Текст книги "Шукачі скарбів"

Автор книги: Андрей Кокотюха

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 22 страниц)

4

Восени 1950 року за загадкових обставин загинув Павло Гармаш, капітан міліції, начальник відділу карного розшуку по боротьбі з бандитизмом невеличкого містечка на Чернігівщині. Вдовою залишилася його молода дружина Ольга, сиротою – донька Оксана, дівчинці щойно виповнився рік.

На перший погляд, немає нічого загадкового в тому, що міліціонер загинув від бандитської кулі, випущеної з-за темного рогу. Ховали його урочисто, труну несли міліціонери в парадній формі, на могилі тричі грянув прощальний салют. Але тіло загиблого чоловіка дружині не, показали зблизька. Обрядили в нову форму та видали для прощання уже в труні. Вже ця обставина насторожила Ольгу, яка знала про свого чоловіка таке, про що не здогадувався жоден мешканець містечка. Згодом до неї дійшли чутки: Гармаша застрелили, але не в спину з-за рогу, а впритул, у груди, і залишили стікати кров’ю.

Близько до себе капітан міліції, колишній фронтовик-розвідник підпускав темної ночі на вулиці лише добрих знайомих. Та які можуть бути знайомі на вулиці серед ночі? За ним приїжджала службова машина, вона ж завозила грозу бандитів назад додому, коли не треба було лишатися спати на стільцях у відділі. З якого це переляку він вирішив пройтися, та ще й дощової жовтневої ночі?

Висновок один: Павла Гармаша вбили в іншому місці, під час якоїсь зустрічі й розмови, а труп перенесли, аби якось виправдати постріл у міліціонера. Вбивати Гармаша, напевно, не збиралися – надто бідною виявилася фантазія в його ворога. Чи, швидше, ворогів. Раз убивство не заплановане, значить, Ользі слід стерегтися: тепер убивць чоловіка зацікавить вона.

Про все це вдову попередили Дмитро і Кость, чоловікові друзі. На похоронах їх не бачили, вони прийшли через три дні, потайки, вночі. Дмитро жив десь під Проскуровом, Кость осів у Києві, стосунки фронтові друзі підтримували стійкі, але не афішували їх. Тепер, коли вбили Павла, настала черга Ольги дізнатися про їхню спільну таємницю.

– Подробиць твоя бабуся сама не знала, – пояснила Галі мама. – І зрозуміло, що я знаю ще менше за неї. Коли у двох словах, то таке: відразу після війни, в сорок шостому році, твій дід і ще четверо його друзів хотіли знайти десь у Західному Сибіру дуже великий скарб. Багато золота. І вирішили зробити цей скарб золотим запасом України. Словом, вони вирішили побудувати в сибірській тайзі щось на зразок незалежної держави.

– Ти… ти це серйозно?

– Настільки, наскільки серйозно казав мені це твій пан Кость. Ідея в них така була: вільна Україна в сибірській тайзі. Ясно, не вийшло в них нічого. Далі красивих ідей не пішло. Але там справа не в ідеях. Хоча, сама розумієш, у ті часи за таке – показовий судовий процес і смертний вирок націоналістам та ворогам народу. Справа в іншому: золото хлопці таки знайшли. Реальне золото. Твій дід, справжній дід, Павло – він знав, як дістатися до скарбу. Описав їхній точний маршрут у зошиті, навіть щось подібне до карти намалював. Не знаю, як уже там і що, але свою ідею вони відклали. Потім хтось провідав про той скарб у тайзі, хлопці мусили розбігтися в різні боки. Зошит у Гармаша Павла, діда твого, десь зберігався. Оце й усе.

Спочатку Галині перехопило подих. Та потім здоровий глузд почав брати своє. Слабо в усе це вірилося: сорок шостий рік, Сибір, золото, держава в тайзі…

– Чому саме в тайзі?

