Текст книги "Шукачі скарбів"

Автор книги: Андрей Кокотюха

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 22 страниц)

Раніше

Довідка

Наприкінці XIX століття в Сибіру будують залізницю. Це зумовило виникнення величезного потоку переселенців. Західний Сибір став головним районом у колонізаторській політиці Російської імперії. У результаті міграційних процесів кількість мешканців регіону збільшилося в 1897 році до 5,4 мільйонів. У 1896 році лише в Тобольську губернію приїхало понад 43 тисячі переселенців. Ці процеси спричинили зростання промисловості і в цілому підвищило господарську роль Сибіру в складі Росії.

Та зміни відбувалися дуже повільно. Одна лікарня тут припадала на 28 тисяч мешканців, один лікар на 22 тисячі хворих, а одна акушерка на 54 тисячі жінок. Збільшення населення поставило на порядок дня питання про необхідність невідкладної допомоги тим, хто приїхав у Західний Сибір. Як писав відомий сибірський громадський діяч Микола Ядрінцев, «у справі забезпечення переселенця необхідна допомога держави, оскільки випадкові й приватні пожертви не можуть правильно забезпечити всіх потреб… Але, крім урядової допомоги, звичайно, бажана й участь суспільства».

Сибірські губернатори писали в імперське міністерство внутрішніх справ, що користь від переселенської політики можлива лише у випадку, коли на місцях поселенці будуть мати розумне і в перші роки постійне опікування в особі представників місцевих закладів у справах селян.

ЗАХІДНИЙ СИБІР
Перша половина XX століття

1911 рік

Тюменський повіт

Томська губернія

Він не їв третій день.

Здається, третій. Він ніколи не думав, що зможе так швидко збитися з ліку днів, щойно в його розрахунках трапиться збій. У середині жовтня дні дуже короткі, і вже починає сипати перший сніг. Ним він і харчувався. Спробував гризти кору з дерев, як це робили відважні герої Джека Лондона, але вона ставала колом у шлунку, його знудило, тому вирішив обійтися снігом.

Усе ж таки не вдалося обхитрувати природу. Поки залагоджували в Петербурзі всі справи, збігло сибірське літо, і можна було відкласти експедицію до наступного сезону, та ніхто не хотів більше чекати. Думалося – встигнуть до холодів, але природа цього року наче навмисно вирішила не підпускати зухвальців до своїх таємниць: морози вдарили раптово, не забарився й перший сніг.

Коли йому випав жереб вирушати в путь, харчів зібрали з тим розрахунком, аби вистачило на три доби. Рівно стільки треба йти, щоб дістатися до Данилівки, звідки дослідники вирушили в дорогу лише два тижні тому. Але на третю добу, коли його наздогнав перший сніг, він зрозумів —

заблукав, збився, і тепер лишається рухатися навмання, по можливості хоча б приблизно тримаючи курс на схід. Тому харчі розтягнути не вдалося, і ось тепер він удруге ліг спати і втретє прокинувся без смаку їстівного в роті.

Рюкзак спорожнів, але він уперто волік його на спині. Крім рюкзака, він ніс на плечі мисливську рушницю, в якій лишився один набій, і той з дрібним дробом, та мисливський ніж на поясі. Він мав надію на ніж, на компас, на власну пам’ять та обіцяну колись циганкою щасливу зірку. Коли над верхівками дерев з’являлися небесні світила, він намагався вишукати в сузір’ях ту саму, свою, одну-єдину.

А ще його гнав уперед голод.

Учора вдень йому здалося, що компас допоміг йому повернутися на потрібний курс. Якщо це так і є, то треба відняти втрачений на блукання час. І хоча не можна напевне впізнати в тайзі якусь окремо взяту ділянку, він чомусь переконав себе: за кілька годин перед ним відкриється та сама галявина. Це означає порятунок.

