Текст книги "Повний місяць"

Автор книги: Андрей Кокотюха

сообщить о нарушении

Текущая страница: 18 (всего у книги 21 страниц)

Розділ одинадцятий
Холодний піт

1

– Не перегризлися тут?

Питання не жартівливе, Андрій був серйозний, як ніколи. Зброї своїм несподіваним товаришам не залишив. Та весь цей час тривожився. Сам на сам ці двоє цілком могли зчепитися. Адже Теплий тримав Вовка у полоні без малого добу. А Ігореві не потрібні були натяки, аби зрозуміти: Левченко не в захваті від укладеного миру з дезертиром, бандитом та вбивцею. Варто напрузі спалахнути, й з двох живим залишився б тільки один. Не обов'язково пересилить Ігор. Навпаки – Андрій небезпідставно побоювався, що в прямій сутичці в'язень–утікач, котрий ще не до кінця зміцнився, програє сильному здоровому бандюзі.

Та нехай би сталося диво, Вовк упорався б із Теплим – все одно Левченка не грів жоден із варіантів. Чуйка підказувала: Жора прийняв для себе дуже важливе рішення, суті якого поки що неможливо розгадати. Тож якби ситуація загострилася, дійшло до бійки, й він убив би Ігоря, однозначно з'явився б на домовленому місці зустрічі. Аби йти з Андрієм до лісу.

Припустивши такий варіант розвитку подій, Левченко признався собі: терпіти не став би. Порушив би всі домовленості. Без жодних мук совісті застрелив Теплого та ще й придумав, як краще використати його труп у своїй особистій грі. Мінус подібного повороту: він знову зостається сам на сам із тим – або тими, – з ким неодмінно доведеться перетнутися в лісі, на підступах до колишнього німецького секретного об'єкту.

З іншого боку, якби Жору вдалося ліквідувати Вовкові, нічого б не спростилося. Мерзотник Теплий правий на сто відсотків: його досвід знадобиться, щоб відкрити сейф.

Спершу, коли Грім згадав про нього, не надаючи особливого значення, Левченко пропустив повз вуха. Проте чим більше фрагментів складалося, тим ясніше розумів: отримати на руки вміст сейфу слід попри все. Без цього задумана ним операція не матиме того результату, якого треба прагнути, захищаючи Сатанів від тотальної зачистки силами НКВС. А також – рятуючи повстанця й віддану йому Катерину, прикриваючи Ларису та Вовка. І, звісно ж, убезпечуючи себе від цілком логічних у створеній ситуації репресій. У мирний час якось би викрутився. Проте йде війна, тож вимоги суворіші.

У сухому залишку висновок Левченко зробив єдиний. Хай би як це не прозвучало, але виглядає, йому для вдалої реалізації задуму потрібні однаковою мірою Ігор Вовк та Жора Теплий. Через те зрадів, побачивши обох біля брами. Сиділи мовчки, один напроти одного, дивилися в різні боки. Але поки що тримали себе в руках. І Андрій, доклавши зусиль, аби приховати задоволення, мовив діловито:

– Ну, раз так, тоді вперед.

– За орденами? – вишкірився Теплий.

– На міни, – буркнув Вовк.

– У кого який фарт, – відрізав Жора, підвівся, обтрусив штани. – Командуй, начальнику.

– Пістолет даси? – запитав Ігор.

– Чом би й ні.

Андрієва рука ковзнула в кишеню галіфе, але Теплий тут же вигукнув:

– Е–е! Куди! Йому ствол? Давай тоді й мені, начальнику! На рівних підемо.

– Ми вже це обговорили, – мовив Андрій сухо. – Забув – ще раз скажу: обійдешся.

– А він, значить, хай? Для чого цьому чушкові ствол?

– А тобі для чого?

– Всіх озброюєш – так усіх, – говорячи так, Теплий стиснув та розтиснув кілька разів кулаки. – Тобі, наприклад, я вірю. Йому – ні. Нам разом на діло йти, а він мені в спину шмальне.

– Не шмальне.

– Горбатого ліпиш, начальнику. Або мені теж ствол давай, або ми не домовимося.

– Ми з тобою ні про що не домовимося, Жора, – парирував Левченко, витягнув з кишені руку. – Але ти правий. Він правий, Вовче. Так спокійніше. Хай зброя буде тільки в мене.

Ігор повів плечима.

– Як скажеш.

