Текст книги "Шукачі скарбів"

Автор книги: Андрей Кокотюха

сообщить о нарушении

Текущая страница: 10 (всего у книги 22 страниц)

Старший лейтенант полкової розвідки

Біля колишнього поміщицького будинку зібралося мало не все село.

Нічого дивного – адже це чи не перше умисне вбивство, яке сталося в Данилівці відтоді, як із бандитизмом у довколишній тайзі було покінчено остаточно. Навіть у часи неофіційного царювання в окрузі Спиридона Рогожина нікого з жителів села не звалила бандитська куля. Тутешній люд узагалі не потерпав від періодичних набігів рогожинців. Дехто вважав – ватажок просто заборонив своєю владою розбійничати в рідних йому краях. Отже, виходило – люди тут не помирали наглою смертю принаймні років двадцять. Звичайно, похоронки з фронту приходили, війна зачепила майже кожну сім’ю. Але щоб отак, у першу повоєнну весну, та ще найсумирнішу істоту в селі ножем у груди… Те, що сталося, не вкладалося в людських головах, і в голові досвідченого сищика Клима Соболя творилося те ж саме.

Але це в жодному разі не означало, що можна допускати безладдя.

– Так, громадяни, тут сьогодні хіба «Чапаєва» привезли? – гаркнув начальник розшуку, на ходу картинно поправляючи хрустку портупею, яка оперізувала новенький підполковничий кітель. – Чи, може, інше яке кіно, про Орлову чи Крючкова? Ану – ррозійшлися! Тут місце пригоди, вашу мать! Лишаються лише свідки. Свідки є? – він зупинився перед натовпом, звертаючись спочатку до всіх, а потім повторив це саме запитання Пархомчуку. З юрби ніхто не зголосився, дільничний розвів руками:

– Де там ті свідки… Крик Пилипків ті, хто поруч живе, чули. Так нічого ніхто не бачив, уже розпитали…

– Тоді тим більше – всім стороннім залишити територію! – наказав Соболь.

Автоматники тим часом хвацько стрибали через борти кузова не землю, поправляли зброю на плечах, розосереджувалися півколом і ніби ненавмисне почали насуватися на людей, відтісняючи їх від клубу. Сам факт наявності автоматників, а заразом – їхній погрозливий вигляд спонукав народ чимшвидше розійтися кожен у своїх справах. Але Соболь знав: хоч сьогодні середа, звичайний робочий день, місцеві жителі говоритимуть про вбивство блаженного до вечора, а потім – завтра, післязавтра, весь найближчий місяць, аж поки вбивцю не знайдуть. І тоді це дасть нову поживу для місцевих пліток, версій та навіть легенд.

На невеличкому майданчику біля входу в колишній поміщицький будинок лишилися Соболь, його супутники, дільничний, голова сільради Степан Рокитко, парторг Василь Лукашенко, сільський лікар Микола Генчук, з-під фуфайки якого визирав білий халат, і не відомий підполковникові молодий русявий хлопець. Виглядав він років на двадцять п’ять. Сіра ватяна тілогрійка розстібнута, під нею – линяла від частого прання гімнастерка. На ногах – зелені армійські штани, заправлені у старанно начищені офіцерські чоботи. Руки хлопець тримав у кишенях, але щойно підполковник зупинив на ньому погляд, витягнув їх і означив стійку «струнко».

– Начальство ваше знаю. А це? – Соболь кивнув на русявого. – Місцевий молодіжний активіст?

– Щось на зразок того, – виступив уперед Пархомчук. – Людей бракує, товаришу підполковник, ось і залучаю добровільних помічників. Власне, одного помічника. Фронтовик, офіцер, людина досвідчена, ви не дивіться…

– Чому ж? Якраз дивитися треба, хто біля міліції крутиться. Особливо – в подібні моменти, – Соболь втупився поглядом у русявого, але хлопець витримав погляд, вправно виструнчився, доповів за уставом:

– Старший лейтенант Гармаш для подальшого проходження служби прибув!

– У тебе, старшино, офіцер підлеглий? – перепитав Соболь.

– Тут гражданка, товаришу підполковник, – відповів Гармаш замість дільничного. – Я на війні до офіцера дослужився, тепер зовсім інші обставини. Помічник дільничного, звання ні до чого не зобов’язує. У нас тут із фронту рядові й сержанти повернулися, так мені з них що – взвод збирати і командувати тут?

