Текст книги "Шукачі скарбів"

Автор книги: Андрей Кокотюха

сообщить о нарушении

Текущая страница: 11 (всего у книги 22 страниц)

Будинок поміщика

Група поїхала під вечір. Соболя після отриманої інформації гнала вперед жага дії, та він усе одно не заспокоївся, поки оперативники не обійшли кожен двір. Особливо він вимагав поцікавитися старожилами – раптом виявиться, що хтось підтримував свого часу зв’язок із Рогожиними. Зокрема – зі Спиридоном. Та злі й тверезі опери повернулися ні з чим. Після того, як Рогожин став особливо небезпечним злочинцем, визнавати знайомство з ним автоматично означало підозру в посібництві. До того ж із певного часу Рогожиних у Данилівці почали взагалі цуратися.

– Тут у ведмедях уся штука, – спробував пояснити Соболю один із оперативників.

– У яких ведмедях? Ти що, п’яний? – суворо глянув на підлеглого підпилий начальник карного розшуку.

– Мені пояснили дещо. Як би це сказати… Гм… – опер сам розумів, що збирається ляпнути дурницю, але все ж таки не стримався: – Кажуть, батько нашого Рогожина, Силантій, з нечистою силою знався.

– А ведмеді тут яким боком?

– Ну… Кажуть, Силантій Рогожин часто на ведмедя ходив і живим лишався. Зате звіра бив, аж тайга шуміла.

– Не свисти – тайга-а шуміла!

– Мені говорять – я повторюю, – образився опер. – Тунгуси вірять, що ведмеді – це боги, котрі грішили, й за це їх у ліси Господь вигнав, дав їм ведмежу подобу. Вбити ведмедя може лише той, кому Він це дозволяє. Але якщо людина починає грішити й тим самим продає душу нечистому, Бог насилає на нього ведмедя, наче карає. А Рогожина-старшого, кажуть, ведмідь заламав…

– Тьфу, слухаєш тут народні казки, замість того, щоб мені убивцю ловити! – Соболь важко підвівся з-за столу. – Гаразд, поїдемо ми. Ви тут, старшино, теж дивіться. Може, лишити вам пару автоматників на випадок, якщо цей самий привид Федько знову захоче когось зарізати?

– Немає потреби, я так думаю, – спокійно відповів Пархомчук. – Ми тут у разі чого своїми силами…

– Дивіться мені! – Соболь напівжартома помахав кулаком, потиснув кожному руку і спритно, ніби й не випив щойно сам у загальній кількості пляшку міцного самогону, заскочив у кабіну. Бійці вже сиділи в кузові, туди ж залізли експерт та незадоволені оперативники. Їм пощастило найменше – начальство раптом заквапилося додому, і поїсти мужикам просто забракло часу. Старшина тицьнув одному з них шмат сала і хлібину, виявляючи солідарність.

Щойно полуторка від’їхала, Рокитко, не криючись, кілька разів перехрестився.

– Чого хрестишся? – буркнув Генчук. – Тепер не відчепляться… Це ж треба так…

Вони подивилися один на одного й вирішили не розвивати тему далі. Та Гармаш, котрий стояв трохи осторонь, розумів усе й без зайвих пояснень. Так само, як дві третини мешканців Данилівки: менш за все переселенці з України, котрі тікали подалі від голоду та інших «принад» радянської влади, хотіли, щоб сюди зачастила міліція з району. Можете бути певними – за подібних обставин місцевий НКВС теж не сидітиме, склавши руки.

