Текст книги "Повний місяць"

Автор книги: Андрей Кокотюха

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 21 страниц)

– І вам не соромно отак говорити при сторонніх? Про мене?

– Антон Савич – людина не чужа, раз ви всіх втравили в цю аферу зі сватанням! Хто вас просив, от хто? Тільки не кажіть, що Любина ініціатива!

– Якраз Любина! Дівчина боїться, не знає, як до вас підступитися! Ви вовком дивитесь! Треба ж бути сліпим солдафоном, аби не помічати нічого! Далі носа не бачити! Тьфу на вас, як ви набридли, як замучили!

Нещерет кахикнув, привертаючи до себе увагу.

– Так–так, шановні! Товариші! Громадяни! Як кажуть боксери – брек! Поліно, ви, справді…

– Що – справді?

– Захопилися дуже. Не треба. І моя провина тут є. Андрію, це я Любу привів. Точніше… даруйте, ми домовилися з Поліною Стефанівною. Щось на зразок побачення, звести вас… Вибачте, невдала ідея. Мусив передбачити… Піддався, хотілося зробити щось хороше… Визнаю помилку, визнаю. Більше не повториться.

– До чого тут помилки! – Левченко вже не знаходив сил стримуватися. –Не час! Не ті часи! Тьфу, зовсім заплутався, заговорився! Коротше кажучи, я вас обох дуже прошу – не треба таких зведень! Узагалі нічого не треба! Савичу, тим більше зараз, ви ж розумієте, про що я…

– Андрію, ви праві, – Нещерет говорив твердо, впевнено, і в голосі з'явилися нотки, котрі змусили принишкнути навіть неабияк розгнівану Поліну Стефанівну. – Обставини помінялися. Я цього не знав, ніхто з нас уявити не міг…

Наштовхнувшись на погляд Левченка, він замовк. Все довкола почало змішуватися, ставати з ніг на голову.

– Велике прохання, товариство. Одне, але – величезне. Будь ласка, давайте я сам розберуся зі своїм особистим життям. Віднині й надалі за моєю спиною й без моєї участі ви мене ні з ким не знайомите, не зводите, заочно не жените. Згода?

– Ви грубо говорите, Андрію, – докірливо зауважила Поліна Стефанівна.

– Навпаки, я за своє життя стільки не вибачався, скільки цими днями перед вами, – відрубав він. – Готовий ще раз просити пробачення, аби це допомогло нам погодити раз і назавжди: даєте мені спокій в усьому, що стосується так званих амурних питань. Годиться?

Хазяйка зітхнула й зробила для себе висновок:

– Не любите ви нікого, Андрію Левченко.

– Ви помиляєтесь, та зараз не про те…

– А про що? – раптом літня жінка зрозуміла – таки сталася якась подія, здатна стривожити незворушного, часом іронічного лікаря Нещерета. – Слухайте, я тільки тепер звернула увагу… Антоне Савичу, Андрію, ви чогось не договорюєте.

– Навряд чи вас заспокоїть, якщо я розкажу те, про що вже знає лікар, – мовив Левченко. – Єдине: треба бути обережнішим, поки нема пояснення… гм… деяким явищам природи. Ось чому Любу ви дарма відпустили.

– Я хотіла її втримати. Дівчина сама зірвалася. Може, я не те ляпнула, чи вона мене не так зрозуміла… Сиділи, балакали, вона почала істерити…

– Ми домовилися до цього не повертатися, – нагадав Андрій. – Будьте тут, на двір ні на крок. Савичу, лишайтеся з жінкою. Я Любу дожену, проведу, заодно сам із нею поговорю. Думаю, вона все зрозуміє. Дівчина хороша. Нам просто варто колись поговорити по душах. Ось і нагода.

Надівши кашкета, Левченко вийшов, і просто з ганку не пішов – побіг стежкою, надіючись наздогнати ображену медсестру досить скоро.

4

Він зрадів такій можливості.

Ось чудовий момент розставити всі крапки над «і» й пояснити Любі: вона тут ні до чого. Без багатого досвіду спілкування з жінками, не маючи права нікого пускати у своє життя надовго, тим більше – назавжди, дбайливо зберігаючи свою таємницю, своє друге й головне «я», Андрій подумки шукав для Люби правильні слова.