– Про це, до речі, я досить багато знаю. Мама секрету не робила. Коли в нас тут голод почався, вирішили люди потроху тікати. Не всі такі дурні були, Галю. Хто в більшовиків із обрізів стріляв, хто покірно пухнув від голоду. А дехто добро продав – і подалі, в степи Казахстану чи сибірську тайгу, комарів годувати. Та краще вже комарів, аніж Совєти, – Галина ніколи й подумати не могла, наскільки її мати може бути, як тоді казали, просунутою в усіх цих політичних справах. Виходить, вона тривалий час не проявляла себе. І якби не нові часи, навряд би вона скоро розсекретилася. – Справжньої радянської влади там ніколи не було. Формально – так, а в глухих поселеннях, на хуторах – яка до біса влада Рад? А потім, там уже давненько українці осіли.

Так Галя дізналася: ще від початку двадцятого століття люди з українських земель розбредалися по світу на лови кращої долі. Хтось їхав за океан, хтось осідав у безмежних тайгових просторах Сибіру. Після громадянської війни, коли Україну вперше почали морити голодом, її прадід разом із родиною подався в тайгу. По дорозі дівчинка-первісток померла, не витримала переїздів. Син Павло народився в Гармашів уже на новому місці, коли вони прибилися до невеличкого села в глухому сибірському урочищі й завели власний хутір.

У тому селі, Данилівці, доживали свій вік старенькі діди й баби. Нечисленна молодь на той час майже вся полягла на фронтах: хто воював за адмірала Колчака, хто проти нього, хто сам по собі розбійничав у тайзі, нападаючи на червоних, колчаківців та мирних жителів. Місце для того, аби заховатися й пустити коріння, виглядало ідеальним. Тому Гармаші, як наймолодші, потроху ховали корінних жителів Данилівки на місцевому цвинтарі за селом, попід самою тайгою. Згодом сюди прибилося ще кілька родин з України. Як вони знайшли своїх, лишалося тільки гадати. Данилівка потроху оживала, відбудовувалися хати, міцно ставали на ноги господарства. Земляки йшли сюди, приваблені чутками. Приходили люди з інших країв – у пошуках кращої долі після громадянської війни з насиджених місць піднімалися родини по всьому Сибіру. Але українців у Данилівці далі лишалося найбільше, хоча багато хто змінював прізвища на російський манер. За негласною домовленістю хазяї стримували себе, аби не пішла про них слава, як про куркулів. Адже відомо: ті, хто вміє господарювати на землі – вороги Радянської Влади. Тому колгосп «Червоний Жовтень», організований тут у тридцятих роках, задніх не пас, але й у передові господарства вперто не вибивався. Час від часу, збираючись разом, «сибірські» українці говорили про те, що нині слід перечекати, закріпитися, не проявляти себе, не афішувати власних традицій на чужій землі, але тримати тут своїх людей при владі. Словом, дві третини села жили ніби в змові проти Радянської Влади. Прийнявши її про людське око, тримали величезні дулі в кишенях.

Звідти, з Данилівки, Павло Гармаш у сорок першому пішов на фронт. Туди повернувся, брязкаючи медалями.

Десь у тих краях шукав і знайшов скарб.

Усе це сприймалося не інакше, як красива легенда. Та Галя не перебивала маму. Власне, про українські поселення в Сибіру вона знала трошки більше, аніж про дідів скарб, але так само небагато. Адже її мама познайомилася з Павлом Гармашем уже коли він перебрався з Сибіру в Україну і ловив тут, на Чернігівщині, бандитів. За материними словами, Галина бабця так само слухала чоловіка, роблячи очі круглими, але так само не всьому вірила. Він говорив так палко, як говорять усі, хто конче прагне прикрасити дійсність.

– Ну, а що з тим зошитом вийшло?

– Подробиці тобі нехай пан Кость розкаже. Він свою адресу залишив. Я й сама не все знаю, – призналася мама, потім, витримавши невеличку паузу, додала: – Зошит після смерті твоєї бабці переховувала я.

– Ти? – у Галі забракло слів, аби виказати почуття, що охопили її.

– Мама так само не могла мені всього пояснити. Просто коли відчула, що скоро помре, дала його мені й просила заховати далеко, нікому нічого не казати й берегти сховок. Прийде час – про зошит запитають. Якщо не запитають, я мусила передати його на зберігання комусь із своїх дітей.