Народившись уже тут, у Сибіру, Павло, як і більшість таких, як він, спочатку не розумів, чому батьки, сусіди, друзі, знайомі та просто нові люди, котрі час від часу приїжджали в Данилівку й починали тут будуватися й заводити господарство, вдома говорять українською, зате на людях, навіть коли збираються лише своїм гуртом, старанно промовляють російські слова. Поступово хлопцеві все стало ясно. Радянська влада була вже всюди, але по деяких сибірських селах, відділених одне від одного тайговими стінами, прапор на сільраді, колгоспне хазяйство, трудодні та портрети Леніна й Сталіна зовсім не означали, що принципів цієї самої влади дотримуються всі, хто там живе. Їхньої Данилівки подібний здогад Павла стосувався в першу чергу. Він бачив, як українці, що оселилися тут раніше, і ті, хто перебрався сюди згодом, тримали дивну мовчазну змову. Вони ніби зачаїлися, натягли маскувальні сітки і чогось вичікували, до чогось готувалися.

Словом, українці, з яких складалося дві третини населення сибірського села Данилівка, радянську владу не любили. Саме усвідомивши це для себе, вони подалі заховали свою неприязнь. Адже навіть за подібні думки за умови, що їх вдасться прочитати, кожному загрожувало мінімум десять років таборів. Без права на дострокове звільнення. Через те люди тут навчилися читати думки одне одного. Це дозволяло не промовляти їх уголос.

– Цікаво, хто це їх про ведмедів просвітив? – вирішив він змінити тему розмови.

– Дід Тимоха, – відмахнувся Пархомчук. – Мало він вам, малим, казок порозказував? От уже ж язик у діда, чисте тобі відьмацьке помело!

– Завели тут! – роздратовано глянув на старшину Рокитко. – Один про нечистого, другий про відьмаків… Догавкаємося ми, я так собі бачу. Ось вам вовк із лісу вже прийшов…

– Або ведмідь із тайги! – весело відповів Павло. – Насилають його, як кару на нас, грішних. Треба в діда запитати, за що.

– Піди, піди, хай він іще тобі тюльку потравить! – старшина ляснув його по плечу.

– Мені, мужики, інше інтересно. Хай із Рогожиними цими, хрін їх бери, люди не спілкувалися. Але ж і Любка з Прониного хутора не відлюдницею жила. Хлопчиська цього мусить хтось та й пам’ятати. Поїду, мабуть, я завтра туди.

– Що це дасть? – поцікавився Рокитко.

– Те саме, товаришу голова колгоспу. Поки Соболь туди дістанеться, я, можливо, щось більше за нього знатиму. Відпустиш?

– Я тебе не тримаю. Павло на хазяйстві лишиться.

– Не про те мова… Коня даси?

– От не даси тобі коня – ти ж мене осідлаєш! – пробурчав Рокитко.

Далі Павло вирішив не слухати. Засунувши руки в кишені штанів, він неквапом побрів до клубу. Зупинився біля вхідних дверей, похитався із п’ятки на носок, неквапом обійшов будівлю. Потім ступив до дверей, замислено посмикав важкий замок.

Соболь кілька разів повторив: Рогожин постійно повертався в ці місця, тримався поруч навіть тоді, коли міліція дихала просто в потилицю. До матері він особливо прив’язаний не був, тим більше, вона довго не прожила. Більше родичів чи просто близьких людей Рогожини, відомі, кажуть, відлюдники, у Данилівці не мали.

Чому ж Спиридон уперто не хотів відходити далеко звідси, не подався, наприклад, за Уральський хребет?

Чому, в разі, якщо припущення його, полкового розвідника Павла Гармаша, вірні, саме в цих краях опинився син Спиридона, Федір? Його тут точно нічого не могло тримати.

Нарешті: чому Федір Рогожин чи хто він там поліз у колишній будинок місцевого поміщика Данила Назарова? Приваблював убивцю не сільський клуб, у цьому Гармаш був переконаний на сто відсотків. Судячи з усього, цей убивця – бувала в бувальцях людина. І розуміє – шукати в приміщенні сільського клубу справді нема чого.