– Тоді з цим усе, – кивнув Андрій, глянув на сонце, потім – на годинник. – Чорт, нічого не робили, а вже сімнадцята п'ятнадцять. В лісі темніше буде, дерева ж кругом, тінь. Доведеться робити марш–кидок. Якщо це, звісно, буде можливим. І там, по дорозі, не буде більше мін та капканів. Значить, слухай наказ, – обвів поглядом свою невелику команду. – Першим іду я. Теплий – за мною. Вовк, ти – замикаючий. Твоя задача, крім усього іншого, стежити, аби Жора нічого не відколов.

– Ображаєш, начальнику!

– Тебе образиш… Не довіряю й ніколи не довірятиму. Живи з цим. Знай і мовчи. Коли все зробимо, як задумали, і ти підеш геть, попереджаю: ловитиму далі.

– Ага. Не боїшся, що, коли спіймають, я багато цікавого про тебе розкажу?

– Ні, не боюся. Є особлива вказівка стосовно тебе, Теплов. Живим не брати. Застрелять – не страшно. Ніхто за це покараний не буде. На практиці це означає, Жоро, що кокнути тебе під час затримання може, хто завгодно. Навіть якщо здаватися сам підеш. Тільки ж ти не підеш, а, Теплий? Не в твоїх правилах, скажи?

Жора скреготнув зубами.

– Поговорили, начальнику. Все мені з тобою ясно. Рвонемо, бо котли твої ж цокають, – він кивнув на Андріїв годинник. – Чи не все ще сказав?

– Не все. Гав не ловити. Будь–який підозрілий рух. Хай пташка перелетіла з гілки на гілку – фіксувати. Попереду, з боків, і головне – ззаду. Під час руху старайтеся не розтягуватися. Якщо ж доведеться, якщо того вимагатиме ситуація, бажано триматися так, аби бачити один одного. Від цього залежить життя кожного з нас.

– Прямо так і життя?

– Я не перебільшую, Теплий. Мені на твоє життя, припустімо, глибоко наплювати. Але сам на себе не наплюй. Маємо справу з чимось дуже серйозним і небезпечним, – коротка пауза, потім додав: – Чесно, я й сам ніколи раніше з таким не стикався.

– З чим – таким? – вирвалося в Ігоря.

– Ось і йдемо розбиратися. У мене хіба припущення, чіткої відповіді нема.

– Не тягни гуму, начальнику, – Жора легенько ляснув себе долонею по ляжці. – Мене вже, сука, розпирає. Погнали, хоре стояти.

– Пішли, – кивнув Левченко.

Хотілося додати – з Богом. Та вирішив: зайве.

2

Перший, вже знайомий Левченку відрізок шляху, подолали швидко й злагоджено.

По мірі заглиблення в ліс Андрій відзначив – сонячне світло зникає тим впевненіше, чим далі вони заходять. Сутінки в лісі завжди настають раніше, ніж на відкритій місцевості, й дуже скоро наздоженуть їх. Потім – випередять. Й зроблять пересування складнішим. Та, з огляду на вже відомі обставини, пов'язані з цією частиною хащ, небезпечнішим. Хоч поки нічого не заважало й не зупиняло. Підозрілих звуків не чулося. Навіть не виникало зрадницького відчуття, що десь поруч є хтось невидимий та жахливий.

Діставшись до знайомої вже галявини, де вдень – лише чотири години тому, а наче кілька діб збігло! – Левченко зіткнувся з Громом, він зробив знак зупинитися. Перевів подих, витягнув із кишені шинелі складену вчетверо карту. Вовк став поруч, зазираючи через плече. Теплий бухнувся на траву, під дерево, туди, де, за збігом обставин, сидів не так давно повстанець, крякнув:

– Ну, ти й женеш, начальнику! Розігнався! Наче норми ГТО[12]12
  «Готов к труду и обороне (ГТО) (рос.) – Програма фізкультурної та спортивної підготовки у СРСР. Створена як єдина система для військово–патріотичної підготовки громадян. Існувала з 1931 по 1991 рр.


[Закрыть] здаємо!

– А ти їх колись здавав? – кинув Левченко, не озираючись. – Скажи ще, ворошиловський стрілець[13]13
  Нагрудний знак суспільно–політичної організації ОСОВИАХИМ (общество содействия обороне, авиации и химическому строительству), котрим у СРСР у 1930–1940–х роках нагороджували влучних стрільців.


[Закрыть] і з парашутом стрибав.

– Ми ще можемо якось замазати, хто краще стріляє.

Вирішивши не реагувати на його репліки, Андрій переключився на вивчення карти. Хоч і без того вже приблизно вирахував подальший маршрут, звірити не завадить. Поки що Левченка хвилював не сам напрямок руху, із ним ніби все зрозуміло. Більше цікавило, наскільки вірними можуть виявитися припущення Грома про розставлені на шляху пастки.

