Текст книги "Повний місяць"

Автор книги: Андрей Кокотюха

сообщить о нарушении

Текущая страница: 15 (всего у книги 21 страниц)

Розділ дев'ятий
Повстанець

1

Лариса від самого ранку не знаходила собі місця.

Справа зовсім не в загибелі Віктора Сомова. Саме так, Віктора Сомова, вона навіть тепер не могла хоч би подумки назвати його своїм чоловіком, а себе – вдовою. Ніколи не вірила в Бога. Ще в школі брала участь у різних антицерковних агітбригадах, їздила по селах із театралізованими лекціями про релігію як опіум для народу. Та коли дізналася, що Віктора більше нема – вибачилася перед офіцером, котрий приніс звістку, закрила лице руками, метнулася в сусідню кімнату, ніби плакати. Сама ж ледь стримала видих неймовірного полегшення. Лиш боячись – працівник відділу НКВС почує голосне, зовсім не відповідне до скорботного моменту х–х–хууу, зробить непотрібні їй висновки.

Але, видихнувши, мимоволі, піддавшись якійсь нездоланній внутрішній потребі, швидко перехрестилася – невміло, незграбно, червоніючи. Так, ніби чинила щось негідне, погане, непристойне чи кримінальне.

Тепер, коли Катерина заспішила кудись по своїх справах, залишивши на несподівану жилицю дітей, Лариса, побачивши в її хаті ікону, поклала хреста вже неквапно. Хоч так само невпевнено, проте досить осмислено. Їй раптом захотілося, аби добрий милосердний Боженька справді виявився таким, яким його малювали. Стареньким дідусем у білому балахоні та з білою бородою, що сидить високо в небі на хмаринці, дивиться вниз, на людей, стежить за кожним – та воздає всякому по ділах його. Бо хто ж, крім Бога, міг бачити її терпіння, оцінити його та нагородити, дуже вчасно забравши життя Сомова.

Тим самим обрушивши на капітана не благодать, але кару.

Віктор отримав усе належне за свої підлі справи.

Після розповіді Поліни Стефанівни про сатанівські страхи ще в дні окупації Лариса готова була повірити хай не в містичне прокляття – то було б уже занадто для раціональної математички! – але в існування чогось незвичного, неймовірного, можна сказати – фатального, що з деяких пір існує довкола селища. До нинішнього ранку вона час від часу намагалася відшукати бодай якесь правдиве пояснення. Не знаходила – й почала сприймати все, пов'язане з тутешнім хижаком, чимось схожим на задачку з вищої математики.

Але про те, що називають Божим промислом, згадала лиш сьогодні зранку.

Провела паралель від їхніх із Ігорем задумів до несподіваного, одним невидимим ударом, розв'язання їхньої головної проблеми. Й готова була повірити в те, що моторошний нічний мисливець є нічим іншим, як безвідмовною зброєю в руках Всевишнього.

Адже віднині не лише в неї, законної вдови загиблого при виконанні офіцера НКВС, розв'язані руки. Матиме не просто пенсію за Сомова, що в умовах воєнного часу не так уже й погано, а й повну свободу пересування. Ларисі нікому не доведеться пояснювати, чому раптом вона вирішила зібрати речі, взяти неповнолітнього сина та виїхати подалі від місця, де страшною смертю пав її чоловік.

Навпаки – куди б вона не приїхала, їй зобов'язані допомагати першочергово.

Бо Сомов служив у органах державної безпеки, зарекомендував себе дуже добре. Тож його родина має право на ті пільги, котрі передбачені під час війни. Коли все скінчиться, Лариса матиме ще більше прав як вдова офіцера державної безпеки. Звісно, не безмежних. Уже зараз на власні очі бачила, чим статус інваліда війни, вдови солдата чи командира Червоної Армії або сироти, котрий втратив батьків у воєнному вирі, відрізняється від статусу співробітника НКВС та членів їхніх родин.

Живучи з Сомовим, не думала, що це справедливо. Тепер же отримала певні додаткові можливості для себе. А значить, і свого сина. Й головне – нема жодних перешкод для успішного втілення їхнього з Ігорем плану воз'єднання родини.

Бо єдиний, хто затято шукав Вовка, давній його ворог капітан Сомов, уже не живе. Решті офіцерів насправді начхати на одного окремо взятого втікача з табору, котрий, може, далеко не забіг, гниє десь на болотяному дні. Проблем вистачає.