Той-таки дід Тимоха, котрому, за його словами, цього літа стукне вісімдесят, і якого Павло та інша Данилівська дітвора пам’ятає лише дідом, казав: колись Назарови жили у величезних хоромах. Пристойний будиночок, що стояв на подвір’ї, слугував поміщику за сарайку. Почувши, що всіх багатих треба палити, місцеві мужики, похапавши сокири й вила, найперше розвалили й запалили цей сарай. А хазяйський будинок лише розграбували. Хтось пробував підпалити, та, здається, вогонь не розгорівся. Тоді мужики задовольнилися спаленим сараєм, а згодом, коли протверезіли, про покинуті хороми всі забули. Коли через якийсь час виникла потреба заснувати в Данилівці «об’єкт соцкультпобуту», кращого приміщення не знайшли.

Хміль, що грав у Павловій голові, зовсім не заважав йому думати. Але жодних висновків для себе він поки що зробити не міг. Є лише підозри, котрі грунтуються на двох фактах. Один із них – незаперечний: заможний колись поміщицький дім перетворили на звичайний сільський клуб, у якому всього добра – лавки, стіл та портрети вождів пролетаріату. На сцені, правда, важка оксамитова завіса, з неї можна пошити сукню, пальто чи штани… Другий факт досить суперечливий: нинішньої ночі біля злиденного сільського клубу крутився саме син убитого десять років тому бандита Спиридона Рогожина. І потягнуло його в батьківські краї зовсім не бажання вкрасти оксамитову завісу з саморобної клубної сцени. Тим більше людина, котра професійно володіє ножем і знає, як пробити жертві серце з одного удару, не збиралася навмисне вбивати сільського недоумка.

Виходить, навіть якщо припущення про те, що вбивця – Федір Рогожин, не підтвердиться, той, хто вбив нещасного сторожа Пилипка, намагався проникнути не в клуб, а саме в колишнє житло тутешніх багатіїв Назарових.

Більше нічого на думку не спадало, тому Павло наслинив собі самокрутку, закурив і рушив додому.

У Данилівці вважали – Кошових Бог береже. На фронт пішли і батько, і син. Повернулися обидва. Правда, Василь, Павлів батько, в сорок третьому під Курськом утратив праву ногу, зате для нього війна закінчилася раніше. Повернувшись із фронту, він сам змайстрував собі протеза й так навчився ходити, що при бажанні міг дати фору здоровим двоногим чоловікам. Павла за чотири воєнних роки тричі було серйозно поранено, останній раз – під Бреслау. Перемогу зустрів у шпиталі, потім іще до серпня мусив переходити від одних лікарів до інших, аж поки його не демобілізували остаточно. Багато ж інших родин, як водиться, не дочекалися чоловіків, батьків та синів.

Але життя тривало.

На ранок наступного дня дільничний, як обіцяв, засідлав казенного коня й подався на Пронин хутір, за тридцять кілометрів від Данилівки. Сам Гармаш узявся допомагати батькові, колгоспному теслі, майструвати труну для Пилипка. Біля нього поралися данилівські бабусі, але ховати збиралися завтра. За неофіційною згодою місцевого начальства двоє мужиків поїхали по священика. Знайти його можна було лише в невеличкому селищі, більш як за сотню кілометрів звідси. Голова виділив корму для коня, привезти священика посланці могли лише завтра зранку.

Під вечір, коли Гармаші сіли вечеряти й налили по першій за царство небесне, до хати не зайшов – увалився Пархомчук. Не питаючи дозволу, присів за стіл, під здивовані погляди господарів налив собі самогонки, випив, наче воду, відламав половину від вареної картоплини, зжував, потім понуро промовив:

– Тільки дарма прокатався…

– Що, Пилиповичу, ти Федька там не знайшов? – жодних секретів тут не трималося, про можливу причетність до вбивства Пилипка когось із сумнозвісних Рогожиних уся Данилівка знала від учора, після спілкування з міськими операми.

– Загалом ситуація виглядає так, – дільничний витер крапельки поту з чола. – Коханку Рогожина, Любку Хорошилову, в довколишніх хуторах добре пам’ятають. Їй ніхто ніколи слова кривого не сказав, косо ніхто не глянув – усі бахура її боялися. Але й особливо не спілкувалися з нею – бо так само боялися. Малого свого вона спробувала віддати в школу, в Бубнівку. Це ближче від неї, аніж наша Данилівка. Та потім, коли його почали дражнити малим бандитом, забрала із школи. Вчителька ходила додому, ніхто не заперечував. Так було доти, аж поки біля хутора Соболь засідку не влаштував і сам у неї не попався. Тоді Любка з сином зникли невідомо куди. Поки що все ясно?

