Текст книги "Шукачі скарбів"

Автор книги: Андрей Кокотюха

сообщить о нарушении

Текущая страница: 18 (всего у книги 22 страниц)

До заходу сонця

Першими вийшли Рогожин із Павлом. За ними – Савка Дьоготь і Матвій Багров. Потім Щербатий і решта бандитів виштовхала з халупи чотирьох розвідників. Виходячи, Бражник перечепився об поріг, але піднявся сам, попри скручені руки. Не домовляючись, вони вишикувалися в одну неструнку шеренгу. Бандити обступили їх півколом, готові до подальших розпоряджень.

– Ваша воля виконана, товаришу старший лейтенанте! – посміхнувся Рогожин. – Де планшет? Якщо ти зараз звелиш цим телепням обшукувати тайгу, вони її носами ритимуть. Ти хочеш, аби твої хлопці перед смертю потішилися? Ви маєте на це право, тільки скажи, де планшет.

– Я тобі скажу! – не витримав Коломієць, але на нього перестали звертати увагу. Своїми дивними діями Павло Гармаш заінтригував навіть тупого клаповухого Щербатого.

В усякому разі, він дуже на це сподівався.

– Тепер розв’яжіть мені руки, – попросив він.

– Навіщо? Ти скажи, де взяти – я сам візьму.

– Федоре, а якщо я хочу сам тобі його віддати, своїми руками? На очах у бойових побратимів? Такий варіант не пройде? Чи ти далі боїшся?

– Нічого я не боюся! – Рогожину починав набридати цей цирк. – Тобі розв’яжуть руки, старлею, тільки один твій неправильний жест – і переговорів більш не буде. Постріляємо всіх, тебе – останнім.

– А чи не досить лякати, Федю?

– Розв’яжи! – коротко звелів Рогожин найближчому до нього бандитові, чоловікові років тридцяти з густими кошлатими бровами. Той, замість вовтузитися з вузлом, вийняв із піхов тесак і розрізав мотузку, при цьому ледь черконувши лезом по Павлових зап’ястках. Розтираючи затерплі руки, Гармаш розмазав трошки крові, що просочилася з тоненького порізу. Подивився на небо – сонце сьогодні зранку світило як ніколи яскраво і гріло, здається, зовсім не по-сибірському.

Він спокійно повернувся до заїмки, підстрибнув, учепився руками за краї плаского даху і ривком закинув на нього своє тіло. За спиною дружно клацнули затвори, але Павло тут же розвернувся, виставляючи перед собою руки долонями вперед.

– Що за фокуси? – ступив до нього Рогожин.

– Нічого. Просто вчора, коли твій хрещений пішов по дрова, я закинув планшетку на дах. Від чужих очей подалі. Мені здалося, таки з’явилися чужі очі.

– Пізно тобі здалося, – зауважив Багров. – Сказав би – я б сам поліз і дістав, не полінувався б. Я проґавив – мені й на дах лізти.

– Нічого, мені не важко, – ледь уклонився Павло. – Навіть приємно! Дивіться сюди!

Нахилившись, він підняв з даху планшетку. На очах у Рогожина й усіх інших картинно розкрив її.

Витягнув усі заховані там папери.

Згорнув трубочкою.

А потім різким рухом закинув у пічну трубу, котра диміла просто в нього під ногами.

– Вогонь гаси, Федю! Золото згорить!

Здавалося, крім Рогожина, ніхто ще не зрозумів толком, як саме Гармаш щойно обдурив усіх. Одним стрибком Федір опинився біля стіни заїмки.

Павло вирішив більше не ламати комедію. Йому й без того сьогодні пощастило зіграти роль переможеного, даючи Рогожину повністю насолодитися роллю переможця. Він знову швидко нахилився, а коли випростався, то просто на ватажка дивився ствол «ТТ». Того самого, що його так безуспішно шукав Багров.

– ТІКАЙТЕ! – вигукнув він і вистрілив, але чи зопалу надто рвучко натиснув на спуск, чи то Рогожин виявився надто метким – бандит устиг упасти на землю й відкотитися вбік. Куля пройшла над головою, а сам він почав стріляти вже в перекаті.

Разом загриміли гвинтівкові та карабінові постріли. Гармаш розпластався на даху, кланяючись кулям, але враз бандитам унизу стало не до нього. Скориставшись тим, що Павло відтягнув на себе загальну увагу, полонені кинулися врозтіч.

