Текст книги "Повний місяць"

Автор книги: Андрей Кокотюха

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 21 страниц)

У спину немов штовхнуло – Вовк рвонув, кількома широкими стрибками наздогнав спільників, далі трійця йшла майже головою до голови.

Скільки так пробігли, Ігор не уявляв. Розступалися соснові стовбури, він не оминав чагарів, продираючись крізь них та шматуючи одяг. Якось щастило не заорати носом, дихання теж вирівнялося в такт рухам. Здавалося, всі інші звуки довкола зникли. КолиІ раптово зупинило коротке: «Стій!», Вовк тут же підломив ноги, впав лицем на осінню траву, заплющив очі. З грудей вирвалися часті хрипкі звуки. Він немов пірнув у глибокий бездонний колодязь.

Виринувши, побачив себе на спині, очі проводжали білі, чудернацької форми хмари. Обережно повернувся на бік, у грудях відразу закололо, та скоро минуло. Торкнувся пучками пальців зламаного носа, ніби для перевірки, чи все гаразд. Нічого не змінилося, ніс лишався скривленим і, мабуть, потворив лице. Чому так переймається зовнішністю, Ігор не міг собі пояснити – та прийшло само собою: він на волі, так чи інакше знайде Ларису з Юрком, і рідні люди побачать свого чоловіка й батька негарним.

Чоловіка…

Нині там інший голова сім'ї. Свобода вже не виглядала чимось примарним, недосяжним, небезпечним. Перші кроки зроблено, значить, треба рухатися далі. Вовк сів, намагаючись не робити різких рухів, остаточно вирівняв дихання. Роззирнуся. Проша Балабан та Голуб лежали поруч, також поступово себе опановуючи.

– Йдемо? – запитав Вовк.

– Треба, – прохрипів старий злодій, та спроби підвестися не робив, лежав далі.

– Що?

– Здувся Балабан, – почулося у відповідь. – Вам мене тягнути, братчики. Без мене ви ніхто. Все в Солікамську на Балабані заряджено.

Тим часом Голуб теж сів, підсунувся до стовбура сосни, обперся. Ігор метнув погляд у його бік.

Вираз обличчя щербатого блатаря йому не сподобався.

8

До берега Глухої Вільви дісталися, коли сонце почало сідати.

Від місця вимушеного привалу довелося весь цей час іти не так скоро, як на старті. Балабан нарешті віддихався, підвівся, пішов, але швидко рухатися не міг – мабуть, усе ж не розрахував сил. Тримався за серце, кривився, у якийсь момент викашляв кров та невеличкий шмат легенів. Голуб такому повороту зовсім не здивувався. Навряд чи стан здоров'я пахана останнім часом був для його оточення великим секретом. Інша річ, старий злодій приховував його від сторонніх, а Офіцер своїм до кінця так і не став…

Зараз ясно: далі Балабан зможе йти, тільки якщо добре відпочине. Та Ігор чудово розумів – сталося те, чого не врахував навіть хитрий розум старого блатаря. Бо головним тягарем для втікачів раптом зробився він – той, від кого залежав успіх їхнього ривка.

Поки це не обговорювалося. Навпаки, Голуб із Вовком спершу вели Балабана, підтримуючи під руки з обох боків. Потім почали чергуватися. Нарешті, старий злодій звелів пустити його, мовляв, уже нормально йтиме сам, і справді рушив. Але потрібний темп усе одно був утрачений. В успіх задуманого Ігореві вірилося все менше.

На березі вирішили зробити довший привал. Балабан примостився далі від води, коротко наказав Голубу принести йому напитися. Ані фляжки, ані кухля втікачі з собою, ясна річ, не прихопили. Тож щербатий, невдоволено скривившись, усе ж таки підкорився, черпнув води в жменю, напував старого злодія, немов коника. Той попросив ще, стребував сухаря, мовчки захрумкав. Ігор із Голубом теж абияк утамували голод та спрагу, стежачи при цьому за тим, як сонце повільно й упевнено сідає за верхівки дерев.

– Йти пора, – мовив Балабан, дожовуючи останній кусень сухаря та злизуючи налиплі на долоні крихти.

– Куди? – у голосі Голуба чулася байдужість.

– До чорта на роги, – гаркнув старий злодій. – Тут сидіти будемо?

– Куди ти дійдеш, Балабан… Сам же бачиш…

– Збити собак зі сліду. Водою вздовж берега, вниз по течії.