– Логічно, старлею, логічно. Тільки що це за посада у вас – помічник дільничного? Нібито не пригадую такої. Може, Данилівка взагалі свою міліцію організує з числа демобілізованих? Ти, старлей, у районному військкоматі на облік став?

– Відразу як повернувся.

– І тобі що, ніякої служби не пропонували? Для офіцера завжди на гражданці зайняття знайдеться.

– Це – моя ініціатива, – виступив наперед Рокитко. – Ми тут порадились і вирішили: молоді й без того після війни менше повернулося. Не віддамо, лишиться в своєму колгоспі, бригадиром його вирішили поставити. Є в нас тут бригада…

– Не в спідницях часом? – поцікавився Соболь.

– При ділі хлопець, – Рокитко вирішив не вдаватися в подробиці. – Теслює разом із батьком. А пару місяців тому ми порадилися й вирішили: нема чого справді бойовому офіцерові-розвідникові сокирою цюкати. Краще хай допомагає за порядком стежити…

– У вас тут непорядок? – зіграв здивування підполковник. – До цього випадку, я маю на увазі?

– Для чого ці розмови? – Гармашеві набридло бути пасивним слухачем, адже незрозумілі йому суперечки точилися довкола його особи. – В чому ви тут бачите кримінал, товаришу підполковник?

– Ти, синку, не поспішай, – Соболь окреслив багатозначну посмішку. – Я коли захочу – знайду тобі кримінал. Просто в нас людей із бойовим досвідом у міліції не вистачає, а тут кадри задурно пропадають. Тесля… Щось я не знаю про таку посаду для теслі – заступник чи помічник дільничного уповноваженого. Скажи ти – розвідник… Правда – розвідник?

– Перший Український фронт, полкова розвідка, командир розвідувальної роти. Документи показати?

– Встигнеш, – Соболь відчув, що розмова заходить не лише далеко, а й у зовсім не потрібне русло.

Він сам у сорок першому просився на фронт. Його лишали в Тюмені начальником міліції. Він перестав тероризувати військкома тільки після того, як лишився на своїй посаді – ловити бандитів для Клима Соболя було справою більш звичною, аніж здійснювати загальне керівництво, нехай це навіть сприяло кар’єрному зростанню.

І ось тепер, коли з фронту поверталися люди, котрі за чотири останніх роки побачили й пізнали більше, аніж він, підполковник Соболь, за двадцять, йому ставало від цього трохи прикро. Звісно, правду казав тоді військком – своє Соболь уже одного разу повоював. Саме тому підполковник тримався з ветеранами, особливо такими молодими, насторожено.

Вони просто некеровані. Вони досі відчувають себе на передовій, вони звикли до законів воєнного часу. Для них не існує авторитетів, окрім, можливо, їхніх бойових командирів. Вони – реальна сила, і не дай Боже сила ця спрямується не в тому напрямку, в якому потрібно. Свою власну невикористану на колчаківському фронті енергію Клим Соболь зміг спрямувати в потрібне русло. Тепер перед ним стоїть хлопець, якому набридла війна, але ще не набрид стан війни.

– Устигнеш, – повторив Соболь. – Ми ще поговоримо з тобою докладно, старший лейтенанте Гармаш. Як тебе звати, до речі?

– Павлом.

– Ну, так що тут сталося, Пашо? Можеш розказати, показати?

– Нема чого особливо розводитися, – Гармаш глянув на Пархомчука. – Коли ми прибігли сюди, Пилипко в калюжі крові біля вікна лежав. Отам, – він показав рукою, – кров іще залишилася на грязюці. Ніхто не ходив, за цим ми простежили.

– Молодці, – зітхнув Соболь. – Далі що, далі! Хто з пораненим говорив?

– Я. Дільничний побіг до лікаря, тоді – у район дзвонити, я Пилипкову голову в себе на колінах тримав…

– Нікого не бачили?

– Ми – ні. Пилипко бачив. Вам же, я думаю, доповідали.

– Значить так, Гармаш. Ти, хоч і бойовий офіцер, але яйця мені тут не мороч. Доповідай по суті – потерпілий говорив із тобою?

– Можна сказати, так.

