Текст книги "Повний місяць"

Автор книги: Андрей Кокотюха

сообщить о нарушении

Текущая страница: 21 (всего у книги 21 страниц)

– А привести вихованця в Сатанів, нацькувати на Сомова?

– Вирішив бути корисним. Не дивуйтеся, дійсно так. Каюсь, не подумав про наслідки. Підрозділ НКВС почне прочісувати довкілля. Рано чи пізно прийдуть сюди. Головне – сейф, зберегти документи зараз найважливіше. Це моя перепустка, Андрію. Моя індульгенція, якщо хочете. З ними я піду далеко. Може… разом? Усе одно ж сейф…

Левченко почув підозрілий рух за спиною з запізненням на кілька секунд.

Цього вистачило, аби Жора Теплий сильним ударом збив із ніг Вовка, котрий стояв до нього ближче, відступив назад, углиб темряви, зупинив окриком:

– Стрельну! На місці стояти всім!

Ігор стогнав на підлозі – не чекаючи нападу, впав на зламану руку.

Андрій сіпнув правицею. Зі свого місця навіть при такому освітленні мав можливість як не вбити бандита, то хоча б зачепити кулею.

Жора вистрілив раніше.

Праве плече обпекло. Інстинктивно лапнувши рану лівою рукою, Левченко при цьому впустив ліхтарик. Упавши йому під ноги, він дивом не розбився. Приземлився так, що промінчик світив тепер угору. Очі встигли звикнути до темряви, і Андрій бачив, як Теплий задкує до виходу.

Обидві його руки зайняті.

Пістолет Вовка. Поки Левченко оглядав його пошкодження, Жора скористався моментом та озброївся. Андрій же відразу після сутички з Лобо не врахував такої можливості.

– МОЇ ПАПЕРИ!

Ліва рука Теплого притискала до грудей кілька крадькома видобутих із надр сейфу картонних папок.

– МОЇ! – розпачливо повторив Нещерет, враз перетворившись на велику ображену дитину, в якої забрали улюблену іграшку. – НЕ ЧІПАЙ! НЕ СМІЙ!

– Не жени, ліпило! – огризнувся Жора. – Там на всіх вистачить.

– Ти ж нічого не розбереш там! – вигукнув Левченко. – Ми домовлялися, йди собі! Ствол забирай, чорт із тобою! Кинь документи!

– Не розберу, ага! – легко погодився Жора. – Зате я добре вмію слухати. Й почув тут багато цікавого. Досить для того, аби прикинути хрін до хвоста, начальнику. Не розберу я – знайдеться той, хто краще дотумкає. Не думай, ліпило, в мене теж є кінці. Вийду, на кого треба, рано чи пізно. Тут не гроші, начальнику. Тут моя свобода.

– Яка свобода?

– Не кричи, ліпило. Така сама, як і твоя. За одну таку папочку знаючі люди там, – він кивнув угору, – мені багато, чого пробачать. Поділися з ближнім, ліпило. І стійте на місці, рахуйте до ста. Бувай, начальнику.

Тримаючи пістолет перед собою у витягнутій руці, Жора Теплий позадкував далі, до виходу.

– НАЗАД! – відчайдушний крик Нещерета відбився від стін луною. – НАЗАД! ВІДДАЙ! ТРИМАЙТЕ ЙОГО!

Левченко не міг припустити, наскільки немолодий лікар може виявитися спритним.

Рівно настільки, наскільки необережним.

– Стій! – тепер уже вигукнув він, щойно Нещерет рвонув за Теплим по прямій – найкоротшою відстанню. – Савичу, стій!

Гримнуло двічі підряд.

Доктор Нещерет, він же – Гот, він же – той, хто уявив себе на короткий час Богом, зупинився на бігу. Зробив ще крок, і третім пострілом Жора довершив справу.

Переслідувач упав долілиць, навіть не зойкнувши. Здалося – передсмертний крик просто застряг у нього в горлі.

– Будь тут! – крикнув Левченко через плече Вовкові.

