Текст книги "Повний місяць"

Автор книги: Андрей Кокотюха

сообщить о нарушении

Текущая страница: 10 (всего у книги 21 страниц)

Розділ шостий
Полювання

1

Вони виїхали з Кам'янця–Подільського ще завидно. Завернули з дороги в ліс. Заглибилися, ховаючи полуторку між деревами, й почали чекати вечора.

Можна було робити інакше. Та Жора Теплий мав свій розрахунок. Будь–яку машину на виїзді чи в'їзді перевіряють. Він та його люди мали сумнівні документи. Але вдень, коли транспорту рясніше, чергові на постах не дуже прискіпливі. Адже за кожною машиною суне наступна, а то й невеличка колона. Всі квапляться, сигналять, нерви електризують повітря. Зв'язуватися з цією публікою більше часу, ніж є на те потреби, нікому не хочеться.

У їхньому кузові, крім трьох автоматників, нікого й нічого не було. Печатка на маршрутному листку несправжня, саморобна, до того ж виконана не дуже якісно, бо фармазон поспішав. Зате сам папірець справжнісінький. А те, що блакитний кругляк у правому нижньому кутку трошки розмазаний, не чіткий та закриває підпис відповідальної особи, – явище для військового часу звичне.

Отже, без особливих перешкод можна було, за логікою парадоксу, проскочити лише вдень. Причому – в другій його половині, коли вартові на постах встигнуть заморитися зранку. Справедливо припустивши, що хлопці стоять голодні, Теплий розпорядився прихопити з собою хліба, сала та цибулі, яку сам старанно облушпинив. Уже на пропускному пункті особисто пригостив солдата, той глянув на офіцера, не набагато старшого від себе, отримав мовчазне добро, після чого полуторку вже не затримували – ззаду наближалася машина з вантажем.

Голуб трусився в кузові поруч із ще двома перевдягненими бандитами. Один, міцний, з надрізаною мочкою вуха, носив прізвисько Бугай. За іронією долі, воно збігалося зі справжнім прізвищем – Семен Бугай, колишній працівник кущової поліції зі Старокостянтинова, а до того, як записався в поліцаї – квартирний злодій. Його випустили взимку сорок першого. Сидів за вбивство: господиня, до якої вломився, повернулася раніше, ніж Бугай передбачив, довелося вдарити кухонним ножем, прориваючись до дверей. Відбитків на руків'ї не знищив. За ними й вирахували, пов'язали наступного ж вечора, п'яного, мов швець. Коли взяли, жінка ще трималася за життя, і Бугай признався – вперше в житті тоді спробував помолитися Богу, аби вижила. Нічого не вийшло, померла в муках, рана не сумісна з життям, й так задовго трималася. Тому розкрутили по повній, на ненавмисне вбивство. Свідомо забирати людські життя Семен Бугай на прізвисько Бугай приладився вже в поліції.

Потім, коли настав час тікати, хитрун зробив так, щоб у кишені спотвореного трупа знайшли Семенів аусвайс. Дарма, що товариш, якого він убив та вирішив видати за себе, був вищим та трошки завузьким у плечах. Коли йде війна, особу мерця засвідчує тільки документ, який є при ньому. Такої мороки, як оперативно–слідчі дії, не варто чекати й боятися. Семен Бугай – не єдиний поліцай, якого розшукували. Й від того, що одним зрадником батьківщини менше, особісти лиш полегшено зітхнули. Жору ж Теплого цілком влаштовувало, що нового члена банди записали в покійники.

Другим був дезертир Коля Яковина, до якого з легкої руки самого Теплого причепилося прізвисько Партизан. У цього рудого цибатого типа історія була цікавішою за пригоди Голуба. Ще коли Червона Армія відступала, тридцятирічний мобілізований тракторист із Сумщини вирішив – усе, навоювався.

Їхню колону за Хмільником атакував німецький літак. Зчинилася стрілянина. Довкола рвалися бомби, всі в паніці сипонули врозтіч – і тоді Коля, кинувши гвинтівку, дременув під прикриття дерев. Відбігши подалі, заповзши в ліс, він перележав до ночі, а далі, зрізавши з себе всі пізнавальні знаки й навіть роздягнувшись до спіднього, в самій сорочці, кальсонах та чоботях дістався під ранок до найближчого села. Там його пригріли, перевдягнули в цивільне, не за розміром, зате – безпечне, й переховували в льосі кілька місяців.