– Далеко прочапаємо? – визвірився Голуб. – З твоїми темпами – пару кілометрів. Вийдемо колись на берег, але мусора теж не лопухи. Все прорахують, підуть вздовж берега, так чи інакше наші сліди знову надибають.

– Тоді через річку, – вперто вів своє Балабан. – На той берег.

– Ти перепливеш? Місце тут не найвужче. Течія люта, знесе…

– Вас двоє. Перетягнете мене. Слухай, Голубе, не борзій. Ти щось різким стаєш сьогодні. Часу нема розхолоджуватися. Всю ніч треба йти. До ранку. Чим далі, тим краще.

– Ага, краще, – легко погодився Голуб. – Аби ти ще не кашляв та за серчишко своє не тримався… Зв'язався я з тобою…

Поведінка щербатого зовсім перестала подобатися Вовкові.

– Борзієш? – старий злодій уже не приховував погрози. – Нам разом іти, Голубе. Ти це даремно, ох зря…

– Фільтруй, Балабане. Розклади помінялися. Тайга кругом, вона рівняє. Тут нема нікого, крім нас трьох. Так що подумай добре, потім уже собачся.

Тінь на лиці старого злодія враз стала темнішою й густішою за скорі тайгові сутінки. До нього ніби знов повернулися сили. Вовкові здалося – Балабан ураз відкинув від себе років із десять, навіть виріс у нього на очах. Рвучко підвівся, розправив плечі, голос гримнув, аж луна пішла берегом:

– Що сказав? На кого дзявкаєш, сученя? Тобі нагадати? Поплутав зовсім?

Далі Ігор не встиг нічого зробити.

Надто стрімко й несподівано все сталося.

До того ж він за звичкою все ще тримався від блатних на певній відстані. Скоротити її махом не міг. Коли ж зробив–таки різкий порух у їхній бік, Голуб уже виймав із живота старого злодія заточку.

Вовк зупинився. Навіть зважаючи на обставини, він не міг собі уявити, як рядовий бандит, котрий ще вчора за наказом пахана подавав йому кружку з чифірем, сьогодні спромігся запросто підняти на злодія в законі руку. Порушивши цим усі можливі тюремні табелі про ранги й розламавши по сходинках, здавалося б, міцну, будовану десятиліттями ієрархічну драбину. Ігор так само не вирішив, як йому поводити себе. Поки думав, Голуб, притримуючи Балабана за плече, аби не впав, примірився – й вдруге всадив заточку в живіт жертви. Тепер уже цілячись точніше.

Старий злодій захрипів.

Цівки крові потекли з обох кутиків рота. Зараз він став схожий на казкового вурдалака, який перепив крові нещасної жертви.

Забравши руку, Голуб відступив.

Балабан повалився на землю живим мішком.

Розвернувшись до Вовка всім корпусом, щербатий запитав спокійно, ніби нічого особливого не сталося:

– Ти зі мною?

– А…

– На! – різко перервав Голуб. – Проша спікся. Нас тут двоє, ніхто не дізнається. Скажемо – двинув коні по дорозі. Поховали в тайзі. Сам винен.

– Хто?

– Балабан же, хто… Напружив бродяг, кігті рвонути вийшло, прикрили старого. А бач, дарма на себе надіявся. З ним ми б далеко не зайшли, Офіцере. Баласт, гиря. Вдвох проберемося швидше. Сухарі є, маза твоя про сплав водою реальна, впрягаюся. Нам до Солікамська дійти, люди чекають. Є ще в старого можливості на волі… Тобто, були. Ксиви змайструють – не підкопаєшся. Далі – воля, зведу тебе з людьми. Жора Теплий мені кореш. Краєм вуха почув, де він може бути, туди пробираємось. Прийме, як рідних. Аби вибратися звідси, а ми виберемося, Офіцере, нас же…

Відштовхнувшись ногами від землі, Вовк стрибнув.

Тюрма, етап і табір не встигли забрати решту сил. Хоч Голуб виглядав міцнішим, та на боці Ігоря грала несподіванка. У русі встиг перехопити руку з заточкою, повалив щербатого на спину, притиснув вагою тіла, кілька разів ударив зап'ястком, намагаючись вибити зброю – і вибивши її. Відволікся для спроби перехопити. Цим дав Голубу фору – коліно тут же вдарило знизу між ніг, не сильно, але відчутно. Тупий біль змусив Ігоря ослабити хватку. Голуб скинув противника з себе, відкотився, скочив на рівні. Вовк зробив це майже одночасно, і тепер обоє стояли, зігнувши ноги в колінах та стиснувши в кулаки розведені руки. Заточка лежала осторонь, та все одно – між ними.

