Текст книги "Повний місяць"

Автор книги: Андрей Кокотюха

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 21 страниц)

Рохля таки сіпнувся, збираючись упасти перед Ігорем на коліна. Вовка пересмикнуло.

– Стій, де стоїш, – цикнув на Льоньку.

– Стоятиму. Стоятиму, де скажете, дядечку Офіцер.

– Молодця. Тепер слухай. Коли вони зібралися на втечу?

– Ще скажуть. Але до кінця тижня планують зробити ноги. Сьогодні вівторок.

– Знаю, – Ігор дивувався сам собі, як вдається не втратити лік дням, тижням та числам. – Буде так. Більше нікому не ляпни. Нічого не обіцяю, бо сам тепер ризикуватиму. Але придумаю щось.

Вовкові зовсім не хотілося, аби одна людина з'їла іншу. Такого не міг собі уявити навіть у страшному сні. Хоч і ходили чутки більше десяти років тому Києвом – мовляв, по селах голод через неврожай, що до людожерства доходить… Вірити не хотілося ані тоді, ані зараз.

– Дякую, дядя Офіцер…

– Рано ще. Згинь, киш звідси. Мовчки сиди. Розберемося.

Льонька кивнув та зник, наче не було ні його, ні цієї дивної, несподіваної й моторошної розмови. Тільки ж вони поговорили, і Вовк почав усерйоз побоювався, що Балабан може щось запідозрити: адже після почутого спілкуватися зі старим злодієм так, як це було заведено в них раніше, Ігор уже не зможе. А той відчує, неодмінно відчує, старий хитрун…

Обійшлося. Видно, цього вечора блатним було весело й без компанії Ігоря. До ранку жодних планів він так і не склав.

А ранком, відразу після повірки, майор Божич знову викликав до себе.

Напружився Вовк: раптом пронюхав начальник оперативної частини про їхню вчорашню розмову з табірним відщепенцем, і хоче дізнатися, про що з ним взагалі можна говорити. До найгіршого не готувався, але погане передбачив.

Не помилився.

4

– Не знаю, для чого я це зробив і для кого.

Начальник оперчастини промовляв, здавалося, сам до себе. Ніби шукав виправдання мужньому або, навпаки, ганебному вчинку. Ігор не розумів, що майор має на увазі, й не квапив події. Раз викликав – потягне, але скаже. Зайшовши до кабінету Божича, мовчки сів навпроти, склав руки перед собою й терпляче чекав, поки той перейде до суті справи. Кум же, зі свого боку, не надто поспішав. Наслинив цигарку, закурив, пустив дим, видихнув разом звичне своє:

– Смачно, – тоді зиркнув на Вовка, поцікавився, ніби щойно про це згадав: – Слухай, Офіцере, ти, мабуть, теж курити хочеш. Чи ні?

– Не відмовлюся, – стримано відповів Ігор.

Розумів – майор в курсі спраги кожного в'язня до куріння. А перепитує, бо хоче почути, як просять. Зараз слід вести себе так, аби бажання зробити хоча б одну затяжку не вирвалося назовні. Не стало таким ганебно явним, укотре підкреслюючи принижений та пригноблений стан мешканців табору. Проте не втримався, повторив:

– Можна. Як цукерка.

– А чого не дивуєшся, що я тебе Офіцером назвав?

– Бо я – офіцер. Хай колишній… але колишніх офіцерів не буває. Професорів колишніх теж…

– У мене в господарстві всякої тварі по парі, – гмикнув Божич. – Учора воно професор. Сьогодні – суччя рубає, аж гай шумить. Були такі, хто мені свої професорські регалії тицяв… Ну, не так, щоб сильно тицяв, не дуже–то й потицяєш мені… Але говорили: я, значитця, фізик, вивчав механіку, давайте зробимо механічний прилад, покращимо умови праці…

– Який прилад?

– Думаєш, я когось слухав? Сачки, думали профілонити. Задурити мені голови своїми університетськими освітами. А ми, знаєш, університетів не закінчували, отак. Норму не виконав – пайку не отримав. Ще раз не виконав – БУР, там для філонів саме місце. Хто не здох із переляку, так сокиру з пилкою освоїв – куди там нашим мужикам. У нас же, бач, трудовий табір. Перевиховуються, мать їх. Колись же випустять, зможуть нормальну роботу знайти. Це якщо про колишніх професорів, – майор зробив другу затяжку, уважно подивився на кінчик цигарки. – Я тут опером поставлений. Старшим. Хіба не знаю, як тебе блатні прозвали? Кликуху в табір запустили, ти сам хіба увагу не звернув? Тепер ти у нас Офіцер назавжди. Ну, це все балачки, – Божич милостиво підсунув до Ігоря через стіл білий прямокутник тонкого паперу й кисет. – Валяй, пригощайся. Бо ти молодець, Вовк. Справжній вовк, не помилився я в тобі.