З господарями пощастило: аби вбезпечити себе, дядько Данило, що надав притулок, влаштувався на службу в німецьку адміністрацію. Працюючи тим же, ким був за радянської влади – агрономом. Тому його хату не чіпали, а згодом Яковина знайшов спосіб перебратися до партизанів. Не те, щоб дуже хотів, просто дядько Данило з часом розпочав співпрацю й з лісом – тільки б не чіпали й ці. Червоноармієць, котрого він переховував, став для агронома чимось на кшталт вступного внеску. Та в партизанах Коля теж не засидівся довго. Там, виявляється, треба було ще й воювати. Цього вчорашній тракторист не любив, не вмів і не хотів робити. Тому й дременув із загону, скориставшись зручною нагодою.

Згодом дізнався – вчасно втік. Карателі згодом усіх виявили, оточили, накрили та знищили під корінь. Яковина, щасливчик, пересидів у лісі на підніжному кормі, зробивши собі курінь. А потім – знову прибився до невеликого та мобільного партизанського загону. Там притерся біля обозу, так вдалося протриматися якійсь час. Але все одно довелося тікати, ще й прихопивши речовий мішок із продуктами.

Був Яковина не надто говірким. Його одіссею Голубові розповів Теплий, котрий дав Колі останній поки що прихисток. Пояснивши при цьому: тут не маршова частина й не лісова армія, спроба втечі – смерть. Та Яковина, на диво, не особливо перейнявся, бо в банді йому несподівано сподобалось. Жора навіть устиг перевірити свого Партизана в ділі, лишившись задоволеним.

Саме тому взяв його з собою нині до Сатанова, на свою останню справу.

У кабіні за кермом сидів Дід. Так його називали всі. Крім прізвиська й того, що це Дід привів тоді Голуба до баби–вурдалачки в хатину біля Смотрича, той нічого про нового товариша не знав. Хіба підозрював: кликуху отримав через неохайну сиву копицю на голові, адже за віком до справжнього діда ще дуже довго. Або тридцятка, або трошки далі. Солідності додавали сиві вуса. Вони відросли й загустіли зовсім недавно. Коли Голуб побачив Діда вперше, кущик під носом на верхній губі лише пробивався. У формі з єфрейторськими погонами сивий чоловік не просто виглядав бувалим воїном – таких героїв малюють на агітаційних плакатах. Уздрівши його перевдягненим, Голуб вирішив: о, картинка ожила.

Ця п'ятірка сьогодні вночі планувала налетіти на склад у Сатанові, перебити всіх, хто там буде, взяти в кузов те, що встигнуть узяти, й рвонути звідси геть. План Теплого лишався без змін. Він ще й хотів починати раніше. Але потім вирішив почекати. Бо Голуб винюхав новину: в Будинок культури привезуть кіно, «Чапаєва», потім закрутять танці. Місцеві давно не відпочивали, і серед них будуть солдати з охорони складів. Отже, тилові настрої перемагають. Пильність приспана, від війни всі кругом дуже втомилися. Тож не скористатися цим – великий гріх.

Сидячи в лісі, вони стежили, як спускаються вологі після дощику вересневі сутінки. Чекаючи команди Теплого рушати, мало говорили між собою. Хіба Партизан із Бугаєм придумали забаву: витягнули біблію[9]9
  Біблія (жарг.) – колода карт.


[Закрыть] та завелися шпилити[10]10
  Шпилити (жарг.) – грати в карти.


[Закрыть], ставлячи на кін поки що не отриману здобич. Дід щось буркнув про шкіру невбитого ведмедя й погані прикмети, та Жора лінькувато протягнув:

– От уже точно дід старий. Хай братва розважається, не твоє ж програють.

– Гляди, Теплий. Ще трохи – рвати один одного почнуть за борги, – відгукнувся той.

Але чіпати гравців справді припинив, згодом утративши до них всякий інтерес.

Для Голуба ж час тягнувся нестерпно. Тож зрадів, почувши нарешті від Жори наказ зніматися з місця. Поховавши по кишенях отримані один від одного боргові розписки, коряво нашкрябані на листках із блокноту шматком хімічного олівця, Бугай та Партизан залізли в кузов. Голуб чомусь подумав – але ж обоє ставляться до справи не аж так серйозно, як того вимагав момент. Та швидко викинув це з голови.

Раз Теплий їм довіряє – йому тим більше наплювати.

