Текст книги "Повний місяць"

Автор книги: Андрей Кокотюха

сообщить о нарушении

Текущая страница: 19 (всего у книги 21 страниц)

– Не стійте! – закричав Левченко. – Не стояти! Рухатися!

– Хто це? – закричав Вовк.

У відповідь високий заричав. Чи здалося, у темряві справді скреготнули гострі хижі зуби.

Башка повернулася в бік Теплого. Знову рикнувши, тепер – ніби задоволено, чоловік видихнув, відступив на пару кроків назад, немов збирався розігнатися й стрибнути.

– Куди! Е, куди! – рявкнув Жора, зрозумівши це й чітко усвідомивши небезпеку для себе. – Стояти! Стій, падло! Начальник, вали його! Гаси!

Замість того Левченко метнувся вбік, імітуючи контратаку. Вгадавши маневр, так само зробив Ігор, тільки сіпнувся в іншу сторону. Чоловіки почали рухатися по колу, миготячи в хижака перед очима й помітно збиваючи з пантелику. Високий вже не міг зосередити вбивчу увагу на комусь одному. Тож роздратовано загарчав, почав крутитися довкола себе, відволікшись від беззбройного бандита.

– Чорт, хто це? – вигукнув Теплий. – Начальник, ти ж знаєш!

– Що знаю?

– Та бачу я! Знаєш, що воно таке!

– Вовк!

– Я тут! – озвався Ігор.

– Не ти! Він – вовк!

– Що ти мелеш! Який, на хрін, вовк!

Левченко не встиг відповісти, навіть якби збирався пояснювати бодай щось тут і зараз. Бо в цей самий час той, кого він назвав вовком, нарешті визначився з об'єктом першої атаки.

Рвучко розвернувся до Теплого. Сильніше зігнув ноги в колінах, готуючись наступної миті відштовхнутися від землі й стрибнути на Жору. У тьмяному місячному сяйві Андрій помітив – хижакові вдається контролювати рухи його та Ігоря, аби в разі чого блискавично діяти на випередження.

Йому вдасться. Левченко не мав жодних сумнівів.

Зовсім недоречно відчув холодний піт на обличчі.

Смикнув лівою рукою, машинально, хотів витерти. Високий тут же рикнув у його бік. А потім знову повернувся до Жори.

– Назад! – заволав Теплий, не дуже зграбно відстрибуючи. – Стояти! Шмаляйте хтось, матір вашу!

Перемістившись по колу так, аби зайти до ворога спереду, Вовк підняв пістолет. Тепер стояв досить близько, промахнутися не міг, хоч не вважав себе вправним стрільцем. Зрозумівши маневр, Левченко зі свого боку теж перемістився, готуючи зброю. Зараз хижак стояв на лінії вогню, між двох стволів, і, здавалося, не було можливості уникнути враження.

Даремно здавалося.

Стрімко крутнувшись, високий боєць знову ніби пірнув під дуло й під кулю – адже Андрій стрельнув, палець тиснув на спуск. Ігор не встиг зрозуміти, що відбувається, як хижак уже летів на нього в стрибку. Сильний удар по правиці завдав гострого болю. Вовкові навіть здалося – щось хруснуло, руку справді мов перебило. Пістолет вилетів, куди впав – Ігор не бачив, бо від наступного удару сам завалився на землю.

Щось немов підштовхнуло вбік.

Він перекотився.

Високий тут же опинився там, де Ігор стояв ще секунду тому. Не наскочив – стрибнув, приземлився на всі чотири, явно з наміром навалити на жертву масою. Сам не чекав, що промахнеться. Наступна його атака могла б стати успішнішою. Вовк, не соромлячись волати на все горло, перекотився колобком ще раз. Та другим стрибком ворог усе ж таки міг досягнути мети. Лише коротка мить – ось реальний виграш Ігоря в часі.

– А–А–А–А–А–А!!!

Кричав Теплий. Його ніби враз підмінили. Або пройшов до тями, або повернулася злоба, яку збирав увесь час, поки Левченко тримав його та ситуацію в цілому під своїм контролем. Чи просто дійшло: закінчивши з одним, стрімкий та сильний двоногий хижак візьметься за іншого. Могли спрацювати відразу три цих чинники. А могло ввімкнутися щось інше.

Не важливо.

Пришпоривши себе криком, Жора набичив голову. Пригнувся, виставив руки вперед і з розгону налетів на високого. З усієї сили штовхаючи його далі від Вовка. Нічого іншого, окрім тренованих кулаків, він пустити в хід не мав змоги.