Ігор зробив обманний рух, ніби збираючись атакувати Голуба голіруч. Коли ж той повівся, піддався – знову стрибнув. Повалився на землю, в падінні зміг дістати пальцями заточену залізку. У перекаті підтягнув її до себе, схопив міцно, скочив на ноги, згадавши спортивну юність. Носок кирзака зустрів щелепу Голуба, котрий миттю опинився поруч. Вовк не мітив навмисне в лице, не лупив носаком прицільно та професійно. Брикнув, сам не знаючи, куди влучить.

Вийшло боляче. Голуб завив, схопився за забите місце, позадкував. Очі горіли ненавистю. Та небезпечна залізяка в Ігоревій правиці все ж таки стримувала. Якийсь час вони стояли один навпроти одного, сопучи й вирівнюючи дихання. Нарешті щербатий вичавив:

– Тобі щастить сьогодні. А може – ні, як глянути.

– І як же можна глядіти?

– Подумай. Разом нам тепер дороги нема. Сам ти не вийдеш звідси. Балабана доведеться лишати. Хіба поріжеш його на філе, – Голуб недобро всміхнувся. – А я вийду. Ми сибіряки, дід у мене білку в тайзі промишляв. Я ж не завжди з блатними гужувався, так склалося. Довга історія…

– Засунь собі свою історію в задницю, Голубе.

– Бач, правда. Не треба воно тобі. Так я пішов. Щасливо залишатися.

Говорячи, щербатий задкував.

Вовк запізно зрозумів його мету.

Стежив за рухами, готувався не пропустити можливу атаку, рахував варіанти. Але зовсім забув, що за спиною Голуба – їхній мішечок із сухарями. Тому розгубився, коли той, спритним жестом підхопивши єдиний їхній харч, переможно підняв трофей у повітря, навіть потрусив здобиччю, хвалячись.

– Віддай! – вирвалося в Ігоря, хоч точно знав – не віддасть, треба забирати силою.

У відповідь Голуб зігнув у лікті ліву руку, помахав перед Вовком, показуючи непристойний жест.

– Забери! Йди сюди, забери, фраєр дешевий!

Зціпивши зуби, Ігор ступив уперед.

За спиною голосно застогнав Балабан.

Насилу стримавшись, аби не повернутися й не відкрити себе для контратаки, Ігор замість наступати, відійшов, ставши так, щоб прикрити пораненого старого собою. Стогін повторився. Зрозумівши – Вовк не збирається далеко відходити від Балабана, щербатий знову переможно махнув мішечком, позадкував, ступив у воду.

Так, спиною вперед, відходив униз за течією.

Коли відстань між ним та Ігорем стала безпечною, спокійно розвернувся, пішов уперед, не повертаючись. Вовк уже збирався зробити останню спробу наздогнати втікача, та стогін старого злодія його зупинив. Тож лишалося присісти біля пораненого й у безсилій люті дивитися, як постать Голуба віддаляється, розчиняється в сутінках, котрі впевнено перетікали в ніч, та зрештою зникає за вигином Глухої Вільви.

Поки ще можна було щось роздивитися, Ігор обережно повернув пораненого Балабана лицем догори. Старий сучив руками, намагаючись закрити рани на животі, ніби так зупинялася кров та відстрочувалася смерть. Роздобуті для втечі сірники лежали в кишені його ватяних штанів. Витягнувши їх, Вовк пошукав, що б запалити, нічого не знайшов і просто чиркнув одним.

Чоловікові, котрий кілька років день у день бачив на фронті кров та скалічені тіла, досить було одного короткого погляду, аби зрозуміти: старого ще можна врятувати, якщо негайно перев'язати, доставити в госпіталь та зробити операцію. Звісно ж, тут, серед глухої тайги, про це годі й думати. Значить, Балабан стече кров'ю. Й помре навіть раніше, ніж від своїх хвороб. Жодні старання Ігоря тут не допоможуть.

І все одно Вовк не здавався. Прибравши закривавлені руки від ран, він обережно задер на пораненому теплий светр, намацав заправлену в штани полотняну спідню сорочку, потягнув.

– Чого… ти чого…

Очі Балабана дивилися на Вовка дуже спокійно. Губи ледь ворушилися, та говорив старий злодій чітко.

– Перев'яжу.