Не знаючи, що і як слід говорити, він збирався сказати правду, тільки правду й нічого, крім правди. Те, що вона красива й смілива. Бо не всяка ж дівчина витримає в партизанах, у лісі, вологій землянці, серед брудних чоловіків, яким сам чорт не знає, що стукне в голови, – й збереже себе. Те, що він цінує її увагу й довіру. Те, що вона справді дуже йому подобається, й за інших обставин у них, напевне, все могло б скластися. Та не війна тому причиною. Є речі, про які він не готовий, не має права повідати нікому. А коли так, то найкраще в його ситуації – просто лишитися добрими друзями. Без зайвих надій, без зайвих образ.

Андрій ще ніколи нікому не говорив подібних слів. І боявся: варто наздогнати Любу, як промова відразу розсиплеться. Видушить із себе якісь уривки, чим образить дівчину, котра не заслужила, дійсно не заслужила такого ставлення, ще більше. От же ж – він взагалі не збирався її кривдити, а вийшло – образив.

Чорт забирай!

Сутінки вже перетравлювали все довкола. Ніч обіцяла бути теплою й досить світлою. Перший день осені зовсім не відчувався. Здавалося, серпень триває й ще погріє цього року. Знайома стежка провела крізь кущі, завернула й вивела до старого муру. Звідси шлях тягнувся по відкритій місцевості, через поле, на метрів п'ятсот, і можна було розгледіти попереду людську постать. Андрій наддав, на ходу витягнувши шию й вдивляючись у темряву, намацуючи Любу далеко перед собою. Та дівчини не бачив, хоч іншої дороги тут не було. Ходять ще через ліс, але не пізно ввечері й точно – не для того, аби зрізати шлях. Навпаки, лісом не так зручно, довелося б зробити чималий гак, щоб зайти в селище з протилежного боку. Враховуючи обставини, Люба навряд чи обрала цей, задовгий шлях.

Залишивши мури позаду, Левченко пробіг ще – і враз зупинився. Поставивши ноги ледь ширше плечей, він напружився, нашорошився, наче мисливський пес на полюванні, дослухався до темряви й тиші. Нічого підозрілого не почувши, про всяк випадок примостив руку на кобуру. Пальці машинально розстебнули її. Поки не вповні розуміючи причини раптової тривоги, покладаючись лише на чуйку до небезпеки, прищеплену в підлітковому віці, Андрій завмер, постояв так кілька хвилин, старанно вдивляючись у ніч, тоді гаркнув, не шкодуючи легенів:

– Люба! ЛЮБА! Чекай, Люба!

Якби почула – зупинилася б. Чи принаймні відгукнулася. Але сутінки не відповіли, й Левченко пересвідчився остаточно: дівчини попереду таки не було. Він вискочив за нею не відразу. Проте не такий великий розрив у часі: хвилин десять, більше – навряд. Так скоро, аби зовсім зникнути з очей, медсестра відірватися від нього не могла.

– Люба! ЛЮБА! ЛЮБА!

Зараз відповіли.

Це почулося ззаду, за спиною, від залишків мурованої стіни.

Звук.

Голос.

Рик.

Немов огризалася на незнайомця потривожена звірина. Чужак, до того ж – людина зазіхає з доброго дива на її територію. Тож треба подати голос, вказати стороннім на свою присутність і на те, хто тут насправді хазяїн.

Рука вже рвонула пістолет із кобури. Розвертаючись на гарчання, Левченко одночасно стрибнув убік, збільшуючи сектор обстрілу – на випадок, якщо доведеться стріляти. Нікого не побачив, та вказівний палець ліг на спуск, великий звичним рухом скинув запобіжник. Андрій повів дулом перед собою, чекаючи нападу будь–якої миті.

– ЛЮБО!

Знову гарчання.

Цього разу не здалося.

Звук чіткий, ясний, нелюдський.

– Хто тут?

Левченко ступив уперед.

Крок.

Другий.

Третій.

– ЛЮБО!

Темна постать шаснула з–за муру.

Андрій не розгледів, хто – або що – це. Між ними виявилася досить велика відстань, і якщо це людина, то вона спритно й стрімко рухалася не на двох, а на чотирьох.

– Стій. СТІЙ! СТІЙ, ЗАРАЗА!

Для того, аби перестрибнути мур у місці, де був пролом, істота випросталася. Тепер стояла на двох, ними ж відштовхнулася від землі.

Стрибок.

Постріл.

Нікуди не влучив: той – або те – в кого він цілив, без перешкод подолало мур та помчало в бік лісу, не озираючись. Вилаявшись та знову стрельнувши, тепер уже – перед собою, в ніч немов у копійку, Андрій відчайдушно рвонув за втікачем.

