Текст книги "Повний місяць"

Автор книги: Андрей Кокотюха

сообщить о нарушении

Текущая страница: 11 (всего у книги 21 страниц)

Андрій негайно зрозумів простоту та нахабність бандитського плану, коли Жора вийняв із нагрудної кишені та простягнув йому складений вчетверо папір. Розгорнувши – пробіг очима. Фільчина грамота, писано лівим копитом, задля замилювання очей. Надрукований на машинці папірець, із печаткою та фасонистим розмашистим, справжнім канцелярським підписом не викликав підозр сам по собі. Навіть якщо почати вчитуватися в текст, усе одно збіжить якійсь час, аби викрити фальшивку.

Ось тут вони й нападатимуть.

Теплий розуміє: цей так званий документ неодмінно викличе підозру. Але й допоможе виграти час. Тому готовий почати негайно, відлік пішов на секунди.

Почекайте, хлопці.

Не треба спішити.

Встигнете.

– Раніше з цим припертися не могли, Прокопчук? – буркнув Андрій, спокійно складаючи документ удвоє.

– Піди машину знайди, – охоче пояснив Теплий. – Начальству щось припекло. Хтось комусь по шапці надавав за саботаж, ось вони й заворушилися. Наше діло маленьке. Вантажимо?

– Заїжджайте, – махнув рукою Левченко, іншою ховаючи складений папір у свою нагрудну кишеню.

Полуторка посунула вперед, через ворота.

Андрій, опускаючи руку, розстебнув кобуру.

З кузова один за одним вистрибнули бійці. Перевдягнені, ясна річ. У кожного – ППШ, уже тримають напереваги.

Зараз почнеться.

Пора.

Левченко далі стояв у світлі прожектора.

4

Ніхто нічого не повинен зрозуміти.

Теплий планував відкрити вогонь, щойно заїдуть на територію. Мочити всіх, не давати отямитись. Потім зламати складські приміщення, взяти, що треба, та рвонути кігті – такий простий задум довго пояснювати нікому не треба. Чим менше складних комбінацій, тим більше шансів на успіх.

Жора загалом славився в кримінальних колах простотою та жорсткістю. Для чого морочити собі голову хитромудрими комбінаціями, коли на поверхні давно лежать перевірені часом методи: прийшов, побачив, переміг.

Голуб же вважав себе людиною не аж такою простою. Часом тяжів до втілення хитріших комбінацій, аби було за що себе потім поважати. Тим не менше, тепер погодився з тактикою Теплого. Справді, нема чого панькатися, придумувати партії на багато ходів. Військовий час диктує закони сам. А вони збігаються зі своєрідною доктриною Жори: успіх світить тому, хто приходить, бачить та перемагає. Тож цілком поклався на доцільність будь–яких дій ватажка.

Але при цьому все ж таки лишив собі право діяти так, як звик і вважав за потрібне.

Саме тому побачив пастку.

Не відчув – саме побачив, зіскочивши на землю та опинившись точно навпроти офіцера, котрий закерував їхній машині заїжджати всередину.

Коли крутився в Сатанові, не лише нюхав повітря, вишукуючи можливості дістатися до складів. Містечко невелике, знайти, де тут міліція, не важко. Так само легко ніби між іншим поцікавитися в звичайних людей, хто тут начальник. Раптом пощастить влаштуватися хоч кимось, пайок дають, картки, якійсь навіть статус солідний, немало.

Тоді Голуб не мав чіткої відповіді, для чого йому знати в лице головного тутешнього міліціонера.

Але ще раніше, між посадками, один старий рецидивіст навчив золотому правилу. Є можливість закарбувати в пам'яті портрет хоча б кількох лягавих у формі – вже добре. Бо одного разу когось із них неодмінно впізнаєш у іншій компанії та в цивільному.

Начальника міліції Левченка він не так давно зміг підстерегти під управою. Й добре розгледіти, лишаючись при цьому непоміченим й не привертаючи жодним чином його увагу.

Саме його, Левченка, зараз чудово освітлював прожекторний промінь.

Хоч був не по гражданці, а в армійській польовій формі, вона Голуба зовсім не збила з пантелику.

