Текст книги "Повний місяць"

Автор книги: Андрей Кокотюха

сообщить о нарушении

Текущая страница: 17 (всего у книги 21 страниц)

Частина четверта
ЧАС ВОВКІВ

Розділ десятий
Фрагменти

1

Коли зупинив мотоцикл біля хвіртки будинку на околиці, показувало п'ятнадцять на четверту.

Давно Андрій не фіксував часу так детально. Вкотре згадався фронт, коли, плануючи військові операції та узгоджуючи дії, постійно звіряєш годинники. Тут же пояснив собі: те, що готує зараз – теж операція, не менш важлива для порятунку ввіреного йому селища й така сама небезпечна. Насамперед для нього. Адже сьогодні вже скоїв один державний злочин – відпустив з миром повстанця. Ще й попередивши про можливість облави. Цього досить для звинувачення в державній зраді, трибуналу та розстрілу. Але гуляти – так гуляти, махнув рукою Андрій. Порушенням більше, порушенням менше, двічі не стратять.

Через те вирішив не давати Волкову, яким би той не виявився хворим, часу на роздуми. Ходити довкола, провокувати, ловити на слові й заганяти на слизьке в ситуації, що склалася, смислу не бачив.

Погрюкав у двері кулаком. Коли відразу не відчинили, вирішив: усе, його розрахунки вірні. Зробив підозрюваний ноги з Сатанова. Та раптом зсередини зашаруділи, затим відчинили. Навіть не намагаючись роздивитися, хто перед ним, Андрій звично кинув руку до козирка, називаючись:

– Міліція, старший лейтенант Левченко! Волков Ігор…?

Затнувся. Вилетіло з голови по–батькові. Спробував згадати, тоді вирішив не заморочуватися, повторив, уже впевненіше:

– Ігор Волков, правильно?

– Так точно, – почулося у відповідь.

– Значить, я до вас. Документики покажемо?

Говорячи, Андрій нахрапом сунув уперед. Відтісняючи Ігоря, бороданя з перебитим носом, через сіни до кімнати. На ходу зачинив за собою зовнішні двері, потім щільніше прикрив внутрішні. Лишившись із Волковим сам на сам, обсмикнув кітель, спокійно витягнув пістолет із кобури. Не націлив, стиснув, тримаючи дулом униз, далі видав, дивлячись співбесіднику просто у вічі:

– Можеш не шукати нічого. Липові папірці твої мені не потрібні. Чого витріщився? Ти – Ігор Вовк. Утік із місць позбавлення волі. Засуджений за статтею п'ятдесят вісім–десять, але за втечу ще припаяють. Сядеш на четвертак, повних двадцять п'ять.

На зарослому лиці не здригнувся жоден м'яз.

– Ви про що, товаришу старший лейтенант? Сплутали з кимось?

– Ні з ким я тебе, на щастя, не сплутав, Ігоре Вовк. Це добре. Погано було б, аби сюди ввалився капітан Сомов, царство йому небесне. Геройські загинув на посту, а збирався ж до тебе в гості. Не знаю, кому треба подякувати, що так і не дійшов. То вороги народу його відволікають, це ж вони працюють під вовкулаків. Залякують населення, чув, може? Ще банда Жори Теплого життя не дає, теж довбе начальство. Нема особистого життя, скажи?

– Нічого не…

– Рота закрий! Все ти розумієш, Ігоре Вовк! Їдемо до Лариси, на очну ставку, чи вже хоре ваньку валяти, а, Вовче?

Той міг не відповідати. Обличчя виказало й очі. Варто було Левченку згадати Ларису вперше, Ігор не зміг до кінця стримати емоції. Невтаємниченій людині навряд чи здав себе. Лиш Андрій таким не був. Далі заговорив уже спокійніше:

