Текст книги "Шукачі скарбів"

Автор книги: Андрей Кокотюха

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 22 страниц)

1916 рік

Тюменський повіт

Томська губернія

Західний Сибір

Мисливці обклали барліг. Силантій Рогожин поплював на долоні, перехрестився, взяв довгу жердину і з силою застромив її всередину, почав ворушити. З барлогу почувся злобний рик, і величезний бурий ведмідь виліз перед очі мисливців.

Гримнуло відразу кілька пострілів, кулі влучили в боки. Силантій стояв перед ним попереду всіх, тому розлючений поранений ведмідь кинувся просто на нього. Відкинувши жердину, Рогожин швидко зняв з плеча рушницю, звів курок. Промахнутися з такої відстані він не міг, але звір виявився на диво швидким – наче величезна, незграбна, але на диво поворотка блискавка, він налетів на чоловіка і всією тушею повалив його на землю. Побачивши просто біля обличчя страшну червону смердючу пащу, Силантій дико закричав. Клацнули зуби, і Рогожин лише встиг виставити перед собою правицю – рука опинилася між щелепами. Вони стулилися, мисливець від дикого болю знепритомнів.

Напад і розправа відбулися так стрімко й несподівано, що решта людей розгубилася. Лише виразний хрускіт кісток привів усіх до тями, і ведмедя буквально розстріляли з різних боків, псуючи шкіру, потім скинули тушу з Силантія, хтось добив звіра ножем.

Друзі данилівського поміщика, для яких Силантій організував полювання на ведмедя, доставили скаліченого та ледь живого Рогожина додому. Данило Кіндратович послав за лікарем, а поки той не приїхав, жінка лише промила Рогожину рани, обливаючись сльозами, і перев’язала скалічену руку полотняними бинтами.

Професора з Томська привезли тільки під ранок. Він швидко оглянув пораненого, зітхнув, помив руки, повернувся до принишклих дружини та сина-підлітка.

– Велика втрата крові. Два ребра зламано, голова розбита, одна рука взагалі на чесному слові тримається. Наряд чи я зможу бути вам чимось корисним.

– Як же, пане лікарю? – почала скиглити жінка. – Ми заплатимо… Золотом, у нас є…

– А ви можете заплатити сонцю, аби воно не заходило? – філософськи запитав професор із Томська. – Не розумієте? Отак. Тут медицина безсила, н-да. Я про всяк випадок побуду в Данила Кіндратовича. Раптом якісь покращення будуть, хоча…

Цілий день Силантій бився в гарячці, а під вечір раптом прийшов до тями й покликав до себе Спиридона. Говорив він тихо, хлопець мусив нахилитися мало не до самих губів, аби почути, що говорить батько.

З усього сказаного Спирка зрозумів – батько знає, за які гріхи йому така кара. Наздогнала його смерть за те, що дав померти п’ять років тому незнайомому чоловікові, який вийшов із тайги й попросив у нього допомоги. Спирка знав, про кого батько говорить, лише кивав і слухав далі: той чоловік знав, як дістатися до великого золотого родовища. Сам Силантій не розбереться в тих каракулях, які знайшов при незнайомцеві, а він, Спирка, повинен. Саморобна карта захована за іконами. Там лежить і золото – за весь час Рогожин так і не наважився обміняти скарб незнайомця на асигнації.

Вночі Силантій Рогожин помер.

Поховавши батька, Спирка не став довго думати: прихопив карту, кисет і подався прямо до Данила Кіндратовича. Адже грамоті він був так само мало навчений, як і покійний Силантій. Тому так міркував – нехай Назаров викликає паничів із Томська, вони розберуться, що до чого, а його, Спиридона, щедро нагородять. Було Рогожину-молодшому лише шістнадцять років, і хотілося йому знайти собі тепленьку місцинку біля хазяїна Данилівки. І свій щедрий подарунок вважав виявом відданості та бажання служити Данилові Кіндратовичу не за страх, а за совість.

