Текст книги "Шукачі скарбів"

Автор книги: Андрей Кокотюха

сообщить о нарушении

Текущая страница: 15 (всего у книги 22 страниц)

Кольцов ледь поворухнув рукою – і гарячий гострий біль раптово розпоров низ живота полоненого. Він відчув, як забракло повітря, в очах стало темно, та біль ущух так само раптово, як з’явився. Дихати стало легше, чорнота перед очима розвіялася, Помийник знову побачив просто перед собою обличчя свого рятівника… чи мучителя.

– Ну? Досить?

– Досить… Скажу…

– Що скажеш?

– А що т-треба?

– Усе від початку. Ти вбив Федора Рогожина?

Розповідь вийшла на диво короткою. Кольцов щиро пошкодував, що поспішив застрелити Соболя. Хоча… навряд чи міліцейського підполковника вдалося б так швидко змусити говорити, якби це взагалі йому вдалося. Треба викручуватися власними силами.

Поставивши полоненому ще кілька потрібних йому питань, Кольцов вирішив не витрачати на Помийника патрон. Коротко замахнувшись, ударив його по горлу ребром долоні, скривившись від бридкого хрускоту хрящів та хребців.

Трохи подумавши, від’єднав диск від одного автомата, другий, заряджений, кинув на підлогу машини, собі під ноги. Пістолет Соболя поклав спереду на пасажирське сидіння. Потім поскидав трупи в канаву, туди ж закинув зайвий ППШ. Краще, звичайно, все це закопати, але процес забере досить багато часу. З того, що Кольцов почув від Помийника, він зробив висновок – треба поквапитися.

Доведеться, мабуть, самому занурюватися в сибірську тайгу. Але колишнього бойскаута ця перспектива не лякала. Спочатку його натаскував на таку науку скаутмайстер Джек Слейтер, згодом він поглибив скаутську підготовку, коли опинився серед обраних курсантів однієї з перших американських розвідувальних спецшкіл.

Навряд чи сибірська тайга чимось відрізняється від лісів північної частини штату Мен. Якщо колишній бойскаут і припускав можливість невірної оцінки ситуації, то з дуже малою погрішністю.

На шляху до скарбів

Серед ночі Кость Сотник прокинувся з відчуттям непевної тривоги. Хоча міг пояснити причину її появи: все ж таки перша ніч у тайзі.

…Вони піднялися разом із сонцем, аби до темноти встигнути пройти якомога більше. У кожного в речовому мішку – запас харчів із розрахунку на десять днів. Крупи, сухарі, сало й тушонку Гармаш із Коломійцем, найбільш хазяйським із їхньої групи, закупили в Тюмені. Крім того, хлопці розраховували вполювати дичину. Адже провідником із ними пішов досвідчений мисливець-промисловик.

Після тривалих роздумів шукачі скарбів вирішили: вони не конче мусять іти з провідником до кінцевого пункту, тобто – до «золотого дна», як назвав це місце в своїх записах майор Нелюбов, їм потрібна людина, яка знає тутешню тайгу, і головне – проходи в болотах та переправу на річці. На тому березі провідника можна або лишити, або відправити назад. Легенда й тут працювала залізно: раз група обстріляних бійців вирушила на пошуки озброєної банди, сторонні люди ризикувати не повинні. Тому провідник знатиме лише те, що йому скажуть. А саме – перебравшись через річку, хлопці вже самі зорієнтуються по карті, куди йти далі. Бо одна людина, ім’я якої вони пообіцяли не називати з міркувань її ж безпеки, показала Гармашеві на карті місце, де нібито переховується Федько Рогожин. Але сама йти з групою відмовилася. Причини так само зрозумілі, ніхто нікому боягузтвом не дорікає. Коли так, то місія провідника – довести пошукову групу майже до місця, а далі або вертатися, або, коли цікаво, чекати. П’ятеро фронтовиків дадуть собі раду проти одного Рогожина чи хай навіть скільки буде проти них цих головорізів. Назад вони так само знайдуть дорогу без сторонньої допомоги.

Тому Павло вирішив навіть не користуватися без потреби звичайною топографічною картою на очах у того, хто поведе їхню групу до потрібного місця. Щойно вони позбавляться зайвого свідка, тільки тоді справжня карта, із нанесеними на неї позначками невідомого їм майора Нелюбова, стане в пригоді.