– Цікаво, як я на тебе вийшов, як здогадався? Дуже коротко поясню, бо патякати з тобою, гарикатися чи навіть допитувати без протоколу ніколи. Я квартирую в місцевої бібліотекарки, Поліни Стефанівни. До неї вчащає Лариса Сомова, вчителька, дружина тепер уже покійного головного тутешнього чекіста. Знайшла рідну душу, ділиться зі старою сокровенним. Так уже склалося, що Стефанівна довіряє мені. Обмовилася – був у Лариси інший чоловік. Тільки в таборі сидить, ворог народу. Подробиць мені не треба, про ворогів народу краще за неї знаю. Ну, є в мене свої обставини…, – зараз грав ва–банк, розкривався так, як не дозволяв собі дотепер ні з ким, та іншого способу швидко схилити Вовка на свій бік не бачив. – Сьогодні рано бачив Ларису. Розмовляв із нею. На жалобну вдову не схожа. Полегшення, ось що на лиці написано. Інший би не помітив, але ж я її кілька місяців, як не щодня, то через день спостерігаю. Нема розгубленості. Хоче їхати звідси й знає, що робить. Коли жінка з дитиною під час війни спокійна, втративши чоловіка з можливостями – це багато, про що говорить. Особливо, коли начальник відділу НКВС починає цікавитися чоловіками, котрі недавно облаштувалися на підконтрольній йому території. Й двічі підкреслює для себе прізвище такого собі Волкова Ігоря, сторожа з Будинку культури, демобілізованого з війська.

– І що?

– А ось.

Розстебнувши лівою рукою верхні ґудзики шинелі, Левченко засунув її за викот, пошарудів, витягнув разом із складеним учетверо папірцем.

– Відповідь на мій запит. Коли почув від Стефанівни про арештованого колишнього чоловіка Лариси Сомової, вирішив поцікавитись для себе, за що сидить. Начальник міліції має право такі запити робити. А подібних затребувань десятки, як не сотні. Жодна канцелярія на таке уваги спеціальної не зверне. Ігор Вовк утік із табору номер такий–то такого–то числа серпня місяця поточного року. Нинішній чоловік Лариси напевне знає це. І неабияк цікавиться громадянином на прізвище Волков. Далі пояснювати?

Відчувши, якою зараз буде реакція, промовив поспішно, випереджаючи безглузді спроби викрутитися:

– Крім мене й Сомова ніхто нічого не підозрює. А Сомова вчасно загризли. Дружина тебе не викаже. На моє слово теж можеш покластися.

Спершу хотів тиснути: мовляв, збереже таємницю, якщо Волков–Вовк згодиться допомогти. Проте попрощався з цим планом, уже коли почав розмову й побачив Ігорову реакцію. Їм доведеться разом йти до лісу, на лови того, кого вважають перевертнем. Якщо поставити втікача в такі умови, Андрій не зможе спокійно ставати до нього спиною. Адже той розсудить – щойно потреба в допомозі відпаде, його здадуть.

Значить, Левченко небезпечний.

Бо насправді до лісового хижака Вовкові нема печалі. Та якщо дати гарантії безпеки, нічого не вимагаючи навзаєм, можна отримати союзника. Й не боятися удару в спину.

– Чому я повинен тобі вірити? – нарешті видушив із себе Ігор.

– Отже, цим підтверджуєш, що ти – Ігор Вовк, утікач із табору. Заметано?

– Будемо знайомі.

– Молодця. В такому разі доповідаю: є причини, чому мені не стане легше від твого викриття й повторного арешту. Пояснювати нічого не збираюся. У мене до цієї влади свої рахунки. Неоплачені. Прикриваючи тебе, Вовче, я їх частково починаю стягати. Років із шість чекав нагоди, як не більше.

– А чого ж – повірю. Не бачу іншого смислу в такій твоїй появі. Ти просто так прийшов, похвалитися, який розумний і як мене вирахував?

– Правильні питання, Ігоре. Якби нічого не хотів від тебе, тримав би твою таємницю при собі. Живи.

– Спасибі, добрий чоловіче. Що хочеш?

Левченко машинально мазнув очима по годиннику. П'ятнадцять тридцять. Ще не вечір, але вже й не зовсім день – з огляду на кінець вересня.

– Чуєшся як? Точно хворий? Бо не схоже. Доктор Нещерет говорив, там у тебе цілий букет болячок, табірних…

– Ти мене лікувати прийшов? Дивна турбота про здоров'я.

– Зуби не шкір. Готовий прогулятися зі мною до лісу? Кілометрів з двадцять. Марш–кидок не аж такий великий. Спокійної прогулянки не обіцяю, там можуть бути перешкоди. Але як іти, то просто зараз.

– Подумати треба, старлею. Мета прогулянки?

