Текст книги "Шукачі скарбів"

Автор книги: Андрей Кокотюха

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 22 страниц)

2

На американцях були однакові світлі сорочки з коротким рукавом. І краватки, незважаючи на липневу задуху.

Вони ніби нікуди не зникали. З Ігорем говорив Джейсон Борн, сприйняв запрошення зустрітися як належне, у призначений час вони разом із Майком Хаммером чекали на Шульгу й Кошового в Оболонському парку. Бурта вдалося відмовити від особистих контактів із ненависними йому американоїдами лише в один спосіб: йому доручили сидіти в машині, стежити за розмовою здаля і прикривати тили. Хоча за безпеку власних тилів Ігор у даному разі не хвилювався. Щоправда, свою проблему виклав американцям дещо спонтанно, говорив плутано, затинався, аж поки Борн не взяв розмову в свої руки.

– Наскільки ми вас зрозуміли, пане Шульга, ваша дружина в небезпеці.

– Так. У дуже серйозній, як мені видається.

– Як вам видається?

– У дуже серйозній. Без варіантів.

– О’кей. Ви готові повернутися до переговорів із нами саме з цієї причини? І вам байдуже, що ми тут представляємо виключно інтереси Сполучених Штатів?

– Так.

Хаммер щось уривчасто промовив Борну англійською, той наморщив лоба, потім обличчя його просвітліло, рот розтягнувся в посмішці.

– О, йєс. Мій колега згадав, як у вас це називається: поки смажена курка не дзьобне в зад.

– Півень.

– Що є півень?

– Півень. Смажений півень, не курка.

– Хто півень?

«Ти», – хотілося сказати Шульзі, але він стримався, спокійно пояснив:

– Правильно приказка звучить так: поки смажений півень не клюне в жопу. Ваш колега, містере Борн, правильно вловив нюанси справи. Є ще одна приказка на цю ж тему: поки грім не гримне, мужик не перехреститься.

– А ви завжди доводите ситуацію до такого стану? Коли півень клює чи грім гримить?

– Давайте тепер це не обговорювати, – втрутився Кошовий. – Ви зможете допомогти?

– Ми – це хто? – уточнив Борн.

Кошовий із Шульгою перезирнулися.

– Звичайно, не як приватні особи, котрі перебувають в Україні в статусі гостей.

– Ви готові відновити переговори стосовно предмету, який цікавить Сполучені Штати?

– Готові.

– І ви готові врахувати наші інтереси без додаткових фінансових претензій?

Шульга приречено зітхнув.

– Зошит, який так цікавить вас… як представників інтересів Сполучених Штатів… словом, про місце його знаходження знає лише Галина. Тому врятувати її – означає врятувати зошит із бандитських лап. Я сам готовий заплатити будь-яку ціну за її свободу, тому будемо вважати, що ми домовляємося про обмін. Ви допомагаєте врятувати Галину, за це ми передаємо вам зошит її діда. Де підписуватися кров’ю?

– Ну, пане Шульга, не треба сприймати нас як емісарів Диявола. Ми лише виконуємо роботу, за яку нам платять. Конкретно, що можемо зробити ми?

– Встановити місцезнаходження комп’ютера, з якого завтра вранці на електронну адресу мого офісу пошлють фотографію Галини. І спробувати простежити рух цього комп’ютера.

– Як ви собі це уявляєте? – брови Борна стрибнули вгору. Хаммер далі лишався незворушним, дивився на співбесідників, наче на малих дітей або дорослих ідіотів.

– Я поясню, – тепер слово взяв Кошовий. – Бачте, панове, я торгую комп’ютерною технікою і дещо розумію. Можу робити певні висновки, – він зітхнув, наче бігун перед стартом. – Вони грунтуються на припущенні, що викрадачі справді виконують замовлення солідної злочинної групи, але можливості її не безмежні. Тобто є два варіанти: вони або справді возять Галю з міста до міста, або користуються різними комп’ютерами й різними адресами, але пошту все одно відправляють з одного місця. Цей варіант більш бажаний, але мені здається, що бандити все ж таки переїжджають від одного міста до іншого. Просто так, вони тішаться своїм умінням заплутувати сліди.

