Текст книги "Шукачі скарбів"

Автор книги: Андрей Кокотюха

сообщить о нарушении

Текущая страница: 14 (всего у книги 22 страниц)

– Нарешті хтось про це згадав, – Гармаш посміхнувся. – Відповідь проста, тільки… гм… Тільки пояснити толком я її, мужики, не зможу.

– Кажи, як є, – заохотив Бражник.

– Ну, значить, так, – Павло зітхнув, обвів однополчан поглядом, із якого раптово зникли азартні вогники запеклого шукача скарбів, натомість залишився досить дивний смуток. – Дивлюсь я на вас, хлопці, і у мене щось отут щемить, – правиця лягла зліва, де серце. – Коли на фронт збирався, потім – коли по Україні йшли, все щось муляло. Розумієте… мабуть, ні, але спробуйте: я… ну, ми всі тут, у Данилівці, ніби як удома – і заразом не вдома. Україна далеко, і мої батьки разом із іншими, хто тут живе, з неї втекли. Повернутися туди – знову до Сибіру зашлють, але вже по етапу. Тут, посеред тайги, нас не дістануть. Про нас знають – але кому до нас є діло? Живемо собі, як колоністи, я про таких читав, коли малим був. Учительку з Тюмені якось прислали, так у неї книжки різні, вона читати давала всім, хто хотів. Мені особливо Жуль Верн сподобався. Як там кілька чоловік тікали від ворогів з Америки на повітряній кулі, приземлилися на безлюдному острові й там собі маленьку Америку зробили. От, думаю, нам би так. Узяв би ти, Дмитре, свою німкеню, привіз би її сюди, і ніяке МДБ в тайзі б її не знайшло. Просто не захотіло б шукати. Хіба не так?

– Може, й так, – Кохан знизав плечима.

– І це всіх вас стосується. Тут безпечніше, ніж там, у справжній Україні. Потрошку, поволі та й переберуться українці подалі від більшовиків сюди, в тайгу. Тут так само більшовики є, ми всі – більшовики. Он сільське начальство з партквитками, я комсомольським активістом був. Але партійний чи комсомольський квиток можна мати, «Інтернаціонал» співати, Сталіна на стінку чіпляти, та комуністом при цьому не бути і тримати в кишені здоровенну дулю для них усіх. У нас тут практично всі так роблять. Інакше поки що не виживеш. Ось вам щось на зразок моєї політичної програми: ми мусимо себе і свою, коли вже хочете, маленьку державу забезпечити золотим запасом. А він, повторюю, за три або чотири доби ходу звідси. Якщо в середньому прикинути, це буде десь дев’яносто годин. Коли почнемо сміятися?

– Не треба вже аж так блазнювати, Пашо, – після паузи промовив Сотник. – Ти справді дуже серйозні речі говориш, і особисто я так само хочу знайти золото, аби зробити багатими хоча б тих українців, котрі почнуть тікати сюди від голоду та МДБ. Можливо це чи ні – мова зараз не про це. Спробуємо знайти те золото. Раз ми всі тут, значить – усе вирішено. Тільки ось які відразу виникають проблеми: невже ми отак просто, на очах у органів радянської влади, міліції та державної безпеки зберемося й підемо в тайгу по скарби?

– Він правий, Павле, – включився в розмову Кохан. – Ти ж збираєшся брати провідника, а це означає – залучати сторонню людину. Ось тобі як мінімум одне джерело, звідки потече інформація.

– Про це я вже думав. Але давайте ще раз визначимося: наказувати я вам не маю права. Тут не фронт, а я вже не комроти. Тому чи всі приймають мою, гм, програму? Чи, може, в кого сумніви?

Замість відповіді всі четверо підняли вгору правиці.

– Здорово. Тоді до теорії більше не повертаємося. Є багато практичних питань. Зокрема – кандидатура провідника, і взагалі легалізація нашої експедиції. За цей час у нас дещо сталося. Десять днів тому двоє геодезистів зникли. Пішли в тайгу – і з кінцями. Потім мисливець один із Прониного хутора, Сава Малахов, так само зник. Це вже через чотири дні після геодезистів. Пішов у тайгу на промисел – і нема. Він дядько досвідчений, заблукати просто так не міг. А коли б і заблукав, то вибрався б. Йому тайга, наче рідна хата.