– Що означає оте «прийде час»?

– Поняття не маю. Твоя бабуся назвала три прізвища – Сотник, Бражник, Кохан. У кожного з них є стара фотографія – груповий знімок, зроблений влітку сорок четвертого року. Де саме – не так важливо, головне – дата стоїть на звороті кожного фото. Ось таке, дивись.

Мама вийшла до сусідньої кімнати, повернулася з томиком «Прапороносців», який завжди чомусь стояв на видному місці в книжковій шафі, хоча ніхто в родині Чубуків не вважав себе палким прихильником творчості Олеся Гончара. На очах у доньки обережно ножицями підчепила папір на звороті обкладинки й видобула звідти невеличке, дев’ять на дванадцять, трохи пожовкле від часу фото. Галя буквально висмикнула його з материної руки, вп’ялася в нього очима.

Четверо молодих хвацьких фронтовиків стояли пліч-о-пліч, п’ятий присів перед ними. Крайній ліворуч наставляв «ріжки» своєму сусідові, в якого був найсерйозніший з усіх вираз обличчя. Він навіть виструнчився перед об’єктивом. На плечах молодого вусаня, що стояв третім ліворуч, були погони з відзнаками старшого лейтенанта. В обличчі того, хто примостився спереду, Галя вгадала щось невловимо знайоме.

– Це… – юна тицьнула пальцем.

– Кость Сотник, – підтвердила мама її здогад. – Пан Кость. Старший лейтенант – твій дід, Павло Гармаш. Ліворуч від нього – Дмитро Кохан, по боках – Юрко Бражник і Гриць Коломієць, його вбили. Не на війні, тоді… Ну, словом, я ж тобі кажу – подробиць не знаю. Значить, або самі вони, або ті, хто отримає від них таке фото, повинні прийти по зошит. Навіть якби чекати довелося сто років. Бачиш, минуло менше часу.

– Це все добре, – Галя ще раз подивилася на усміхнене дідове обличчя, повернула знімок матері. – А ніхто не сказав, що з усім оцим ми повинні тепер робити?

5

– Ось так, Галю, все скінчилось, – завершив розповідь пан Кость, і дівчина з подивом відзначила: час пролетів зовсім непомітно, хоча оповідач говорив кострубато, не вдавався до художньої обробки, лише переповів їй сухі факти з того, що сталося з ним та його друзями в тисяча дев’ятсот сорок шостому році. – Ті, хто знав про записи твого діда й шукав їх, були впевнені – Павло передав зошит комусь із нас. Він збирався це зробити, але потім передумав: у нас тоді в кожного були родини, і він не хотів підставляти всіх під небезпеку.

– Виходить, Гармаш, – дівчина ще не наважувалася назвати того вусаня з фотографії своїм дідусем, – підставив свою?..

– Навряд чи ви можете засуджувати його, Галю, – похитав головою пан Кость. – Думаю, Павло діяв за законами парадоксальної логіки: навряд чи ті, хто полював за зошитом, припустять, що Гармаш довірить таємницю дружині чи, Боже збав, дитині. Але водночас навряд чи хтось міг би на секунду припустити, що він свідомо наражатиме на небезпеку когось із нас, віддаючи записи на зберігання в інші руки. Ми – Павло, Дмитро, Юрко і я – збиралися розділити записи на чотири частини…

– Розірвати зошит?

– Так точно. Розірвати його і тримати кожен свою частину в себе. Адже ніхто не знав, що буде з країною далі. Ми мали ідею, мали змогу дістатися до золота, але не знали, як тим скарбом правильно розпорядитися. Розумієте, надто швидко вся історія випливла. Власне, той, хто видав нашу таємницю, лише виторговував собі життя. Про наші плани він зовсім не знав, говорив лише про скарби. Ну, і почалося…

– Виходить, ви не встигли розділити… розірвати зошит?

