Текст книги "Повний місяць"

Автор книги: Андрей Кокотюха

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 21 страниц)

– За оперативною інформацією, перевдягнуті злочинці представляються працівниками міліції чи відділу боротьби з розкраданням власності. Ходять по магазинах, під різними приводами вилучають картки за день, переважно хлібні або на цукор. Потім через своїх людей оптом скидають ці талони спекулянтам. А ті, в кого конфіскують талони, мусили прийти на розмову в міліцію до певного слідчого. Звичайно ж, прізвище завжди реальне, але на ділі той, до кого йдуть, нічого не знав. Таким чином, злочинці не лише наживалися – вони систематично дискредитували правоохоронні органи в очах населення. Я насправді збирався саме провести профілактичну розмову з завідувачкою нашим магазином, ну, ось і нарвався.

Закінчивши, Левченко побачив – по мірі того, як говорив, у Сомова зникав жвавий інтерес до сьогоднішньої пригоди. Відчувши момент, швидко перескочив на іншу тему:

– А зі мною як?

– Що з тобою? Медаль хочеш? Чи, як на фронті, наркомівські сто грамів?[2]2
  Постановою Державного Комітету Оборони від 22 серпня 1941 року «Про введення водки на постачання» в діючій Червоній Армії було запроваджено від 1 вересня видавати 100 грамів алкоголю міцністю 40% у день на особу. Стосувалося як бійців, так і командирів. Документ підписаний особисто головою ДКО Йосипом Сталіним.


[Закрыть]

– Мене мобілізували начальником карного розшуку. Досі виконую обов'язки Тищенка. Не зовсім зрозуміле коло обов'язків, особливо – тепер.

– Що не ясно? – знизав плечима Сомов. – Замінити тебе нема ким. Скільки народу в розшуку?

– Зі мною було троє. Без того ледь справлялися.

– Кому легко, старлею? Війна все перетасувала. Тут будь–яка ситуація нештатна. Навіть оці ваші вовки в лісі. Поки впрягайся за Тищенка й далі. Когось толкового постав, так само тимчасово, начальником розшуку. Подумай, обстановочка складна, серйозна. Зараз присилати сюди нове начальство… Поки зайде в курс справи, туди, сюди… Робиться все, Левченко, робиться. Там робиться, ти теж своє роби. Заслужиш – сам начальником станеш. І все, вільний. Займайся своїм. Нема коли мені тут із тобою.

3

Будинок, у якому квартирував Андрій, війна не зачепила, бо стояв на південній околиці. Місцевість більше нагадувала окремий сільський хутір. Хоч Левченко вже знав від Поліни Стефанівни: багато століть тому тут розташовувався замок, а довкола селився майстровий люд.

Узагалі ця нинішня околиця вважалася в давнішні часи центральною частиною Сатанова. Саме ж селище тоді ще вважалося невеличким містечком із розвинутими ремеслами. Це потім, на початку минулого століття, коли Поділля змінило протекторат і опинилося під впливом Російської імперії, його розбудовали вшир. А до статусу селища опустилося після громадянської війни, коли старовинні та могутні й величні колись мури перетворилися на руїни. Й бовваніли, мов пам'ятники епохи, поволі вкриваючись мохом та проростаючи травичкою.

Неподалік старої добротної кам'яниці, де жила бібліотекарка, проглядалися в сутінках залишки міської брами. Раніше через неї заходили жителі та гості. З тих часів лишилася стара прямокутна башта на два поверхи з темними бійницями. Якщо придивитися, можна помітити старовинний графський герб на фронтоні. Чий він, яких шляхетних панів, Андрій не знав і не цікавився. Це місце Левченко облюбував відразу, щойно потрапив сюди. Часто, вертаючись під вечір, зупинявся біля мурів, заходив усередину, мостився в кутку, мовчки викурював кілька цигарок. Виявилося, в оточенні одвічного каміння дуже добре думається. До того ж воно створювали певне відчуття захищеності. Що, своєю чергою, давало Андрієві можливість побути собою.

Справжнім собою.