У Сатанові було тихо. Селище й без того не гамірне. Тепер же, коли, як чув не раз Голуб, тут люди почали боятися вовка–людожера більше, ніж повернення фашистів, о цій порі воно як вимерло. Хіба, проїжджаючи через центр, побачили світло біля Будинку культури, невеличкий гурт чоловіків та жінок біля входу. Хтось навіть махнув їм рукою, бійців завжди вітали.

Точний розрахунок, вирішив Голуб.

Просто все. За що Жору Теплого поважали – ніколи не накручує планів із багатьма невідомими ходами. Наприклад, розповідь про падлючого Офіцера не надто зацікавила. Подумаєш, відмахнувся. Він же в жодний розрахунок не вписується. Для чого ускладнювати, ще й схеми креслити, як знайти його притулок.

Кому воно треба, лігво якогось доходяги.

Чесно кажучи, малював той план Голуб не для Теплого – для себе. Відновлював усе в пам'яті, фіксував, перевіряв. Адже був не від того, аби під шумок, по дорозі, навідатися до Офіцера в хату. Або сюди, до Будинку культури. Тут він, здається, сторожем придурився. Нагадати їхню розмову біля Глухої Вільви. І завершити її. Бо мав, ох мав Голуб що сказати тому бакланові.

Ну, не судьба – значить, так і буде. Пощастило сьогодні Офіцерові.

Хай живе.

Тим більше, що Дід уже підкочував полуторку до складів, і треба викидати дурню з голови.

Голуб підсунув до себе автомат. Приготувався.

Помітив – інші в кузові те ж саме зробили.

Дід пригальмував, та мотор не глушив. Хряснули двері – Теплий легко вискочив із кабіни, вигукнув, не криючись:

– Хто там – відчиняй ворота!

2

– Ти налякав! Усе одно налякав!

– Я не хотів!

– Хотів! Хотів! Не кидався б ззаду, наче хижак лісовий! Пусти!

– Не пущу!

– Пусти, чорт бородатий! Я вже думала – шерсть! Пусти!

– Не пущу. Тихо.

– Чому? Чому не пустиш? Скажи – чому не пустиш?

– Ти ж не хочеш цього. Сама не хочеш, так же?

Він говорив правду і Лариса охоче визнавала це. Хоч насправді злякалася до смерті не раз, а тричі. Вперше, ясна річ, коли на неї налетіли з темряви й туману. Вдруге – коли свідомість повернулася й вона побачила при кволому світлі електричного ліхтарика заросле лице лісового розбійника.

Мимоволі згадала Хлопушу з «Капітанської дочки» Пушкіна – вірний соратник Ємельяна Пугачова, каторжник – утікач, борода й спотворений ніс із вирваними ніздрями: так у царській Росії карали бунтівників. Ніс того, хто дивився на неї й важко уривчасто дихав, був скалічений інакше – перебитий, зсунутий набік, та все ж цілий. Від цього легше не стало – нерви знову здали, свідомість залишила Ларису. Очуняла швидко, від обережних ляпасів. Рота вже ніхто не затуляв. Захотілося голосно кричати, дряпатися й кусатися, просто так вона не дасться. Але викрадач напевне вгадав її думки й бажання – випередив, з темряви почувся дуже знайомий голос, кликав її на ім'я. І тоді Лариса Сомова, нарешті, зомліла втретє.

Адже згадала розмову з Сомовим. Його погрози. Злякалася тепер уже не за себе – за Ігоря. Точно, каторжник – утікач. Відразу захотілося сховати його, мало не під спідницю, як це роблять у цирку чи комедійних фільмах. Зрозумівши, що той, кого вона вважала втраченим, живий та поруч, вирішила відразу й назавжди: нікому не віддасть. Хай хтось насмілиться забрати, нехай спробує – гризтиме зубами, дряпатиме нігтями. А вони в неї гострі, наче в того страшного вовчиська, з яким переплутала Ігоря й про якого в Сатанові бояться говорити вголос. Куди там – гостріші, точно гостріші.

Вони вже встигли поговорити про все – і згадати про вовка в тому числі. Але не тут, у закапелку біля старого муру. Спершу, взявшись за руки, тінями ковзнули геть звідси манівцями до околиці, де знайшов притулок Ігор. Тут виявилося тихо й безпечно настільки, наскільки можна почувати себе спокійно втікачеві. Щойно він зачинив двері, як Лариса перестала стримуватися, дивуючись собі: раніше, до війни, коли все було добре, не давала собі з чоловіком аж такої сильної волі. Правда, тоді сприймала його інакше. Знала з дитинства, з іншим себе не уявляла. Ігор був своїм, рідним, звичним та домашнім – тим, хто поряд завжди, з яким усе відбувається природно, ніби само собою зрозуміло. Проте після тривалої болісної розлуки, та ще й коли Ігор буквально воскрес із мертвих, Лариса немов зірвалася на волю з важкого товстого іржавого ланцюга та пустилася, не озираючись, берега.