– Що значить – «можна сказати»?

– Те й значить. Лежить, ротом повітря ловить, наче риба на березі, дихає хрипко. Потім раптом очі широко розкрив, дивиться на мене й каже: «Спиря приходив… Болю робив…» Кілька разів оте «Спиря» повторив. «Спиря» і «боля» – два слова в нього було. Я питаюся: «Який Спиря, хто такий Спиря, де він, який він?» Коли Пилипко наче видихнув: «Ро-ого-ого-жин! Спиря!» потім у нього з рота кров пішла, вирубався тут же, очі закрив. Ну, тут уже доктор наспів, дільничний. Я йому, ясна річ, усе переказав. Ось і все.

– Коли він прийшов до тями? – Соболь глянув на Генчука.

– Більше не приходив, – почулось у відповідь. – Так і помер.

– Ну, і які думки? Сподіваюся, всі присутні знають, про кого саме говорив ваш Пилипко?

– Тому я розпорядився повідомити безпосередньо вас, – знову вступив у розмову Пархомчук. – Особливо небезпечний злочинець Спиридон Рогожин уже десять років як покійник.

– Я навіть можу показати, де його закопали, – Соболь видобув із кишені штанів пачку «Казбеку», розкрив її, пропонуючи курити всім охочим. Пригостилися лише його опери, криміналіст та старшина. Трохи повагавшись, узяв цигарку й колишній розвідник.

Він же витяг із кишені гімнастерки масивну американську запальничку, піжонисто клацнув кришечкою, добуваючи блакитний вогник. Соболь гмикнув, підкурив, почекав, поки інші так само прикурять.

– Ану, похвалися.

Гармаш не без гордості поклав запальничку на простягнену долоню підполковника. Той покрутив її в руках, кілька разів клацнув, милуючись вогником, не без жалю повернув її власнику.

– Подобається?

– Нічого, – Соболь випустив сизий дим через ніздрі, не стримався – демонстративно подивився на свій наручний годинник зі срібним циферблатом, предмет таємної і явної заздрості, всіх друзів та колег. – Але до справи: чому психічно хворий Полєтаєв опинився біля клубу, чому назвав своїм убивцею саме Рогожина і, нарешті, хто і за що міг на нього напасти?

– Пилипко тут сторожував, – пояснив Рокитко.

– Дурник сторожив клуб? – перепитав Соболь. Справді, місцеве самоврядування в Данилівці зайшло, на його думку, аж надто далеко. Бойові офіцери допомагають дільничному, сільські ідіоти подалися в сторожі…

– Ну, не такий він уже й дурник, – у голосі голови чулася образа. – Ви, думаю, знаєте, відколи й чому Пилипко таким став. До іншої роботи він не придатний, єдина племінниця від запалення легенів іще в сорок третьому померла. Треба ж людині за щось жити, не по дворах же він жебрати буде. Ось і поставили його сторожем у клуб. Робота якраз для нього: відчинив, зачинив, недопалки після зборів чи кіносеансу прибрав. Зате якісь трудодні нараховуються. Все чоловік при ділі.

– Що красти з клубу? Червону скатерку? Портрети товаришів Леніна, Сталіна чи бюст товариша Карла Маркса? – додав парторг Лукашенко. – У нас тут крадіжки – взагалі рідкість, ви ж самі знаєте. А якщо і трапляються різні такі непорозуміння, у нас на те своя влада, – він кивнув на дільничного.

– Влада у нас, товаришу партійний секретар, у всіх одна, – суворо нагадав йому Соболь. – І ви, як комуніст, мусите це знати, – він хотів додати, що й без цього уточнення здогадується – в Данилівці таки справді своя, і лише формально, за зовнішніми ознаками – радянська влада, але вчасно стримав емоції, зараз вони тут ні до чого. – Але хтось же таки поліз до клубу серед ночі й ударив сторожа ножем. Це можна якось пояснити?

Гармаш кахикнув і виступив наперед.

– Дозволите, товаришу підполковник?

– Що, розвідко, є міркування?

– Так, просто певні припущення. Зі свого досвіду можу дещо сказати…

– Ну, не тягни кота за яйця, – заохотив його Соболь.

На Павла дивилися десять пар очей. Але він зовсім не тушувався – так само очікувально на нього дивилися полковники й генерали, коли його група черговий раз поверталася з-за лінії фронту.