Насправді Гармаш і не планував довго затримуватися на «золотому дні». В тому, що воно таки існує, він не мав сумніву. Його настрої поділяла більша частина команди, лише Сотник оцінював їхні шанси знайти скарб на «раз-два» доволі скептично. Але, ясна річ, кидати друзів він навіть не думав.

Провідника за батьковою порадою Павло шукав за межами Данилівки. Більшість односельців, хоч і живуть біля тайги понад двадцять років, досконало місцевість так і не вивчили. Українці ходили по ягоди, збирали гриби, ставили іноді капкани на лисицю чи бобра, полювали на лосів, глухарів та тетеруків, ловили налимів і язів. Але жоден із данилівців не міг назвати себе справжнім досвідченим мисливцем, а головне – рідко хто відходив далеко в тайгу. Корінні ж сибіряки в провідники не годилися за віком – більшість чоловіків були трошки молодші за діда Тимоху. Саме дідок-усезнайко порадив Гармашеві пошукати щастя на Прониному хуторі.

І Павлові справді пощастило. Він зустрів Матвія Багрова.

Цей неговіркий бородань відразу йому сподобався. Чим він займався раніше й тепер, Павла мало обходило. На фронті не був – це новий знайомий заявив хлопцеві відразу, і тут-таки пояснив причину. Його, сорокатрирічного здорового мужика, забракувала медкомісія. Від народження Багров мав дефект – права нога на чотири сантиметри коротша за ліву. І хоча він ходив, ледь кульгаючи, міг обігнати будь-якого здорового чоловіка. Гармаш почув од Багрова історію, як у дворі тюменського військкомату той спочатку танцював «комаринського», а потім, коли лікар із цап’ячою борідкою все одно заперечливо похитав головою, у відчаї запропонував побігати наввипередки з машиною. Запевняв – дожене. Адже тайгою ходив із батьком – помер Никодим Савич, царство небесне! – змалечку. Ноги з дефектом, але таки натреновані. Не допомогло – завернули. Всю війну працював на МТС у Тюмені, лише рік тому, після перемоги, повернувся з жінкою та двома доньками додому, на Пронин хутір.

Дізнавшись, що Гармаш із командою збираються шукати в тайзі трьох зниклих і ловити Федька Рогожина, мисливець лише посміхнувся в бороду.

– Людей може і знайдете. Тільки навряд чи живих. Це тайга, і так довго живі люди там не блукають.

– Ну, я колись на фронті газету читав про одного льотчика. Його збили десь над лісом, і він вісімнадцять діб узимку по лісу повз. Нічого, вижив, хоча ноги відморозив. Зараз весна…

– То й що? – гмикнув Багров. – Зникли в тайзі цього разу не льотчики, і не збив їх ніхто. У будь-якому разі за два тижні б знайшлися. Хоч із ногами, хоч без них. Аби живі були. Тут або звіра зустріли, або людину.

– Тобто?

– Лихі люди в тайзі жили стільки, скільки сама тайга стоїть. Цим душогубам тебе дуже просто по голові сокирою цюкнути і в землю закопати. Або не закопувати, кинути так, звірі завжди доїдять.

– Значить, усе ж таки бандитів шукати треба.

– Не завжди. Кажу тобі – звірі в деяких випадках страшніші за людей. Два роки тому скажений вовцюга в окрузі завівся. Не лише худобу різав – трьох жінок загриз, дівчинку-ягідницю скалічив. Я сам його застрелив, але ж скільки за ним по тайзі виходив… Або минулого року ведмідь-людожер об’явився. Тут одні кажуть – уполювали його та вбили, інші – пішов поранений через болота й там здох. Але дехто думає, що заховався він до пори, рани зализав і тепер знову в ці краї повернувся. Помститися. Ведмеді, Пашо, дуже злобні та мстиві звірюки. Тунгуси їх злими духами тайги охрестили. Харгі називається.

– Цих казок я вже наслухався, – махнув рукою Гармаш.

– А про Федька Рогожина хіба не такі самі казки? Згоден, там, у тайзі, хто завгодно може ховатися. Старовіри, але ці наче не люті. Втікачі різні – сюди самих тільки ворогів народу за десять останніх років стільки вивезли, що не дай Бог… Про кримінальників я вже мовчу. Дезертири, знову ж таки. Ті, хто від призову на корм комарам на болота тікав. Їх не так уже й багато, але он знайомий твій, Климко Соболь, за чотири роки війни півтора десятки їх за яйця з тайги повитягав. І без суду, за законом військового часу – розстріл на місці. Деякі досі бояться виходити, здичавіли там зовсім.