Юра з Борисом знову витягнули цуцика на двір. Хлопці всерйоз захопилися його дресируванням, і Ларису це влаштовувало. Зайнявшись собою, діти не вимагають до себе підвищеної уваги. Отже, в неї є час для прийняття потрібних рішень.

На роботу їй дозволили не виходити. Приїхав на підводі одноногий директор школи Іван Худолій особисто. Висловив співчуття, похитав головою та зовсім не заперечував проти відгулу. Навпаки, сам наполягав на цьому, переконуючи: приїхав, аби відпустити жінку, в якої таке горе, на день–два. Чи на три, якщо дозволять поховати. Обіцяв усебічну підтримку парторг Маківник, прикотивши на розхитаному німецькому велосипеді. Заходив доктор Нещерет, на коротко, питав, чи не треба якого укола.

Співчуття загальне – і разом із тим ніхто не чіпатиме.

Тож зустрітися й поговорити з Ігорем, котрий, як і всі, напевне вже знає про нічну пригоду, нічого не завадить.

А приймати рішення та діяти треба тепер швидко та акуратно водночас.

Дізнавшись, що дітвора не хоче їсти, Лариса про всяк випадок нагадала Борису як старшому з їхньої пари, де стоїть зварений вчора борщ із картоплею, буряком та висушеними грибами. Запнулася хусткою, сказала – скоро буде, й поспішила до Будинку культури: сторож мусить бути вже на посту. Поки йшла, мучила себе лиш одним, проте серйозним питанням: Юра ж упізнає рідного тата, тож доведеться пояснювати синові, як той повинен ставитись до його появи потім, коли Ігор знайдеться на новому місці. Й чому прийдеться брати прізвище Волков. Так ні до чого не додумавшись, вирішила: Юра не такий уже й маленький. Сам усе зрозуміє.

У свого сина Лариса вірила.

Вже виходячи на вулицю, котра вела просто до Будинку культури, на мить зупинилася, немов наштовхнувшись на ще одну думку – її чоловіка по–звірячому вбили, а вона, не криючись, спішить до бородатого сторожа. Котрий невідомо, звідки тут узявся. Відразу стрельнуло: раптом поява начальника міліції не випадкова. Ну, як він про щось здогадався чи бодай підозрює…

Ні!

Енергійно труснувши головою, Лариса відкинула таке припущення. Аби не знала Андрія Левченка трошки ближче, аби не спілкувалася з ним, не мала нагоди відчути цього бойового офіцера – точно насторожилася б. Звісно, старший лейтенант нагодився несподівано, поводив себе якось дивно, здається, чогось навіть не договорював. Та все списувалося на загальну сатанівську атмосферу: кому–кому, а Левченку найскладніше. Легко можна заплутатися, мабуть, непереливки. Ось виправдання зустрічі зі сторожем – питання безпеки…

Нехай труднощі спершу виникнуть, вирішила Лариса. А вже потім стане їх долати. Бо, поки нічого небезпечного не відбувається, оці всі дії на випередження насправді можуть зіграти погану службу. Надмірна ж утаємниченість цілком здатна привернути непотрібну тепер увагу не лише до неї, а й до сторожа. Ось що дійсно небажано.

Але Ігоря на місці не виявилося.

Такого повороту Лариса зовсім не чекала. Ще не придумавши, чим виправдати інтерес, запитала в кіномеханіка, де сторож Волков. Той байдуже знизав плечима: мовляв, не вийшов зранку. Завідуюча послала до нього когось, хто був під рукою, так дізналася – вдома, хворіє. Щось у грудях, фронтова болячка. До цього кіномеханік поставився з розумінням. Сам на фронті втратив пальці на руках, два на правій, один – на лівій, до того ж легені турбують, куля випадкова зачепила.

Поки інвалід не почав цікавитись, для чого їй треба сторож, Лариса подякувала, перервала розмову та швидко попрощалася. Стало розуму та розважливості не питати, де живе Волков – так би точно залишила по собі слід. І всякий, кому треба, його рано чи пізно візьме. А ось хвороба – це стурбувало Ларису. Заспокоїло хіба те, що Ігоря бачили зранку люди. Й не тривожаться, бо мало, який недуг поклав на ліжко вчорашнього фронтовика. Тут страшніші речі трапляються. Батько одного з учнів, безногий танкіст, котрий лиш тепер, коли Поділля звільнили, повернувся з госпіталю в рідний Сатанів, і майже щоночі веде танк на фриців лоб у лоб, потім наказує екіпажу десантуватися з броні. І єдиний спосіб припинити ці нічні кошмари – дозволяти безногому напиватися до чортиків.