Зненацька насунула темрява, хоча лише починало сутеніти. Сильний порив вітру штовхнув його в спину, чоловік зупинився біля найближчої сосни з товстим стовбуром, притулився до неї, здавалося – прикипів, приріс. Верхівки дерев зловісно зашуміли, чоловік закашлявся, провів рукою по обличчю, міцно стиснув зуби, виставив голову вперед і рушив далі, опираючись вітрові, що кидав у нього сухе біле кришиво. Насунувши щільніше шапку на голову, чоловік, зупинившись на мить, упевнено взяв праворуч і рушив далі, прикриваючись правицею від снігових ляпасів. Падав, підводився, знову падав, земля притягувала до себе, обіцяючи не тепло, але перепочинок. І якщо трохи полежати, ніби шепотіла вона чоловікові, то скоро огорне бажане тепло, потім прийде сон, сон, сон, наче на м’яких пухових перинах…

Чоловік усвідомив – цього разу, лігши, стати на ноги не зможе. Викрикуючи зрозумілі лише йому слова назустріч вітрові, він став рачки і поповз, волочачи за собою по землі рушницю. Зупинка означала смерть.

Дерева раптово ніби розступилися перед ним, і чоловік виповз на ту саму галявину. Помилитися неможливо – ось сосна, зрубана ними й покладена скраю верхівкою туди, звідки люди прийшли. Він виповз просто до зваленого стовбура, трохи з іншого боку, ніж треба. І відразу, ніби довкола не бушувала завірюха, вирахував радіус похибки. Бог є, він любить Свого вірного слугу й раба – чоловік зрозумів, що якимось дивом йому вдалося повернутися на вірний шлях, не надто занурившись у незвідані нетрі тайги. Отже, він вчасно схаменувся.

Тепер уже недалеко.

Ще один ривок, тільки підкріпити сили.

Він нічого не бачив, але поповз уздовж галявини, приблизно пам’ятаючи, де вони залишили позначку. Він втратив відчуття часу, тому не міг точно сказати, скільки лазив по землі, поки рука сама не наштовхнулася на вбитий у землю міцний кілок, вже трошки припорошений снігом. Зараз треба стати на ноги. Спираючись на кілок, чоловік випростався, повернувся спиною до вітру, який на просторі галявини зовсім розгулявся. Потім, знову взявши рушницю на плече, розвернувся і, намагаючись триматися на вітрюгані рівно, відрахував п’ять кроків у бік зваленої сосни.

Зробивши останній крок, упав навколішки, витягнув із піхов ножа і почав затято довбати землю, що вже встигла добряче промерзнути. Місце, де закопаний запас продуктів, визначив одразу, по грудках землі. Адже минуло лише десять днів відтоді, як вони пішли звідси. Розходившись, чоловік навіть упрів, і відчувши, як піт тече під теплим одягом по спині, не втримався й зареготав. Відкинув теплі рукавиці, розстебнув теплу шинель і працював далі.

От Чалий, ну молодець, сучий син! Знав – треба буде відкопувати, тому звелів закопати мішок не дуже глибоко. Хоча довелося-таки досить довго подовбати землю, зусилля не лишилися марними – під лезом відчулася тканина, ще трохи терпіння – і ось уже чоловік відповзає з мішком до краю галявини, під захист дерев. Не витримав, вирішив не возитися з вузлом – просто розрізав його ножем. Рука жадібно пірнула в надра мішка і схопила перше, що намацала зверху: бляшану банку з тушонкою. Ще в мішку знайшлася ковдра, твердий, схожий на камінь буханець хліба, дві бляшанки з тушонкою на самому дні і нарешті фляга. Він особисто поклав її в мішок, завбачливо наповнивши французьким коньяком, пляшку якого придбав за шалені гроші в лавці одного томського купчика. Корок не хотів піддаватися, та чоловік, відчувши раптом несподіваний приплив сил, наліг на нього мало не всім тілом і домігся свого.