– Ви про що, громадянине майор?

– Блатні тебе визнали. Сам Балабан. Так себе не кожен поставить, далеко не всякий.

Відчувши наближення пастки, Ігор знову вирішив нічого не говорити, дуже вчасно заглибившись у процес скручування цигарки. Божич пильно стежив за процесом, коли Вовк скінчив – простягнув йому свій бичок. Акуратно взявши недопалок двома пальцями, Ігор затягнувся й відразу закашлявся: тютюн виявився не лише ароматним, а достобіса міцним. Не те, щоб Ігореві не доводилося курити такого ядерного. Він узагалі давно не курив із задоволенням, перебиваючись, чим Бог пошле й навіть часом опускаючись до відвертого шакалення.

– Що, смачно? – майор запитав так, ніби кашель в'язня дійсно стурбував його всерйоз.

– Ага, – відповів Ігор, впоравшись із бухиканням. – Спасибі, громадянине майор.

– Це я тобі, можна сказати, дякую за те, що втесався до блатних. Свої люди в цьому кодлі мені ох, як потрібні. Був один такий, Жора Теплий. Чув?

Вовк кивнув.

– І що ти про нього знаєш?

– Зголосився на фронт, коли викликали. Закони їхні порушив.

Про втечу Теплого з передової Вовк про всяк випадок вирішив промовчати, хоча якщо запитають – звісно скаже. Арештантське життя навчило якомога менше говорити, й то не важливо, з ким.

– А не казав тобі ніхто, що Жора Теплий мені таку саму розписку намалював, як ти зараз напишеш?

– Теплий? Працював…

– Ага, – кивнув Божич. – У них це називається зсучитися. Чув напевне? Та чув, чув. Цей сучий син боявся, що його розколють. Було, чого боявся, виникла там одна слизька ситуація… Словом, блатні, дружки твої, на нього ось–ось могли подумати. Тому й здриснув наш Жора Теплий на війну добровольцем, кров'ю змивати провину. А, хер би з ним, то діло наживне. Тепер поряд з Балабаном ти в мене будеш, надійна людина. Унікальна, можна сказати. Не з блатних, законами не пов'язаний, а вони тобі довіряють, підпускають до себе. Станеш моїми особистими очима й вухами, Вовк. Діло ж благородне. Не дамо кримінальним злочинцям заводити в таборі свої порядки. Вважай, там твоя лінія фронту. Або – що в тилу ворога. Ходив у розвідку?

– Доводилося.

– Значить, сам чорт тобі не брат! Ну, а за це отримуй подарунок, Офіцере.

Пальці Божича розстебнули ґудзика на нагрудній кишені кітеля, витягли звідти складений учетверо папірець, видертий із зошита в косу лінійку. Погравшись трошки, майор щиглем послав його через стіл до Ігоря.

– Обіцяне.

Одночасно не бажаючи вірити й не намагаючись зрозуміти, Вовк примостив майже скурену цигарку на денце кованої попільнички, теж явно зробленої руками табірного умільця. Тоді обережно, наче брав не папірчик, а виріб із тонкої порцеляни, підніс до лиця, розгорнув.

Коряві, неакуратно написані літери.

Адреса. Поштова адреса. Українська Радянська Соціалістична республіка, Камянець–Подільска область, селище Подільське, вулиця… дім… номер…

Сомов?

Точніше…

– Сомова Лариса Василівна?

– Дружина Сомова Віктора Аркадійовича. Того самого, друга твого ненаглядного. Законна дружина, між іншим, тому й довідки легко навелися. Чомусь, Вовк, вирішив я тобі довіряти. Хай це моїм подарунком, ну, адреса. Листи, як домовлялися, писатимеш тут. Тільки тепер не знаю, ох, не думаю я, що повз товариша Сомова, Віктора Аркадійовича, ці листи проскочать. Відповіді не дочекаєшся, це я тобі вже гарантую. А сам писатимеш хіба для забави, дрочитимешся... Працівник НКВС має всі повноваження дати вказівку на тамтешній пошті, аби твою писанину несли відразу йому. Чи нікому не приносили, знищували на місці. Або відсилали назад. Чув, є така поміточка – адресат вибув.