Є, кого жаліти. На цьому фоні Ігор ще тьху–тьху–тьху. Лариса сама встигла в цьому переконатися, зовсім недавно.

Намагаючись надалі не привертати до себе зайвої уваги й по можливості триматися осторонь від центральних селищних вулиць, вона, зробивши чималий гак, усе ж таки пройшла на околицю, до будинку Ігоря. Не зустрівши на своєму шляху нікого, чию підозру могла б викликати нехай мимоволі. Біля хвіртки знову сторожко роззирнулася, рішуче штовхнула її, зайшла. Перетнувши двір, ступила на ганок.

І здригнулася.

Бо Вовк відчинив двері, не дочекавшись, поки вона постукає. Ступивши крок до Лариси, міцно й мовчки обійняв. Але жінці здалося: чоловік не лише заскучав та радий бачити. Щось у очах та рухах підказало – Ігор боїться. Не хоче, аби вона проходила всередину. Стояти ж на ґанку, нехай чужі довкола й не ходять, не менш небезпечно. Тож Лариса спробувала, легенько штовхнувши Вовка в груди, зайти разом із ним до хати. Проте сильні впевнені руки стиснули її плечі, зупиняючи.

– Для чого ти тут?

А ось такого Лариса від Ігоря дійсно не чекала. Ще не розуміючи остаточно, як треба себе поводити, глянула йому в лице, тоді – легенько поцілувала, лиш після того мовила:

– Здрастуй, любий.

– Ларисо, чому ти прийшла?

Вовк далі стискав її плечі, поволі відтісняючи від вхідних дверей.

– Я прийшла до тебе. Почула, ти хворий. Ти хворий?

– Від кого почула? Мене шукають? Ти шукала мене? Сомов знає?

Питання вилітали, мов кулі з кулемета. Разом вони навіть склали невидиме намисто. Лариса гостріше, ніж ще кілька хвилин до того, відчула – Ігоря щось тривожить. Минулого разу, попри чітке усвідомлення свого нелегального становища, Вовк аж таким схвильованим і напруженим не виглядав. Вивільнившись, проговорила, не відводячи від нього очей:

– А ти – знаєш?

– Про що?

– Сомов. Його вже нема.

Чи їй здалося – чи Ігор справді не до кінця сприйняв та оцінив почуте.

– Як – нема? Куди дівся? Поїхав? Чи… Ларо, ти пішла від нього? Кинула Сомова?

– Усе простіше, Ігоре. Простіше… але й складніше теж. Капітан Віктор Сомов загинув. Його вбили цієї ночі.

До Вовка почало доходити.

– Вбили? Хто?

– Будеш сміятися, але підозрюють перевертня.

– Кого?

– Вовкулаку. Хижака. Великого звіра з тутешнього лісу. Ми ж говорили з тобою про це, я розказувала ще страшилки від Стефанівни…

– Стоп! – Ігор зупинив її різким жестом. – Ти хочеш сказати, твого Сомова загриз уночі хижий звір, якого всі довкола так бояться, що не згадують всує?

– Та не знаю я, хто його загриз! – вирвалося в Лариси, і вона вже сама відступила від Ігоря. – Яке мені діло! Його нема, розумієш? Нема! Тобі ніхто не загрожує прямо! Хтось зробив за тебе твою роботу!

– Мою роботу?

– Ти ж збирався вбити Сомова? Хіба не ми з тобою все це обговорювали тут, у цій хаті? А може…, – Лариса враз понизила голос, говорила змовницьки. – Слухай, Вовче, це ж геніально! Як я раніше не додумалася…

– До чого?

– Спокійно, – сказала вона не так йому, як собі. – Я бігла сюди, бо почула – ти хворий. Ти хворий?

– Ні, – видушив із себе Ігор.

– Отже, відлежуєшся вдома. Пересидіти треба, розумію. Раніше я докладно розказала тобі історію прокляття тутешніх місць. Ігоре, надто швидко все відбулося, дуже скоро. Я ж знаю, дружина капітана НКВС… була… Тобто, жила з ним під одним дахом. Сомов теж цікавився цими нападами, загризеними людьми. Не так, звісно, як шпигунами, зрадниками та ворогами народу. Але ці випадки його не лишали байдужим. Тому я в курсі, скільки жертв лісового хижака було довкола. Та між випадками завжди тримався інтервал у часі, хай невеликий. Ігоре, я вчитель математики. Вмію складати два і два! Ти вирішив скористатися випадком.

– Яким випадком?

– Заховати вбивство Сомова серед інших схожих! От чорт, я мусила здогадатися раніше!