Усе повернулося не так, як задумав Спирка. Назаров його вислухав, покивав головою, подарував срібний карбованець, пригостив казенною горілкою, обіцяв щедру винагороду, якщо намальована карта справді вкаже шлях до золота. Полетів Спирка додому, наче на крилах.

А за два дні прийшли жандарми й забрали його під крик та сльози матері. Убивця ваш синок, казали їй. Хай молиться, аби шибениці уникнув за свої злодійства.

За жандармами надворі спостерігав Данило Кіндратович Назаров зі своєї брички. Коли закутого в кайдани Спирку посадили на воза, він звелів візниці їхати геть. Начальник томської пошукової поліції зайвий раз довів Данилівському поміщикові свою щиру дружбу.

Хай рогожинський виблядок побуде подалі звідси. Раптом ця історія з золотом не така вже неймовірна…

1936 рік

Тюменський район

Західний Сибір

Тридцять працівників карного розшуку на весь район. Людей не вистачало. Особливо якщо врахувати, що всі сили начальник розшуку Клим Соболь кинув на знешкодження банди Спиридона Рогожина.

Іноді здавалося, що чисельність рогожинців перевищує кількість працівників усієї тюменської міліції. Ну, принаймні дорівнює їй. Соболь мав про банду більш-менш чітке уявлення: активно діючих стволів там не більше десяти, зате мало не в кожному селі в Рогожина була своя агентура. Що вже казати про саме місто, в якому Спиридон міг розчинитися, наче цукор у воді.

Переховувалися бандити десь у тайзі. Щойно загін міліції вирушав на пошуки, Рогожин, без сумніву, отримував про це інформацію від вірних йому людей. Уже кілька разів міліція потрапляла в засідку, сутичка виходила нерівною, бандитських трупів на місці короткої сутички не лишалося. Зате за два роки, відколи Рогожин з’явився в цих місцях, Соболь особисто поховав одинадцять товаришів. Відчував власне безсилля – і бісився від цього.

Про Спиридона Рогожина він знав досить багато. Родом із Данилівки, батька заламав ведмідь, мати померла після революції. Кажуть – від голоду. Тамтешній поміщик Данило Назаров, розстріляний більшовиками, нібито влаштував так, аби хлопця заарештували й засудили. Коли почалася революція, він разом із іншими кримінальними злочинцями опинився на волі. Ідейних переконань – жодних: приставав до різних бандитських зграй, кілька разів сидів, останній раз потрапив за грати чотири роки тому, разом з кількома приятелями влаштував зухвалу втечу і ось тепер майже два роки тероризує околиці.

Але Соболь не міг зрозуміти, чому Спиридон Рогожин уперто не йде звідси кудись в інше, безпечніше місце, де легше загубитися. Навряд чи через те, що добре знає рідні місця. Адже його шукають і будуть шукати, поки нарешті не зловлять або не застрелять. А коли впіймають, то однаково засудять до вищої міри соціального захисту – надто багато на ньому крові. За логікою, краще забратися звідси чимдалі. Проте Рогожина тут щось або хтось тримає.

Коли Соболь дізнався, що на Прониному хуторі в бандита коханка, причому там стосунки значно серйозніші, ніж це буває в подібних випадках, йому здалося – ось воно, те, про що здогадувався. Подальша оперативна перевірка показала: в Люби Хорошилової, коханки Рогожина, є син, хлопчик Федір тринадцяти років. Саме тоді, у двадцять третьому, Спиридон активно промишляв у рідних краях разом із бандою Гната Болотного. А потім, у двадцять четвертому, отримав п’ять років за бандитизм. І нібито Люба Хорошилова носила йому передачі аж у Томськ. Та й потім, кажуть, їздила на побачення. Коли він відсидів і вийшов, його бачили на Прониному хуторі. Виглядало, що Любин хлопчик – це син Спиридона Рогожина. Ось вам, товариші міліціонери, і зачіпка.