– Ви або психолог, пане Кошовий, – Борн зробив у його прізвищі наголос на другому складі, – або справді маєте чи мали відношення до спецслужб.

– Це хлопський розум, до чого тут ваші спецслужби.

– Як це – хлопський розум?

– Потім поясню, не будемо відволікатися, – Антон знову зосередився. – Навряд чи викрадачі тягають із собою громіздкий системний блок разом із монітором. З іншого боку, навряд чи в кожному місті, куди вони прибувають, у них є, так би мовити, представництво. Така собі конспіративна квартира, обладнана необхідною технікою. Ми справді маємо справу не зі спецслужбами, а зі звичайними кримінальними злочинцями, хоч би яким різновидом криміналу вони займалися. До чого я веду: єдиний можливий варіант – у них із собою портативний комп’ютер, ноутбук. Він працює від мережі й на батарейках. До інтернету можна підключатися за його допомогою прямо на ходу. Це дає нам перевагу: його місцезнаходження можна простежити так само легко, як визначити, де знаходиться мобільний телефон за одним лише коротким перехопленим дзвінком. За умови, якщо від мобільника не від’єднали батареї. Те ж саме з ноутбуком – поки в ньому стоять елементи живлення, поки вони заряджені, зафіксувати і простежити його пересування за наявності відповідної апаратури не аж так складно. Звичайно, я можу помилятися, але тоді лишається варіант, що комп’ютер, яким бандити послуговуються, стоїть на столі в квартирі чи будинку за певною адресою. А нам просто морочать голову, користуючись різними поштовими серверами та скриньками. Це – ще простіше. Тепер, панове, слово за вами.

Реакція Майка Хаммера виявилася блискавичною.

– Ви знаєте, скільки коштує така операція?

– А ви знаєте, скільки коштує інформація, записана в зошиті? – відбив удар Шульга.

– Мій колега має рацію, – втрутився Джейсон Борн. – Справді, теоретично це можливо, але нам доведеться залучати певні сили, досить дорогі технічні засоби, і врахуйте – ці дії незаконні в чужій країні…

– Ваші пропозиції взагалі незаконні, так само, як і предмет нашої розмови та зустрічі, – різко промовив Шульга. – Як законослухняний громадянин, я мусив повідомити про сумнівний контакт із сумнівними американцями Службу безпеки, але в мене немає такого бажання. У даному випадку нам легше погодитися взяти участь у незаконній операції, сподіваючись на її успіх, аніж іти законним шляхом, який наперед приведе до провалу операції й напевне – загибелі моєї дружини.

– Давайте, нарешті, визначимося, – Джейсон Борн переплів пальці обох рук, порухав ними, розчепив цю конструкцію, поправив краватку. – Ви, українці, за нашими даними, маєте таке саме право на сибірське золото, як і ми. Отже, способи розрахунку за незаконну допомогу так само видаються нам незаконними. Викрадено людину – звертайтеся до поліції чи міліції. Нехай ті, кому ви платите податки, ламають собі голови над вашими складнощами. Згаданий зошит узагалі може не фігурувати. Згоден – міліція не вирішить вашої проблеми. Після її втручання ви, пане Шульга, навряд чи побачите живою або неушкодженою свою дружину. Не дивіться на мене так, із нашою хваленою поліцією така ж сама історія. Але проблема лишиться, вам і далі не дадуть спокою, тож рано чи пізно доведеться розкрити державі карти. Знаєте, що після того почнеться?

– Здогадуюсь.