Ігор змірив збуджену власним здогадом Ларису дивним поглядом, від якого в неї враз пропало бажання продовжувати. Затнувшись, ковтнула невидиму грудку, торкнулася при цьому грудей, спитала обережно:

– Що? Чому ти так дивишся?

– Виявляється, ти щиро вважаєш мене здатним перегризти людині горло. Нехай це паскудний Сомов, і все ж: невже я таки схожий на когось, хто придурюється вовкулакою? Я збрехав про свою хворобу, бо мені треба побути вдома. Є на те свої причини. Я щиро радий, Ларисо, що Сомов отримав заслужене. Він багато горя приніс тобі, іншим людям, мені… Але я його не вбивав.

– Я повинна повірити?

– Є смисл брехати тобі?

Справді, Ігорю Волкову зараз не було жодної потреби викручуватися перед дружиною. Яку ані на мить не вважав колишньою й заради якої втік із табору.

Лариса легенько стиснула пальцями скроні – всередині, під черепною коробкою, починали дрібно пульсувати – постукувати крихітні молоточки.

– Нема. Ти правий, вибач. Сама не знаю, що й чому на мене накотило. Просто все несподівано… Так буває, коли загадуєш бажання й воно раптово збувається. Не віриш, шукаєш якоїсь підлоти, вселенської змови… Треба, аби все це вляглося… Я думала, ти вже знаєш… Тому бігала, шукала тебе…

– Дарма ти це, Ларо.

– Сама розумію.

– Нічого. З ким Юра? В школі?

– Лишила в приятельки, з місцевих. Ми взагалі перебралися до неї.

– Ось і повертайся, – Ігор говорив жорстко, слова звучали, немов наказ. – Сюди більше не ходи. Мене спеціально не шукай. Тому й до хати не запрошую, бо ще затримаєшся. Не думай, нічого не скінчилося. Тобто, – тут же виправився він, – для Сомова, може, й так. Не для нас із тобою. Перечекати головне, не зірватися. Обережність навіть більша, ніж була. Згодна?

– Абсолютно. Повна партизанщина.

Тепер уже Ігор обійняв її, рвучко й міцно. Знайшов губи. Лариса відповіла, хоч неохайна борода таки заважала, але то – від незвички. Звикати доведеться. Природне маскування, хтозна: раптом їй сподобається колотися об чоловіка.

Йти не хотілося. Охопила повна свобода, ніби не було кругом нічого, загрозливого для волі й життя. Немов відчувши це й здогадавшись, куди знову може зайти, Вовк відсторонив жінку, м'яко, та разом із тим – наполегливо.

Жартома повернув до себе спиною.

Ляснув нижче – колись давно робив так, Лариса навіть забула.

Правий Ігор: треба йти. Дійсно, все для них лиш починається.

Махнула на прощання й пішла. Вийшовши за хвіртку, не озиралася. Може, якби раптом повернула голову, помітила б у вікні інше обличчя.

Чуже.

Незнайоме.

Хиже.

З хати молоду жінку проводжали недобрим поглядом.

2

Просто так узяти себе старший лейтенант Андрій Левченко не міг дозволити нікому.

Не для того десять років удавав із себе іншу людину. Не для того вцілів на фронті, аби тут, серед лісу, опинитися на мушці невідомо, в кого. Ще й отримати кулю в спину.

Так оцінюють ситуацію на війні, коли смерть зовсім поруч і її не уникнути. Помирати все одно не хочеться. Та ще більше неохота гинути, не спробувавши опиратися.

Це майнуло швидко. Андрій прийняв рішення й навіть виправдовував його для себе, будучи вже в русі.

Порахував подумки до десяти, давши змогу невидимому ворогу вирішити – він банкує.

А потім сіпнувся вправо, згинаючи при цьому ноги в колінах, нахиляючись і пірнаючи, виграючи секунди, виходячи з сектору обстрілу, стараючись перехопити ініціативу.

Шанс був мізерний.

Скористатися ним Левченко мусив.

Не через безшабашну сміливість – набуті інстинкти працювали.

Та не врахував, що Катерина Липська не стоятиме смирно, не буде дивитися на все це збоку й терпляче, чекаючи, чия нарешті візьме. Щойно Андрій випустив її з поля зору, справедливо вважаючи – противник за спиною небезпечніший, жінка різко подалася вперед, на ходу скидаючи з плеча протигазну сумку.

Замахнулася. Мотнула.

Удар прийшовся Левченкові не прямо в голову навідліг, навскоси зачепив потилицю й плече. Та цієї раптової атаки з флангу стало досить, аби перешкодити подальшому руху.