Прізвище Левченко вигадав, коли мама привела його, чотирнадцятирічного, на харківський залізничний вокзал, тицьнула квиток на поїзд і прошепотіла зі сльозами на очах: «Тікай. Їдь звідси, синку. Забудь, хто твої батьки. Приїдеш до Києва. Там нехай тебе міліція зловить. Не бійся, скажи – сирота, батьки померли в Миргороді. Зараз багато мре народу, біженців вистачає, вони перевіряти не будуть». Андрій хотів перервати, та мама лиш закрила йому рота долонею, давала інструкції далі: «Говори – шукав у Києві тітку. Знаєш тільки прізвище. Вигадай будь–яке, простеньке. Петренко Марія Іванівна, хай шукають, якщо захочуть. Сам теж назвися першим–ліпшим. Обери, яке подобається, такий шанс. Почнеш нове життя. Ця влада прилаштовує сиріт. Живи, синочку, виживи їм назло. І мовчи, рідненький, живи й мовчи».

До останнього моменту хлопець не міг придумати, за кого себе видати. Підказав випадок. Слідчий, який допитував малолітнього волоцюгу, назвався Левом Натановичем. Щось у той момент клацнуло в голові, і Андрій машинально відповів: «Левченко. Андрій Іванович». Сказавши, тут же перелякався, бо по–батькові – справжнє. Чомусь здалося – вирахують, що ніякий він не Левченко, син ворога народу, відповідального секретаря однієї з харківських газет. Його звинуватили в тому, що, змовившись із метранпажем, навмисне виділяв у тексті жирними шрифтами літери, котрі складалися в абревіатуру ОУН. Цим самим фактично підтвердив свою належність до терористичної організації, якою керували контрреволюціонери й так звані українські буржуазні націоналісти, прикриваючись машкарами працівників культури й мистецтва.

Однієї ночі батька забрали. Потім написали в тій же газеті, де він працював, про викриття ще одного замаскованого терориста. Мама чекала арешту з дня на день. Андрій уже бачив, як у школі учні за командою вчителів починали цькувати дітей заарештованих батьків. Сам хлопець не брав у таких дійствах активної участі. Але втекти, щоб не дивитися на це, теж не міг. На нього чекало те саме. Відстрочили процедуру загальної ганьби літні канікули: все сталося в розпал гарячого липня. Він міг лишитися з бабусею, але мама була відвертою з сином: її навіть якщо й заарештують, то випустять, аби вислати з Харкова кудись далеко. Можливо – в Сибір, на поселення.

Скільки її тягатимуть, як довго вирішуватимуть долю – невідомо. Тому для сина краще тікати в нікуди, такі слова вона знайшла для Андрія. І підліток зрозумів, хоч із матір'ю розставатися не хотілося. «Я писатиму, – видала заплакана жінка фінальний аргумент. – У Київ, на головну пошту, до запитання, на своє дівоче прізвище, Соломаха. Не відразу, доведеться терпіти й чекати довго. Загубися в Києві, Андрійку. Щойно мені буде відомо про себе й батька, напишу, де й кого шукати». Андрій це також прийняв. Виростав на старих пригодницьких романах, тож спробував знайти в усьому щось подібне до ризикованої авантюри. Переконуючи себе – нічого страшного, просто пригода, ніби в книзі про графа Монте–Крісто. Все завершиться добре, треба лиш пройти через горнило випробувань.

Вирішив так – і сів у вагон. За маминою легендою, хлопець дав драла, не витримавши ганьби, він у них аж надто вразливий…

Про долю батька дізнався з газет. Про це написали двічі. Спочатку – коли надрукували список ворогів, засуджених на терміни від п'яти до десяти років виправних робіт. Вдруге – коли вступив до київського університету, на юридичний факультет. Їм, першокурсникам, зачитували подібні статті з переліком викритих та покараних ворогів народу, на кожній політінформації. Ось як узимку тисяча дев'ятсот тридцять сьомого року Андрій довідався – вирок по справі, за якою засудили тата, переглянули. Застосувавши до нього та низки інших злісних терористів–націоналістів, вищу міру соціального захисту.

Мама так і не дала про себе знати й чути. Єдине, що вдалося взнати: її справді заарештували, й бабуся померла від серцевого нападу два дні потому. Розвідав, ризикнувши відразу після вступу з'їздити до Харкова. Цілий день відчував себе там шпигуном у ворожому тилу, поводив себе вкрай обережно, і, коротко поговоривши з сусідкою, яку заодно здивував раптовою появою, роздобув потрібну інформацію. Швидко втік – дуже не сподобався сусідчин погляд. Відтоді до рідного міста потрапив уже в серпні минулого, сорок третього року, коли з нього остаточно вибивали німців. Не втримався, пройшовся своєю вулицею, навіть спробував відшукати когось зі знайомих. Живих нікого не знайшов…