– Перевіримо одну інформацію. Вона стосується того, хто так вчасно для тебе порвав горлянку капітанові Сомову. Є в мене підозра, де знайти його лігво.

Ігор для чогось озирнувся, тоді запитав:

– Лігво, кажеш… Давно в тебе такі підозри?

– Та ось уже скоро дві години, як.

– Ти диви. Чув я про місцевого перевертня. Його рік знайти не могли. А старший лейтенант Левченко, бач, за дві години впорався. Хоча його не дуже–то й шукали…

Андрієва правиця міцніше стисла руків'я пістолета – далася взнаки напруга.

– Рік? Кажеш – рік? Він же тут із травня наче орудує…

– Неправильна інформація, старлею. Просто говорити про нього не прийнято було. Народ що тоді боявся, що тепер…

– Кого боявся народ?

Левченко враз відчув – перед ним прочиняються двері, в які досі з невідомих причин ходу не було. Щось підказувало: ноги принесли до Вовка не даремно, не випадково він перетнувся з утікачем лише зараз. Ще трохи – й відкриється очевидна істина.

– Вовкулаки, – спокійно промовив Ігор. – Він в окрузі ще за німців почав жирувати.

– Звідки відомості?

– А мені дивно, що ти нічого не чув. Твоя квартирна хазяйка, Поліна Стефанівна, повідала Ларисі. А Лариса розказала мені.

Ідіот.

Не стримавшись, Левченко несильно стукнув себе по лобі пістолетним руків'ям.

Як просто все.

Щойно він отримав від утікача, якого знав менше тридцяти хвилин, другу половинку головоломки.

Об'єкт у лісі.

Досліди, для яких відбирали здорових сильних чоловіків з числа полонених.

Нічні нелюдські крики.

Гот, він же Бог.

Лютий звір, що з'явився в околицях Сатанова, не дуже далеко від якогось секретного німецького об'єкта. Страх, посіяний ще німцями, котрий лишився з поверненням Червоної Армії та радянської влади.

Між усім цим прямий та явний зв'язок. Інакше бути не може.

Хижак, котрий народився в лісі.

Перевертень.

Створений тим, хто не лише називається Богом, а й вважає себе таким.

– Ти для чого? – запитав Ігор. – Лоба ж розквасиш.

– Переживу, – Левченко відмахнувся рукою з пістолетом. – Ніби зростається все.

– Що саме?

І Андрій, не маючи сумнівів, що робить правильно, розказав Вовкові про об'єкт у лісі. Полонених у блоку. Штрауса, сейф у його кабінеті. Ніким ні разу не баченого Гота. Нічне бомбардування. В останній момент вирішив не говорити, коли й від кого це почув. Утім, Ігор не питав. Слухав уважно, коли Левченко скінчив – кивнув:

– Знаєш, ти правий, мабуть. Усі сліди ведуть туди. Думаєш, вдасться когось або щось знайти?

– Або того, для кого об'єкт у лісі – рідний дім. Або – папери в сейфі. Якщо розклад вийде підходящим – і те, і інше.

– Раптом все це розбомбили до цеглини?

– Може, й так. Перевірити треба. Гайда, Вовче, збирайся. Нема часу. Зброю дам, є в мене з собою запасний пістолет. Сам же розумієш: один я там нічого не зроблю.

Вовк зітхнув, знову озирнувся. Нерви, вирішив Левченко.

– Без мене.

Почувши таке, Андрій не повірив.

– Що–що?

– Хочеш – стріляй. Але без мене. Не вийде нічого в нас.

Левченку враз забракло слів. Його не цікавили аргументи. Він не розумів, що людина в такому становищі відмовляється, чудово уявляючі можливі наслідки. Переконувати, вмовляти його Андрій не збирався. На це не лишалося часу.

Повільно підняв руку з пістолетом.

Зараз Вовк або піде з ним, або…

– Опусти, – почулося раптом.

Наказали зненацька, й Левченко в першу мить подумав – це говорить сам Вовк. Та з сусідньої кімнати, з–за спини Ігоря, виступив чоловік, цілячи з пістолета в голову Андрієві.

– Не промахнуся, начальнику! Опускай ствол!

На Левченка вдруге за день наставляли зброю.

Інший би посміявся.

Ясно, чого Вовк нервово озирався.

