Текст книги "Повний місяць"

Автор книги: Андрей Кокотюха

сообщить о нарушении

Текущая страница: 20 (всего у книги 21 страниц)

– Тому ви примчали до мене й розказали про секретний німецький об'єкт у лісі, до якого збираєтесь навідатися?

– Поділився таємницею, ви абсолютно праві. Що я вам ще сказав? Збираюся розвідати сам. Потім – привести туди загін карателів із НКВД. Показати – ось де треба шукати вбивцю капітана Сомова. Хай би вони сушили собі голови. Зате місцеве населення, котре й так натерпілося страху, уникло б ризику каральної зачистки. Це я на ходу придумав. Для вас. Ви мені не заперечували. Але раз тут – купилися. Йшли за мною, правда?

– Не тією дорогою, – мовив Нещерет після короткої паузи. – Вас повинно було затримати мінне поле. Не абияка пастка, та хоч щось… Я ж збирався зустріти вас тут. Хотів побачити, як ви наткнетеся на Лобо.

– Бажали моєї смерті?

– Андрію, ви – свідок. Рано чи пізно я придумав би, як відкрити сейф. Узяв би свої записи. І разом із Лобо забрався геть звідси. З таким охоронцем мені не страшні каральні загони. Так чи інакше спробував би пробратися ближче до фронту.

– До німців?

– Ще далі. Я переконався: мої знання – не для них. Так само, як не для ваших комуністів. Є інший, більш вдячний господар. І шукати його, повірте мені, довелося б не так довго. Все це, – він кивнув на сейф, – не повинно потрапити в ті руки, до яких я не хочу їх віддавати. Обпікся об Сталіна, розбив лоба об Гітлера. Їхня сутність одна, Андрію. Правда, «Повний місяць» мені справді допомогли реалізувати німці. Більшовики б розстріляли. До того йшло, власне.

– «Повний місяць»?

– Назва мого проекту. Особистого. Скромно та багатозначно. Мабуть, ви хочете послухати. Ви всі, – Нещерет глянув також на принишклих, наче цікаві діти, Вовка й Теплого. – Ну, ви маєте на це право. Раз прийшли сюди та впоралися з Лобо. Всі люблять казки. Особливо чарівні та страшні, про чудовиськ. Тільки «Повний місяць» – не казка. Точніше, – він знову витримав паузу, цього разу – театральну, – та сама казка з радісної та бадьорої радянської пісеньки, яку слід робити бувальщиною. Знаю, часу не так багато. Тому постараюся не розтягувати. Лише те, що вам варто знати, аби зрозуміти «Повний місяць». І чому мене тут називали Готом. Богом. Це ж не я сам про себе придумав.

Поки лікар говорив, за звичкою час від часу тупцяв. Втомився стояти на одному місці, вклякали ноги – Левченко пам'ятав це.

Тож нічого дивного й тим більше – підозрілого не було в тому, що Нещерет пересувався в праву сторону, мимоволі обходячи сейф збоку. Для зручності Андрій так само рухався в унісон із ним маленькими приставними кроками – просто щоб не крутити головою під час розмови.

Зараз він уже менше звертав увагу на Ігоря Вовка, який мовчки слухав.

Тим більше всі вони, включаючи колишнього господаря цього лісового лігва, перестали зважати на присутність Георгія Теплова. Той же мовчав. Уважно слухав.

І переміщення Левченка дозволяли йому незабаром опинитися в Андрія за спиною.

У темряві – благеньке світло ліхтарика нічого не вирішувало.

2

– Мені пощастило народитися в Харкові.

Мені теж, хотів сказати Левченко. Та вирішив утриматися. Розхотілося казати Нещеретові, що вони, виявляється, земляки. Замість того поцікавився:

– Чому?

– Бо доктор Іванов, ще тоді не знаменитий професор, дізнався, що я не просто харків'янин, а ще й вчився там в університеті. Тому взяв мене до себе асистентом без вагань. Ілля Іванович довіряв харківській школі, сам закінчив той же університет. У нас вісім років лише різниці, небагато. Але все одно називав його на «ви». Тут погано видно. Але здогадуюсь, у вас, Андрію, нерозуміння на лиці. Ви ж не чули про професора Іванова, правда?