Операцію вирішили готувати обережно, залучивши на початковому етапі лише обмежену кількість людей, аби уникнути витоку інформації. Семеро озброєних оперативників чергували біля Прониного хутора дві доби, спали по черзі й харчувалися сухим пайком. Сам Соболь дозволяв собі відключитися лише на пару годин. Під вечір третього дня, коли зарядив бридкий дощик, Спиридон Рогожин таки навідав свою коханку.

Власне, Соболь не припускав думки, що на хутір о такій порі може прийти хтось інший, окрім Рогожина. Обличчя того, хто, скрадаючись, вийшов із тайги й переліз через паркан, ніхто з міліціонерів не помітив. Але, за відомостями Соболя, бандит завжди приходив сюди сам-один, повністю впевнений у своїй безпеці. Він мав на те підстави: про коханку з Прониного хутора у карному розшуку стало відомо зовсім випадково. Дівуля конспірувалася, наче завзятий підпільник.

Міліціонери швидко й тихо оточили будинок. Соболь звелів лейтенантові Міхоношину стати під вікном спальні, сам постукав у двері, бо не тішив себе надією, що Рогожина можна виманити з будинку хитрощами. Його треба брати штурмом.

– Відчиняйте! Міліція! Рогожин, будинок під прицілом! – закричав він, гамселячи у двері кулаком. Усередині не чулося жодних рухів, аж раптом брязнуло скло, щось вигукнув Міхоношин, гримнув постріл, другий, третій.

– Є, товаришу Соболь, є! – пролунав радісний крик.

Двері й далі ніхто не відчиняв. Соболь, ковзаючись по мокрій землі, оббіг будинок, побачив Міхоношина, що височів над застреленим бандитом, не знав, хвалити його за влучну стрільбу чи лаяти, нахилився й перевернув убитого обличчям догори.

Тим часом збіглися решта міліціонерів. У них на очах начальник карного розшуку Соболь спересердя копнув носаком чобота тіло, рвучко підвівся й вигукнув:

– Не він! Тут щось не те, хлопці! Бути такого не може, але до Любки прийшов не він…

Щойно він це промовив, як із-за паркану почувся насмішкуватий голос:

– Ну, що там у вас? Лягаві, будинок під прицілом! А там уже два дні як нікого нема! Спати треба менше, ідіоти, коли хочете Рогожина просто так злапати!

Замість відповіді Соболь вихопив із кобури наган і послав кулю в паркан. Інші міліціонери теж схопилися за зброю. Але бандити не поспішали – Рогожин напевне знав свої переваги, поза всяким сумнівом пронюхав про засідку, якимось неймовірним чином вивів Любу з сином, а тепер збирається розправитися з лютими ворогами.

Соболь, бойовий командир, поранений на колчаківських фронтах, бачив перед собою лише одне рішення – повести своїх людей на прорив. Бандити зустріли їх вогнем, двоє міліціонерів упали під кулями тут же, решта залягли. Бій вийшов короткий – міліціонери не могли більше відстрілюватися через нестачу набоїв, Рогожин звелів своїм припинити стрілянину, і бандити, довівши свою силу, неушкоджені пішли в тайгу, на прощання підпаливши хутір. Соболь скреготів зубами від приниження та безсилої люті, але тільки це він і міг робити.

Після цього терпець урвався. З Томська прислали роту червоноармійців, виділену відділом ОДПУ, банду Спиридона Рогожина викурили з тайги, самого Рогожина вбили в перестрілці, тих, хто лишився живий, засудили до страти як особливо небезпечних злочинців.

Правда, Соболь так і не дізнався, куди поділися Люба Хорошилова з сином Спиридона, Федором. Він особисто запитував про це бандитів на допитах, але про жінку з хлопчиком ніхто нічого не чув.