Хоч як не наздогнав би.

Спритність у того була нелюдською.

Чи, може, здалося….

Та не це зупинило. Коли порівнявся зі старою брамою, око зачепилося за щось незвичне, зайве. До останнього сподіваючись – це помилка, такого не буває, нічого страшного не сталося, але й не вірячи в дива, Левченко кинувся туди.

Аби пересвідчитися: таки нога. Жіноча нога, взута в старий стоптаний туфель.

Любин туфель.

Уже не вповні контролюючи себе, Андрій узявся за ногу, потягнув. Друга нога підігнулася, плаття задерлося до середини стегон. Дівчина опиралася, та напад стався швидко, вона навряд чи встигла щось зрозуміти. Чому не кричала, він не чув нічого схожого попереду…

Левченко виволік тіло.

Сріблив повний місяць.

У його безжальному світлі дівчина лежала на спині, дивлячись на того, хто не встиг урятувати, мертвими очима.

Все ціле.

Наче.

Крім горла.

Пошматоване, розірване, перегризене.

Кров ще пульсувала, поволі заливаючи подертий плащик та світле плаття.

КІНЕЦЬ ПЕРШОЇ ЧАСТИНИ

Частина друга
ВЕРЕСЕНЬ ТРИВОГИ

Розділ четвертий
Антигени

1

Теплий ніби виринув із ночі.

Голуб чекав дві доби. До того довгенько крутився в самому Кам'янці, намагаючись вийти на його людей. Заходив здалеку. Мав при собі трошки коштовних бряцалок: потрусив евакуйованих у Пермі, довелося залишити по собі два трупи. Не те, щоб шкодував. Просто в нинішньому становищі, коли нема на кого особливо покластися, не ризикуючи нарватися на вирок блатного товариства, іншого способу замітати сліди не бачив.

Ті, хто зможе його впізнати, жити не повинні.

Отак.

Через те працював сам. Тримав дистанцію від тимчасових, випадкових компаній. Не світився ніде. Але водночас поле діяльності без підтримки таких, як сам, було значно обмеженим. Нічого, обходився тим, що вдавалося надибати, негайно роблячи ноги з чужої території.

З дитинства Голуб пам'ятав себе лише безпритульним волоцюгою, котрий змалечку стояв на шухері за наказом старших злодіїв. У свої тридцять років мав безцінний досвід нелегального життя. Тож йому вдалося дістатися з–за Уралу на Поділля, уникаючи міліцейських облав та військових патрулів. Опинившись–таки в Кам'янці–Подільському, пристроївся в самотньої молодички. Вона писала нудні казенні довідки в якійсь конторі, підробляючи при цьому проституцією, бо жити ж якось треба. Задобривши пасію золотим ланцюжком, Голуб через неї почав поволі зондувати можливість скинути все своє рижйо оптом.

Нова подружка поводилася обережно, що виглядало цілком зрозумілим. Відтак за кілька днів усе ж таки звела свого кавалера з баригою. Далі Голуб перестав критися, пояснивши: товар товаром, але він мацає тут або в околицях виходи на Жору Теплого чи когось із його людей.

Спершу барига зробив вигляд, що нічого не при ділах. Потім, коли Голуб всує згадав кілька прізвиськ спільних із Теплим знайомих, новий приятель погодився подумати. Довелося знову терпіти днів зо три. Причому, виходячи в місто, відчував за собою нагляд невидимих очей. Нарешті пасія вказала місце, де на нього чекають. Коли почав збиратися, не сховалося: дівиця зітхає полегшено. Навряд чи прагнучи повернення кавалера.

Ось за таких обставин Голуб опинився в невеличкому старому будиночку під самою скелею, на якій розкинулося старе місто. Задній двір майже впритул упирався в стрімку, порослу кущами стіну кам'яного урвища. Спереду, зовсім недалеко від хвіртки, бурунила річкове каміння неглибока вода прудкого Смотрича. Тут йому виділили маленьку, схожу на комірчину, кімнатку. Поруч спала горбата, подібна до казкової вурдалачки баба, і чути її було лиш тоді, коли молилася. Решту часу або поралася у дворі, або чимось грюкала в хаті. Годувати гостя не забувала, та жодного слова Голуб за весь час із неї так і не спромігся витягнути.

А на другу ніч той, кого він так довго шукав, з'явився.