Прізвище дуже просте, навіть значною мірою безлике. Хто знає, припустив Нещерет, раптом саме воно спонукало свого часу типового русака, вродженця Курської губернії, заявити про себе чимось гучним та незвичним. І головне – зухвалим до надзвичайності. Інакше складно пояснити, чому біолог Іванов вирішив покласти всього себе на справу виведення нових порід тварин.

А згодом – нових людей.

– Коли він схрещував зебру з віслюком чи зубра з коровою, всі, хто стежив за процесом, були в захваті, – згадав Нещерет, голос забринів ностальгійними нотками. – Вважалося, що це дуже перспективний напрямок у тваринництві. Російська імперія, якою б дрімучою не була, на початку двадцятого століття теж поволі ставала на рейки прогресу. Подивитися на досліди Іллі Івановича приїздили з усієї Європи. Було паломництво, Андрію, – він чомусь далі звертався лише до Левченка. – Якщо перебільшую, то хіба трошки. Можете повірити, Іванов міг мати світовий успіх. Якби не революція й зміни в світовому порядку. Хоча саме більшовики дали нам усім шанс втілити в життя справу, котра мусила увінчати кар'єру Іллі Івановича як ученого. Тільки вони ж той шанс безславно загубили. Пам'ятаєте слова Тараса Бульби, Андрію? Я тебе породив, я тебе і вб'ю.

– Колись читав. Тільки ви стрибаєте з п'ятого на десяте, Савичу.

– Так я закінчу, а ви не перебивайте! – він навіть легенько гримнув, пересунувшись при цьому ще на кілька сантиметрів управо. – Хочеться ж не заморочувавти вас непотрібними подробицями. Лиш те, що треба знати всім для розуміння. Словом, Іванова надихнули успіхи зі схрещенням тварин. І він вирішив далі йти шляхом Творця – вивести нову людську породу.

…Сам Нещерет у ті часи теж подумував про це. Тільки не хотів розказувати професору, аби той не підняв на сміх. Правда, він підозрював – мислить із Івановим у одному напрямку, бо бачив у нього в кабінеті поруч із науковими працями, виданими різними мовами, примірники «Франкенштейна» Мері Шеллі та «Острова доктора Моро» Герберта Веллса. До історії про спробу дослідника створити людину зі шматків мертвої плоті Нещерет ставився скептично, але творами Веллса щиро захоплювався сам, і то в досить зрілому віці. Хто б сказав незадовго до краху Російської імперії, що їм доведеться зустрітися особисто, причому письменник зі світовим іменем приїде спеціально до них у Радянський Союз, доктор не повірив би.

– Починали ми добре, – судячи з інтонацій, спогади приносили щире задоволення. – До речі, знову допоміг письменник, пролетарський, Максим Горький. Комуністичній верхівці, чесно кажучи, було не до того, у них Ленін помер. А тут ще божевільний старорежимний професор пише листи в наркомат освіти. Вони надходили на ім'я Луначарського, а той якось розказав про них Горькому. Письменник тоді жив у Сорренто, в Італії, з більшовиками посварився, до нової країни лише придивлявся. Ви читали Горького?

Левченко нічого не читав – не тягнуло.

– Дещо, – мовив уголос.

– Ну, навряд чи, Андрію, ви звернули увагу на його маніакальне, інакше не скажеш, захоплення теорією «нової людини». Вона повинна, на думку Горького, рано чи пізно з'явитися саме в новому суспільстві. Тому, як сказав потім професор, стрепенувся. Так і сказав, бо їздив до нього за підтримкою, двадцять років тому в Європу їздити можна було набагато вільніше й без смертельних для себе наслідків… Добре, закінчу: Горький написав Луначарському, що йому було б цікаво як літератору створити нарис про те, як у молодій країні Рад виводять нових громадян.

– Пам'ятаю. Вчора ви теж щось говорили про безумні теорії, з якими носилися вчені саме два десятки років тому.

– Аби ж тільки вчені, Андрію! Ви молодий, не пам'ятаєте, але тоді ледь не вся Європа цим захворіла! Іванову варто було поділився своєю теорією про схрещення людини з твариною. Статті на основі його виступів лиш почали публікувати – а радянські журнали вже друкують перші твори про досліди над людьми! Думаєте, історія про голову однієї людини, пришиту до тіла іншої – вигадки? Не читали товариша Беляєв?