Чи налякала раптова відчайдушна атака хижака – не зрозуміло. Але вона допомогла Ігореві виграти дорогоцінні секунди, зупинила ворога на коротку мить, й він відкотився ще далі. Права рука боліла, вона фактично вийшла з ладу. Урятувавшись тепер, Вовк міг ставити на собі хрест, як на бійцеві: з однією лівою, без зброї, проти ворога не встоїть.

Тим часом високий уже здолав контрнаступ. Скочив на рівні ноги, не дав Теплому перегрупуватися, лиховісно заричав, ударив навідліг. Бив раз. Та цього стало досить, аби Жора відлетів, при цьому його трошки підкинуло в повітря. Ще падав, а ворог уже збирався стрибнути вдруге, аби добити бандита.

Та саме зараз хижак, захопившись відбиванням атак, стояв до Левченка спиною.

Андрій не гукав високого, змушуючи повернутися. Більше того – всерйоз підозрював: ворог відчує рух позад себе й знову зреагує на випередження. Кількома широкими кроками скоротив відстань між ним та собою, скинув пістолет.

– Стріляй! – загорлав Теплий.

Даремно.

Двоногий хижак розвернувся миттю. Левченко навіть не припускав, що можна рухатися з такою швидкістю.

Моторошне гарчання замість людського голосу.

Але цим самим він усе ж таки прислужився Андрієві.

Посунувши вперед, ще зменшив між ними відстань.

Пам'ятаючи, як високий розправився з Вовком, старший лейтенант міцніше стиснув руків'я, підняв руку. Дуло опинилося точно на рівні широких грудей.

Ворог стрибнув.

Постріл.

Ще постріл.

Високий ніби наштовхнувся на міцну стіну, яку не зміг би проломити навіть із усієї своєї дійсно надприродної сили. Та падати не спішив, ще стояв на ногах.

При світлі місяця блищали його очі.

Погляд Левченка зустрівся з ними.

Третій постріл, у голову, нарешті звалив високого хижака.

Коли помирав, скавчав, немов підстрелений пес.

Андрій хотів вистрілити вже в мертвого, для певності. Навів дуло, натиснув спуск.

Клацнуло.

Це був останній патрон.

5

Поруч хтось важко й голосно дихав.

З'явилося відчуття: застрелена людина–хижак тут не одна. Поки вони гуртом намагалися впоратися з одним, інші непомітно підкралися, оточили й зараз нападуть разом, не давши прийти до тями. Ще не зрозумівши, чим із ними далі воювати, адже обойма його ТТ порожня, Левченко, тим не менше, машинально ступив убік. Розвертаючись на ходу й готуючись зустріти наступного нападника лицем до лиця.

Проте за спиною нікого не було. Та й кругом, на плацу, більше не помічалося небезпечних постатей. Але хтось все одно хрипко й важко дихав, немов набираючись сил для атаки.

Лиш цієї миті до Андрія нарешті дійшло: чує власне дихання.

Машинально поправив кашкет. Роздратовано сплюнув. Голосно, вклавши всю лють та ненависть, завернув матюком, ніби хотів тим самим докричатися до остаточно вже загуслої темряви. Місячне колесо закотилося за хмару. Галявину й покинутий, напівзнищений табір, котрий перетворився на лігво людиноподібної істоти, нічого не освітлювало. Хіба очі звикли, та Левченко все одно поліз по ліхтарик.

– Е, начальнику, – озвався Теплий.

Вперше за весь час у його голосі не чулося наглості, блатної самовпевненості та погано прихованої зневаги.

– Чого треба?

– Що це було? Ти ж знаєш, гадом буду.

– Куди вже більшим гадом, – втрутився Вовк, далі лежачи на землі. – Левченко, руку дай. Сам не встану. Ця твар мені точно праву перебила.

– О, ти теж про тварину! Слухайте, братва, по–моєму, він або здичавів тут у лісі, або таким народився. Люди ж так себе не ведуть.

– Так, як ти, люди теж себе не завжди поводять, – процідив Левченко.

– Ми кусатися знову почнемо? Ця тварюка могла загризти нас усіх, гуртом чи по одному! І бігали ми від неї всі разом! Начальнику, давай, колися. Знаєш, що воно таке і звідки, зуб даю!

– Впав мені твій зуб на одне місце, – Андрієві зовсім не хотілося добирати виразів. – Щось трошки знаю, про інше здогадуюсь. Є підозра, повну відповідь знайдемо в сейфі. Тільки б він там був.