Як поранили тут, під Сатановом, як після госпіталю мобілізували в міліцію – окрема історія…

Зараз, сидячи під прикриттям старих мурів, Андрій Левченко вкотре прокручував у голові власну таємницю, аби оцінити рівень особистої небезпеки. До цього часу він вважав себе перевертнем – у всіх розуміннях цього слова. Справжня, притлумлена за десять із гаком років натура, проявлялася не так часто. Але в капітані Сомові він розгледів мисливця за такими ось перевертнями. Затятий особіст запросто повісив на ворогів радянської влади жертв нападів диких звірів. Тому почне перевіряти всіх та все довкола себе. Сьогодні в Левченка вирвалося оте «повстанці», й гострий погляд Сомова, спровокований цим словом, зачепив.

Подібні людські типи Андрій уже встиг вивчити. Роки подвійного життя навчили тонко відчувати дим від смаленого. Якщо особіст забуде про таку оцінку «націоналістичних бандитів» нині, все одно згадає про неї за кілька днів. Що напевне дасть привід уважніше придивитися до старшого лейтенанта Левченка. Наслідком чого неодмінно стане запит особової справи, порпання в біографії.

Ну, а там – наче в казці: чим далі, тим цікавіше.

Сомову потрібен ворог. Навряд чи один. Бажано викрити когось зі своїх, оголосивши перевертнем. У віддаленій перспективі він, Андрій Левченко, виглядав, як не поверни, підходящим кандидатом.

Погодившись із самим собою, що не має на рахунок нового начальника селищного відділу НКВС жодних ілюзій, Андрій заспокоївся. Так траплялося, коли чітко розумів, де ворог і як він виглядає. Тож, вирішивши надалі пильніше стежити за словами та емоціями, Левченко вийшов з башти, осідлав мотоцикл і подався додому.

…У Поліни Стефанівни були гості. Точніше – гостя. Навпроти бібліотекарки за круглим столом на зігнутих ізнизу ніжках сиділа худорлява, коротко, майже під хлопчика стрижена жінка в окулярах. Увагу привертала оправа: на фоні ношених спідниці та жакета сприймалася чимось чужорідним, самою лише формою немов підкреслюючи інакшість власниці. Бібліотекарка теж носила окуляри, круглі, зі шворкою замість лівої дужки, ледь тріснуті. Знаючи, як це може сприйматися сторонніми, Поліна Стефанівна намагалася вдягати їх, лише коли треба зосередитись. Тож бібліотечні формуляри заповнювала, мружачись. Але, розкладаючи карти, як ось зараз перед гостею, завжди озброювала очі. Натомість окуляри на носі тієї були забрані в черепахову оправу, старовинні й добротні, додаючи їхній власниці одночасно солідності, неприступності, помітного відчуття стилю та гідності.

Вона ніби відгороджувалася від світу цими скельцями.

Коли Андрій побачив дружину Сомова вперше, чомусь порівняв саме ці строгі добротні окуляри з фортечним муром. За яким Лариса Сомова шукає захисту.

– Добрий вечір.

– Здрастуйте.

Ввічливо привітавшись, Лариса підвелася, кивнула господині:

– Мабуть, побіжу, Стефанівно.

– Я не все вам пояснила, Ларисо Василівно…

З її голосу Левченко відчув – не надто хоче втримати гостю. Поява квартиранта їхній розмові напевне заважатиме.

– Дякую, я все зрозуміла. Іншим разом. Я ще зайду, ось знайду час…

– Приходьте, Ларисочко. Не так часто зустрічаєш людину, з якою можна поговорити просто так. А то давайте вечеряти, чаю…

– У мене Юрко вдома. Ми з ним теж збираємося вечеряти. І взагалі… хворіє він.

– Так ви його до Нещерета. З ним у область не треба, ви ж знаєте, як нам тут пощастило.

Це було чистою правдою. Місцевий доктор Антон Савич Нещерет, котрий через катастрофічний брак кадрів за сумісництвом завідував лікарнею, виявився фахівцем широкого профілю. Давав собі раду лише з кількома санітарками та медсестрами, цілком справляючись із навантаженнями дореволюційного земського лікаря. В область хворих відправляв у крайніх випадках, коли не мав під рукою всього необхідного. Сатанівці без усяких жартів вважали Нещерета цілителем, чиїми руками водить Бог.