Знову повели інстинкти, Андрій розвертався до Катерини, намагаючись відбитися, відклякнути наставленим стволом. Та нині явно видався не його день – незграбно ступнув, утратив рівновагу на секунду, якої виявилося достатньо.

Протигазна сумка, не важка, не замашна, але – все ж дошкульна, вдарила вдруге. Тепер – по озброєній руці.

Левченко й за таких розкладів утримав би пістолет. Але Катерина пустила в хід зовсім уже несподівану зброю – дряпнула нігтями йому по лицю, цілячись на очі. Відмахнувшись, Андрій остаточно впустив контроль над ситуацією, і Липська третім ударом таки вибила в нього ТТ. При цьому Левченко далі лишався на ногах, забувши на короткий час про загрозу ззаду. Й вона нагадала про себе.

Гримнуло.

Стріляли не прицільно. Навмисне мимо, брали вище голови. Давали зрозуміти: наступний постріл може стати для нього останнім. І буцатися з двома, одна з яких – жінка, котра, виявляється, небезпечніша за тигрицю, Андрієві тут дійсно не посміхалося. Піднявши руки на рівень плечей, виставивши їх трошки вперед, вигукнув, дивлячись просто на розлючену й захекану Липську:

– Все! Все, чуєш! Стою!

– Катю, залізка! – почулося ззаду.

Спритно нахилившись, Катерина підхопила його пістолет, проте віддавати своєму спільникові не квапилася. Навпаки, спритно перевірила, чи дійсно заряджений. Взяла без страху, даючи полоненому зрозуміти – поводитися зі зброєю вміє, в разі чого пустить у діло, навряд чи промахнеться.

– Далі що? – запитав Левченко.

– Повертайся. Повільно, москалю.

– Я такий москаль, як ти жид, – спокійно відповів Андрій, вже здогадавшись, із ким матиме справу. – Чи китаєць, вибирай.

– Поговори мені.

– І поговорю. Давай побалакаємо, земляче. Нам є про що, скажи?

Промовляючи так, Левченко розвернувся довкола своєї осі.

Побачив, хто взяв його на мушку.

Не стримався – скреготнув зубами, виматюкався смачно. Бо мав, виявляється, всі шанси викрутитися з дурної ситуації. Адже ворог виявився не таким спритним, мобільним та вправним, яким уявляв його Левченко.

Метрах у п'яти від нього, притулившись для зручності спиною до букового стовбура, сидів на осінній траві високий, – без перебільшень – велетень, казковий просто! – чоловік у повстяному картузі. Легке пальто розстебнуте, з–під нього визирала гімнастерка помітно не червоноармійського крою, темних галіфе та чоботях. Рука стискала німецький парабелум, проте зграбно рухатися велетень не міг.

Ліву ногу стискав міцний мисливський капкан.

Видно, він ступив, не помітивши, і пастка захлопнулася. Сили в чоловіка вистачало, аби впоратися з халепою та звільнитися. Але щось завадило йому так зробити відразу, тож мусив волочити з собою ще й це залізне зубате одоробло. Ще Андрій не мав жодних сумнівів – Катерина Липська весь час ходила в ліс на зустріч із цим велетнем. Тому й нічого не боялася: поруч із таким сам чорт не страшний. Ішла сюди й тепер, навіть бігла, досить скоро після його появи в неї вдома. Збиралася повідомити спільникові дещо важливе.

І це важливе почула від начальника міліції, не інакше.

– Ти не думай, – відразу попередив велетень, перехопивши погляд Левченка. – Не встигнеш. Я тебе з цього місця дістану.

– Чого ж досі не дістав? Шмалив би в спину, по всьому. Ні, ти говорити хочеш. Може, потім розстріляєш. Нехай так, далі – що? Подумай, земляче. В одному місці за короткий час убивають начальника відділу НКВС і начальника міліції. Скільки, як ти кажеш, москалів буде тут найближчим часом?

– Енкаведешник ваш – не моя робота. Шкодую.

– Вірю. Зате мій попередник, Тищенко, напевне ваша робота. Лісові хлопці, правда ж? Скільки вас тут?

– Нахабний. Хто кого допитує, як думаєш?

– Ніхто нікого. Говоримо. Хіба ні? – і відразу – без непотрібної паузи: – Хто це так на тебе полював? Де капкан підчепив? Спіймався?

– Не на мене ставили.

– Але вліз ти. Допомогти? – Андрій озирнувся на похмуру Катерину. – Скажи, я не ворог.