Про дезертирів Гармаш чомусь серйозно не думав, але тепер, коли Матвій нагадав про їхнє існування, вирішив не відкидати можливості їхньої причетності до зникнення людей у тайзі. Він дуже добре знав: попри запевнення зі сторінок газет та виступи Левітана по радіо і політруків на мітингах увесь радянський народ не поспішав грудьми зустрічати ворога. Разом із напливом добровольців були такі, хто з різних міркувань не хотів записуватися в армію й кидатися під кулі. Хоча сотні тисяч били ворога на фронтах, але окремі громадяни вважали: зберегти власне життя важливіше, аніж віддати його на полі бою за Батьківщину і Сталіна. Таких «окремих» загалом набиралося до кількох десятків тисяч по всій радянський території. Якщо не вдавалося записатися в міліцію чи отримати легальну бронь іншим способом, дезертири або робили собі фальшиві довідки про непридатність до військової служби, або зумисно калічили себе, але частіше збиралися й осідали в лісах. Для боротьби з дезертирами навіть існував спеціальний наказ товариша Сталіна за номером двісті двадцять сім. Навряд чи Матвій Багров знає зміст цього документа, але про суть обізнаний – розстріл. Правда, на місці виловлених дезертирів стріляли тільки в тих випадках, коли вони чинили опір. Як правило, їх доправляли у військові частини, де розстрілювали перед усім строєм. Виглядало, що дезертирам у тайзі справді є чого боятися. Тому їх можна розглядати, як супротивників більш реальних, аніж зниклий із цих країв десять років тому ще хлопчиком Федір Рогожин.

– Словом, – підбив підсумок Багров, – у те, що там переховується Федя, я менш за все вірю. Мамку його я знав, Любку Хорошилову. Все ж таки Пронин хутір невеличкий.

– Може, ти й батька його знав особисто?

– Не довелося. Я, знаєш, за Любкою колись трохи того… Ну, вона ні в яку. Так на того відчайдушного Спирку запала, хоч святих винось. Нічого, я своєю бабою задоволений. А Любка – так, помилка молодості, – він махнув рукою, ніби відганяючи комара. – Я до того, що в тайзі хто завгодно може ховатися, окрім Федька. Ви всі його шукаєте – і Климко Соболь, і ти, і, кажуть, некеведешники вуха нашорошили. Я нікому не казав, а тобі скажу: кого послухали? Пилипка блаженного? А ти знаєш, що колись Спиря Рогожин його з лихого розуму та забави ради підловив у тайзі, коли дурник гриби збирав, і щось таке з ним зробив, про що ніхто не каже, тим більше – Пилипко. Знаєш?

– Ні. До чого…

– До того! – підніс голос Багров. – Відтоді всякого, хто його перелякає, Пилипко Спирею Рогожиним називав. Просто за той час, як ваші хохли в Данилівці оселилися, ніхто дурника лякати не думав.

Ось так. Виходить, справа докорінно мінялася. Виглядає на те, що Спиридоном Рогожиним міг виявитися будь-який жах, що оживав у запаленій уяві нещасного Пилипа Полєтаєва.

– Треба Соболю сказати!

– А для чого? – Багров пошкріб пальцями в кудлатій бороді. – Нехай шукає привида. Не заспокоїться, поки не знайде, це факт. Але ж поки шукає, шушера тутешня боїться. Значить, хоч трошки вгамується. Нехай люди від наволочі відпочинуть. Ми з тобою, Пашо, так само підемо ловити не Федька, а того, кого спіймаємо. І шукати того, кого знайдемо. Ось тобі всі діла. Годиться?

Насправді така позиція влаштовувала Гармаша. Тим більше, що Матвій Багров не особливо заперечував завершити свою провідницьку місію, переправивши Павлову команду через річку. Він сам давно збирався походити з рушницею на тому березі, і навіть зможе почекати день-два, поки хлопці перевірять свою інформацію й переконаються, що за річкою ніякого Рогожина немає.

Вдарили по руках.