– Так от: ви здогадуєтеся далеко не про все. Погані україно-російські стосунки погіршаться ще більше, вам і вашій родині не буде спокою до кінця життя. До чого я це кажу? Аби ви знали – ви, особисто ви, порушуєте українські закони ще більше, ніж ми, даючи згоду розпочати незаконну напіввійськову операцію. Адже в разі невдачі ані імідж Сполучених Штатів, ані ми з колегою особисто аж ніяк не постраждаємо. Найгірше, що може статися – нас відкличуть з України, переведуть на якусь іншу ділянку роботи. А вас усіх можуть реально звинуватити в шпигунстві на користь США. Думаєте, у вашій державі таке неможливо?

– Два роки тому в Чернігові кількох пенсіонерів судили за спробу державного перевороту. Причому – військового, – Шульга скривив у посмішці кутик рота. – Так що стосовно нашої нинішньої держави ми не маємо жодних ілюзій. Але ж це не означає, що ми готові продати її секрети. Ви, пане Борн, щойно самі підказали виправдання для моєї власної совісті. Інформація про золоте родовище в Сибіру – справді не український секрет. Хоча й зберігає його вже третє покоління українців. Ми готові обміняти російську таємницю та свободу для моєї дружини Галі. Формально інтереси України тут не постраждають. Бачте – ніхто не хоче попадатися, тому і ми, і ви повинні діяти обережно.

– Ну, про це можна було й не говорити спеціально, – тепер Борн посміхався уже на весь рот, демонструючи ряд білих доглянутих зубів. – Я радий, що ми зрозуміли одне одного. До справи: коли точно вам пришлють завтра листа електронною поштою?

– Час ми не обговорювали. Вранці.

– О’кей. Коли починає працювати ваш офіс?

– Звичайно – з дев’ятої.

– Не будемо міняти усталеного розкладу. До речі, панове, за вами стежили, коли ви їхали сюди?

Тепер перезирнулися Шульга й Кошовий. Справді, про це повинні були подбати передусім вони. І якщо їх справді пасли, якщо тепер їхня зустріч проходить під бандитським контролем… У обох забракло слів, Джейсон Борн помітив це, похитав головою:

– Даремно я похвалив вас, панове. Ви навіть шпигунські фільми не дивитеся регулярно. За вами не стежили, можете бути спокійні.

– Звідки така впевненість?

– Усе дуже просто, пане Шульга. Ми призначили вам зустріч через дві години після вашого контактного дзвінка, правильно?

– Ну… так…

– Чому не швидше? Адже ви не хочете гаяти часу, ми так само зацікавлені в цій зустрічі… Словом, панове, ми лишили собі час, аби приїхати до будинку пана Шульги, дочекатися, поки ви поїдете на зустріч із нами, сіли вам на «хвіст» і перевірили, чи не висить на ньому хтось, окрім нас. Заодно переконалися в чесності ваших намірів. Отак, джентльмени, – витримавши паузу, аби насолодитися ефектом, Борн повернувся до справи: – Отже, вночі нам потрібен ваш офіс. Там попрацюють наші фахівці. Краще, щоб вас там не було. Ключі можете не давати, замки лишаться неушкодженими. Тільки сигналізацію вимкніть. І сміливо приймайте пошту – ваш комп’ютер та мережа будуть під нашим контролем. Для контактів пропоную користуватися мобільним зв’язком. Номер вашого телефону, пане Шульга, ми вже знаємо.

Тепер посмішка американця виглядала відверто глузливою. Він не приховував свого ставлення до співрозмовників.

3

Електронну пошту Ігор Шульга отримав о дев’ятій сорок ранку.

Зворотна адреса поштового сервера йому ні про що не говорила. Знімок не зайняв багато місця: Галя сиділа на стільці, тримаючи спину прямо, наче манекен. Дивилася просто перед собою, на фотографа. На обличчі – жодного виразу, ніби позує гіпсова фігура. Газету вона тримала у витягнутих руках, так, аби можна було прочитати сьогоднішню дату, зазначену дрібним шрифтом під логотипом. Число справді теперішнє. Але ж газета…

– «Факти», – промовив Кошовий за спиною. – Бач, дурні-дурні, а хитрі, бляха. Ця ж газета скрізь продається. Хоч у Чернівцях, хоч у Тернополі, хоч у якомусь Червоноперекопську.