– То й що? Нехай їх лягаві шукають, вони за це пайку отримують.

– Правильно, Грицю, хай шукають. Вони й шукають. Тут нашому дільничному, старшині, днями прийшла вказівка посилити пильність. Геодезистів і Малахова чіпляють на Федька Рогожина. Хоча його після того разу ніхто тут в очі не бачив. І головне, мужики: ці троє зникли саме в тих краях, куди ми з вами зібралися. Тому, – Гармаш переможно розправив плечі та випнув груди, – ми з вами зголосимося бути добровільним загоном, який вирушає в тайгу на пошуки особливо небезпечного злочинця Федора Рогожина. Якого, до речі, підозрюють у вбивстві нашого Пилипка-дурника. Саме для цього, товариші бійці, ми й будемо шукати провідника.

– Але ж очі та рота ми йому не закриємо, коли замість Рогожина, існування якого, до речі, так і не доведено, ми знайдемо золото в урочищі, – зазначив Сотник.

– Доведеться ризикнути. Зрештою, чому провідник повинен виявитися людиною, якій не можна довіряти?

Цей аргумент остаточно переконав навіть обережного Костю.

А без провідника на такому маршруті справді не обійтися. Таки доведеться ризикувати, маючи сторонню людину в групі однодумців.

Без обличчя

Місяць від часу вбивства Пилипка-дурника нічого не відбувалося, і раптом – на тобі: події одна за одною. Начальник карного розшуку Тюменської області підполковник Клим Соболь давно не переживав стільки подібних потрясінь одразу.

Увесь цей час карний розшук тупцював на місці. Залучили всі можливі сили, перетрусили, мало не крізь сито просіяли місцевий кримінальний елемент, по ходу розкрили десяток злочинів, серед яких – одне вбивство, і затримали двох особливо небезпечних, які від нового року розшукувались як утікачі. Але жодного підтвердження версії про появу на батьківщині сина Спиридона Рогожина. Цього ще не забули. Швидко таких людей не забувають. Та хоча про існування в бандита сина, нагуляного з Любкою Хорошиловою, злочинний світ начуваний, самого Федора мало хто бачив іще тоді, коли той хлопчиськом бігав. Тим більше ніхто не бачив його тут тепер.

У всякому разі, ніхто не признався.

Та справи це не міняло: вона як застопорилася від самого початку, так не просувалася вперед ані на крок. Соболь уже отримав кілька пістонів від високого й навіть дуже високого начальства: мовляв, нема чого робити, так він за привидами ганяється.

Офіційний запит поки що так само не дав результатів. Виявляється, прізвище Хорошилов досить часто зустрічається в Росії. Є серед них і Федори, навіть потрібного Соболю віку. Але слідів того самого Федора Хорошилова, позашлюбного сина Спиридона Рогожина, поки що знайти не вдавалося. Рано чи пізно він вирине, втішав себе підполковник. Просто коли істина встановлюється офіційним шляхом, це триває аж надто довго. Та пришвидшити процес начальник карного розшуку не в змозі.

Невідомо, як би все повернулося далі, та раптом троє людей зникло в тайзі. Причому в тому районі, де колись переховувався Спирка Рогожин. Соболю не треба було навіть спеціально визначати місце на карті. Він обвів неправильним колом місцевість, яку десять років тому вивчив, наче власну кишеню, і навіть тицьнув у середину вказівним пальцем.

Невже все починається знову?

Невже зовсім випадкові люди, двоє геодезистів та досвідчений мисливець, наштовхнулися в тайговій глушині на бандитів, якими командував Федір Рогожин, і він убив їх так само, як сільського дурня?

Так чи інакше, але треба посилати людей у тайгу на пошуки зниклих. Хоча це карного розшуку не зовсім стосується, криміналу нема, зняти своїх працівників для прочісування району Соболь не має права – знову фитиля в задницю отримає. До військових треба звертатися, але й вони не поспішатимуть. Лишалося хіба перевіряти особи зниклих на причетність їх до бодай якого криміналу.