Це була, звичайно, відчайдушна спроба загинути на місці. Так би і сталося. Навряд чи люди зі сплутаними руками змогли б далеко втекти від куль, навіть петляючи на бігу. Вже гримнуло кілька пострілів навздогін. Гармаш устиг побачити, як відразу впав Бражник – кулі поки що не дістали його, підвела поранена нога, і тепер він чекав лише кулі в голову. Та раптом розправу зупинив крик Рогожина:

– Не стріляти! Живими! Живими! Хоч одного кінчите – голову відкручу! Савка, Мотька – тримайте дах! Щербатий! Не стріляти, кому сказав!

Сам він кинувся всередину й дуже скоро повернувся, тримаючи в брудній руці начисто обгорілі рештки дорогоцінних паперів. Тим часом бандити копняками зганяли до Бражника тих, кого встигли зловити – Сотника та Коломійця.

– Де ще один? – гаркнув Рогожин.

– Десь нема. Шукають, – підтюпцем підбіг до нього Щербатий. – Бач, які тварюки! Бач, Федя…

Відштовхнувши голомозого й люто пожбуривши під ноги те, що не встигло згоріти, Рогожин повернувся до Павла:

– Злазь, старлею! Ти ж не хотів помирати, не заради слави дурної так старався! Всі твої живі поки що, ніхто не стріляє! Кидай зброю і злазь, поговоримо.

Оцінивши всі шанси, Гармаш кинув пістолет із даху просто під ноги Багрову. Потім зістрибнув сам, дозволив Дьогтеві знову зв’язати собі руки шкіряним паском. А тоді витримав короткий міцний удар Рогожинського кулака.

Спочатку той ударив Павла в сонячне сплетіння, а коли полонений скорчився і впав на коліна, садонув його знизу вгору в обличчя. Випустивши пар, він трохи заспокоївся.

– Для чого ти це зробив? Чого хотів? Не мовчи, старлею.

Гармаш повільно підвівся з колін, облизнув язиком кров на губах, подивився на розвідників, яких бандити знову поклали обличчям до землі й тримали стволи за кілька сантиметрів од їхніх потилиць, обвів поглядом пласке обличчя Савки Дьогтя, скривлене, наче після кислого, лице Матвія Багрова, нарешті зупинив погляд на ватажкові.

– Згоріли тільки папери, Рогожин. Лише папери. Тепер я – ваша ходяча карта. Я добре вивчив усі потрібні координати, й тобі треба мене берегти. По голові, наприклад, більше не бити. Бо забуду все на хрін.

– Ти хочеш намалювати нам, куди йти?

– Ні. Я не хочу, але можу вас туди провести.

– Далеко?

– Не дуже. Я вже трошки навчився визначати час і відстані в тайзі. Зараз скільки, немає ще полудня? Годинник у мене забрали твої бійці.

– Десята ранку, – глянув на свій хронометр Дьоготь.

– Усього-на-всього? Я думав, ми довше валандалися. Значить, якщо нас нагодують і потім ми рушимо, ще до заходу сонця будемо на місці.

– Біля золота? – перепитав Рогожин.

– Біля золота, – кивнув Гармаш. – Он у тебе як очки блиснули, справжні самородки. Умова – гарантія життя для нас усіх.

– А якщо я обдурю?

– А ти обдуриш?

– Видно буде.

– Значить, тоді діємо так: ми йдемо втрьох: я, ти і Матвій, із ним ми точно не заблукаємо. Решта лишається тут, стереже полонених і чекає нашого повернення. Принаймні до того часу ніхто нікого не зачепить.

– Цікаво, старлею, хто завадить мені повбивати всіх вас потім?

– Потім буде потім, – промовив Гармаш. – Інакше я не зрушу з місця, роби що хочеш, фантазія моя вичерпалася. В мене, аби ти знав, завжди вдавалася лише одна військова хитрість на рік. Ну?

– Я з вами піду! – ступив наперед Дьоготь. – Чуєш, Федю? Така в нас домовленість була. Я в долі, Федю, в долі я.

– Ніхто нічого не каже, – роздратовано кинув Рогожин. – Тут інше: а раптом ти нас не туди заведеш?

– А куди – «не туди»? Ці місця я не знаю, ось тільки на карті й бачив. І потім – який мені резон кудись тебе заводити? Аби день у смерті виторгувати, як кажуть…

– Ти, старлею, не дні рахуй – години, – процідив крізь зуби Рогожин, махнув рукою. – Чорт з тобою, банкуй. Живіть поки що. До заходу сонця точно, а там – як карта ляже. Так, а це що таке?