– А що, є таке місто?

– А ти наче не знаєш!

– Я не про те… Є Червоноперекопськ. Десь на Херсонщині, здається… Тільки я думав, його вже на якийсь, ну, я знаю, Жовтотарасівськ перейменували. Чи Новоукраїнськ…

– Тобі немає зараз про що поговорити? Розумієш, вони щось відчули, я так думаю. Але ще не знають до кінця, що саме. Тому й замаскувалися «Фактами». Адже газета по всій території України продається. Це ж не ознака регіону, як, наприклад, «Молодий Буковинець», «Тернопіль вечірній» чи, на Бога, «Дунаєвецький вісник».

– Де це?

– Що?

– Ну, останню газету ти назвав. Звідки ти взагалі стільки назв газет знаєш?

– Катаюся багато, з різними людьми спілкуюся. Намагаюся всюди пресу читати. Я ж бізнесмен, братику, розширяюся…

Та раптом Кошовий звернув увагу – Шульга запитує не для того, аби отримати якусь відповідь, а просто так, щоб не мовчати. Очі його були прикуті до монітора, а думки літали десь далеко. Кошовий кахикнув. Шульга ніби вийшов із трансу, повернувся до друга, кліпнув очима.

– Ми про щось тепер говорили?

– Ніби так…

– Про що?

– Ну, гм… Я казав, що газету «Факти і коментарі» можна купити якщо не в кожному місті, то принаймні в кожному обласному центрі та більшості повітових містечок. За великим рахунком, вони могли привезти Галину до Києва з Чернівців і тепер тримати десь тут. А тобі морочити голову.

– Може, й так. Але ж вони навряд чи підозрюють, що ми ризикнемо почати якісь рухи для її звільнення. Заморочити хочуть – так вони, чувак, на тому стоять, – несподівано навіть для самого себе Ігор грюкнув кулаком по столу, монітор аж підскочив на його поверхні. – Ненавиджу! Ненавиджу! – він замахнувся, аби гупнути вдруге, та Кошовий перехопив руку.

– Спокійно, не можна так. Тут же техніка.

– Нову мені поставиш! Безкоштовно! Не розоришся! – Шульга підхопився, відкинувши стілець, кулак влупився в стіну, з гвіздка зірвалася картина в дерев’яній рамці. – Мою дружину фотографують бандюки і присилають мені електронкою її фотки, а я нічого не годен зробити, чуєш, нічого! Не годен! Зробити!

Він знову замолотив кулаком по стіні. Кошовий узяв друга за плече, розвернув до себе обличчям і відважив ляпаса. Бив не всією долонею, лише пучками пальців, так сильніше відчувається біль. Коли чесно, Кошовий ніколи нікого в такий спосіб не намагався привести до тями, бачив подібні сцени лише в кіно, а про особливості удару пучками читав у детективах. Але, як на диво, метод виявився ефективним. Шульга заспокоївся так само несподівано, як і зірвався, видихнув шумно – так паровоз випускає пар, притулився спиною до стіни.

– Усе, все, я в порядку. Це так, знаєш… Нерви й без того на межі…

– Тримайся. Краще сто грамів випий, воно легше. Не бачить тебе Славко, від нього ти точно б у писок отримав до кривавої юшки, – Кошовий спробував посміхнутися.

– От і добре, що не бачить, – так само кволо посміхнувся Шульга. – Одного неврастеніка досить.

Дзенькнув телефон. Ігор кинувся до столу, копнувши на ходу впалу картину носаком, схопив трубку.

– Слухаю!

– Молодець, – почулося в трубці. – Значить, слухняний. Будеш слухняним, мужик?

– З ким я говорю? – голос був йому справді незнайомий.

– Тобі яка різниця? З нами ти говориш. Сам знаєш, із ким. Фотогенічна твоя жінка чи не дуже?