І тут – наче вищі сили втрутилися, незважаючи на те, що гроза тюменських бандитів у них не вірив. До нього в кабінет, постукавши, зайшов той самий старший лейтенант, розвідник із Данилівки, який допомагав йому шукати Рогожина на місці, навіть намагався давати цінні поради. Прізвище його чіпко засіло в голові Соболя, але ще чіткіше запам’ятав він понтову запальничку, від якої Павло Гармаш прикурював. Розуміючи, що поводиться, як пацан, Соболь нічого не міг із собою зробити – дуже вже сподобалась йому тоді ця річ.

Він любив усякі такі іграшки – годинники, портсигари, запальнички, навіть мундштуки. Була в нього маленька приватна колекція. Хлопці час від часу знаходили під час обшуків і, порушуючи закон, приносили начальнику. Звісно, спочатку Соболь цікавився, в кого вилучили мундштук зі слонової кістки чи срібний годинник-«цибулинку» з музикою. І коли дізнавався, що на «малині» чи в якогось злодюжки, без жодних докорів сумління лишав собі.

Начальник карного розшуку не втримався – пригостив старшого лейтенанта «Казбеком», аби зайвий раз побачити, як той франтуватим жестом виймає запальничку, клацає нею, підносить вогник до папіроси, знову ховає запальничку в нагрудну кишеню десятки разів праної гімнастерки. Нічого, в грози бандитів теж можуть бути маленькі слабкості…

Тим часом Павло Гармаш приїхав спеціально з Данилівки не запальничкою хвалитися. До нього навідалися фронтові друзі, всі – колишні розвідники, в кожного – кілька особистих подяк від Верховного Головнокомандуючого І. В. Сталіна, ордени та медалі. Люди заслужені, порох нюхали. Тому не дивно, що коли дізналися про зникнення геодезистів і мисливця з Прониного хутора, а заодно – про дивне вбивство в тихій донедавна Данилівці, вирішили самі організуватися в загін і вирушити на пошуки зниклих. Коли пощастить, вони й бандитів планують зловити та знешкодити. Адже Гармаш так само, як і Соболь, переконаний – Федір Рогожин орудує, шляхом батька пішов.

Звісно, дозволяти тепер уже цивільним людям збиратися в озброєну групу і вирушати в тайгу Соболь не міг. І Соболю, своєю чергою, ніхто б не дозволив відряджати пошуковців. З іншого боку, всі п’ятеро бувалі в бувальцях, цілком дадуть собі раду в будь-якій критичній ситуації. А головне – ініціатива колишніх розвідників у становищі, яке склалося, дуже доречна. Раз так, можна не доповідати начальству, так само не давати жодних письмових розпоряджень. Нехай хлопці йдуть – під особисту відповідальність Гармаша й заодно партійних та радянських керівних органів села Данилівки.

Ось чого Соболь не міг і не мав права допустити, так це озброєння групи. Гармаш просив посприяти, аби їм видали хоча б звичайні карабіни Симонова. Або револьвери, можна нагани, хоча краще – ТТ. Все ж таки бойова зброя, хоча в тайзі «тетешником» проти бандитів не дуже навоюєш. Тут Соболь прийняв рішення сам: ще чого бракувало – видати хохлам вогнепальну зброю! Вони й без того в своїй Данилівці становлять дуже приховану тиху загрозу. Для кого і для чого, Соболь поки не визначив остаточно, але якби визначив, негайно, незважаючи навіть на певну симпатію до працьовитих українців, склав би доповідну в МДБ. Нехай там із ними розбираються.

Звісно, всього цього начальник карного розшуку Гармашеві не сказав. Обмежився коротким: «Не маю права. І краще не шукати стволи деінде, гірше буде». Схоже, Павло не здивувався. Так само не виказав подиву, коли Соболь попередив: він особисто в разі чого ні за що не відповідає. А коли розвідники щось встановлять і когось знайдуть, це буде вважатися заслугою обласного розшуку. «Нехай, – махнув рукою Павло. – Мисливські рушниці по селу зберемо, набоїв – скільки знайдемо. Не з голими руками підемо». На тому розмову закінчили.

І вже на порозі кабінету Гармаш раптом зупинився, розвернувся, видобув із кишені запальничку, покрутив у пальцях: «Бачив я, товаришу підполковник, як ви дивилися на неї. Раз така справа, раз ви вже нас розумієте – тримайте. Сувенір».