Якого біса він тут? Підмінив взводного? Для чого?

Відповідь прийшла негайно.

Рвонувши ППШ з плеча, Голуб наставив дуло на Левченка, горлаючи при цьому на всю силу легенів:

– АТАС! МЕНТИ!

Палець уже тис на спуск.

Та за мить до того, як автомат плюнув вогнем, Левченко вискочив з–під світла, в русі тягнучи пістолет із кобури.

Голуб не зупинявся.

Грянула черга. Кулі розпороли повітря на тому місці, де щойно стояв ворог.

Тут же постріли гримнули з інших боків. Левченко, опинившись на видноті, ризикував потрапити під перехресний вогонь, і автоматники запросто пошматували б його. Проте він виявився спритним: пірнув, упав, прийшовши на плече, перекотився колобком, виходячи з лінії вогню.

Його б і це не врятувало.

Але у відповідь заговорили постріли.

Широкі промені від прожекторів перемістилися, рухаючись злагоджено. Голуб помітив темні постаті на огорожі, просто за ними. Зрозумів – чекали, чекали, суки, тепер освітлюють їх, сліплять, самі лишаючись в тіні. Скинув руку, послав у світлий сніп коротку чергу.

Мимо.

– ЗЗАДУ! ЗЗАДУ ОБХОДЯТЬ! – почув з протилежного боку крик Партизана.

Кинувся до машини. Притиснувся спиною, видихнув, опустився на землю, заліг. Зараз Голуб відчував себе злочинно розгубленим. Не знав, від кого боронитися, куди стріляти, і, що найгірше, як вибратися з цієї халепи. Тому, вишкірившись, відчайдушно застрочив у темряву перед собою, підбадьорюючи нерозбірливою та безглуздою мішаниною криків та матюків.

Не розбирав, хто обходить з тилу, скільки. Лиш чітко розумів – більше, напевне значно більше, ніж їх. Не один Теплий любив прості плани. Ментівський полягав у тому, аби заманити, оточити, заблокувати, задавити. Вестимуть вогонь на враження, нема жодного сумніву. Можна спробувати вийти з піднятими руками – навряд чи пройде. Застрелять на місці, як не в груди, то у спину. Та навіть нехай вийде здатися та вціліти – розстріл за законом воєнного часу. Щойно встановлять особу втікача – розстріляють два рази. Хоч це й так само неможливо, як двічі повісити.

Ні.

Або тут застрелять – або на прорив.

– РВЕМО! – почув Голуб з протилежного боку вантажівки.

Волав Жора Теплий, перекрикуючи шалену тріскотню автоматів, перемішану з пістолетними одиночними хлопками.

За спиною почув рух – незграбно, хоча й спритно стрибнули в кабіну. Кулі тут же посікли скло. Голуб почув, як скалки осипалися з дружним дзенькотом, але тієї ж миті мотор чхнув, знову, знову – і ожив, завівся. Значить, або Дід, або сам Теплий, який теж умів кермувати, все ж таки осідлали водійське крісло.

Рвонувши вперед з місця, полуторка ледь не заділа Голуба правим заднім колесом. Він відкотився, скочив на рівні, шарпнувся подалі від світла. Знову довга черга, кулі свиснули над головою та біля вуха. Одна навіть ужалила, легко, зовсім не боляче. Не так зачепила, як розлютила.

Через те Голуб не надто вдивлявся, хто там скакнув у його сторону з темряви.

Ступив ще кілька кроків назад.

Скинув автомат. Розстріляв кремезну постать майже впритул.

Випустив у нападника весь заряд, спорожнивши диск до нуля.

І тільки тоді розгледів – звалив Бугая.

Видно, того прикривала машина з іншого боку. Щойно прикриття зникло – кинувся далі від лінії вогню, подібно до Голуба намагаючись дістатися іншого, хоч трохи безпечнішого місця. Наскільки, наскільки безпека взагалі можлива під шаленим перехресним вогнем. Швидше Бугай, як і решта загнаних, шукав точку, звідки вправніше вести вогонь. Місце, яке б давало можливість бодай для невеликих маневрів задля збереження життя.

Не знав Бугай, що вискочить просто на Голуба.