Тепер провідник разом із Гришею Коломійцем ішов попереду. Колишні розвідники, не домовляючись, вирішили рухатися звичним іще з війни бойовим порядком. Двоє в авангарді, далі за ними на відстані півсотні метрів основне ядро групи, яке складали Гармаш і Дмитро Кохан, ще далі – група прикриття, до якої традиційно входили Костя Сотник в парі з Юрком Бражником. Група таким чином розтягнулася по тайзі трохи більше як на сто метрів. Перед виходом розробили систему сигналів, і Коломієць навіть двічі з тренувальною метою прокував зозулею, збираючи всіх докупи, аж поки Гармаш наказав йому припинити бавитись.

Озброїлися всі самотужки. Кожен ніс мисливську рушницю й мав у підсумку запас набоїв. Крім того Павло прихопив із собою «Токарева» із запасною обоймою, а Сотнику вручив «Вальтер». До нього зайвої обойми не було. Але ніхто з шукачів скарбів, особливо після розповіді Матвія про Пилипкові страхи, не вірив у можливість збройної сутички з якимось супротивником. Головне – справжню мету подорожі вдалося приховати не лише від провідника, а навіть від тих данилівчан, кому, на думку Гармаша, можна довіряти.

У разі, якщо «золоте дно» таки справді знайдеться, вони приготують усім сибірським українцям сюрприз.

Ішли мовчки, наче по німецьких тилах. Довкола буяла весною тайга, день видався теплий і сонячний, під ногами м’яко прогинався товстий килим із глиці, хрустіли сухі гілочки. В середині дня зробили короткий привал, перекусили і знову рушили в дорогу. Багров прихопив із собою сокиру й час від часу робив на стовбурах дерев із правого боку за ходом їхнього руху широкі зарубки, відчахуючи кору так, щоб слід від сокири можна було помітити, як він казав, навіть у сутінках.

– У тайзі ніколи нічого не знаєш наперед, – пояснив провідник. – А вона тобі нічого не скаже сама. Подумав, як назад дорогу знайдеш, вважай життя собі подовжив.

Із досвідченим тайговиком ніхто не сперечався.

Щойно сонце почало заходити, Багров звелів зупинитись і готуватися до нічлігу. Коломієць був налаштований просуватися далі, інші його підтримали, адже ніч іще не скоро настане. Та мисливець нічого не пояснював, просто скинув свого «сидора» з плечей, поставив рушницю біля стовбура кедра і звелів хлопцям ставити намет і шукати довкола товсті повалені стовбури. Дуже скоро розвідники переконалися – провідник таки справді діяв мудро. Сутінки проковтнули тайгу несподівано й почали швидко гуснути. В хащах темніє швидко, тому команда запрацювала активніше. Обламані вітром стовбури скоро знайшлися, розвідники під керівництвом Багрова стягнули їх докупи, поклали поруч і розвели справжнє тайгове вогнище. Провідник далі дивував хлопців —

виявляється, зовсім поруч з-під землі вибивався тоненький струмочок, майже непомітне сторонньому оку джерельце. Поки варили кашу і кип’ятили воду для чаю, довкола стало зовсім темно, атаки комарів стали більш масованими й відчутними, і нарешті комашня загнала подорожніх у намет.

Біля вогнища лишився вартовий. Змінюватися друзі вирішили кожні три години. Провідника з цього списку виключили одноголосно, хоча мисливець протестував і вимагав рівних прав із фронтовиками. Але зрештою знизав плечима, скрутився калачиком у кутку і скоро заснув. За його прикладом поснули інші. Спільними зусиллями комарі були вигнані з намету, а поодинокі комашки, що таки лишилися, уже не так дошкуляли.

Ніби все йшло добре.

І все ж таки Сотник прокинувся серед ночі, ліниво відмахнувся від набридливого комарика, повернувся на спину. Полежавши так кілька хвилин і не пояснивши собі причину раптового тривожного прокидання, обережно піднявся і, намагаючись не будити інших, вибрався назовні.

Біля вогнища вгадувалася згорблена постать – першим на варту заступив Кохан. Здавалося, він дрімав, та щойно Кость розпрямився, намагаючись не видавати при цьому жодних звуків, гнучко розпрямилася і постать вартового. В нічній тиші Сотник почув, як клацнув зведений курок.

– Хто?

