Текст книги "Шукачі скарбів"

Автор книги: Андрей Кокотюха

сообщить о нарушении

Текущая страница: 20 (всего у книги 22 страниц)

Сутичка в «кам’яному мішку»

– Раз! – вигукнув Щербатий.

Зрозумівши, що він говорить серйозно і в будь-який момент справді готовий натиснути на спуск, Федір Рогожин розтиснув руку і «вальтер» із брязкотом упав на камінці. Більше нічого з того, що відбувається, ватажок не розумів.

– Два! – лічив далі довготелесий.

Савка Дьоготь глянув на Матвія Багрова. Мисливець ворухнув плечем, ремінь карабіна ковзнув униз і зброя впала йому під ноги. Закусивши губу, Дьоготь міцніше стиснув свою гвинтівку.

– Ти не п’яний часом, кореш? – крикнув він.

– Три! – переможно проголосив Щербатий і пальнув. Куля чиркнула Савку по правиці, пальці розтислися, рушниця випала, а сам Дьоготь, схопившись за глибоку подряпину, кинувся через потічок до схилу.

Тепер стріляв бровастий. Куля збила фонтанчик просто біля Савчиних ніг, і лише тоді він зупинився.

– Сука!

– Я попереджав! – у голосі Щербатого навіть прозвучали нотки вибачення. – А хто з нас сука, давайте просто зараз розбиратися!

– Ти за базаром стеж, баклан!

– Я тебе, Дьоготь, точно заткну назавжди! – Щербатий погрозливо клацнув затвором, досилаючи патрон у патронник. – Стійте так і відповідайте: хто з нас сука, а хто – чесний фраєр! Я знову рахую до трьох! Раз!

– Почекай! – відсторонивши рукою Багрова, Рогожин зробив кілька кроків до берега потоку, але почув наказ:

– Назад! Стояти де стоїш, Федю!

– Ні, чому ж! – це втрутився з-за спини Щербатого Костя Сотник. – Нехай підійде ближче й сам усе пояснить.

– Ти чого там загавкав! – Рогожин, відчувши явну провокацію з його боку, раптово почав утрачати самовладання. – Не знаю, що там між вами вийшло, але ти, Щербатий, у будь-якому разі дурню впоров, послухавши цього лягавого!

– Не скажи, Федю! Він не лягавий, це точно. Даремно ти, Федю, людину лягавим без доказів називаєш. Довести це ще треба, а ти отак, без жодного факту…

– Хай, хай підійде ближче! – не вгавав Сотник, і Гармаш зараз багато дав би за те, щоб побачити вираз його обличчя.

– Підійди, підійди сюди, Федю. Не бійся, бо «раз» я вже порахував, лишилося ще два рази. А я такий, що збитися можу.

Скреготнувши зубами, Рогожин поволі пішов уперед, перебрів потік, проминувши закляклого в воді Дьогтя, і окрик Щербатого зупинив його вже по другий бік потоку, за п’ять метрів од схилу.

Тепер Багров і Дьоготь стояли спинами до Гармаша. Увага довготелесою цілком переключилася на ватажка. А «вальтер», Павлів трофейний «вальтер», лежав на відстані кількох кроків від нього. І сутінки ставали дедалі густішими.

– То як, Федю, я лише на болоті під ведмеже ревіння в штани срати можу? Ти мені ось просто зараз, при всіх це скажи. Повтори, хай люди це ще разок почують.

– О-ось ти про що-о! – Рогожин миролюбно розвів руками. – Ти образився, Щербатий? Так це ж я жартую так, ти ж наче сам жарт підтримав, посміялися всі разом. Вибачитися перед тобою, чи як?

– Чи як. Рижйо знайшли?

– Все правильно. Старлей довів, куди треба. Ніхто нікого не дурить.

– Ага. Отак, значить, – Щербатий кивнув лисою вухатою головою, ніби приймаючи даний факт як незаперечний. – Скажи мені краще, Федю, коли ти придумав мене разом із моїми хлоп’ятами перестріляти, аби золота вам утрьох більше вистачило?

– Чого це ти раптом…

Постріл не дав йому договорити. Щербатий не цілився, куля пройшла над головою, але Рогожин почув її свист.