Сюрприз.

– Так–так… Громадянин Теплов. Жора Теплий. Ну–ну…

– Зустрічалися ми недавно, а, начальнику? Повоювали трохи, біля магазину, нє?

– Де б ще знову…

Андрій не збирався вимагати пояснень від Вовка. Але й зброю опускати наміру не мав. Зрозумівши це, Теплий перемістив руку, тепер цілячись уже в голову Ігоря.

– Раніше шмальну, начальнику.

2

– Поговоримо?

Відповів Андрій не відразу. Зустрівся поглядом із Вовком. Нічого там, попри сподівання, не прочитав. Неквапом опустив пістолет, запитав:

– Про що?

– О! – вигук Жори Теплого прозвучав радісно. – Поважаю, начальнику. Я вже подумав – станеш у позу. Заведеш шарманку: не буду говорити з тобою, морда бандитська. Здавайся, сучий син. Весь такий із понтом, із гонором. А тут ані понту, ані гонору. Значить, вийде розмова. Чи не вийде?

– Не знаю. Валяй, чого хочеш.

Теплий скривив кутик рота в посмішці.

– Я тут послухав вас обох. Цікаві казки, дуже цікаві. Почув і головне: часу, начальнику, ні в кого з нас нема. До вечора, до темряви тобі треба впоратися. Інакше хана всім. Мені в тому числі. Тобі, мусор, воно–то вигідно, якщо Жору Теплого накриють. Всіх собак та вовкулаків можна повісити на мене, живого чи мертвого. Мене, розумієш, такі розклади не гріють.

– І що? Хочеш, аби я дав тобі втекти? Тікай, не заважатиму. Слово офіцера даю.

– Ага, вірю, – Теплий стер із лиця криву посмішку. – Сам на себе дивуюсь, бо лягавим віри нема. Тобі ж повірити готовий. Але, – він клацнув язиком, – розклади не годяться.

– Не хочеш змитися?

– Хочу. Так ти ж читав мою особисту справу, начальнику. Я під вишаком. Все одно збирався зробити звідси ноги. Ще сьогодні, до ночі. Баба ось його, – кивок на Ігоря, – рано тут прибігала. Знаю вже все, чекістів чекаєте. Коли від них кругом стане чорно, мені краще пірнути складніше. Тільки я передумав.

– Не хочеш тікати?

– Хочу й буду. Тебе послухав, начальнику, й плани трошки поміняв. Офіцере, ти б мене вломив лягавому при першій же нагоді? Навіть якби я зараз не проявився – здав би?

– Можеш не сумніватися, – вичавив із себе Вовк.

– Бач, мені ховатися вже нема смислу. Тому, бродяги, ми підемо разом. Не ломайся, наче цілка, Офіцере. Рішення прийняте. Втрьох веселіше.

Від бандита Левченко такої пропозиції не чекав.

– Куди… куди підемо?

– О, здрасьтє! Ще одна незаймана баришня! Туди, – Теплий кивнув у бік вікна, звідки виднівся ліс. – Ми всі троє в одному човнику. Офіцера шукають за втечу. Мене наказано по можливості вбити на місці. Ти, начальнику, здається мені, теж пасажир не простий. Бо послухав, що казав, як викладав. Окрас у тебе не червоний, так собі мислю.

У Андрієвих вухах усе голосніше клацала стрілка невидимого годинника. Час, час, усе це час…

– Тебе відпускають, – промовив він. – Ніхто не спинятиме. Я даю тобі фору даю. Нікому не скажу, що бачив тебе й говорив із тобою. Багато пояснювати, мені ж гірше. Та й Вовка підставлю. Слово.

– Вірю.

– І не йдеш?

– Йду. Спершу – з вами. Потім – своєю дорогою.

– В чому твій інтерес?

– Є один, – Теплий знову цокнув язиком. – Слухай, начальнику, я ж за першою злодійською професією ведмежатник. Ламати сейфи для мене – улюблена робота. Там, куди ви з моїм корешем Вовком намилилися, є сейф. Ну, може бути, я так собі почув. І те, що всередині, тебе цікавить. Сам відкриєш? Чи ви його з Офіцером на пару потягнете? Куди? Гранатою рвонеш замок? А раптом там все пошкодиться? Багато є небезпек для тебе, начальнику, дуже багато. Жора ж Теплий замок приголубить, як гладеньку пухкеньку бабу. Нічого поганого не зробить, акуратно позбавить дівочості. Далі видно буде. Годиться?