Поранене місце заболіло, але не сильно. Влучити у вразливі місця Теплий з такої відстані міг, якби було краще видно. Але тримати правицю рівно Андрій через рану не міг. Тож переклав пістолет у ліву руку, хоч володів нею не так вправно. Нічого, за потреби завжди є шанс перехопити зброю обома. Аби лиш Жора не встиг утекти далеко. Відпускати його з миром Левченко не збирався.

Тіло Нещерета трапилося на дорозі. Не оббігав – перестрибнув, побіг на звук кроків, що стрімко віддалялися.

Коли вискочив назовні, побачив: місяць підіграє. Вийшовши з–за хмар, знову освітлював територію табору.

Застреленого Лобо точно посередині.

Й Георгія Теплова, котрий, не озираючись, мчав до воріт, перетинаючи відкрите місце по прямій велетенськими стрибками.

Пробігши ще трохи вперед, Левченко на коротку мить зупинився, прикидаючи, чи зможе звідси дістати втікача кулею. Тут же зрозумів – ні, з простреленим плечем навіть із ближчої відстані навряд чи вцілить у рухому мішень. Зупинитися не вимагав, не бачив у цьому жодного смислу. Жора зупинятися не збирається, не налякаєш його й іншими погрозами.

Замість крику Андрій люто вилаявся йому навздогін. Лишалося хіба що переслідувати далі, без особливої надії на успіх погоні. Навпаки, один на один сили були нерівними. Майнуло – може, хай собі біжить. Куди дінеться, все одно навряд чи втече далеко, спіймають.

Але саме ця думка знову зірвала його з місця, підштовхнула вперед. Бо не можна дати йому втекти. Й не слід допускати, аби Теплого взяли живим. У нього є, чим торгуватися з органами. І тут вкрадені ним папки з нотатками, в яких він точно ніколи не розбереться сам, грають другорядну роль. Торгуючись, Жора здасть із тельбухами його, поставить під загрозу життя Ігоря з Ларисою…

Надто багато дізнався за сьогоднішній день, аби навіть не спробувати його зупинити.

Андрій наддав, на бігу стрельнув у повітря.

Озирнувшись, Теплий стрельнув навзаєм, не цілячись, лише показуючи – готовий огризатися, краще не підходити, дати спокій.

Зціпивши зуби, ні на що не надіючись, Левченко помчав за ним, вирішивши діяти, як на фронті – за обставинами.

Вони складалися не на його користь. Жора стрімко вилетів за ворота, і коли сам Андрій порівнявся з ними та проскочив крізь них, втікач уже добігав до перших дерев. Місяць далі безпристрасно висвітлював погоню. Ніби взявши сторону Левченка та підказуючи, куди біжить Теплий – і водночас даючи зрозуміти: робить там, угорі, все, що йому по силах. Варто втікачеві забігти за дерева, й розгледіти та знайти його буде непросто.

Левченко вистрілив знову.

Не добігши до лісової стіни кілька метрів, Жора зупинився. Рвучко обернувся, підняв пістолет. Тепер місяць несподівано підігравав і йому. Тож Андрій сіпнувся вбік, збиваючи приціл – та куля промчала в небезпечній близькості, збиваючи з голови кашкет.

Він знову вилаявся – більше не лишалося нічого.

Теплий, знущаючись, зробив ручкою. Повернувся, посунув далі. Знову біг, але вже не так швидко, підтюпцем, уже розуміючи свою перевагу над противником. Закусивши губу, Левченко підніс та спробував утримати, як міг, рівно праву руку. Підклав під нею ліву. Обидві руки міцно стисли пістолет.

І все одно приціл збивався.

Теплий зробив ще кілька кроків.

Палець Левченка плавно натиснув спуск.

Рвонуло.

Пістолетний постріл не дасть такого ефекту. Андрій від несподіванки аж повернув до себе дуло, аби переконатися, що справді тримає в руках, і що ТТ не перетворився у цьому дивному місці на невелику гаубицю.

На тому місці, куди щойно наступив ногою бандит Жора Теплий, в срібному місячному сяйві опадала збурена вибухом протипіхотної міни земля.