– Дід бабай, – Кость підійшов до млявого вогнища, поворушив вугілля палицею, воно спалахнуло червоним, маленькі язички полум’я лизнули дерево. – Не заїли комарі?

– Я про них не думаю, тому мене не чіпають.

– Хороший спосіб, – Сотник примостився поруч.

– Ти чого не спиш? Зміна за годину, – для певності Дмитро звірився з наручним годинником, нахиливши його ближче до вогню.

– Не знаю. Не спиться. Тобі нічого не здається?

– Ти про що?

– За нами ніхто не йде?

– А, ти теж помітив… Ми з Пашею вже звернули увагу. Таке відчуття, наче на тебе з-за дерев хтось дивиться. Тільки ти сам нікого не бачиш. Я читав таке. У книжках про джунглі.

– Теж мені – джунглі знайшов. Хоча я і в джунглях не був, і в тайзі так само. Знаєш, я собі думав – просто великий ліс. Мало хіба лісів я бачив? Але тут зовсім інше. Тут щось… Ну, словом, у мене освіти бракує, щоб пояснити.

– На мене натякаєш? Дарма, я сам із незакінченою вищою, і так само тут, серед усього цього, гублюся. Знаєш, – він витримав паузу, – Бригітта тут теж могла загубитися. Чи не так: її б тут, у цій тайзі, так добре загубили… – знову пауза. – Я ось зараз тільки подумав, коли сидів тут: Гармаш молодець, мені його ідея починає подобатися.

– А до цього часу – ні?

– Просто я нарешті зрозумів, чого він хоче. Розчистити тут місце, просто в тайзі, населити його людьми, яким набридло боятися всього… ну, ти мене розумієш… І жити собі. Тихо, спокійно, непомітно. А там, може, без нас колись влада поміняється.

– Чи світ, – у тон йому відповів Сотник.

Більше вони не говорили на цю тему. Просто сиділи, слухали нічні звуки тайги, потріскування вуглин у вогнищі, а коли Кохан нарешті пішов спати, Кость вирішив – раз усе одно не спиться, то не буде він нікого будити. Досидить до ранку сам, надто добре й затишно сидіти тут, у тиші, під шум верхівок дерев. Хіба що комарі знову взялися за нього, то підкинув трохи чогось сируватого для диму – і ось їх уже менше довкола.

Навіть у невидимого тайгового духа, що стежить за ним із темряви, теж уже не вірилося.

За три години Кость Сотник, вірний дисципліні, тихенько розбуркав Коломійця.

Ведмежий прохід

До болотяної гряди вони вийшли наступного дня по обіді.

Здавалося, болотам немає кінця і краю. Затягнуті сірувато-білим серпанком, вони являли собою досить похмуре й навіть моторошне видовище. Чимдалі ця білизна ставала густішою. Десь там, у її глибині, почувся противний сплеск – це виходили болотяні гази. Звідти тягнуло непривітною вогкістю. Сотник, який таки вирізнявся серед інших дещо багатшою уявою, відразу нафантазував хижих бридких болотяників, що жили там, за пеленою вічного туману, і підстерігали таких, як вони, порушників їхнього болотяного спокою. Вголос Кость нічого не сказав, лише потупцяв на місці й запитав:

– Ми тут точно пройдемо?

– Чому тут? – подивився на нього Багров. – Зараз беремо ліворуч. Тільки біля болота, мужики, тримайтеся близько один до одного. Аби вчасно підхопити в разі чого. Тут місця такі. Ви не думайте, що на твердій землі стоїте. Може так бути: один крок не туди – і немає твердої землі. Німчура, мабуть, не така страшна?

– Як хто, як болота? Ага, – відповів Коломієць. – Фриців із автомата постріляв – і все. Болото з автомата не постріляєш.

– Який ти розумний, Грицю, – буркнув Кохан.

– Хлопці, коли нема про що говорити – краще не плещіть язиками, – зауважив Гармаш. – Скільки нам іти, Матвію?

– Тут найвужчий перехід десь кілометри півтора – два, – провідник за звичкою розкуйовдив бороду. – Дивіться перед собою, шукайте позначку. Звичайно в наших краях ті, хто знаходить дорогу на болоті, лишають вішки. Ну, ходімо.

Повернувши ліворуч, шестеро чоловіків неквапом посунули вздовж стіни болотяного туману, видивляючись перед собою. Вони не пройшли й півсотні метрів, як побачили в густих кущах людину.