І головне: кому й для чого треба було лаштувати капкани й міни, якщо візит небажаних гостей навряд чи передбачали.

Адже база секретна. Й перед тим, як залишати її, всіх, хто мав до неї доступ чи просто знав про існування, ліквідували. Раз так, нема потреби дбати про додатковий рівень безпеки.

Левченко гмикнув, замислено склав карту.

– Що? – поцікавився Вовк.

Андрій зиркнув на Теплого, мотнув головою.

– Нічого.

Ділитися вголос думкою, котра прийшла раптово й справді могла постукатися в голову раніше, в присутності Жори не хотілося. Левченко лише зараз усерйоз засумнівався в самій доцільності їхніх поки що злагоджених дій.

Він тільки зараз подумав – а чому секретний німецький табір у лісі, який вони хочуть відшукати, повинен існувати взагалі?

Тобто, в словах повстанця Андрій не сумнівався. Грім сам не міг знати багатьох фактів. Хоча б того, що лісовий об'єкт під час відступу господарі могли знищити. Підірвати, наприклад. А сейф, на який вони націлилися, забрати з собою. Чи лишити там, на місці, спорожнивши та прихопивши вміст. Чи спаливши, теж варіант.

Він знову гмикнув. Ні, якби вірними виявилися такі припущення, пасток у лісі на дальніх підступах до об'єкта ніхто б не ставив. Капкан та міна тут не випадково, все пов'язано. Це означає – там, куди вони націлилися, таки щось лишилося.

Відповідь на всі питання отримає, щойно вони досягнуть кінцевої мети.

Ламав голову й шукав правильнішої відповіді. Бо хотів з більшою ймовірністю зрозуміти, що чекає на них попереду, на що треба зважати, чого стерегтися.

Ясно, капканів між дерев рясно ніхто не розставить. Та мінне поле – цілком реально.

– Гайда далі, – закликав, глибше засовуючи карту в кишеню. – Обережніше.

Можуть бути різні фокуси…

Передчуття не підманули – перший сюрприз надибали вже за півгодини.

Спершу рухалися, як раніше, широко не розтягуючись й роздивляючись у різні боки. За цей час сонце остаточно сховало промені за верхівки дерев, впевненіше схиляючись на Захід. Довкола стало зовсім похмуро, осінні сутінки поволі поглинали ліс. Диш де – не – де промені з останніх сил пробивалися назовні. Один із таких і допоміг, спершу вивівши з хащ на невеличку просіку й відразу освітивши старанно вкопаний посеред давно не їждженої вузької колії дерев'яний стовпик. Прибита впоперек дошка суворо попереджала:

Achtung! Minen![14]14
  Увага! Міни!


[Закрыть]

– О, приїхали! – вигукнув Теплий. – Це навіть я розумію. Тільки знаєш, начальнику, що я тобі зараз скажу?

Левченко промовчав, не маючи жодного наміру зважати на порожні балачки бандита. Той зрозумів це по–своєму, тож повів далі:

– Там не обов'язково є мінен. Фріци могли просто так написати, щоб страшно було. І ніхто туди далі не ходив.

Тепер Андрій змушений був визнати – в Жориних словах щось є.

– Може, й так, – непевно повів плечима. – Але хіба мінне поле засіяли по периметру? Чи на кілька кілометрів у обидві сторони? Ліс кругом. Обійти можна, шлях же не перекритий.

– Ти пошурупай, пошурупай сам, – Теплий легенько постукав себе по скроні зігнутим пальцем. – Оця табличка стоїть, мов опудало на городі. Не підеш ти вперед, почнеш обходити. А міни закопані саме там, куди ти поперся. Дурять.

– Варіант, – погодився Левченко, ловлячи себе на тому, що хай неохоче, але десь починає трошки поважати як не самого Теплого, то його логіку й спосіб мислення. – По–твоєму виходить, вперед не можна, вправо – смерть, ліворуч – погибель. Прямо казка якась.

– Чому казка? – здивувався Жора.

– Тобі, бачу, бабуся в дитинстві не читала, – втрутився Вовк. – Є в народних казках такі випадки, коли герой, лицар, богатир чи інший воїн, опиняється між трьох доріг.

Бачить камінь. А на камені пишуть: наліво підеш – сам згинеш, направо – коня втратиш, а прямо – хто знає, може й викрутишся. Як розумним будеш.