– Думаю, вона тепер не в кращій формі, – Шульга кивнув Кошовому, той кивнув у відповідь – ясно, хто озвався.

– Чого ти так думаєш? З нею нормально поводяться. Поки що, – пауза. – Годують, поять, газети приносять усякі. Нормально влаштувалася тітка, нема на що нарікати. То як там наші спільні справи? Надумав?

– Зошит не в мене.

– Правильно, баба твоя так само каже. Аби лиш ми тебе з дитиною даремно не зачепили. Бач, жертовне бабисько, – пауза. – Від тебе лишається тільки поговорити з нею. Будеш?

У Шульги враз пересохло в роті.

– А… це можливо?

– Вона далеко звідси. Гукнути її до трубки не можу навіть за всього бажання. Зараз я увімкну диктофон, запишу твоє звернення. Дружина отримає твого звукового листа скоро. Постарайся переконати її, щоб вона не зловживала нашою гостинністю, – пауза. – Заодно і добротою. Ми можемо бути безжальними, жорстокими, брутальними, словом, дуже поганими істотами, – Ігореві здалося, що на тому боці дроту невидимий і невідомий співрозмовник стоїть навпроти дзеркала і говорить, дивлячись сам на себе та ловлячи при цьому неймовірної сили кайф. – Ну, готовий видати кілька фраз?

– Просто зараз?

– А чого тягнути? Давай, усе пишеться, – Шульга почув, як тихо клацнула кнопка.

Він справді не був підготований до такого повороту. Але відразу зосередився, подивився на Кошового, який розумів загальну суть розмови, та не відчував нюансів, і заговорив у слухавку:

– Галю… Галю. Кохана моя Галю. Мені сказали, що з тобою все нормально. Я кажу це і дивлюся просто на тебе. Ти в мене перед очима, Галю. Дивишся на мене і не посміхаєшся. Тобі не до посмішок, я знаю. Але так само знаю, як ти вмієш сміятися. Ми ще будемо сміятися разом, коли все це скінчиться. Не знаю, що ці люди зможуть зробити із нотатками твого діда, але нехай забирають їх і лишать нас у спокої. Адже сама знаєш, скільки від того всього проблем. Я думаю, – він перевів подих, – я думаю, ми не пошкодуємо про таке рішення. Не кажи нікому, де ти заховала зошит. Скажеш це мені при зустрічі. Мене зараз чують, і я кажу не тільки для тебе – обмін можливий лише за таких умов. Тебе привозять до Києва, незалежно від того, де ти тепер. Навіть якщо в Києві… Заговорився. Словом, усе може бути. Тебе привозять сюди, викликають мене. Вони відпускають тебе, і коли ти вже будеш у безпеці, назвеш їм сховок. Хай самі забирають, навіть якщо він у нашій квартирі чи на дачі. Все, кохана. Я люблю тебе.

– А я зараз заплачу! – почулося в трубці, і невідомий на тому боці дроту зареготав.

Шульга, який іще двадцять хвилин тому готовий був трощити голими кулаками все довкола, слухав це на диво спокійно. Нарешті блазнювання припинилося, невідомий озвався знову: – Нічого, зашибісь, нормально прогнав. Тобі стіхи, братало, писати треба. Не писав?

– Не писав.

– Даремно, ги-ги… Що це ти там про якісь умови грузив? Ти серйозно?

– Серйозно. Передай своїм хазяям – усе, що вони хочуть почути, почують після того, як я заберу свою дружину.

Не дочекавшись відповіді, Ігор кинув трубку, подумав – і вимкнув телефон. Потім запитально подивися на Кошового.

– Що скажеш?

– Вони думали, буде інший результат? У смислі, для чого тримати Галю в себе добу? Невже ви б не прийняли потрібного їм рішення?