Мужчина, втрачений та знову здобутий, сам здивувався в перші хвилини натиску жінки, котру попри її нове прізвище абсолютно не сприймав колишньою дружиною. Намагався опиратися – не її активному, непереборному бажанню, зовсім ні. Мляво, швидше для порядку відбиваючись, бідкався: «Я брудний, Ларо, брудний, не мився толком, воняю», на що чув палке й нетерпляче: «Чистий. Найчистіший. Забери свої руки, чорт би тебе взяв!» Коли ж чортихання змінилося короткими, не звичними в її вустах матюками, Вовк перестав боронитися. Навпаки – вирішив нагадати, хто з них чоловік…

Потім, коли все від перезбудження й тривалого вимушеного утримання Ігоря скінчилося надто скоро, Лариса пильно глянула Вовкові в очі, накрила човником долоньки його рота, прошепотіла: «Все добре. Ти ж нікуди не зникнеш, ти ж не снишся мені?» Ігор не міг читати її думок, тож не знав, не підозрював – зараз Лариса дістала значно більше задоволення, ніж коли це робив Сомов.

Майже завжди з перегаром.

І постійно – довго, дуже, нескінченно довго.

Далі вони лежали, як лягли, напіводягнені, і говорили, говорили, говорили. Звісно, були перерви, на них наполягала сама Лариса, відчуваючи бажання Ігоря відновити відчуття чоловічості. Та все ж таки час знайшовся на все: на тамування спраги, на любов, на розмови. Вона розпитала про табір та втечу. Йому розказала про наміри Сомова, загризених людей та історію, почуту від Поліни Стефанівни. А після всього обоє зрозуміли – про минуле досить.

– Далі що? Ти думав, Ігоре?

– Тільки тим і займався весь час, поки тут. Тому й не давав про себе знати раніше.

– До чогось додумався?

– Приглядався.

– Ну і…

Трошки відсунувши Ларису від себе, Вовк підвівся, сів, знайшов кисет із тютюном – подарунок місцевих піонерів йому, фронтовику. Крутити цигарку не спішив, пошкріб потилицю.

– Підстриглася ти.

– О! Здрасьтє! Великий сліпий прозрів! Тільки помітив? Чи сказати нема чого більше?

– Підстриглася, – повторив Ігор. – Нічого, відросте.

– Відросте. Аби цього горя. Хочеш іще щось сказати?

Аби зібратися з думками, Ігор, нарешті, заходився біля цигарки. Закуривши, мовив, уже не дивлячись на Ларису:

– Повіриш – не знаю.

– Повірю. Охоче повірю. Я й сама не знаю. Але ж ти пробирався сюди, йшов, ризикував і досі ризикуєш. Документи, підозрюю, будуть надійні ще якійсь час. Та Сомов, і не лише Сомов, скоро почнуть уважніше перевіряти всякого, хто пересувається в тилу, мов неприкаяний. Вони годяться для вуличної перевірки, Ігоре. В конторі якійсь безпечно показати. Та пильного ока караючих органів не витримають.

– Знаю.

– Я теж знаю. Взагалі диво, як ти зміг протягнути ці три тижні під боком у Сомова. Аби не бандити та ще й історія з вовком, він придивився б до громадянина Волкова ще раніше.

– А він нікуди не поспішає. Ларо, я прекрасно розумію – під боком, як ти кажеш, у твого… нашого Сомова довго не протягнути. Чому я прийшов отак, здогадуючись про це? Тебе хотів побачити. Юрчика. Більше нічого сюди не вело, жодного плану на майбутнє.

– На тебе це не схоже.

– Дякую за довіру.

– Дружина мусить знати свого чоловіка. Будь ласка, на здоров'я. Але хоч ти нічого не придумав, проблему твоєї, а заразом – нашої, Ігоре, безпеки, нашої з Юрою, це не знімає, – Лариса говорила з учительськими нотками в голосі, вперлася на лікоть: – Більше скажу. Не ручаюся за себе.

– Про що ти?

