Текст книги "Повний місяць"

Автор книги: Андрей Кокотюха

сообщить о нарушении

Текущая страница: 16 (всего у книги 21 страниц)

– Не страшно, – спокійно мовив повстанець, розмотав онучу, відкрив поранену ногу, повторив: – Не горе. Могло гірше бути. Поки не вояк, але заживе. Відлежатися треба.

Здавалося, для велетня пошкоджена нога справді мало, що значила. Прикрість, неприємність, але зовсім не трагедія. Поворушивши пальцями, повернувся до розповіді, і далі прозвучало дуже буденно:

– Карателі німецькі нас не розрізняли. Одного разу, десь наприкінці вересня, так, як зараз, налетіли на їхню облаву, влаштовану на партизанів. Хто вцілів і попався, потрапили з ними в один полон. Недалеко від Проскурова сталося. А потім мене ще з кількома хлопцями перевезли сюди.

– Тут був табір?

– Вони це називали об'єктом.

– Хто?

– Німці. І ті, хто нам перекладав. Я ж мови–то не знаю…

Їх спершу тримали тиждень за колючим дротом, у таборі для полонених. Там в'язні відразу поділилися на групи: не зважаючи на однакове становище, вважали мудрим триматися окремо.

Найбільше було червоноармійців. Усі називали себе рядовими, єфрейторами або сержантами. Табірна агентура намагалася винюхати, хто з них все ж таки перевдягнений офіцер, або ще краще – політрук чи просто комуніст: партійний квиток мали не лише командири. Захоплені в полон радянські партизани відразу примикали до них.

Ще один гурт – поліцаї, в недалекому минулому – такі ж самі бійці Червоної Армії, дезертири або полонені, котрі погодилися співпрацювати з німцями, та звичайні кримінальники. Вони гуртувалися з цивільними, серед яких були переважно колишні радянські службовці, котрі працювали на окупаційну адміністрацію. Всі вони сиділи в таборі за вироком окружних та міських судів – крадії, шахраї, ті, хто погано виконував свої обов'язки. Їхні провини не підпадали під компетенцію військових судів та, відповідно, не вважалися військовими злочинами. Ця публіка зазвичай мусила відсидіти в таборі від трьох до шести місяців. Та декому вистачало місяця, аби розкаятися та просити про амністію. Як устиг переконатися Грім, прохання часто задовольняли.

Таких, як він сам, повстанців, у таборі виявилося найменше – лише дев'ятеро. На них однаково зиркали вовком червоноармійці та колаборанти. Але за великим рахунком представники всіх груп в'язнів дивилися на інших косо. До бійок не доходило. Якось поліцай щось не те сказав російському солдатові, той вдарив навідліг, спалахнула сутичка. Табірна охорона навела порядок швидко: тут же, на невеликому табірному плацу, не обтяжуючи себе встановленням конкретних винуватців, розстріляла обох.

– Ми з хлопцями намагалися нікуди не влазити, – говорив велетень. – Навіть почали потроху думати, як би звідти вирватися. Можна було напасти на охорону, там здебільшого поліцейські, з місцевих. Пси, але не аж такі натаскані. Тільки не встигли. Штраус приїхав.

… Високий худий німець, у круглих окулярах, з видовженим обличчям та гострим підборіддям, назвався вишикуваним в'язням Штраусом і надалі велів лише так до нього звертатися. Говорив російською, ламаною, але зрозумілою. Запрошував сильних та здорових чоловіків покращити умови свого перебування. Ніхто не пропонуватиме вам зраджувати батьківщину та ідеали, говорив Штраус. Наголосив: він офіцер, проте донедавна був цивільною людиною. Його знання як ученого виявилися потрібними рейху й фюреру тут і зараз. Тож, будучи гуманістом, поважає вибір всякого, хто відмовляється служити Німеччині. Його пропозиція – просто поміняти цей табір на більш комфортний об'єкт.