Вони ніби розвіялися за вітром.

Сьогодні
УКРАЇНА. 2004 рік

1

– Ми або догралися, або загралися, – Моруга прикурив третю сигарету від недопалка другої. Він єдиний з усієї компанії курив, і це дратувало лише Бурта, колишнього запеклого курця. Славко покинув курити два роки тому, бо одного разу під час чергового депресивного періоду підрахував: на цигарки він витрачає грошей більше, аніж на спиртне, а в спиртному він себе ніколи особливо не обмежував. Просто випивав він, як не крути, не щодня, зате скурював майже пачку на день. Тому Бурт прийняв героїчне рішення звільнити свій бюджет від витрат на куриво. І коли це здійснилося, Шульга проголосив: ось типове підтвердження того, що всі позитивні зміни і в житті людини, і в суспільстві відбуваються лише за умови економічного стимулювання.

– Ми поки що не гралися, – зауважив Кошовий. – Ніхто не думав про аж такі серйозні наслідки.

– Для чого оце зараз мусолити – думав, не думав, дала, не дала? – Бурт підійшов до вікна, визирнув на вулицю з висоти шостого поверху. – Цікаво, нас пасуть чи ні?

– Кому треба нас пасти… Ще один у штірліца не награвся…

– Досить уже вам, – Шульга розумів – хлопці завели пусті теревені через те, що справді не уявляють собі, як треба діяти в подібній ситуації. Усі погодилися тільки з одним: доньку викрасти легше, але ті, хто розшукав і викрав Галину, свідомо не пішли простішим шляхом. Вони довели Ігореві: усі спроби заховати дружину, доньку, заховатися самому, тікати світ за очі чи захищатися в інший спосіб кінець кінцем виявляться марними. Тому краще змиритися, зробити те, що вимагається, і життя знову стане прекрасним.

– Може… Може, ти б подумав, мужик, і ну його, той зошит? – Кошовий пропонував такий вихід уже не вперше відтоді, як почалася вся ця історія. – Ми навіть не знаємо, наскільки правдива ця казка про скарби. До того ж ми особисто з цього нічого не будемо мати. Навіть – навіть! – якщо це все має під собою реальну основу…

– Знаю, знаю – на золоте родовище, яке знаходиться в Росії, не може претендувати будь-яка інша держава. Тим більше – її громадяни. Чули сто разів, – відмахнувся Шульга. – Ти ще плакатик напиши і на своїй конторі повісь: «Я охоче сплачую податки!»

Справа ось у чому: підприємець Михайло Кошовий справді пишався тим, що свідомо не працює з «чорним налом» і старанно сплачує податки в держбюджет. Він навіть говорив про це в одній телепрограмі, серед учасників якої він виявився чи не єдиним, хто свято вірив – сплачені податки йдуть на підвищення пенсій та зарплат бюджетникам, і за великим рахунком працюють на економіку держави. Коли друзі збиралися за спільним столом, у певний момент розмова зводилася до того, що Шульга, Моруга, а особливо – Бурт починали глузувати з принциповості, а коли глянути з іншого боку – наївності та дурості Кошового.

– Так, тільки не починайте зараз! – втрутився Антон, передчуваючи, що зараз розмова піде за традиційною схемою. – Галина не хоче віддавати нотатки діда бандитам. Це її спадщина, а коли так – то її право боротися за неї й не від давати в чужі руки. І не нам з вами з’ясовувати, тим більше – зараз, справді її дід знайшов у Сибіру унікальне родовище й хотів використати скарб на розбудову української держави в тайзі, чи це – сюжет для пригодницького роману або фільму. Навіть якщо це так, навіть якщо нам, цинікам, такі мрії видаються наївними, ситуації, в якій Галя, дружина нашого друга, опинилася тепер, це не змінить. Я не правий?

