядився покласти покійників рядочком на підлогу.

Левченко вже мав змогу роздивитися всіх. Але глянув ще раз, присідаючи перед кожним та відкидаючи брезент, відкриваючи страшні рвані рани. Під стелею висіла на дроті потужна лампочка. Та навіть якби світило не так яскраво, Андрій все одно міг переконатися – подібний почерк бачив, і то не раз.

– Ви праві, – озвався Нещерет, хоча Левченко розглядав убитих мовчки, не коментуючи й не оцінюючи видовище жодним чином. – Той самий.

– Хто?

– Вибачте…

– Той самий – це хто? – Андрій накрив спотворене передсмертним жахом лице останнього бандита, котрий невідомо, яким дивом упізнав його тоді, біля складів.

– Вбивця. Ви ж самі бачите.

– Я, Савичу, бачу роздерті горлянки. Чим їх рвали – зубами, кігтями, руками, залізними щипцями? Ви мені повинні сказати, Савичу, ви.

– Ми говорили на цю тему, Андрію. Я – не експерт… не займаюся судовою медициною. Ніколи нею не займався. Будь–які мої висновки дилетантські, потребують додаткових консультацій.

– Ви вже один раз зробили, як ви кажете, дилетантський висновок. Здається, самі в нього повірили.

Прикривши почервонілі очі, Нещерет легенько помасажував повіки великим та вказівним пальцями. За звичкою переступив із ноги на ногу, змістившись трошки вбік. На хвильку завмер, проговорив утомлено:

– Я не знаю, в що мені треба тепер вірити, – забравши руки та розклепавши повіки, знову глянув на Левченка. – Поняття не маю, Андрію. Мені, людині з вищою освітою, все оце, – він показав жестом на рядок трупів, – не вкладається в голові. Ніколи не припускали, що людина може перетворитися на звіра?

– Чому не припускав? Знаю – може. І справді перетворюється.

З Андрієвого язика ледь не злетіло, як десять років тому на його рідній Харківщині по спустошених великим голодом селах люди їли собі подібних. Стримався, пояснивши натомість:

– На війні це трапляється частіше. З тих пір, як наступаємо, звільняємо міста й села, чуємо про такі людські звірства, що часом навіть у загартованих боями бійців волосся дибки стає.

– Я не те маю на увазі, Андрію. Не про те кажу… Людство починалося з мавп. Якщо ви, звісно, приймаєте теорію Чарльза Дарвіна, а не Бога. Наших далеких предків не створювали помахом божественної десниці. Ми, Андрію, не виникли нізвідки. Гомо сапієнс весь час творив себе сам. З року в рік, від віку до віку.

– Що це вас понесло, Савичу? – здивувався Левченко.

– Хіба понесло, вам справді здається? Вибачте, я втомився останніми днями… З цим усім, – кивок на загризених, – і взагалі… Мені б поспати, Андрію.

– Мені б теж, – забувши, що в морзі, Левченко розуміюче посміхнувся. – Думаю, до ранку в нас іще час є.

– А вранці що?

– Новий день. А ось чи будуть нові жертви… Не думаю.

– Чому?

– Здається, цього разу наш із вами вовчисько мусив утамувати голод надовго.

– Думаєте?

– Певен. Як кажуть, зуб даю. Але… Ви ж про щось почали говорити. Збиралися сказати важливу річ для вас, для мене… Я перебив.

Нещерет стомлено відмахнувся.

– Так, думки. Нічого серйозного.

– І все ж таки?

– Дурниця, Андрію, дурниця.

– Почали вже, Савичу, так давайте далі. Я ж не відчеплюся тепер.

– Ну хіба… Насправді нічого особливого. Просто… Жорстоку людину часто називають звіром. Якби тварини розуміли людську мову, таке порівняння навряд чи сподобалося б їм. Проте… Ви ніколи не думали про можливість зворотного процесу?

– Тобто? Процесу – чого?

Лікар заплутував Левченка дедалі більше. Андрій намагався утримати нитку розмови, щоб вчасно й ніби між іншим запитати в Нещерета про те, заради чого прийшов. Тож вирішив слухати терпляче, чекаючи слушного моменту. Бо розумів: таким, як Антон Савич, треба виговорюватися. Власне, тому він зблизився зі Стефанівною – двоє людей із високою освітою, котрі ще не забули старі часи, завжди знайдуть спільні теми.