Бажаючих не було. Тоді Штраус, порадившись із комендантом, щось коротко наказав охороні. Німці відділили від загального гурту своїх справедливо покараних служок, залишивши червоноармійців, партизанів та повстанців. Потім Штраус наказав їм вишикуватися в один ряд, заявивши при цьому: раз нема добровольців, значить, доведеться йому повести нерозумних до щастя своєю залізною рукою. Й почав відбирати.

Громові звелів вийти зі строю першим. Повстанець потім пригадав: Штраус від самого початку поклав на нього оком, вирізнивши серед інших. Крім нього, до гурту долучилися ще шестеро. Не всі богатирі, та всі – досить міцно збиті, ставні мужчини. У Грома склалося враження – німець обирає людей, мов породисту худобу. Далі щасливців, як назвав їх Штраус, загнали в критий брезентом кузов вантажівки й повезли в невідомому напрямку.

– Це вже потім, коли об'єкт раптом стали бомбити, і вдалося під шумок утекти, я розібрався, де є, – пояснив велетень. – Тоді ж нічого не розумів. Везли Бог знає, скільки часу. Вивантажили серед лісу, на якійсь галявині, обнесеній колючкою. Загнали в барак і почали годувати.

– Отак відразу? – здивувався Левченко.

– Помили спочатку. В бані, справжній.

Дійсно, на території, куди за наказом Штрауса завезли шістьох полонених, стояла лазня. Вона виглядала недавно поставленою. Як і барак, куди їх помістили і який називали блоком, тож самі в'язні далі теж почали іменувати так своє нове житло. Порівняно з табірним бараком блок виявився ще й комфортабельним: койки замість нар, чиста постільна білизна, лікарські капці без задників. У бані видали мило, кожному – по маленькому бруску. Затим – спіднє, кальсони та сорочку, все німецьке. Але іншого одягу не видавали, мешканці блоку отримали своє, лиш прожарене й випране в розташованій тут же невеличкій пральні.

Кілька наступних днів усім шістьом встановили чіткий розпорядок дня. Ранній підйом, зарядка на обладнаному спортивному майданчику під керівництвом м'язистого німця–єфрейтора: нічого не говорив, лиш свистів у сюрчок, віддаючи накази жестами. Далі – сніданок, потім – по черзі до Штрауса, в центральний корпус. Так називали найбільший будинок, котрий всередині нагадував лікарню. Втім, німці не особливо приховували, що нових мешканців об'єкту збираються всебічно обстежувати й лікувати. Від першого ж дня всі здавали на аналіз сечу, кал, кров, отримували якісь таблетки, уколи. Кожному призначали однакові, але зовсім не зрозумілі медичні процедури. Затим – обід, чергова порція фізичних вправ, потому – відразу на контроль до Штрауса та його помічників у білих халатах. До вечері – вільний час, на ніч знову обстеження.

– Може, тиждень так тягнули. Може – більше, дні не рахував, – пояснив Грім. – З нашої компанії я був один із повстанської армії. Решта – москалі та українці, троє фронтовиків, двоє партизанів. Причому, така доля, одного загарбали разом зі мною. Ми повоювали, розбіглися, а німці потім їхній та наш загони накрили. Але все одно, хоч ми і разом були, балакати з ними не хотілося. Та й вони на мене зиркали вовками. Правда, між собою шепотілися. Дещо я почув. Теж не дурний, змикитив – не дарма нас тут лікують та годують, мов свиней на Різдво. Вже грішним ділом подумав: мо', правда зарізати хочуть, людожери вони там усі. Але одного дня все помінялося.

– Перестали годувати?

– Ні. Забрали першого. Павлом звали, пам'ятаю. Один із партизанів, до речі.

… Хлопця просто не випустили з лікарні – так мешканці охрестили найбільший будинок і називали його між собою. Трохи згодом Грім на власні очі бачив, як німець у білому халаті та з марлевою пов'язкою на лиці виніс одяг Павла та спалив його у залізній діжі біля бані. Взагалі персонал та охоронці, котрих по периметру було досить багато як для такого невеликого об'єкту, поводили себе так, ніби мешканців блоку для них не існує. Вірніше, вони є, їх треба годувати, мити, водити на обстеження, стежити, аби не повтікали чи чогось із собою не зробили. Так ставляться власники до худоби, живих істот – але не людей.