– І не друг, – відрізала Липська. – Хоча жінка здохлого москаля чомусь тобі вірить.

– А ти?

– Поки ні.

– Ох, Катю, Катю, краще вірити.

– З якої радості?

– Нам же усім трьом домовитися треба. Інакше буде ще гірше, ніж уже є. Ти ж прибігла сказати своєму побратимові чи хто він тобі – під вечір у Сатанові стане чорно від солдатів, бо комусь сильно припекло вбити начальника НКВС. Що обережним треба бути. Почнуться облави, труситимуть селище й ліс. Все ти, Катерино, правильно почула й зрозуміла. Крім одного, – Андрій знову повернувся до велетня в капкані. – Одна деталь, дуже важлива. Покійний Сомов всі напади на людей, порвані горлянки, чутки про перевертнів – словом, усю цю велику й страшну казку приписував вашим повстанцям. У нього ви, лісовики, проходите як члени націоналістичних банд, зрадники та фашистські посіпаки.

Велетень сидів прямо. Та, слухаючи Андрія, ще більше розпрямив плечі. При цьому рука з парабелумом не здригнулася, дуло не сіпнулося вбік навіть на трошки.

– Ми не лісовики, – проговорив рівно.

– Хай. Як вас називати? Ось ти – хто?

– Командир куреня Української повстанської армії. Крайова група УПА–Південь[11]11
  УПА–Південь – структурна одиниця Української Повстанської Армії. Діяла на території більшої частини Поділля: Хмельниччини, Вінничини, а також частково Київщини, Житомирщини, півночі Тернопільщини та півдня Рівненщини. Активність дій припадає з літа 1943 до весни 1944 року. Загальна чисельність – до 1 500 вояків. Після повернення в ці регіони радянської влади повстанські частини, належні до УПА–Південь, діяли на згаданих територіях невеликими групами. Наприкінці 1946 року підрозділи припинили партизанську боротьбу, перейшовши до підпільної мережі ОУН(б).


[Закрыть].

– Ух ти. А звання в тебе є, військове?

– Командир куреня, – вперто повторив велетень.

– Добре, товаришу командир…– Друже командир, – спокійно й твердо виправив той. – Товаришів у нас нема.

– Чим тобі погане слово – товариш?– Товариш Сталін. Товариш Лєнін. Товариш Берія. Зрозумів чи доста?

– Ясно. Дискусії марні. Ну, а звати тебе як, друже командир?

– Грім.

– Це прізвище?

– Псевдо.

Левченко зиркнув через плече на Катерину, спробував повільно опустити руки. Грім бачив це, але нічого не сказав, лиш перемістив дуло, націлюючи його вже не в груди, а в голову Андрія.

– Поки що ти мені нічого не сказав. А поговорити хочеться, правда? – і тут же, без переходу, спитав: – Я сяду, можна? Бо ти на мене знизу дивишся, незручно.

– Зручно. Але сідай. Тільки руки тримай, аби я бачив.

– Що там можна побачити… Руки як руки…

Сильніше розчепіривши пальцями та покрутивши розкритими долонями перед собою, Андрій присів на землю. Зараз чоловіки були навпроти. Катерина про всяк випадок наблизилася до Левченка ззаду майже впритул, далі загрозливо стискаючи пістолет.

– Де ж твій курінь, командире Грім?

– Хлопці майже всі полягли тут, весною. Зіткнулися з вашими партизанами.

– То партизани, виходить, краще воюють?

– Нічого не виходить. Регулярні москальські частини саме підтягнулися, прорвалися в район Дунаївців.

– А ваші німців прикривали?

– Відходили від німців – нарвалися на червоних. Й ті, й ті на чужій землі.

– Отак, значить? На чиїй же?

– На нашій. Чи ти цю землю своєю, українською, не вважаєш?

Левченку завжди бракувало таких розмов. Він із задоволенням поговорив би з командиром Громом, навіть посперечався б за пляшкою самогону. Та часу на це не було. Тож сказав, відрізуючи можливість будь–яких подальших суперечок:

– Слухай, Грім чи як тебе там… Давай домовимось, що я тобі не ворог. Як не ворог твоїй Катерині. Краще скажи, де ти таку прикрасу роздобув? – він кивнув на капкан.

– Там, – велетень мотнув головою кудись позад себе. – Добре, хоч вдало вступив.

– Вдало?