Ця репліка стосувалася двох бандитів, які розгублено вийшли з-за дерев. Гармаш, лежачи на даху, встиг боковим зором зафіксувати: ця парочка погналася за Коханом і чомусь довгенько не поверталася. Невже…

– Якого хріна? – Рогожин ступив їм назустріч.

– Чого ти, Федю! – мужики були старшими за ватажка років на десять, але вочевидь побоювалися його. – Він сам – наче крізь землю… Ну, нема! Був – і нема!

– Пошукати? – діловито запитав Багров. – Тільки ж ви без мене ні кроку звідси. Знаю я тебе, хрещенику. Весь у батька, нетерплячий.

– Куди він дінеться… Навіть якщо справді втік – далі болота не добіжить. Якщо й добіжить… У будь-якому разі раніше, ніж за три дні, він нікуди не дістанеться. А нам до заходу сонця дещо обіцяють, – Рогожин сплюнув собі під ноги. – Шукати його – справді час гаяти. Нічого нам це не дасть, я так думаю. Тайга велика, різне може трапитися. Бачиш, старлею, твій друг сам винен. Цей точно не виживе.

Висновок ватажка Гармашеві не сподобався.

Але з того, що він відмовився від погоні, було видно: Рогожин справді захворів на щось подібне до «золотої лихоманки».

Можливо, ця хвороба зараз урятувала Дмитрові Кохану життя.

Бо собі та іншим розвідникам він, їхній колишній командир Павло Гармаш, щойно виторгував життя лише до заходу сонця.

Золоте дно

Апетиту зовсім не було, але Павло змусив себе зжувати два шматки хліба з салом. Щоб він поїв, Рогожин звелів розв’язати полоненому руки і тримати його під прицілом. Гармаш подякував ватажкові за виявлену повагу, але той залишив репліку без уваги. Щербатий, так само дурнувато посміхаючись, підсунув Павлові просто під ніс флягу, звідки в ніс ударив запах спирту. Рогожин зреагував раніше, ніж полонений: одним влучним ударом ноги вибив флягу з руки лисого, його самого відштовхнув у протилежний бік із такою силою, що той заточився і гепнувся на спину. Потім підняв флягу й вилив її вміст просто на голову лежачому Щербатому.

– Ти, придурок! До нашого повернення – сухий закон! Тобі хто дозволяв?

– Так я ковточок, Федю, нерви в мене! – заскиглив Щербатий, та Гармаш уже встиг прорахувати його: цей голомозий клаповухий довгань не був таким ідіотом, якого з себе корчив. Усе це лише захисна реакція перед сильнішим від себе. За зовнішністю й повадками блазня ховалася дещо примітивна хитрість, помножена на тупу жорстокість.

– У мене теж нерви! В усіх нерви! Вставай і йди за мною, інструкції отримаєш…

Вони відійшли трохи далі за дерева. Тим часом Гармашеві знову зв’язали руки й відвели від інших полонених. Такий наказ Рогожин віддав іще раніше. Він не збирався залишати йому можливість для переговорів із друзями. Їх, до речі, теж чимось годували. Бандит із кошлатими бровами навіть скрутив кожному по цигарці, дістаючи махорку зі свого вишитого кисета. Коли Павло й собі попросив закурити, йому так само встромили до рота самокрутку, а Багров особисто підніс вогню. Всім дозволяли курити лише зі зв’язаними руками.

Нарада Рогожина зі Щербатим була досить короткою. Вони повернулись, і Федір звелів усім своїм людям зібратися гуртом. Полонені на якийсь час лишилися без нагляду, та ватажок особливо цим не переймався – вони вже один раз пробували тікати.

– Значить, команда така: я, Мотя й Дьоготь ідемо разом із ним, – кивок у бік Гармаша. —

Якщо старлей нам не збреше, повернемося з добрими вістями вночі, а скоріше за все – завтра до полудня. За старшого лишається Щербатий, у нього добре виходить вами командувати. Якщо ми не повернемося вчасно, нехай нас усіх навіть ведмідь загризе – кінчайте цих хохлів на місці. Щербатий знає, куди йти потім. Але все це в гіршому разі. Будемо всі разом вірити в краще. І в чесність цього офіцера, – він знову кивнув на Павла. Запитань нема?

– Нехай мене запитують у разі чого, – вставив Щербатий.

– Правильно. Він усе знає, – легко погодився Рогожин. – Ну, з Богом, чи що? Твоє слово, старлею.

– Я так і піду? Хоч руки звільніть…

– Підеш так, – відрубав ватажок. – Можна буде – я щось вирішу. В який нам бік, викладай свою військову таємницю.

– На захід від річки, – приречено зітхнувши, пояснив Гармаш. – За сонцем. У бік так званої Ведмежої голови.