Почувся шум – скрип дверей, гучні кроки, тупіт. Підхопившись, Голуб сів на лежаку, зібрався гукнути бабу, бо не знав, кого ще. Відкрив уже рота – не встиг. Очі засліпив промінь ліхтарика, в лице врізався кулак. Били точно, влучно, одночасно роз'юшуючи носа та розсікаючи губу. Але цей удар не звалив, удруге влупили в грудину – не молотом, та все одно сильно. Коли Голуб заточився, міцне коліно тут же вперлося в пах, від чого той, не стримавшись, заскавчав, а просто в лоба ткнулося револьверне дуло.

– Хто послав? Хто наказав? Говори, підор, зараз говори!

Голос Теплого впізнав відразу. Його важко з кимось сплутати. Та сказати нічого не встиг – коротко замахнувшись, Жора влупив дулом по лобі, тепер цівка крові потекла ще й з брови, швидко заливши ліве око.

– Хто прислав? Кому служиш, падло? Смерті захотів? Смерті, смерті?!

– Не треба… Теплий, це я…

– Бачу! Все я бачу! По мою смерть прислали тебе, га? Кажи, підорюга!

– Ти що! Жора! Ти що, це ж я…

– Прислав тебе хто!!!

– Скажу!

Дуло відсунулося. Промінь уже не бив у очі. Зробивши крок назад, Теплий запитав не так злобно:

– Валяй. Сповідуйся. Чого мене шукав? Завалити?

– Я до тебе, – Голуб витер кров із лиця. – Нема куди більше йти. Мені самому вирок оголосили. Ще ніхто не знає, що я Балабана… того…

– Балабана? Прошу Балабана? Ти? Чим доведеш, Голубе?

– Слухай… Послухай мене, Теплий… Не можу довести. Ми були сам на сам, там, у тайзі. З нами ще один… Не наш, Офіцер…

– Чому Офіцер?

– Кликуха. Політичний, з війни… Посадили за якусь дурню, не має значення… Він з нами тікав, Балабан таке рішення прийняв. Де зараз – не знаю. З тайги міг не вийти. Але навіть якщо вийшов – не свідок. Хер знає, куди його понесе. Тобі доведеться мені повірити, Теплий.

– З якої радості я мушу вірити тобі?

– А з якого переляку ти вирішив, що я хочу тебе замочити?

Промінь знову вдарив Голубу просто в очі.

– Ти знав, де мене можна знайти. Чутки ходять – мені вирок, Балабан та інші авторитетні злодії під цим підписалися. Де гарантія, що тебе з–за колючки не вивели спецом, аби вийшов на мене та виконав? Могли впрягти тебе в дурне діло, ох, могли.

Голуб наново стер кров, витер руку об штани.

– Хотів слухати – слухай. Грохнеш мене – вали, чорт із тобою. Тільки хто ти? Великий авторитет? Сейфи до війни ламав, потім оскоромився мокрим. Масть не підходяща, щоб усі злодії нашої великої країни спали й міркували, як би ото Жору Теплого підрізати за те, що зсучився. Ти один такий? А ось ні хріна! На кожного час тратити – мозолі зіб'єш. Де тебе шукати – знаю, бо люди з волі вирахували. Сліди лишаєш за собою, Теплий. У твоєму… нашому з тобою становищі це недобре.

– Немає нічого нашого з тобою, Голубе.

– Поки нема, Жора, поки що. Приніс я тобі звістку в дзьобі. В мене он у самого земля під ногами горить. Але ніхто спеціально до тебе ката не засилає. Крутиться така думка, за це відповідаю. Та полювання за тобою, мною чи кимось іншим не аж так на часі. Не віриш – більше мені нічого сказати. Віриш – послухай мене, зливаємося звідси разом. Пірнемо далі, відрубаємо зайвих. Заляжемо на дно, пересидимо хоча б рік. Уляжеться – знову повилазимо. Ось такі мої тобі слова. Ось для чого я до тебе йшов. Сказав усе. Вбивай, Жоро.

Промінь поволі посунувся вбік. Голуб побачив – рука з револьвером теж опустилася.

– Ну, раз так… Тоді здоров, бродяга.

Не встигнувши отямитися, той раптом опинився в коротких та міцних обіймах. Щойно Теплий відсторонився, Голуб пробурчав:

– Пішов ти к чорту, Теплий… То в морду лупить, то обнімається…

– А ти не собачся, Голубе, не собачся. Мою історію краще за мене знаєш, бач, складно розказав. Як мені думати накажеш про все? Про тебе, наприклад. Падаєш з неба, базариш про те, як старого пахана підрізав, тицяєш якесь ржавйо… Перевірити мусив. Хіба ні?