Лариса обсмикнула спідницю.

– Для чого таку важливу людину смикати через хворе хлопчаче горло… Були в Кам'янці недавно, з морозивом переборщив. Не щодня діти тепер ласують, війна. А з вами, Андрію, все добре? Вам до товариша Нещерета не треба?

– З якого переляку?

– Чула, ви нині були героєм. Не поранили вас?

– Від мене кулі відскакують. Якщо я їх зубами не зловлю, – хотів пожартувати, та побачив – не виходить, відмахнувся: – Про героїзм… Не люблю. Так, бої місцевого значення. З цим доведеться жити ще довго.

– На жаль, – зітхнула Лариса. – Знати б, скільки. Зведення чули сьогодні?

– Не до того. А що, гарні новини?

– Білорусію звільнили. Наші війська на підступах до Бухарешту. Це якщо коротко.

– А в нас тут, шановне жіноцтво, свої новини, – розвів руками Андрій. – То як, Ларисо Василівно, може, таки по чайку вдаримо?

– Вдаряти треба по ворогу, – молода жінка посміхнулася самими губами, поправила окуляри. – Піду, піду. Треба годувати своїх чоловіків. Ви в курсі, Андрію, коли мій там додому збирається?

– Начальство. Тільки він знає. То, може, підкинути?

– Пройдуся пішки. Я не боюся перевертнів, – губи розтягнулися ширше, очі не сміялися.

Попрощавшись, Лариса Сомова накинула темно–червону, явно трофейну шаль, і двері за нею зачинилися.

– Строга, – кивнув Левченко їй вслід. – Ох, бідна ця дітвора, така вчителька їм попалася, та ще й з математики.

– Ви про що?

– Завжди боявся математики, – пояснив Андрій. – А ви, Стефанівно, не заспокоїтесь ніяк. Усе гороскопи, пасьянси, інше мракобісся, – сказав беззлобно, не засуджував, не лаяв, намагався жартувати. – І що такого таємного ви тут обговорювали, що мені не можна слухати? Я ж бачу, що перервав вам цікаву розмову.

Знявши свої поламані окуляри, Поліна Стефанівна протерла очі двома пальцями.

– Мені чомусь здається, Андрію, що вам можна довіряти чужі секрети. Бо так само здається, що маєте власні, хіба ні?

– З вашими здібностями, Стефанівно, ви б могли легко розгадати всі мої страшні таємниці.

– Деяких краще не знати, – повчально мовила хазяйка. – Лариса прийшла до мене сама. Хтось їй сказав, ніби бібліотекарка щось може побачити… Пророцтво, таке різне. Нічого я не вмію, то все плітки, ви ж мали давно переконатися, Андрію. Тим не менше, вона прийшла.

– Чого хоче? – питаючи, Левченко скидав портупею.

– Дізнатися, чи живий її чоловік.

– О! Так запитала б у мене! Бачив капітана Сомова десь пару годин тому, живим та здоровим.

Поліна Стефанівна знову начепила окуляри, тепер глянула на Левченка крізь скельця. Руки тим часом спритно збирали розкладені на голій поверхні столу карти.

– Я не дарма про таємниці обмовилася, Андрію. Вона в шлюбі з цим Сомовим. Але в хлопчика, Юрія, інший батько. Про нього Лариса й питала. Звуть його Ігор, прізвище Вовк. Воював, його заарештували, судили, як ворога народу. З того часу Лариса нічого про нього не знає. Крім того, що сидить десь за Уралом, у таборі. Вони з Юрком – члени родини ворога народу, Андрію. Тому вона дружина капітана НКВС. Потрібні додаткові пояснення?

– Ні, – Левченко чомусь не надто здивувався. – Що вона хотіла почути від вас?

– Чи живий Ігор.

– І?

– Я сказала – живий.

Левченко гмикнув:

– А ви той… Точно це знаєте? Бо якось до цього часу...

– У мене в роду є циганська кров, якщо це щось узагалі означає, – бібліотекарка сховала колоду в бічну кишеню старої сірої плетеної кофти. – Та навіть якби не було, я повідомила б жінці те, що вона дуже хоче почути про того, кого досі вважає справжнім мужем. Іноді це набагато важливіше, Андрію.

На кров покладайся, а перевірити треба, вирішив Левченко. Самому цікаво стало, чи живий Ігор Вовк…

Розділ другий
В'язні Глухої Вільви

1

Зламаний ніс зараз майже не болів.