Відчуття реальності поволі поверталося. Нашаривши в кишені шинелі запасну обойму, Левченко виклацнув порожню, загнав повну, дослав патрон у патронник. Потім, так само неквапом, допоміг підвестися Ігореві. Його права рука нагайкою теліпалася вздовж тулуба й навіть у густих сутінках виглядала неприродно вивернутою. Не стримався, спробував торкнутися.

– Не лізь! – відсахнувся Вовк. – Там ніби серйозно. Чую, наче кістка стирчить.

– Шину треба накласти.

– Без тебе знаю. Пізніше. Не для того прийшли. Якщо більше таких чудовиськ тут нема, потерплю.

Андрій нарешті згадав про вбитого ворога. Підійшов, нахилився, присвітлюючи собі ліхтариком. Той, кого кожен із трійці вже визначив по–своєму, лежав горілиць. Розчахнуті мертві очі дивилися вгору, половину лиця залила кров. Але попри це Левченко міг розгледіти його уважніше.

Торкнувся пучками пальців, аби переконатися: нижня частина обличчя густо заросла. Це не просто борода: жорсткі волосинки, більше схожі на шерсть, вкривали всі щоки, аж до вилиць, обрамляючи ніс. Волосся на голові сплуталося, звисало неохайними пасмами. Не стримавшись, Левченко взяв руку мерця в свою, придивився до пальців. Промінь ліхтарика висвітив давно не стрижені, брудні нігті, котрі можна при бажанні обізвати кігтями, й помилкою це не буде. Знову посвітивши на спотворене гримасою смерті обличчя, Андрій приглядівся до губів.

Або він помиляється, або йому ввижається, або на них справді є засохла кров.

Очі, трохи подумавши, вирішив не закривати. Випростався, розвернувся до своїх супутників. Вони стояли майже пліч о пліч, ніби ще якихось півгодини тому не готові були вчепитися один одному в горлянку. Підважив пістолет у руці, проговорив:

– Він був колись людиною. Якщо я все правильно склав, з нього зробили вовка. Точніше, намагалися зробити. Вийшло, що вийшло. Напевне, це не єдиний екземпляр. Або вцілів лише один, або десь поруч шастають такі самі люди–вовки.

Запала тиша. Слухачі явно перетравлювали почуте.

– Хіба таке буває? – врешті вичавив із себе Ігор.

– Сам не вірив, поки не побачив цю машину для вбивств у ділі. Їх створювали тут, в цьому місці. Тому ось він, – кивок на мерця, – постійно повертався сюди. Рідний дім, лігво. Все просто.

– Нічого собі – просто! – виступив уперед Теплий. – Хоре казочки травити, начальнику!

– Добре, – втомлено видихнув Левченко. – Валяй, скажи тепер ти, хто він такий, по–твоєму.

Жора промовчав, роздратовано засопів.

– Ну, тоді заткни рота. Ходімо далі. Думаю, вже скоро зможу все пояснити. Докази потрібні.

– Де?

– Якщо вони є – тільки в сейфі. Сейф же може бути лише там. Не знайдемо нічого… Доведеться тоді вірити мені на слово.

– Кому ти тоді кричав?

– Його хазяїну. Підозрюю, він міг крутитися десь близько.

– У нього є господар?

– Той, хто його створив, – кивнув Андрій. – І, підозрюю, не лише його одного. Та про це вже казав. Кожна жива істота, як вчить шкідлива для комуністів релігія, завдячує своєму народженню творцеві. Богові, коли бути зовсім точним.

Теплий присвиснув.

– Начальнику, а з тобою самим, чуєш, усе в порядку? – він постукав пальцем по лобі. – Ти в нас не ку–ку часом?

– Бач, правда, – знову зітхнув Левченко.

– Що – правда?

– Поки доказів реальних не буде, ніхто не повірить. Та і я сам собі не віритиму до кінця. Тому ходімо. Перевіримо, чи є там те, за чим ми сюди прийшли. Жора, ти перший. Нічого не міняється.

Знизавши плечима, Теплий без уже звичних для себе гарикань рушив уперед, до напівзруйнованої головної споруди. Левченко передав ліхтарик Вовкові. Той міг тримати його лівою рукою й тепер більше ні на що не годився. Сам же, стиснувши руків'я пістолета й сторожко озираючись, пішов за Жорою. Жестом велівши Ігореві йти поруч, на відстані простягненої руки.

Несподіванок більше не було. Діставшись до дверної пройми, Теплий на мить зупинився, дослухаючись до чорноти. Підійшовши ззаду впритул, Левченко несильно, але красномовно ткнув дулом йому в спину, й Жора, нагнувшись, переступив поріг.