Наступної ночі вони почули дикий крик.

Хоч волав явно дорослий чоловік, причому – роздирався жахливим болем, інакше не скажеш, у цих пронизливих звуках чулося щось нелюдське. Ніби в людському тілі визріла хижа тварина, тепер їй стало раптом тісно і вона виривається назовні. Роздираючи при цьому плоть по живому. Мешканці блоку підхопилися зі своїх койок разом, кинулися до виходу. Їх там уже чекали: в проймі з'явилися мовчазні автоматники, посунули вперед, відтісняючи полонених усередину. Моторошний крик при цьому ніби підсилився, чувся ясніше, з чого Грім зробив висновок: той, хто так страждає, бігає по двору, і його або не можуть зловити, або не зупиняють.

А ще він устиг побачити над головами автоматників клаптик нічного неба.

Верхівки дерев.

І коло повного місяця.

Потім блок зачинили ззовні. Крики чулися ще довго. Тоді раптом стало тихо. Та ніхто не збирався спати. На ранок двері відчинили, погнали на зарядку ніби нічого не сталося. Знову ситно нагодували. Та замість проводжати в лікарню, відправили назад у блок. Де всю команду раптово, майже одночасно звалив міцний сон.

– Ми потім ще кілька разів так засинали, – пояснив Грім. – Не сумнівалися, що підмішують якесь шкідництво в їжу. Не їсти? Ніхто не пробував. Вони всі, звісно, совєцькі, але я скажу – хлопи міцні. Бійці, визнаю.

– Думаєш, лише ваші повстанці вміють воювати?

– Ніколи так не думав, – відмахнувся велетень. – Я ось про що. Страхопудів серед нас не було, визнаю. Коли все це почалося, забули, хто ми кому є, разом стали триматися, говорити. Так усім зробилося страшно. Мені теж. Бо до кожного дійшло: не інакше Павло, партизан, кричав тієї ночі. Не лише тієї, наступної повторилося все. Нас, правда, вже закривали. Далі знову присипляли. Вдень ходили, мов ватяні, так дурман діяв. А тоді щоночі нас почали заглушувати. Відтоді якось так дні змішалися, ми вже перестали їх контролювати. Поки ще одного з нас не забрали туди, до Гота.

Левченко стрепенувся.

– Куди? До якого Гота?

– Хто його знає… Один із нас трохи розбирав німецьку. Коли Штраус обстежував його в їхній лікарні, читав якісь результати аналізів, коментував їх зі своїми… з іншими, хто там був, німцями, то час від часу згадував якогось Гота.

– Що значить – згадував?

– Слухай, не знаю я тієї мови! – вигукнув Грім. – Навіть не дослухався до їхнього кумкання. А той хлопець, Ілля, з Рязані, розумів. Виду не показував їм. З нами ділився почутим. Від того не легше, бо все одно нічого не ясно. Ані що з нами буде, ані якого біса вони там роблять із людьми. Ілля тільки чув: Штраус та інші зважали, чи сподобається щось Готу. Або – як це сприйме Гот. Або просто – що скаже Гот. Той Гот для німців на об'єкті ніби головний. Від нього багато залежить. Вони там його вказівки виконували. Ще сказав, пам'ятаю – сейф стояв у кабінеті Штрауса. Він туди ховав результати дослідів над нами. Теж для Гота, як собі думаю.

Андрій наморщив лоба, потер перенісся.

– Німецькою говорили, значить?

– Німці. То їхня мова.

– Значить… Значить, у них там був головним Бог. Або вони когось між собою називали Богом. Чи той сам себе Богом назвав.

– Чому?

– Гот. Я трохи вчив у школі німецьку. Не аж так добре її знаю, та на фронті наблатикався. Мені досить шкільних знань, аби перекласти. «Гот» – це Бог німецькою. Так воно звучить.