Він кинув, Соболь спритно зловив. Отямитися не встиг, як за Павлом уже зачинялися двері. Ще хвилин десять Соболь милувався несподіваним подарунком. Тоді заховав у кишеню штанів, зовсім не думаючи про те, що старший лейтенант фактично дав йому, начальнику карного розшуку, дрібного, але – хабара. За те, що він, Клим Соболь, ніби благословив колишніх розвідників зібратися в стійку озброєну групу й розпочати не передбачені законом дії по виявленню та знешкодженню…

Ну його все к херам! Гірше від цього не буде.

Два дні минуло відтоді – і знову Соболю сюрприз. Рано в суботу викликали його на службу. Черговий нічого толком не пояснив. Нібито якийсь чоловік добровільно прийшов зізнатися в убивстві. «Невже без начальника розшуку не можна розібратися, туди вашу мать! – Так, не можна. Чоловік каже – Федора Рогожина вбив…» Соболь навіть умитися забув – так із дому й вискочив.

Особа того, хто прийшов робити явку з повинною, була йому знайома. Прохор Доброхотов, злодій-рецидивіст, уже кілька років – один із підручних такого собі Савки Дьогтя. Цей самий Дьоготь тримався на короткій нозі зі Спиридоном Рогожиним, приймав у нього награбоване, давав наводки на заможних людей у Тюмені та околицях. Крові на ньому не було, після ліквідації банди Рогожина цей барига своє відсидів, два роки тому вийшов, і відтоді Дьогтя не видно. Соболь не тішив себе ілюзіями стосовно того, що Савка після другої ходки став чесною людиною. Поки що прямих доказів проти нього не було, але все це – справа часу.

Головне – його так само відпрацьовували, причому – в першу чергу. Як давній контакт Спиридона Рогожина. Тут Соболь вимагав особливо прискіпливої перевірки, та згодом мусив визнати: Дьоготь не янгол, але про Федора Рогожина навряд чи щось знає. Те ж саме, між іншим, він думав і про Прошу Доброхотова, відомого більше як Проня-Помийник. Він зазвичай підбирав рештки здобичі за солідними злодіями, задовольнявся малою часткою, мав досить приблизне уявлення про почуття власної гідності, але мри цьому лишався незамінним, коли треба було щось рознюхати, розвідати, перевірити чи переховати.

Як усі подібні типи, Проня-Помийник відзначався паскудним, злобним та мстивим характером. Побоюючись Савки Дьогтя й інших авторитетних людей, він виміщав лють на всіх, кого вважав слабшим за себе. Особливо часто діставалося від нього проституткам: Помийника не надто любили дівчата, тому він щоразу користувався послугами «марух», а під кінець нещадно бив їх. Платив при цьому все до копійки, тому повії вважали цього клієнта невід’ємним прикрим атрибутом, негативним боком їхньої професії. Точніше – їхнього способу життя.

Встаннє Прохор Доброхотов відсидів за спробу вбивства. У чайній штрикнув заточкою приятеля, котрий прилюдно насміявся з нього. Жертва вижила, заточку Помийник устиг викинути, судили його лише за хуліганство. Розкручувати Помийника по повній не було можливості – надто швидко все сталося, інших матеріалів просто не встигли зібрати. Але той, хто спробував убити раз, здатен зробити це вдруге. Начальник карного розшуку Клим Соболь знав це так добре, як ніхто інший.

Від Доброхотова він почув багато цікавого. Виявляється, десь під кінець березня чи на початку квітня в місті з’явився нікому не відомий хлопець, який називав себе сином Рогожина. Сам Помийник особисто Спиридона не знав. Зате Дьоготь, давній друг убитого бандита, визнав – хлопець таки дійсно має спільні риси зі Спиркою.

– Виходить, Савка переховував Федора Рогожина?

– Не знаю, начальнику, ким він там себе називав. Дьоготь допоміг йому кудись залягти. Про їхні справи нічого не знаю. Савка нічого мені не говорив. Тільки коли оце ваші почали шмонати Тюмень, цього Федьку шукати, Дьоготь мені звелів його з міста вивезти. Ну, і…

– Давай, давай, не телися. Уже почав – так не мовчи, – поквапив його Соболь.