– Не встиг взяти в бібліотеці. Хоча Поліна Стефанівна мене записала.

– Ви дарма не читаєте.

– Ніколи, – Левченко зітхнув. – Зате ви, здається, перечиталися. Та ще й у зрілому віці, самі ж кажете. Захотілося зробити так, як казкарі вигадують у книгах?

– Книга – модель світу, Андрію. Кожен, хто мислить, рано чи пізно захоче побачити улюблену історію справжньою, ожилою. Не даєте закінчити, не перебивайте більше!

… Іванов та згуртована довкола нього група вчених почали з приматів. Мавпи та люди, на думку професора, дуже близькій вид. Нещерет не їздив із ним на Французьку Гвіану, де експериментатор провів перші запліднення самок шимпанзе людською спермою. Зате коли досліди перемістилися в Сухумі, він весь час був поруч. Саме тоді й запропонував Іванову не зупинятися й подумати над тим, як із тварини зробити людину.

– Звісно, не в буквальному смислі – схрестити пса з чоловіком та побачити, що з цього вийде, – він чим далі, тим більше входив у раж. – Я взагалі про таке не думав, поки той самий товариш Беляєв не вигадав свою нову історію, про людину–амфібію. Хворій дитині для порятунку пересадили зябра молодої акули. Хлопчик виріс і став жити під водою так само вільно, як ходити по землі. Людина–риба, насправді нема нічого неможливого. Він же в теорії став удвічі сильнішим, набувши нових властивостей. Ми говорили про це з Івановим, тоді ж уперше згадали про воїнів–вовків. Теж, до речі, з книжок, досі не згадаю точно, де прочитав.

… Колись, пояснив Нещерет, у давніх культурах, слова «воїн» та «вовк» вважалися тотожними. Виконуючи перед боєм ритуальні танці довкола вогнища, бійці вдягали на себе собачу або вовчу шкуру. Посвята в мужчини у племенах включала в себе полювання на вовка: вистеживши й вбивши власноруч свого першого хижака, молодий воїн мусив принести старшим його шкуру. А ще воїни час від часу проходили через перетворення на вовків. Звісно, лише в своїй уяві, бо дурманили себе різними наркотичними речовинами, котрі дика природа постачала знаючим людям удосталь.

– Коли ми почали працювати над «Повним місяцем» тут, застосовували це в комплексі, – пояснив охоче. – Хірургічне втручання то одне. Кожен із них мусив відчути себе вовком. Про гіпноз не могло бути й мови, ніхто з моїх асистентів цим мистецтвом не володів. Та й могли обійтися. Вистачало засобів.

– І що, у вас вийшло?

– Ви бачили Лобо. Не ідеальний результат, було над чим працювати. Не вистачило часу. Як я зрозумів, коли йде війна, займатися тривалими науковими проектами не варто. Німці хотіли швидкого результату. Думали, суперсолдатів, воїнів–вовків, відразу можна ставити на виробничий конвеєр. Й посилати на фронт, саме так планувалося. Даремно я переконував, що швидко такі справи не робляться. Від мене вимагали неможливого за короткий час. І цим загубили все на корню. Так же, як свого часу більшовики.

– А що з більшовиками не так?

– Андрію, не розчаровуйте мене! З ними все не так! З нацистами теж, вони просто молодші брати комуністів. Ось чому я збираюся шукати виходи на інші сторони. Благо, знайомства в Європі лишилися, бував із професором у Франції, в Італії, до нас у Сухумі навідувалися британці.

– Де ви збираєтесь цих знайомих надибати зараз?

– Я слухаю радіо, Андрію. Зведення Інформбюро. Ви їх теж слухаєте, їх всі слухають щодня. Але – не так, як я. Цього літа відкрито другий фронт у Європі. Це може означати, що німців тиснуть із усіх боків. А ще – Європа й Америка тепер союзники товариша Сталіна. Значить, намацувати контакт із тими, в кого з більшовиками спільний ворог, поки безпечно. А я, повірте мені, зможу це зробити.

– Скоро?