А той, своєю чергою, не відразу втямить, у кого стріляє.

Падати на коліна перед тілом, горювати чи бодай перейматися влучним пострілом у свого Голуб не збирався. Знав Бугая мало, не мав із ним спільних справ, котрі б зв'язували чоловіків міцно. Та й не було в Голуба такої поганої звички – прикипати до когось.

Але не вбитий Бугай напружив і схвилював.

Побачив білу голову Діда – притулився до паркану, смалячи в різні боки короткими чергами. Трохи далі огризався Партизан, встиг забігти за армійський «вілліс», поставлений недалеко від воріт, це був його форпост. Це означало – за кермом полуторки Жора Теплий.

І ватажок має власний погляд на те, як і кому треба вириватися з мишоловки.

Без Діда, Партизана й Голуба на борту.

Вантажівка, розганяючи врізнобіч автоматників, котрі вже сипонули навперейми від складів, прорвалася на невеличкий майданчик. Там розвернулася, вправно, зграбно, майже на місці, на сто вісімдесят градусів – і помчала назад, до виходу. Краєм ока Голуб помітив неподалік «вілліса» два непорушних тіла, тут же прикинув: збиралися, мабуть, сісти в машину, кинутись або на перехват, або в погоню, та кулі зупинили на підході. Один убитий – чи поранений, не розбереш – лежав далі від машини, ближче до виїзду з території, на шляху в полуторки. Праве колесо вантажівки безжально переїхало тіло, праве заднє підскочило.

На втікача посипався град свинцю.

– СТІЙ! – люто заволав Голуб, в останній момент стримавши себе від того, аби почати стріляти в зрадника. – СУКА, ТЕПЛИЙ! СТОЯТИ!

Жора міг не почути криків. Навіть якби зрозумів, що то не вороги наказують зупинитися, а подільники просять допомогти, навряд чи зупинився. Полуторка на виїзді з воріт розвинула максимальну швидкість, протаранивши ліву стулку, яку ззовні відчайдушно намагалися зачинити наспілі міліціонери – так, ніби це могло загальмувати відчайдушний прорив. Від удару стулка злетіла з верхньої петлі. Тих, хто опинився за нею, відкинуло вбік. Вантажівка, хай посічена з усіх боків кулями, помчала геть, зникаючи в темряві.

Та все ж таки корисну справу Жора своєю зрадою зробив. Солдати та міліція на короткий час відволіклися від інших. До того ж були трошки збентежені стрімким, несподіваним опором.

Це дало бандитам зайві секунди фори.

– Прикрий! – гаркнув Дід.

Голуб зрозумів – це до нього.

Відкинув свій автомат, спритно нагнувся, підхопив зброю Бугая. Тут же, в русі, розвернувся, відсікаючи кулями переслідувачів від «вілліса».

Пригинаючись, петляючи зайцем, Дід помчав туди, на бігу перечепився об щось чи просто підвернув ногу – впав, далі пересувався рачки. Негайно оцінивши ситуацію, Голуб розвернувся, підняв автомат.

Два постріли.

Правий прожектор згас.

Ще один.

Осліпнув лівий.

Зі своєї позиції не припиняв бити короткими чергами Партизан, а біла голова Діда вже бовваніла поруч із відкритим автомобілем. Уже зрозумівши, чого той хоче, Голуб, боячись, аби тепер його не кинули тут ці двоє, стрімголов помчав уперед. Перетнув відкриту територію, перевалився через борт «вілліса» ще, здається, до того, як Дід навпомацки розібрався з панеллю керування. Знайшов кнопку стартера. Ввімкнув запалювання й, утримуючи кнопку, запустив мотор.

Поруч із Голубом миттю опинився Партизан. Повалився грудьми на кузов, виставив автомат перед собою, огризнувся. Коли Дід надавив на газ і машина рвонула з місця, їх ззаду труснуло – і Голуб тут же уявив себе в тачанці. Хоча ніколи на ній не їздив. І взагалі, в громадянську війну став безпритульним, прибившись до таких самих злодюжок, як сам.

Хтось із зовнішнього кільця оточення мотнув навперейми.