– Зубці гострі. Міг би ногу крізь чобіт прохромити. Проколов, але я не носаком зачепив, п'ятою. Бач, капкан увесь замкнувся, не пробив сильно. Заживе. Не таким ловким буду трошки часу. Але краще, ніж якби наскрізь пробив. Взагалі могла бути міна. Чи ще якійсь сюрприз.

– Чому? Звідки все це?

Відповідати Грім не поспішав. Левченко розумів: командир куреня УПА зараз теж не вирішив для себе, що робити з офіцером радянської міліції. Котрий вирахував зв'язкову та викрив його самого. Відчував: попередив про наслідки від свого зникнення вчасно. Це стримує Грома. Тож вирішив вести ту ж лінію далі, промовив:

– Не хочеш – не говори. Хоча, мабуть, хочеш. Не в тому річ. Давай краще я тобі розкажу, для чого Катерина сюди поспіхом прибігла. У вас же, як я розумію, в такій порі нема зустрічей, не заплановано. Бо на роботі твоя зв'язкова, вірно?

У відповідь знову нічого не почулося. Андрій вперся руками в землю позад себе. Тоді, легенько відштовхнувшись, гойднув тулубом, подався вперед.

– Небезпека, Громе. Для всіх, не тільки для тебе. Є в мене підозра – ти знаєш, хто це тут шурує по ночах, на чиїй совісті людські смерті. Хай навіть знешкодив трьох небезпечних бандитів. Є ще наша медсестра, з лікарні, Люба, та інші люди. Вони нічого поганого нікому не зробили. Жертви, Громе. І вбивцю треба знайти й покарати. Але найгірше – він убив капітана з НКВС.

– Хіба це погано?

– Погано. Такого не пробачають. Капітан Сомов не вірив у вовкулаків, а підозрював у звірячих вбивствах мирного населення вашу повстанську армію. Його вбито таким самим способом. Висновок – він вийшов на слід повстанців. На ваш слід, Громе.

– Я тут сам. Казав уже.

– Цього ніхто не знає, – Левченко відчував, як удається поступово ламати ситуацію, заговорив впевненіше. – Приїде до Сатанова рота автоматників. Почнуться облави. Прочешуть ліс, тебе з твоїм капканом знайдуть, далеко не втечеш. Не знайдуть – теж не біда. Шукатимуть посібників, братимуть заручників. Думаєш, Катерину пронесе? В неї ж дитина, хай не мала зовсім – але все ж таки їм краще брати жінок із дітьми. Посадять спершу в тюрму. Потім – вишлють у Сибір, як повстанських спільників. Борьку, хлопця її – в дитячий будинок, член родини ворога народу. Бач, що ви наробили.

– Ми нічого не робили.

– Можливо. Тоді – хто? Катя хотіла тебе попередити про це, Громе. Вона не годна уявити масштабу операції. Хапатимуть всіх. Відрапортують про придушення осередку націоналістичного опору. А Сатанів із околицями зашкурять, зачистять наждаком. Тобі цього хочеться?

Велетень неквапом опустив свій пістолет.

– Ти ж Левченко, вірно? Начальник міліцейський тутешній.

– Слава Богу, познайомились.

– І в Бога віриш, бачу.

– Приказка така. А вірю я в те, що бачу на власні очі.

– З ким ти, Левченко? Для чого ти мені все це зараз розказав?

– Я не хочу, аби постраждали люди. Ось я з ким. Мирне населення. Вони постраждають, Громе. Ти, мабуть, в курсі, як працює НКВС. Я теж, ще й більше за тебе. Ми можемо разом зупинити їх.

– Як саме?

– Віддати вбивцю. Справжнього. Ти ж знаєш, хто це. Повинен знати. Покажи, де шукати – і я сам його візьму.

Грім через Андрієву голову глянув на Катерину.

– Ти правий. Я бачив його. У лісі. Сам хотів зловити. Бо мені теж не подобається, що воно людей катрупить.

– Воно?

– Зблизька не розгледів. На двох ногах, високе, та не зовсім людина, як видається. Але підозрюю, де воно ховається. Так вийшло, мені ці місця досить добре знайомі. Бував я тут рік тому… Збігло, наче сто років, ціле життя там прожив. Я ж заново народився, чоловіче, отак.

– Нічого не розумію. Ти про що зараз? «Там» – це де? В лісі тутешньому?

– Та я й сам не до кінця зрозумів, що воно було. Он у тій стороні, – Грім кивнув позад себе, вочевидь указуючи напрямок, звідки прийшов і де втрапив у халепу. – Мене взагалі дивує, як він, той, кого ти називаєш хижаком, пробрався туди. Але він там, більше нема де. Місце надійне. Думав нарешті пробратися до нори. Підстерегти, придавити. Бач, у капкан залетів. Раніше товариш мій, Тур, на міні підірвався. Нас двоє було.