Правильніше було б сказати – до болю Ігор Вовк просто звик. Коли його нарешті випустили з бараку посиленого режиму в зону, чоботи вертухаїв ще нагадували про себе. Та, прийшовши до тями, Ігор обережно обмацав себе і переконався: пощастило, ребра, здається, цілі. Руки–ноги теж. Дзвони в голові більше не калатали, вона не паморочилася. Хоча Вовк розумів – від такого потужного й безжального удару автоматним прикладом без струсу мозку, хай середньої тяжкості, навряд чи обійшлося. В сухому залишку – збитий набік ніс, але це дурниці.

Могли б і розстріляти.

Сутеніло. Бригади зеків щойно привели з робіт, вже пройшла перекличка, і всі розійшлися по бараках. Ігор переступив поріг свого нового дому. Доведеться називати його так, адже п'ять найближчих років ув'язнений Вовк Ігор Миколайович проведе тут. Хіба що з часом переведуть до іншого табірного пункту, далі, ближче до холодної Півночі.

Це буде залежати від доброї чи злої волі капітана Віктора Сомова.

Долю Вовка вирішив він, організувавши донос та закрутивши справу. Ігор досі дивувався, наскільки тісним може бути світ, що звів двох ворогів дитинства серед великої війни в одному полку. Старший лейтенант Вовк командував саперною ротою, капітана Сомова перекинули на особовий відділ. Не будучи прихильником складних конспірологічних схем, Ігор уже тоді, коли йому наказали здати зброю та оголосили заарештованим, подумав, дивлячись на задоволене лице Сомова: «Я так і знав». Звісно, було звинувачення, на допитах усе спростовував. Але раз за справу взявся, засукавши рукави, такий досвідчений майстер, Вовк не залишив для себе жодних шансів.

Слідство велося швидко, як того вимагають закони військового часу. Наперед розуміючи, що програє, процес установлення істини – формальність, і військово–польовий суд найближчим часом може визнати його ворогом народу, Ігор усе одно намагався опиратися. Це вже принцип.

…Якось, у дитинстві, четверо босяків на чолі з Вітьком Сомовим загнали його в глухий київський двір, аби пояснити, хто в районі хазяїн. Варіантів вирватися неушкодженим у Ігоря не було. Сомов виріс на вулиці, серед міської шпани, мав друзів та покровителів між дорослих кримінальників. У чотирнадцять років із Вітька почав складатися доволі серйозний вуличний боєць, і Вовк зі своєю музичною школою достойним суперником для нього не був. Тим не менше, Сомову подобалося цькувати Ігоря не самому, а невеличкою зграєю. Називав це полюванням, всякий раз заявляючи: поганий вовк із зайця. Подразником справді виявилося прізвище: аби не воно, худорлявого, хворобливого з вигляду хлопця з футляром від скрипки ніхто б не чіпав. Та Сомова чомусь завело. І коли, на горе Ігоря, батьки переїхали з Полтави до Києва й він пішов до нової школи, Вітько Сомов із першого ж дня, як вони опинилися в одному класі, взявся за новенького.

До того випадку все у дворі обмежувалося або дражнилками, або – щиглями, підніжками, плювками та синцями. Небажання постійно лишатися битим змусило Ігоря освоїти науку виживання, й тікати від неприємностей хлопець наловчився досить скоро. Вітько цькував новачка не щодня, залежно від настрою, і бувало – тижнями не звертав на Вовка увагу. Але варто було йому отримати чергову «двійку», за яку вдома батько виписував нещадного прочухана, як накопичена лють негайно виміщалася на звичному вже об'єкті. Такі ситуації Ігор з часом теж навчився передбачати.

Але все погіршилося, коли в нього прокинулася симпатія до однокласниці Лариси Білецької.

Дівчина не відштовхнула новачка. Навпаки, гордо відшиваючи довколишніх хуліганів, ця холодна панночка з довгим волоссям раптово задружилася зі здохляком – так називав об'єкт своїх знущань Сомов. І щойно побачив обох на вулиці за ручку, тут таки дав зрозуміти Ігореві, чим недруг відрізняється від лютого ворога.