– Як це… Як вона там… Як Лариса там опинилася, в цьому Подільському?

– Слухай, Офіцере, я тобі не загс і не книга реєстрацій! – Божич розвів руками. – Коли твоя баба з твоїм Сомовим зляглася, чому, для чого – не моя печаль. Сам у листі запитаєш. Відповість – добре. А про самого товариша Сомова мислю дуже просто: куди наказали рідні органи державної безпеки – туди й поїхав служити батьківщині й особисто товаришу Сталіну. Ну, задоволений?

– Ні.

– Та я думаю! Від мене теж колись баба пішла, з підполковником авіації. Десь у Генштабі зараз… Льотчик, не баба моя. Ми з тобою, Вовк, десь навіть товариші по нещастю. А може, щастя нам підвалило, хрін його знає. Бач, коли погана бабська натура проявилася. Не горюй, Офіцере. Знайшли ми тут із тобою один одного. Хіба не так?

– Так.

– Листа свого потім напишеш. А зараз розписку мені придумай, для звітності. Ось, тримай.

Божич виклав із тонкої картонної теки чистий аркуш, підсунув Ігореві, поруч поклав хімічний олівець. Поки Вовк безпристрасно дивився на папір, майор вийняв із шухляди чорнильницю–невиливайку, ручку з піжонським як для начальника табірної оперчастини пером, гойднув чорнилку, вмочив кінчик, вивів на теці печатними літерами: «Заєць». Побачивши, що погляд Ігоря мимоволі стежить за ним, змовницькі підморгнув:

– Це ти – Заєць. Під таким погонялом писатимеш мені рапорти.

– Доноси, – вирвалося в Ігоря.

– Доповідні, – повчально виправив Божич. – Рапорти, зведення, як тобі подобається більше. Агент Заєць, він же – Вовк Ігор… як тебе там… Він же Офіцер. Годиться?

– Підійде.

– Тоді не тягни, пиши розписку. Чи ти, може, передумав?

Ігор знову розгорнув дарунок майора, ще раз прочитав адресу.

Запам'ятав, мов стройовий устав. Наче військову присягу.

– Домовились. Заєць – значить Заєць. У вас із почуттям гумору все в порядку, громадянине майор.

– Є трохи, – комплімент Божичу явно сподобався. – Тільки ти той, без панібратства. Субординація, в мене все строго. Пиши, розбірливо пиши. Наробимо ми тут із тобою справ, ох, накрутимо.

Накрутиш, подумав Вовк.

Без мене.

І швидко та впевнено написав розписку, погодившись стати табірним інформатором начальника оперативної частини.

5

Мужики–лісоруби зиркали косо.

Таке ставлення до себе Вовк помітив незабаром після того, як зав'язалися його дивні стосунки з блатними. Природу цих стосунків Ігор сам не міг зрозуміти й визначити. Тож не бачив нічого дивного в тому, що переважна більшість товаришів по нещастю вирішила за краще триматися від нього подалі.

Настороженого ставлення «політичних» Вовк не відчував. Власна історія перетворення на ворога народу все ж таки дещо підчистила його думку про засуджених за п'ятдесят восьмою статтею. Раніше юнак, котрий виріс у музичній родині, мимоволі перейняв манеру батьків. А тато з мамою з певного моменту перестали обговорювати партійні чистки в країні, навіть не читали газет, хоча старанно продовжували передплату на «Правду» з року в рік. Просто складали газети в стопку, аби потім акуратно заносити ці стоси в публічні бібліотеки. Більше того, батько якось виступив із закликом не викидати радянські газети, а передавати їх у читальні. Бо викинути газету з портретами партійних керівників означає неповагу до них та значною мірою провокує.

Після цього Вовк–старший став героєм газетної замітки. Його фотографію розтиражувала провідна центральна й республіканська преса, і таким чином родина Вовків отримала щось на зразок індульгенції від влади. Так, до них багато хто зі старих знайомих перестав ходити в гості, коло спілкування значно звузилося, але, як згодом зрозумів Ігор, каток НКВС родину не зачепив. Можливо, це був дуже тонкий, хитрий, добре продуманий трюк його батьків. Але могло бути й так, що мама з татом порадилися й вирішили: їх цікавить лише музика, до політики й чогось схожого їм діла принципово нема. Адже їхня позиція, якою б вона не виявилася, нічого по суті довкола не змінить.