Щойно зайшов – відразу сахнувся вбік, відстрибуючи до стіни. Андрій вирішив спершу: це такий трюк, бандит кинеться на нього й спробує взяти реванш. Уже наступної миті, зрозумівши – побоювання мають підставу. Проте зараз марні. Подумав – Теплий уздрів небезпеку попереду, й намагається її уникнути. Та й це припущення виявилось без ґрунту. Пояснювався маневр просто, Левченко розкусив його: Жора відстрибнув про всяк випадок, випереджаючи ймовірний напад чергового хижака зсередини.

Та, схоже, лігво виявилося порожнім.

Хіба стійко смерділо нечистотами. Видно, мешканець цієї споруди робив тут усі свої справи, зовсім уподібнившись до дикого хижого звіра. Проте уваги на запахи звертати вже було ніколи.

– Присвіти.

Вовк виставив руку з ліхтариком, висмикнувши з густої темряви обриси перекинутих та спалених меблів, брудні стіни, прохід через кімнату вперед, до іншої пройми. Левченко знову кивнув Теплому, вимагаючи йти далі. Той раптом вишкірився:

– Сам іди! Бздиш, начальнику? Як ти мене примусиш? Хлопнеш?

– Пішов би ти…

Левченкові раптом набридли ігри. Не лише з Жорою. Взагалі – будь–які ігрища. Ховатися тут і тепер нема від кого, та й Теплий цієї миті навряд чи готується вдарити в спину. Схоже, цікавість накрила навіть запеклого бандита, на деякий, зовсім невизначений час переборовши ненависть. Широко й упевнено ступаючи, пройшов першим, ніби пірнаючи в ще більші глибини загадкової темряви. Дихання знову стало гучним, серце закалатало, немов билося зсередини об грудну клітину.

Переступивши поріг, зайшов усередину.

Тут смерділо не так. Відчувши інтуїтивно – попереду стіна, більше проходів нема, він зупинився, дочекавшись, поки за ним зайдуть інші та з'явиться світло. Промінчик вихопив із темряви вузеньку прямокутну кімнату, посеред якої валявся перекинутий догори ніжками такий самий прямокутний стіл. А в кутку всі побачили, що шукали.

Сейф.

– Ну, здрасьтє вам, – протягнув Теплий, цикнувши при цьому язиком.

Підійшовши майже впритул, чоловіки оточили його. Перед ними бовваніла громіздка прямокутна сталева махіна, котру навряд чи зрушило б із місця й вдвічі більше людей. Ручкою тут служило металеве кружало. Жора відразу схопився, спробував крутнути, очікувано не отримав результату, просто посмикав. Гмикнувши й знову клацнувши язиком, відступив, нахилився, кинувши через плече Вовкові:

– Посвіти сюди.

Ігор не огризнувся – навпаки, слухняно підніс світло ближче. Левченко взяв у нього ліхтарик, тепер зайнявши обидві руки, запитав, ніби зовсім недавно не тицяв Жору між ребра пістолетом:

– Що скажеш?

– Німці, а фірма англійська.

– Звідки знаєш?

– Я? – вирвалося в Теплого. – Зараз ображуся, начальнику. Спитав у кота про мишей… Не найскладніша модель. Навряд чи рідна, німецька. Фріци цілком могли модель злизати. Досить серйозна, добротна, тільки хріновина все одно рідкісна.

– Чому?

– Тиражна, Левченко. Я такі бачив… Не такі теж мацав, але ця досить поширена й середньої складності. Гірше було б, аби сюди впаяли модний цифровий замок. Інструмент мій не згодився б. Комбінацій навалом, крутити й слухати треба. Вухами. Морока, начальнику.

– А цей?

– Замок циліндричний. Механізм зачиняє такий сейф між двома ручками. Бач, дірка для ключа, спеціальна. Тільки вузький залізе, або імітація. Дай ще світла сюди.

Левченко наблизив ліхтарик упритул до дверцят.

– Ти диви…

– Що?

– Колупали… Хотіли відкрити. Без ключа не вийде. Без спеціаліста – теж. То як, начальнику, показати клас?

– Роби.

– А за це мені…

– РОБИ!

Левченко не витримав гарикань. Нерви на межі – знову зірвало. Та, схоже, на Теплого не дуже–то й подіяло. Спокійно постукав пальцями по металу, потер підборіддя, клацнув пальцями.

– Не розоряйся, начальнику. Мені цю професію ще згадати треба.

– Згадуй.

– Ти дуло забери. Так у мене пам'ять краще працює. І все, не заважайте ніхто.

Блазнювання враз припинилося. Жора став на диво серйозним, вивудив свої відмички, для чогось дмухнув у шпарину. Потім обережно встромив туди першу, спокійно й неквапом почав шурувати.