– Нічого ти не тямиш, підприємцю, – Шульга ще раз глянув на фото дружини. – Вони дали нам час, аби ми самі, розумієш, добровільно, а не під враженням від викрадення, вирішили видати їм триклятий зошит. Насправді є дві ментівські методики. Перша – тебе намагаються розколоти в перші ж години, топчуть чобітьми, натягують протигаз на голову, кладуть на «ластівку», вішають на палю, крутять яйця, вставляють у задницю фалоімітатор…

– З ким це таке роблять?

– З кожним третім. За твої ж сплачені податки. Отже, розколоти за кілька годин такої інтенсивної «терапії» можна, але ж калікою при цьому робити менти нікого не хочуть. Тому більш досвідчені діють за варіантом номер два: закривають, скажімо, тебе в камері на добу. А то й на дві. Заберуть тебе в п’ятницю ввечері. Субота, неділя – слідчого нема. На ранок понеділка ти так занудишся, що сам розкажеш усе, чого від тебе вимагають. Адже в камері дві доби без допиту навряд чи нормальний підозрюваний витримає. Коли пресують – тут хоча б щось відбувається. Принаймні ясно, чого від тебе вимагають. А доба чи дві в камері – це невідомість, невизначеність, ніби ось тебе вирвали зі звичного життя, зачинили за ґрати і забули. Зовсім забули. За ці години чого тільки не передумаєш…

– Ясно. Це називається «дати клієнтові дозріти».

– Бач, здогадався. Абсолютно точно: нам із Галею давали дозріти, хоча результат бандюки знали наперед. Ну, майже знали.

– Що ти хочеш цим сказати?

– Не знаю, чи козирні в нас тузи. Але козирні валети – це точно. Навряд чи вони здогадуються про існування наших американських покупців.

4

Мобільник Шульги озвався по обіді. Весь цей час Ігор не знав, чим себе зайняти, і вони з Антоном справді почали грати в «дурня», тасуючи колоду й кидаючи карти механічно. Виглядало, наче кожен із них грав сам із собою.

– Ця лінія чиста, перевірили зайвий раз, – Джейсон Борн говорив спокійно. – Коли вам цікаво, пане Шульга, почну з уранішнього телефонного дзвінка на офісний телефон. Ви його вимкнули, здається?

– Вимкнув. І не буду вмикати. Ті, хто хоче вийти на зв’язок, завжди вийде.

– Правильно, показуйте характер. Отже, вам дзвонили з Троєщини, з приватного телефону. Ми вирахували адресу, перевірили квартиру. Порожньо, власник здає її кому завгодно щодобово. Знаєте, такі собі квартирки для спраглих парочок, приїжджих, які не хочуть ночувати в готелі, чи сумнівних осіб, яким треба провести ділову зустріч на нейтральній та безпечній території. Зняли квартиру вчора ввечері. Квартирант виїхав за годину після того, як ви наговорили дружині листа.

– Ви й це чули?

– Ми виконуємо нашу частину угоди, пане Шульга. Телефон – надто просто. Є складніша робота.

– Розумію, – Ігор напружився. – Слухаю вас.

– Наші люди задіяли супутник. Пропускаю технічні подробиці, вони вам не потрібні. Результат такий: вам справді послали листа з ноутбука. І він дійсно працює від автономного джерела живлення. Наші розумники просканували цей сигнал, супутник видав інформацію на наш комп’ютер. Я так просто висловлююсь, аби ви розуміли…

– До біса лекції! Що там! Де вона?

– Де ваша дружина, поки що невідомо. А сам ноутбук рухається зараз, коли вірити супутниковій зйомці, у напрямку Києва з боку міста Львова. Принаймні, так показує супутник. Ми наклали на комп’ютері зйомки з космосу на карту України, зображення співпало з…

– Сам рухається? – нетерпляче перебив його Ігор.

– Ні. Навряд чи ноутбук може рухатися сам, навіть у вашій країні суцільних аномалій. Їде авто. Марку поки що розрізнити немає змоги, зображення тут нечітке. Швидше за все, хтось тримає його в руках або на колінах. Або – поклав між сидіннями.