Тепер же Ігор потроху став дозволяти собі крамольні припущення: ну, як не всі, а якась частина засуджених ворогів народу такі ж вороги, як і він сам?

Ні–ні, тут же виправляв він себе. У радянської влади безліч справжніх ненависників. Вони продаються капіталістам й імперіалістам та займаються підпільною підривною роботою. Проте нема гарантії, що не знайдеться хтось на зразок Сомова, кому совість разом зі службовим становищем дозволять заради власних інтересів, особистих чи шкурних, оббрехати невинну людину.

Тим не менше, Вовк поки не вважав такі думки прозрінням, бодай частковим. Просто, виходячи зі свого досвіду, робив поправку на загальну ситуацію. Тож все одно не поспішав зближуватися з в'язнями, котрі сиділи за однією з ним статтею. Далі наслідував поведінку батьків – нині покійних: узимку сорок другого вони померли в окупованому Києві від тифу, майже водночас. Із німецькою владою співпрацювати не дуже хотіли. А свої не підтримали Вовків, згадавши їхній демонстративний нейтралітет до дій влади радянської у роки репресій. Про це Ігор дізнався, коли з Києва вже вибили німців: написав листа з фронту за старою адресою, відповідь отримав від сусідки, суху та стриману. Закінчила вона ввічливим проханням не слати більше листів на цю адресу. Отакі справи…

Хай би там як, але дистанція між політичними в таборі поширилася на всі категорії в'язнів. Ті, хто іменував себе мужиками, теж сторонилися Ігоря, волочачи свої терміни з мовчазною терплячою покірністю й дисципліновано ходячи на роботи,. Фронтовику, котрий злигався з кримінальниками, не довіряли. Саме тому Вовкові не лишилося іншого кола спілкування, ніж блатні королі табору.

Але у світлі останніх подій такий розклад став Ігореві неабияк вигідним.

Бо його контакти зі злодіями ні в кого зі сторонніх підозр не викликали. В тому числі – серед табірної адміністрації та охорони. Навпаки, стосунки з Прошею Балабаном для них були бажаними, майор Божич їх заохочував. Тож тепер Ігоря цілком влаштовувало, аби кум далі вважав його своїм агентом.

Це нікому не дасть приводу припустити, що Ігор Вовк виношує реальний план втечі.

Зараз, сидячи поруч із блатними біля багаття під час оголошеної бугром[6]6
  Бугор (жарг.) – бригадир у таборі, керує роботою табірних робітничих бригад. Переважно належить до кримінального середовища, але не має статусу «злодія в законі» чи «авторитета». Найчастіше може бути або положенцем – кримінальний злочинець, ще не прийнятий до злодійської касти.


[Закрыть] перерви, він востаннє прокручував подумки недавні події та зважував свої шанси.

…Того ж вечора, після розмови з начальником оперчастини, Вовк підстеріг біля сортиру Голуба. Гукнув легеньким свистом. А коли той підійшов – навалився, затягнув подалі від цікавих очей, в тил убиралень, припер до дерев'яної стіни, просичав:

– Значить, без мене кігті рвете? Я думав, ми друзі, Голубе.

Маневр удався. Блатний спершу справді, без гри, налякався, бо зрозумів, про що йдеться. Щось пробелькотів, ніби виправдовуючись, але досить швидко отямився, агресивно рикнув у відповідь:

– Ти страх загубив? На кого тягнеш, парашнику! Забув своє місце?

– Забув, – у тон йому відповів Ігор. – І не ти мені його нагадаєш, падло щербате. Веди до Балабана, з ним говоритиму. Без мене у вас нічого не вийде, братчики.

Іншого виходу Голубові не лишалося. На їхні переміщення по табору та в бараку ніхто, як дотепер, не зважав. З деяких пір Вовк узагалі перестав ловити на собі цікаві погляди.

Старий злодій здивувався поінформованості Ігоря. Та, здається, зовсім не розгнівався й не насторожився. Запитав лиш:

– Хто стукнув? Кому язика відрізати?

– З вас погані конспіратори. Це тільки мужики, політики й хіба опущені на вас намагаються не дивитися. Ніхто нікого не чіпає, й це вже добре. Я ж з фронту, забув? За два з половиною роки увага знаєш, як відточилася? Як це кумові стукачі вас не розшифрували. А вони є, вірите?

– Насідки мусорські є в кожній хаті, – погодився Балабан. – Вони рано чи пізно своє отримують. Може, раптом знаєш, хто?

– Не знаю.

– Чого тебе кум смикав?

До такого Ігор був готовий.