– Твоє право. Тільки ти, Жора, злодія по морді вдарив.

– Так і я не урка базарний, – Теплий розвів руками, заховав револьвер у кишеню широких штанів. – Зап'ємо мирову. І вважай, проїхали. Замазано?

Голуб зробив вигляд, що йде на величезну поступку, тиснучи простягнуту руку.

– Замазано. Ти мене тут лишаєш?

– Є інша хаза. Не одна. Але тебе, Голубе, точно Бог послав.

– Бога нема.

– Значить, є хтось інший. Бо як ще пояснити, крім втручання звідти, – кивок угору, до стелі, – чому ти мене дуже вчасно знайшов. Новини приніс важливі, ось що.

– Важливі?

– Мене оголосили, Голубе. Виглядає, знають, де моє лежбище. Валити звідси треба.

– Куди?

– Інтересне питання. А ще краще – з чим валити? Без хрустів далеко не забіжиш. Бо хрусти – це ксиви, безпека. Не повна, ясно, але – безпека, Голубе. Тому з нами кантуйся. Разом не пропадемо.

– Для того й шукав тебе, Жора. Скільки вас?

– Зі мною – четверо. Було п'ятеро. Одного лягаві поклали з місяць як.

– От вовки!

– І я про це, – Теплий примостився поруч на лежаку. – Ми залягли поки. Так, виступаємо по дрібноті, але не те все, не те. Саме надибали справу, вірняк. Якраз підключишся. Недалеко, в селищі одному. Сатанів називається. Пошурували там мало–мало. Тільки місцеві мусора, думається мені, вже чутка заспокоїлися. Понюхаємо ще трохи, зробимо – і рвемо кігті звідси. Я б до моря подався.

– Чому – до моря? До якого моря?

– До Чорного найближче. Одеса–мама, знайомих тьма. Бував я там до війни. Заляжемо в катакомби – хрін знайдуть. А ще, Голубе, кордон поруч. Контрабандисти, їм війна – мама рідна. Отакий у мене план. Годиться?

Зовсім Голубу легше стало.

Правильно мислить Жора. Чомусь він сам не додумався про кордон та контрабандні стежки. Здорово зникнути з цієї країни, давно пора.

Голова.

Недарма сейфових замків, об які Теплий обламає зуби, ще не придумали у світі.

Так кажуть, у всякому разі.

2

Із бородою Ігор почувався в безпеці.

Спершу було не надто затишно – звик голитися нехай не щодня, але так часто, як дозволяла війна. Навіть у тюрмі й таборі його брили. Цього вимагали дійсні санітарні норми – розводити вошей та бліх начальство не хотіло, можна й по шапці за комах отримати. Але перехід на нелегальне становище вимагав міняти зовнішність. Борода виявилася одним із перших елементів маскування.

Він узагалі швидко переконався – чим простіше, без затій перевтілення в іншу людину, тим менше шансів спалитися. Коли робили нові документи, дуже схожі на справжні, сказали: ім'я краще залишити, а прізвище змінити мінімально. Тепер він став Ігорем Волковим. А пояснювався хід просто.

Досвіду життя за чужими документами він не мав. Значить, до оновлених паспортних даних доведеться звикати. Якщо забудеться, втратить пильність і не відгукнеться на теперішні ім'я та прізвище, тут же викличе підозру. Тим більше – у військовий час. Зараз перша–ліпша відповідальна працівниця тилу накручена закликами про максимальну пильність, бо ворог не дрімає. Найменший сумнів у власних паспортних даних – і все, можна зливати воду.

В такому разі шлях утікача – до першого міліціонера чи першого військового патруля.

Тоді як Ігор Волков мало, чим відрізняється від Ігоря Вовка. А це дозволить йому почувати себе впевнено.

Нові знайомі, знайдені в Солікамську, навчили Ігоря багатьом правилам життя, котрі мусить знати втікач від закону. Вони виявилися не надто складними, не вимагали від Вовка–Волкова чогось надзвичайного. Насамперед він мусив чітко усвідомити: його шукають. Проте не до кінця вірять, що зек без досвіду вибрався з тайги живим. Ігор і сам довго не міг у це повірити: утратив відчуття часу, коли вдень годував комарів та збирав гриби–ягоди, а ночами знову виходив до річки, спускав на воду пнину й віддавався на милість Глухої Вільви. Потім, коли його, зовсім ослаблого, одного ранку виловив у низині старий місцевий мисливець і приховав на заїмці, Ігор зрозумів, чому йому пощастило. Кінець літа в цих краях – не найтепліша пора, осінь, а за нею – зима приходять скоріше. Але серпень для заблукалого в тайзі не надто згубний місяць. Доведеться терпіти комарів та мошку, та все ж краще, ніж холод і голод.