Левченко не уявляв собі, скільки займе процес. Тягнутися могло годинами, він лиш зараз про це подумав. У нього, та й в усіх інших, крім хіба що Теплого, в запасі не так багато часу. Якщо в Саманів уже в'їхали карателі – тоді зовсім нема. Хоча в запасі щось було. Легенду про своє зникнення й появу підготував, роки подвійного життя навчили.

І все ж таки цілком могло прийти до того, що будь–які легенди не знадобляться. Доведеться діяти зовсім інакше. В такому разі слід готуватися до найгіршого сценарію. Для себе та інших. Тих, хто вже встиг, попри бажання фронтовика–самітника, стати ближчим, ріднішим…

Клац.

Клац–клац–клац.

– Є! – видихнув Теплий.

Повернувшись до реальності, Андрій не зрозумів, скільки часу забрало в Жори приборкання замка. І якою відмичкою вдалося відчинити.

Випроставшись і потягнувши за кружальце обома руками, Теплий поволі розчахнув важенькі дверцята.

Промінь ліхтарика вихопив із середини стосик акуратно складених картонних тек. Їх дбайливо перев'язали мотузком. Це – перше, що кинулося в очі.

Світло ковзнуло нижче. Левченко, не контролюючи себе, грубувато відштовхнув Жору вбік.

– Кажете, є? – почулося ззаду.

Левченко знав, чий це голос. Навіть думав застати його тут раніше, безуспішно намагався гукнути на допомогу. І все одно поява виявилася несподіванкою.

Або не почули, як заходив, захопившись проникненням у тутешню таємницю.

Або він крався тихо, нечутно.

Не всі в його віці так можуть.

Розділ дванадцятий
Гот

1

– Якби я міг відкрити цей сейф сам, мене б уже тут не було.

– Що вам заважало, Савичу? Не стійте там, у дверях. Підходьте ближче. Поговоримо.

– Нам, очевидно, давно треба було поговорити, Андрію.

Доктор Антон Нещерет зробив кілька кроків уперед. Ставши так, все ще намагався триматися далі від благенького світла. Та Левченко виставив перед собою ліву руку з ліхтариком, аби промінь вихопив старого лікаря з темряви. Він сіпнувся, спробувавши відійти з поля зору. Тоді махнув рукою, ніби розганяючи набридливу мошкару.

– Ми могли б домовитися, старший лейтенанте. Тоді б вам не довелося тягнути сюди зайвих свідків.

– Чисто теоретично, Савичу – про що ви збиралися зі мною домовитися?

– Чому – збирався? Я для цього й прийшов. Слухайте, ви, коли заскочили до мене сьогодні по обіді, вже все знали?

– Зовсім все сподіваюсь почути від вас. Тут і тепер. Вам же хочеться розказати комусь про власні наукові досягнення. Ви ж не витримали, почали вчора вночі. Тільки я тоді дуже хотів випити самогонки і спати. Пропустив повз вуха кілька важливих деталей.

– Гм… А якби не хотіли пити й спати?

Зі свого місця Левченко не міг розгледіти, чи справді Нещерет при цих словах єхидно посміхнувся. Але був переконаний: мабуть, так є.

– Ближче йдіть, сюди. Кричимо, розмови толком не вийде. Ви ж говорити хочете?

– Хочу. Тільки, якщо ваша ласка, не довго. Бо треба вирішити, як ми всі четверо діємо далі.

Зробивши ще кілька кроків, Нещерет наблизився до невеличкого гурту. Зупинився на відстані простягнутої руки, заклав руки за спину, як ніколи раніше нагадавши зовні актора Черкасова, промовив:

– Вірно. Так затишніше вести переговори. Андрію, ви не сказали, до чого б додумалися, аби вчора після всього не хотіли пити й спати.

– Ні до чого, – чесно признався Левченко, найперше – сам собі, потім уже лікарю та всім іншим. – Навіть коли почув сьогодні кілька моторошних історій про це місце й тутешній ліс, не вирахував би, що Гот – це ви. Скажіть, ви правда уявляєте себе Богом? Я атеїст ніби… Але ось так, серйозно вважати себе особою, рівною Богові…

– О! Ви дізналися аж про це! – подив прозвучав щиро. – Тоді я поважатиму вас ще більше, Андрію. Скільки вас знаю, багато разів говорив із вами, і весь час думав: цей молодий чоловік не простий. Виявляється, ви мудріший, ніж я міг припустити. Шкода, дуже шкода. А то б до цього не дійшло…

– До чого?