– Не треба… Голуб – сука… Я знав…

– Чого ж тоді пішли з ним?

– Жереб витягнув. По–чесному все… Порядок… Не треба…

– Чого не треба?

– Здохну… Хотів померти… на волі… А так здохну…

– Теж на волі.

Виправдання дійсно вийшло слабеньким.

– Вірно… На волі… Річка, дерева пахнуть… Пташки… Ти чуєш птахів, Офіцере? В бараку їх не чуть… Знаєш, що за пташки?

– Ні.

– І я не знаю… Жаль… Відхідну співають… мені… А хто – хрін утнеш… Ти не сиди тут біля мене, Офіцере… Йди… Дійди тільки… Знайди…

– Кого?

– Хоч падлу ту, яка тебе сюди… Потім бабу твою з дитям… У мене не буде ніколи… Обірветься… Чомусь тільки тепер доходить: не продовжиться рід…

– От коли заговорили, – Ігор вирішив обмежитися лиш цим, не бачив смислу у спробі виховувати перед смертю старого, битого, бувалого в бувальцях злодія.

– То дурня… Я чув, Голуб тобі щось кричав… Він не все знає…, – дихати Балабану ставало дедалі важче. – Дійди до Солікамська. Дійдеш, знаю… Не попадися, дійди… Запам'ятай адресу… Запитаєш Короля. Скажеш – від Балабана. Про все йому… ну… що тут бачив… Документи там є, гроші… Король допоможе зникнути… Він на мене чекав… Кореш мій давній… Мене тут… Пташки… Вода тече… Я чую, як тече…

– Адресу! Чорт, адресу!

Балабан говорив зовсім тихо. Аби розчути, Вовк змушений був нахилитися ближче. Сподівався – усе вірно запам'ятав. Повторив про себе.

Повіки старого опустилися. Зімкнулися губи.

Ігор намацав нитку пульсу на шиї. Б'ється. Слабенько – але сіпається. Живий ще. Надовго? Хто знає…

Ніч остаточно вступила у свої права. З–за верхівок обережно, ніби боячись потривожити спокій утікача, визирнув місяць. Блиснула в його сяйві річка.

Дійди. Дійдеш, я знаю.

Колишній старший лейтенант Червоної Армії, засуджений за статтею п'ятдесят вісім, пункт десять, ворог народу, втікач, озброєний лише блатарською заточкою, Ігор Вовк підвівся, зітхнув, глянув на місяць. Потім – на воду. Знову зітхнув.

А тоді, не повертаючись уже до непритомного старого злодія, неквапом зайшов у річку.

Відчув силу течії. Спробував зрозуміти, де вона меншає.

Зайшов у воду по пояс, зовсім не відчуваючи холоду.

Ліг, спіймавши плин води.

І поплив.

Розділ третій
Місяць у Водолії

1

– Ух, яке товариство! Вечір добрий. Між іншим, Савичу, я вас замучився шукати!

– Ви працюєте в міліції, Андрію. По старому – поліції…

– Так–так, товаришу Нещерет! Я вас попрошу! – Левченко додав голосу вдаваної суворості. – Поліція – то одне. Міліція – абсолютно, я б сказав – кардинально інше. Всякий, хто порівнює міліцію з царською, чи не дай Боже – німецькими поліцаями, негайно піде під суд!

– Дякую, що хоч не під трибунал. Але я закінчу.

Це була улюблена фраза доктора Нещерета. Познайомившись із ним не так давно, Андрій спілкувався з лікарем лише по службі. Часом здибалися отак, коли той заходив до Поліни Стефанівни на чай і карти. Лікар із бібліотекаркою виявилися майже однолітками, мали багато спільного, обоє любили преферанс та покер. Подекуди Стефанівна розкладала пасьянс чи гадала, від чого Савич діставав помітне задоволення. Іноді Левченкові здавалося – немолоді люди просто небайдужі один до одного. Не бачив у цьому нічого поганого, іноді просто тішився, дивлячись на парочку збоку. Ну, а як уже говорили, коронні фразочки запам'ятовувалися. Найчастіше, коли Нещерет збирався щось закінчити й попереджав про це, все лиш починалося. Доводилося вважати, аби не втрапити в словесний капкан.

– Ну–ну, – кивнув Андрій.

Знявши кашкета, він пригладив йоржик волосся та намагався не затримувати погляду на ще одній гості. Котра з його появою стихла й завмерла, ніби її застукали за чимось непристойним.

– Так я ось про що, пане Андрію…

– Знову ваша звичка панькатися!