Капот «вілліса» ударив міліціонера, підкинув догори.

Кулі далі свистіли звідусіль. Машину трусило на вибоїнах. Але вони все одно вирвалися.

Повірити в це Голуб не міг до кінця навіть тоді, коли вони відірвалися від можливої погоні. Ніч довкола стихла, «вілліс» з'їхав із битого шляху на поле. Зробив величезний гак та загальмував десь на околиці. Звідси не виднілося жодних будинків. Хіба якісь старі мури бовваніли попереду.

Перевівши подих, побачив срібне коло місяця над верхівками дерев.

Ліс.

– Приїхали, – сказав Дід, відкинувшись на сидіння. – Десантуємося.

– Чого? Тягла нема? – Партизан випередив Голуба цим запитанням.

– Є. Вони машину шукатимуть, дороги перекриють. Отак підемо далі, – біла голова кивнула на темну лісову стіну.

– Туди?

– Ти ж партизан. Більше нікуди, сам знаєш. Давайте, помагайте обоє, зачепило мене…

5

Так вони не втечуть далеко, вирішив Голуб.

Діда справді підстрелили в ногу, праву. Дві кулі влучили в стегно, вище коліна. Одна навиліт, інша засіла. Судячи з усього, котрась із них вразила тканини м'язів або нерв – нога не рухалася зовсім. Поранений не міг ступати, лише волочив її. Тримаючи попід руки, Партизан із Голубом якось затягнули його під прикриття дерев, пройшли далі в гущавину, і після того спеклися.

– Перекур, – видихнув Голуб, пустив Діда, скинувши його правицю зі свого плеча.

Не чекаючи аж такого, Коля–Партизан зі свого боку втратив рівновагу. А оскільки важкенький Дід теж не втримався, на землю повалилися обоє.

– Якого хріна! – гаркнув поранений і тут же застогнав, незграбно повернувшись та притиснувши вражену ногу.

– Тихо ти! – цикнув Голуб, сам говорячи досить голосно, а як дійшло – знизив до гучного шепоту: – Тихо. Посидимо. На куражі довго не пройдемо.

– А йти куди? – втрутився Партизан. – Що далі робимо, братва?

– Сидимо, – відмахнувся Голуб, розуміючи відразу дві речі: подільник правий і цю компанію треба негайно очолити. – Ми «вілліс» біля тієї кам'яної дури кинули. Надибають його, прочухають зрозуміють, куди подалися.

– І що?

– Нічого! Почнуть прочісувати ліс. Облава, січеш? Я вже це проходив, коли робив із зони ноги.

– Гнилий базар, – простогнав Дід. – Тут застрягнемо – випасуть ще до світанку.

– Чого ж ми ломанулися там, де кинули тачанку? – вставив Партизан.

– Тебе забули спитать! – огризнувся Голуб. – І взагалі, ніхто нічого такого не планував. Краще подякуйте мені!

– За що?

– Лягавого впізнав. Чого б там, на складах, мусор крутився? Чекали. Накрили б усіх разом… темним брезентом.

– А то не накрили!

– Поки ні, як бачите, – кулак стиснувся, нігті вп'ялися в долоню. – Теплий, падло… Виберемося – знайду й порву. Горлянку перегризу. Сам, особисто.

Для переконливості Голуб клацнув зубами.

Збоку це виглядало не страшно. Скоріше смішно, навіть кумедно й карикатурно. Не стримавшись, Партизан пирхнув.

– Не ржіть, клоуни! Йти треба! – нагадав про себе Дід.

– Ага, треба, – легко погодився Голуб. – Куди з тобою таким?

Щось у його тоні стривожило сивого бандита. Він рвучко сів, знову зачепивши рану, застогнав, обперся рукою ззаду.

– Ти чого задумав? Задумав чого, питаю, підор?

– За базаром стеж! – визвірився Голуб, ступивши крок уперед і нависнувши над пораненим. – Ми з тобою обидва чалилися, Діду. І обоє знаємо, за які слова відповідають. Забакланиш ще раз – точно придавлю.

– Ви чого? – стрепенувся Коля–Партизан. – Не вистачало кусатися між собою! Дід правий, Голубе.