– Тихо стій! Коли ви з Дьогтем і Мотею про це домовились: до того, як нас на діло підпрягли, чи вже тепер, коли ми за вас усю роботу зробили?

– Це ж яку ти, морда, за нас роботу робив? – не стримався Савка, спровокувавши новий постріл. Цього разу стріляв броватий.

– Чорну роботу, чорну. Для іншої ми не годимося, правда, Федю?

– Послухай мене, тільки добре послухай, – Рогожин уже прорахував ситуацію і зрозумів, що могло статися, чому Щербатий раптово налаштувався проти нього, а головне – хто доклав до цього зусиль. – Проти вас ніхто ніколи нічого не…

Ці переговори могли затягнутися, але рано чи пізно все стало б на свої місця. Гармаш бачив – вони з Костею й без того вигравали час через плутанину в рядах супротивника. Дозволяти ворогу з’ясовувати всі обставини, через які виникло фатальне непорозуміння, в жодному разі не можна. «Вальтер» муляв Павлові очі. Більш слушного моменту, ніж тепер, годі було чекати.

Відштовхнувшись ногами від землі, Гармаш у стрибку здолав відстань до пістолета. Упавши, підхопив зброю, миттю перекотився, двічі стрельнувши в русі. Найближче до нього стояв Багров. Поки він устиг зрозуміти, що трапилось, і розвернутися на шум, одна з випущених куль уже вжалила його в ногу вище коліна.

Щойно Павло кинувся до зброї, Сотник щосили закричав: «ВОГО-О-ОНЬ!!!», налетів ззаду на Щербатого, штовхнув його плечем у спину. Падаючи зі схилу вниз, той автоматично вистрілив, і сліпа куля мало не зачепила Рогожина, який кинувся на нього.

Своєю чергою Федір сприйняв колотнечу позад себе за спробу когось із його товаришів відволікти увагу на себе, аби дати йому можливість перейти в атаку. Довготелеса незграбна постать звалилася просто під ноги. Рогожин навалився зверху, намагаючись обеззброїти Щербатого, і тут почув крик Дьогтя:

– Федю! Не там! Не там! Тікає!

Над ним знову гаркнув постріл. Це броватий відкрив безладний вогонь по Сотнику, який тим часом зістрибнув зі схилу, впав, але швидко підхопився й погнав через потік до Гармаша, тримаючись ближче до краю міжгір’я, попід стіною.

– СЮДИ! ПРИКРИЮ! – гукнув Павло і, ставши на одне коліно, прицілився у броватого. Дві перші кулі пройшли повз, від третьої той сам заховався, припинивши обстріл Сотника й залігши за каменем. Савка кинувся до своєї рушниці, але куля Гармаша, хоч і не влучила в нього, зате змусила впасти в потік.

– Бігом! Бігом! – підганяв Павло, звівшись на рівні ноги й відступаючи в єдиний можливий бік – до халупи. Поки Рогожин і Щербатий вовтузилися «купою малою», а інші не прийшли толком до тями, можна було не чекати серйозних дій з боку ошелешеного супротивника. Поки що час працював на Павла з Костею. Дочекавшись, коли Сотник добіжить до вкриття, Гармаш пропустив його поперед себе всередину халупки, а потім сам забіг туди.

І вчасно: нарешті оговтавшись і розібравшись, що до чого, Щербатий звівся на рівні ноги і, не особливо дбаючи по прикриття, почав посилати в бік халупи кулю за кулею. Зайнявши позицію біля єдиного маленького віконечка, котре більше нагадувало бійницю, Гармаш старанно прицілився крізь нього, та трохи почекав із пострілом: Рогожин зіштовхнув довготелесого з лінії вогню.

Тим часом броватий за каменем уже освоїв свою позицію й почав обстрілювати сховок розвідників. Кулі цмокалися в стіни, одна залетіла у віконце, свиснувши в Гармаша над вухом, і він відсунувся – бандит почав пристрілюватися. Скориставшись нагодою, Дьоготь таки дотягнувся до своєї рушниці, підхопив її і під прикриттям броватого нарешті заховався за величенький валун поруч із ним. Рогожин із Щербатим так само перемістилися в укриття. Останнім дошкандибав Багров, підхопивши на ходу однією рукою за ремінь карабін ватажка, що сиротливо валявся біля потоку, іншою він волочив свій карабін. Попри все якимось дивом вдалося вберегти зброю від води.