4

Зараз потилицю пошкріб велетень.

Зиркнув на Катерину, яка весь цей час стояла осторонь, мовчала й слухала. Потім знову глянув на Андрія.

– Вони там, виходить, Бога постійно згадували. Всує.

– Ні, Громе. Ти правий. Вони згадували Бога, але не того, про якого ти думаєш. І якому люди звикли молитися. Мислю я, дійсно була там людина, яка називала себе Богом. Чи її прозвали так. Причому не треба виключати: іменем Бога міг назватися, хто завгодно. Хоч чоловік, хоч жінка.

– Була б тоді Богиня.

– Не скажи, Громе, не скажи… Далі що?

– А нічого! Втекли ми звідти, пощастило. Ілля з Рязані якось попередив – чув наче, що Гот звелів тримати мене для нього останнім.

– Що він мав на увазі?

– Тю на тебе! Хіба ж я знаю! На той час усе якось скоро пішло. Хлопців із блоку почали забирати до Гота днів через два–три кожного. А тим, хто лишився, не завжди вже давали снодійне. Правда, ми все одно були якимись напівживими. Та ночами чули крики знадвору. Всякий раз – ніби нелюдські.

Левченко двома пальцями підняв тоненьку суху гілочку. Замислено глянув на неї, ніби могла підказати щось чи наштовхнути на потрібну думку. Потім переламав навпіл, відкинув уламки, клацнув пальцями.

– Я ніколи такими справами не займався. Парафія не моя. Ні коли на фронті був, ні зараз, в тилу. Але краєм вуха чув: німці облаштовували різні бази, коли були тут, на нашій території. Вивчали, наприклад, дії якихось ліків на людях. Нових, тільки–но виготовлених препаратів. Експериментальні зразки називається. Чи щось таке. А наші люди, полонені або цивільне населення, жінки та діти, служили фріцам за морських свинок. Чи за мишей, як хочеш – так називай.

– Випробовували різну гадість на живих людях?

– Не просто на живих – на здорових. Чого б тоді вас, таких легенів, навмисне відбирали в таборі?

Тепер перезирнулися же Грім із Катериною.

– Ілля припускав подібне.

– Речі очевидні. Лишається зрозуміти, як ти втік, чому повернувся сюди і що все це має спільного з сатанівським перевертнем.

Велетень гмикнув.

– Ти вже так його називаєш… Здалеку бачив, кажу ж тобі. Наче звичайний собі чоловік. Високий. Я ще озвався до нього, так він рвонув, наче стріляли. А спільне щось навряд чи є. Підозрюю: ким би він не був, знайшов той об'єкт. Ну, чи що там від нього лишилося. І ховається. Я ж думав – знаю туди дорогу. Бач, міни, ще й капкани…

– Не про те говоримо, – Андрій на мить примружив очі, вкотре за цей час намагаючись зібратися з думками. – Я запитую. Ти відповідаєш. Годиться?

– Давай так, – знизав плечима Грім.

– Гаразд. Отже, як ти втік? І чи сам ти тікав?

– Мотнули з Іллєю. Не знаю, звідки там літак з'явився, що хотів бомбити. То я так сказав – об'єкт. Насправді бомби скинули поруч, недалеко. Може, навіть туди цілили, але промахнулися. Ні тоді, ні тепер не розбереш. Тільки коли рвонуло, ми з Іллєю ніби прокинулись.

– Ніби?

– Тобто – прочухались зі сну. Та ми ж були ще заглушені тими їхніми порошками чи що вони там додавали… Ну, в той момент мов пелена зійшла.

… Грім згадав: зникла, щезнула млявість. Як навалилися з Іллею на зачинені двері блоку, і ті піддалися, хоч думали – замки міцні. Коли вивалилися в ніч, на двох в'язнів у білому ніхто не звертав уваги. Німці кричали, мурашилися, хтось навіть стріляв у повітря, а там, за густою колючою дротяною огорожею, дибки ставав ліс. Ілля тоді метнувся назад, вибіг уже вдягнений у своє, темне, менше кидалося в очі.