Вірніше, те, що від неї залишилося.

Першим ногу в чоботі помітив Бражник. Він миттю скинув з плеча рушницю, взяв її напереваги. Сприйнявши це, як сигнал про небезпеку, решта розвідників так само приготувала зброю. Клацнули зведені курки. Але враз Бражник заспокійливо підняв руку, опустив ствол і обережно наблизився до кущів, зазирнув туди. І відразу відскочив, ніби побачив гадюку. Не кажучи ні слова, кивком голови підкликав інших. Ставши біля знахідки півколом, чоловіки нарешті змогли її роздивитися.

На війні вони звикли до вигляду смерті. Але той, кого вони знайшли, зустрів, певно, одну з найстрашніших смертей із тих, що приготувала людям тайга.

Обличчя людини являло собою суцільне брудно-криваве місиво. У плоті кублилися слимаки, комахи та інші дрібні болотні мешканці. Роздерті горло й живіт, у ранах так само оселилася різна жива дрібнота. Обох рук не було – ніби відкушені по самісінькі плечі. Зі стегон чиїсь хижі зуби намагалися видерти шмат м’яса. Багров, котрий стояв за спинами розвідників, уголос прочитав молитву й перехрестився.

На покійникові був цивільний одяг: теплі штани, брезентова куртка, під нею – плетений светр. Усе вимащене в засохлу кров. Труп уже почав розкладатися, але запах тліючої плоті губився серед інших гнилих болотних ароматів. Жодних речей біля нього не виявилося.

Озирнувшись на чоловічий гурт, Бражник нахилився, обережно обмацав кишені куртки, поклав рушницю на землю, присів і, притримуючи лівою рукою її край, правою поліз за вилогу й витягнув із внутрішньої кишені прямокутну цупку червону книжечку. Розгорнув, прочитав уголос прізвище:

– Каплунов Георгій… як… Михайлович… Співробітник… чого…

– Геодезист, – промовив Гармаш. – Один із тих двох, що зникли. Інших кандидатів я просто не бачу. Заховай документ, повернемося – здамо, куди треба.

– Ну, що, – почувся позаду голос Багрова. – Знайшли Федьку Рогожина?

Всі разом повернулися до нього.

– Ти що, хочеш…

– Що хочу – те й кажу, – різко обірвав провідник Сотника. – Харгі це. Ведмідь, який один раз людського м’ясця покуштував.

– А чому не вовк? – поцікавився Коломієць, глипнувши на жахливу знахідку. – В того теж зуби гострі й щелепи сильні.

– Тому, що я сказав, – відрубав провідник. – Ось він, ведмідь.

Усі подивилися в той бік, куди вказував мисливець, і побачили на вогкій землі чіткі відбитки звірячих лап. Вони тягнулися до самого краю болота, а далі зникали в сірому тумані.

– А те, що він людей жере, ви самі бачите. Пустіть, – Багров пройшов уперед, обійшов довкола трупа, покуйовдив свою бороду. – Його сюди тягнули. Звідки – поки що не знаю. Ми можемо повернутись і прочесати там усе, тільки нічого не знайдемо. В харгі барліг на тому боці, за болотом. Усе смачне з цього, як його, ну, словом, з цього, – кивок на понівечений труп, – він уже зжер. Другу здобич потягнув до себе і, думаю, поласував там. Коли на двох чоловіків вискочить раптом один такий ведмідь, діло кисле, – провідник ступив крок назад. – Думаю, все було так: одного він відразу звалив і пом’яв, а другого гнав, аж поки не нагнав. Ймовірно, поламав бідаці хребта чи скрутив в’язи.

– Це той, про кого ти говорив? – уточнив Гармаш.

– Думаю, той самий, людожер. Його через те, бач, знайти не могли. Облава до боліт дійшла, далі не поткнулася. Просто подумали – ведмідь поранений, сам у трясовину здихати кинувся. А він, бач, не дурний. Ось вам замість віхи, – Багров знову кивнув на труп геодезиста.

– У смислі?.. – перепитав Павло.

– У тому самому. Десь тут – ведмежий прохід. Сам ведмідь стежку в трясовині знайшов і нею тепер ходить туди і назад. Де він пройшов – там і люди пройдуть. Тільки позначити місце треба, – мисливець помовчав. – Ви теє… ховати його будете?