– Троє, – озвалася Катерина.

– Троє, – виправився Грім. – Живих – двоє. Третій, Калина, тяжко поранений був. Зараження крові. Помирав довго, Катерина в себе ховала, в криївці.

– У хаті? – здивовано перепитав Левченко, миттю зрозумівши поведінку Липської, коли зайшов до неї в двір.

– Просто під вашими носами, – тепер Грім посміхнувся. – У нас був летючий загін. Влітку за наказом військового штабу крайової групи відправилися сюди, аби перевірити можливості для передислокації в совєцький тил більших підрозділів армії.

– Для чого?

– Боротьба триває, Левченко.

– Нехай. Значить, начальника міліції Тищенка, на чиє місце я прийшов, ваші вбили?

– Мої хлопці, – кивнув велетень. – Потім відійшли в інший район. Там потрапили в засідку. Місцеві поляки донесли совєтам. Ті прислали НКВС. Вирвалося нас троє. Думали – Калина доживе. Він дотягнув сюди, до Сатанова. У нас Катерина – надійна людина. Але якби ще вчасно полікувати… Тополя на міну наступив, казав уже… Я ось у капкан.

– Ти до діла ближче, Громе. До діла. Звідки міна, чому капкан? Про яке місце ти ведеш? І головне: як усе це пов'язане з тим, хто вбиває людей біля Сатанова?

Велетень витягнув ногу перед собою.

– Тоді помагай, Андрію. Сам би впорався, мабуть. Не відразу, але не аж такий слабий. Тільки ж тебе сам Бог послав, бачу. Хоч у Бога ти й не віриш, всує згадуєш. Зате я повірю тобі. Бо Катя сказала – тобі вже хтось довіряє. А не всякому совєцькому наші довіряться нині.

– Вона говорила про Ларису. Дружину того вбитого чекіста.

– І про неї начуваний від зв'язкової. Наша подруга не підпустить близько аби кого. Вирішила ввійти в довіру до жінки москаля, начальника НКВС, аби через неї знати його плани. Коли потім каже: наша вона, та пані вчителька. Думками наша. Каже Катя – вона вірить тобі. Якщо наша людина тобі вірить, значить, з тобою можна щось мати.

– Дякую. Розібралися.

– Тоді не сиди, помагай, а я розповім все по порядку.

Розказав.

Зовсім уже довірливо, наче своєму. Ніби й не тримав на мушці парабелума ще кілька хвилин тому.

Видно, теж розпирало – так поділитися хотів.

3

Улітку, як пояснив Грім, не перестаючи при цьому визволяти себе з капкана, крайова група УПА–Південь почала спроби формувати на території тоді ще зайнятого німцями Поділля свої повстанські відділи.

Воювали не лише з гітлерівцями. Серйозним противником виявилося червоне партизанство. Ліси довелося ділити з ними, і партизанам таке сусідство не сподобалося. По суті, як зрозумів Левченко, слухаючи й постійно перепитуючи свого нового товариша, повстанці та радянські партизани воювали кожен на два фронти – як із німцями, так і один із одним. Значна частина партизанських загонів керувалася безпосередньо з головного управління НКВС в Москві, тож підтримку вони мали потужну. Слід також зважити, що на той час – і Андрій досить добре це знав, – партизанські групи вже підтримували зв'язки з крупними з'єднаннями. По суті, були повноцінною армією в німецькому тилу, контролюючи окремі території.

Повстанцям же доводилося обходитися лише своїми силами й спиратися на підтримку місцевого населення. Котре в цих краях не завжди симпатизувало їм, віддаючи перевагу червоним партизанам. Тож підрозділи повстанської армії виявилися не такими чисельними, як партизанські загони. Та якби їхні сили з часом зрівнялися – все одно протистояти доводилося ще й регулярному німецькому війську. Тому воювали повстанці з противником, чиї сукупні сили перевищували їхню кількість по найскромніших прикидках у три рази.

– Отак, значить, ми били одне одного, – пояснював Грім.

Замовк, тягнучи, нарешті, ногу з лещат капкану в той час, поки Левченко з усієї сили стримував його металеві «щелепи». А коли вийшло, і Андрій тут же відкинув пастку подалі в кущі, велетень скривився, обережно зняв чобіт. Очам відкрилася сіра онуча з червоними плямами в місцях, де гостряки капкану таки пробили ногу.