– Швидше, ніж ви можете подумати, Андрію. Мені є, з чим до них прийти. І вони точно нічого не спаскудять. Хоча справу нашого професора комуністи загубили та знищили саме через них.

… Досліди групи Іванова по схрещенню людини та мавпи не були великою державною таємницею. Навпаки, вони привертали увагу громадян, а серед жінок навіть знайшлися добровольці, бажаючі запліднитися сіменем самця шимпанзе. Грім грянув зненацька. Французька преса проілюструвала статтю про експерименти Іллі Івановича зображенням мавпи, даючи західним читачам зрозуміти, ким є нова людина в СРСР. І якими громадянами комуністичне керівництво збирається незабаром заселити свою величезну територію. Правильно, писали журналісти, адже примат – слухняний виконавець. Його можна тримати в клітці чи в стаді, особливого догляду не потребує, здатен виконувати примітивну важку роботу.

Коли про це доповіли Сталіну, він збісився. Роботи в Сухумі звеліли негайно згорнути, сам Іванов потрапив під арешт, потім – суд та заслання. Звання й посаду зберегли, кілька останніх років працював у Казахстані й помер своєю смертю. Перед цим попередивши колишніх колег та учнів, аби трималися від нього подалі. Тоді Нещерет, як з'ясувалося згодом, виявився чи не єдиним, хто сприйняв пораду професора буквально.

А саме – скористався нагодою. Правдами й не правдами потрапив до складу делегації вчених–медиків, котрі їхали на конференцію в Берлін, дружній тоді радянській владі. Й втік на Захід, за що, як дізнався багато пізніше, його проклинали колеги: адже делегацію терміново відкликали, тягали в НКВД. А після вбивства Кірова почали брати та саджати як потенційних шпигунів.

– Бачте, Андрію, я вчасно забрався геть. Але потім довго носився зі своїми ідеями, – Нещерет зітхнув. – Розумієте, як один із асистентів та соратників Іванова я був цікавий. Та щойно починав згадувати про можливість перетворення людини на тварину, на мене дивилися, як на божевільного. Німці мене здебільшого терпіли, бо заступалися відомі вчені. Причому – ті, хто вірно служив Гітлеру. Коли почалася війна, мене взагалі направили в Польщу, як слов'янина. Не знаю, може, знищили б, коли Гітлер напав на Сталіна. Тільки раптом згадали про мої теорії. Можливість отримати воїнів–звірів, воїнів–вовків, суперсолдатів, переважила всі упередження.

3

Він ще довго згадував свій переляк, коли до нього на варшавській вулиці підійшли двоє в цивільному, показали жетони СС та звеліли сідати в машину.

Сталося це в лютому минулого року. Тоді Червона Армія перемогла німців під Сталінградом, пішла в наступ, почала звільняти Донбас та дійшла до Харкова. Нещерет, хоч і встиг за ці роки довести власну відданість рейху та фюреру, мав такі собі пташині права в генерал–губернаторстві, працюючи у варшавському університеті. Його вважали агентом гестапо, що не відповідало дійсності, тож намагалися при ньому сумнівних розмов не вести. Проте сталінградська поразка німців на короткий час позбавила поляків обережності. Так Антон Савич почув краєм вуха про наступ радянських військ.

Здогадуючись: колеги напевне читають підпільні листівки або навіть десь потай слухають інше, крім німецького, заборонене радіо.

Від початку війни з СРСР на нього писали вже три анонімних доноси. Всякий раз говорилося, що професор має зв'язки з рухом опору, а якось ще й вказали – причетний до переховування євреїв. У кожному випадку після перевірки Нещерета відпускали, а він потім ловив на собі погляди тих, із ким працював разом. Здогадувався: так мстилися за колаборантство. Зі свого боку ніколи жодних підозр не озвучував, хоча б через побоювання, що тоді вб'ють, як зрадника. Здогадуючись, що на нього знову накатали анонімку, Антон Савич налякався. Адже обстановка на фронті для німців не сприятлива, значить, підозрілість зростає в геометричній прогресії. Ворогів, таємних агентів треба виявляти активніше. Й не лише комуністична, але й гітлерівська практика показувала: методи однакові, шпигуном зроблять будь–кого.