Там, у глухому дворі на Рейтарській, підліткові стало ясно – вирішується його доля. Від Лариси відступатися не збирався. Надії перемогти чотирьох – жодної. Та хлопець, затиснутий у куток, поставив футляр до стіни, закрив його собою й став відчайдушно захищатися. Спершу просто не хотів здаватися без бою, лише відбивався, не атакував. Та в розпал короткої сутички ніби щось підказало схопити уламок цеглини, невміло замахнутися й сильно затопити Вітькові в лоба, пустивши кров. Той спершу здивувався. Потім – оскаженів. І вже за кілька хвилин цей самий уламок у його руці розбивав пальці на правиці зухвальця, а потім – скрипку в нього на очах.

У лікарів для батьків Ігоря було дві новини. Перша – хороша: пальці зростуться, калікою не лишиться, з ким не буває, діти. Друга – погана: про уроки музики доведеться забути. Втім, трагедією це стало хіба для тата з мамою: Вовк–старший грав на роялі в консерваторії, а дружина–скрипалька акомпанувала. Спадкові завдатки хлопець мав, але ходив до музичної школи скоріше з поваги до батьків, аніж виношуючи мрію стати великим маестро. Отже, спроба опору грубій силі раптом дала користь: сама собою відпала потреба освоювати нецікаву, хоч напевне корисну музичну науку.

Займатися стрільбою та боксом синові музикантів теж не дуже хотілося. Але й тікати від Сомова з компанією набридло. Побиття ж скрипки та скалічена рука мали для Вітька плачевні наслідки. Бо тато залучив якихось київських родичів, і ті зробили все можливе, аби малолітнього хулігана взяли на міліцейський облік. Також тиждень Сомов не ходив до школи, а коли прийшов, оминав ворога десятою дорогою, хіба зиркав хижо, в очах нічого хорошого не читалося. Лариса невідомо, звідки дізналася й повідала Ігореві по великому секрету: батько після візиту міліціонера так відходив сина, що той добу не вставав із ліжка, а решту днів не наважувався вийти з дому – мусили зажити синці з гулями.

Проте Вовк здогадувався – пауза буде недовгою, і вирішив діяти на випередження. Ось чому вступив до ОСОВІАХИМу[3]3
  ОСОВИАХИМ (рос.) – «общество содействия обороне, авиационному и химическому строительству» – масова суспільно–політична та військово–патріотична організація в СРСР. Створена 1927 року, після 1948 перейменована в ДОСААФ.


[Закрыть], де вперто вчився стріляти, заодно – стрибати з парашутом, та почав ходити на бокс, де йому якось у запалі зламали носа вперше. Батьки зойкали, підключили знайомих хірургів, лице привели майже в первісний вигляд, після чого Лариса сказала – Ігор абсолютно перестав нагадувати їй капітана Артура Грея. На що почула у відповідь: ти як була Ассоль[4]4
  Ассоль і капітан Артур Грей – герої повісті Олександра Гріна «Пурпурові вітрила» (1922), класичного зразка романтичної прози першої чверті ХХ століття.


[Закрыть], так нею й залишишся.

Зміни, котрі відбувалися з головним ворогом, повз увагу Сомова пройти не могли. Та він вичікував, усупереч власній злостивій натурі, довго. Кришку зірвало, коли побачив, як Лариса поцілувала Ігоря в щоку, зовсім тоді ще невинно, дружньо. Наступного дня Вітько перестрів його по дорозі додому. Стояло бабине літо, але настрій Вовка був зовсім не осінній – він провів Ларису після кіно й летів назад на весняних крилах щастя: вона не чмокнула, поцілувала по–справжньому. Як їм обом, нецілованим, здавалося – по–дорослому. Сомов виступив із сутінок, за ним стояли вірні вуличні гвардійці, і тоді – теж уперше в житті – Вовк побачив перед собою жало ножа у витягнутій вперед руці.

То був вечір подвійного хрещення: любовного та бойового. Ігор ніколи не думав, що навчиться бити першим. Просто вдарив, коротко замахнувшись. Боксерського досвіду не набув, вуличні бійки не обтесали, бо все, що було з ним дотепер – лише іграшки. Та удар вийшов неочікувано вдалим – Сомов не впав, але хитнувся, схопившись рукою за щелепу.

Другого удару не було. Ігор, не розуміючи, для чого це робить, загорлав на всю вулицю, ніби підбадьорюючи самого себе криком, налетів на ворога, штовхнув двома руками з усієї сили. Отоді Вітько впав, сильно стукнувшись кібчиком об тротуар. А переможець не взяв руки в боки, оглядаючи поле битви, – дременув геть, дуже надіючись, що за ним не поженуться.