– Звісно, – відповів за всіх Сотник.

– Тоді давайте. Я піду стежку пошукаю. Чи ви вже далі не йдете?

– Пошукай, – погодився Гармаш, попереджаючи виникнення нікому не потрібних розмов, і повернувся до своєї команди: – Юрко, в тебе лопатка була. Давай, прикопаємо тіло. Тільки подалі звідси.

Ставши враз похоронною командою, розвідники взялися за роботу. Кохан і Коломієць обережно взяли труп за ноги, Сотник і Гармаш підняли його за тулуб, разом перенесли рештки людини подалі від вогкого місця. Бражник копав могилу. Він орудував саперною лопаткою, яку прихопив у Павла з дому, Кохан і Коломієць, не змовляючись, допомагали йому, риючи ґрунт долонями. Нарешті яма була готова, і розвідники обережно опустили в неї тіло геодезиста. Перш ніж закопати, прикрили гілками. Постояли над свіжим горбочком, а тоді, так само не змовляючись, підняли стволи рушниць догори і зробили по пострілу, давши короткий салют.

– Земля пухом, – промовив ззаду Багров. Підійшовши до горбочка, він поклав на землю кілька свіжозрубаних жердин. Одну тут-таки застромив у землю біля узголів’я. – Так простіше знайти, якщо хтось захоче забрати й перепоховати… чи як там буде. А ви давайте, розбирайте оцю ось зброю. Будемо рухатися потроху.

Біля того місця, куди їх підвів провідник, мох і трава були сильно зім’яті. Видно, тут волочилося щось важке, причому – не так давно. Грунт під ногами почав ледь прогинатися. Довкола чобіт утворилися невеличкі калюжки, проступала вода.

– Далеко йти, як думаєш? – поцікавився Гармаш.

– Навряд, – Багров дивився просто перед собою, ніби намагаючись роздивитися щось у пелені болотяного туману. – Звір якось сам знає коротшу дорогу. Людина роками шукатиме – і нічого. Але десь так кілометри півтора, якщо не всі два, побовтатися доведеться.

– Ти тут ходив?

– А то! Прохід цей я знаю. Востаннє два роки тому сюдою ходив. Тільки болота такі: сьогодні тут тебе тримає, а завтра на цьому місці загрузнеш. Засмокче – і не захлинеться. Значить, слухайте тепер мене, – провідник поправив лямки «сидора» на плечах, почепив рушницю на шию спереду себе. Поки інші робили так само, говорив: – Триматися слід у слід. Я йду першим, Юрко – за мною, бо найздоровіший. Далі – Павло, Костя, Дмитро. Замикає Гриша, найхудіший. Там, де витримало Юрка, ти точно не провалишся. Не забувайте робити позначки довкола себе. Гілки ламайте, деревця пригинайте чи ще щось. Чим більше їх буде, тим легше повертатися назад. Іще одне – на місці довго не стояти, нема чого роздивлятися. На болоті треба рухатися неспішно, але це не означає – гуляти, наче по бульвару з дівкою. Задумаєшся, роззявиш рота – ніколи більше з дівками не гулятимеш. Хіба тут, із жабами.

– Царівнами? – спробував розрядити обстановку Коломієць.

– А ти хочеш тут їх по купинам ловити й цілувати? – похмуро запитав Дмитро.

– Про жаб потім поговоримо, – перебив їх Гармаш. – Без того час тратимо. Гайда потроху.

Матвій Багров тричі перехрестився і зробив перший крок уперед. Нога відразу по кісточку занурилася в гливке місиво. Мисливець на мить завмер на одній нозі, перенісши на неї всю свою вагу й перевіряючи, чи витримає болото, а потім поставив у твань і другу ногу. Намацуючи перед собою шлях жердиною, він поволі посунув уперед.

Його сліди ще не встигли затягнутися, а Бражник уже рушив за ним, намагаючись ставити ногу точно там само, де провідник. Гармаш теж швидко перехрестився, зловивши здивований погляд решти хлопців, і посунув за Юрком. Інші вишикувалися в порядок, вказаний Багровим, і так один за одним зайшли в болото.

