Текст книги "Повний місяць"

Автор книги: Андрей Кокотюха

сообщить о нарушении

Текущая страница: 14 (всего у книги 21 страниц)

Але ж якщо це живе створіння, хай безумне настільки, що полює на собі подібних, воно повинно чимось харчуватися. Явно не святим духом. І точно не лісовими дарами, грибами та ягодами. Кору з дерев теж навряд чи здирає своїми на диво гострими зубами.

Задоволений собою, Левченко намалював жирну пряму стрілку, котра тягнулася зі сторони Сатанова, впираючись вістрям у бік лісу та цілячись далі, вглиб.

Його годують.

Із двоногим, котрий втратив розум і, ймовірно, уявляє себе у своєму запаленому мозкові вовком, хтось підтримує постійний зв'язок. Носить йому харчі. Та з причин, поки не відомих Андрієві, не заважає – чи не може перешкодити – нападам на людей. Убити цього нещасного – по–іншому Левченко тепер відмовлявся називати лісового мешканця, – у того, хто ним опікується, чомусь не піднімається рука.

Коли зринає така версія, першою на ум приходить жінка.

Саме жінку Андрій бачив у цій частині лісу невдовзі після загибелі Люби.

Тоді він ще подумав, яка ж вона смілива, нікого й нічого не боїться. Нині ж така безпечність отримала цілком логічне пояснення.

Вона, вдова Катерина Липська, нічим не ризикує й за своє життя не труситься.

Бо чи не єдина в Сатанові знає: їй у цьому лісі ніхто й нічим не загрожує.

Навпаки! Левченко дозволив уяві розгулятися далі, машинально замальовуючи свою схему колами неправильної форми, обводячи ними крапки, прямокутники та стрілочки. Ніхто тут припустити не годен, що Липська має такого сильного, безжального та відданого водночас охоронця – а жива істота, якою вдова опікується, поза сумнівом віддана жінці цілковито й безмежно.

Якщо, знову ж таки, всі припущення вірні, Катерина, знає, про те чи ні, володіє зброєю неймовірної руйнівної сили. Варто лиш вказати годованцю на того, кого вважає своїм кривдником – і порве відразу, навіть не задумуючись.

Згорнувши змальований аркуш, Андрій заховав олівець у планшет. Потім дістав папіросу, стиснув губами, витягнув запальничку, видобув вогонь. Підпалив плід власних роздумів, підкурив від вогню. Дочекався, поки догорить, тоді кинув на землю.

Випростався. Розтоптав попід носаком чобота.

Уже знав, що робитиме. Здавати вдову Липську не збирався. Але поговорити по душах із нею слід. Пояснити, що чекатиме її земляків від навали енкавеесівців. І спробувати витягти жінку на відверту розмову.

Чомусь Левченку здалося – у нього все вийде. Тепер ним керувала розважлива й холодна впевненість.

Мотоцикл заревів. Андрій стиснув «роги» керма.

Зараз тримав курс на розв'язку.

3

Липська була в себе в дворі.

Не сама – поруч стояла Лариса Сомова. Жінки, занурені в свої розмови, навіть не повернулися на ревіння мотоциклетного мотору. Та коли Левченко загальмував біля напівзруйнованого паркану, глянули в його бік синхронно, немов змовились. Далі, в глибині двору, вовтузилися хазяйський Боря та Юрко, син Лариси. Цей десятирічний хлопчик за неповний рік устиг втратити двох батьків, рідного та вітчима. Пацани бавилися з сірим цуциком. Песик радісно дзявкотів, видно, подобалося гратися. На фоні тривожних жіночих лиць задоволене вищання чотирилапого виглядало буденним та недоречним водночас.

Андрій заглушив мотор, зліз із сидіння. Зрозумівши – гість до неї, Катерина машинально поправила солом'яного кольору волосся, потім – відразу закрила квітчастою хусткою, що досі лежала на плечах. Гукнула дітям:

– Так, забирайте вашого Сірка до хати, – і тут же, не встигли хлопці почати демонстрацію послуху, прикрикнула, піднісши голос: – Боря, кому я сказала? Забув?

– Про що забув? – вирвалося в Левченка.