– До моїх звичок ви звикли, пардонте за тавтологію! Гаразд, товаришу Левченко, ви служите в міліції. Уточнювати коло ваших обов'язків не будемо. Для нас важливо інше: ви ловите злочинців. Ви їх шукаєте. Отже, ви – пошуковець, нишпорка. Детективними історіями не цікавились?

– У житті вистачає.

– Даремно. Часом вигадані злочини, придумані вбивці та несправжні сищики дають таким, як ви, Андрію, масу підказок. Керують вашими діями, так чи ні?

– Ніхто моїми діями не керує. Хіба начальство, – Андрій посміхнувся. – Ви ось все колами ходите, Савичу. Ніяк не закінчите.

– Момент–момент! Чому вчать сищиків справжніх, як ось ви, ті детективи, котрих вигадали письменники? Люди, зовсім не знайомі з вашою службою, взагалі далекі від реального життя?

– І чому ж вчать? – взявши собі табуретку, Левченко присів до столу.

– Хочеш розгадати страшну та заплутану таємницю, хочеш когось або щось знайти – дивитися треба під носом! – видав Нещерет переможно. – Розгадка часто проста. І вона – перед очима! Повертаючись до вашого питання, Андрію. Кажете – замучилися мене шукати? А не треба мучитися! Слід просто повернутися до себе додому. І все відразу з'ясується, стане на свої місця! Я у вас під носом, ось тут, нікуди особливо й не ховаюся!

– Он ви як завертаєте!

У подібних словесних пасажах був увесь доктор Нещерет. Хоча переставав грати й чудити, коли йшлося про його суто професійну, медичну сферу. Там пояснював усе чітко, стисло, ясно.

Медицина в міліцейській роботі завжди допоміжна. І хоча для розтину, якщо це було необхідно, тіла відправляли анатомам в область, Антон Савич постійно надавав на місці ті консультації, котрі не вимагали деталей.

Зовні Нещерет нагадував усіх старорежимних професорів разом узятих, бачених Левченком у кіно. Не обов'язково ці благообразні дивакуваті живчики були лікарями. Та будь–хто з них цілком підходив, коли треба порівняти з кимось сатанівського доктора.

На думку Андрія, якби Нещерет мав трошки більший зріст, цілком ставав подібним до вченого мужа з кіно про депутата Балтики, якого зіграв Микола Черкасов. Між іншим, самому Андрієві кіно не сподобалося. Він чомусь неохоче сприймав історії про те, як аристократи під фінал починали загравати з пролетаріатом. Та списував це на свої особисті таргани. Тим більше, що Антон Савич був подібний не на самого актора, а на зіграного ним вченого Полежаєва.

– Давно сидите?

– Не дуже. Любі з нами не дуже цікаво, в карти вона не грає…

– Не граю! – не втрималася дівчина, якої Андрій уперто намагався не помічати, й додала ображено: – Але мені цікаво! Ви знаєте, Андрію Петровичу, що сьогодні – повня, а місяць – у Водолії?

Левченко з докором глянув на Поліну Стефанівну.

– Морочите голову дівчині. Й нам заразом. От для чого?

– Ці дні повинні єднати близьких по духу людей, – не знітившись, пояснила бібліотекарка. – Ми тут, я сподіваюсь, всі такі. Збіг показовий, Андрію.

– Який збіг? Нічого не розумію! Й не хочу, якщо чесно!

– Бачу, що не хочете. За чесність – дякую, – Стефанівна ледь помітно кивнула. – Але карти все одно сьогодні лягають не до вас. Повний місяць, серед іншого, найкращий час для активної трати накопичених сил. А зараз, коли нічне світило ввійшло в знак Водолію, природа вимагає від людей бути сміливими й давати волю бажанням. Бачте, все сходиться.

– Нічого я не бачу, – відмахнувся Левченко. – Цікаво, для чого вашим гостям усі ці казки.

Нещерет тут же підняв руки на рівень плечей:

– Здаюся, здаюся! Моя місія дуже проста – привів сюди Любочку, аби не ходила одна після заходу сонця. Чоловічої компанії їй не вистачає. А крім мене, немолодого, нема кому підставити плече.

Андрій весь цей час уникав погляду дівчини. Ясно, знову ці забави зі спробою звести героя війни з медсестрою, котра нерівно дихала до нього й не надто приховувала це. Вона вже працювала тут разом із доктором Нещеретом, коли Левченко лишився в міліції. Знав про неї лиш те, що була в партизанському загоні, теж при госпіталі, тож відразу відкинув захід лікаря з приводу Любиного боягузтва. Більше року партизанки напевне вилікували в молодої жінки навіть найпотаємніші боязні.