Зараз, повертаючись подумки в той час, Грім кривив душею – голова тоді крутилася, шуміло й вело. І все ж не настільки, аби він не міг зробити, як товариш. Куди бігти – не знали, нагнулися й кинулися в бік воріт. Рвонуло зовсім близько, так, що земляні грудки долетіли до них. Впали, оговтались, глянули перед собою – з тієї сторони, де вибухнуло, шматка загорожі не було, зяяла в темряві воронка.

Помчали туди, не змовляючись. Грім виявився прудкішим. Ілля зашпортався, не стримав лайки, його почули й помітили. Відразу заторохкотіли постріли. Озираючись на ходу, Грім бачив, як товариш падав. Живий, убитий – не важливо, помчав під захист лісу, не розбираючи дороги. Зупинився й рухнув із розгону, коли відчув: ноги перестали тримати. Закотився в найближчий байрак, принишк там. Знайдуть, не знайдуть – уже не мало значення.

– Або думали – це мене накрило бомбою, або вирішили не морочитися, – завершив Грім свою історію. – Я відлежався, дістався Сатанова. Там, за селищем, на узліссі, здибав ось Катерину. Вона мене переховувала від німців. Потім пішов, знайшов своїх, знав, де шукати. Ось, тепер знову сюди повернувся, місце надійне.

– З тобою все ясно. Про те, чому ти втік… Розумієш, навіть якби Штраус чи той самий Гот сумнівалися в твоїй смерті, все одно б за тобою не бігали. Легше назвати тебе мертвим, ніж визнавати – з секретної дослідницької бази втік піддослідний. Наша та німецька системи в таких підходах, Громе, дуже схожі. Тобі це, як бачиш, допомогло. Отже, наступне питання. Ти згадав, що десь у цих краях не так давно був німецький об'єкт. Напевне зараз його там нема. Але щось від нього та й лишилося. Для чого ризикувати, переховуючись в Катерини, якщо можна розвідати дорогу, навідатися в знайоме місце й облаштувати його під тимчасовий прихисток. Вірно?

– А тебе, бачу, не дарма в міліцію поставили, – в голосі велетня чи не вперше за весь час почулася повага. – Правильно, вгадав.

– Мислю так. Ти почав обстежувати ліс – і наткнувся на того, хто, як ти здогадався, нападає на місцевих жителів. Є таке?

– Є. Я ж у цих краях, вважай, від кінця серпня. Поки тепло – підночовували з Калиною в лісі. А частіше вдень у лісі, вночі – до Катерини, в криївку. Ось і вгледіли одного чоловіка. Щось підказало – прямий між ним і смертями зв'язок. Кругом уже чутки ходять про вовкулаку, Катерина говорила. Хоч хвоста в нього не помітив.

– Вирішили вистежити. Пішли в тому ж напрямку, що й незнайомець. Калина, товариш твій, підірвався на міні. Вірно?

– Правильно. Тому став обережнішим. Бог знає, чи одна вона тут була і за якою системою їх натикали довкола.

– Коли це сталося?

– Два дні тому.

– А ти сьогодні вліз у капкан. Де?

– Там же. Коли рухався до галявини. Шукав безпечний прохід. Міни й капкани просто так не ставлять у лісах. Той тип… чи як його назвати… словом, він напевне дорогу знає, безпечну.

– Може, він сам і ставив пастки?

Замість відповіді Грім знизав плечима.

– Катерина носила вам сюди харчі?

– Приносила обід.

– І тому не боялася ходити лісом? Наткнулася б на того… Ну…

– Ясно, ясно. Катя знала – ми тут. І контролюємо територію. Ходити безпечно. Тепер я сам…

– І тобі краще йти звідси чимдалі, – відрізав Левченко. – Якщо до кінця дня, до появи енкавеесників, не візьму цього лісового мешканця за шкірку. Чи не пред'явлю його труп, кому треба… Самі знаєте, що почнеться. В Сатанові людям стане ще небезпечніше.