– В чому це він правий? – підозріло запитав той.

– Йти треба. Не стояти. Подалі звідси.

– Ага. Тільки є косячок один. Не всі з нас можуть іти. Тягнути одного кнура вдвох – доженуть швидко.

– Ми що, тут його кинемо? Чим тоді ми кращі за Жору Теплого?

Голуб гмикнув. Гнів поволі відпускав.

– Я тобі так скажу, Миколо. Ні ти, ні я, ні тим більше – ось він, – кивок на пораненого, – нічим від Жори Теплого не кращі. Такі самі, як не гірші.

– Не слухай його, Партизане! – вигукнув Дід. – Спершу він мене завалить, тоді – тебе! Одному пірнути на дно легше!

Партизан зробив крок назад, потім – ще один. Узяв автомат напереваги.

– Ніхто нікого тут не завалить.

– Та ти що! Може, в тебе там патрони лишилися?

Уже не вповні контролюючи себе, піддаючись на провокацію і розуміючи це, Коля відхилив дуло трошки вбік, натиснув спуск.

Пострілу не було.

– Отак, – повчально мовив Голуб. – Не думай, в мене теж коробочка порожня. І в Діда. Так що доведеться лишати залізки, морока з ними, нічого більше.

Сприйнявши слова за наказ, Партизан відкинув непотрібний ППШ подалі в кущі.

– Отак, – повторив Голуб. – Тепер слухай, братва. Від лягавих відірвалися, факт. Куди далі – ніхто не знає. Чи, може, в когось є ідеї?

– Ногу мені перев'яжи, – озвався Дід.

Не зрушивши з місця, Голуб кивнув. Знову підкорившись, Партизан стягнув через голову гімнастерку, потім – нижню сорочку. Допомагаючи собі зубами, розірвав її навпіл, раз, ще раз. Скрутивши один шматок джгутом, присів біля пораненого, перетягнув ногу під самим коліном.

– Штани ріж, – порадив Голуб.

– Чим?

– На.

Якимось дивом за халявою весь цей час трималася фінка. Витягнувши її, Голуб підважив ніж на долоні, легенько підкинув, перехопив за лезо, простягнув Партизанові. Якійсь час той сопів, розрізаючи бавовну солдатських галіфе. На стогін та лайку Діда не зважав, впоравшись, попросив:

– Підсвіти.

– Що?

– Темно, що!

Похлопавши себе по кишенях, Голуб знайшов сірники. Кинувши коробок Миколі, спитав:

– Цигаркою багатий?

– Десь були.

– Давай.

– Бач, зайнятий я.

– Дай закурити, кажу!

Знизавши плечима, Партизан випростався, аби дістати з кишені галіфе зіжмакану пачку. Вибравши з купи найцілішу, Голуб затиснув її губами, почекав, поки Коля дасть прикурити, відійшов, затягнувся. Ех, випити б зараз. Не стакан, не кухоль – взяти пляшку, мов той піонер – свого дурнуватого горна, прикласти до рота, спорожнити кількома великими ковтками. Не візьме. Або – візьме не відразу. Такі відчуття були йому знайомі. Уява працювала так, що Голуб уявив, як обпікає горло спирт, а в голові замакітрилося, наче справді вгилив цілу півлітрівку.

– Присвіти, – попросив знову Коля.

Голуб не зрушив з місця, і сірниками почав чиркати Дід – більше ні на що не спромігся.

– Економ, – нагадав Голуб, – по–хазяйські, нам вогонь ще знадобиться.

– Може, кулю йому виколупати? – Партизан поклав руку на фінку.

– Я тобі зараз фари видовбу! – гаркнув Дід. – Роби своє діло!

– Давай сюди цяцьку, – простягнув руку Голуб, і коли Микола неохоче повернув ніж, додав: – Від гріха.

Незграбно, але все ж таки – міцно, зупиняючи кровотечу, Партизан перев'язав рану. Тоді випростався, натягнув гімнастерку на голе тіло. Зітхнув, повернувся до Голуба, і по його тону той зрозумів – один уже визнав, хто з трьох головний.

– Далі що робимо?