Як давно помітив Андрій, військовий час, особливо для тих, хто кілька років жив під німцями, загалом змінив звичні людські уявлення про страхи. Навпаки, берегтися й вважати слід удень. Безпечнішими для багатьох ставали вечори й ночі. Звісно, з нічного затишку могли виринути зненацька як свої, так і вороги – але водночас темрява ховала, давала значно більше шансів на порятунок.

Тому не обдурите, добрий докторе Нещерет!

– Ми з вами разом проведемо Любаню до самої хати, – пообіцяв великодушно, додавши чого: – Я все ж таки з пістолетом. Тільки, раз уже я вас знайшов, Савичу, ходіть на пару слів.

– Страшний секрет? – лікар з удаваною суворістю зсунув брови.

– Не знаю, чи страшний. Але дамам точно не цікавий. Потім повечеряємо – й гайда. Чимось погодуєте, Стефанівно?

– Знайду, – буркнула бібліотекарка. – Ви давайте, пліткуйте. Ми ось із Любою теж без чоловічих вух поговоримо. Нам є про що, правда, доцю?

Дівчина кивнула. Війна зробила її сиротою, тому до Поліни Стефанівни тягнулася, немов до матері.

Та не була проти. Бо в неї теж нікого не лишилося…

2

Чоловіки вийшли на ганок.

Андрій прихопив армійський планшет, де, крім необхідних у даний момент паперів, тримав ще й папіроси. Поки лікар ляскав себе по кишенях, шукаючи свої, витягнув коробку «Казбеку», широким жестом простягнув:

– Труїться, Савичу.

– А я не курив до війни, – сказав доктор, делікатно беручи цигарку двома пальцями. – Повірити важко, що дожив майже до шістдесяти – і ніколи не оскоромився. Саме якось закурилося, знаєте…

– Вам скільки? – Левченко підніс сірника.

– Буде шістдесят один.

– Добре виглядаєте.

– Ой, товаришу старший лейтенант, обійдуся без зайвих компліментів. Я не благородна дівиця – раз. Чудово розумію, як зберігаються люди й організми у війну – два. Ще з громадянської пам'ятаю.

– Були на фронті? В кого?

– Не потрапив. Але військове становище чіпає всіх. Війна, молодий чоловіче, не проходить повз вас, навіть коли ви захотіли пересидіти важкі часи в підземному бункері. Власне, раз ви полізли в цей бункер ховатися від бомб, значить, збройний конфлікт вас уже торкнувся.

Левченко збив попіл собі під ноги. Нещерет, роззирнувшись, знайшов поруч трохи вигнутий череп'яний шматочок. Акуратно постукав по ньому краєчком цигарки, яку стискав між середнім та вказівним пальцями правиці, наче затис ножицями.

– Аби ми весь час лише псували легені нікотином, Андрійчику, мене б як лікаря все вдовольнило. Рак легенів тепер вилікувати простіше, ніж пришити людині руку, ногу, а то й голову. І досить про це, я вас слухаю.

Говорячи так, Антон Савич тупцяв, пересунувшись трохи в бік. Це теж була манера, до якої Андрій уже звик. Від стояння на одному місці в нього швидко терпнули ноги, тож у такий спосіб лікар боровся із прикрим явищем.

Левченко знову струсив попіл.

– Ви б лишили ту затію.

– Ви про що?

– Партизаните з Поліною, я ж бачу. Чисто свати… Дівчині може й не хочеться…

– Для цього ви мене розшукували? Несерйозно, товаришу Левченко, ох, несерйозно!

– То я так, до слова. Мені зараз не до стосунків із дівчатами. Хай навіть вони такі гідні в усіх відношеннях, як ваша… наша… Люба, коротше кажучи. Якщо вам справді нема чого робити, крім як влаштовувати чуже особисте життя, про своє потурбуйтесь. Стефанівна он до когось дихає уривчасто…

– Я вас слухаю.

З тону доктора Левченко зрозумів: тему слід поміняти. Але Андрій поки не придумав, як почати. Тому й тягнув час, заговорюючи й подумки добираючи потрібні слова. Надто дивним виглядало те, що він збирався розказати Нещеретові. Аби ще взяти зайву хвилину на остаточні роздуми, розправився з папіросою фінальним, третім затягом, кинув бичок під ноги, роздушив підошвою.