5

– Ну?

Ігор стояв біля розчахнутого сейфа, явно не знаючи, як діяти далі. Тому без жодної мети світив усередину, роздивляючись акуратно складені картонні корінці папок. Наблизившись, Левченко тільки тепер заховав пістолет у кишеню шинелі, помацав рану на плечі, для чогось підніс ближче до очей вимащені в кров пучки пальців. Він не поспішав із відповіддю, і Вовк повторив, уже наполегливіше:

– Ну?

– Що – «ну»? – Андрій не сказав – видихнув.

– Чув – там рвонуло.

– Жора. Хтось міни ставить, де попало. Хтось уночі під ноги не дивиться.

– З кінцями?

– Ти б як хотів? Між іншим, як наш товариш Гот?

– Готовий.

– Бог із ним, – Левченко посміхнувся: надто кумедно прозвучало, не дивлячись на ситуацію. – Мені в усьому цьому одна річ лишилася неясною…

– Тільки одна?

– Ага. Бо в усьому іншому я все одно сам не розберуся. Без півлітри.

– Мало.

– Аби ж це було… Не встиг розпитати у старого, як він, сучий син, насобачився так акуратно ставити міни. Та ще й навчив свою маленьку зграю обходити заміновані місця.

Вовк змовчав, тоді обережно озвався:

– Левченко, а, Левченко?

– Чого тобі?

– Тебе справді зараз найбільше хвилює тільки оце… саперна справа?

– Ну да. Решта наче в порядку.

– У якому порядку?

– Повному, Вовче. Ти хіба ще не зрозумів нічого? – Андрій знову ворухнув плечем, скривився. – Зараза, перев'язати нема чим і нема, як. Однією лівою не впораюся. В тебе он права теж… Хоча тобі на руку, – знову посміхнувся черговому раптом народженому каламбуру. – Алібі.

– Алібі?

– Так точно. Ти ж сказався хворим. Ось хвороба – упав п'яний, зламав руку.

– Чому – п'яний?

– Повірять швидше, Вовче. Менше питань буде. Ось де у нас у Сатанові тверезий мужик міг так ухайдокати собі руку? Правда, лікувати не буде, кому. Нічого, пришлють когось, поки Лариса може зайнятися.

– Небезпечно. Ми ж ніби не знайомі…

– Познайомитесь. Сомова, бач, нема. Винних у його жорстокому вбивстві аж двоє. Одного я вистежив і героїчно застрелив. Іншого збиратимуть по шматках. Думаю, особливо небезпечного злочинця Георгія Теплова, котрого дозволено вбити на місці без суду при першій же нагоді, впізнають. Ніхто за ним не заплаче. Бач, за один день скільки злочинів розкрито та злочинців ліквідовано.

– Дуже довгий день.

– О, мені теж так здалося. Годиться, гарно в нас усе складається?

– Ніби, – Ігор знизав плечима, потім знову кивнув на сейф. – Лишається зрозуміти, що робити з цим хазяйством.

– Я тобі й це поясню, – порившись у кишенях, Андрій знайшов запальничку. – Скажу тобі, Вовче, чого з цим хазяйством уже ніхто ніколи не зробить. Ні радянська влада, ні німці. Нових людей за розписаними там схемами, інструкціями та підказками більше не робитимуть. Ніколи й ніде, хочеться вірити. Вивалюй все сюди.

– Куди?

– А ось вали просто під ноги! Побачимо, як воно горить.

Орудуючи тільки лівою, Вовк вигріб картонні папки й клітчасті зошити, спустошивши всі три полиці сейфу. Завмер, явно чекаючи подальших указівок.

– Сходи, глянь там, за периметром. Місяць ніби повний. Навіть якщо помиляюсь, все одно добре видно. Знайди, де там валяється Жора. У нього при собі було кілька папок. Збери їх. Або – що лишилося. Неси сюди. Тут нічого знайти не повинні.

– А як питатимуть, що було?