Жадібно і спрагло він зробив добрячий ковток. Тепло приємно розтеклося тілом, але сп’яніння не відчувалося. Хоча випив чоловік натщесерце й був дуже змучений, алкоголь лише зігрівав усередині. Лише після другого ковтка в голові запаморочилося, і чоловік рішуче загвинтив флягу, приладнав її до паска, взявся до консервної бляшанки. Чомусь спало на думку: це ж Наполеон вигадав консервоване в бляшанках м’ясо для своїх солдатів. Отже, він тут, у тайзі, майже наполеонівський вояк. Або й сам Наполеон… Ясно, починав діяти французький коньяк…

Лезо мисливського ножа несподівано тріснуло й переламалося навпіл. У темряві чоловік цього не бачив, але почув якийсь дивний звук, торкнувся рукою до краю уламка, ще не вірячи, що Господь ось так просто відвертається від нього, раба Свого, щойно подарувавши благеньку надію на порятунок.

Чоловіка охопив справжній відчай. Мимоволі на очі навернулися сльози – в дитинстві він так само плакав, коли траплялися якісь невдачі. Уламок виявився непридатним для того, аби відкрити банку. Відкинувши його, чоловік почав гамселити бляшанкою об стовбур. Помацавши біля себе, знайшов під снігом якусь палицю, спробував продовбати кришку нею, далі почав тиснути на бляшанку пальцями, гризти зубами краї, хоча розумів – ось так починається божевілля. Коли змусив себе змиритися з черговою невдачею, вітер почав поступово вщухати. Навіть трошки посвітлішало довкола, хоча сибірська ніч уже впевнено вступила в свої права. Над його головою з-за хмар виплив місяць. Раптом стало дуже тихо, вітер навіть перестав гратися верхівками дерев.

У чоловіка були сірники. Можна розпалити вогонь, великий вогонь, справжнє тайгове кострище. Загорнутися в ковдру і нарешті поспати. Він має на це право: до людського житла лише день, та й за галявиною хащі вже не такі густі, не заблукає. Підібравши уламок ножа, чоловік заходився колупати ним змерзлий буханець, як міг, розминав його пальцями й відправляв до рота. Ковтати не поспішав – спочатку відігрівав, давав розтанути, наче карамельці, потім смоктав, і вже тоді пускав у роботу зуби. Голод у такий спосіб він приглушив на диво швидко. Тепер, поки знову не налетів вітер зі снігом, пора братися до вогнища.

Тишу порушило моторошне виття. Це не вітер.

Чоловік заціпенів, розуміючи, що означають подібні звуки. Йому досі дивом удавалося уникнути зустрічі зі справжніми господарями тайги, і тепер небо посилає йому ще одне, мабуть, найжахливіше випробування.

Виття наближалося. Хижаки вочевидь ішли по сліду. Аж тепер чоловік помітив, що тримається за вітром. Він відкинув ковдру, звівся на рівні ноги. Рушниця з одним зарядом, але все ж таки можна прийняти короткий бій.

Завило вже зовсім поруч. На тому боці галявини майнули недобрі зелені вогники. Серед дерев їх було рясно, вони наближалися.

Чоловік звів курок. Щойно перша пара вогників наблизилася настільки, що можна було вгледіти обриси тварини, він стрельнув, почув скавчання, переможно вигукнув, перехопив рушницю за дуло і, хекнувши, наче дроворуб, опустив міцний приклад на голову першого ж вовка, який опинився поруч…

Вітер гуляв у трубі. За вікном мело.

Шкільний учитель називав надто ранню навіть для їхніх суворих країв зиму наслідком якогось циклону. Отець Герасим – карою Божою. Силантій Рогожин так і не визначився, кому вірити. Він, звичайно, молився щовечора перед сном, ходив до церкви щонеділі та на свята, але дотримання цих ритуалів аж ніяк не пов’язував із глибокою вірою в Бога. Так само Рогожин умів розбирати написане й виводити на папері нерівні літери, та розумів – освіченою людиною назвати себе не може. Але була тут одна обставина: отець Герасим свій, а вчитель – засланий на поселення, якому государ дозволив учити дітей грамоті. Тому Рогожин більше був схильний вірити сільському священику, аніж політичному каламутнику, висланому сюди за вироком суду. Через те він завзятіше хрестив лоба, коли від чергового пориву вітру здригалося скло у вікнах.