– Нічого не ясно, – чесно признався Павло.

– Федір записаний на материне прізвище – Хорошилов. Отже, ніякого Федора Рогожина ніхто ніде не знайде.

– Ця інформація для Соболя може бути цінною.

– Я вже з Тюменню говорив, – відмахнувся Пархомчук. – Підполковник сам, без нас, до цього додумався. Послані запити на Федора Хорошилова, хоча Федора Рогожина теж шукають про всяк випадок. Адже Любка будь-де могла переписати сина на батькове прізвище. А ще мудріше – могла вийти заміж, аби сліди заплутати, і взагалі за прізвищем зовсім сторонньої людини заховатися. Ні хріна вони, – дільничний махнув рукою кудись убік, – не дізнаються.

– Ще щось є? – Павло налив гостеві, батькові й собі.

– А, так, малозначущі відомості. Любка, хоч і бандитська любаска, але ж мусила десь офіційно працювати. Хоча б трошки трудоднів заробляти. Ясно, ніхто з нею особливо зв’язуватися не хотів.

Вона навіть у наш клуб хотіла влаштуватися, ким – я не знаю, а народ – тим більше…

– Чекай, – Павло відсунув од себе чарку, яку щойно намірився стиснути пальцями за гранчасті боки. – Коханка Спиридона Рогожина хотіла працювати в данилівському клубі? Це ж далеко…

– Хата Рогожиних після смерті матері стояла порожньою, Любка нібито хотіла один час перебратися сюди… Щось там не вийшло. Мене, наприклад, нічого не дивує. Бандитським підстилкам узагалі важко в цьому світі… Ну його все!

Дільничний випив, покректав, поскаржився на втому і скоро почав збиратися додому. Павло тільки кивав, слухаючи його. Думки були далеко й потроху шикувалися в логічний ланцюжок.

Насправді Гармаш не вважав поїздку дільничного на Пронин хутір марною. Історія про спробу коханки Рогожина переселитися в Данилівку і навіть знайти спосіб легально проникнути до колишнього поміщицького будинку ще за життя Спиридона цілком укладалася в схему й лише підтверджувала Павлів здогад.

Як батька, так і сина Рогожиних дуже цікавило щось, що могло знаходитися десь усередині дому, який уже два десятки років використовують під клуб.

Які казки знає дід Тимоха

Провідати одного з корінних і найбільш колоритних жителів Данилівки Павло Гармаш зібрався наступного дня після хоч і багатолюдних, але на диво тихих та досить скромних похорон Пилипка.

Сибірський квітень не поспішав перетворюватися на справжню весну. Але сонечко вже пригрівало, особливо в обідню пору. Дід Тимоха сидів на призьбі біля своєї старої скособоченої хатинки на околиці села й замислено курив ароматний самосад. Тютюном дід ні з ким уперто не ділився, нікого ніколи не пригощав. На це його дивацтво ніхто не ображався. Більше того – мужики не особливо й претендували на дідове куриво. Він сам любив повторювати: «Своє куріть, безбожники!» – і цим самим, напевне, поважнів у власних очах.

Загалом дідок не був по-старечому вредним. Усім охочим, а особливо – дітям міг без упину розповідати казки про різну хижу нечисть. Вона ховається в тайзі, живе в льохах під хатами, у річках, настінних годинниках, темних кутках, ширяє ночами в темряві, риє ходи під землею. Звідки дідок усього цього набирався, ніхто не знав. Головне – його казки про нечисть зовсім не лякали дітей. Навпаки: свого часу озброївшись замашною палицею чи власноруч загостреним кілком, Павло сам полював на різних волохатих домовиків у сараї чи льосі. Або вибирався воювати чаклунів, які перевтілюються в різних лісових звірів.