Далі історія вийшла зовсім уже ідіотська. Найсмішніше – подібної дурні в практиці не лише начальника розшуку, а будь-якого, навіть зеленого й недосвідченого опера, траплялося дуже багато. Іноді ламаєш голову, дошукуєшся можливих причин, чому терпилі голову сокирою розкололи, ножиком живота до самого пупа розпанахали чи нею обойму в голову розрядили. А причина – ось вона, на поверхні. І така проста, ну прямо сміх і гріх.

За словами Доброхотова, десь на виході з Тюмені, на околиці, Рогожин, пацан натуральний, який зони не нюхав, почав його, злодія зі стажем, підором називати. З чого все почалося, тепер уже не так важливо. Пелена люті заступила Прошчині очі, він схопився за фінку… Отямився вже верхи на неживому Федьчиному тілі. Скільки разів ударив його ножем, не пам’ятає. Зате точно знає – наглухо цього підора замочив.

– Де ж ти трупа подів?

– Закопав… Покажу, де… Там, на околиці, звалище недалеко…

– Чому досі мовчав?

– Думав – обійдеться. Але він Дьогтеві якийсь сигнал не подав чи що. Той мене почав трусити, я в незізнанку… Час іде, я відчуваю – не вірить мені Дьоготь, щось задумав. Ну, я так само ноги зробив, від гріха… Тільки знайдуть вони мене…

– Значить, ти перелякався?

– А то! Я, начальнику, тобі допоможу. Покажу, де трупа закопав. Ти справу закриєш. Але я тобі головного не сказав: це самооборона. Федька чи хто він там перший на мене кинувся. Так само з фінарем… Ти ж можеш зворотного не доводити. Тобі навряд чи зумисне вбивство тут чимось допоможе. Рогожин тобі важливіший, а я на самообороні стоятиму, наче хуй в новобранця. То як?

Труп Рогожина справді був для Соболя важливішим, ніж вирішення проблеми, за якою статтею посадити таку нікчемну істоту, як Проня-Помийник. Тому вирішили – хай буде самооборона.

Не до Дьогтя йому було. І не до придурка Проні Доброхотова.

Оглядати тіло Рогожина підполковник виїхав сам, на хату Дьогтя послав людей, хоча був певен: Савка почує, коли смаженим запахне, і підірветься, адреси не лишить. До речі, так і вийшло, коли він повернувся з місця поховання вбитого.

Труп справді відкопали на тому місці, де вказав убивця. Правда, викопували досить легко. Оскільки труп був заритий поруч зі звалищем, тутешні собаки встигли попорпатися в могилі і обгризти обличчя покійника так, що його не можна було впізнати. Інші частини тіла лишилися цілими, не особливо пошкоджений і одяг, окрім дванадцяти ножових поранень на животі та грудях, ясна річ. Але ніхто, в тому числі Соболь, не знав жодних інших прикмет Федора Рогожина. Окрім тієї єдиної – разючої зовнішньої схожості зі своїм батьком.

Перед начальником карного розшуку на землі лежала людина без документів і без обличчя.

Експертиза підтвердила – тіло лежить у землі від восьми до десяти діб. Це збігалося зі свідченнями Доброхотова. Лишилося оформити все документально й повідомити в Данилівку: нехай Гармаш і його гості згортаються. Пошуки Федора Рогожина відміняються, зниклих людей без них шукатимуть.

Тут він не встиг. Виявляється, саме нині вранці хлопці вирушили в тайгу. Посилати за ними когось, аби завертав? А чи є в цьому потреба? Соболь знову пригадав себе в їхньому віці. Вчорашнім фронтовикам, та ще й розвідникам нудно, їм хочеться не те щоб війни, а її ілюзії. Власне, не повторення війни, з жертвами та кров’ю, а чогось такого… Сам Соболь майже тридцять років тому відчував подібне, але і тоді, і тепер пояснити свої відчуття, те, що творилося в душі, не міг.

Словом, хочеться ясності й чіткості у стосунках зі світом. Хочеться лінії фронту, за якою – ворог, а по цей бік її – лише друзі.

Тому нічого не станеться, якщо Гармаш із однополчанами поблукають тайгою. Нікого й нічого вони вже не знайдуть. Коли їм набридне гратися в скаутів – повернуться.

Так і буде.