– Ага, Офіцере, це ти в нас такий розумний, – процідив Теплий з уже зовсім загуслих сутінок. – У тебе, значить, бабуся була. Мамка теж, мабуть. Кашкою годувала, з ложки… сучара ти бацильна…

– Е! – стрепенувся Левченко. – Здрасьтє! Чого завелися на рівному місці?

– Не на рівному, начальнику, не на рівному. Нікому було мені казочки розповідати. Не було в мене бабусі. Мамки теж не було. Батька не пам'ятаю. Забили їх усіх на вулицях, у Києві твоєму, зимою вісімнадцятого року. Брешу, якою мамка була – ще згадаю. Красива. Батя їй мене зробив – і в тюрму, ще за царя. Щез кудись. Чи сам не повернувся, чи зарізали де – не знаю, – Теплий поволі накручував себе. – Жили ми з мамкою на Подолі. Залишила мене на добрих людей, тоді зима була. Сказала, піде свій перстеник, єдине, що від татка лишилося на пам'ять, поміняє на якусь жратву. Не повернулася. Потім уже дізнався. Хоч малий був – усе зрозумів: у Києві п'яні матроси просто так народ стріляли, від злості й для забави. Жінок, котрі красиві… Знаєш, Офіцере, що вони робили з красивими жінками перед тим, як розпороти їм пузо?

Жора повільно посунув на Вовка.

Андрій рішуче став між ними:

– Стоп! Ша! Розійшлися! Ти знайшов, коли згадувати про дитинство, – Левченко ще не зрозумів, чи треба готовий співчувати бандитові й зраднику, тож розвернувся до Ігоря: – А ти теж хороший. Казки розповідаєш. А нам – слухати. Закрий рота. Ти, Жора, теж. Далі говоримо тільки по ділу. Тим більше, Вовче, він діло говорить.

– Хто? – питання прозвучало награно, адже Ігор чудово розумів, про кого говорить Левченко.

– Наш товариш, – Андрій навмисне наголосив на останньому слові. – Ми вороги. Громадянин Теплов прекрасно це знає. Нема смислу це від нього приховувати, так чесніше. Але поки ми тут, у лісі, він наш товариш. Всі в одному човні, сказано. Треба часом визнавати, що вороги теж кажуть правильно.

– Визнаю, – змирився Вовк. – У чому правий?

– Там, далі, по колії за стовпом, мін може й не бути. Зате цілком може бути, що їх натикали кругом.

– Варіанти?

– Мало, – визнав Андрій. – За інших обставин ще можна обережно обстежити все кругом. Навіть викликати саперів. Зараз… навіть не знаю. Не підемо ж ми троє навмання в різні сторони…

– Не треба, – Вовк для чогось старанно потер долоні об штани. – Я трохи знаю саперну справу. На фронті довелося як ставити міни, так і знімати.

– Пропозиції?

– Йти шляхом найменшого опору, – Ігор кивнув вперед на прокладену колію. – Там або міни є, або нема.

– Багатий вибір, – оскалився Теплий. – Головне, Офіцере, мудрий. Як кажуть товариші командири, стратегічний.

Левченко вирішив не слухати Жору, хоч погоджувався з ним.

– Поясни.

– Складно тільки на перший погляд, – мовив Ігор. – Припустимо, цей стовп для того, аби збити з пантелику. Щоб ми чи такі, як ми, пішли в обхід і попалися. Стане ясно, коли перевіримо, чи справді там заміновано. Якщо міни стоять, цілком можна спробувати обережно розчистити прохід. Їх тут багато не натикали.

– Чому?

– Бо ставили їх, виглядає, перед самим відступом. Навряд табір чи об'єкт, до якого ми прямуємо, згортали довго та планомірно. Я хоч і сидів уже на той час у тюрмі, знаю: наступали наші стрімко, йшли у цьому напрямку на прорив. Мене, чесно кажучи, взагалі дивує, чому тут мінне поле.

– Тобто?

– Охороняти після згортання й ліквідації нема чого. Лише припускаємо, що там міг лишитися сейф. Раз є табличка з попередженням і напевне можуть стояти міни, значить, там дійсно щось лишилося. А той, хто мінував, місце оберігає. Й мав намір туди повернутися.

Ось ще фрагмент, подумав Левченко.

Дивуючись, як тепер усе точно лягає в загальну картину того, що сталося. Котру він намагається відтворити, навіть переймаючись іншими, загальнішими проблемами. Вголос, звісно, цього не сказав. Не слід починати пояснювати зовсім уже не потрібні зараз рече. Натомість підсумував:

– Не тепер, пізніше про це поговоримо. Значить, Вовче, я так розумію, є міни чи нема, треба йти по прямій і перевіряти самим?