Спочатку здавалося – не такий уже страшний шлях, як його малював провідник. Та чим далі вглиб трясовини проходили люди, тим підступнішою вона ставала. В одному місці права нога Багрова раптом провалилася вище коліна, він на мить втратив рівновагу. Бражник шарпонувся на допомогу, та провідник, передбачивши таку реакцію, різким окриком зупинив його. Потім, повернувшись за годинниковою стрілкою, знайшов під ліву ногу більш надійну опору, сперся ще й на жердину, обережно потягнув і витяг ногу з полону трясовини. Перевівши подих, поволі рушив далі. Бражник зламав по ходу суху гілляку, що стирчала поруч, обходячи й позначаючи небезпечне місце.

Ближче до серця трясовини туман став зовсім густим. Здавалося, його можна навіть помацати. Скоро за три кроки перед собою нічого не можна було роздивитися.

– Озивайтесь один до одного, – гукнув спереду провідник, і далі вони йшли вервечкою та перегукувалися. Їх видавало тепер лише чвакання. Та попри все, група повільно, але впевнено просувалася вперед. Ніхто не знав, скільки вони вже йдуть цією трясовиною, ніхто не подумав про те, щоб стежити за часом. Він ніби зупинився серед суцільної смертельної вогкості. Кожен переймався лише однією проблемою: як би так поставити ногу, аби втриматися на хисткій поверхні болота. Про те, що чоботи вже повні смердючої болотяної води, згадувати не хотілося.

Лихо трапилося тоді, коли всі вже пристосувалися до переходу й навіть почали рухатися сміливіше та впевненіше, наче справді йшли не болотом, а гуляли бульваром. Правда, дещо грузьким і незатишним, наче після тривалої зливи. За спиною Гармаша голосно лопнув пухир із болотяним газом. До цього всі так само звикли, але одночасно тишу розітнуло злісне звіряче ревіння. Воно хоч і линуло звідкись спереду, та здавалося – звірі були скрізь, оточили людей і просто зараз кинуться на них із туману, загризуть, затягнуть у трясовину. Кость, перед яким вибухнув пухир, сахнувся вбік, але звіряче рикання мимоволі змусило його смикнутися в інший бік. Ліва нога тут же загрузла вище коліна, а коли він із силою рвонув її, пробуючи визволити, втратив рівновагу, заточився і, розкинувши руки, спиною повалився на купину. Вона відразу розповзлася під ним. Сотник спробував піднятися, та в результаті враз опинився по пояс у смердючій болотній воді.

Все сталося дуже швидко, він навіть не встиг крикнути. Та, почувши попереду звук упалого в твань тіла, Кохан рвонув на допомогу. Він не бачив перед собою нічого, густий туман заступив усе, а Кость дуже швидко вгрузав у болото. За лічені секунди на поверхні лишилася тільки його голова, яку Дмитро прийняв за купину і пробіг повз друга далі.

Відчайдушно рвонувшись і не думаючи про те, що цього робити не можна, Сотник вивільнив верхню частину тіла і, махаючи руками, наче крилами млина, закричав:

– Сюди!!!! СЮДИ!!!

Коломієць вийшов просто на нього, і побачивши наспілу допомогу, Сотник знову шарпнувся, хапаючи друга за ногу. Гриць нахилився, аби простягнути потопаючому руку, але в цей час Кость досить сильно смикнув його. Так само втративши рівновагу та ще й нахилившись при цьому, Коломієць полетів у трясовину головою вниз. Йому вдалося тут-таки звільнити голову, хоча рот наповнився грязюкою та мулом, але вибратися на тверде не вийшло – тепер по пояс угрузли обидва.

– Не біжіть! – запізно гукнув спереду Багров, але хлопці щойно самі зрозуміли це. Тому поверталися назад обережно, лише це врятувало їх від долі Коломійця й Сотника. Моторошний звірячий рик повторився, та на нього вже ніхто не зважав.

Швидко отямившись і оцінивши ситуацію, Гармаш простягнув Сотникові жердину. Той міцно вчепився в неї обома руками, почав рухати тулубом, намагаючись вибратися з болотяного полону. Тим часом Коломійця почало засмоктувати швидше, і дуже скоро трясовина вже сягала йому плечей. Нижньої частини тіла Гриць не відчував зовсім, твань міцно стискала груди, перехоплювала подих. Він навіть втратив здатність кричати, лише хапав ротом повітря й по черзі висмикував то одну, то другу руку.