Бойскаут

У понеділок, попри всі сподівання начальника розшуку, історія з Рогожиним не скінчилася. Соболя знову викликали на службу з самого ранку, і він тішив себе думкою, що хоча б за неділю встиг відіспатися з почуттям виконаного обов’язку.

Біля зачинених дверей кабінету на стільчику сидів чоловік середніх років у формі майора держбезпеки. Соболь мимоволі відзначив: гість десь схуднув, бо форма трошки висіла на ньому. Це чомусь зродило всередині бурю протесту – бач, сволота, сидять у своїх кабінетах, усе ворогів придумують, жеруть свої пайки, жиріють, а як побігати доводиться, форма увесь вигляд втрачає.

Зовнішність у майора виявилась аж надто звичайною, а вік – непевним. Хіба що вирізнялися блакитні очі. Вони теж роздратували начальника розшуку: сіра миша цей чоловічок, а бабам, мабуть, подобається, банькатенький.

– Слухаю вас, товаришу майор, – тримався Клим Соболь офіційно і сухо.

Гість підвівся не відразу, як побачив міліцейського підполковника. Таку поведінку собі дозволяють не просто офіцери МДБ, а ті, в кого є якісь особливі повноваження. Соболь бачив майора менше хвилини, а вже мав принаймні три причини, щоб вороже ставитися до понеділкового візиту.

– Майор Кольцов! – гість козирнув, показав документи. Соболь потримав їх у руці, прочитав, що звати цього Кольцова Павлом Андрійовичем, звірив фото з оригіналом, для чогось уважно вивчив печатку, лише тоді повернув їх майору, кивком запросив до кабінету. Поводити себе вирішив і далі офіційно.

– Слухаю вас, – повторив Соболь.

– Я у справі Федора Рогожина, – блакитні очі майора Кольцова не виражали жодних емоцій. – Ми забираємо її до себе. Разом із підозрюваним.

– У вас є відповідний наказ?

– Будь ласка! – гість розкрив планшетку, витягнув аркуш паперу, передав його Соболю. Прочитавши видрукуваний на машинці текст наказу і впізнавши підпис, він роздратовано кинув:

– І що означає оце ваше «забезпечити супровід»?

– Ви повинні потурбуватися про конвой.

– Кого охороняти? Проню-Помийника?

– Хто він у вас там, я не знаю. Конвой для убивці Рогожина, – майор Кольцов тримався впевнено і незворушно.

– Від кого його охороняти?

– А це, підполковнику, державна таємниця. Яка вас не стосується.

Соболь відчув палахкотіння на щоках.

– Ви в моєму кабінеті, майоре. І прийшли до мене просити допомоги. Саме допомоги, майоре. Начальник карного розшуку не повинен виконувати наказів майора, нехай він…

– Обережно, товаришу підполковник, – у голосі гостя почулися миролюбні інтонації. – Я так само виконую наказ, і він забороняє мені розголошувати деякі відомості. Розумію, це вас ображає. Тому скажу так: Федір Рогожин – шпигун іноземної держави, – брови Соболя мимоволі стрибнули догори, він уже збирався розпитувати майора далі, але той застережливо підніс руку долонею вперед: – І все. Навіть повідомивши вам це, я вже перевищив свої повноваження. Він зрадив іще під час війни, перебіг до німців восени сорок першого. Тепер, за нашими відомостями, закинутий на радянську територію для виконання важливого завдання. І так виходить, що цей ваш Помийник чи як його там міг убити Рогожина просто так, через збіг обставин, а міг виконувати чиєсь завдання. Тепер розумієте, чому я поспішаю і взагалі чому така секретність?

– Не смішіть людей, товаришу майор. Проня Доброхотов – іноземний шпигун? Я швидше повірю, що маршал Тухачевський…

– Обережно! – повторив Кольцов. – Ви ж знаєте мене менш як півгодини, а вже провокуєте до небажаних висновків стосовно своєї особи. Повірте, вам краще виконати наказ і забути всю цю історію. Нехай у нашого відомства тепер голова болить.

«А й то правда! – подумав Соболь. – І чого оце я пнуся хрін знає куди? Баба з воза – кобилі легше!»

Він віддав усі необхідні розпорядження по телефону, потім трошки подумав і вийшов з-за столу, обсмикуючи кітель.