– Ага.

– Впораєшся?

– Сапери колишніми не бувають. Спробуємо. Ліхтарик даси?

Андрій видобув із кишені шинелі плаский трофейний німецький ліхтарик. Засунувши його до своєї кишені, Вовк зиркнув на Теплого.

– У тебе, Жоро, були знамениті ключі, інструмент.

– Не про твою честь, – огризнувся той.

– Іншого гостряка в нас нема. Ніж потрібен, але й металевий довгий ключик згодиться.

– Дай йому, – розпорядився Левченко.

Знизавши плечима, Теплий артистичним жестом вивудив невеличку в'язку саморобних, але все одно – майстрових відмичок. Підкинув на долоні раз, другий, гмикнув, жбурнув Ігореві під ноги.

– Підніми, – суворо звелів Андрій.

– У злиднів слуг нема, – парирував Жора.

– Я сам, не треба.

Нахилившись, Вовк узяв в'язку. Вибрав найдовший і найтонший ключ. Зітхнув, спокійно повернувся й ступив уперед, за стовп, на колію.

Зробивши крок, з наступним не квапився. Зупинився, затримав ногу в повітрі. Поставив, де була, обережно присів, став навкарачки, ліг на живіт. Повільно поповз по пластунському. Завмер лиш на трошки, виймаючи ліхтарик, присвічуючи перед собою.

Левченко й Теплий принишкли.

Потягнулися хвилини. Кожна з них була цінною й могла стати фатальною – але витратити їх було потрібно.

Ніхто з них не рахував, скільки минуло відтоді, як Вовк почав прочісувати колію. Навпаки, здавалося – час принишк разом із ними. Раптом виникло відчуття: в лісі, поруч із ними, хтось є. Хоч поки підозра нічим не підтверджувалася, довкола трималася тиша. Тому обоє синхронно здригнулися, коли почули спереду Ігорів вигук, чи то переможний, чи навпаки – тривожний:

– Є!

– Що там? – запитав Андрій

Заблимав ліхтарик. Вовк вилаявся, тоді відгукнувся:

– Розтяжка. Знайома штука. Схоже, німецька, протипіхотна. Детонатор натяжної дії.

– А? – Жора нетерпляче смикнув Андрія за лікоть. – Чого?

– Лапи забери, – Левченко відступив на крок, зовсім не переймаючись, як це сприйме бандит, та все ж пояснив: – Зачепиш на ходу спеціального дротика, висмикнеш детонатор, і все. В тебе п'ять секунд. Пощастить – ногу відірве, пузо шрапнеллю розворотить. Не пощастить – хана. А ще на таку міну можна зверху ногою стати. Тоді без варіантів, амба.

– Багато їх там натикано?

– Я знаю? – тихо вигукнув Левченко. – Такі міни по одній не ставлять.

Згадавши випадок із Громовим побратимом, осікся. Відразу долучив до загальної картини ще один фрагмент. Не аж такий значний, проте все одно – показовий та потрібний, котрий поки не готовий був вірно трактувати. Додав лише:

– Як білі гриби. Знайшов один – шукай інші поруч. І все, не каркай під руку.

– Кому?

– Заткнися, сказав!

Теплий вирішив не загострювати й без того непросту обстановку. Замовк, теж втупившись у силует Ігоря метрах у двадцяти від себе.

Знову потягнулися напружені мовчанка й чекання. Нарешті постать попереду заворушилася, відсунулась назад, Вовк озвався з сутінок:

– Сам не зможу. Підсвітити треба, ліхтарик потримайте хтось.

– Дивись, є така приказка про помилки сапера…

– Глохни, сказав! – Левченко вже ледь стримувався. – Давай, дуй вперед. Допоможеш.

– Мене? На мінне поле? Сам чого не йдеш, начальнику? Фраєра знайшов?

– Я пішов би. Довіри до тебе в таких справах у мене нема.

– Чули ми це вже, Левченко, чули.

– Так ще послухай. Не піду, бо не пущу тебе за спину. Попереджав. Значить, не відсвічуєш тут, а йдеш до Вовка.

– Ага, – Жора вишкірився. – Шнурки тобі прасувати не треба?

Все. Досить.

Коротко й різко замахнувшись, Андрій ударив Теплого в лице.

Той не чекав. Не встиг ухилитися, на ногах не встояв, повалився на траву. Скочив тут же, збираючись кинутись на кривдника голими руками. Та зупинився, побачивши націлене пістолетне дуло.