Вирішувати треба негайно.

Левченко вже майже фізично відчував, що кожна наступна втрачена хвилина грає проти нього. Глянув на Ігоря. Цього разу погляди зустрілися. Тепер читалося щось осмислене. Далі мовчав, видно, чекаючи, про що домовляться сильніші сторони.

– Я так і не втяв, задля якого чорта тобі все це треба, Теплов. Прогулянка, маю на увазі.

– Сейф, – повторив Теплий. – Попереджаю, начальнику: почнеш торгуватися – вліплю кулю в довбню Вовкові. Потім ми з тобою, хто перший, хто кого. Ти мене – банкуй. Але чорт знає, чи зможеш сам піти до лісу. Я тебе – така ж сама історія. Тільки, повторю, якщо забув – мені втрачати нема чого. Вам обом – є, мужики. Краще не доводь, начальнику.

Він правий. Рішення прийняте.

– Нехай, – обережно проговорив Андрій. – Дійдемо. Впораєшся ти з сейфом. Ну і?

– Розійдемося, наче в морі кораблі. Ти ж відпустити хотів на чотири боки. Є різниця, коли – прямо зараз чи за якихось три–чотири години?

Левченко за цей день встиг зайти надто далеко. Ще один ризикований з усіх точок зору крок не зробить гірше.

– Нема різниці, ти правий, – погодився він, зважуючи кожне своє слово. – Нутро сейфа мене теж може зацікавити, вірно прикинув. І моє слово міцне – я тебе готовий відпустити. Не здаватиму хоча б через те, що доведеться підставляти не лише Вовка. Його жінка з дитиною, ними ризикувати не маю права. Але є одна річ, Теплий, на яку я піти не можу й не йтиму. Не влаштує умова – давай, спробуємо постріляти. Кінець кінцем, не лише тобі нічого втрачати.

– Ага. Умова, значить. Тобто, домовлятися ти хочеш.

– Хочу.

– Кажи.

– Здаси ствол.

Такого Теплий явно не чекав – це відбилося в нього на пискові.

– Здати –що?

– Зброю, – твердо повторив Левченко. – Пістолет. Не збираюся я повертатися до тебе спиною. Волков, як мені здається, теж. Нам із тобою не по дорозі. Ти правий, Жора. Ми випадково сіли в один човник. Та це зовсім не означає, що ми спільники. Й будемо прикривати один одного далі. Ти це розумієш. Підставляти спину такому озброєному упиреві, як ти, не будемо ані я, ані Ігор. Правильно, Вовче?

– Так точно, – почулося у відповідь.

– Моєму слову вірити можна. Твоєму – ні. Хоч клянися тут на крові. Здавай зброю, Теплов. І, вважай, домовилися.

– Я не шмалятиму в тебе.

– Не вірю. Ствол.

Левченко ще тримав папірець. Спокійно запхав його в кишеню шинелі. Переклав свій пістолет у ліву руку. Правицю простягнув, зробив крок до Жори, навіть не намагаючись підняти зброю. Рука вільно висіла вздовж тулуба. Ніби отримавши від Андрія імпульс, Ігор, так само зберігаючи видимий спокій, розвернувся до Теплого лицем. Намагаючись не зважати при цьому, що він, а не Левченко, стоїть під дулом.

– Ствол, – повторив Андрій. – Часу вже нема зовсім.

Жора гмикнув.

На лиці відбилися всі етапи вагань.

– Хер із тобою. Повірю.

Спритно перехопив пістолет за дуло, ступив назустріч Левченку.

Андрій вчасно зловив погляд Вовка. Прочитав гостре бажання навалитися на Теплого, скрутити його разом із Ігорем – а то й просто застрелити з чистою совістю. Та стримався. Ледь помітно хитнув головою, хоч спокуса порушити домовленість із бандитом лишалася величезною. Заховав конфіскований пістолет у кишеню галіфе, свій демонстративно повернув у кобуру. Застебнув ґудзика, спитав:

– Ще щось є, а, Теплий?

– Інструмент. Звичка, ношу з собою кілька чарівних паличок.