Мисливець спокійно сприйняв факт, що рятує збіглого в'язня. До радянської влади, особливо – до її каральних органів, жителі довколишніх сіл ставилися з глибоко прихованою ворожістю. До того ж тайговик на своєму віку не раз зустрічав кримінальників, аби дійшло, чим Ігор відрізняється від типового каторжанина. На слова його благодійник був скупим. Протримав у лісовій хатинці кілька днів, поки борода втікача не стала жорсткішою. А тоді потай привів до себе додому.

Сільський уповноважений міліціонер цілком міг отримати інформацію про втечу. Тож нова людина привертала увагу. Через те рятівник, котрий виявився бурлакою та мешкав на віддаленій околиці, вивіз Вовка з села сам – знайшов привід поїхати в район, запряг воза, закидав Ігоря порожніми мішками, згори привалив повними. Попередив – у Солікамську розпрощаються, далі справи Ігоря його не обходять. Але добру справу наостанок зробив – передав підопічного з рук до рук поселенцеві – латишу.

Так Ігор потрапив до людей, котрі точно не збиралися здавати його за жодних обставин. Дуже швидко дізнався: п'ятдесятирічний сільський учитель Арвід та його донька, двадцятирічна Зента, від народження кривенька на ліве око, вислані сюди зимою сорок першого разом із іншими, хто не прийняв нову владу в Литві. Вчитель математики при цьому не надто поважав прихильників Ульманіса[8]8
  Карліс Ульманіс (1877–1942) – латвійський політичний та державний діяч. На посаді прем'єр–міністра Латвії 1934 року влаштував військовий переворот, після чого став президентом країни. Офіційно називав себе «батьком нації», згодом почав співпрацю з радянським урядом, підтримав введення радянських військ у Латвію та окупацію країни 17 червня 1940 року.


[Закрыть], маючи на те безліч підстав. Російську мову на засланні Арвід вивчив досить пристойно. Та словникового запасу все одно не вистачало, аби пояснити Вовкові: самопроголошений президент Латвії справді був із диктаторськими замашками. Проте це не давало йому жодних причин без спротиву пускати більшовиків до своєї країни й підтримувати червоний режим. Правда, починаючи доводити, що власна, національна диктатура завжди може бути ліпшою за диктатуру чужинців, плутався, збивався з думки і зрештою припиняв розмову до наступного разу.

Сам же Ігор слухав його стримано та намагався не вступати в дискусії – вони дуже нагадували теревені політичних в'язнів, а приймати їхні висновки щодо влади робітників та селян Вовк далі не міг собі дозволити. Хоча чим більше бачив, чув та переживав, тим частіше ловив себе на думці: ті, хто має такі погляди й висловлює подібні думки, все ж таки в чомусь та й праві. І зроблені висновки вже не вважав для себе крамолою.

Ті кілька днів, що Ігор переховувався в литовців, засланці ризикували не менше, ніж утікач. Благо, потрібну адресу він знайшов досить скоро, після чого своєрідну естафету прийняв невисокий, майже карлик на зріст чоловік з нездорового кольору шкірою на лиці та чіпким, пронизливим та небезпечним водночас поглядом. Назвав він себе Гулею, пояснивши – скорочено від прізвиська Гуллівер. Вірно, як ще прозвати людину такого зросту… Від Гулі дізнався: підлий Голуб теж дав про себе знати, але йому, як на лихо, пощастило.

– Не зрозумів, – здивовано мовив тоді Ігор. – На чиє лихо?

– На наше. На моє, мабуть, – уточнив Гуля сиплувато. – У нас своя пошта, з зонами зв'язок тримається. Тут же не велика земля, Солікамськ, нашого брата скрізь. Радянська влада, мусора – ширма. Вони думають, що все тримають. Насправді їм дозволяють, і вони це знають.

– Тобто?

– Край весь підніметься, як не то. Червоних наші не люблять. Зсучених – так само. Чуть затліє – все, хай зливають воду. Різати червону масть почнуть люто. Поки вони під ружйо своїх поставлять та підтягнуть, розгориться кругом. Знаєш, як у каторжному краї бунтувати вміють?