Коли Силантій нарешті зібрався загасити лампу, аби не палити дурно гас, скло знову дзенькнуло. Але не від вітру – хтось дряпався ззовні.

Рогожин нашорошив вуха, завмер. Стук повторився. Він узяв лампу, ступив до вікна, присвітив. За склом маячила людська постать.

Накинувши на плечі кожушок, Силантій вийшов у сіни, відсунув міцний засув на дверях, визирнув на вулицю. Вітер відразу жбурнув у нього снігом, Рогожин утягнув голову в плечі, обережно посунув уздовж хати, зазирнув за ріг. Під стіною на землі хтось лежав.

Спочатку Силантій злякався – кого ж це вітром привіяло? Мабуть, лиходій – чесні люди отак поночі не ходять. А прийшов незнайомець явно з тайги: хутір Рогожина стояв на самій околиці Данилівки, за ним відразу починалися хащі. Незнайомець поворушився, застогнав, і Силантій ураз перестав боятися: ким би не виявився нічний гість, зараз він безпорадний і безпечний. Перехрестившись, Рогожин підхопив незнайомця попідруки і заволік до сіней, а потім – до теплої хати. Кинувши прибульця, наче мішок, посеред світлиці, він поквапився зачинити двері, і лише тоді перевернув чоловіка обличчям догори.

Він його ніколи раніше не бачив. Зарослий бородою, яка стирчить клоччям у різні боки, простоволосий, хоча без шапки не вийдеш навіть до вітру, без рукавиць. Худий, брудний, на плечах – порожній рюкзак. З лівого рукава шинелі ніби хтось висмикнув шматок, довкола запеклася кров. Незнайомець, здається, знепритомнів, опинившись нарешті в теплі.

– Силантію, що там? – озвалася сонним голосом жінка з ліжка.

– Ай, заткни писок, дурепо! Світла сюди давай, хутко! Більше світла, води грій, ворушися, мать твою так!

– Ох ти, Господи, царице небесна! – закректала дружина, вилізла з-під стьобаної ковдри, але, побачивши посеред світлиці чоловіка, зойкнула, перехрестилася, піднесла лампу ближче. – Матір Божа! Це хто ж такий?

– Не твоє собаче діло! Воду грій, воду! Дров давай більше, ворушися!

З лежанки вистромилася кудлата хлопчача голова.

– Батю, чого там?

– Хоч ти цить! Лежи там, заразо, без тебе розберуся!

Голова зникла – Спирка знав крутий батьків норов. Коли щось не так, він міг «приласкати» і жінку, і сина канчуком, віжками, поліном, словом – усім, що підвернеться під руку.

Постоявши над незнайомцем якусь хвилину, Силантій повернувся до образів у кутку, перехрестився й заходився роздягати прибульця. Під теплою добротною шинеллю, не інакше – офіцерською, був теплий шерстяний светр. Під ватяними штаньми – ворсисті кальсони. Кисті рук обдерті, на лівій – виразний свіжий слід від вовчих зубів. Силантій мав на руці таку саму позначку – минулого року бився з вовком, що повадився різати худобу по селу, і його, як кращого мисливця, громада найняла за десять червінців, аби він уполював паскудника. Правда, руку Рогожина вчасно обробив фельдшер і зараження не відбулося. А цей бідака невідомо скільки часу йшов тайгою, покусаний та обдертий.