Розосередившись по схилу за камінням, усі п’ятеро взяли халупу на приціл. Побачивши, як у дверній проймі майнула постать Гармаша, вони дали недружний залп, далі почали поливати прихисток розвідників кулями без жодної команди, просто виливали на Павла і Костя злість. Та Рогожин вчасно оговтався, коротко наказав припинити вогонь і обережно висунувся з-за каменя.

Постріл.

Куля відбила кам’яний сколок просто біля його обличчя, та ватажок, заховавшись і перезарядивши карабін, і далі заборонив відкривати вогонь. Коротка сутичка припинилася так само раптово, як почалася.

– Гей, ви, там! – на всю силу легенів гукнув Рогожин. – У вас же там воювати немає чим! Там кожному по патрону лишилося, правда? Чули, старлею? Даю вам хвилину на те, аби подумати й самим застрелитися, по черзі!

– А не мало? – долинуло після короткої паузи.

– Добре, даю три! Ви заслужили! Е, старлею, я пишаюсь вами! А батьківщина – так точно, почули? Ми всім перекажемо, як ви достойно помирали!

– ЗАКРИЙ ХАЙЛО! – тепер кричав Сотник.

Знову постріл, ніби у відповідь на образу.

– Думайте! Більше шансів у вас немає! – попередив Рогожин.

Годинник на руці Рогожина не розбився. Секундна стрілка бадьоро бігала по колу. Дочекавшись, поки вона добіжить до позначки «12», ватажок почав відлік. Милостиво подарував розвідникам кілька зайвих секунд.

Витягнувши обойму з «вальтера», Гармаш ударом долоні знову загнав її назад і підняв погляд на Сотника, який смикав руками, марно намагаючись звільнитися від пут самотужки.

– Бреше Федя. Тут три патрони.

– Значить, когось із собою заберемо. Зроби щось, Пашо, не сиди!

Нарешті роззирнувшись довкола, Гармаш побачив у дальньому кутку невеличку купу якихось предметів. Один був схожий на саморобне сито, всередині лежав заіржавілий тесак. Та, незважаючи на іржу, лезо виявилося цілком придатним для того, щоб розрізати мотузку.

– І що далі?

– А як ти думаєш? У штикову атаку підемо чи підпустимо їх до себе по черзі. Їх більше, зате тільки-но почнуть вилазити з-за своїх укриттів, стануть, як на долоні, – Сотник говорив спокійно, ніби вже не минула одна хвилина із трьох, виділених на роздуми.

– Якщо дуже економити набої, трьох справді спробуємо покласти. Правда, як кинуться всі разом, нічого з цього не вийде. Тим більше бачиш – уже зовсім темно.

– Ну, не зовсім…

Над Ведмежою головою яскраво, ніби на замовлення, світив повний місяць.

– А, все одно це ненадовго. Оцим, – Гармаш покрутив у руці тесак, – у рукопашній когось завалити можна. Я б на себе Федьку взяв.

– Тоді поділися зброєю, – Сотник кивнув на пістолет. – Я, поки Щербатого не вхайдокаю, сам помирати не збираюся.

За підрахунками Павла, потроху спливала друга хвилина.

– Глянь, може там іще один ножик знайдеться. Я поки вихід потримаю.

Кость швидко розкидав мотлох у кутку, присів, помацав рукою землю, повернувся до Гармаша:

– Тут брезент. Прикопаний, та не глибоко.

– Що там? Списи та шаблі?

Замість відповіді Сотник швидко помацав у мотлоху, брязнувши чимось металевим, промовив чомусь пошепки: «Лопата», і почав копати. Працював швидко, вже за кілька секунд тягнув брезентовий згорток до себе. Знову мотузка. Видно, у згортку щось цінне, раз його обмотали так дбайливо.

– Ніж! Бігом!

– Що?

– Ножа сюди!

Ще кілька вправних рухів – і мотузок перетято. Розгорнувши брезент, Сотник якимось дивним голосом промовив:

– Пашо… Так не буває…

Тоненька секундна стрілка зробила третє коло по циферблату.