– Дивна історія. Я тут у нього, як він каже, на хазяйстві перший, хто з передової. Туди–сюди, слово за слово… Розказав йому про суку, через яку тут опинився. Не знаю, хто мене смикнув, на що розраховував… Здуру, мабуть, попросив знайти адресу моїх, дружини й сина. Писати щоб… Не думав, що Божич виявиться таким добрим.

– Є адреса, виходить?

– Ага. Жінка моя зі мною заочно розлучилася. Тепер уляглася з лягавим, котрий мене сюди запроторив.

Брови старого злодія смикнулися вгору.

– Ти ба, який коленкор! А я завжди говорив – не дарма нам, бродягам, злодіям–законникам, заборонено мати сім'ї. Так би наші баби крутили з мусорами, поки ми тут… Ну, і що думаєш робити?

– Тому й прийшов до вас, Балабан. Чесно? Я ж нічого такого, відчуття хіба, підозри. Притиснув Голуба, взяв на понт. Не карайте його за це, краще беріть мене з собою. Третім. А Рохлю цього, солоденького, лишайте. Без нього швидше рвонемо. Півник нас тільки зв'яже.

Балабан спохмурнів. Пошарив чіпким поглядом по напівтемному бараку, намацав Льоньку біля груби в кутку. Той сидів, утягнувши голову в плечі, та, мабуть, відчув щось – боязко зиркнув у їхній бік, тут же повернув голову назад.

– Ясно, – протягнув він, хруснувши при цьому пальцями. – Ти розумієш, Офіцере, куди лізеш? Пальцем ворухну – тебе на перо посадять. Хрюкнути не встигнеш. Віриш чи ні?

– Вірю, – Ігор говорив чисту правду. – Тільки для чого? Смисл який? Аби не брати мене третім, замість жирної табірної курви?

– Ти чужий, – відрізав Балабан. – Хоч із тобою люди тут тасі–васі, але у таких справах ти – не наш.

– Рохля з фарбованими губами – сильно ваш?

Кадик Балабана смикнувся на зморшкуватій шиї.

– Поговори ще в мене.

– Для чого ж я і й прийшов до вас, Балабан, – втрачати справді не було чого, Ігор пер напролом. – Яка різниця, хто й коли мене підріже? Кум уже вербував. Це такий обмін: він мені зробив, бач, добро. Розказав про жінчину зраду. А я йому за це повинен писати різні розписки. Так ясно чи ще ні?

Брови старого злодія сіпнулися вгору.

– Ти погодився?

– Відмовлюся – почнеться в мене веселе життя. Між іншим, Божич натякнув, і то досить прозоро: якщо не підпишуся, він хоч як пустить чутку, що я – стукач. Ви ж мене за це в сортирі втопите, хіба не так?

– Втопимо, – з серйозним виглядом підтвердив Балабан. – Живим засунемо в лайно. Наковтаєшся за свої гріхи.

– Значить, у мене хоч як виходу нема. Й жити мені недовго, такий капкан. Ось для чого майор постарався. Тому вихід один: тікати з вами. Застрелять – то хоч не лайном захлинуся. Зловлять – до смерті не заб'ють, строк накинуть за втечу. Але хоч стукачем не стану напевне. Загнали, бачте.

Старий злодій пошкріб підборіддя.

– Що кумові сказав?

– Поки нічого. Час на роздуми взяв.

– Мудро, – Балабан хруснув пальцями. – Під пером ти зараз ходиш, Офіцере, бо знаєш про втечу. Свідок ти, не потрібен нікому. На що надіявся, коли йшов на цю розмову, – чорт тебе знає….

Відчувши – старий чекає відповіді, Вовк, тим не менше, вирішив: розумніше відмовчатися. Балабан же, схиливши голову набік, глянув на співбесідника якось зовсім незнайомо.

– Але вірно все зробив. Молодець. Сам прийшов. Після того взяти тебе на втечу – це законно, за нашими поняттями. Правильно, гори він вогнем, Рохля. Тільки зайвим буде. А тут, у зоні, йому добре. Ніхто не ображає. Четвертий не потрібен, Офіцере. Одне скажу: пов'яжемося всі разом. Доведеться тобі бути з нами після того до кінця. Готовий? Я за тебе поручуся. Слово Балабана ще важить, де треба.

Звісно, Ігор був готовий. У нього вкотре не лишалося виходу.

Інакше не вирватися звідси.

Не дістатися рано чи пізно до Сомова.