– Мислю так, – почав Голуб, хоча насправді дуже слабо уявляв, як саме треба діяти далі та, головне, в якому напрямку слід рухатися, тож повторив, ніби йдучи навпомацки: – Так мислю, братва. «Вілліс» знайдуть. Але не в цю мить. У нас фори десь година – дві. Тепер так: припустімо, нарешті машину знайшли. Невже відразу почнуть облаву? Вночі, в лісі? Може бути, але не думаю. В них сил не вистачить.

– Сам казав – тут взвод охорони і лягаві. Чого це не вистачить?

– Того, Партизане. Того, – обдумуючи наступні слова, Голуб останньою затяжкою добив цигарку, кинув бичок під ноги. – Вони не з місця стартонуть на облаву. Менти, розуміти треба. Зберуться, почнуть ляси точити, плани в них, начальство довбане, те, се… Значить, у нас ще мінімум година в запасі. Треба прикинути, куди звідси схоронимося за цей час. Не зона, з собаками не шукатимуть. Хто знає ці місця?

– Ніхто, – відповів за всіх Коля.

– От як добре. Як же з вами тікати й ховатися?

– У Кам'янці пірнути можна, – втрутився Дід. – Біля – теж, є пару хаз надійних. Без мене ви там пропадете.

Аби не ця фраза, Голуб повірив. А так здогадався – смерті боїться Дід. Адже, як не крути, зв'язує він собою втікачів. Тож перший кандидат навиліт. Ось і торгуватися почав, ціну собі набиває.

Знову погрався фінкою.

Чому б ні? Балабана в тайзі легко позбувся. Той – старий, цей – поранений. Коля–Партизан не писне. Подякує, що сам живий. Ну, хай так… А потім цього Колю куди тягнути? Ні, все ж таки Голуб за останнім часом звик викручуватися, ховатися й виживати самотужки. Без компанії. І, якщо жоден товариш по нещастю не може реально підтримати, без сторонньої допомогти.

Своєму рішенню не здивувався. Просто чим далі стояв і думав, тим більшим було переконання: все правильно, іншого шляху нема. Хоча б від гирі цієї, від Діда позбавитися. Тоді рвонуть далі. Коля–Партизан битий, та однак переляканий. На нього тиснути простіше. Робитиме, як скажуть, бо страшно за власне нікчемне життя вічного зрадника.

Спритні пальці стиснули лезо.

Жест фокусника – і ось правиця стискає руків'я.

– Вірно, Діду. Без тебе нас тут швидше злапають, – мовив заспокійливим тоном. – Робимо так, братва…

Вже приготувався збрехати красиво наостанок, остаточно присипляючи побоювання сивого бандита.

І завмер.

Розпрямив плечі. Витягнув шию. Навіть примружився, дослухаючись до чогось.

Місяць виплив з–за верхівок, світив на них. Нічне вересневе небо було зараз чистим, темним та рясно зоряним.

– Що? – стрепенувся Партизан, а Дід ворухнувся й собі, помітивши стрімку зміну в поведінці товариша.

– Тс–с–с, – підняв Голуб руку. – Чуєте?

Запитав, бо сам не був певен, що почув у лісі якійсь звук. Так, ніби хтось рухався зовсім поруч. Наближався, скрадався, лишаючись невидимим та майже нечутним. Партизан із Дідом теж завмерли, нашорошивши вуха, але більше підозрілих звуків не було.

Хіба…

Хруснуло щось збоку. Наче нога – або важка лапа – наступила на підсохлу гілку.

Рука міцніше стиснула саморобне набірне руків'я.

Або від перенапруги шумить у голові та вухах.

Або тут, у лісі, поруч із ними, справді хтось був.

Лягаві? Підкрадаються, беруть у кільце?

Не могли наздогнати так швидко. І не підкрадалися б так довго – напевне відчули, що помічені. Ні, це щось інше. Може, звір бродить поруч… Недоречно згадалися сатанівські байки про якогось тутешнього вовкулаку, з яких можна хіба посміятися. Народу після окупації ще й не такі страхи привидяться. Але все одно тут, поруч, хтось кружляє, це Голуб відчував чим далі, тим ясніше.

Знову хруснуло.