– Є таке місце, – підтвердив Багров. – До неї я людей і без тебе виведу. Тільки знову ти, Пашо, щось крутиш. Там люди, хоч і не часто, але ходили й ходять. Про золото на Ведмежій голові ніхто ніколи не чув.

– Тому я й іду туди з вами, – відповів Гармаш. – Є одна прикмета, про яку ніхто не знає. І треба встигнути, поки сонце не сіло. Це я серйозно кажу. Бо тоді доведеться до завтра там комарів і мошку годувати.

– Будемо його слухати, хрещений, – заспокоїв Матвія ватажок. – Куди він від нас подінеться? В нього вже стимулу брехати нема. Не дурний же, знає. Тому не буде більше гратися. Не будеш, старлею?

– Ми тільки час гаємо, – нагадав Павло.

– Правильно. Пильнуйте тут, чув, Щербатий?

– А куди ж ми дінемося?

Четверо під проводом Багрова рушили в тайгу, не озираючись. За спиною Павло чув, як Щербатий наказує загнати полонених у заїмку. Чомусь він був певен – протягом наступної доби з ними нічого не станеться. Якщо хлопці, звісно, самі нічого не придумають. І якщо нічого розумного не стрельне в голову йому. Бо взагалі ілюзій стосовно своєї та їхньої подальшої долі Гармаш не мав.

Лишалося тягнути час.

Але чи можна довго розтягувати добу?

Більше години маленька група рухалася мовчки. Кожен думав про своє. Нарешті Гармаш не витримав:

– Матвію, а чому Ведмежа голова? Знову якісь твої казки?

– Ти їх казками розважав? – реготнув Дьоготь.

– То вони дурні, – відмахнувся Багров. – Не хочуть вірити – хай не вірять. А в нас усі знають, що ведмеді охороняють тайгові багатства від таких, як оце вони.

– А від таких, як ви, не охороняють? – поцікавився Павло.

– Від усіх стережуть, – погодився Матвій. – Тільки одних пускають іноді в скарбницю, а іншим – хрін на блюді. З Ведмежою головою все дуже просто: там, куди ми йдемо, починається ціла низка пагорбів та гір. Найвища здалеку на ведмежу макітру схожа. Тунгуси так назвали, ну, й наші мисливці підхопили.

– І тут тунгуси! Набрид ти зі своїми тунгусами.

– Немає про що говорити – мовчіть! – різко обірвав їх Рогожин.

– Чому ж нема про що? Про людей твоїх, Федю, мені теж цікаво послухати. З провідником нашим усе ясно. А ось де ти такого орла зловив?

– Ти про кого?

– Про Щербатого.

– А, тобі теж сподобався, – Рогожин не стримав посмішку. – Це в Савки запитати треба. Його кадри.

– Той ще кадра, – підхопив тему Дьоготь. – Один, отой броватий, ще Спирці шестерив. Федя попросив надійних людей підшукати, бажано тих, що з батьком зналися. Ну, я пошерстив народ. Дехто зовсім не при ділах, декому довіряти такі справи не можна, я ж ціну цьому народцю знаю, хе-хе… Ще двоє – зовсім іще зелені, від війни ховалися в тайзі, – при цих словах Гармаш перехопив багатозначний погляд Багрова, в якому читалося: «А що я казав». – Бандитствують уже скоро два роки. Чому їх іще, окрім як бандитствувати, радянська влада навчить?.. А про Щербатого ти правильно спитав. Не часто таких зустрінеш. Із зони він підірвав, разом із ним – ще троє. Двоє блатарів, а один – ворог народу. Ну, як ворог народу – солдатик: не тому і не той анекдот на привалі розповів. Блатні його, бідолашного, жаліти почали, хоча в нас політичних не дуже того… Їх, я пам’ятаю, пресувати дозволялося колись, потім відмінили цей захід утиску. Так то ж справді політичні, інтелігенти ідейні, троцькісти всі – пробу нема де ставити! – видно, Савка Дьоготь осідлав улюбленого коника. Його не перебивали, а Рогожин, котрий ішов трошки ззаду, взагалі не слухав теревені старого рецидивіста. – Різницю між троцькістом і пацаном дев’ятнадцяти років, який сів за дурний анекдот, тільки прокурор товариш Вишинський не бачив. Може, не хотів, то таке… Значить, хлопчина серед політиків не дуже прижився, а блатні, кажу, пригодували. Ну, натурально, беруть із собою на втечу четвертим. На шостий день Щербатий особисто зарізав «кабанчика» і першим їсти почав. Ті, що з ним, теж причастилися чоловічинкою. Одного потім десь застрелили, лишився Щербатий удвох із цим, усе забуваю кликуху… Отак ця парочка другу парочку, дезертирів, у тайзі надибали. Рибалка рибалку…

– Або гівно до гівна, – в тон йому промовив Павло.