– Не знаю, чи поясню… Але закінчу, зараз закінчу, – Нещерет, тупцяючи на місці, вже розвернувся до мерців боком. – Еволюція навпаки. Є така теорія, точніше – низка теорій, неабияк популярних років двадцять – двадцять п'ять тому. Дискутувалися абсолютні дурниці, як на мене. Та все ж комусь стукало в голову…

– У вас задовгі передмови, Савичу.

– Боюсь, ви навіть після докладного вступу мене не відразу зрозумієте.

– Спробую.

Всякий раз, коли Андрій спілкувався не лише з Нещеретом, а й з Поліною Стефанівною, йому іноді кортіло признатися – не на вулиці знайдений. Який не який, а теж учених батьків дитина. Дещо й від них встиг почерпнути, та й оці самі гени радянська влада не скасувала своїм декретом. Але всякий раз відмовчувався, заганяв справжню натуру подалі, починаючи старанно грати типового солдафона.

– Звольте, – кивнув Нещерет. – Отже, еволюція перетворила мавпу на людину. Раз так, чому людина не може перетворитися на мавпу? Повернутися до первозданного вигляду, в прямому розумінні цього слова, – чи Андрієві здалося, чи доктор, пустившись у пояснення, трошки пожвавився. – Йдеться, звісно ж, не про буквальне перетворення. Ось мужчина – і ось він уже лізе на дерево, зарослий шерстю. Ні. Але тваринного, Андрію, буквально в кожній людині значно більше, ніж нам із вами хотілося б знати та вірити. Інстинкти можна розбуркати штучно. Важливо уявляти, як це робиться. Аби не втратити чоловіка чи жінку – і в той час розбуркати в ній інші, давно забуті якості. Маячня, правда? Ви ж так думаєте, бачу.

– Чесно? Дурня повна. Невже подібне когось серйозно турбувало?

– Можете не вірити – були поруч зі мною в часи молодості й такі особи. Коли коротко, то ідея утопічна й благородна водночас. Людина, відроджуючи в собі притлумлену, та зовсім не втрачену тварину, збагачує себе новими рисами та, головне, якостями. Хіба не цікаво – відкрити в собі щось нове, незвичайне, невідоме. Як думаєте?

– Не знаю, – Андрій говорив чесно. – Тим більше не розумію, чому ви раптом завелися.

– Бо наше з вами відкриття складно розтлумачити інакше, ніж згадкою про дурниці, з якими носилися замолоду. Хижак, наділений інтелектом, людським інтелектом… Я сприймаю результат його полювання ось так. Підстерегти одну жертву й вистежити, а потім – блискавично розправитися з трійцею. Причому двоє – дорослі, сильні та навряд чи боязкі мужчини… Погодьтеся, потрібні не лише гострі зуби, міцні кігті й стрімкість рухів. Ось цим створінням, як би ми з вами не домовилися його дражнити, керував інтелект. Чи щось таке… подібне до інтелекту. Тому я закінчу: ви праві, Андрію.

– О! В чому, цікаво?

– Ці мертві тіла вже не проллють нам з вами додаткового світла на процес визначення природи того, хто їх загриз. Досить знати, що нікого іншого тут нема. Жодних буржуазних націоналістів, котрі прикидаються вовкулаками, як твердить наш пильний товариш Сомов. Кожна наступна жертва вас до розгадки цієї дивної та страшної природи не наблизить. Зрозуміти її треба інакше.

– Як?

– У мене нема готових відповідей, Андрію. Просто, розкусивши справжню природу вбивці, ви, або – ми з вами, швидше наблизимося до хижака. Її не виявиш, якщо викликати сюди роту автоматників та наказати їм прочісувати ліс.

– Згоден. Все, на що здатен, лісовий звір зробив. Лишається вирахувати й спробувати діяти на випередження, як кажуть у військах.

– Бачте, домовились. Для цього треба спати, товаришу Левченко. Є спирт, на сон грядущий…

– Не тут. І взагалі… не тепер. Хочеться ясного розуму. Але ваш рецепт на сон, лікарю, абсолютно приймається. Попрошу в Стефанівни самогону. Навіть інтелігентні жіночки сьогодні мають удома цей бальзам.

– Замінник грошей, хіба не знали? Обміняти щось корисне на самогонку, отримати якусь послугу – нині це норма для всіх, Андрію.