– Е, старлею, ви там як? Усе, зливайте воду! Три хвилини!

Замість відповіді пролунав пістолетний постріл. Майже відразу, після короткої паузи – другий. Знову запала тиша, лише звідкись із ночі далеко-далеко каркнув крук. Багров сплюнув і тричі перехрестився.

– Нечиста сила, щоб її…

– Як думаєш, вони там справді себе… того? – Дьоготь штовхнув Рогожина ліктем.

– Нічого я не думаю. Стріляли не в наш бік. Або в стіни чи в стелю, або справді кожен у себе по черзі, – Рогожин потер заросле густою щетиною підборіддя. – Мотю, як нога?

– Терпимо. Ти давай уже щось вирішуй, бо набридла вся ця каруселя.

– Почекаємо ще пару хвилин. Перекуримо. Якщо просто так стріляли, аби нас знову поморочити, то нікуди не вийдуть. Тут вихід один – ось, – він кивнув у бік ущелини. – Повз нас не пройдуть. Чекаємо, потім потроху будемо рухатися туди, подивимося…

– Не зарано, Федю? Суки справді хитрі, – озвався Щербатий. – Бач, мало не порвали один одного через них… У-у, шкури поздираю!

– Не гуди. При будь-якому розкладі в них стріляти нічим. Сиди. Кури.

У темряві на протилежному боці міжгір’я серед каміння заблимали червоні вогники.

– Перекур у них. Не поспішають, – зробив висновок Сотник.

– Зараз би цигарку, е-ех-х! – Гармаш прицмокнув губами, наче зображував, як їстиме цукерку. – Ти не захопив із собою курива?

– Не смішно.

– Слухай, я за всім цим тебе забув запитати: як там наші? Усі цілі?

– Щербатий наказав не чіпати, поки ми не повернемося. Щойно ви пішли, він розпорядився нас усіх постріляти. Довелося терміново щось робити…

– Я чогось подібного боявся. Гаразд, Костю. Подробиці потім, тепер повоюємо трошки. А цікаво, раз покійні господарі так про нас потурбувалися, може, десь тютюнцю прикопали?

Посеред халупки на брезенті лежали чотири ручні гвинтівки. Перед тим, як замотати зброю в брезент і заховати, її старанно й густо змастили, а потім кожну гвинтівку окремо загорнули ще й у мішковину. Зброя була старого зразка – дві берданки 1870 року випуску і дві трьохлінійки Мосіна. Змащені частини блищали навіть при місячному світлі, яке пробивалося в середину халупи через віконце і розчахнуті двері. Окремо знайшовся запас патронів.

– Не казна-що, але ж це все стріляє, – Сотник узяв одну трьохлінійку, обтер її рядниною, аби руки не ковзали по мастилу, відтягнув затвор, зарядив гвинтівку і запитально глянув на Гармаша: – Як там на заняттях учили? Магазинна гвинтівка системи Мосіна, калібр сім-шістдесят два міліметри, під патрон бездимного пороху. Давали по одній на двох – і вперед, на танки… Що скажеш? Не розірветься в руках?

– Повинно стріляти, Костю. Ще толком не ясно, хто такий цей майор Нелюбов і чого він сюди поперся. Але що він військовий, справжній майор – це вже точно. Бач, сам до Господа Бога з докладом зібрався, а про зброю он як подбав. Так тільки вояки мислять, ніхто більше, – Гармаш теж узяв більш знайому трьохлінійку, вставив магазин, клацнув затвором, критично оглянув боєкомплект. – Надовго не вистачить.

– Які не є, а все зуби. Кусатися можемо. Тримай вікно, я двері. Бо дивись, оно вже лізуть.

– Повірили, що ми таки застрелилися?

– Чорт його знає… У що б вони не повірили, перевірити мусять. Бач, мабуть, не до кінця вірять – усі гуртом пруться.

Справді, зі своїх сховків обережно, один за одним, висовувалися супротивники. Зі свого місця обложені не могли роздивитися, хто є хто. Серед усіх лише Щербатий вирізнявся своєю фігурою.

– Довгий – мій, – одними губами прошепотів Сотник, залігши на живіт і взявши мішень на приціл.