– Машина їде в напрямку Києва? – перепитав Шульга.

– Якийсь час вона рухалася нешвидко, але вже майже годину водій наддав газу. Ми зачепилися, ведемо їх. У нас тут на моніторі поки що видно рухому цяточку, але можна збільшити, і побачимо контури автомобіля, – американець, судячи з усього, пишався собою та своєю можливістю користуватися суперовою технікою. – Так-так, що це тут… Ага, пане Шульга, вони перетнули кордони Львівської та… чекайте…

– Рівненської області, – підказав американцеві Ігор. – Якщо вони печуть на Київ, там іншої дороги нема. Одна ця траса. Хіба путівцями, але то навряд чи реально.

– Правильно. Тут показано – Рівненська область. Ну, партнере, поки що ми виконуємо свої обіцянки.

– Я не певен, що Галя в тій машині, – після короткої паузи промовив у слухавку Ігор.

– Роздивитися обличчя водія й пасажирів нереально навіть при наших можливостях. Супутник знімає все згори.

– Вони дуже швидко їдуть?

– Ні. Не повзуть, але й не надто поспішають.

– Ви тримаєте їх і не випускаєте?

– Ведемо. Ви щось замислили?

– Як вам подзвонити?

– Номер висвітився на дисплеї вашого мобільного телефону, пане Шульга. Ми партнери, тому краще вам поставити нас до відома про всі плани.

– За півтори години, о’кей? – не чекаючи відповіді, Ігор вимкнувся, подивився на Кошового, почухав потилицю.

– Ну, не мовчи! – поквапив його друг.

– Тут хоч мовчи, хоч не мовчи… Той чи ті, хто листується зі мною електронкою, на шляху до Києва.

– Та-ак, – схоже, Михайла мало цікавили технічні можливості, завдяки яким це стало відомо американцям.

– Скільки їх і чи Галя з ними – невідомо. Вони тепер їдуть через Рівненщину, далі – Житомирщина. Потім – Київ. У місто вони можуть заїхати десь годин за п’ять – шість. Гм… Житомирську трасу вони не минуть, це сто процентів…

Кошовий ніяк не міг уловити думку Шульги, тому вирішив промовчати. Нехай він чітко сформулює бодай сам для себе все, що крутиться тепер у його голові. Поки триває розумовий процес, для Ігоря ніхто й нічого довкола не існує. Аби чимось себе зайняти, Кошовий ввімкнув телефон, подзвонив Морузі, коротко переповів останні новини і сказав, щоб той шукав Бурта і вони підтягувалися до офісу Шульги. Видно, скоро всім знайдеться якесь діло. Ігор далі не зважав на друга, і лише коли той поклав трубку, подивився на нього так, ніби щойно прокинувся.

– Ніхто не знає, чи Галя теж їде.

– Ти це вже казав.

– Усе одно ми спробуємо перехопити машину. Американці ведуть її, а ми підемо навперейми.

– Ти знаєш, яку саме машину треба перепиняти?

– Усе просто, чувак. Усе дуже просто. Раз вони мають змогу вирахувати, що хтось везе ноутбук, із якого прийшла Галчина фотка, зі Львова до Києва, простежити нас на нашій тачці їм не повинно бути аж так складно.

– Простежити?

– Мобільник! – переможно потрусив «трубою» Шульга, потім швидко набрав якийсь номер, і вже за кілька секунд говорив із Джейсоном Борном. Кошовому як сторонньому слухачеві здавалося, ніби Ігор верзе в слухавку повну дурню, говорить щось із царини фантастики. Він хоч і мав справу з технікою, але тільки як торговець. Звичайно, він знав, чим саме торгує, але ті ж таки комп’ютери чи будь-яку іншу техніку налагоджували та готували до роботи хлопці-інженери, специ-технарі. Тому Михайло міг лише дивуватися фантазії власника невеличкого ресторану, аж поки Шульга не натиснув на відбій і не подивився на друга з виглядом абсолютного володаря Всесвіту.