Не перегризти його погане горло – а вчепитися в нього Вовкові чомусь кортіло найбільше, зібрався шматувати ворога зубами, навіть якщо інша зброя буде.

Після того Проша Балабан коротко виклав новому спільникові план утечі.

А за три дні вони вже сиділи біля вогнища в тайзі на лісосіці, чекаючи сигналу.

Тому й дивилися косо мужики–лісоруби: після команди перепочити Ігор, з силою загнавши сокиру в повалений стовбур, неквапом посунув до багаття блатних.

6

Дзвеніли комарі.

О цій порі, наприкінці короткого літа, під Солікамськом їх лишалася ще тьма. Здавалося, відчуваючи прихід швидких холодів, справжні хазяї тайги жирували наостанок, залазячи людям у носи, вуха, атакуючи очі, залітаючи часом у відкриті роти. Дим від кострищ не завжди рятував, тож чи не єдиним виходом для блатних виявився Льонька Рохля – зробивши опасисте віяло з листяних гілок, старанно розганяв комарині хмари від «дядів».

Закон не дозволяв блатним працювати. Але на лісосіку вони вибиралися в повному складі, гуртувалися окремо, палили вогнище, курили й часом травили байки з конвойними. Зараз відбувалося те ж саме, не було в їхній поведінці нічого дивного й нового.

На приспану пильність був перший розрахунок.

Говорячи тоді зі старим злодієм, Ігор навмисне оминув його хворобу. Тепер, дивлячись, як рішуче, попри свій вік та стан, налаштований Балабан, остаточно зрозумів: спроба втечі для нього – останній відчайдушний ривок. Якби не хвороба, старий би цілком комфортно почував себе в табірних умовах. Із розмов Вовк дізнався – той вперше сів ще до революції, випустили по амністії весною 1917 року, гуляв на волі аж до непу[7]7
  Нова економічна політика (неп) – економічна політика, яка проводилася в Радянських республіках від 1921 року. Була прийнята весною 1921 року X з'їздом РКП(б), змінивши політику «воєнного комунізму», що проводилася в ході Громадянської війни. Нова економічна політика мала на меті відновлення народного господарства. Згортання непу почалося з другої половини 1920–х років, фіналом стало «розкуркулення» заможних селян та політичних репресій «буржуазних посіпак».


[Закрыть], потім став проводити за ґратами значно більше часу, ніж на волі. Статус законника дозволяв не надто перейматися цим. Але все ж таки свобода й далі манила. Тепер ризик померти на койці в табірній лікарні став очевидним. І Балабан наважився йти у свій останній бій.

Надто поважав себе, аби дозволити хворобі зжерти його тут, за колючим дротом.

Ковтнути волі й померти. Що ж, вирішив Ігор, хай це принцип злодія – але не найгірший.

Втікачі не змовлялися наостанок. Усе вже проговорено наперед. Лишалося чекати, поки почнеться, – і це почалося. Правда, зовсім не так, як уявляв собі Вовк.

Льонька–Рохля, заспокоївшись після розмови Ігоря з Балабаном, ганяв комарів від знуджених блатних. Ураз Ігор перехопив знак – Голуб комусь ледь помітно кивнув. Один із злодіїв тут же ступив ближче до розкладеного між двома стовбурами багаття, підхопивши по дорозі гілку з листям, з усього видно – заготовану наперед. Жбурнув, накриваючи вогонь, заклубився густий білий дим.

– Якого хера! – почулося обурене. – Нема чого робити?

Відразу кілька людей довкола закашлялися. Конвойні з матюками відступили трошки далі. Вовк, відчувши – зараз повинно щось статися, напружився. Та дійсність, однак, перевершила всі сподівання.

Хтось із блатних ніби ненароком зайшов Рохлі за спину.

Поштовх – і Льонька зник у густій димній хмарі.

Дуже короткий час, лише кілька секунд, його ніхто не міг побачити. Коли з'явився знову – не вийшов, випав. Його спритно підхопили попід руки, вмостили на землю, приперли до найближчого стовбура. Вирівняли ноги, впираючи та надаючи тулубу стійкості: заморився хлопчина комарів ганяти, присів на короткий час перепочити.

Але Рохля не відпочивав.

Він був мертвий.

З лівого кутику рота тягнулася тонка червона цівка.

Ігор здригнувся, сіпнувся, повернувся всім корпусом до Балабана. Той зустрів його холодним злим поглядом, а правий бік легенько вжалило вістря заточеної піки – її стискала правиця Голуба.