– Матір два рази не повторює, – відрізала Катерина. – У нас така домовленість. Великий вже.

– Дорослий, – підтвердила Лариса, включаючись. – Для мого Юри приклад. Ніби різниця у віці невелика, а наче старший брат.

– Обалдуй, – винесла синові вердикт Липська, проводжаючи поглядом пацанів, котрі тягнули цуценя до хати, тримаючи за передні лапи, аби пробував іти на задніх. – Боря, не мучте того Сірка! Ви його мені ще курити повчіть!

– Невже вчили?

Подив Андрія був щирим, хоча розумів – говорять зараз зовсім не про те. Та й Ларисині очі йому це підказували. Погляд тривожний, але, всупереч очікуванням, не відбивав страху, невпевненості в собі або суміші цих двох відчуттів. Хоча мав би, адже, як не як, ця молода жінка кілька годин тому стала вдовою. Левченко не знав, які там у них були стосунки з покійним Сомовим удома й, чесно, зовсім не бажаючи пхати носа в чуже подружнє життя. Та все ж відчував раніше прохолоду в її голосі, коли згадувала про чоловіка в його присутності.

Всяке буває. Перший чоловік сидить – для нинішніх часів це не дивина й не новина, швидше – даність. Проте Лариса могла сумувати хай би для виду. Втім, цілком можливо, молода вдова не оговталася від шоку. Зрештою, до щоденних смертей в країні звикли, як би прикро це не прозвучало.

Але погляд Катерини привернув більше уваги. У ньому Андрій прочитав недовіру до себе. І якщо Сомова грати почуття не вміла, то Липська впевнено виконувала перед ним і для нього одній їй зрозумілу виставу. Що підтверджувало підозри: так само живе подвійним життям. І є жінці, що приховувати. Причому – не лише від нього, начальника міліції. Її гостя теж навряд чи допущена до таємниць.

– Не було чого робити, – кивнула між тим Катя. – Не знають, як того цуцика приручати. То все мій бузувір. Ларисин культурний, городський. Не стукне в голову стягнути в діда, шкільного сторожа, махорку, як оцьому артисту!

– Ма–а–ам! – протягнув від порога Борька, для чиїх вух це все говорилося.

– Не мамкай мені! Ще спасибі скажеш за школу, прогульник.

– Так сама ж, ма–ам!

– Води наносиш та картоплі навариш! У лушпинах!

– Разом із Юрою, – вставила Лариса. – Давай, сина, давай, не лінуйся. Впрягайся, як кажуть. Слухайся тьотю Катю. Тепер у неї в хаті двоє мужчин, так що нам буде вдвічі легше.

Замість відповіді Юрко незграбно козирнув, приклавши руку до перешитої під його голову солдатської пілотки. Така сама, як у малого Бориска. Цей примостив свою на манер Наполеона й час від часу поправляв. Бо горизонтально убір погано тримався на коротко стриженій, аби не давати плодитися вошам, хлопчачій голові.

Левченко не зміг пояснити собі, чому відзначив – червоних зірок спереду не було на жодній.

– Так що там із махоркою? – запитав Андрій, коли пацани разом із чотирилапим другом нарешті зникли в хаті.

– Нічого особливого. Скрутили цигарку з шматка газети. Мій розумник розкурив, потім Юркові тицьнув. А тоді вирішив Сірка їхнього оскоромити. Носа тварині попік. Добре, хоч я побачила, – Катерина зітхнула. – Біда з ними.

– Без них теж, – додала Лариса.

– Та й кругом біда, – Липська знову зітхнула. – Ви по чию душу, товаришу начальник?

– Чому відразу по душу...

Левченко не чекав зустріти тут вдову Сомова. Але разом із тим склалося досить вдало – адже по дорозі до Катерини так і не придумав приводу для візиту. Якщо його підозри мають підставу та цілком реальні, поява начальника міліції без вагомої причини може насторожити цю втаємничену жінку. Та присутність Лариси стала несподівано доречною.