– Значить, так, – він сильною затяжкою добив цигарку, кинув «бичка» на землю, притоптав його носаком чобота. – Не знаю, який там привид бив ножем нашого Пилипка, але він, я думаю, або має, або мав у своєму земному житті, – Павло посміхнувся, – спеціальну диверсійну підготовку.

– Що-що?

– Сторожа вдарили ножем так, як звичайно б’ють диверсанти, – терпляче пояснив Гармаш. – У вбивці добре поставлений удар, він не абияк бив, мітив точно в серце, – зігнувши правицю в лікті, розвідник стиснув кулак, коротко замахнувся і зробив так само короткий різкий рух, імітуючи удар. – Подібних ран я набачився, можете мені повірити. Вбивця не розрахував одного: з верхнього одягу в нашого Пилипка є лише старий, але ще цілий і теплий кожух. Він його навіть улітку іноді знімати забував.

– То й що? До чого тут кожух?

– Він загальмував удар, так би мовити, затримав його. Тому сторож устиг крикнути. Вбивця, думаю, не чекав такого, він же звик діяти безшумно. Висмикнув ножа й утік. Не добив Пилипка. Тому він прожив іще трохи, навіть зміг назвати нам ім’я. Ну, ось приблизно такі припущення. Можна ще цигарку?

Встановлення особи привида

Труп Пилипа Полєтаєва поклали на столі в лікарні. На прохання Соболя лікар відгорнув верхній край простирадла, і підполковник побачив на диво спокійне умиротворене обличчя. Очі вбитому закрили, руки склали хрестом на грудях.

Сам зовнішній вигляд трупа ніяк не подіяв на Соболя. Він звик дивитися на понівечені насильницькою смертю людські тіла. Зашкарублу оболонку підполковницького серця шкрябало інше: він дуже рідко стикався з такою безглуздою смертю. Адже вбити Пилипка-дурника все одно, що вбити дитину. Хоча, за підрахунками Соболя, данилівський блаженний лише на два-три роки молодший за нього.

Фактом свого існування Пилип Полєтаєв нагадував не лише Соболю, а всім сільським старожилам один випадок із часів громадянської війни, за згадку про який той, хто згадав, і ті, хто це слухав, могли поплатитися життям. Далі Сибіру, ясна річ, не зашлють, через те «ворогів народу» часто розстрілювали просто після швидкого суду в Тюменському чи Томському НКВС. Тих, на кого було шкода кулі, засилали куди-небудь під Салехард – там «вороги народу» помирали повільно, але так само напевно.

Власне, Пилипа Полєтаєва ніхто не чіпав через те, що він був сільським дурником. Вірніше, став сільським дурником після того, як відмовився віддавати червоноармійцям свого коня на потребу боротьби з Колчаком, за що вони тут же, в нього на очах, згвалтували його молоду вагітну дружину. Пилип був дуже сильним хлопцем, тому його тримало відразу троє міцних вояків, поки решта робили свою справу. Всі вони були п’яні й люті. Коли жінка вже перестала кричати й бійці побачили кров, вони просто застрелили її на очах у чоловіка. Пояснили свої дії дуже просто – вони виявили й покарали колчаківських посібників. Стріляли й у Пилипа, та він, собі на горе, лишився живим. Тільки з тієї пори втратив розум, хоча з часом ніби міг виявляти всі ознаки нормальної, розумово повноцінної людини, та свідомість його все одно була переважно затьмарена.

Однак людей довкола себе він упізнавав, отже, переплутати якогось Ваню з якимось Петею, чи взагалі чоловіка з жінкою він аж ніяк не міг.

Офіційно дружина й ненароджена дитина Пилипа Полєтаєва вважалися загиблими від рук білогвардійців, ворогів радянської влади і трудового народу. Сам Пилипко, ясна річ, ані підтвердити, ані заперечити цього не міг. Просто ховався кудись подалі, коли бачив людей у військовій формі. Про цю історію рекомендували не згадувати вголос, і вже років через десять навіть ті, хто бачив розправу на власні очі, почали сумніватися – а чи справді то були мужики з червоними зірочками на кашкетах? Власне, ця причина стала однією з багатьох, що змусили партійне керівництво району та області сприяти чимскорішому заселенню Данилівки переселенцями, читай – чужинцями. Як вони скористалися з ситуації, Соболь уже знав.