– Кого б не підстрелили – все на одного менше, – так само тихо відповів Гармаш, але тут же зачепився поглядом за постать, що скрадалася, кульгаючи. Багров, не інакше. До нього в Павла був особливий рахунок, тому, обережно висунувши з віконечка дуло незграбної трьохлінійки, теж старанно прицілився. – Вогонь без сигналу. Тільки останній перейде потік – смали.

П’ятірка напасників на ходу розосередилася, утворивши півколо. Тримаючи зброю напереваги, вони насувалися на халупку, ступаючи обережно. Та чим ближче підходили до неї, тим безпечнішими ставали їхні рухи. Щербатий навіть розігнувся й опустив карабін дулом униз.

Ось Багров, який рухався на крок позаду інших, нарешті перебрів потік.

Умощуючись зручніше біля дверей, Сотник поворушився, аби міцніше вперти лікоть у землю.

Боковим зором уловивши якийсь рух у темряві халупи, Рогожин іще не зрозумів, що відбувається, та інстинктивно кинувся на землю з криком:

– ЛЯГАЙ!

Його крик злився з дуетом пострілів. Скрикнувши, махнувши в повітрі незграбними руками і впустивши карабін, завалився Щербатий. Багров випередив призначену йому кулю лише на крихітну частку секунди: вона могла влучити в груди, але чиркнула по лівому плечу, вирвавши жмутик із фуфайки. У відповідь заляскали постріли: Савка Дьоготь із броватим били, не цілячись, посилаючи кулі купно у дверну пройму халабуди. Звідти пролунав іще один залп, та обложені тепер не змогли настільки добре прицілитися. Бандити почули свист куль зовсім близько, але жодна з них не завдала шкоди.

Рогожин відразу зрозумів невигідність їхньої позиції. Сушити голову над тим, звідки в його недавніх полонених узялася зброя, зараз не було коли. Відстрілюючись, він скомандував:

– Назад! Назад усі! – і сам відступив до потоку першим. За ним покульгав Багров.

Дьоготь із броватим залягли, прикриваючи їхній відхід, а потім і собі почали задкувати. З халупи стріляли нечасто, видно, економили патрони.

Атака захлинулася. Коли всі повернулися в укриття, лишивши Щербатого лежати на полі бою, Багров люто виматюкався й визвірився на Рогожина:

– Чим це вони стріляють, Федю? Два патрони, кажеш?

– Ти ж сам бачив – при них нічого більше не було!

– Бачив! Не інакше в тій халабуді щось знайшли! Подивитися треба було спочатку, а потім уже…

– Коли – потім? Нас самих Щербатий мало не постріляв, дурню!

– А ти старших людей не собач, сцикун безбожний! Від мене вже два рази кулю Господь відвернув!

– Коли ти такий богобоязкий – чого за це діло взявся? Хіба жадібність – не смертний гріх?

– Ану, цитьте обоє! – гаркнув Дьоготь. – Яка тепер, у сраку, різниця – гріх, не гріх, де вони стволи взяли, де не брали! В них є чим стріляти, і тепер просто так їх не взяти! Думай щось, Федю, думай! Ти ж у нас мозок, мать твою!

Рогожин закусив губу. Дьоготь правий, хоч як не хотілося це визнавати. Тепер їх четверо проти двох, чисельна перевага нібито за ними, але…

– Їх четверо. Одного поранено, вважай – півлюдини, – розмірковував Сотник.

– Як я промазав, чор-рт! – Гармаш роздратовано стукнув кулаком по прикладу.

– Нічого, тепер розумніші будуть.

– Це погано, Костю, коли ворог розумний.

– Більше лобових атак не буде, це ясно. Фактично виходить – троє проти двох. Із усіх лише Рогожина з Багровим треба серйозно стерегтися. Але що вони можуть придумати в цій ситуації?

– Хай в обох розуму сила, ніколи не вирахують, скільки в нас зброї і скільки набоїв.

– Правильно, Пашо. Як ця наша хатка в плані обороноздатності?

– Не встиг роздивитися. І зараз ми нічого до пуття не дізнаємося, хіба що зранку.

– Доживемо до ранку?

– Куди дінемося? їм же треба придумати, як нас звідси викурити. На це ніч піде, зуб даю. Гранат у них нема, «катюш» та вогнеметів – так само, про артилерію я вже взагалі мовчу. Вранці спробуємо прорватися.