– Так, пора до справ.

Андрій сам не зрозумів, що змусило його озирнутися, при цьому мимоволі глянув на кружальце повного місяця, котрий поволі набирав сили з настанням ночі.

– До справ, – повторив він, і, махнувши рукою, вирішивши більше не шукати потрібних та правильних фраз, мовив: – Мені тут розказали під великим секретом…

– Що?

– Зараз… З чого б почати… З кінця почну. Ми ж із вами не хочемо паніки в Сатанові? Люди тут і так налякані, вовками в тому числі… Чи вовком, він може бути один… Крім мене й того чоловіка в Кам'янці про це не знатиме більше ніхто. Поки я сам не розберуся, в чому тут капкан. Ви ж, здається, якийсь там професор?

– Я міг стати доктором медичних наук перед війною, – це прозвучало водночас гордо й виклично. – Вас зацікавили подробиці моєї кар'єри вченого?

– Інше мене цікавить, – Левченко взяв ще одну папіросу, замислено постукав гільзою об кришку коробки, тоді рішуче поклав назад. – Добре. Те, що я скажу, повинно лишитися між нами. Прохання, наказ – сприймайте, як хочете.

– Тоді краще прохання.

– Хай, – легко погодився Андрій. – Значить, штука в нас така. З кінця весни, ось уже, рахуйте, четвертий місяць, хижаки, ймовірніше за все – вовки, нападають на людей та загризають їх. Коли це сталося востаннє, був іще живий Тищенко. Йому подзвонили з області. Розпорядилися доправити в тамтешній морг хоча б одну жертву. Хтось там аж із Києва приїхав чи прислали якогось грамотного, я не вникав. Суть справи мені пояснив сам Тищенко, буквально за день до загибелі. Все починає відновлюватися й працювати, повертається з евакуації різна інститутська професура. Ніби біологи чи зоологи, не скажу зараз точно, звернули увагу на наш випадок, із хижаками. Пояснили так: улітку звірі не бігають голодними зграями. Навіть один звір уникатиме людей, бо влітку хижакам є, що жерти. Звідси висновок: часті випадки нападів означають – у нашій окрузі завівся скажений вовк.

– Я підозрював, – спокійно відповів Нещерет, акуратно роздушуючи свій недопалок об черепушку. – І, здається, намагався щось подібне озвучити раніше, коли все почалося.

– Ага, пам'ятаю. Тільки тоді Тищенко відмахувався від вас, бо правда не до вовків. Після того дзвінка теж відмахнувся, звелів мені доставити труп вдови Перепелиці в область. Її саме збиралися ховати, так начальник ще сказав – одним похороном менше. Чи пожартував, чи щось таке… Не суть. Я відвіз тіло й забув про це. А тепер ось був по справах у Кам'янці, вже як виконуючий обов'язки начміла… Зустрів того чоловіка, значитця, якому загризену Перепелицю передав, так би мовити, за описом. Я по своїх справах їздив, у нас же тут банда шурує…

– Андрію, ви ж не про банду мені збираєтесь розказати.

– Вірно. Я сам не втямив, Савичу, до чого веду. Не вкладається в голові. Ні в мене, ні в того чоловіка з Києва. Він, виявляється, досі там сидить, щось вивчає. Тобто, вже не сидить, поїхав. Я застав його з чемоданом, управа машину йому виділила, до станції докинути, на поїзд. Впізнав мене. Каже: хотів Тищенку якось дзвонити, може, навіть приїхати сюди, до нас. А його вбили, виявляється.

Тут Левченко примружився, намагаючись максимально чітко й точно передати зміст розмови. Досі не вірилося, що відбулася вона сьогодні по обіді. Нещерет терпляче мовчав, далі тупцяв, уже ставши до Андрія з іншого боку.

– Не знав той чоловік, кому доповісти, – повів далі. – Дуже свербіло. Признався – не може з цим усім спати нормально. І порадитися толком нема з ким. У Києві, казав, піде по інстанціях. Чи взагалі в Москву доведеться їхати… Якщо в столиці є до таких історій діло.

Андрій далі відтягував момент істини. Те, заради чого шукав доктора цілий вечір, сказати ніяк не наважувався, аби не виглядати смішним. Нещерет помітив це.

– Досить ходити кругами, Андрію.

І то так.

Досить.