– Я шукав вас, – Андрій повернувся до Сомової. – Вибачте, мусив би від самого початку… Прийміть співчуття, все таке… Можливо, якась допомога…

– Нічого ви не повинні для мене робити, – відмахнулася Лариса. – За співчуття дякую. Так розумію, у вас своїх справ по горло. Мій…, – чи Левченку здалося, чи слово «чоловік» справді застрягло у неї горлі, мов кісточка, – словом… Віктор… капітан Сомов… Підкинув усім ще клопотів навіть своєю смертю… загибеллю… Хіба ні?

– Але я не вважав і далі не сприймаю вас, Ларо, зовсім уже чужою. Ми ніби друзі. Містечко маленьке, Поліна Стефанівна вже все знає, очі виплакала від самого ранку…

– Ні.

Андрієве красномовство раптом висохло.

– Тобто – «ні»?

– Наша чарівна Поліна Стефанівна навряд чи могла виплакати очі за моїм убитим чоловіком, – спокійно пояснила Лариса. – Для мене, Андрію, ви теж не чужий, я довіряю вам. Каті ж вірю ще більше. Тож нічим не ризикуватиму, коли скажу – ваша мила хазяйка, товаришу старший лейтенант, капітана Сомова терпіти не могла. Вона, – кивок у бік Липської, – так само. У Сатанові начальник відділу НКВС взагалі був не сильно шанованою особою. І не лише в Сатанові. І не тільки персонально до капітана Сомова подібне ставлення. На міліцію теж косо поглядають, на військових. Помічали?

– Ні, – збрехав Левченко.

– Вам і не положено, – Лариса посміхнулася кутиком рота. – Тому якщо ви, Андрію, бачите своїм обов'язком утішити мене, заспокоїти, формально підтримати – домовимося, що цю місію ви вже виконали. Адже той, хто давно лякає всіх довкола, нині вночі зробив корисну справу. Для мене, для сина мого, для Каті. Для всіх. Ви не маєте права мене слухати?

Липська весь час мовчала. Навіть відійшла на крок, аби не стояти поруч. Та Левченко відчув на собі пронизливий погляд: вдова теж чекала від нього прямої відповіді. Видно, їй кортіло дізнатися, як треба ставитися до начальника міліції. І висновок зробить, почувши, що той скаже.

– Ви вільні приймати загибель капітана Сомова так, як вважаєте за потрібне. Ви ж його дружина… були в усякому разі…

– Тепер у мене зовсім інший, як кажуть, статус. Андрію, ви навіть на соту частку не можете уявити собі, наскільки легше мені стало дихати. Мені шкода Віктора Сомова, по–людські жаль. Знаєте, чому? Бо ви придумали мокрі очі Стефанівни. Бачите, я теж не скорботна вдовиця. За ним ніхто не заплаче, ніколи. Принаймні, серед тих, кого знаю я. І з ким напевне знайомі ви. Не можна так.

– Як? Ви про що?

– Це прикро й неправильно, коли за людиною, померлою наглою смертю серед глупої ночі, нема кому зронити сльозу. Його не поховають. Тобто, не буде при цьому тих, хто щиро сумує. Зариють у землю, так виглядатиме процедура. З почестями, можливо, дадуть салют. Над ямою насиплють земляний горобочок і скоро забудуть. Якщо згадають, то знову задля брехні.

– Чому?

– Тому, Андрію. Згадавши смерть Віктора Сомова, інші скажуть неправду про його героїчну загибель на бойовому посту. Бо інакше, ніж геройські, офіцер НКВС, особливо – під час війни, полягти не може. Брехатимуть собі, брехатимуть людям – і знатимуть це. Ось чому прошу не заспокоювати, бо віднині ми з Юрою – вільні люди. Настільки, наскільки можна відчувати себе вільними в наш час. Заарештуєте за вільнодумство?

– Якби ви були в цьому впевнені, не говорили б так зі мною. Дякую за довіру. З іншими не бажано.

Боковим зором перехопив погляд Катерини. Чи здалося, чи її напруга від його присутності теж трошки спала.

– Знаю, – посмішка Лариси стала щирішою. – Домовились. Поговорили. Займайтеся далі своїми справами.

– Це ви так делікатно просите мене відчепитися?