Дід Тимоха й сам не хотів лякати дітей. Його сини загинули: один іще в шістнадцятому під Барановичами, двоє інших – у двадцятому. Воювали вони по різні боки фронту. Середній син за Колчака, молодший – у Червоній Армії. Онуків дідові Тимосі вони так і не подарували, а баба його померла від сухот іще тоді, коли в Данилівці почали осідати перші переселенці. Мабуть, через те самотній старий так тягнувся до дітей.

Гармаш присів біля діда. Той зсунув на маківку облізлу заячу шапку, щільніше зачахнув ватника, за звичкою пробубонів:

– Кури своє, безбожнику.

Хлопець кивнув, мовчки скрутив цигарку, прикурив від знаменитої запальнички. На діда Тимоху такі цяцьки враження вже не справляли, до того ж він погано бачив. Та й Павло не збирався хвалитися перед старим своїм трофеєм. Підкинувши запальничку кілька разів на долоні, він заховав її й запитав без передмов:

– Чого це ви, діду, казенних людей тут лякаєте?

– А їм дуже страшно? – навіть не перепитавши, про кого йдеться, дідок узяв сухою зморшкуватою рукою дерев’яну ковіньку, що лежала біля нього, прилаштував перед собою, сперся не неї обома руками. На співбесідника він при цьому не дивився, хоча Павла знав добре – малий Гармаш колись був одним із найбільш вдячних його слухачів.

– Ви як думали? Нечисту силу не заарештуєш і в тюрму не посадиш.

– Правильно, – кивнув дід Тимоха. – Бо немає ніякої нечистої сили.

– Як так, діду? Ви ж казали – є?

– Кому? – дідок нарешті хитро зиркнув на Павла.

– Як же – два дні тому, коли Пилипка зарізали, з вами люди міліцейські говорили. Ви їх іще ведмедями налякали. Мовляв, це все слуги сатани. І Рогожин-старий душу нечистому продав…

– Про такого звіра, як ведмідь, я, синку, багато знаю. Різні люди в тайзі живуть, по-різному про них говорять. Тільки звірів, аби ти знав, хижаками Бог створив. І міліція твоя хай не ведмедів стережеться. Боятися треба людей.

– Виходить, мені вас треба боятися, а вам – мене?

– Ти на війні був, знаєш, коли й кого боятися. А я вже старий, мені боятися смислу немає: однак не сьогодні, так завтра туди, – він показав пальцем на вкрите ріденькими хмаринками весняне небо. – Душогубом, синку, людина не народжується, – старий багатозначно похитав пальцем. – Це все від лукавого. А лукавий скрізь. Шепоче тобі щось на вухо, шепоче, спокушує. Одного разу людина чужу душу занапастить – і свою нечистому віддасть.

– Як Рогожин? Силантій?

– Він так само. Убив людину – і скоро його самого Бог берегти перестав. А нечистому його нещасна душа теж недовго треба була. Не солити ж він душі збирається, – дід Тимоха прокашлявся. – Ой, і люте ж куриво, язви його в печінку!

– Кого ж він убив, діду? Що то за історія?

– А, – старий махнув рукою. – Не було ніякої історії. А Силантій зовсім пропащий. Звів на пні себе, свого сина й весь рід Рогожинський. Кажуть, десь тут онучка його живим бачили… Того, нагуляного, від Любки…

– Звідки ви все знаєте?

– Мені, синку, собаки данилівські все вигавкують, – дід знову показав крізь бороду хитру посмішку. – Знаю багато, кажу не все, отак… Ти не шукай нечистого там, де його нема. То що, бачили онучка?

– Когось бачили, схожого на Спиридона, – коротко відповів Павло.

– Теж, мабуть, золото хоче знайти, як його дід із батьком?

– Золото? Яке золото? – насторожився Гармаш.