– Не встигли. Спочатку всі розбіглися по країні. Юрко – той узагалі загубився на сибірських просторах, а ми повернулися на Україну і вже тут розійшлися. Потім, коли вороги напали на слід Гармаша, він довго морочив їм голову. На той час він, аби ви знали, вже встиг стати в Чернігівському краю кращим мисливцем за бандитами. Належав, коли хочете, до категорії недоторканих. За нього попервах було кому заступитися навіть у ті часи. Та згодом Павло гостро відчув небезпеку, ми зустрілися, домовилися про подальші дії. Факт зустрічі приховати від тих, хто йшов нашими слідами, я так собі думаю, не вдалося – ті, хто полював за зошитом, почали рішучі дії. В результаті Павла ми втратили. Але оскільки про нашу зустріч знали, то й вирішили: таємницю зберігає хтось із нас трьох. Тут уже довго переховуватися не вийшло – на початку п’ятдесят першого року ми опинилися в сусідніх камерах, почалися допити. Тоді, знаєте, не дуже дошукувалися причини, аби посадити. Знаєте, що врятувало? Ті, хто полював за Павловими записами, самі не були всесильними. А розкрити таємницю ще комусь означало поставити під удар себе: носіїв подібної інформації негайно накажуть знищити. І не буде ніякого «золотого дна». Потім почалися кадрові перестановки в МДБ, потім Сталін помер, амністія спочатку злочинцям, потім – ворогам народу, далі Хрущов свою доповідь прочитав, ну, про це тепер не лише «Огоньок» пише.

– Я в курсі.

– Словом, ситуація така склалася, що не до нас із нашими скарбами. Навіть більше скажу: ті, хто нашу справу переглядав, реготали. За що тільки, мовляв, посіпаки ворога народу Берії людей не саджали. Вже не знали, яку казку придумати. Нам усе це на руку. Правда, вирішили поки не світитися, а раз зошит у Павлової вдови зберігся, хай далі в неї буде. Далі, – пан Кость зітхнув, – сталося те, що ми мусили передбачити, але так само не врахували. Прізвище вашого діда… того, кого ви знали, як вашого діда – Хоменко?

– Я ж вам казала.

– Ольга, Павлова вдова, ваша бабуся, дуже перелякалася. Не скажу тепер, знала вона чи ні про наш арешт. Але й без того вбивство чоловіка та ще зошит, який він їй залишив із відповідними інструкціями, налякали жінку, а вона була ще молодою, гарною… Відбула півроку по смерті Гармаша, зібралася, дитину на руки – і до своїх батьків, на Полтавщину. Вдруге взяла шлюб поспіхом, аби тільки швидше прізвище змінити. Оксану, вашу маму, так само не Павлівною записала, а Василівною. Ось вам, Галю, і вся біографія. Де ж нам було шукати сліди Пашиної родини?

– То, виходить, ми випадково зустрілися?

– Не зовсім, – пан Кость хитро посміхнувся. – Нікого з наших уже нема, я один іще доживаю. Не дивіться так на мене, всі своєю смертю померли. Тоді, коли Хрущов прийшов, а потім Брежнєв, про ту історію зі скарбами забули всі. Але, – не ховаючи посмішки, він підніс вказівного пальця догори, – я при першій-ліпшій можливості наводив довідки про Павлову вдову. Навіть писав Валентині Леонтьєвій, знаєте, така була програма по телевізору, «Від усієї душі» називалася? Там коли хтось губився, його друзі чи родичі через десятиліття шукали, потім перед усім народом знайдені обіймалися, плакали, ну, таке все. Тільки історію я неоковирну придумав: любив дівчину, вона за друга заміж вийшла, потім друг загинув, кохана зникла, оце шукаю. Мені навіть відповідь на бланку прийшла, я мамі вашій показував: таких, як ви, пишуть, дядьку, в Радянському Союзі багато. Спробуйте через офіційні установи пошукати вашу давню любов. Але це так, деталі, – посмішка його стала вже зовсім переможною. – Оце трошки менше року тому нарешті знайшов могилу Ольги на сільському цвинтарі під Кременчуком. Донька її, казали, в Пирятин перебралася, чоловік звідти. Лишалося прізвище вирахувати, ну, і тут ми з вами, Галю Чубук, запізналися. Ось тепер, – пан Кость полегшено зітхнув і прибрав посмішку, – точно все. Коло, як кажуть, замкнулося. Казочці кінець.