– Я звідки знаю? Теплий переховувався. Був у нього якійсь там зв'язок із Нещеретом Антоном Савичем. Він же його застрелив, бо зустрілися в умовному місці, чогось не поділили. Моя версія, Вовче. Кому треба – хай іншу склепає. Я змучився сьогодні. Ти правий, день надто довгий. Шуруй.

Незграбно розвернувшись, Ігор пішов назовні.

Присівши біля стосу зваленого докупи паперу, Левченко подивився на купу при тьмяному світлі ліхтарика, котрий досі на диво жив. Потягнувся рукою до верхньої.

Взяв.

Поклав на коліно. Потягнув за шворку, збираючись розпустити.

Зупинився.

Сплюнув.

Кинув назад, навіть не розгортаючи. Нічого не зрозуміє, для чого голову морочити. Чи треба йому таких знань, не вирішив ще. Й не збирався думати над цим у майбутньому.

Експериментів над людьми досить у цій країні й без «Повного місяця».

Хай буде так.

Клацнула запальничка. Вогник лизнув сухий картонний край, розкуштував, швидко посмакував. За кілька хвилин біля розчахнутого сейфу чаділо кострище, зжираючи в пекучому вогні всі гидкі таємниці цього моторошного місця. Котре так і не стало колискою нових людей.

Він сидів й мовчав, коли повернувся Вовк, підкинув у вогонь паперові трофеї мертвого бандита Теплова.

Вони якійсь час дивилися на вогонь, намагаючись розгледіти щось загадкове в сполохах, котрі тінями відбивалися на облуплених, частково зруйнованих стінах.

Дочекавшись, поки все догорить, Андрій підвівся, розкидав чоботом попіл. Потоптався для певності на невеличкій купі. Легенько хлопнув Ігоря по лівому плечу.

– Гайда. Нам тут робити більше нема чого.

… Територію перетнули, не обмінявшись більше жодним словом. Вже коли дісталися місця, звідки починалася колія, Левченко запитав:

– Сам вийдеш із лісу?

– З тайги виходив. А що таке?

– Нас не повинні бачити разом. Наскільки я собі уявляю, оця колія виведе тебе через ліс на той бік Сатанова, який ближчий до твоєї хати. Ми ж гак зробили. Виберешся?

– Розберуся.

– Ларису я завтра знайду. Сам розумієш, почуте сьогодні повинно в тобі вмерти. Навіть дружині…

– Не маленький.

– Нещерет за віком був, як нам обом. А теж язик свербів розказати комусь. Через це проколовся. Тому для свого ж спокою, Вовче, й для спокою жінки з дитиною будь обережний. Взагалі, зараз краще затаїтися. Крім Сомова ти нікому не потрібен. Війна, людей кругом шукають. Цілуватися не будемо?

Ігор раптом зрозумів – побачив Андрія лише сьогодні зранку, проте знає, здається, тисячу років. Обійми вийшли кумедними й досить незграбними – у обох погано діяли правиці.

А потім Вовк зник у темряві, розчинився серед дерев.

Поправивши кашкета, міцніше примостивши його на голові, Левченко й собі вирушив зворотним шляхом.

Назад марш–кидок вийшов на диво скорим. Ішов, не плутаючи, ніби місяць таки вів його згори, вказуючи правильний напрямок. Вибравшись майже туди, звідки вони йшли, до залишків старого муру, лиш тепер глянув на годинник. Час ніби рухався стрімко й повільно водночас: показувало за чверть дванадцяту.

Осідлав мотоцикл. Абияк тримаючи кермо, запустив мотор.

Їхав не до себе в управу – до Стефанівни. Щось підказувало: треба саме туди, не помилиться.

Так і є.

У вікнах – світло. Біля хвіртки – «вілліс», водій за кермом, двоє автоматників поруч. Побачивши мотоцикл, всі троє стрепенулися, солдати схопили зброю напереваги. Левченко заглушив мотор, махнув лівою рукою:

– Вільно, бійці! Де той, кого ви катаєте, начальство?

Його провели всередину. Спершу вглядів бліде, стурбоване лице Поліни Стефанівни. Лиш тоді глянув на гостя – невисокого, чимось віддалено схожого на тхора майора НКВД, котрий підвівся з–за столу йому назустріч.