Нічого. З того часу вороги намагалися по можливості не помічати один одного. Звісно, траплялися ще якісь короткі сутички, потрібні Сомову для додаткового самоствердження й нагадування: разом на одній території не вжитися, так буде завжди.

Проте після школи їхні шляхи кардинально розійшлися. Живучи в одному місті, молоді люди напевне знали, хто чим займається: Ігор вчився на інженера, Віктора взяли в НКВС. Хто б міг подумати, що перетнуться на війні, і їхня зустріч стане для Вовка фатальною…

… Він опирався на слідстві. Та все змінила розмова з Сомовим. Вийшла вона короткою, конкретною та максимально наповненою змістом. Капітан хотів угоду: зізнання в обмін на допомогу його родині, Ларисі та Юркові, їхньому п'ятирічному синові.

– Твої стануть не родиною загиблого офіцера, а членами сім'ї ворога народу, – говорив Віктор. – Наслідки тобі знайомі, дорогий ти мій друже юності. Признаєшся, підписуєш – і я роблю все, аби ти отримав п'ять років курорту, за законом військового часу. Дихатимеш свіжим повітрям де–небудь за Уралом. Там місця красиві. Солікамськ, давні каторжні традиції. Річка Глуха Вільва, коли ще побуваєш… Усе одно без права листування. Але я забезпечу Лару, візьму під опіку та захист. Голодні не будуть, холодні теж. Де твої, в евакуації, здається? Я їх знайду, можливості є. Тільки записочку напишеш, ніби останнього листа. А я передам. То як, що вирішуєш, батько сімейства?

Звісно, великого вибору Вовкові не пропонували. Угоду з дияволом уклав, і далі – або Сомов щось знав, або вгадав, або ж справді мав досить великі, як для звичайного начальника особливого відділу мотострілецького полку можливості й повноваження. Ігоря розжалували, дали обіцяні п'ять років за анекдоти про товариша Сталіна, яких не розповідав особовому складу, і дуже скоро телячий вагон віз новоспеченого зека не кудись, а дійсно за Урал, у Солікамськ, у табірний пункт, недалеко від якого таки бігла річка Глуха Вільва…

Ігор саме наближався до свого бараку, коли різкий окрик вдарив по ребрах, мов нагайкою. Почув не присвоєний у таборі особистий номер, його гукнули на прізвище.

Жоден подібний вигук нічого доброго не віщує. Вовк мимоволі, клянучи себе, втягнув голову в плечі, повернувся.

За кілька кроків стояв, перехитуючись із п'ятки на носок, молоденький капітан з оперативної частини. Це він допитував Ігоря після того, як він прийшов до тями в БУРі.

– Як здоров'я, Вовк? Череп не болить?

– Вашими молитвами.

– Бога нема, Вовк. Релігія – опіум для народу. А якщо тобі Бог усе ж таки потрібен – валяй. Кругом, кроком руш! У гості до Бога, сам викликає. Заодно й познайомитесь.

Ось вона – іронія долі.

Прізвище кума – начальника оперативної частини окремого табірного пункту номер вісім – було Божич. І кума дуже тішило, коли в'язні між собою називали його Богом.

2

– Засуджений Вовк Ігор Миколайович, одна тисяча дев'ятсот шістнадцятий рік. Стаття 58–10.

– Сядь.

Божич кивнув на табуретку навпроти свого столу. Сам лиш зручніше вмостився на стільці з високою вигнутою спинкою. Ігор здивувався, звідки тут, у таборі, такі розкішні меблі. Тим більше, що сам стілець очевидно контрастував із вбогістю решти обстановки: крім стола – обдертий сейф, ще один ослон у кутку, поруч – залізна пічка–буржуйка, труба виведена через вікно на вулицю. А на стіні – портрет Сталіна.

Збоку могло скластися враження: він є логічним продовженням тулуба господаря кабінету. Чи портрет навмисне так повісили, чи він випадково розмістився просто над головою Божича – хтозна. Та в певні моменти здавалося – ось він, справжній лик начальника оперативної частини.

Загалом сам майор був широким, віддалено нагадуючи велику старомодну шафу, або – поміщика Собакевича, як його описували в «Мертвих душах»: цю книгу Вовк у юнацькі роки чомусь особливо полюбив. Всякий, хто бачив Божича вперше й іще не звик, не міг сказати інакше. Навряд чи кожен читав Гоголя. Але порівняння з громіздкою шафою напрошувалося миттю.