– Теж здавай.

– Відсмокчеш, – у тон відповів Жора. – Відмички не стріляють. Не заряджені. І не гострі, не заколю. Мандраж тебе, бачу, колотить. А на війні ж був наче, начальнику…

– Хлебало заткни! – гаркнув Левченко, якому Теплий уже почав набридати. – Хоч ти мені здав дуло, я тобі все одно не вірю.

– Переживу.

– Молодця, – Андрій легенько ляснув себе долонею по стегну. – Бери свої причандали, збираємось, раз домовились. Справді, троє в цій ситуації навіть краще. І не дай Боже тобі, Теплий…

– Хоре лякати, начальнику! – огризнувся Жора. – Я за свої базари теж навчився відповідати. Думаєш, не бачу, як очиці блищать? Розписав би мене зараз на місці… Добре, слова сказані. Я готовий, погнали.

– Ти? – Левченко глянув на Ігоря.

– Підемо… Тільки, товаришу старший лейтенант…

– Ну?

– Прохання до тебе, Левченко.

– Кажи.

– Лариса, Юра.

– Що – Лариса і Юра?

– Треба попередити її… дружину… Заспокоїти, бо наробить дурниць. Вона повинна повірити тобі до кінця, повністю. Так само, як я повірив. І взагалі… Хто знає, що там, у лісі, як там… Мені ж ти зброю теж не даси.

– Побачимо. Так чого ти від мене хочеш?

– Просто попередь Ларису. В разі чого не кинеш її, прикриєш.

– Без тебе мав такі плани. Ти що, вже себе поховав?

– Це моє прохання, старлею, – Ігор говорив твердо. – Поки не почую від тебе, що мої попереджені, не будуть хвилюватися, не нароблять дурниць – з місця не зійду.

Не стримавшись, Андрій легенько тупнув ногою.

– Ще один! Здрасьтє вам! Ви домовились, я бачу? В кожного умови, в усякого вимоги…

– Прохання, – вперто повторив Вовк. – На мотоциклі туди–сюди. Ми довше гарикаємося. Нікуди не втече ніхто. Теплий вірно каже, хоч сука рідкісна…

– Е–е, я тут стою! – нагадав про себе Жора.

– То стій! – огризнувся на нього Ігор. – Нового про себе нічого не почув. Сука. Але правий. Нікуди нам один від одного не подітися. Найближчим часом – точно.

Левченко глянув на циферблат.

Шістнадцята, за п'ять хвилин. Гарикаються вони довше, ніж вимагає ситуація.

– Хай, – зітхнув приречено Андрій. – Слухайте команду. Вовче, ти краще знаєш тут усе. Збирайтеся махом, висувайтеся обережно до тієї околиці, де стара брама. Знайдеш?

– Так точно.

– Збірний пункт там. Нікому на очі намагайтеся не потрапити. Обходьте кружка, узліссям, – для наочності показав рукою в повітрі, як краще рухатись. – Чекаєте мене там за тридцять–сорок хвилин. Все ясно?

Жора з Ігорем злагоджено кивнули.

– Тоді вперед.

Виходячи, Левченко чомусь не сумнівався: жоден не порушить планів. Обоє чекатимуть, де сказано.

А на місці Вовка, до речі, сам би попросив попередити жінку…

3

До хати Катерини Липської домчав швидко. По дорозі фіксуючи – людей на селищних вулицях о цій не пізній ще порі не було.

Про причину не замислився, мав по горло іншого клопоту. Загальмував біля хвіртки, зістрибнув із сідала, перетнув двір, скочив на ганок, штовхнув двері.

Не дуже здивувався, побачивши Катерину вдома. Не здивували й змішані тривога та переляк, написані на лицях обох жінок.

– На хвилинку, – сказав Андрій, випереджаючи запитання.

Це з сусідньої кімнати вирвався дзвінкий хор хлопчачих голосів, змішаний із радісним дзвякотом.

– Лови його!

– Стій! Сірко, до ноги!

З пройми, загородженої пістрявою ситцевою завісою, стрімголов вилетів цуцик.

– Боря! Юра! ЗАБЕРІТЬ! – крикнула Липська, і щось у її голосі Левченку не сподобалося. – Заберіть, кому сказала! Я його втоплю колись!