– Навпаки, – очі Лариси потеплішали. – Даруйте, якщо образила…

– Нічого, все в порядку.

– Тим не менше – не збиралась. Хотіла сказати, що опікуватися мною не варто. Дізнавшись про смерть Сомова, я відразу вирішила перебратися з тієї квартири… хати… Звідти, де ми жили. Житло службове. Звісно, його лишать за мною, але я сама не хочу. Бо ми спали там у одному ліжку з Сомовим, розумієте?

– Я розумію, – нарешті озвалася Катерина.

– Тут, – кивок на будинок, – місця нам поки вистачить. Хлопцям не буде нудно. Ми, жінки, теж дамо собі раду. І поки ми не поїхали звідси, обов'язково ходитимемо в гості до Стефанівни. Мені не вистачатиме її.

– Ви збираєтесь їхати з Сатанова?

– Мене тут вже нічого не тримає, Андрію. Повернуся до Києва, там прилаштуюсь напевне. Шкільні вчителі нині на вагу золота. Важливий політичний момент.

– О! Який?

– Почався перший повноцінний навчальний рік після окупації.

– У місцевій школі вчителі потрібні теж.

– Значить, звільню для когось місце. Людина зможе отримувати робітничу карточку. Я вирішила, Андрію. Тепер виїхати звідси – лише питання часу. До речі, добре, що ви нагодилися.

– Навіть так?

– Я речі не всі забрала з нашої… своєї квартири. Треба чоловічої сили.

– Буде. В коляску мотоциклетну влізе?

– Звичайно. Ми з Юрою нажили не аж так багато майна.

Левченко діловито потер руки.

– Розгребу трошки – зробимо. А потім, раз таке діло, і вам, Катерино, паркан он полагодимо.

Господиня стримано кивнула. Спіймавши її погляд, Андрій безпомильно визначив: попри проблиск довіри, його присутність Липську все ще обтяжує, напружує й нервує. Тут же стрельнуло – ну, як складе два й два та спробує дізнатися, хто спрямував начальника міліції сюди, до неї додому в пошуках Лариси. Адже та навряд чи оголосила на всю вулицю, куди йде.

Чіткої відповіді не буде.

Й Катерина матимпе всі підстави запідозрити Левченка в тому, що насправді він приїжджав до неї.

З якою метою?

Чого треба старшому лейтенанту від скромної, нічим не прикметної вдови?

Якщо підозри щодо Липської дійсні, жінка цілком може задатися цими питаннями. Й напевне стане обмеженішою.

– Ну, раз так – влаштовуйтесь, – Андрій обсмикнув гімнастерку, поправляючи ремені. – Не заважатиму. Роботи море. До Сомова як до людини можна ставитися по–різному. Але вбивство керівника відділу НКВС – справа серйозна, незалежно від особи на цій посаді. Так що головного болю нам усім підкинули. До кінця дня тут будуть солдати, почнуться незручності для мешканців. Нічого, то не на довго. Переживемо.

Левченко говорив, дивлячись на Ларису.

Та сказане адресував насамперед Катерині.

Й дуже сподівався – вона зробить із цього потрібні висновки.

Не лише для себе, а й для нього.

Якщо він усе вірно вирахував, не помилився в припущеннях і розрахунках, вона повинна діяти найближчим часом.

Не вагаючись.

4

Левченко дочекався – Катерина Липська вийшла на лісову галявину.

Найбільше, за що хвилювався Андрій: вдова піде до лісу не там, де він влаштувався у засідці. З місцем визначився відразу. Нічого зручнішого, ніж залишки старого муру, в голову не приходило. Мотоцикл залишив біля міліції, оперативно провів нараду, дізнавшись те, про що не мав жодного сумніву: кого в Сатанові не спитай, ніхто нічого не чув і не бачив.

Опитування населення ще не завершили. Людей дуже скоро потрусять іще раз, та Левченко не міг цьому запобігти. Зараз його більше хвилювало, аби на певний час про його існування забули. Непросто домогтися цього, особливо – коли пішла третя доба небаченого раніше розгулу лісового хижака.

Начальник міліції за відсутністю іншого «силового» начальства потрібен всім та всюди.