– Золоте, – в тон йому промовив дід Тимоха. – Давно колись вийшов просто з тайги чоловік, постукався до Рогожина в хату. Що там між ними вийшло, ніхто не знає. Але на ранок той чоловік із тайги помер. Перед тим Силантію про золото розповів, – старий всівся зручніше. – В наших краях давно чутки ходять – десь у тутешніх лісах є таке місце, де самородки просто серед каміння на землі лежать, а пісок золотий – так мало не жменями можна брати. Правда, скільки народу дорогу туди шукали – не знайшли. І самих тих людей не завжди знаходили, а коли знаходили – то мертвими. Чи живими, але без золота й без розуму, – дідок простягнув руку і красномовно постукав Гармаша зігнутим пальцем по голові. – Бач, хтось таки дістався туди. Комусь таки Бог допоміг. Нечистий не потерпів такого і послав щасливцеві порятунок – привів його просто в дім до Силантія Рогожина. Той не втримався від спокуси… Словом, до смерті своєї той неборак постукався.

– Є докази, що Рогожин убив ту людину з тайги?

– Знають люди ось про що: коли Силантія ведмідь поламав, синок його, Спирка, до нашого хазяїна, Данила Кіндратовича, чогось подався. А скоро після того Спирку жандарми забрали. Ніби викликав їх сам Назаров, і судили хлопця за те, що вони на пару з батьком убили людину, яку ніби сам цар із Петербурга послав те золото шукати. Словом, убили Рогожини казенного пана, а золото, що при ньому напевне було, забрали собі. Тільки, синку, Спирці, коли той чоловік із тайги прийшов, лише тринадцять стукнуло. Зелений іще людей убивати на пару з батьком.

– Про це що, ніхто не подумав?

– Подумали, мабуть. Тільки Данило Кіндратович, напевне, карбованців не пожалів, аби судді ще раз добряче подумали і присудили Спирці за гратами гнити.

– Отакий справедливий поміщик був?

– Чого б не справедливий? – дідок втретє посміхнувся. – Тільки Силантієва вдова плакала й казала: все це через папери.

– Папери?

– Еге, – дід Тимоха знову завовтузив кощавим задом, мостячись зручніше. – Без годувальника родина залишилася. Спирка тоді вже старшим був, поніс хазяїнові папери, від того нещасного з тайги лишилися. Силантій їх за іконами ховав. Нікому не показував, а сам не міг розібратися – грамоті не вчився. І ніхто б у нас не міг. Ось Спирка нібито сказав матері: «Понесу, мовляв, папери до Данила Кіндратовича, може, вони цінні, і за них грошей дадуть, надовго вистачить». Потім, коли Спирка від пана повернувся, все потилицю чухав. Наче сказав йому хазяїн – сміття це, а не казенні документи. Коли гляди ти – жандарми приїхали, у кайдани хлопця закували, потім кажуть – убивець. Ну, ясно, про золото ніхто нічого не чув. Потім таке почалося – не до золота…

Гармаш помовчав, переварюючи почуте й намагаючись скласти в певній логічній послідовності думки, що зароїлися в голові.

– Ви, діду, точно знаєте? Саме так усе й було?

– Я, синку, багато знаю. Але тільки від людей почуте. Людина з тайги в хаті Рогожина померла, там чужих не було. Спирка з Данилом Кіндратовичем говорив так само без зайвих вух. Де правда – п’ятеро лише знають. І всі вони померли: чоловік із тайги, Силантій Рогожин, син його Спиридон, жінка Варка, Данило Назаров.

Раптом одна думка розітнула купу інших, і Павло не стримався, аби не висловити її:

– А скажіть мені ще, діду… Ви… ну… хто ще всю цю історію знає? Про золото, про папери всякі, про Рогожина…

– Про золото у нас тут усі начувані, – охоче признався дід Тимоха. – Я ще коли молодий був, сам хотів ту річку в тайзі знайти, де на берегах самородки з дитячий кулачок розкидані. Коли хочеш знати, в нас тут через це золото не те що цілі родини – цілі села, траплялося, на розум слабували. Прикажчик нашого Данила Кіндратовича колись по ті скарби подався, баба з виводком дітей втримати не змогли. За два тижні повернувся. Очі шалені, весь труситься, так і бігав селом. Камінчика знайде, підніме – і як почне голосити: «Золото! Золото! Золото!» Це зараз трохи минулося, люди розумніші стали чи боятися більше почали… Все воно, синку, від лукавою.