– Гаразд, а зошит? З ним що?

– А нічого, – розвів руками пан Кость. – Жовто-блакитні прапори на майданах, Микола Куліш, Хвильовий і Стус дозволені, Тичина з Рильським – жертви сталінського тоталітаризму, студенти у вишиванках… Це, Галю, ще нічого не означає. Держава ще та лишилася, і поки що зарано йти з нашим золотом кудись до урядовців. Відразу в закрома Родіни посиплеться. Так що хай поки ще полежить, я вашій матері так і сказав. Його час, думаю, колись та прийде.

– Ви думаєте, – Галя сама злякалася свого чергового запитання, – думаєте, золото дотепер ніхто не знайшов?

– Його й не шукали. Інакше на тому місці вже місто-сад квітнуло б. Запасів там – дай Боже. Я ж цікавлюся періодично ситуацією в Західному Сибіру. Там, я собі думаю, ще досі з колчаківцями воюють, за повну перемогу Радянської Влади. В тамтешній тайзі, Галю, ані радянської, ані жодної іншої влади ніколи не було. Формально – так, а по суті – в тайги свої закони. І свої скарбниці.

Вони тоді ще довго говорили про всяке різне. Озираючись назад, Галя не могла згадати, коли б іще вона за один вечір випила стільки чаю з дешевим печивом «Привіт». Потім вона ще кілька разів приїздила до нього в гості. Просто так – їй раптом стало подобатися товариство старенького, але досить бадьорого чоловіка, який колись був бойовим побратимом її діда.

Справжнього діда.

6

Далі… Що ж далі… Спочатку студентське голодування, потім дівчина раптом охолола до всього цього, закохалася, завагітніла, зробила аборт, довго не могла зустрічатися з хлопцями. Потім – серпневий путч у Москві, проголошена незалежність України, потому – суцільна розгубленість, розхристаність, пустка та відсутність реальних перспектив для кожного при наявності глобальних перспектив для всіх громадян нової держави.

На цей період припало перше одруження Галини Чубук. Розлучилася вона через три роки: чоловік узяв кредит, бізнес прогорів, вони продали квартиру, переїхали до її батьків у Пирятин, і там чоловік почав безбожно квасити, аж поки не розгатив комусь порожньою пляшкою голову в генделику. За це його посадили, Галина навіть не збиралася шукати йому адвокатів. Просто подала на розлучення, процедура пройшла на диво швидко.

Краще жити від того не стало. Постійної роботи для дипломованого біолога в Пирятині не було, а тут іще мати злягла – звідки й узявся той рак крові. Згоріла швидко, менш як за рік. Аби поховати її, донька та батько продали єдину в хаті коштовність, золоті сережки. Відразу після того запив батько, який досі випивав лише на державні свята. В хаті все валилося, Галина перебивалася випадковими заробітками, майже щовечора плакала в подушку, намагаючись зрозуміти – за що, за що їй така кара небесна. Тут іще колишній чоловік відсидів своє, повернувся й почав періодично набиватися ночувати, свого даху над головою в нього не було. Галя гнала його, та вони на диво зійшлися з колишнім тестем, пили разом, батько дозволяв йому лишатися на ніч, скоро він і взагалі перебрався на постійне проживання. Правда, минуло два роки – і його знову посадили. Тепер уже надовго: підписався наркотики перевозити, попався з двома мішками коноплі в багажнику «Жигулів», завбачливо оформлених на нього. Але навіть це не потішило Галину. Сенс у житті вона втратила остаточно.

Жила на автопілоті.