Офіцер СС, до якого його привели, заспокоїв, здивував та потішив одночасно. Відразу, без передмов, показав Нещеретові копії його статей на тему можливості вдосконалити людську породу. Запитав, чи не фантазії це й чи зможе він реально, за наявності всього необхідного, втілити їх в життя. Перш, ніж доктор відповів, офіцер дав йому рукописний звіт одного з агентів, датований липнем сорок першого року. Прізвище завбачливо закрив. Але Антона Савича зовсім не цікавило, хто з присутніх на його публічній лекції міг написати таку розгорнуту доповідь. Тим більше, що не збирався заперечувати свої слова. Тим більше – соромитися їх.

Адже в ті дні, на хвилі тотального патріотичного підйому німців, вирішив чи не вперше викласти свою теорію про перетворення людей на суперсолдатів за власною оригінальною методикою. Невелике військо здатне буде перемогти на фронтах, а в тилу від них буде навіть більше користі. Бо додатково сіятимуть страх. Виявляється, в хазяйновитих німців нічого не пропадало, кожне слово бралося на облік, а найбезумніша ідея фіксувалася.

– Мені поставили завдання почати створення солдатів непереможної армії, – пояснив Нещерет, при тьмяному освітленні спостерігаючи подив на лицях слухачів. – Або я відповідаю за свої слова й беруся за це, або… Самі розумієте. Назва проекту народилася там же, в тому кабінеті. Я пропонував створювати воїнів–вовків, це данина давній міфології. Слово за слово, згадали перевертнів, вервольфів. У арійській міфології культ вовка, знаєте ви це чи ні, займає особливе місце. До того ж війну з Радянським Союзом вони почали в одна тисяча дев'ятсот сорок першому році, а це – рік Вовка за якимось там календарем, не скажу зараз точно… Перевертень стає активним, коли повня. Ось вам «Повний місяць». Просто, зі смаком та актуально.

– А ти не хворий сам, лепило? – вирвалося в Теплого, він нарешті не витримав.

– Мене запитували так розумніші за вас люди, – парирував він. – Я закінчу, потім окремо поясню, якщо питання будуть мудріші. Так ось, насправді я мріяв про таку пропозицію майже двадцять років. Іванову, моєму вчителю й другові, не вдалося завершити кар'єру вченого блискуче. Сталін його фактично знищив. Мені відкрив «зелену вулицю» Гітлер. Думаю, знав про «Повний місяць», подібні ідеї без його особистого схвалення не втілюються. Тому мені дали змогу швидко зібрати групу медиків, привезли сюди, в тоді ще рейхскомісаріат «Україна». Табір на той час уже обладнали, хоча я називав це місце дослідницькою базою. Тепер і я, за прикладом Іллі Івановича, мав у своєму розпорядженні те, що він отримав свого часу в Сухумі.

За людським матеріалом затримки не було. Табори для полонених давали багатий вибір. Головна вимога – високий, навіть богатирський зріст, природні сила й ставність. Охлялих та поранених інтенсивно лікували та відгодовували, повертаючи втрачену форму. А потім кожен потрапляв до Гота – лікаря прозвали так після того, як експерименти почалися.

– Вам людей не жаль було, Нещерет? – сухо перервав його в цьому місці Левченко, уже не маючи жодного бажання називати його, як раніше, Савичем – надто довірливо, по–домашньому. – Ви ж не любите комуністів, а чим від них відрізняєтесь? Дати людям померти, по–моєму, гуманніше.

– А ви хочете померти, Андрію? – тепер із ним говорив уже зовсім не той дещо дивакуватий немолодий лікар, навіть схожість із актором Черкасовим кудись зникла, просто він нарешті перестав грати роль. – Нове життя, життя в новій формі, більш удосконаленій, як на мене, завжди краще, ніж нагла смерть. Вовче, ви, здається, сиділи в таборі. Я вирахував це, коли ви приходили до мене, бо за останній рік бачив в'язнів мало не щодня, впізнаю вашого брата за стандартним набором симптомів. Були ж, скажіть?

– Що з того? – підозріло запитав Ігор.

– Визнайте – за колючим дротом, позбавлена волі, сидячі в голоді, бруді та власному лайні, людна все одно обере зайвий день життя, аніж негайну смерть. Так чи ні?

– Я б не ліг до вас під ніж. Дайте мені хоч десять життів.