– Не поспішай. Міжгір’я прострілюється добре і з цього, і з того боку. Вони можуть узяти нас в облогу й тримати, скільки заманеться. Куди їм поспішати? Двох людей із гвинтівками досить, аби тримати нас подалі від ущелини. Вхід і вихід сюди один, більше нема. Тим часом хтось із них устигне повернутися на заїмку, добити наших, забрати решту своїх. Стане їх семеро проти нас двох. Тут і в атаку можна йти.

– А хто піде? Рогожин їм накаже? Це ж не солдати, Костю. З ким маємо справу? Двоє дезертирів, які ховалися від війни. Так їм і тут війна не потрібна. Одне діло – переслідувати нас, в’язати сонних, а потім стріляти беззбройних та безпорадних. Ми огризаємося, в кожного з них влучити можемо. Вони ліпше на ватажка свого зброю наставлять, аніж на нас в атаку підуть. Згоден?

– Може, й так…

– Ти хіба на фронті таких кадрів мало бачив? Поїхали далі: лишаються блатні, троє. З них лише отой, з бровами, наче в лося, з Рогожиним-старшим водився, тому відкрита збройна сутичка для нього не новина. Цей, котрий Дьоготь, може тихцем у спину стрельнути чи ножиком ударити. Він так само не боєць, як і той, хто зі Щербатим у тайзі людське м’ясо їв. Ну, проти кого воювати?

– Багров і Рогожин.

– Правильно. Наш набожний провідник стріляє добре. Казали, білку в око бив, хоча в цих краях таке визначення досить поширене.

– Як у наших рибалок – щуку на вудочку.

– Во-во, Костику, щось таке. Але даремно люди не балакають, стріляє він напевно добре. До того ж чоловік він не такий простий, як уся ця братія. Ну а про Рогожина в мене думка склалася ще до того, як я його сам на очі побачив. Де він усі ці десять років жив і що робив – не знаю. Сволота рідкісна, татова він дитина. І при тому точно не бандит, не кримінальник. Поведінка в нього… не наша якась. Розумієш, про що я?

– Не зовсім. Але Федір Спиридонович справді не блатар. За повадками – так його наче десь готували. Або так само, як ми, в розвідці воював…

– Десь так і воював, тільки, Костю, не на нашому боці. Ось що я про нього думаю. Відповісти Сотник не встиг. З боку супротивника до них долинув голос Рогожина:

– Старлею, чуєш мене? Повоювали – досить! Виходь на переговори!

– Бачиш, а ти кажеш, – зауважив Гармаш і, ледь висунувшись з-за одвірка, крикнув:

– Тобі треба – ти виходь! Нам і тут тебе добре чуть!

– Боїшся?

– А ти як думав? У вас же, Федю, ні в кого совісті нема! Я вийду, а мене тут же – бабах!

– Тобі й без того гаплик!

– Для чого тоді переговори?

– Виходь, не бійся!

– Виходь сам і говори! Ми в тебе точно стріляти не будемо! Хоча дуже хочеться!

– І я повинен вірити?

– У нас, Федю, поняття інші. Виходь до потоку, пройди до середини і стій там. Говориш п’ять хвилин, ми слухаємо. Якщо вкладешся в термін – значить, тобі є що сказати. А наше діло маленьке: погодитися з тобою або ні. То як, ризикнеш?

Запала мовчанка. Нарешті Рогожин озвався:

– Повірю тобі, старлею. Навряд чи ти слово порушиш!

– Ти б порушив? Тільки чесно?

– Чесно? Тільки б побачив тебе – вбив би на місці. Хоч ти парламентер, хоч Папа Римський. Я пішов, старлею! Дивись, не стріляй!

Розвідники обережно визирнули надвір. У місячному світлі просто на них крокувала постать із білою шматиною в руці.

– Хочеш, Костю, я тобі теж щось чесно скажу? – Гармаш скреготнув зубами. – Оце зараз я б його з одного пострілу поклав, і гори воно все вогнем.

– Так стріляй, – байдуже відповів Сотник.

Обидва вони знали – ніякого пострілу не буде.