– Не рипайся, – процідив він, а Балабан додав, голосно шепочучи:

– Списали. Нікому цей півник уже не потрібен. Знав забагато, не можна тут лишати. Хіба ні?

– Не домовлялися, – видушив із себе Ігор. – Ми так не домовлялися.

– Ми, Офіцере, взагалі з тобою ніяк не домовлялися. Або зараз із нами, або – рядом із Рохлею, мов двоє голубків. Ну?

Вовк закусив нижню губу, розуміючи – це він насправді вбив Льоньку. Не сам, не прямо, але – він. Звісно, хлопця прирекли раніше. Але хто знає, раптом пожив би. Ну, як щастя б і йому усміхнулося, незвідані шляхи Господні…

– Гну, – не сказав – сплюнув. – Давайте, раз почали.

Вістря перестало кусатися.

Ще за мить грубий голос гаркнув:– Чуєш, Валете, ось на хріна було таке робить – диму пускать кругом!

– Рота закрий! Я дрова підкинув! – почулося у відповідь.

– Ти вогонь загасив! Дихати через тебе нема чим! Зовсім, сука, оборзів!

– Ти кого сучиш, баран! Ти на кого тягнеш, підор гнійний!

– Що ти сказав? Повтори – що ти сказав? Ти кому це сказав!

Сварка в кодлі спалахнула швидше, ніж сухі дрова. Тут же, негайно, без зайвих переходів, зайнялася сутичка. Миттю вилилась у жорстоку криваву бійку – з тих, що частенько виникають у бараках між блатними та різними групами кримінальників. Теж нічого дивного, явище звичне. Тож ніхто з в'язнів–роботяг не встрявав, видовище глядачів не пожвавило.

Розрахунок був на це.

А ще – в тому, що охоронці не відразу почнуть розбороняти бійку. Їм, на відміну від втомлених доходяг, зазвичай цікаво, чим вона може закінчитися, хто візьме гору. Часом вертухаї навіть влаштовували тоталізатор, ставлячи цигарки, галети й спирт на своїх фаворитів.

Так сталося й тепер.

На тих, хто тримався осторонь від задимленої купи малої, уваги ніхто не звертав.

– Гайда, – прошепотів Голуб просто у вухо Вовкові, й тихо, нечутно, наче лігши на невидиму повітряну хвилю, гайнув убік, зникаючи за найближчим деревом.

За ним, кинувши на поляну прощальний погляд, підхопився старий Балабан. Пішов напрочуд зграбно, зігнувшись, ніби буцкався з тайгою, таранив омріяну волю.

Ігор рушив, полічивши подумки до десяти.

7

Втікача охопили якісь дивні, незвідані відчуття.

Ще хвилину тому Ігор Вовк хоч і змирився з долею, проте далі вважав себе жертвою несправедливості. Графа Монте–Крісто згадав, коли почув про шлюб Лариси з Сомовим. Ось воно, підступне зловживання службовим становищем: склепав справу проти старого недруга, аби заволодіти його коханою жінкою. Чим не Фернан Мондего, граф де Морсер, котрий після наклепу на Едмона Дантеса одружився з його нареченою, красунею Мерседес. Розуміючи це, Ігор до останнього сподівався: рано чи пізно добро переможе зло, радянська влада наведе порядок, втрутиться товариш Сталін, побачивши зловживання в лавах НКВС, – і в табір, на місце Вовка, сяде Віктор Сомов.

Рішення тікати стрельнуло несподівано, спонтанно. Склавши мозаїку, Вовк зробив підсумував: шанси на успіх у нього є, й вони досить непогані. Приставши до злодіїв, матиме в тимчасових спільниках людей, котрі чудово знаються на підпільному житті, вміють переховуватися, міняти імена, документи, зовнішність та міста. Ось лиш втеча перекреслить усі цілком справедливі й досяжні мрії про виправдання й реабілітацію. Пішовши за кримінальниками в тайгу, Ігор опинявся поза законом незалежно від того, виправдають його в подальшому чи ні. Тепер його можна й навіть треба застрелити при спробі втечі, інструкція того вимагає. Коли його оголосять у розшук, усякий, хто впізнає втікача й не видасть, автоматично сам стає злочинцем, потрапляє під суд та йде з етапом у табори. Значить, доведеться звикати до нового життя, і Вовк ще до кінця не був певен, чи витримає, чи не зламається й не зірветься.