– Це ви зараз так говорите. Насправді вам нічого не пропонували. Та ви б мені й не підійшли. Воїном–вовком вас не створила природа. Ось Теплий, як я вже говорив, згодився б. Так повертаючись до наших баранів: не розігруйте мораліста, Андрію. Захищати комуністичну мораль вам не личить.

– Експерименти вашого Іванова – злочин. Тільки там хоч люди викликалися самі. Ви пішли далі – нищили полонених.

– Без їх дозволу, хочете сказати? Договорюйте, Андрію, договорюйте! Й повірте мені – з десятка полонених, котрим я пояснив би, що вимагається, дев'ятеро погодилися б напевне. Людський матеріал, нічого не поробиш. Завжди є відсоток тих, кому найкраще – пожертвувати собою заради науки.

– Люди потрапили в полон, бо воювали. Жертвували собою заради перемоги над ворогом.

– Значить, однаково готові приносити себе в жертву! – зробив Нещерет категоричний висновок. – І дайте, нарешті, закінчити!

Методика передбачала пересадку чоловікові залоз вовка. Виявилося, в розпорядження Гота складно надати вовчу зграю. Для першого етапу, як казав сам Нещерет, для старту, хижаків брали в берлінському зоопарку та спеціально відловлювали в лісах. Вирішити проблему можна було з часом, вирощуючи у спеціальних клітках вовченят. Але завдання Нещеретові та підібраній для нього групі поставили не для того, аби довго чекати.

Перші результати мусив дати швидко. Німецькі куратори слухати не бажали його пояснень, що залози повинні прижитися, а процес трансформації – початися поступово. До того ж двоє перших піддослідних померли, бо чужорідні залози не хотіли приживатися отак відразу й починалося запалення. Після того Нещерета привезли до Рівного, де чекав знайомий уже офіцер СС. І він мусив чітко відповісти на одне запитання: експеримент має реальні перспективи – чи в тяжкий воєнний час професор–дивак дурить фюрера, граючись у беззмістовні псевдонаукові дослідження.

Тоді Гот злякався не на жарт, чудово розуміючи, що на нього чекає. Але страх додав сили та кмітливості. Нещерет вирішив прискорити процес, застосувавши в комплексі всі ті методики, котрі мав намір впроваджувати поступово, експериментальним шляхом.

– Я погодився надалі вживлювати пацієнтам залози диких собак. З ними складалося краще, хоч усе одно екземплярів бракувало, – тепер він говорив спокійно, виважено, немов переповідав хворому діагноз чи викладав студентам новий навчальний матеріал. – Крім того, їм вводили стероїди – ще професор Іванов почав досліджувати, як можна отримати їх із сіменників шимпанзе. Я ж використовував для їх основи вовчі та собачі статеві залози. Також ми регулярно накачували наших воїнів гормонами, для загального збільшення маси тіла. Але не менш важливим було переконати самих піддослідних, що вони стали вовками. Тіло людини не перетвориться на наших очах на тіло вовка, навіть якщо піддослідний стане рачки й завиє на місяць. Найкраще – коли кожен із них внутрішньо відчує себе сильним та безжальним хижаком.

– Я зрозумів нарешті, – мовив Левченко. – Ви вбивали в людях, здорових сильних чоловіках, особистість як таку.

– Хіба не це лежить в основі кожного з режимів, які зараз ведуть кровопролитну війну? – подив Нещерета був щирим. – Я пожив при Сталіні. Пожив при Гітлері. Обидва лідери взяли курс на створення нової людини, нової людської породи. Мені скоро шістдесят п'ять, Андрію. Я застав ці всі зміни в досить зрілому віці. Та ще й чогось досягнувши в житті. Маю право робити будь–які висновки. Тому вважаю: мої експерименти зі зміною людської природи хоча б чесні. Це вже потім, як додатковий метод, застосували штучне провокування психозів.

Левченко перестав дивуватися.

– А це для чого?

– У психіатрії так лікують нав'язливі ідеї. Штучно викликається лихоманка, організм починає трусити. Щось на зразок кризу під час тифу, іспанки чи чогось подібного. Коли людина в такому стані, їй можна змінити всю психологічну установку. Й отямившись, вийшовши з забуття, такий чоловік прокидається вже вовком.