– Не знаю, – зізнався чесно.

– Один за одного стоять. Ну, а Голуб твій…

– Не мій.

– Хай не твій – просто Голуб. Сука він. Про нього погана звістка прийшла. Вже після того, як ви підірвали. Аби довго не вантажити, ця гнида фармазонська якось так нашаманила, аби з Прошею нашим, царство небесне, в тайгу піти. Ніби когось там притиснув, а потім, після всього, урка прозрів, покаявся, братві в ноги падав – не карайте. Пальця відрізав.

– Хто? Кому?

– Жук той. Самому собі. Як покарання. Або до півнячого кутка – або палець геть перед чесним народом. Ну його, не про те мова. Кажу ж, наші чекали Балабана. Думали, разом із Голубом прийде, тут ми йому й пред'явимо. Голуб прилітає сам. Двинув, каже, коні старий, не витримав переходу. Мій косяк, визнаю – хотів трошки його потримати в надії, хай заспокоїться, проявиться. Викупив, падлюка хитра. Де прокололися – не знаю, але кігті він рвонув, аж задиміло.

– Без документів?

– Як є. Але така тварина в огні не згорить, у воді не потоне, без мила в жопу пролізе. Мусорам не здаси, западло. Десь загубився. Шукатимуть, може, знайдуть. Тоді вже телитися не стануть, вирок готовий.

Ігор із дитинства та юності знав, як живе та за якими законами дає собі раду вулична босота й дрібний кримінал. Та лиш зараз повною мірою усвідомив масштаб охоплення величезної країни злочинною імперією. Держава в державі, висновок однозначний. Причому ця держава, хай таке прикро визнавати, працювала в рази ефективніше, ніж влада, яка нібито мала з кримінальниками боротися. Натомість усі сили колосального апарату, спрямовані не на фронт, кидалися на вичищення антирадянських елементів.

Можливо, вони шкідливіші, заспокоював себе Ігор. Особливо – під час війни. Але крамольні висновки й тут напрошувалися. Литовський учитель Арвід, висланий за те, що не прийняв нову владу – невже він такий самий злочинець, як Голуб? Або – редактор районної газети звідкілясь із неосяжної глибинки, з яким Ігор познайомився в таборі. Того посадили ще до війни. Провина – в тому, що рамочка довкола портрета товариша Сталіна на передовиці виявилася занадто темною. Тож нагадувала траурну, а це – диверсія. Чому ж його недогляд – тяжкий злочин, а сам редактор вважався не безпечнішим за самого Балабана…

Так чи інакше, словам Ігоря повірили. Після чого волю покійного Балабана виконали, перетворивши Вовка на Волкова. Тепер він став крадієм, котрий відбув належний термін, має довідку про звільнення та направляється за місцем постійного проживання, в Московську область. Правда, глибоко в кишені зберігався інший документ, який робив із Ігоря Волкова червоноармійця, комісованого після госпіталю.

Довідка про звільнення дозволяла дістатися з Солікамська до Пермі без перешкод та зайвих підозр: комісованих довкола вистачало. Далі ж злочинна біографія вже була непотрібною. У Московській області списаний з армії боєць – досить звичне явище. Ну а там, куди Ігореві треба далі, на українській території, з такими документами взагалі не виникне проблем. Ніхто не звертатиме увагу на людину, яка повертається з госпіталю Бог знає, куди, бо під час війни втратила всю родину…

Якщо, звісно, Ігор Волков сам її до себе не приверне.

Їхав на перекладних, намагаючись не мозолити нікому очі та по можливості розчинятися в сірій масі таких же подорожніх. На щастя, багато люду поверталося з евакуації. Народ був при всій своїй однорідності доволі строкатим. Затесатися й загубитися серед нього виявилося на надто складно. Оминути Москву не вийшло, й опинившись там, Ігор відчув усю повноту небезпеки. Радянська столиця жила в посиленому режимі, нарватися на будь–яку перевірку й згоріти на рівному місці можна запросто. Ледь переживши ті кілька годин, Волков правдами й неправдами, віддавши майже всі грошові залишки, запхався в найближчий вагон поїзда, що вирушав у київському напрямку. Вже ступивши, нарешті, на перон рідного міста, раптом зрозумів: із часу втечі спливло трохи менше місяця. А здавалося, одісея затягнулася на цілий рік.