– Про те саме. Боюся виказати перед Сомовим свій стан. Він хитрий, Ігоре. Уважний та хитрий. Чуйка в нього. Розкусить мене, через підозрілу поведінку. Довго зберігати спокій, грати роль не зможу, ти вже пробач. Шпигунка з мене поганенька, – спробувала пожартувати. – Не Мата Харі.

Вовк огорнув себе клубом сизого диму.

– Раз так, треба вирішити все найближчим часом.

– Згодна, мій муже. Лиш хочу знати, що і як ми вирішимо. Попереджаю – зірватися з місця й тікати звідси негайно я не готова.

Ігор здивовано глянув на неї.

– Зовсім не готова?

– Невірно зрозумів, – тут же виправилася Лариса. – Якби не Юра, пішла б зараз. Зібрала речі та побігла з тобою. Куди – не так важливо. Де один утікач, там двоє. Поки Сомов розчухається, впевнена – слід наш прохолоне. Можна інакше. Наприклад, ми б витримали отак якійсь час. Тоді ти знімаєшся з Сатанова, отримуєш розрахунок на роботі, їдеш, куди очі бачать. З нового місця даєш мені знати про себе. І я гайну від Сомова за тобою. У обох випадках Віктор напевне не зможе отак, з ходу, вирахувати причину моєї втечі. Жінки йдуть без попередження не лише від таких, як капітан Сомов. Від генералів тікають, і нічого, вони не розвертають на пошуки втікачок свої армії. Але це, – наголосила тут же, – за умови, аби я була сама.

– Тобто?

– Нічим та ніким, крім Сомова, не зв'язана в своїх рішеннях. Тільки ж Юра, Юра, Юра…

– Чому не можна діяти так само, тільки взявши з собою сина?

– Ігоре, маючи під опікою десятирічного хлопчика, взагалі – дитину, набагато меншу чи трохи старшу, сховатися в наш час складніше. У дітей інакші потреби, ніж у дорослих. Ти ж сам знаєш – Сомов тиснув не стільки на наші з тобою стосунки, скільки на хлопця. Мовляв, не думаєте про себе, так думайте хоч про дитину.

– Виходить… іншого виходу не лишається. Дякую, дружино.

– За що, чоловіче?

– Чудова вчителька. Чітко й доступно пояснюєш складний матеріал та допомагаєш розв'язати непрості математичні задачки.

– А без дуркування можна, товаришу Вовк?

– Коли на те пішло – громадянин. Зек–утікач нікому не товариш. І я не дуркую. Щиро дякую за підказку: вихід справді один. Сомов наш ворог, спільний ворог. Все, що б ми не задумали, впирається в нього. Отже, треба лікувати не наслідки, а причину. Неможливо втекти від нього, аби не отримати додаткових проблем у військовий час. Що ж, будемо його вбивати.

Прозвучало це буденно. Лариса тут же відзначила – надто спокійно, злочинно байдуже поставилася до наміру Ігоря вбити не просто людину, не тільки офіцера НКВС.

Віктор Сомов лишався їй законним, нехай зовсім не любим чоловіком.

Вони разом жили, їли, спали. Навіть знаходили якісь спільні теми для розмов, не часто, але ж, але ж, але ж… Вона легенько закусила нижню губу – дратувалася, бо Сомов живий, а вона вже згадує про нього в минулому часі. Не оплакує, але поховала, все одно поховала живцем.

Ну чому так усе!

Точніше – чому все не так, як у людей!

Війна ні до чого. Хоча… Не будь війни, навряд чи потрапив до табору Ігор Вовк. Її справжній, дійсно справжній чоловік…

Це пронеслося в голові вихором. Сумнівів у правильності рішення не виникло ні на йоту. Лариса тішилася з тьмяності освітлення. Вогник гасової лампи ледь жеврів, кидаючи на стіну химерні тіні від їхніх силуетів, тож Ігор навіть випадково не міг розгледіти ту невловиму мить сумніву, що цілком ймовірно могла відбитися в неї на лиці. Промовила натомість:

– Що це дасть? Убивцю офіцера НКВС шукатимуть. Ще й ретельніше, ніж банду цього, як його… Теплого.

– Теплого? – стрепенувся Вовк. – Він десь тут?