– Робитимеш, як сказали, – видушив із себе Левченко. – Є наказ застрелити тебе на місці, не жаліти. А ти в мене вже кілька зайвих годин дихаєш і землю топчеш… сука… Пішов. Хоч слово криве від ще тебе почую…

Кулак розбив губу. Сплюнувши кров собі під ноги, Жора витерся рукавом.

– Ну–ну…

Та далі не говорив нічого – посунув уперед.

– Дивись, не підірвися там зі злості, – попередив Андрій.

Теплий теж пересувався обережно, за прикладом Вовка опустившись на землю й рачкуючи, намагаючись триматися точно за ним. Коли наблизився, Ігор передав ліхтарик, кивнув біля себе, сказав:

– Лежи поруч. Перевірив – нема нічого. Але спокійно, не навалюйся. Мені простір потрібен.

Жора присів, потім приліг на бік. Повернувся, мостячись по можливості зручніше. Присвітив.

Ані він, ані тим більше – Левченко, не бачили вкритого противним холодним потом Ігорового лиця. Зціпивши зуби, орудуючи руками так, ніби вони раптом перетворилися на крихкі пелюстки, він пальцями, час від часу допомагаючи собі кінцем злодійської відмички, розчистив землю довкола міни. Відкопав її верхівку, звідки загрозливо стирчав капсуль із відігнутою чекою. Загнувши вусики й міцно стиснувши їх пальцями лівої руки, правою Вовк від'єднав дротика, котрий сполучав міну з тоненьким патичком на розтяжці. Лиш тоді спромігся витерти змокрілого лоба.

Далі діяв впевненіше. Розгріб супісок, видобув міну назовні. Вона нагадувала за розміром банку тушонки. Ігор глянув на Теплого, видихнув:

– Не кусається.

– Ще повинні бути, – нагадав Жора, котрий, забувши про все на світі, спостерігав за його рухами, затамувавши подих.

– Знаю. Тримай світло міцніше. Рухатися будеш за мною.

Далі пішло веселіше.

Попереду Вовк відшукав іще три такі ж самі міни, поставлені, як йому здалося, не надто знайомою з саперною справою людиною. Розрядивши їх та просунувшись ще трохи вперед, зробив висновок – якщо йти, нікуди не звертаючи, тримаючись цього невеличкого розчищеного проходу, вже ні на що не наступиш.

Тепер відкриття, котре лише спершу видавалося Левченкові неймовірним, остаточно підтвердилося. Докази правоти припущень отримував із кожним кроком.

Вони перейшли мінне поле, котре виявилося не аж таким широким. Сутінки тим часом загусли остаточно. Проте колія, прокладена серед лісу, тепер упевнено вела вперед. Андрій не думав, що по дорозі доведеться зіткнутися ще з якоюсь перешкодою, й не помилився.

Бо менш, ніж за годину всі троє дісталися кінцевої мети.

3

Спершу побачили ворота.

Точніше – залишки обплутаної колючим дротом брами, збитої з міцних дощок. Її розворотило не вибухом, просто зламали. Ліва стулка, відламана від міцного стовпа, валялася на землі. Права лишалася в первісному стані, але насправді нічого не закривала й проходу не заважала. Загалом, як уже зрозумів Левченко, тут колись була звичайна лісова галявина, оточена з усіх боків стіною лісу. Від основної дороги, котра, судячи з карти, проходила за півтора десятки кілометрів звідси, прорубали просіку, викорчувавши пенькі. Місця достатньо, аби проїхав транспорт. Саме на неї вони вийшли, зробивши в лісі гак.

Попередження про мінне поле розмістили не посередині колії, але й не на самому початку. Видно, той, хто вкопував стовп та мінував дорогу, не хотів, щоб його могли побачити випадкові люди. Бо в такому разі замінована дорога сама по собі привертала увагу.

Отже, прикинув Андрій, мінне поле – здебільшого страховка. Спроба залякати, зупинити, попередити. Та при цьому мінер–самоук був переконаний: сюди, в цю частину лісу, сторонні не полізуть. Або почнуть обстежувати її не скоро. Значить, розраховував на те, що про існування секретного табору нікому з сатанівців та довкола селища невідомо.

Звідки така впевненість?

Відповідь проста: всіх ліквідовано.

Схоже, той, кого вирахував Левченко, не без підстав вважав себе єдиним хранителем місцевої таємниці.