Батьки Пилипка давно померли. Жив він із сестрою, але підгодовувало його практично все село. Силу свою він не втратив, на відміну від розуму, тому охоче рубав дрова і взагалі допомагав по господарству кожному, хто попросить. Особливо любили добродушного й завжди веселого Пилипка діти. З ними блаженний міг гратися цілими днями, тож дітвора, вважаючи його, мабуть, рівним собі за розумовими здібностями, ходила за дурником табуном. Пилипко вирізав дітям свистунів, фігурки звірів, майстрував ляльок, плів батіжки, навчився робити планери, запускав повітряних зміїв.

Стоячи зараз над трупом Пилипка, начальник карного розшуку Соболь зайвий раз відзначив сам для себе: у сільського дурника не могло бути не лише ворогів, а навіть звичайних недоброзичливців. Так само погоджувався з тим, що красти в клубі справді нема чого. То що виходить – той, кого Пилипко впізнав як Спиридона Рогожина, прийшов для того, аби вбити місцевого божевільного?

Маячня.

Соболь махнув рукою, даючи докторові Генчуку команду загортати простирадло, і неквапом вийшов на двір. Просто на порозі лікарні мало не зіштовхнувся з головою сільради. Рокитко спішив повідомити – обід готовий. Бо вбивство нікуди не дінеться, тоді як борщ точно захолоне. Борщ так борщ, вирішив Соболь. Усе одно обмізкувати ситуацію треба, так уже краще робити це за столом.

Проходячи повз клуб до приміщення сільради, де гостям накрили стіл, підполковник звернув увагу: автоматники, оточивши місце пригоди, вочевидь нудилися і навіть не відганяли від себе цікавих дітлахів. Криміналіст уже мив руки біля бляшаного рукомийника, Пархомчук і незмінний Гармаш сиділи на лавці біля стіни.

– Ну? – з порога звернувся Соболь до експерта, хоча на особливі сюрпризи після заяви колишнього командира розвідників не сподівався.

– Жодних «пальців». Не знаю, може, вбивця і хапався за щось рукою… За стіну, одвірок… Словом, тут глухо. Маємо чіткий відбиток підошви, просто біля входу. Чобіт, розмір сорок три. Наші опери вже пішли по селу шукати подібні чоботи, візерунок на підошві характерний. Але навряд чи це хтось із місцевих наслідив, – криміналіст старанно витер руки полотняним рушником, для чогось подивився на залишені після себе мокрі сліди. – Ну, звісно, заодно розпитають людей. Може, справді хтось аж так сильно зненавидів потерпілого…

– Ти в це віриш?

– Ні, – признався експерт.

– Правильно. І я не вірю. Нема нікому тут потреби різати дурника ножем. Тим більше, – Соболь перевів погляд на Гармаша, – нема чого в цих краях робити диверсантам.

– Так само – привидам, – Павло витримав погляд підполковника. – Я лише сказав, що думаю, вам вирішувати далі.

– Сідайте, сідайте, – заметушився Рокитко. – Хлопці ваші потім підійдуть, служивим – сухим пайком…

– Обійдуться вони без сухого пайка, – буркнув Соболь, вмостився за столом, Рокитко присів поруч, експерт – із іншого боку, підтягнулися старшина й колишній розвідник. Пархомчук узявся насипати густий наваристий борщ в алюмінієві полумиски, Гармаш украяв кожному чималий кусень хліба, нарізав сала, підсунув до центру столу миски з квашеною капустою, солоними грибами, а Рокитко, нікого не питаючи, розлив по гранчаках самогон. Випили не чаркуючись, кілька хвилин мовчки закусювали, потім Рокитко знову взявся наливати. Стиснувши свою склянку в кулаку, Соболь промовив, здавалося, сам до себе:

– Кого міг побачити цей нещасний дурник? Дізнаємося – кого, будемо знати, як він тут опинився і заради якої холери в клуб поліз. Так чи не так?

– Так, – відповів за всіх Гармаш, випив, занюхав чорною скоринкою, переламав її навпіл, поклав до рота, замислено пожував: – Я ось не знаю, бо малим тоді був – цей ваш Рогожин перетинався з Пилипком хоч раз? Він же, наскільки я знаю, то сидів, то від міліції ховався.