– Звідки я знаю. То міліцейські справи. Сомов теж ним цікавиться. Але то справа більше Левченка Андрія. Наш начальник міліції. Толковий ніби хлопець, приємний, грамотний. Живе в Стефанівни на квартирі, я казала…

– Не гребе мене зараз ані міліція, ані її начальник! – відмахнувся Ігор. – Краєм вуха чув, як люди згадують Теплого не теплим словом. Тільки я ж мало з ким зблизився, сама розумієш. Виявляти до чогось інтерес – відразу придивляться до тебе навзаєм. Та й про вовка частіше шепочуть, аніж про Теплого. Просто… як би пояснити… Знаю я про нього дещо. Від Проші Балабана. Старий злодій, з яким я тікав… Завдяки якому, пам'ятаєш, розказував тобі?

– Не так давно було. Не забула. Говорив. Що з того, чого ти стривожився?

– Світ тісний. Не думав тут про нього почути. Значить, Теплий десь у Сатанові?

– Ох, Ігоре! Знати не хочу про різних там Теплих! Обмовилася, бо його згадував Сомов. Той любить часом уголос помислити. Доповісти, чим займався на службі, який він великий начальник усіх вмивальників…

– Чому вмивальників?

– Господи, Чуковський же! «Мийдодира» малому хто читав, уголос? – не стрималась, процитувала: – Я – великий умывальник, знаменитый Мойдодыр, умывальников начальник и мочалок командир! Точно так себе часом і Сомов ставить удома.

– А на службі?

– Чорт його знає.

– Ну, не викликай чорта, Ларо. Бо ще прийде.

– Приказка така. Раз тебе так зацікавив Теплий, слухай. Не в самому Сатанові він, зачаївся десь недалеко. Або – далеко, лиш сюди наскоками залітає. Була тут з місяць назад стрілянина, Левченко відзначився. Все, Ігоре, забули про Теплого. Сама згадала, тепер шкодую.

– Правда, ну його. Давай про Сомова. Шукатимуть убивцю ретельно, тут я згоден. А ось чи знайдуть – питання відкрите. Можна пустити по сліду, який нікуди не приведе. Все ж таки я дещо нанюхав серед людей. Як знав, придасться.

– Ти про що?

– Про Левченка ти згадала, начальника міліції. Мені про нього розказали. Значить, став ним не так давно. Замінив попередника, якого вбили націоналісти. Ось що нам допоможе.

– Допоможе?

– Ага. Якщо вбити Сомова, подумають на них же. Це буде логічно, правильно. Тоді ритимуть землю, в якій нічого ніхто не сіяв. А отже, там нічого ніколи не проросте. Поки розчухають, що націоналісти тут ні до чого, ми будемо далеко. Ось вихід, годиться?

– Ми?

– Ти, я і Юра. Діяти можна за придуманим тобою планом. Лиш ти матимеш статус вдови офіцера НКВС, котрий героїчно загинув на службі. Хто до тебе причепиться?

– А й правда! – вигукнула Лариса, і це прозвучало так, ніби вони вже далеко, в безпеці і все позаду.

– Хочеш, розкажу цю казку далі? Ти поживеш тут із Юрком до весни. Перезимуєш, квартира казенна, хвилюватися нема про що. За цей час комісований Ігор Волков, тобто я, загублюся десь та пущу коріння. Дам про себе знати. Спокійно збираєшся, влітку залишаєш Сатанів. На іншому місці влаштовуєшся на роботу. Горюєш, як усяка вдова. Ну, а потім до тебе почне вчащати один бородатий комісований самотній чоловік із перебитим носом. Хіба можна в наш час жінці бути самій?

– Аби ще війна до того часу скінчилася…

– Хто знає… Такими темпами, як наступають наші, Гітлеру цілком можуть зламати хребет ще цього року. Добре, хай на початку наступного, сорок п'ятого. Сталінград теж влаштували гадам зимою. Війна не вічна, Ларисо. Ти краще скажи – згодна?

– От гад! Ще й питається!

Легко замахнувшись, Лариса жартома стукнула Ігоря кулачком. Ураз стрепенулася, підскочила, спустила ноги з ліжка, заходилася похапцем одягатися.

– Чого ти? Ларо, що таке?

– Юра!

– Тобто?

– Пізно, дуже пізно! Я так довго в Стефанівни не засиджувалася. Зараз уже по дев'ятій, вірно? Годинника нема…

Подавшись трошки вперед, Вовк, примружившись, розгледів стрілки на старих хазяйських ходиках.

– Двадцять одна сорок, якщо зовсім точно.

– Юрко в друга! Звичайно в цей час я його забираю! А Сомов прийде? Ні мене, ні сина. Шукатиме!

– Ти ж не втекла!