– Треба довести, що він убивав.

– Доведу, – Андрій згадав досліди лікаря Нещерета. – Слова чарівні знаю.

Картина в цілому почала вимальовуватися, зображення ставало чіткішим.

Левченко далі не знав, кого ловить. Зате розумів, де його шукати. Підтягнув планшет, вийняв карту місцевості.

– Розберешся?

– Не дурний.

– Приблизно покажеш, де була та німецька база? Ми – ось тут.

Черкнувши по карті нігтем, Андрій передав її Громові. Той уважно придивився, підніс ближче до очей. Тоді впевнено тицьнув у одну точку:

– Сюди.

Не так і далеко, прикинув Левченко. Кілометрів з двадцять. З одного боку ніби селище поруч, люди, такі об'єкти зазвичай ховають подалі. З іншого ж навпаки – запроторити важливий об'єкт надто глибоко в хащі нема смислу. На нього можуть одного разу наткнутися партизани, котрі базуються чимдалі від населених пунктів. Ні, місце вибране оптимально, з усією німецькою практичністю.

Склавши карту в планшет, Андрій підвівся.

– Зброю віддасте, повстанці?

Катерина, навіть не глянувши на Грома, простягнула Левченку пістолет. Велетень же прочитав його думки:

– Сам туди не ходи. Бач, я вже спробував.

– Хочеш зі мною?

– Тепер пішов би.

– Чому – тепер?

– Виглядає, справді не чужий ти, Левченко. Хоч і форма на тобі їхня. Колись, може, мені про себе розкажеш. Але з такою ногою не дуже спритний. Це ж зажити має.

– В такому разі, Громе, моя тобі порада – тримайся від хати Катерини подалі. Там тепер дві жінки живуть. Дітей теж двоє. Взагалі, до вечора заберися звідси так далеко, куди дошкутильгаєш із пробитою п'ятою. Бог знає, як усе піде. Не вдасться мені впоратися раніше, ніж почнеться облава, тобі потім на маневри не лишиться часу, – Андрій глянув на циферблат. – Ух ти! Думав, ми з тобою цілий день триндимо. Насправді чуть більше години говорили. Зараз чотирнадцята нуль–нуль. Поки туди, поки назад… До темноти впораюся. Значить, так, Катя – тепер до тебе. Зараз я піду. Ви тут домовтеся, де ти лишиш для Грома повідомлення. Повернувся я чи ні, з якими новинами, тобі їх все одно нести до лісу. А товаришу твоєму – вирішувати, бути тут чи забиратися геть зовсім. З цим ясно?

Катерина мовчки кивнула.

– Поки лишайтесь. Я пішов. Зрозуміло, ні гу–гу нікому. Дарма я це сказав, ви без мене знаєте. Та нагадати не завадить.

Може, вони ще щось хотіли почути чи запитати. Левченко вже чекати не міг і не хотів. Повернувся, заквапився назад. Час цокотів, можна було не гаяти його зовсім, піти далі в ліс слідами Грома. Але велетень правий: якщо там звідкілясь узялася така собі смуга перешкод, самому долати не годиться.

Напарник потрібен.

Не всякий. Той, хто збереже таємницю. Не стане патякати. Зрозуміє все з півслова. Піде за ним без зайвих розмов.

Чуйка підказувала Левченкові: лиш один такий є в Сатанові зараз.

Не просто обстріляний фронтовик – людина, якою дуже цікавився покійний капітан Сомов.

Знаючи Віктора дуже давно, Андрій був більш, ніж певен: особливий інтерес та підозрілість той проявляє лише до порядних людей. Тих, на кого можна покластися. Хто не підведе. З ким можна піти в розвідку.

Мотоцикл стояв там, де лишили.

Левченко осідлав його. Де там сторож Ігор Волков: на робочому місці чи, може, вдома сидить…