І приготувався розповідати йому свою, продуману за час, поки йшов лісом, цілком правдиву версію подій.

Чомусь вірив: поки його не вислухають, ця людина–тхір не дасть команду карателям починати те, за чим вони приїхали.

А місяць за вікном далі не ховався за хмари. Світив, ніби підбадьорюючи.

Та лишався віднині й назавжди його, Андрія Левченка, головним та надійним спільником.

19 січня – 19 квітня 2014 р. Київ

Післямова

Перший успішний експеримент, у рамках якого в людини прижилися трансплантовані від тварини органи, провели в Білорусі. На початку третього тисячоліття, конкретніше – в середині так званих «нульових» років, у клініці Мінська жінці пересадити тканини щитовидної залози кроля. Тепер хвора може відмовитися від замісної гормональної терапії, якої потребувала після перенесеної операції – хворіла на рак. Про це світові повідомив професор Білоруського державного університету медицини Станіслав Третяк. За його словами, цей експеримент над людиною був першим у світовій практиці, котрий завершився вдало.

Збіг обставин неймовірний. Згадану операцію провели рівно за шістдесят років після подій, описаних у романі, який ви щойно прочитали. І, що найцікавіше – майже вісімдесят років потому, як про реальність подібних експериментів заговорили в тогочасній Європі. З подачі вчених, котрі представляли нову, десяти років не стукнуло, державу під назвою Радянський Союз.

Отже, народжений лише авторською уявою сюжет, який перетворився на детективний трилер «Повний місяць» і, сподіваюсь, не змусив вас нудьгувати, має під собою цілком реальну основу. І одкровення вигаданого героя, доктора Антона Савича Нещерета – зовсім не наукова фантастика, не марення божевільного й не сенсаційна історія, викладена за публікаціями «жовтої преси».

Професор Ілля Іванов справді існував. У середині 1920–х років він навіть був публічної, досить популярною особою. Його діяльність не засекретили, навпаки – експерименти Іванова зі створення нової людини висвітлювалися в тогочасній пресі й навіть фільмувалися для документальної хроніки. За неперевіреними даними, саме постать Іллі Івановича та його невтомна дослідницька діяльність надихнула Михайла Булгакова на ідею повісті «Собаче серце».

Хоча варто визнати: сюжети про експерименти над людиною, точніше – про спроби створити нового індивіда, в згадані часи були надзвичайно модними. Булгаков просто вирішив бути, говорячи сучасною мовою, в тренді. Але, на відміну від романів того ж радянського фантаста Олександра Бєляєва, його повість відразу заборонили. Опублікувавши лише через шістдесят з гаком років після написання, та закріпивши успіх однойменним фільмом – без перебільшення, блискучим. Не всякий навіть сьогодні читав повість Булгакова. Проте мало знайдеться тих, хто не бачив стрічку «Собаче серце», не цитує її героя – професора Преображенського, та антигероя – Поліграфа Шарикова.

Адже саме вигаданий професор раціонально, логічно та категорично, кожним своїм словом доводить ще в момент написання, коли радянській владі не стукнуло й десяти років, чому її не повинно існувати. Натомість Шариков, перетворений його генієм із дворового пса на людину, наочно демонстрував не лише особистий крах його творця, а й крах радянської комуністичної системи, котра спирається на таких шарикових.

Далеко ходити не треба: роман, який ви щойно прочитали, писався в тривожний, складний, трагічний для України період. Ми, кожен у міру сил та можливостей, з болем та кров'ю прощалися з системою, в якій комфортно могли існувати лише штучно створені шарикови, і з якої все важче було миритися мислячим людям. З Шариковим порівнювали і малограмотного, вихідця з соціальних низів тодішнього президента нашої країни Віктора Януковича, і вірних йому членів Партії регіонів та комуністів, і особливо та персонально – одіозного політика Олега Царьова. Котрий навіть зовні нагадував людину–пса, геніально зіграного російським актором Володимиром Толоконниковим.