– Запитає, де була.

– Хіба Стефанівна твоя не прикриє?

– Прикрила б! Але не знає нічого! Чор–р–рт!

– Знову про чорта… Спокійно. Він не прийде так рано.

Лариса завмерла, дотягнувши ліву панчоху до коліна.

– Як ти все вгадуєш, товаришу муж? Для нього зарано в будній день. Встигну. Там–то Юру нагодують. Аби спати не поклали, будити доведеться. Побігла.

Поправляючи одяг, Лариса раптом зрозуміла – Вовк збирався обговорити з нею план убивства Віктора Сомова, а вона забалакала цю тему. Тут же впевнено вирішила: правильно, це вже без неї. Вона і так спільниця втікача, не вистачало ще планувати вбивство людини. Хай це чоловік, котрий примусив до шлюбу, хай вона його не любить, часом сама вдавити готова. Та одне діло – емоції. Інше – реальна участь у скоєнні злочину тут, у тилу. Коли десь далеко попереду ще йде війна й щодня, щогодини гинуть люди.

… Ігор проводжав її, скільки міг. Викликався сам, навіть наполіг. Але погодився: поки від Сомова йде потенційна загроза, нікому не бажано бачити дружину офіцера НКВС у компанії з підозрілим типом, тим більше – о такій порі. Просто вивів зі свого глухого околичного тупика на ширшу вулицю. Міцно поцілував на прощання. Тоді став у тіні найближчого дерева й почекав, поки жіноча постать зовсім розчиниться в оповитій легким вечірнім туманом темряві.

Повернувшись назад, зачинився й повалився як був, у одязі, на ліжко. Хотів задути вогник лампи – передумав. Завіси теж не запнув. Чужі тут не ходять. Своїх, крім Лариси з Юрком, у Вовка в Сатанові нема.

Є, правда, один чужий.

І ось тепер, у тиші, коли рішення прийняте, слід спокійно, неквапом, обмізкувати план усунення його з їхнього із Ларисою життя.

Ігор воював. Там навчився вбивати, аби вижити самому, й не зважати ні на що.

Війна вимагає діяти за обставинами – і йому вдалося втекти.

Проте продумане, наперед підготоване вбивство він замислив уперше.

Чи складно це?

Мабуть, ні, вирішив Вовк. Варто просто уявити Сомова ворогом. Фашистом, котрий сидить по той бік лінії фронту і готується вбити тебе. Саме таким він для Ігоря й був.

Поринувши в думки, забув про все на світі. Не чув цокання ходиків. Тож коли ззовні обережно пошкреблися у вікно, здригнувся. Несподівано це, та й не чекав нікого. Може, здалося, вчулося?

Стукнули знову. Цей раз – сміливіше, наполягали, нервували навіть.

Підвівшись та випроставшись, Ігор напружився. Кулаки стислися. Зброї не мав, але тут зброя навряд чи аж так потрібна. Коли стукнули втретє, тепер – не надто криючись, наполегливо просячи відчинити, враз дійшло: Лариса, більше нема кому. Сталося щось, вона повернулася, бо він, Ігор – єдиний, хто може допомогти. Якісь події знову не за планом.

Прошов до дверей, відсунув засув, скинув клямку.

Перше, що побачив – місячне коло в проймі, над верхівками дерев. Здається, туман розсіявся, дмухав легенький вечірній вітерець.

А потім, майже відразу, шарпонуло з темряви.

Притисло до стіни.

Пістолетне дуло ткнулося знизу, між шиєю та підборіддям.

– Тихо стій! – прошипіла темрява. – Рипнешся – амба!

3

Ворота відчиняв Левченко.

Не припускав, що простенька пастка спрацює аж так швидко. Коли бути зовсім чесним – дав собі та своїм задумам невеликий шанс на втілення, десь так тридцять до сімдесяти. Звісно ж, більший відсоток передбачався на провал операції. Бо налагодити агентуру в невеликому селищі йому, людині тут відносно новій, могло не вдатися за короткий термін.

До того ж Левченко взагалі припускав: його розрахунки поламає здоровий глузд Жори Теплого. Досвідчений бандит не повинен піти вдруге туди, де його вже один раз шугнули. Якщо Теплий вирішить не вертатися до Сатанова – так і буде. Тоді можна переключитися на істоту, котра нападає з темряви, перегризає горлянки та ніби здатна перетворюватися зі звіра на людину й назад. Не вистачить сил сатанівської міліції на два фронти. Не потягне Левченко. Вийде, як у приказці про полювання на двох зайців.