– Тоді останнє запитання: чому наказ прийшов із Томська, а не від нашого управління? Ви не думайте нічого, я знаю підпис полковник Северина, Тюмень лише недавно стала центром області…

– Ось ви самі собі й відповіли. Не знаю, що там вирішує начальство, в мене лише наказ, і я мушу його виконати. У Томську ваш Доброхотов так само довго не затримається. На літак – і в Москву.

– Ви до самої Москви його супроводжуєте?

– Аби ж то… Тільки до Томська, товаришу підполковник. Тільки до Томська…

– Значить так, товаришу майор, – Соболь діловито обсмикнув кітель. – Для забезпечення всебічного успіху нашої маленької операції я поїду з вами. В якості начальника конвою. Цього мені навіть ваше начальство заборонити не може.

– Не заперечую, – якщо Кольцов і вагався, то лише кілька секунд.

– На чому їдемо?

– Я з машиною.

– Чорний ЗіС біля входу?

– Так точно.

– Машину бачив, шофера не помітив.

– Я сам за кермом, товаришу підполковник. У мої повноваження входить можливість користуватися приватним автомобілем. Не завжди можна довірятися водієві.

– Ти глянь, яка у вас контора серйозна. А як же я та мій конвой? Ми ж так само, виходить, сторонні особи в цій, гм, операції.

– З вами я дістануся лише до Томська. Звідти вас відправлять назад. Інформації у вас мінімум, – нарешті майор Кольцов спромігся на посмішку. – Бачите, ви справді сторонні, ще й не з нашого відомства. І потім – вам воно треба, чужими складностями голову забивати?

Дзенькнув телефон. Соболь приклав трубку до вуха, коротко відповів: «Добре», опустив її на важіль, одягнув кашкета.

– Затриманий готовий. Можемо їхати. Підженіть машину на задній двір, вам охоронець покаже, куди.

У дворі управління на них уже чекав Прохор Доброхотов. Руки скуті наручниками за спиною. Худенький «сидір» із його речами тримав один із конвойних. Викликати тюремний конвой Соболь не міг – поки затриманого тримали в управлінському КПУ, його охорону забезпечувало управління. Уже в тюрмі йому належить зовсім інше конвоювання. З КПУ Помийника супроводжували двоє міліціонерів у сержантській формі. Для такого серйозного випадку Соболь розпорядився видати їм автомати ППШ. Сам він узяв ТТ і запасну обойму.

Арештованого посадили назад між охоронцями. Підполковник сів поруч із водієм. Кольцов спокійно запустив мотор, і ЗіС виїхав з двору.

– Я хочу глянути, де ви відкопали тіло, – промовив майор за кілька хвилин.

– Чого ж ви мовчали? – прохання дебешника чомусь трошки роздратувало Соболя.

– А в чому проблема?

– Нічого особливого. Просто нам їхати в інший бік. До міського звалища.

– То керуйте.

Майор розвернув машину, і скоро вони виїхали до потрібного їм місця. Останні будинки лишилися позаду, годинник показував лише пів на одинадцяту ранку. Чомусь Соболь згадав, що не встиг віддати заступникові жодних розпоряджень на час своєї відсутності. Лише поставив його до відома, куди поїхав і коли повернеться. Дивно, але тутешній криміналітет, стривожений міліцейською активністю, на якийсь час згорнув активну діяльність. Через те спостерігався незвичний у цих північних краях спокій. За останній тиждень – жодного вбивства, якщо не рахувати одного алкоголіка, котрий стукнув співмешканку, таку саму алкоголічку, чавунною праскою по голові, й одного удару виявилося досить, аби…

– Зупинимося на хвилинку. Давайте вийдемо, я хочу сам подивитися, де саме знайшли тіло.

Кольцов першим вибрався з машини. За ним – Соболь. Конвойні на задньому сидінні не поспішали, і майор жестом наказав їм так само виходити. Але коли один із міліціонерів почав цупити за собою Доброхотова, дебешник заперечливо похитав головою:

– Хай сидить. Він мені зараз не потрібен.

Конвоїри підступили до Соболя. Тепер вони стояли поруч, майже впритул один до одною.

Підполковник першим уловив дивний рух правиці Кольцова, спрацювала підсвідомість, його рука вже лапнула кобуру, та майор виявився на диво спритним. Соболь іще тільки витягав пістолет, а Кольцов уже стріляв.