– Як ви це робили?

– Сірчані уколи, – промовив Нещерет, далі зберігаючи спокій. – Сірка в олії, є такий засіб.

Андрія пересмикнуло.

– Тепер ясно, чому вони так кричали. Уявляю собі дикий біль від сірчаного уколу… Нещерет, ви, схоже, знаєте відповіді на всі питання. Як ви думаєте, чому я досі вас слухаю?

– Бо вам цікаво, – просто відповів той. – Ви ж ніколи за все своє життя не чули й не бачили нічого схожого. Людська цікавість, Андрію. Ось що свого часу допомогло Іванову отримати «добро» на свої експерименти. На жаль, поки йде війна, вдовольняти цю цікавість ні в кого не вистачає часу. Відчуваю, що вже незнайомі терміни втомлюють, особливо вашого Теплого. Докладно, поетапно, по кроках усе описано у тих документах, котрі в сейфі. Я особисто вів кожного, зафіксовано всякі індивідуальні особливості. Краще поясню, чому раптом настав крах…

Людей–вовків Нещерет справді бачив непереможними воїнами. Сили додавали гормони та змінена психіка. Саме на цей ефект він робив особливу ставку. До того ж у декого починали приживатися залози. Котрі на виході, за результатами зроблених прямо тут, у лабораторії, аналізів являли собою зовсім інший біологічний матеріал, ніж раніше. Коли його підопічні ще були людьми та вважали себе такими.

Все пішло шкереберть, коли куратори почали випускати піддослідних за межі табору.

Вони – хижаки, чув Гот у відповідь на протести. Якщо не знайдуть виходу для свого бажання вбивати, котре їм тут прищепили штучними методами, почнуть гризти один одного. Або – нападати на персонал. Доведеться їх нищити, що означає – перекреслити докладені зусилля. Загалом куратори з СС задоволені результатами, проте хотілося, нарешті, перевірити, як же це діє.

Ось із якого часу довкола Сатанова почали з'являтися жертви тих, кого без того перелякані окупаційним режимом люди вважали вовкулаками.

Чому появу понівечених тіл прямо пов'язували з повнею, а також – чому воїни–вовки здебільшого терзали жертвам горло, у Нещерета досі не було відповіді. Натомість відразу ж після перших «прогулянок» своїх підопічних він зрозумів: увійшовши в смак, повною мірою відчувши себе мисливцями, вони вже не зупиняться. Й стануть чим далі, тим більш неконтрольованими.

– На жаль, Андрію, ті вигадники, хто всякий раз прописував подібний сумний фінал, починаючи від шанованого мною Герберта Веллса, мали рацію, – зітхнув доктор. – Вони давали волю фантазії, придумуючи неймовірні історії. Зате кінцівки здебільшого схожі й відповідають життєвій правді: творіння рано чи пізно нападає на свого творця. Підопічних, тих, хто вижив, лишалося тут семеро. Куратори вирішили тимчасово згорнути експеримент. Й далі мізкувати, яку користь для рейху матиме руйнівний потенціал моїх воїнів. Але знову втрутилася війна, тепер уже – остаточно.

– Як?

– Наступ, Андрію. Стрімкий наступ Червоної Армії. Наш об'єкт підлягав ліквідації. Наскільки я знав свою долю, мене збиралися переправити в Дахау, у концтабір. Там потрібні були мої знання. Німці ж не припиняли досліджувати людську природу… Проте сталася несподіванка. Ніхто не чекав, що наші підопічні відчують небезпеку, – Нещерет вкотре за весь час зітхнув. – Вони знищили тут усіх. Тим самим, за вдалим збігом обставин, допомогли зберегти сейф. Його ж хотіли підірвати, разом із документацією. Воїни–вовки вирвалися з блоку, де їх тримали, й довели плідність та результативність моїх експериментів. Звісно, все це потребує вдосконалення. Але початок прокладено.

– Ви хочете сказати, – Левченкові раптом перехопило подих, – у цьому місці… цьому лігві… Зграя?