– Катя! – з докором втрутилась Лариса.

Сіре створіння мчало просто на Андрія.

Він нахилився.

Розставив руки.

Підхопив.

– Гоп–ля!

Хлопці вибігли навздогін за своїм Сірком.

– Так, – промовив розгублено Левченко, дивлячись на звіринку, яку тримав перед очима.

Вовченя.

Зовсім не собача. Цього не могла розібрати Лариса, міська жителька. На це могли не звертати увагу діти. Але Катерина Липська навряд сплутала б маленького песика з маленьким вовком.

Від нього не сховалося – жінка помітила, що незваний гість усе зрозумів.

– Сірко, значить.

Андрій легенько стиснув вовченя. Коли дзявкнуло – знову нахилився, пустив на підлогу.

Воно відразу подибало до дверей. Катерина, вже без крику, але голосом, котрий не дозволяє заперечень, веліла:

– Боря, Юрко – ану, забирайте його до себе. Скільки разів було сказано.

Хлопці, відчувши – щось не так, швиденько зловили Сірка, зникли за завісою. Андрій запитально глянув на Катерину, вона витримала погляд:

– Я знайшла його в лісі. Біля вовчиці, мертвої. Десь кінець літа був. Вовчиці хтось скрутив в'язи, розірвав глотку знизу вгору. Там же було ще двоє діток, задушені. Ось це поруч пищало, в байраку. Як уціліло, як вижило – хіба Бог знає. Забрала до себе, не могла лишити.

– Воно–то ясно, – кивнув Левченко. – Для чого ховатися? Маскувати вовченя під песика?

– Він би перезимував, а тоді б сама випустила тварину в ліс. Не виживе, поки малий. Але ж корови є в людей. Як воно, коли вовк поруч. Баби в нас такі, на вила нахромлять – не подумають. І потім, ще цей перевертень… Додаткові страхи, зайві…

– Катя права, – втрутилась Лариса. – В світлі останніх подій, Андрію, народ краще не дражнити й не злити. Не провокувати вовчим дитинчам.

– Зрозуміло. Вовчицю, кажеш, хтось убив?

– Думаю, той же, хто лякає людей. В одному лісі зустрілися.

– Може бути, – Левченко вже не знав, що дасть йому розгадка ще однієї маленької Катерининої таємниці. – Все одно б дізналися.

– Кажу ж – я збиралася його випустити. Навіть не дуже–то й хотіла критися спочатку. Подумаєш, маленьке вовченя. Це ж мені порадили мовчати від гріха подалі.

Левченко стрепенувся, вкотре за день напружився.

– Порадили? Хто порадив? Хтось іще знав, що в тебе вовченя?

– Так уже сталося, – Липська розвела руками.

І розказала, як сталося.

– Ця людина приходила до вас потім?

Катерина кивнула, перепитала без тіні тривоги:

– А що таке?

– Нічого. Коли? Востаннє – коли?

Андрій пригадав, коли знайшов у лісі на кущі вовчу шерсть.

Саме той день назвала Катерина.

Левченко не міг у це повірити.

Збігів не буває.

Або навпаки – трапляються саме такі збіги.

Звичайне маленьке вовченя – ось кого йому не вистачало знайти, аби всі фрагменти остаточно й дуже просто склалися в голові. Підказки ж були кругом. Завжди. Не лише тепер – раніше. Варто побачити сироту вовчиці, щоб отримати останню – й головну – відповідь.

Ні.

Є ще одна.

Левченко здогадався, хто.

Лишилося зрозуміти, чому.

– Будьте тут. Нікуди не виходьте, – промовив він, поправляючи кашкета. – Катерино, лишаю тебе старшою. Відповідаєш за своїх гостей. Як щось, коли хтось прийде – посилайся на мене. В усьому, навіть якщо такої потреби не виникне.

Більше нічого не пояснюючи, рвучко розвернувся, вийшов з хати.

Його вже напевне чекають на місці Вовк із Теплим.

Але ще треба встигнути навідатися до Нещерета. Бо з новим відкриттям плани трошки помінялися. Без лікаря – ніяк.

Уже осідлавши мотоцикл, Левченко згадав – за всіма цими відкриттями не виконав прохання Ігоря.

Не вертатися ж.

Та й не до того.