Перші дві кулі влучили підполковнику Климу Соболю в груди.

Конвоїри навіть не встигли підняти автомати. Вони тримали їх на плечах, так і попадали, звалені кулями блакитноокого. Підійшовши до лежачих упритул, він витягнув ТТ з кобури підполковника, зсунув запобіжник і послав по кулі в кожну голову. Подивився на зіщуленого в машині злодія, спокійно заховав пістолет підполковника в кишеню, свій наган із порожнім барабаном викинув у канаву, повну брудної смердючої води. Потім старанно обшукав кишені всіх трьох. Знайдені документи так само кинув у воду. Намацавши в нагрудній кишені кітеля Соболя щось тверде й невеличке, поліз туди рукою і витягнув запальничку.

Американська.

Цікаво, де міліцейський підполковник здобув цей трофей? Такі запальнички він бачив у американських солдатів. Але це навряд чи трофей: Соболь, здається, не воював.

Підкинувши запальничку на долоні, чоловік зі справжніми документами майора МДБ Павла Кольцова поклав її собі в кишеню штанів. Тепер це його бойовий трофей.

Фальшиві документи на прізвище Мітін він спалив, щойно отримав від резидента надійніші. Справжній майор Кольцов зник два роки тому. Його вже перестали шукати, сім’ї він не мав, друзів, як і переважна більшість працівників органів держбезпеки, не нажив. До того ж документи старшого офіцера МДБ в Сибіру виглядали найбезпечнішими – залякані цим страшним сполученням із трьох літер радянські люди не ризикнуть не те що перевірити справжність цих документів, а й навіть подумати про те, що вони або особа їх пред’явника може підлягати бодай найменшому сумніву. Документи офіцера держбезпеки мусили захистити його в цій країні краще за будь-що.

Для остаточного перетворення на майора Кольцова йому знадобилася форма. Тут вийшов невеличкий прокол – форму йому знайшли на один розмір більшу. Але мало яку форму носитиме офіцер МДБ!

Резидента, який чекав на нього в Тюмені, заслали в ці краї три роки тому, під час війни. Фронтовик, інвалід, без двох пальців на правій руці (їх йому відтяли в школі підготовки агентів), він не викликав жодних підозр і весь цей час обживався, спочатку з нетерпінням чекаючи, коли ж його «розконсервують» німецькі господарі. Коли війна скінчилася, жив надією, що про нього забули. Але дізнавшись, що німці передали його новим господарям, американцям, не дуже засмутився. Америку агент вважав більш надійним партнером.

Із його допомогою новоспечений Павло Кольцов дізнався про всі колишні кримінальні контакти Рогожина-старшого. Несподіванкою стала чутка про вбивство Федора Рогожина і зізнання вбивці. Лишилося перевірити все особисто. Інакше «чистильник» не діяв.

Він не збирався вбивати начальника карного розшуку спеціально. Аби той не захотів поїхати з ним, лишився б живим. Кольцов узагалі вважав, що йому пощастило: убивцю не встигли перевести в тюрму. Звідти його викрасти було б набагато складніше.

Тепер лишалося допитати його. «Чистильник» не бачив тут нічого складного. Цей чоловік не виглядає міцним горішком. Не потрібні навіть особливі зусилля, аби змусити його говорити. Кольцов бачив багатьох кримінальних злочинців, і Прохор Доброхотов усім своїм виглядом викликав у нього лише огиду. Тоді як до Соболя він устиг проникнутися певною повагою.

Та різниці між ними немає. Як один, так і другий мусять померти.

Кольцов прочинив задні дверцята ЗіСа, вмостився біля переляканого злочинця. Витягнув пачку «Казбеку», клацнув своєю новою запальничкою, застромив цигарку в губи Помийнику, підніс вогню. Полонений затягнувся, закашлявся. Кольцов дбайливо поляскав його по спині. Цигарка випала з рота на підлогу, «чистильник» наступив на неї носаком хромового чобота.

– Жити хочеш?

– А ми хіба не того… Не домовлялися?

– Не знаю, з ким ти там домовлявся і про що. Зі мною теж можна домовитися. Давай не тягнути часу, почнемо все від самого початку. Сам розкажеш чи тобі допомогти?