– Правий, правий, і твоя правда так само нічого не міняє, – огризнувся Михайло. – Припустімо, зошит – єдина пам’ять про діда, якого Галина навіть у очі не бачила…

– Чому «припустімо» – так і є, – перебив Ігор.

– Добре, – погодився Кошовий. – Невже ви думаєте, що дід, аби був зараз живий, не викупив би онуку і не віддав би бандитам триклятий зошит?

– Ого, куди ти забрів! – Моруга аж присвиснув. – Ті, хто платять податки, завжди дуже легко здаються. Легше відкупитися, аніж боротися, правда?

– До чого тут податки, скажи, до чого? – знову почав заводитися Кошовий.

– А я тобі зараз скажу, – Антон роздавив бичок об дно попільнички, став перед Михайлом, засунув руки в кишені штанів, почав гойдатися з п’ятки на носок. – Ти, хлопче, такий самий наївний, як дід Галини, котрий заварив усю цю кашу. Бо мрії про можливість створити на території Союзу ідейно, економічно, культурно та фінансово самостійну державу виглядають благородно, але так само наївно та романтично, як оці твої переконання, що гривні, сплачені як податки на додану вартість, різні там хабарі під шапкою спонсорської допомоги та благодійного внеску, додаються до заробітної платні бідніших за тебе людей, ідуть на розвиток дитячих будинків, дитсадків, шкіл, бібліотек і всього такого іншого. Бюджет, чувак, аби ти знав – це просто велика кишеня для кількох тисяч тих, кого ти обрав керувати державою і собою як громадянином. Тебе, Мишко, влаштовує будь-який стан речей за умови, що тобі при цьому доведеться робити мінімум тілорухів. Ти в школі комсомольським активістом не був, але на загальних зборах просиджував та комсомольські доручення виконував, витрачаючи на це дорогоцінний час. Чому? Ти ідейний? Ні фіга – просто якби ти захотів раптом жити особистим життям, а не суспільним-корисним, тобі б довелося доводити своє право на особисте життя в той час, коли інші комсомольці трахаються на благо якоїсь там ідеї. Баластом, старий, бути простіше. Ти й тепер свої права не відстоюєш, а купуєш. За ті самі хабарі. І таких як ти – легіони. Ви всі не розумієте, не хочете розуміти – краще домогтися, аби вам дозволили суму, яку ви витрачаєте на податки в бездонну бочку, витратити цільово. Скажімо, фірма «Флуп» раз на місяць передає ті відсотки, що нараховуються як податок, на школу, дитячий будинок, бібліотеку. Ось вам і підвищення платні бюджетникам.

– Дурний ти, – на диво спокійно промовив Кошовий. – В усіх державах люди сплачують податки.

– Так, але в нормальних державах платник податків має право вимагати від тих, хто за рахунок їхніх податків живе, нормальної роботи. А в державах колишнього Союзу ця практика поки що не прижилася. Скажеш, не так? Ото краще мовчи, я закінчу: тобі легше відкупитися, аніж боротися. Від держави, від бандитів, різниці нема. Це раз. Навіть якщо Галя просто хоче зберегти зошит як пам’ять про діда, вона має таке право. Це – два. Ось дві причини, чому ми не повинні віддавати зошит ані бандитам, ані комусь іншому, хто там на нього претендував. Отепер скажи, що я не правий.

Запала мовчанка. Моруга витягнув руки з кишень, підійшов до столу, підсунув до себе попільничку і знову закурив. Бурт відвернувся до вікна. Шульга прихилився спиною до одвірка. Кошовий зробив крок у бік виходу, потім розвернувся й сів у крісло. Деякий час вони чули лише цокання годинника.

– Які будуть думки? – порушив тишу Ігор. – Я ж вас для цього гукнув, а не для того, щоб ми визначили, який Мишко придурок у своїй наївній вірі в державу.

– Ніхто не…

– Ша! – перебив Антона Славко. – Тихо. Закрили тему, мужики, бо добром усе це не скінчиться.