На темному, безхмарному цього вечора небі вже висіло бліде місячне кружальце. Похмуре світло більше приховувало, ніж відкривало їхнім поглядам оточені парканом забудови. Вірніше, те, що лишилося від бараку, казарми та основної, великої будівлі, котра становила верхівку цього своєрідного трикутника. Споруду розташували точно посередині між блоком та казарменим приміщенням, при цьому вона трошки видавалася вперед та заходила в глибину, ближче до краю галявини, а отже – до лісу.

Як усе це виглядало раніше, доводилося гадати. Андрієві не хотілося ламати собі над цим голову. Він бачив повністю зруйновані вибухами барак та казарму, і лише частково – головну забудову. Зі свого місця Левченко не міг толком все розгледіти. Треба наблизитися.

Витягнувши пістолет, він кивком звелів Теплому йти вперед, через пошкоджену браму. Хоча в обнесеному колючкою периметрі теж зяяли діри.

– Що таке? – визвірився Жора.

– Шуруй. Скільки нагадувати, що собі за спину я тебе не пущу?

– З голими руками не піду. Ствол давай.

– Зараз. Штани хіба підтягну, – гмикнув Андрій. – Не бійся, ми поруч. Схоже, є для тебе робота. Якщо сейф десь і зберігся, то он у тих руїнах.

Тут же, ніби згадавши щось важливе, Левченко дістав пістолет Теплого. Мовчки простягнув Вовкові. Той кивнув, вправно пересмикнув затвор, досилаючи патрон у патронник. Тепер на Жору в місячному сяйві дивилися два дула.

– Давай, – мовив Ігор.

– Борзий став, значить, – Теплий цикнув слиною крізь зуби. – Ну–ну, давно в погребі сидів.

– Недавно, – погодився Вовк. – Воруши копитами, Жоро.

Потерши долонями об штани, бандит посунув уперед, зрозумівши – більше з ним не говоритимуть. Зробивши Ігореві знак, Андрій рушив за ним, попередив при цьому:

– Тримайся на відкритій місцевості.

– Ти про що, начальнику? – Теплий глянув через плече.

– Про те саме. Жити хочеш – дивись по сторонах. Йди так, аби тебе ніхто не міг обійти. Тебе, Вовче, теж стосується. Вважай.

– Може, поясниш?

– Самі побачите. Хоча… Краще б до цього не дійшло.

– До чого? Загадками говориш, начальнику. По–моєму, біса женеш.

– Ворушися, Жора. Ми прикриваємо. Твоя смерть не в наших інтересах. Але він може ховатися там, усередині десь.

– Хто – він?

Це, не змовляючись, запитали одночасно Ігор Вовк і Жора. Весь час невеличка група продовжувала неквапом рухатися, вже проминула браму, зайшла за периметр. Вони чекали відповіді, хотіли її знати. Андрій визнавав за ними це право. Адже, як би не ставився до Теплого, зараз той ризикував однаково з усіма. Проте від негайних та бодай поверхових пояснень стримувала відсутність у самого Левченка чіткого уявлення про те, як краще все пояснити. Аби почуте не прозвучало для обох надто неймовірним, щоб відразу повірити.

Признався подумки собі самому: теж не готовий до кінця прийняти все, до чого додумався, побачивши вовченя. Не здатен пояснити, картина якого злочину намалювалася в його голові. Звісно, Андрій збирається вимагати пояснень від того, хто, на його думку, може їх дати. Але не тепер.

Одначе Левченко вже почав підшуковувати потрібні слова.

Побоювався – якщо Ігор ще якось сприйме почуте, Жору воно здатне застопорити. Головне – вивчити територію, роздивитися як слід, розібратися, що можна взяти звідси для себе. І як використати знахідку з користю для всіх.

Та враз слова стали вже зайвими.

З темряви, зі сторони напівзруйнованої будівлі, раптом донеслося голосне нелюдське виття.

Теплий, котрий рухався на кілька кроків попереду, зупинився, завмер, позадкував. Уперше за цей, здається – нескінченний день, Левченко відчув та побачив розгубленість, переляк бандита. Вклякнув, здригнувшись, Вовк. Навіть чекаючи чогось подібного, здогадуючись – тут є хтось невидимий, Андрій теж відступив на кілька кроків. Виставив пістолет.

Виття повторилося. Було довгим, тягучим. Ніби голодний, змерзлий та всіма покинутий пес вив від безвиході на місяць.

– Станьте колом, – звелів Левченко. – Не підпускайте його до себе. На відкритому з ним можна впоратися.

– З ким? – вигукнув Теплий, крутячи головою на всі боки. – З ким, твою мать! Ми куди прийшли, начальнику? Хто це виє?

Відповісти Левченко не встиг.

Бо наступної миті всі троє побачили його.