Під ворсистою натільною сорочкою Силантій щось намацав. Ще раз перехрестивши лоба, він запустив руку під білизну і витягнув розшитий кисет. Тютюну в ньому не було, лише відчувалося щось, схоже на камінець. Знявши кисет із шиї непритомного чоловіка, Рогожин розкрив його, витрусив вміст на свою широку грубезну долоню. Окрім камінця, висипалося ще щось.

– Світла сюди! – голосним шепотом звелів він жінці, а коли вона піднесла лампу, придивився і видихнув: – О-ох ти-и, Господи!

Неправильної форми камінець виявився самородком. Він лежав на долоні, перемішаний із невеликою кількістю золотого піску. Силантій, злодійкувато зиркнувши на образи, висипав усе назад у кисет, затягнув шворку, запхав здобич у свою кишеню.

– Убивець? – обережно запитала жінка. – Хто тільки тайгою не швендяє…

– Не схожий… Хоча біс його батька знає… Прости, Господи, – Рогожин вкотре перехрестився. – Оклигає – відразу про своє золото запитає.

Він обвів зосередженим поглядом світлицю, зупинив його на сокирі, що лежала біля печі. Дружина, перехопивши погляд і вгадавши чоловікові наміри, вчепилася йому в руку, зашепотіла:

– Гріх, гріх, Силантію, побійся Бога! Коли вже так, то неси його в тайгу, далеко неси, хай сам помре, хай сам…

Незнайомець застогнав. Хлопчача голова знову обережно вистромилася з-за пошитої з клаптиків завіси. Але тепер батько не звертав на Спиридона жодної уваги. Він схилися над незнайомцем і намагався зрозуміти, що той говорить, ворушачи порепаними губами.

– Марить, – промовив він нарешті.

– Лікаря треба, – подала голос дружина.

– Де я йому лікаря знайду! На весь повіт один фельдшер, і той… – Рогожин відмахнувся. Дорогий повітовий лікар приїздить лише до родини місцевого пана, Данила Назарова. На честь його назване їхнє селище – Данилівка. Решту народу обслуговує фельдшер, той самий, який вчасно обробив покусану руку Силантія. Але після того, як завжди, запив, два дні з рогожинської сарайки не вилазив, лише пив, спав та похмелявся. Потім Силантій сам запряг коней і повіз його до Томська, здавати на руки дружині й чотирьом дітям, уже звиклим до батькових загулів. Так чи інакше, навіть якби Силантій хотів привезти до незнайомця фельдшера, він би не встиг. Нічний гість, як йому здалося, доживає останні дні.

Коли не години.

Повіки чоловіка здригнулися, розтулилися. Він дивився на Силантія червоними каламутними очима.

– Я… де я? Дан… Дани…

– Данилівка, – проковтнувши якийсь клубок, що раптово став у горлі, мовив Рогожин.

– Дійшов… До Томська мені…

– Ти, чоловіче, до дверей не дійдеш. Гориш увесь. Лежи спокійно.

Деякий час Силантій, його дружина та син чули тільки уривчасте хрипке дихання. Потроху воно стало рівним, чоловік заговорив уже більш осмислено та чітко.

– Здається… я серйозно захворів, – з голосу Рогожин зрозумів – не лісовий лиходій, сам із панів. – Голова зараз розколеться… Дайте води…

Пив він жадібно, спорожнив два кухлі, перевів подих, підніс руку й мацнув себе по грудях. Силантій із дружиною перезирнулися.

– Де… Тут були… Кисет, зразки…

– Бог з тобою, – відмахнувся Рогожин. – Хрест на шиї був, більше нічого. Ось тобі хрест!

– Де ж вони… Чор-рт… – голова незнайомця безсило опустилася на підлогу. – Тепер ніхто… ніхто не повірить…

– Ти хто такий сам, звідки? Бачу, ласкавий пане, тебе вовки приголубили…

– Було діло… Дивно якось усе… Я одного застрелив, другого вдарив… Думав – усе, гаплик, вони раптом… Ну, відступили… Я – далі в тайгу, як вогонь розклав – не знаю… Вони мене вчора увесь день гнали… гнали… Де ж вони… – незнайомець знову провів собі по грудях і раптом, закривши очі, зомлів. Видно, розповідь про свій дивний порятунок забрала в нього останні сили.