– Все?

– Золото, – кивнув старий. – Бог дав людям руки, ноги та голову, аби думати могла й діло робити. А Сатана придумав жовтий метал, аби людина думати розучилася й розум втрачала. Дурному руки-ноги ні до чого.

– Ну добре, про ті папери так само всі знали?

– Аякже! Тільки Назаров сказав іще тоді – видані вбивцею документи він особисто передав із судовим приставом у Томськ, а звідти вони пішли на височайше ім’я. З того часу про них ніхто й не згадував.

– Значить, ви мені оце так просто про все це розказали…

– Казку я тобі, синку, розповів, – дід Тимоха вже не посміхався. – Ви чужі тут, ми давно живемо. Не кожній сорочій чи собачій казці віримо. А в що віримо – про те нікому знати не дано. Хочеш – ображайся на старого діда, хочеш – вір йому, але ось і ти тепер про тайгові скарби знаєш. Тільки в наших краях казкам про золоту річку навіть старі люди вже вірити перестали.

Відразу зриватися й іти, образивши тим самим дідка, Гармаш не хотів. Сидячи зі старим на призьбі, він викурив іще дві цигарки, розпитав для годиться про інші місцеві легенди, а коли нарешті вирішив – пора, попрощався і, щойно відійшов далеченько, не стримався – припустив бігом. Не добігаючи до центру села, зупинився, стишив кроки.

Куди, власне, він женеться?

Кому буде цікава історія, почута від вісімдесятирічного діда?

І чи не зміниться ситуація, що склалася, в гірший бік, якщо стане відомо: він, Павло Гармаш, став восьмою людиною, яка не просто знає про існування золота в нетрях тайги, не лише повірила в можливість дістатися до нього, а знає, де можуть зберігатися ті самі папери і приблизно уявляє собі їхній зміст.

Тепер Гармаш міг пояснити Соболю, чому Спиридон Рогожин не хотів відходити далеко від свого рідного села. Жодних сентиментів до старої батьківської хати на околиці бандит не мав. Зате був переконаний: Данило Назаров навмисне законопатив його за ґрати. Ні до якого Томська і тим більше – до Петербурга папери не пішли. Хазяїн залишив їх собі, і коли почалися революція та війна, вирішив приховати до кращих часів. Навряд чи він носив цінні папери з собою. Стороннім людям так само довіряти боявся. Тому напрошувався єдиний висновок: папери, в яких, імовірно, сказано, як дістатися до золота, заховані десь у будинку.

Павло був певен, що не помиляється, припустивши: Спиридон переказав своїй коханці Любці Хорошиловій цю історію. Не просто так, а з далеким прицілом: вона мусила спробувати обнишпорити колишні назарівські хороми. Причому Рогожин напевне здогадувався, де саме слід шукати сховок. Ось шоста людина, котра знає таємницю. До того ж Любка цілком може бути живою і здоровою.

Згодом, коли обставини склалися не на їхню користь, Хорошилова з сином мусила тікати подалі від цих місць. Але хлопчик Федя, коли підріс, просто мусив почути від матері розповідь про долю діда, батька і заодно – про те саме золото, через яке батька вбивцею назвали і тим самим подальшу долю хлопця вирішили. Хто заважає Федорові знову почати пошуки? Ось сьома людина, яка все знає. І вона не просто жива.

Федір Рогожин убиває.

То чи варто йому, Павлові Гармашу, аж так поспішати поділитися з кимось власним відкриттям?

Принаймні не тепер, вирішив він. Спочатку треба глянути, що там, у клубі. Чи то пак – у будинку поміщика Назарова.