Та раптом усе спрацювало.

Виявляється, Андрієві досить було нормально поговорити з кількома людьми, котрі часто бувають у людних місцях. І за короткий час із різних джерел начальник міліції особисто, як домовлялися, отримав наводку. Ходить тут, мовляв, одна підозріла особа. Наче роботу шукає, після поранення, з госпіталю. Лиш такий цікавий, такий цікавий – ну чисто ходяча ілюстрація з агітаційного плакату, котрий застерігає громадян не плескати дурно язиками, особливо – п'яними. Бо ворог кругом, і він не дріма.

Левченко належним чином розпорядився.

Ось як той цікавий фронтовик отримав відомості про склади.

Йому просто підіграли, коли поцікавився черговий раз.

Людина Теплого, його розвідка. Сумнівів у Левченка з цього приводу не виникло жодних.

Відчувши мисливський азарт, почав готувати пастку. Припустивши, що хтось із сатанівців таки дійсно може підтримувати зв'язок або з самим Теплим, або – з кимось із його посіпак, Андрій конспірувався максимально. Навіть там, де цього не було потрібно. Подвійне життя, котре стало для нього нормою, допомогло й тут своєю практикою.

Він зробив так, аби пішла інформація: в день показу «Чапаєва» й подальших танців до Будинку культури відпустять багато солдатів. Значить, частини особового складу охорони складів на ввіреній території не буде. І все одно терзався неабиякими сумнівами: раптом не спрацює, ну як агентура помилилася, чи взагалі – відчули бандити пастку…

Чим довше Теплий тягнув із виходом на сцену, тим менше Андрій окрилювався успіхом.

Тож можна сміливо твердити: поява полуторки біля складів застала Левченка до певної міри зненацька. Проте він швидко оговтався, зрозумівши – ось вони, гості.

– Здравія бажаю! – гаркнув широкоплечій офіцер у інтендантській формі, кинувши руку до пілотки з зіркою. – Лейтенант Прокопчук!

Прибулець стояв, не криючись, у світлі прожектора. Левченко зі свого місця мав змогу добре роздивитися його, і ледве стримав тріумфальну посмішку. Писок Жори Теплого за цей час встиг закріпити в пам'яті так міцно, що впізнав бандита без жодних коливань та мук ідентифікації. Той навіть не потурбувався змінити зовнішність, але ж не чекав, що його зустріне на вході особисто начальник міліції. Солдатам портрет Теплого із кримінальної справи навряд чи показували – так міг прикинути сам Жора.

Коли так, він помилявся. Левченко діяв інакше: військовим дав інструкції, у курс своєї роботи ввів, потрібні фото показав. Тільки розумів чудово: не затримали бійці бандитського лику в пам'яті. Хоча б через те, що не надіялися його тут побачити.

Усе співпало.

Все спрацювало.

Лягло на свої місця.

На війні теж так бувало: трапляється саме те, чого чекаєш найменше.

Ласкаво просимо, Жора Теплий.

Солдати всі тут, на місці, ждуть сигналу. Ззовні засіли міліціонери. Андрій задіяв майже весь особовий склад, лишивши на хазяйстві тільки чергових. Перегнути палицю не боявся. Хай навіть з ватажком прийде троє або четверо, словом – менше десятка. Нерівність сил у цій ситуації тільки вітається. Тим більше, що Левченко переживав за інше: Теплий не клюне. Або якимось дивом розкусив маневр. І зараз готує напад десь у зовсім протилежному місці.

Звісно, в такому разі проколеться він, начальник міліції. Втім, помиляються всі. Буде прикро, неприємно, але не трагічніше, ніж щоденна загибель людей на фронті під ворожими кулями та бомбами. Напише рапорт, попроситься в діючу частину. Приймуть – не приймуть, пустять – не пустять, час покаже.

Але набагато гіршим виглядатиме інший наслідок: наступного разу не вийде так мобілізувати довкола себе не лише міліцію, а й військових. Заохотити їх діяти спільно, узгоджено та злагоджено.

Дурні думки та болісні рефлексії, що мучили весь цей час, відлетіли, забулися, як не було, коли перед складськими ворітьми з'явилася полуторка. Звичною була практика, коли машина приходила несподівано, без попередження, і старший показував необхідні для отримання вантажу папери. Видно, Теплий все ж таки мав свою агентуру там, де треба, бо прекрасно знав про можливість подібних ситуацій.