4

Висока темна постать вийшла зсередини розволоченої вибухом забудови – звідти, де лишився вхід до неї.

Місяць світив просто над ним. Та зі свого місця чоловіки все одно не могли до пуття розгледіти мешканця й водночас – моторошного вартового, сторожа зруйнованого й кинутого німецького лісового об'єкта.

У тому, що перед ними все ж таки людина з плоті й крові, ніхто з трьох не сумнівався.

Тож відразу, щойно постать з виттям та риком посунула на них, Левченко навів на нього дуло й натиснув спуск. Те ж саме зробив Ігор, тільки не цілячись. Ним керував швидше інстинкт збереження, ніж намір влучити в постать з першого пострілу.

Але в них на очах сталося неймовірне.

Високий випередив постріл. Принаймні, так виглядало – Андрієва рука ще підносила пістолет, а він уже смикнувся вбік, немов пірнаючи під кулі. Якби Вовк захотів прицілитися краще, в нього б нічого не вийшло: постать рухалася стрімко, широкими стрибками, не стояла на місці. Тому шансів взяти його на мушку практично не лишалося. Вовк із Левченком автоматично вистрілили ще по разу.

Марно.

Складалося враження, що цю людину не зупинять навіть випущені віялом кулеметні черги.

Ще до того, як стрельнуло вперше, високий нагнувся, витягнув руки, голосно загарчав, метнувся вперед і вбік, ніби долаючи смугу перешкод на тренувальному плацу. Різкі рухи вліво–вправо зовні нагадували хилитання маятника – метод, практикований розвідниками–диверсантами. Та постать не просто ухилялася від куль – вона при цьому стрімко наближалася. Навіть дуже тренований боєць не здатен рухатися вперед із такою неймовірною швидкістю. Левченко не міг устежити за ним, бачив високого то праворуч, то – з лівої сторони, а ось він уже мчить по прямій із явним наміром збити з ніг та вчепитися в горлянку.

– Назад! – заволав Андрій, сахаючись убік та знову стріляючи, без особливого успіху прагнучи бодай зачепити високу темну постать кулею. – НАЗАД! РОЗБІГЛИСЯ! НЕ СТІЙТЕ КУПОЮ!

Ще не зовсім розуміючи, для чого це треба, Вовк із Теплим спритно сипонули в різні боки. Андрій теж відскочив, і тут же стало ясно – маневр дуже вчасний. Висока хижа постать рухалася настільки швидко, що вони випередили кидок на якусь мить. Ворог врізався в порожнечу на тому місці, де щойно стояли всі троє.

Тепер розстановка сил помінялася – високий опинився в оточенні, між трьох вогнів.

Точніше, між двох: адже Жорі не було, чим воювати.

– ЗАБЕРИ! – загорлав Левченко невідомо, до кого. – ЗАБЕРИ ЙОГО! МИ НЕ ЗРОБИМО НІЧОГО ЙОМУ! ЗАБЕРИ!

Або той, до кого закликав Андрій, справді ховався десь поруч і стежив за розвитком подій, не бажаючи втручатися, або Левченко помилився й тут більше нікого не було. Ані Вовка, ані Теплого не переймало, кого гукає на допомогу старший лейтенант і чому хоче зберегти високому хижакові життя. Бо той, схоже, не збирався нікого жаліти.

Якщо взагалі розумів, що відбувається.

Бо двоногий хижак бачив перед собою лише здобич. Ворогів, котрих треба негайно знищити, одного за одним.

Зараз, коли він опинився зовсім близько, його можна було краще роздивитися. Тепер уже всі бачили: перед ними – мужчина, високий, широкий у плечах, із йоржиком волосся на голові. Схоже, колись його голили налисо, череп поволі заростає. Виставлені вперед руки він зігнув у ліктях, розчепірив пальці. Так само ледь підігнув у колінах ноги, готуючись до стрибка. Очі блищали в темряві. Груди здіймалися. Він голосно дихав, зі свистом випускаючи повітря. До Левченка, котрий опинився до постаті найближче, доносилося сморідне, справді звірине дихання. Він вертів головою, явно обираючи першу жертву з трьох.

Але вже ясно, чого хотів Андрій, вимагаючи від інших розбігатися.

Побачивши враз довкола себе не одного, а трьох противників, нехай наляканих несподіваною появою хижої істоти, та все ж таки – зібраних, готових до бою, ворог на рівні хижацьких інстинктів розгубився. Сопучи далі, він завертів великою клаповухою головою, намагаючись визначити найслабшу ланку, аби спершу вдарити саме туди.