– Оця наша зустріч тут… Троє проти одного… До речі, ви серйозно думали вполювати Лобо?

Всі троє перезирнулися.

– Кого? – вирвалося в Теплого. – Чуєш, старий, ти не завертай поганок, інакше…

– Помовч, – осадив його Нещерет, немов студента в класі. – Я так розумію, це хтось із вцілілих учорашніх… або нехай позавчорашніх бандитів. Правильно? Всі говорять про Теплого, Жору. Я маю сумнівну честь з ним познайомитись, так?

– Замкнув би хавало, старий, – огризнувся той.

– Н–да, – лікар замислено потер підборіддя. – Знаєте, Андрію, такий би екземпляр мені підійшов. Примітивний людський тип, міцна статура. Він би навіть подякував, ставши на порядок вищою істотою, ніж є зараз.

– Мене теж цікавить, чому Лобо, – сказав Левченко.

– Так я його назвав. Свого годованця, останнього свого вихованця. Він був останнім, Андрію. Я дивуюсь, як ви його вбили. Так далеко не бачу, але ближче підійти не наважився. Коли почув передсмертний зойк, зрозумів – усе скінчено. В мене на нього не піднялася рука, на відміну від інших. Цей – мій улюбленець. Але воїни–вовки хоч як довго б не жили.

Андрій слухав – і не вірив у те, що сприймає почуте аж надто спокійно. Зрозумівши мовчання старшого лейтенанта по–своєму, як заохочення говорити далі, а всі слухатимуть, Нещерет продовжив:

– Будь–який скотар віддав би багатьох молоденьких бичків за скальп когось із племені Лобо. Нічого не нагадує? – Левченко заперечливо мотнув головою. – Добре, ще процитую. Вивчив на пам'ять, а вам соромно мусить бути, Андрію. Квартирували в бібліотекарки, здається, колись, в іншому житті, розвивалися, як інтелігентна людина. А такі елементарні речі не пригадуєте. Ну, забули? Старий Лобо був ватажком зграї велетенських сірих вовків. Де б він не з'являвся, там завжди панував жах, а місцеві жителі впадали у відчай. Лобо, ну? Вовк із оповідання Сетон–Томпсона[15]15
  Сетон–Томпсон, Ернест (1860–1946) – канадський письменник–анімаліст, дослідник та громадський діяч. Один із засновників скаутського руху в США. Твори перекладалися багатьма мовами, в тому числі – російською. Друкувалися як до 1917 р. так і після. У часи культу особи Сталіна в СРСР на перевидання наклали негласну заборону саме через причетність письменника до скаутів. Знову почали видавати, в тому числі – українською, після 1956 р. і дотепер.


[Закрыть]. Хіба не читали його оповідки про тварин?

– Давно, – збрехав, не читав нічого. – Ви його зараз цитуєте, правильно розумію?

– Вірно. Я назвав Лобо свого улюбленця. Тому, коли все почалося й вийшло не лише з–під мого контролю, зупинити зміг усіх, крім нього. Та й він не був шкідливим. Робив лише те зло, яке я йому дозволяв.

– Багато дозволяли?

– Капітан Сомов, – доктор глянув на Ігоря. – Товариш… чи громадянин Вовк, не помиляюся? Чоловік нашої спільної знайомої Лариси? Це ж його затято розшукував невтомний Сомов. І взяв слід, я його теж недооцінював. Довелося задіяти Лобо. Хіба ми разом не позбавили Сатанів та взагалі – довколишній світ від справжнього хижака? Ігоре Вовк, хіба вам з Ларисою не легше тепер дихається? Андрію, ви далі мене боїтеся? Забрали б уже пістолет. Не дуже цікаво говорити під дулом. Вас троє. Я сам. Мені за сімдесят, охоронця мого ви вбили. Більше тут нікого з моїх вовків нема. Чого боятися?

Рука з пістолетом не поворухнулася.

– До речі, Савичу, про хижаків та людей. Ми ж про них говорили, якщо не помиляюсь. Якби я знав те, про що дізнався згодом, цього ранку, не пропустив би підказку. Вирахував би вас раніше. На добу, але – раніше.

– Так–так, давайте справді закінчимо цю нашу історію. Отже, ви приїхали сьогодні вдень. Поділилися зі мою страшною військовою таємницею про схований десь у лісі секретний німецький об'єкт. Коли говорили мені це, вже знали, що саме для мене це не секрет?

– Я навіть сам собі зуб давав, що Гот – це ви, лікарю Нещерет. Між іншим, ви хоч Нещерет?