– Якщо троє – зграя, тоді так. Наглядачі відкрили вогонь. Троє загинули. Мене врятував Лобо. З усіх він єдиний виявився певною мірою керований. Тобто, справді перспективний, вдалий екземпляр. Максимально наближений до результату, котрий я хотів отримати на початках. Слухався мене, не робив зайвого без наказу. Інших не вдалося приборкати до кінця. Не знаю, чому Лобо до мене прив'язався, а з рештою так не виходило. Потім… Ми відсиджувалися тут, у лісі. Недовго, в мене ж були при собі документи на ім'я того, ким ви мене знаєте. Коли сюди прийшли червоні, почався звичний бюрократичний хаос. Таке буває, щойно одна армія відбиває в іншої армії територію та займає її. Це допомогло стати лікарем у маленькому селищі. Лишалося причаїтися й чекати. Коротко – все. Нарешті скінчив. Є нез'ясовані деталі, Андрію?

4

Голова від почутого йшла обертом.

За короткий час Левченка накрила така хвиля інформації, що він усерйоз боявся, аби не захлинутися. Хотілося знати все. Нещерет таки мав рацію: цікавість переважила будь–які емоції, насамперед – праведний гнів. Андрій ще не визначився, як же тепер ставитися до Гота.

Хто він?

Або талановитий, одержимий своїми безумними ідеями вчений, котрий отримав змогу втілити їх у такий страшний спосіб.

Або – рятівник, адже завдяки йому небезпека для Ігоря Вовка та його дружини Лариси, котра йшла від капітана Сомова, була ліквідована.

Чи все набагато глибше? І той, кого називали Богом, лише доводив у такий складний, ризикований, жорстокий та небезпечний спосіб, до чого в реальності може призвести бажання володарів змінити світ розчерком пера.

Переламати людську природу.

Створити ту саму, оспівану в полум'яних промовах, нову, зовсім нову людину. Котра лише виконує накази. Й на виконання конкретних наказів її можна настроїти, немов радіоприймач на певну хвилю.

– Ви ховали свою зграю тут? – вимовив глухо.

– Хочете – хай буде зграя… Найскладніше було забезпечувати підопічних хоча б якоюсь людською їжею. Втім, здається, мені вдалося загалом знизити їхню тягу до регулярного харчування. Та найгірше – коли вони все ж таки не стримували себе. Не вдовольнялися тим, що давав ліс, і виходили, аби нападати на людей. Довелося навіть приспати спершу одного, потім, після того, як загинула Люба – другого.

– Приспати – це вбити?

– Підопічних не вбивають. Їх саме присипляють. Лишився Лобо, з ним у мене не виникало клопотів.

– Міни та капкан самі ставили?

– Війна дечому навчила. Це я про міни. Складно, але впорався. Я ж вчений, розібрався. З капканом допоміг Лобо. Приволік його звідкілясь.

– Могли б обійтися без капкана. І це теж мені підказка, аби знали.

– Що цього разу?

– Ви часто навідувалися в ліс, до підопічних. Вистежили Катерину Липську, в неї інша мета для прогулянок. Я потім так само побачив її. В тому ж місці, де й ви. Там гуляли ваші воїни. Й ви придумали – треба відвадити звідти Катю та взагалі всякого, хто спробує зайти далі. Розрахунок, скажу я вам, п'ятдесят на п'ятдесят. Міг вдатися, навести на хибний слід. Ви ж не думали, що в ці краї повернеться людина, котра могла стати перевертнем, опинившись у ваших руках. Для того чоловіка ваші пастки виявилися підказками. Ну, а я провів паралель між їх появою й вашим інтересом до Липської. Зокрема, до її лісових прогулянок. Бо вже знав, що ви буваєте в неї.

– У вас хороша асоціативна пам'ять, Андрію. Кажу вам, як лікар, як учений. Все?

– Та трійця в лісі… Подільники Жори Теплого… Напевне вони наштовхнулися на вашого Лобо випадково?

– Звісно. В мене просто не було можливості на той час нацькувати його на них. Але погодьтеся, Лобо чудово зробив за вас роботу! Між іншим, повірите ви чи ні, то його перше бойове хрещення. Він справді найкращий… Був найкращим. Нічого, в мене в записах є всі дані. Тепер знаю, як вдосконалити свої експерименти. Аби дали більше часу, шляхом спроб та помилок я б вивів ту породу, до якої прагнув від самого початку.