Природа створила цього чоловіка так, що мінімальним округлостям не лишилося місця. Коли на голові був формений кашкет, вона була схожа на неправильної форми куб, з країв якого стирчали врізнобіч вуха. Шия виявилася настільки короткою, що її майже не було видно, тому голову від прямокутника плечей відділяв лише комірець кітеля. Й можна припустити – вона з'єднана з плечима цим коміром, лежить на ньому і через те погано крутиться. Щоб озирнутися, Божичу треба було незграбно повертатися всім тулубом. У Вовкову голову стрельнула враз хуліганська думка: а ось якби контури майора замалювати, вийшли б непогані ілюстрації для підручника з геометрії.

– Чого либишся? Разом посміємося.

Це порівняння мимоволі викликало посмішку. Прибравши її, Ігор у відповідь промовчав.

– А мовчиш чого?

– Ви нічого не запитуєте, громадянине майор.

– Я тобі поставив питання: чого така ідіотська либа на морді? У БУРі сподобалося?

– Ні, – рука торкнулася зламаного носа. – Уявив, як виглядаю.

– Погано виглядаєш. І якщо з такою статтею ще раз сіпнешся на конвойного, я тобі тут, у цьому кабінеті, оформлю статтю. Домалюю термін. А в БУРі пропишу. Віриш?

– Вірю, громадянине майор, – легко згодився Вовк. – Там думається краще. Окремий номер, одномісні апартаменти. Холодно хіба. Але війна, кому тепер легко…

– Веселун, – голова кума смикнулася, що, напевне, означало кивок. – Весело тобі. Тільки в нас тут, у Солікамську, не цирк. Хоча всі ви в мене клоуни, – погроз у голосі не звучало, Божич говорив досить дружньо, чулася навіть цікавість – так великий хижак, господар свого лісу, роздивляється нову істоту, що раптом з'явилася поруч. – У мене на хазяйстві це перший випадок, коли доходяга кидається на сержанта. Напад на конвоїра, спроба заволодіння зброєю, спроба втечі. Вибирай, Вовк.

– Ніхто на нього не кидався, громадянине майор.

– О! Ніхто не кидався. Добре, хоч розумієш про себе… Ти тут ніхто, Вовк. Не лякаю. Не попереджаю. Це факт у нас із тобою такий. Хочеш ще посміятися?

Десь була пастка. Ігор знову вирішив промовчати. Майор спокійно витягнув кисет, папірчик, скрутив цигарку, заклеїв язиком, закурив – добряче, наче після багатоденного утримання, затягнувся. Випустив струмінь пахучого диму вбік, повертів самокрутку в пальцях.

– Чуєш, пахне? Місцеві діди самосад сушать – смачно. От не їдять тютюн, а іншого слова не придумаю. Приносять мені, є тут добрі люди серед місцевого населення. Так не хочеш посміятися?

– Можна.

– Я попович. Батько в мене був піп. Священик, сільська парафія, Тверська губернія. Мамка, значить, попадя. Соціальне походження не годиться для посади, скажи?

– Мабуть.

– А я батьків зрікся, Вовк. Коли в партію вступав. Я, знаєш, у комсомолі не був. Відразу в партію, після громадянської. І бач, яка весела штука: син попа тепер у таборі – не цар, але Бог. Не я це придумав. Ну, розсмішив?

– Цікаво.

– Цікаво йому… А от мені цікаво, чого ти, бойовий офіцер, на конвойного попер.

– Тому, що бойовий офіцер, громадянине майор, – голос Вовка зазвучав твердіше. – Терпів усе. Тільки не буду спускати, коли мордатий сержант гне на мене матом. Та лупить прикладом у спину.

– Навчишся, – серйозно мовив Божич, затягнувся вдруге, повторив: – Смачно. – і потім, без переходу: – Думаєш, я нічого не зрозумів? Я твою справу, засуджений Вовк, уважно прочитав. Бо такого контингенту в мене на господарстві не було.

– Якого?

– З фронту. З війни. Почнеш бикувати – роги швидко обламають. Але хочу, щоб ти знав: із сержантом тут, у цьому кабінеті, теж виховна робота була. Офіцери колишніми не бувають. У мене білогвардійці сиділи… Гляди ж ти, біла кістка. Правда, коли по ребрах вигрібали, нічо, втиралися. Розстріляли їх, до речі, а то б показав тобі.