– Звичайно, ні, – старий лікар картинно розвів руками. – Не маю поняття, ким він був, справжній Нещерет Антон Савич. У мене цей документ був про всяк випадок. Роздобув його потай від німців. Ще минулої весни, в сорок третьому. Знав, колись таки доведеться стати іншим. Ви теж не той, ким вас усі знають, га, Андрію? І ви, Ігоре Вовк – у мене були, як Волков, я документ бачив. Не кажучи вже про нашого спільного знайомого, громадянина Теплого. Скільки прізвиськ може поміняти за рік один кримінальний злочинець, а? Виходить, ми в одній упряжі, в одному човні.

– Про човен я від когось уже чув сьогодні, – нарешті включився Ігор.

– Бачте, нам сама доля веліла домовитися. Всім. І досить уже гаяти час. Андрію, як ви здогадалися?

Левченко зітхнув.

– Навряд чи мені доведеться писати з цього приводу рапорт.

– Мені справді хочеться розказати комусь свою таємницю. Але й вам кортить, аж свербить поділитися ходом думок та показати ланцюг висновків. Тим більше, вас слухаю не лише я. Андрію, є чудова можливість явити свій, як казав інший письменник, Конан Дойл, дедуктивний метод. Ну?

– Нема ніякого методу. Ви точно сказали про ланцюг. Кілька збігів, складаємо фрагменти. Ніби розрізнені, а виходить картинка. Про що ми говорили вчора в морзі, пам'ятаєте?

– Якщо буду запам'ятовувати кожен свій спіч поруч із трупами у анатомічному театрі…

– Нагадаю. Ви або забули про обережність, Савичу, або мали на мене якісь види. Чи просто дійсно дуже хотіли поділитися своєю таємницею. Бо в її основі – певний успіх. Ваш, особистий успіх. До мене це тільки тут і тепер дійшло. А вчора, коли ви з розумним виглядом правили мені про еволюцію навпаки, подумав собі так: мудро говорить, але казки. Нагадати вам?

– Про що?

– Ваші міркування про тварину, здатну образитися на людину за погане порівняння. Про глибоко заховані всередині людини первісні, тваринні, хижацькі інстинкти, котрі треба лише розбудити? Хижак, наділений людським інтелектом. Людина, яку в буквальному розумінні перетворили на хижака. Перевертень. Ось кого ви зробили з живого чоловіка, нарікши своє дітище Лобо. Людина–вовк. Тільки перетворення не таке, як у казках. Жахливе та жорстоке. Насильницьке. Методики, визнаю, не розгадав. Але думаю, все тут, у сейфі. В цих папках. Я правий?

– До певної міри. Дуже близько підійшли, Андрію. Каюсь, проговорився. Тільки ж учора ви цього не зрозуміли. Правильно?

– На жаль. А то діяв би інакше.

– І капітан Сомов лишився б жити. Далі паскудити світ, – Нещерет знову розвів руками. – Бачте, як усе непросто. Коли ж ви здогадалися та зробили вірні висновки з так необачно сказаного мною?

– Не все відразу, – тепер Андрій сам відчував потребу розкласти все, нарешті, для себе по полицях, тому зосередився, аби не розтікатися думками, виділяти лише основне. – Кажу ж, фрагменти. Сьогодні вдень я зустрів у лісі чоловіка, котрий розказав, як тікав із якогось секретного німецького табору. Тут, неподалік. Бомбили, він скористався…

– Пригадую, – підтвердив Нещерет. – Ідіотична тоді вийшла ситуація, німці потім розбиралися. Виявляється, місцеві партизани провели радіогру. Дозволили перехопити в ефірі координати табору, де нібито чекатимуть літака з «великої землі». Німці вирішили превентивно вдарити туди з неба. Так збіглося, що взяті навмання координати мало не навели на наш об'єкт. Війна, буває. Тому не згорнулися і не евакуювалися, Андрію, як планували відразу. Значить, хтось таки втік… Жаль, думали, всіх зупинили.

– Не всіх. З того, що розказав мені щасливчик, напрошувалася ключова відповідь. Німці на об'єкті в лісі, ось де ми зараз знаходимось, проводили тихцем якісь серйозні експерименти над людьми. Традиційно використовуючи для цього полонених. Відбирали винятково високих міцних мужчин. Добре годували, повертали їм належну фізичну форму. А потім вони один за одним починали зникати ось у цьому блоці. Їх водили до людини, котру всі називали Gott[16]16
  Gott (нім.) – Бог


[Закрыть] – Бог. Проте я й далі не зв'язав цю історію з вашими словами. Навіть близько не здогадувався, що то могли бути за експерименти. Фашисти в цьому руки набили давно, фантазії вистачає. А потім познайомився, нарешті, з Ігорем Вовком.