Але Андрій чудово розумів, які пустопорожні розмови йому доведеться вести і якою дурнею вимушено забиватиме свій час.

Внутрішній голос, до якого Левченко звик дослухатися років з десять, підказував: нема нічого важливішого тепер, ніж спробувати вийти на слід того, хто ховається в хащах.

Сам давно веде подвійне життя.

Тож відчуває собі подібних, тому й зробив мисливську стійку на Липську.

Є ще таємні знання про людську природу, отримані від доктора Нещерета.

Сюди треба якось вписати дивний інтерес Сомова до такого собі Ігоря Волкова.

Все це може виявитися пов'язаним – а може бути окремою загадкою. Складніше, бо тоді за короткий час доведеться розв'язувати не одну, а щонайменше три. Проте Левченко мусив зрозуміти, з ким або чим має справу. І аж тоді вирішити насамперед для себе, що робити, з ким ділитися відкриттями, як краще й безпечніше діяти далі.

Тож Андрій вирішив, поки є можливість для маневру, діяти сам.

І обрав на перший погляд безнадійний, не до кінця перевірений, проте станом на нинішній полудень – єдиний шлях, яким можна йти: спробувати вистежити маршрут Катерини Липської. Візит до сторожа Волкова лишив на потім. Хоч треба почати й, коли вийде, закінчити з ним ще сьогодні.

До приїзду, навали посланців УНКВС у Сатанів.

Хоч тут розрахунок виявився точним. Із області вже попередили – будуть під вечір. Солдати Борисова та вільні від чергування міліціонери виставили пости й контролюють входи та виходи з селища, при тому. Передаючи лейтенантові наказ обласного управління, Андрій був абсолютно не впевнений у ефективності таких дій. Імітація бурхливої діяльності вирувала повним ходом. Але з огляду на потрясіння, котрі чекали людей уже найближчим часом, подібний струс повітря – значно краще, ніж справжній, серйозний та жорсткий трус місцевого населення та довкілля.

До того ж, саме ця імітація парадоксальним чином допомагала Левченкові поки триматися осторонь. І при цьому – не привертати зайвої уваги своєю відсутністю та неналежним, як може здаватися, виконанням прямих службових обов'язків.

Пощастило – чекав недовго.

Годинник показував двадцять хвилин на першу, коли в полі зору опинилася Катерина Липська. Те ж пальто брудно–зеленого кольору, перешите з чоловічої шинелі, кирзові чоботи, грубі коричневі панчохи, хустка запнута так, що закривала частину обличчя. Цього разу в неї був не кошик. Через плече висіла сумка з–під протигазу, не така, як корзина, та все ж таки досить містка. Рухалася Катерина впевнено, у звичному й багато разів ходженому напрямку. При цьому сторожко озиралася.

Цілком правдивим буде припущення: жінка стережеться хижака й мудро робить.

І не всякий замислиться, чому, боячись величезного скаженого звіра, Катерина все одно йде до лісу. Яка в таких мандрах гостра потреба, тим більше – коли дитина на руках. Не маленьке безпомічне немовля, і разом з тим – лише одинадцятирічний пацан. Рідна мати досить серйозно ризикує рано чи пізно лишити Борю сиротою.

Або – зовсім нічим не ризикує. Й чудово знає це.

Дочекавшись, поки постать Катерини зникне за деревами, Левченко вислизнув із свого сховку, обережно рушив слідом. Ступати намагався тихо, триматися на відстані й не зводити з неї очей, не загубити в хащах. Чим далі, рухаючись від дерева до дерева, заглиблювався слідом за жінкою в ліс, тим настороженіше почувався. Коли за спиною лісові ворота замкнулися остаточно, ніби відрізаючи шлях до відступу, Андрій подумав – і витягнув із кобури пістолет. Зняв запобіжник, стиснув руків'я, зручніше взявшись, посунув далі, опустивши ствол донизу.

Подумавши, що часу спливло досить, Левченко глянув на циферблат. Здивувався, побачивши, що від моменту, коли він почав стеження, пройшло лише двадцять п'ять хвилин.

Відвівши погляд та пошукавши попереду Катерину, він раптом зрозумів – жінка зникла.