Більшовики впізнали себе в Шарикові. Ось чому повість Булгакова – заборонила надовго. Але ж романи Бєляєва та інших, написані на подібну тему, радянська влада дозволяла. При тому, що всюди експерименти над людьми завершувалися трагічно. Зусилля вчених виглядали безглуздими, призводячи лише до людських трагедій. Чому комуністичні лідери злякалися маленької повісті, пропускаючи крізь гребінь цензури аналогічні твори?

Відповідь проста. Дію своїх романів «Голова професора Доуеля», «Людина – амфібія» та більшості схожих Олександр Бєляєв переносив за межі СРСР. Або – до Америки, або – до неназваних, але все одно – ворожих капіталістичних країн. Там можна критикувати дійсність, яку вважають чужою та ворожою. Ніхто з організаторів, натхненників та втілювачів радянського експерименту себе й близько не впізнає. Загалом же тогочасні радянські фантасти лише розвивали західну традицію. Котра в світлі курсу комуністів на зміну людської природи експериментальним шляхом і створення принципово нової спільноти «радянська людина» стала дуже актуальною.

Тягнеться вона від першої чверті ХІХ століття, коли дев'ятнадцятирічна британка Мері Шеллі написала на парі свій роман «Франкенштейн або сучасний Прометей». Він явив світові модель, котра демонструє й попереджає водночас: експерименти зі штучного створення людини ні до чого хорошого не призведуть, лише наплодять чудовиськ та монстрів. Пізніше ідею підхопили та розвинули теж англійці Роберт Льюїс Стівенсон та Герберт Веллс. Перший у «Дивній історії доктора Джекіла та містера Гайда» показав, у що виливаються досліди людини над собою з бажання відділити світлий бік від темного. Другий послідовно моделював способи проведення та катастрофічні наслідки експериментів не лише над людьми, а й з живою природою в «Невидимці», «Острові доктора Моро», «Стравах богів» та інших романах.

Саме Веллс, волею долі, зіграв у радянських експериментах над людиною хай не першу, але і не останню роль. Фактично благословивши їх. Адже досліди Іллі Іванова втілювали в реальному житті те, що читачі Веллса вважали науковою фантастику – терміну «роман жахів» тоді ще не було.

Радянська влада розпочала не лише медичні досліди над окремими добровольцями, намагаючись перетворити мавп на повноцінних людей. Система, котра виникла внаслідок більшовицького перевороту глибокої осені 1917 року в Росії, почала один грандіозний та, як показав час, руйнівний політичний, соціальний, суспільний та культурний експеримент над мільйонами людей. Змінювалася, переважно – насильницьким шляхом, сама людська природа.

Так тривало три покоління. І в Києві на Майдан вийшли не лише ті, хто від радянського експерименту потерпів, а передусім – ті, кого він торкнувся непрямо. Зрозумівши, що повернення минулого, в якому вбивалася людська природа, в третьому тисячолітті, в центрі Східної Європи допустити не можна, глибокої осені 2013 року ці люди зібралися під сильною зливою в центрі Києва. З кожним днем тих, хто виступав проти продовження радянських експериментів над людьми, ставало все більше. Далі ви знаєте…

Але повернемося до витоків. Англійський письменник Герберт Веллс, станом на першу чверть ХХ століття – один із світових авторитетів, дружив із російським літератором, політичним та культурним діячем Максимом Горьким. Відомо, що Горький на початках не прийняв радянську владу в тому вигляді, в якому її втілював ідеолог більшовизму Володимир Ленін. Проте, за версією сучасного російського письменника та громадського діяча Дмитра Бикова, пізніше Горький поміняв думку. Бо його творчий метод – всякий раз шукати нову, ідеальну людину. Тому, щойно в Радянському Союзі заговорили про експерименти професора Іванова, він зацікавився. Й у цьому питанні думки Горького абсолютно збіглися з поглядами на радянську владу його доброго приятеля Веллса. Котрий на той час уже відвідав країну Рад і стежив через пресу за процесами в новій державі.