– За Спирку Рогожина, старлею, я тобі й усім вам, – Соболь обвів співтрапезників рукою, – можу до ночі байки травити. Але ти правильно запитав, синку, – він так само випив, проковтнув кілька ложок борщу, обтер тильним боком долоні губи. – Біографія в Спирки почалася ще при царському режимі. Тоді вперше посадили, за які такі гріхи – зараз не згадаю. Революція його випустила, і вже аж після війни, коли вже нова влада міцно на ноги стала, про нього згадали, зловили його і знову посадили. Здається, років на п’ять. Відсидівши, Спиридон додому повернувся, сюди, в Данилівку. Кажуть, тоді мамка його ще жива була. В неї жив якийсь час, потім поховав стару – і знову за своє. Відтоді в селі його не бачили, але, з усього виходить, якийсь час Спирка по селу пересувався досить вільно. І з місцевим дурником розминутися не міг. Той, як ми знаємо, людей пізнавав…

– Ось і я про що! – перервав старшого за званням Гармаш. – Скільки Рогожину могло бути, скажімо, років двадцять тому? Чи, може, трошки більше…

– Не більше, – відмахнувся Рокитко. – Ми тоді сюди саме перебралися. Я навіть трохи пригадую цього Спирку. Старі люди казали – єгерів синок, із тюрми повернувся. Ще боялися тоді, аби щось не той…

– Значить, – розвивав думку Гармаш, – Пилипко пам’ятав Спиридона молодим. І побачив він уночі чоловіка, дуже схожого зовні на молодого Рогожина. Таке можна припустити?

За столом запала мовчанка, потім криміналіст обережно глянув на Соболя.

– У цьому, Климе Федотовичу, справді щось є… В усякому разі, думати легше – привиди відпадають.

– Тут ти правий, – Соболь узяв гранчак, замислено покрутив його в руці, потім спідлоба зиркнув на Павла: – Ну, раз ти в нас такий тут розумний, валяй далі. Сам хоч додумався?

– Сам, – Гармаш поклав до рота решту скоринки, прожував, потарабанив пальцями по столу. – Далі дуже просто: хто може бути схожим на Спиридона Рогожина, причому – молодого? В селі таких точно немає. Двійник відпадає. Припускаємо, молодший брат або…

– Син, – підполковник Соболь і опустив на стіл важкий кулак. Брязнув посуд, Рокитко встиг притримати пляшку. – У Спирки синок був, за моїми прикидками – десь твого віку, старлею. А ти мені в сини годишся, отже, років на двадцять за Рогожина молодший. Спиридонів синок може в цих краях об’явитися за якоюсь бідою?

– Запросто! – відповів за всіх Пархомчук. – Ось тільки де він раніше ховався?

– Цього, старшино, ніхто не знає, – розвів руками Соболь. – Коханка Спирчина не зовсім місцева. Тут недалечко Пронин хутір, знаєш? – дільничний кивнув. – Там вона й жила, Любка Хорошилова. Нас усіх на тому хуторі колись мало не постріляли… Словом, куди вона з сином Федьком подалася, невідомо. Рогожина застрелили, жінки з дитиною не знайшли. Я того малого в очі не бачив, але припускаю – на батька Федір може бути схожим. То до чого ми тут домовилися? – підбив він підсумок розмови. – Пилипко-дурник побачив молодого Рогожина, прийняв Федора за Спиридона, звідси вся каша заварилася. Виглядає, що так і було. Чи в когось інші міркування?

– Раз ніхто не знає, куди свого часу зникли жінка з хлопчиком, то цілком може бути, що хлопчик цей, Федір Рогожин, непогано лягає в мою, – Гармаш затнувся, – гм, нашу схему про диверсанта.

– Поясни.

– За всіма прикидками, Федір Рогожин на початку війни доріс до призовного віку. Добре, якщо він батьковими слідами пішов, і в нього в міліції відбитки пальців брали. А коли ні – перевірити, де воював Рогожин і як він воював. Якщо… якщо взагалі воював… І якщо жив під прізвищем Рогожин, а не носив прізвище матері. Ну, тут роботи вистачить.

Після слів Гармаша за столом запала тиша. Її порушив Рокитко, булькаючи самогоном по склянках.