Ось ніби йшла попереду. Він навіть міг при бажанні почути її кроки. І враз розчинилася. Лісову тишу порушував мирний пташиний щебет, вітер ворушив верхівки дерев, шелестіло листя.

Переживши зовсім непотрібний зараз напад паніки, Андрій примружив очі. Перевів подих. Повільно видихнув. Почав знову вдивлятися вперед. Нікого не помітивши, він зціпив зуби, прискорив ходу, тепер не дуже дбаючи про те, аби рухатися тихцем. Розумів – робить помилку, дає змогу виявити себе, водночас будучи впевненим: пересувається не так, як ходять джунглями слони чи інші крупні тварини. Тож тих звуків, які викликали б підозру в лісі, його кроки не видають.

Кидок скоро дав результат – попереду майнула знайома хустка. Просунувшись ще трохи, Левченко враз зупинився: Катерина вже нікуди не йшла. Жінка стояла, ніби вслухуючись у довкілля. Так, немов чекала з лісової глибини якогось сигналу. Витерши змокрілого невідомо, з якої причини лоба, Андрій пересунув кашкета до потилиці, притиснувся плечем до стовбура. Щось підказало – треба бути напоготові.

Андрій обережно підняв руку з пістолетом на рівень пояса.

Катерина рвучко повернулася.

Левченко, навіть не чекаючи такого руху, міг спритно сховатися за стовбур. З того місця, де стояла Липська, його не було помітно. Огляд закривали чагарі. Та сіпнувся Андрій аж надто рвучко, вийшло не зовсім зграбно, сухі гілки голосно хруснули під чобітьми.

Сонце світило крізь верхівки.

Катерина побачила переслідувача.

Спершу не розгледіла, хто це – просто помітила, що не сама. Та далі ховатися вже не було смислу. Тому Левченко вирішив розкрити себе, припинивши гру в кота й мишу. Виступив зі свого укриття, пістолет тримав напереваги.

– Ще раз здрастуйте, – мовив голосно.

– Для чого ви тут, товаришу офіцер? – теж голосно, до того ж – несподівано дзвінко запитала Катерина.

– А ви?

– Гуляю.

– З протигазною сумкою?

Левченко зробив ще один упевнений крок уперед.

– А ви – з пукавкою. На полювання?

– Можна й так сказати. Сірого вовка не боїтеся, Катю?

– Я свого відбоялася. Ходити лісом – злочин? Кримінал? Що ви там ще придумаєте…

– Знаєте без мене, кого всі кругом бояться.

Андрій ще трохи наблизився.

– Ми самі. Але говорили з вами нині рано, товаришу офіцер. Народ у нас давно не боїться вовків. Люди страшніші.

– Я десь це вже чув.

– І ще почуєте. Не всякий і не всюди може вам це сказати. Як не почуєте – побачите, офіцере.

– Отак! Уже без «товариша»? Добре, раз прийшли, раз так вийшло, раз нема кругом нікого й нас не почує ніхто – поговоримо. Будемо говорити, Катю?

– Про що?

– Є в мене кілька питань, – ще крок. – Слухайте, я не збираюся комусь переказувати нашу розмову. Взагалі не хочу жодних протоколів, – ще крок. – Аби хотів, давно б викликав вас до себе, Липська. Не вперше бачу вас у лісі.

– Ви так і не пояснили, чому це злочин. І чого ви ходите за мною.

– Поясню. Раз так складається – все поясню. Але й ви мені теж мусите дещо розказати.

Ще крок.

– Стій!

Пролунало за спиною.

Вірніше – збоку. З правої сторони, протилежної місцю, де завмерла Катерина. Вона, лишаючись там, могла бачити, напевне бачила й точно знала чоловіка, якому належав голос.

Сіпнувшись та спробувавши розвернутися, Левченко негайно наштовхнувся на окрик:

– На місці стояти! Зброю кидай!

– А якщо…

– Як що – не промахнуся! На мушці ти в мене, курва совєцька!

Відразу потому Андрій почув звук, який за час війни навчився вирізняти серед інших.

Рвучко звели затвор. Брязнув метал.