Ось так сталося, що два гуманісти майже одноголосно почали схвалювати все, що втілювали чи намагалися втілювати в життя радянські вожді. Серед іншого, саме Максим Горький, автор хрестоматійної «Пісні про Буревісника», став співцем перших у Радянському Союзу трудових, а по суті – концентраційних таборів. Адже там, за колючим дротом, мудра влада перевиховувала людей працею. Аби в результаті отримати новий соціальний тип – людиноодиницю. Сатирики Ілля Ільф та Євген Петров попервах навіть підсміювалися над цим терміном, навіть написали фейлетон. Пізніше стало ясно: це зовсім не смішно. Адже рахунок «людських одиниць» пішов на мільйони.

Трагічні наслідки ми вже бачимо. В тому числі – на Майдані та всюди, де громадяни, через каліцтва, біль кров та смерті, здираючи шкіру до живого м'яса, прощаються з радянським та пострадянським минулим.

Тому цей роман, котрий задумувався як ретро–детектив у популярних нині історичних реконструкціях, в процесі написання вилився у констатацію очевидного факту: всякі експерименти над людьми, хоч їх десятки, хоч мільйони, неприпустимі. Бо, незалежно від тривалості в часі, все одно виллються в жахливий фінал. Адже «Повний місяць» писався уривками – почавши вдень 19 січня 2014 року, на Водохреща, вже ввечері автор цих рядків закинув усе й був на вулиці Грушевського в Києві, де вже кілька годин тривали бойові дії.

Відтоді знаходити час та зосередитись ставало дедалі складніше. Зате під фінал твір, який за жанром – детективний трилер, ідеологічно оформився у неприйняття будь–якого насильства над людиною, хоч фізичного, хоч політичного, хоч психологічного. Сподіваюсь, ви це помітили, зрозуміли й пробачили мінімальний пафос деяких рядків або абзаців.

Задум виник значно раніше. Кілька років тому мене попросили терміново, за одну ніч, переписати чужий сценарій документального фільму, в якому окремим пунктом йшла розповідь про досліди Іллі Іванова. Так я вперше дізнався про це, вирішив – з цього можна зробити основу для роману.

Наступним поштовхом стали фільм Володимира Хотиненка «По той бік вовків» та незгасаюча цікавість українців темою вовкулаків та інших монстрів на кшталт чупакабри, котрі живуть у лісах та нападають на людей у невеличких селищах.

Затребуваність читачами творів із історичною основою теж зіграла свою роль. Вона ділить перше місце читацьких уподобань із українською готикою. Всі складові треба було використати й старанно перемішати, аби не переборщити з жодним інгредієнтом. Від вашої думки залежить, вдалося автору це чи ні.

Окрім згаданих вище джерел натхнення були ще джерела інформації. Це – книга Олега Шишкіна «Червоний Франкенштейн. Секретні експерименти Кремля», короткий зміст якої переповідає героям доктор Нещерет у будівлі напівзруйнованого об'єкту. Як жилося людям на окупованій німцями території, з описом устрою та функціонування окупаційної адміністрації, докладно дізнався з книги Бориса Ковальова «Населення Росії в період нацистської окупації» та дослідження «Рідня. Поліція і партизани на прикладі України 1941–1944» авторства Олександра Гогуна, Івана Дерейка та Анатолія Кентія. Порівняння показало: суттєвої різниці між життя росіян та українців на окупованих територіях у роки Другої світової війни не було.

З рештою, як не відрізняється життя народів у країнах, де панує тоталітарний режим. Адже від радянської влади страждали всі окуповані землі та поневолені народи.

Нарешті, надзавдання прочитаного вами роману – якщо не довести на прикладах, то заявити й ствердити: українці не підтримували радянський режим масово. Опиралися йому активно, зі зброєю в руках, і внутрішньо, з дулею в кишені. Таких насправді була переважна більшість. Ось чому українці повільно, але вперто перемагають ту систему. Й там, де її підтримка була найбільшою, там, де експеримент над людьми ніби вдався швидше, ще довго не настане спокій. Тим не менше, здоровий глузд переможе.

До нових зустрічей!

А. К. 2 червня 2014 року, Київ