– Той чоловік, забув уже, як його звати, досліджував рану. Укус. Горло пошматоване, та ви теж бачили. Не розбереш відразу, як рвали, один звір чи кілька. Але слина залишилася. Частки слини.

Тепер Левченко знову витяг папіросу, вставив до рота, прикурив, наче перед наближенням атаки.

– Він нічого не розуміє, Савичу. І я разом із ним, коли це почув.

– Що почули, Андрію?

– Про слину. То була людська слина. Горло шматувала або людина, або… Думаю, всіх інших – так само вона… Він… Воно…

Сказав.

Хоч і не стало на душі легше.

3

Коли повернулися назад до хати, Люба саме збиралася.

Хоч Левченко з Нещеретом принесли з вулиці напругу, в кімнаті теж було не без цього. Схоже, Поліна Стефанівна вирішила скористатися моментом й провести з дівчиною виховну бесіду. Напевне намагалася навчити її, як поводити себе, аби предмет дівочих зітхань не вернув носа.

Андрій мав усі підстави для подібних підозр: сам вислуховував повчальні лекції про те, як важливо в непростий воєнний час триматися купи молодим та здоровим людям, юнакам і дівчатам. Важко всім, але жінкам особливо – жаліти їх треба. І не просто так, як воїн на привалі: нашкодив та пішов уперед, на Захід. Тут, у тилу, кожен мужчина цінується. А якщо разом триматися – ще краще, не всякому пощастить. Поки Стефанівна не переходила на особистості, Левченко кивав та відбивався загальними фразами. Та щойно бібліотекарка згадувала Любаню–медсестру, Андрій різко присікав спроби сватання.

Не те, щоб йому не подобалася Люба. Навпаки, за інших обставин він радо пішов би назустріч та спробував, чим чорт не жартує, створити сім'ю. Бо рвався на фронт, але здається, питання вирішене. Віднині його передова – селище Сатанів на Поділлі. В тилу теж своя війна й можуть убити будь–якої миті. Але жінкам важливіше те, що обранець уже воювати не піде. Вдовами передчасно вони не стануть – ну, хочеться їм так думати. Люба – не виняток. Та була одна обставина, з якою він мусив рахуватися. Пояснити це не міг навіть квартирній хазяйці, якій довіряв, вважаючи надійною людиною. Й складно, майже неможливо було відкрити другу, потаємну натуру не лише Любі – будь–якій іншій дівчині, котра може трапиться на його шляху…

– Куди так рано? – запитав Нещерет, і Андрій оцінив витримку лікаря: навіть сутінковий згусток не сховав виразу його обличчя після почутого.

– Піду. Заговорила я Стефанівну зовсім. Завтра на роботу вставати.

Накинувши легенький плащик та накривши волосся простенькою хусткою, Люба натягнуто посміхнулася Левченкові, даючи зрозуміти: говорить саме до нього:

– Жаль, не вдалося толком побути. Все справи чоловічі. Для нас, бабів, часу не знаходиться.

– А ми саме збиралися. Поговорити, чаю…

– Якось потім, товаришу міліціонер, – Люба обдарувала його сумною посмішкою. – Тепер уже до нас заходьте. Не все ж мені бігати. Звиняйте, що ось так увірвалися.

Ситуація надто стрімко ставала ідіотичною, розкручуючись до глухого кута. Левченко бачив неприховану образу на дівочому лиці – і нічого не міг із собою зробити. Олії у вогонь підливала Стефанівна самим своїм виглядом: стояла біля столу, стиснувши губи в пряму лінію та висловлюючи тим самим німий докір.

– Люба… Ну, якось неправильно… Хоч проведу…

– Не варто, Андрію. Займайтеся своїми справами. Ще побачимось, Сатанів не аж такий великий.

Перш, ніж Левченко придумав відповідь, Люба махнула худенькою рукою й вийшла. Не стрималася – сильніше, ніж слід, грюкнула дверима. Звук дав сигнал – Андрієві урвалося:

– Ну, Стефанівно, от як це розуміти! Ми скільки разів говорили з вами! Їй–Богу, ніхто не просить вас влаштовувати моє особисте життя!

– Не в коня корм! – огризнулася хазяйка. – Це замість подяки мені, Андрію? Не думала я, ох, не думала, що ви солдафон! Бачила всяких, але такого! Дівчину б пожаліли!

– Самі пожалійте її, Поліно Стефанівно, самі! – розійшовся Андрій. – Ось Антон Савич, старший чоловік, збрехати не дасть: ви ж буквально в койку її до мене кладете!