Зате Силантій Рогожин не бачив у тому, що сталося з незнайомим паном, нічого дивного. Видно, він підстрелив вожака зграї, коли той першим кинувся на здобич. Знаючи поведінку вовків, Силантій зрозумів: раптово лишившись без вожака, вони тимчасово відступили. Все ж таки проти них стояла озброєна людина. За той час, поки звірі лишили його в спокої, чоловік розклав багаття й міг якийсь час тримати хижаків на відстані. Потім вони вирішили загнати жертву, і лише завдяки посмішці долі незнайомець не залишився в тайзі, роздертий гострими вовчими іклами.

Рогожин випростався, зустрівся поглядом із сином, і хлопчина миттю зник за завіскою. Жінка перелякано присіла на лавку. Силантій розтиснув кулак, акуратно висипав несподівано знайдений скарб на середину дерев’яного столу, промовив сам до себе:

– Зразки, кажеш… Ну-ну… Може, ти там іще щось ховаєш…

Спочатку він старанно обстежив кишені штанів, потім узявся за шинель. Пошуки увінчалися успіхом – за підкладкою щось зашурхотіло. Вона була старанно зашита грубими нитками. Рогожин розрізав їх ножем, жадібно засунув пальці в дірку й витягнув складений учетверо аркуш цупкого паперу. Він розгорнув його, довго розглядав незрозумілий малюнок, якісь позначки, цифри та літери. Рогожин не розумів нічого, але стало ясно одне: цей аркуш і золото з кисету пов’язані одне з одним. Видно, грамотна людина зможе розібратися, як знайти в безмежних просторах тайги місце, вказане, без сумніву, на цьому аркуші, де золота багато, навіть дуже багато. Але сам Силантій Рогожин не міг розібратися в цьому без сторонньої допомоги. Тому згорнув аркуш і запхав собі під сорочку.

Незнайомець знову заворушився, застогнав, потім з рота почали випадати окремі фрази:

– Чалий… нога… Громов, Сатін… смерть… вовки… Нелюбов сказав… Дійти… Зразки… Зразки…

Помирав незнайомець усю ніч. Він то непритомнів, то знову починав марити якимись прізвищами, кликати до себе якихось людей, шукати свої зразки. Рогожин та його жінка мовчки сиділи на лавці. Жінка тихо плакала, Силантій хрестився, час від часу виймав розмальований аркуш, дивився на нього і знову ховав ближче до тіла.

Смерть забрала гостя під ранок. Рогожин звелів жінці одягатися, одягнувся сам, запріг сани. Удвох вони натягнули на мерця його одяг, потім затягли на сани, і Силантій поїхав просто під будинок Данила Назарова. Попросився до самого в світлицю, а коли той незадоволено вийшов, коротко розповів: прийшов до нього на хутір незнайомець із тайги, нічого не встиг пояснити – спочатку марив. Потім віддав Богові душу. Пачпорту при ньому нема, хто він і звідки – невідомо.

Данило Назаров вийшов за ворота, придивися до бородатого обличчя. У нього виникла велика підозра, що чоловік цей – один із тих божевільних, котрі десь місяць тому шукали в Данилівці такого самого божевільного, який о цій порі поведе їх у такі хащі, куди навіть лихі люди не ховаються від імператорської поліції. Ніхто не ризикнув їх вести, божевільні переночували в добрих людей і пішли собі далі. Відтоді про них ні слуху, ні духу. Не вони перші в тайзі зникали…

Звичайно, своїми здогадами поміщик Данило Назаров не поділився з мужиком Силантієм Рогожиним. Звелів лише закопати тіло на краю сільського цвинтаря, поставити дерев’яний хрест, а отець Герасим відслужить по новопреставленому панахиду.