– Що це дало? Теж вам допоміг?

– Чергова підказка. Ігор розказав мені страшні історії про напади вовкулаків на людей. Не тепер, ще минулої осені. Коли тут німці стояли. І приблизно в той самий час, коли щасливчик–полонений вдало втік з секретного об'єкту. Тобто, досліди над людьми тут уже проводили. І зв'язок напрошувався прямий: піддослідні в лісі та хижацькі напади в околицях Сатанова – один ланцюг. Причина й наслідок.

– Чому така паралель?

– Антигени в слині так званого перевертня…

– Ви запам'ятали слово.

– Воно коротке й просте. Тим більше, що суть не в термінах, а в їхньому значенні. Генетична відмінність, Антоне Савичу. Коли напали на медсестру Любу, я гнався за людською істотою. Припускаємо, чудес не буває, як і вовкулаків. Отже, маю справу з людиною. У чиїй слині якимось незрозумілим чином опинилися чужорідні частинки. Довго думав, як це можливо. Коли почув про об'єкт у лісі, припустив експерименти з живими людьми. Згодом дізнався, що так звані перевертні лякали й гризли народ біля Сатанова й раніше. Все, картинка майже склалася.

– Майже? Вам усе ж таки чогось не вистачало?

– Вас, Савичу. Ваших знань, вашого досвіду. Вашої дивної та ризикованої довіри до мене.

– У чому ризик?

– Бо в наш час не прийнято довіряти людям, із якими мало знайомий. Тим більше, коли ще йде війна й невідомо, чи скоро кінець. Ви знали про антигени. Ви не боялися обговорювати зі мною, офіцером, теми, за які інший негайно б завів на вас справу й розстріляв від гріха подалі. Мені до останнього здавалося, що ви просто ходите дуже близько біля істини. Але так само, як я, не маєте фрагментів для цілісної картинки. Перед тим, як піти сюди, на розвідку, вирішив серйозно поговорити з вами. Розказати, про що дізнався. Порадитись.

– Передумали?

– Здогадався, що ви не приведете мене до Гота. Бо з високою ймовірністю Гот – це ви самі, докторе Нещерет.

– Цікаво. На чому ж, як кажуть, проколовся?

– Вовченя, – спокійно й водночас переможно промовив Андрій.

– Вовченя?

– Цуцик, з яким граються діти в дворі Катерини Липської. На кущі, ви ж знаєте, я знайшов жмутик вовчої шерсті. Так, ніби звір біг й зачепився. Після того ми з вами дійшли крамольного висновку: на вашу медсестру, а значить, на всіх інших нападала істота, здатна бути то людиною, то вовком. Точніше, Савичу, ви підштовхнули мене до цієї думки. І вас, як я розумію зараз, це неабияк тішило. Ви переконали мене, матеріаліста, в здатності людини ставати вовком. І навпаки.

– До чого тут вовченя? – запитав Нещерет сухо.

– Катерина Липська підібрала його в лісі. Пожаліла, принесла додому. До речі, тепер у мене сильна підозра, що його маму–вовчицю впорав ваш улюбленець Лобо. Та не в тому річ. Катерина з цілком зрозумілих причин старанно ховала вовченя від чужого ока. Навіть називала його песиком. Крім вас, Савичу, ніхто його не бачив. Ви теж, мабуть, побачили випадково. Але ви єдиний сторонній, хто знав, в чиїй хаті поселився справжній хижак, хай і маленький.

– То й що?

– Коли я взявся за справу ретельно, бо в мене на те були свої, особисті причини, ви навідалися до Липської. Більше немає, де взяти жмутик вовчої шерсті. І нема кому. Божевільна ідея: невже Катерина підкинула, аби збити мене з толку? Тільки ж не вона медик із величезним досвідом. Ви, Антоне Савичу. Не здивуюся, якщо ви запаслися про всяк випадок маленькими жмутиками вовчої шерсті. Могли знайти вбиту вовчицю раніше за Катерину, кінець кінцем. Та й линяють звірі в цій порі.

– Для чого це мені, по вашому?

– Ви б не залишили наміру підкинути мені цей доказ, хай непрямий, існування вовка–перевертня. Я повинен був наткнутися на вовчі сліди. Не того разу, так пізніше. І все одно треба перевірити. Ось коли я згадав нашу розмову в морзі. Та ваші натяки на можливість перетворення людини на вовка й назад. Байка перестала такою бути. Набула нового смислу. Стала підказкою, яку ви навряд чи хотіли мені дати, принаймні – там і тоді. Коло замкнулося.