Тут із залізничним сполученням складалося інакше. Колії відновлювали швидко, а ешелони гуркотіли на Захід, до лінії фронту, яка ще пролягала по українській території. Через те звичайні пасажири могли дістатися в той бік хіба що на перекладних. Але Ігор тепер став ще обережнішим: голосувати на розбитих трасах вважав більш небезпечним за залізничний шлях. Проте доля вкотре посміхнулася: йому вдалося напроситися в товарний вагон, доїхати до Проскурова, а звідти уже рукою подати.

У сам Сатанів потрапив на початку вересня. Відразу пішов на біржу праці, показав документи. Сумніву вони не викликали. Нікого не цікавило також, як і чому комісований гвардії єфрейтор Волков опинився саме тут. На правах фронтовика дістав місце сторожа в недавно відбудованому Будинку культури – дідок, який числився там зараз, часто скаржився на здоров'я.

Йому належала й робітнича картка. Правда, довелося домовлятися неофіційно. Єфрейтору Волкову, як звільненому з війська через поранення та контузію, закон ще давав додатковий пайок. Але в селищній раді чиновник натякнув, причинивши щільніше двері – от аби товариш Волков поставився з розумінням до того, що цих благ саме тепер не отримає, питань до нього не буде ніколи й ні в кого. Гаразд, вирішив тоді Ігор, усім треба жити. Так і сказав уголос. Після чого гладун із більмом на оці – той самий селищний службовець – довго, навіть запопадливо трусив йому руку, зазирав у вічі, прозоро обіцяв завжди допомагати в разі чого.

А коли знайшовся дах над головою, Волков зробив для себе остаточний та незворотний висновок: Бог – він усе ж таки є. Що б не казали комуністи. Просто, мабуть, у кожного своє уявлення про Всевишнього. А той, як сила вища, боронить всякого, хто раптом перестає в ньому сумніватися.

На квартиру його взяла стара міцна баба Надя, чия хата стояла на околиці Сатанова. Ліс починався відразу за її городом. Варто лиш перейти невеличку, метрів зі сто, відкриту, де–не–де вкриту кущами поляну. Цим житлом закінчувалася вулиця.

Від решти забудов хату баби Наді відділяли дві, дощенту спалені німцями. За кілька тижнів перед відступом есесівці накрили там партизанську розвідку, оточили, зайняли вогнеметом. На лихо здійнявся сильний, зовсім не березневий вітер. Полум'я перекинулося на сусідню хату. Перелякані люди вижили дивом – встигли заховатися в льох, потім уночі обережно вибралися з–під згарища, втекли до лісу. Хата баби Наді вціліла, і з того часу опинилася ніби штучно відрізаною від інших сусідів.

Коли Ігор побачив її, прийшло в голову – вона відірвана від світу.

Його це влаштовувало.

Не встиг освоїтися в маленькій кімнатці на вузькому лежакові – приїхав із Кам'янця прибитий дорожнім порохом ЗІС. З нього вийшов діловий, круглолиций та абсолютно лисий підполковник інженерних військ, разом із ним – стурбована, заклопотана й помітно втомлена жіночка не першої молодості, дуже схожа на хазяйку Волкова: така сама негарна, грубувата, лиш зморщок менше. Поки водій, вусатий мовчазний сержант, приніс відро води й мив припорошене авто, гості взяли бабу Надю штурмом.

Із короткої та нахрапистої розмови Ігор зрозумів: некрасива молодиця – єдина бабина донька, підполковник – її чоловік, у них недавно народилася дитина, а інженер постійно в роз'їздах, бо в тилу є чим займатися. Живуть вони в Кам'янці–Подільському. Квартира казенна, пайок посилений, няньку тримати не хочуть. А допомога там, де є немовля, вкрай потрібна. Тож бабу Надю вирішено забрати з собою на невизначений час. Та побурчала, але затримувало тільки небажання кинути хату без нагляду. Побачивши квартиранта й дізнавшись, що він – комісований єфрейтор, підполковник у наказовому порядку звелів Ігореві лишатися тут, ніби на бойовому посту, й блюсти порядок до повернення хазяйки. Сама ж баба Надя натякнула – картоплю ще не викопали, і старший офіцер швидко вирішив питання. Скільки там того городцю! Сержант на пару з жильцем озброїлися лопатами, за кілька годин впоралися, картоплю завантажили в багажник, чесно лишивши Ігореві мішок. Тим часом підполковник зібрав тещу. Так уже під кінець дня Волков несподівано для себе – й не знаючи, як радіти з такого чудесного збігу обставин, зостався сам у хаті, котра стояла на віддаленні.