Вода з потоку обмивала чоботи Рогожина. За кілька метрів, на березі, лежав горілиць застрелений Щербатий. Широко розставивши ноги, Рогожин іще раз помахав перед собою брудною онучею Багрова, яку не без огиди взяв до рук через відсутність чогось іншого білого.

– Переговори, старлею!

– Та кажи вже, чуємо тебе!

– Не знаю, з чого ви там стріляєте, тільки справи ваші все одно – жопа. Халупа під прицілом, вийти вам звідти не вдасться.

– А ви не впрієте в нас цілитися?

– Не сци. Нас поки що четверо, будемо чергувати. Та й хрещений мій як стрілець за двох зійде, а вже в нього терпцю на вас вистачить. Не забувай, старлею – на заїмці ще троє моїх людей. І двоє твоїх, між іншим. Кажуть – поки що вони живі, але це легко виправити. Віриш?

– Тобі – вірю, Федю. Наче рідному.

– Тоді слухай далі. Скелі тут кругом стрімкі. Вихід – лише один, і той вузенький. Ми навіть морочитися не станемо: виберемося звідси, станемо табором біля Ведмежої голови з того боку. Харчі в нас є, в разі чого з нами мисливець – звірину яку чи пташку підстрелить. У вас жерти нема чого, це вже я точно знаю. Не треба вас навіть тут, усередині, спеціально стерегти. Живіть собі, поки живеться. Можете нам самородків пошукати чи золотця намити. Знаєте, як це робиться? Нічо’, біда навчить. Уявляєш перспективу.?

– Не зовсім.

– Даремно. Вилізти на гору неможливо. Літати ви не вмієте. Води, щоправда, вдосталь у потоці, зате вогню нема. Будете воду пити, поки животи не луснуть. І так само вийде: або самі стріляєтеся, здурівши від голодухи, або виходите звідси просто в наш табір. Тут теж два варіанти: можемо вас просто на виході постріляти, чи спочатку нагодувати, а вже потім у розхід.

– Так і не ясно, що ти нам пропонуєш?

– Здатися й померти швидко. Чи впертися рогами й здихати повільно. Торгуватися, старлею, вам нема чим. Згоден?

– Згоден. У п’ять хвилин ти, Федоре, вклався. Молодець. Тепер розвертайся і йди назад.

– Це все?

– Усе. Померти ми завжди встигнемо, правда? Тому хай краще пізніше. Хочеш дістати нас швидше – давай, спробуй.

Гармаш не зміг відмовити собі в задоволенні – клацнув затвором і стрельнув високо над головою Рогожина. Той здригнувся, але, попри сподівання, не чкурнув назад за камені. Спокійно розвернувся, опустив руку з онучею і, не озираючись, пішов до своїх.

– Він має рацію. Ось у чому підлість ситуації, – буркнув Сотник.

– У тебе є інші варіанти?

– Нема. І в цьому теж підлість. Хлопців шкода. Навіть якщо Дмитро втік, до людей він добереться не раніше як за пару діб. За умови, якщо буде рухатися швидко.

– Він це вміє…

– Ми, старший сержанте Сотник, усі це вміємо. Через фронт сюди-туди ходили на швидкість… Виходить, є запасний варіант: протриматися тут мінімум чотири дні…

– Чотири доби, Пашо. Це справді мінімум. Думаю, нам тут треба протриматися не менше п’яти діб. Кохан же зможе когось довести сюди, до Ведмежої голови?

– Він знає, що кінцевий пункт для нас – гора під назвою Ведмежа голова. Хто місцевий – розбереться, орієнтир досить відомий. Просто наш, гм, провідник до останнього не знав, що нам потрібна саме Ведмежа голова. До речі, ти ж завів сюди тих двох. Ми так і не поговорили толком: як там було?

– А, – Сотник махнув рукою. – Ну, зібралися вони нас постріляти просто так, лежачих. Я сказав: Рогожин обдурить. Він же золото шукати пішов, а коли знайде – повернеться і прибере зайвих пайщиків. Щербатий відразу, з ходу лоба наморщив. Я знаєш, на що розраховував? Він би на місці Федька так само вчинив. Або принаймні подумав про те, як би поменше ділитися. Він, значить, терзається сумнівами, а я масла у вогонь підливаю. Знаєш, чого я найбільше боявся?