– Я хотів пояснити…

– А ми почули! – підніс голос Шульга. – Досить. У мене дружину забрали бандити. Приймати їхні умови я не хочу, вона так само, думаю, проти. Чому я так думаю, скажу – вона сама заховала його, навіть я не знаю, де він. Аби Галя назвала викрадачам це місце, все вже давно б скінчилося. Отже, варіант задовольнити вимоги відпадає. Ще пропозиції?

– Піти до ментів. Нічого не пояснювати – невідомі тримають дружину силою, погрожують, ну, хай гроші вимагають абощо…

– Не піде, Мишку, – зітхнув Ігор. – Так діяти правильно, але не піде. Ми вже говорили – невідомо, чи куплені менти. Судячи з можливостей наших бандюків, таке не виключається. І потім, немає доказів, що її викрали. Складу злочину поки що не видно.

– Менти живуть не лише з твоїх податків…

– Та харош уже, Тоха, твою дівізію! – гаркнув Бурт, Моруга підняв руки вгору, демонструючи капітуляцію. Кошовий навіть не глянув у його бік.

– Виходить, варіантів зовсім не лишається, – промовив він. – Ми навіть не знаємо, де вони тримають Галю. Чернівці – слабенький слід, тим більше, що тебе попередили – завтра її вже там не буде.

– Тоді я про тебе й подумав, Кошовий.

– Про мене?

– Про тебе. І твій легальний законний бізнес. Я дав електронну адресу свого офісу, на неї завтра повинні надіслати фотку Галини зі свіжим газетним номером. Заперечень поки не було.

– І до чого тут мій бізнес?

– Не розумієш? Там відіб’ється зворотна адреса. Та, звідки пошту посилали.

– Ну, це нам нічого не дасть. Електронна адреса – це ж не будинок у Вологді з різьбленим палісадом за номером один.

– Ти ж спец, Мишко. Фірма комп’ютерами займається, спеціалістів повно. Я знаю, що теоретично, застосувавши певні знання та вміння, можна вирахувати за зворотною електронною адресою не лише місце, де стоїть комп’ютер, а й адресу будинку й місто, де він знаходиться, – Шульга переможно глянув на друзів. – Я в кіно колись таку тему бачив, мені відразу в голову стрельнуло. Особливо коли побачив адресу мейлу на візитівці в того посильного. Іншого сліду в нас просто немає. Ну, чого кислі? Хіба ми не перемогли?

Тепер усі дивилися на Кошового. Він замислено потер підборіддя.

– Розумієш, гм, Ігоре… Теоретично, саме теоретично, подібна операція справді можлива, я навіть десь читав про таке. Але для того, щоб за електронною адресою вирахувати поштову, потрібні спеціалісти не такого рівня, як мої комп’ютерники. Вони збирають і продають техніку, налагоджують її, вдосконалюють, модернізують, консультують, є в мене на фірмі навіть один хакер середнього гатунку. Ти пропонуєш щось зовсім недосяжне для моїх можливостей. Вибач, старий, дуже хотів би допомогти…

Знову запала мовчанка, яку цього разу порушив Бурт:

– Куме, а ти в якому кіно таку тему бачив?

– У американському. Потім у нашому, в смислі, російському щось проскакувало.

– У а-ме-ри-кансь-ко-му, – промовив Славко. – Бач, як усе складається. У тебе й американці підходящі є, які так само на дідову спадщину дзьоби роззявляють.

Усі троє були в курсі про російських та американських візитерів. Тепер чоловіки перезирнулися.

– Що ти хочеш цим сказати?

– Можна скористатися технічними можливостями ймовірного супротивника. На війні так: захопив ворожу зброю чи там техніку – воюй нею проти того ж таки ворога. Або просто використовуй для своїх потреб. Просто все, – пояснив Бурт. – Зв’язок із американцями в тебе є?