Тепер уже Партизан дав знак – почув. Дід на землі помітно стривожився, завовтузився, вужем підбираючись ближче до куща.

– Коля, – гукнув Голуб, говорячи самими губами.

Той мовчки повернувся. Місячне світло відбило на лиці переляк, це проглядалося навіть у темряві ночі. Кивнувши вбік, Голуб дав зрозуміти – треба піти на звук та перевірити, що там. Партизан мотнув головою. І тоді Голуб виставив перед собою фінку лезом уперед, просичав:

– Іди.

– Сам… іди…, – відповів Коля–Партизан, і тут же, з переляку набравшись духу, вигукнув, аж луна пішла між дерев: – Хто тут? Хто? Виходь! Виходьте!

У відповідь – тиша.

Але наступної миті позаду, вже не дуже криючись, захрустів хмиз під кроками. Голуб роззирнувся. Хто б це не був, людина чи звір, невидимець рухався швидко, спритно, не даючи змоги зафіксувати себе та своє пересування.

– Іди! – звелів Голуб, теж перейшовши на нормальний голос, тоді розвернувся, крикнув у темряву: – Ти! Чуєш, нас більше! У нас зброя! Виходь, поговоримо!

Знов ніхто не відповів.

Зробивши кілька широких кроків, переступивши через пораненого, він наблизився до Партизана впритул. Шарпонув до себе, легенько штрикнув вістрям ножа під шию. Той не опирався, вже не знаючи, кого і чого треба лякатися.

– Пішов, – засичав Голуб. – Я прикрию, я тут. Не лишати ж ось його, – кивок у бік Діда, котрий для нього нічого не значив, просто знайшлося виправдання, чому не йде сам. – Бо я тебе на місці порішу. Тепер починаємо заробляти на право жити. І я його тут даю. Дійшло? До обох? Бігом, я сказав!

Кольнув ножем вдруге.

Подіяло.

Для чогось розправивши плечі, Партизан спочатку нерішуче, потім – впевненіше посунув уперед, за дерева. В той бік, звідки щойно всі чули якісь ознаки руху. Скрадався, немов чекаючи пострілу. При цьому намагався триматися в полі зору Голуба, час від часу озираючись. Чим далі відходив, тим частіше, ледь не за кожним кроком, повертав голову.

Це сталося в мить, коли Коля Яковина на прізвисько Партизан глянув на своїх товаришів черговий раз.

Звідки взялася темна постать – ані він, ані тим більше – Голуб помітити вчасно не змогли. Навіть якби помітили, вберегтися не встигли: щось високе, хиже раптово вигулькнуло з–за стовбура, повз який саме обережно проходив Коля. Він голосно крикнув – і тут же його рвучко смикнули, поволокли. Він та нападник зникли з очей. Знову крик, цього разу – передсмертний.

А потім Голуб, вирячивши очі, побачив, як щось назад від себе із силою відкинуло бездиханне тіло.

Лишатися на місці вже не міг. Плюнувши на все та всіх, закричав, підбадьорюючи себе. Повернувся, та, не зважаючи на волання залишеного напризволяще Діда, рвонув подалі, не розбираючи дороги. Здається, спершу теж кричав. Потім перестав, лиш нісся широкими стрибками, далі не випускаючи з рук фінки.

Нога перечепилася об корч.

Голуб упав навзнак. Ніж при цьому випав із руки. Важко дихаючи, хотів підвестися, аби бігти далі.

Вкляк.

Поруч знову хтось був. Хтось швидкий, безжальний, хижий.

Нічний лісовий мисливець, від якого не втечеш.

– Чого тобі треба! Чого тобі треба!

Голуб думав – волає. Насправді ж лише розкривав рот, мов зловлена та викинута на берег риба.

Тяжке уривчасте дихання зовсім поруч.

Темна постать заступила місячне коло.

Нарешті Голуб зміг розгледіти переслідувача.

На коротку мить зрадів, бо розібрав, хто перед ним.

А тоді закричав.

Відчайдушно.

Без надії на порятунок, ніби передсмертний крик здатен відклякнути того, хто вже завдавав смертельного удару…

КІНЕЦЬ ДРУГОЇ ЧАСТИНИ