Старші люди переконували Галину – то їй дуже пороблено. Треба до сповіді сходити, набрати святої води й пити щодня натщесерце, молитися Богу – і знову пити. Молода жінка слухняно ходила від однієї бабки до іншої, кожна щось вичитувала над головою, дмухала в рота, катала по маківці яйцем. Вона пила різні настоянки, сама заварювала спеціально зібрані трави, навіть трошки більше року походила з відчаю в молитовний дім Віри Христової. Позитивних зрушень у її житті, так само, як і довкола неї, не відбувалося.

Аж поки не зустріла Ігоря Шульгу. Ну, це взагалі окрема історія, сюжет для мелодрами, кочує з серіалу в серіал.

Відтоді чорну смугу ніби хто враз вибілив. Новий чоловік зірок із неба не хапав, грандіозних планів не будував, натомість міцно стояв на ногах, займався власною невеличкою справою, мав із неї стабільний прибуток, і новий двотисячний рік разом із новим тисячоліттям вони зустріли на тихій київській околиці, у власній затишній трикімнатній квартирі, разом із маленькою донькою Оксанкою та котиком Костиком. Ім’я дитині й котові обирала сама Галина.

Збирати речі під час переїзду Шульгам допомагав батько, який закодувався на вимогу нового зятя й за його гроші два роки тому, тепер не пив, лише скаржився на численні болячки. Коли посунули стару книжкову шафу, з-за неї випала картонна тека. В ній лежав звичайнісінький старий зошит у косу лінійку. Галина відразу зрозуміла, що вона знайшла, нікому нічого не пояснила, заховала знахідку в своїх речах. Уже потім, відпочиваючи з чоловіком на Шацьких озерах, знічев’я розповіла йому родинну таємницю про свого діда, пана Костя, зошит та скарб у сибірській тайзі. У подробиці не вдавалася, а історію, почуту півтора десятки років тому від пана Костя за чаєм, узагалі пропустила.

– Ясно, тепер це золото, якщо воно існує, нам не дістати, – підсумував почуте Ігор. – А я так собі міркую, там не якісь скарби Полуботка, невідомо де закопані, а реальний Клондайк. Кацапам хіба продати твій зошит за великі гроші, тайга ж бо їхня, не наша.

– Слухай, а ти що б із золотом зробив, аби знайшов, як у зошиті описано?

– Точно не віддав би Кучмі! – реготнув Шульга.

– Не знаю, – Галина раптом стала серйозною. – Люди хотіли на нього державу будувати…

– Перестань, – Ігор пригорнув дружину до себе. – Звісно, там же мільйони, сам я з такими бабками просто охрінію. Правда, державі гроші зараз потрібні. Он скільки в України боргів, розплатилася б. Тільки Кучма, президент наш, і держава – трошки різні речі. Аби я знав, що на користь держави піде, Їй-Богу – пішов би і знайшов той скарб. А так… Слухай, ну його! Завели тут про політику, воно нам треба?

Галина погодилася. Історія справді надто неймовірна, аби сприймати її серйозно тепер, на тихому березі озера, коли над головою зірки складаються в химерні сузір’я…

Восени Ігор несподівано пригадав їй ту розмову. Приятелька їхнього друга, Мишка Кошового, працювала редактором на телебаченні й саме шукала героїв для чергового ток-шоу. В студії збиралися обговорювати, що легше: заробити, виграти в лотерею чи знайти скарб. Історія про зошит, яка тепер дедалі більше нагадувала родинну легенду, редакторку зацікавила, Галю запросили в студію. Вона спочатку відмовлялася – це ж уся Україна почує, засміють же… Та Кошовий вчепився в неї кліщем – платня його приятельки напряму залежить від того, скількох гостей вона зможе зібрати на кожну програму. Галя викинула білий прапор, чесно розповіла людям у студії та телеглядачам про зошит, у якому її дід докладно розписав шлях до родовища золота, заодно нагадала – півстоліття тому молоді патріоти хотіли закласти цей скарб у підвалини майбутньої незалежної української держави, а не заховати до власної калитки. Учасники шоу поговорили трошки про романтизм, після запису випили кави з коньяком і розійшлися.

Відтоді минув місяць. І потім усе закрутилося. Так, що Галя прокляла той день, коли погодилася на телезйомку.