Усвідомивши небезпеку та відсутність перспектив нормального життя до кінця, Ігор усе одно біг, не випускаючи з вигляду згорблену спину Проші Балабана. Останні панічні страхи перед майбутнім із кожним широким стрибком усе більше змінював п'янкий азарт: він на свободі, він на волі, хай недовго, але його не охороняють автоматники. Рухи ставали дедалі впевненішими, і ось Вовк уже наздогнав на диво спритного старого, порівнявся з ним.

Балабан дихав уривчасто. Видно, спроба знайти в собі другу молодість давалася нелегко. Та злодій вперто біг, дивлячись не перед собою, а під ноги, аби не перечепитися об повалені сухі стовбури чи корчі. Голуб рухався в авангарді, і Вовк знав: той ще раніше примудрився роздобути план місцевості, намальований майже точно – похибка в межах припустимого. Зараз він вів невеличкий гурт утікачів навпростець через тайгу, збираючись дістатися берега річки.

Форсувати її бродом навряд чи вийде отак відразу. Але план передбачав, що втікачі зайдуть у воду та рухатимуться кілька кілометрів униз за течією, збиваючи зі сліду погоню – собак нацькують неодмінно. Потім знадобляться сили для ривка, аби забратися глибше в тайгу й пересидіти. Місцина, що розкинулася тут, поруч із середньою течією, страшна, глуха, згубна. Глуха Вільва – річка небезпечна. На ділянці, вздовж якої розгорнулася мережа таборів, там, де течія середньої сили, обабіч не зустрінеш людського житла. Лиш болота й комарині хмари. Але якщо поволі спускатися далі, за течією вниз, уже є надія зустріти людей.

Ідея сплавлятися належала Вовкові. Для цього блатним вдалося роздобути моток міцного дроту. Не дуже великий. Але достатній для того, щоб міцно скріпити між собою кілька колод. Поки не вдарили холоди, плисти за течією цілком реально ночами. За приблизними розрахунками, до першого людського житла втікачі зможуть дістатися за дві–три доби після того, як почнуть сплав. Погоня вляжеться теж через кілька днів – якщо собаки не візьмуть слід, а в'язні знайдуть у собі сили перечекати весь цей час у тайгових нетрях.

Власне, на цей випадок, як зрозумів Ігор, старий злодій «готував» нещасного Льоньку – Рохлю. Не натякаючи на свою обізнаність в огидних подробицях плану втечі, Вовк перехопив ініціативу: запропонував варіант спуску за течією вниз. Це доволі просте рішення значною мірою могло зняти важливу проблему їжі. Попервах утікачі спробують перебитися сухарями, котрі збирали злодії та змогли непомітно принести на лісосіку. Сухий хліб склали в саморобну торбинку. Голуб прихопив її, коли пішов першим. До того ж осінь у тайзі відкривала перед чоловіками багато можливостей, даруючи гриби та ягоди. Крім невеличкого запасу сухарів, їм пощастило роздобути сірники та озброїтися саморобними ножами й піками: на втечу пахана злагоджено працювали всі кримінальники, зв'язані круговою порукою та кривавою обітницею мовчання.

Значить, вирішив тоді Ігор, можна спробувати обійтися без людожерства. Й за таких розкладів план дістатися Солікамська видавався цілком здійсненним. А там, як попередив Балабан, у певному місці, за певною адресою їх чекають уже від учора. Звісно, доведеться пробиватися через терени й трошки потерпіти злиднів. Та попереду – шлях… ну, якщо не до зірок, то не в безвихідь щонайменше.

Ось які думки роїлися в голові Вовка, коли він разом із старим злодієм та щербатим Голубом пробіг метрів двісті.

А тоді луна принесла слабкий, не аж такий близький, та все ж таки – справжній, не уявний звук пострілу.

Автоматна черга.

Довга.

Втечу помітили.

– Ноги! – вигукнув на бігу Балабан, і припустив так, ніби йому додалися роки та відкрилося друге дихання.

Настала мить, коли Ігор відчув – уже не встигає за старим злодієм, навіть відстає від нього. Чомусь охопила паніка: зараз блатні відірвуться від нього, запетляють, щезнуть із очей, кинуть його серед тайги. Хай гонитва з собаками йде за кимось одним, це допоможе іншим двом виграти час. Осяяло: ось у чому був справжній план – скинути хвоста, розділитися, змусити фраєра гасати між деревами, плутати, збитися з дороги. Рано чи пізно погоня все одно вийде на одинокого втікача.

Щойно майнуло – Голуб обернувся на ходу, рявкнув, не боячись бути почутим:

– Бігом! Копитами воруши, Офіцер! Твою мать, біжи!