– Так ти, виходить, боявся, старший сержанте Сотник?

– Боявся, командире, ох і боявся: раптом у його дурну голову прийде запитати, звідки й коли я про підступний задум Рогожина дізнався. Я ж йому заправляю, що, мовляв, випадково уривки розмови між Рогожиним та Багровим почув. Видно, Павле, не довіряв їм Щербатий підсвідомо, тримав це в собі до останнього. І тут стороння людина його думки озвучує. Він же насправді думає мало, все більше робить. Не те, що треба. Але ж робить! Словом, нацькував я Щербатого на Рогожина. Він, звісно, не до кінця повірив. Але ж перевірити треба. Навздогін іти проблематично – Щербатий не знає дороги. Ніхто не знає. Тут я викликався показати. Карту ми всі роздивлялися, дорогу я собі зафіксував, – Кость пальцем накреслив довкола своєї маківки в повітрі коло. – Заодно попередив: знаю ту прикмету, яка до золота приведе. Навіть якщо Щербатий і знайде сам, без мене, Ведмежу гору, Рогожин його раніше помітить, усе зрозуміє, ну, і зробить висновки.

Гармаш не здивувався. Серед усіх інших Костя Сотник завжди вирізнявся справді унікальною пам’яттю, в тому числі – зоровою. Він міг тримати в голові, окрім писаних текстів, різні карти та схеми. Рухатися маршрутом, раніше проробленим на карті, Сотник міг, не маючи її при собі. Напруживши пам’ять, він відтворював побачене і згодом міг навіть намалювати цей маршрут у будь-якому масштабі. Власне, ця здатність і допомагала Кості-Поплавку самому пробиратися тилами ворога у незнайомій місцевості. Перед тим, як вирушати на чергове завдання, йому досить було просто докладно вивчити топографічну карту.

Саме тому після переходу через болото й переправи через річку розвідники вже не потребували далі провідника й могли обійтися своїми силами. Костя Сотник прорахував маршрут наперед, сидячи перед картою з лінійкою та олівцем.

– Ти ж не знав, як знайти прохід у горі і що взагалі означають оті натяки на захід сонця?

– Але ж усі погодилися – місце, яке ми назвали «золотим дном», було десь біля гори. Причому не на відкритому місці, інакше золото давно б уже знайшли. Тому логічно припустити, що десь є ущелина. І не просто «десь», а в цілком конкретному місці: той, хто прийде по золото, повинен стояти обличчям до Ведмежої голови. Перед нею, трошки збоку, та в жодному разі не за нею. Ось така нескладна арифметика. Ми шукали ущелину – і ми її знайшли. Просто. Марудно трохи, і все ж таки просто. Тихо! – Сотник раптом підняв руку і знову за звичкою стишив голос. – Дивись туди! Починається…

На схилі справді відбувався якийсь рух. Обережно, одна за одною, до ущелини посунули дві темні напівзігнуті постаті. Не стримавшись, Гармаш загнав патрон у патронник і, практично не цілячись, вистрелив у переднього. Постать зігнулася ще нижче й тепер пересувалася по-собачому. Сотник теж вистрелив, намагаючись усе ж таки зловити ворога на приціл, та куля все одно пройшла повз.

У відповідь із-за каменів гримнув дружний залп, ще один, ще. До них долучилася третя гвинтівка. Кулі заклацали над головами, розвідники відсунулися всередину халупи. Тим часом перша постать успішно досягла ущелини, й постріли почулися вже звідти. Так, прикриваючи один одного, всі четверо бандитів по черзі зникли в ущелині. Видно, останнім ішов Рогожин, бо розвідники почули його голос:

– Постережете заодно наше золото, старлею! Можете його жерти! Скільки зжерете – все ваше! Вдавіться ним, недоумки!

Гармаш послав слідом за ним ще одну кулю, а коли остання постать зникла в ущелині, зітхнув:

– Знову він правий, Костю.

– Ти до чого це зараз сказав?

– Ні до чого. Не будемо ми давитися золотом. Тиждень на самій воді – як, витримаємо?

– А якщо Кохан не добереться до людей?

– Ти вже аж так далеко заглядаєш? Тут би ранку дочекатися…