– То вже кому як видніше. Як би там не було, але дивися ж ти: туди-сюди, і вже Щербатий ними керує. Ну, звели мене з ними, переговорили, тепер ось разом.

Про «кабанчиків» Гармаш уже не раз чув. Навіть не особливо здивувався цій історії. Пересмикнуло тільки від думки, що життя його, бойового офіцера, залежить тепер не лише від непевної особи, якою був Федір Рогожин, а також від блатних і справжнісіньких людожерів.

Тут не тунгуські казки про харгі. Тут усе набагато реальніше і противніше.

Розмова захлинулася так само несподівано, як почалася, і решту шляху вони пройшли мовчки. Коли сонце перевалило за полудень, почалася пагориста місцевість. Йти стало важче, а особливо – Павлові, який не міг балансувати руками чи триматися за стовбури. Багров без зайвих слів зупинив його, розв’язав і під мовчазну підтримку Рогожина припнув один кінець мотузки до своєї руки, а другий міцним вузлом зав’язав на Гармашевій правиці.

Так вони пройшли ще зо дві години, коли дерева почали потроху рідшати, тайга ніби розсунулася, і четверо подорожніх опинилися біля підніжжя широкої гори, оточеної з усіх боків низьким пралісом. Позаду неї, десь далеко в серпанковій імлі, проглядалися зубчасті обриси Уральського хребта.

Гора, що височіла перед ними, була трохи неправильної форми. Ніби морда якогось звіра витягувалася за вітром, принюхуючись у пошуках здобичі. Якщо вже бути справді прискіпливим і додати трошки фантазії та уяви, то таки можна назвати цю гору…

– Ведмежа голова! – переможно промовив Багров. – Прийшли, слава Богу.

– Ну, старлею, де твоє золото? – в голосі Рогожина чулася нетерплячість.

– Почекай трохи. Бачиш, де сонце, – Павло показав рукою просто перед собою.

Небесне світило вже поволі хилилося до заходу. «Ведмежа голова» височіла якраз у тому напрямку. Схоже, що в цій місцевості сонце ближче до вечора ховається за гору.

– То й що?

– Нічого. Сам не знаю, – чесно признався Гармаш. – Майор Нелюбов указав це місце як кінцеву точку маршруту. Тільки зазначив: далі дорогу покаже сонце, коли почне заходити. Треба тільки стати так, аби гора закрила його від нас.

– Хто це в біса такий – Нелюбов твій?

– Чому – мій? Це він карту намалював і шлях описав. Його папери батькові твоєму спокою не давали, і тобі, я бачу, муляють. А хто він, що він, звідки – поняття не маю. Може, це його дід твій тоді заради золота коцнув.

– Потринди в мене, – буркнув Рогожин, та звичної загрози в його голосі не було.

Зате Павло почув у ньому інше – дивне тремтіння. Бандит навіть почав говорити напівпошепки.

Сполошилися й усі інші. Савка Дьоготь нервово потирав руки, завжди спокійний Багров частіше почав кошлатити свою бороду, а сам Федір, не знаходячи собі місця від збудження, присів навпочіпки, потім піднявся, походив туди-сюди, тоді знову присів. І всі втупили очі в сонце. Мружилися, відводили їх, закривали руками, опускали голови, аби потім знову подивитися, чи скоро воно зайде за гору. Якби можна було, вони б неодмінно гуртом пришвидшили захід сонця вручну.

Нарешті, коли спливло ще майже дві довгих години, останній краєчок сонця зник за Ведмежою головою. Четверо пар очей напружилися. Четверо тіл витягнулися в струнку. Четверо пар кулаків стислися в очікуванні невідомого дива, обіцяного загадковим майором Нелюбовим. Ніхто б не здивувався, якби із заходом сонця просто в них під ногами розверзлася земля. У цей момент вони забули, хто з них ватажок, хто на других ролях, а хто – полонений.

Та нічого не відбувалося.

– Треба стати лівіше, – хрипко промовив Гармаш, ковтаючи слину. – Ніби він писав – лівіше треба…

Усі посунулися ліворуч. Іще кілька кроків. Ще. І раптом вони разом побачили: висока гора в одному місці, майже в центрі, ледь просвічувалася.

Світло пробивалося між дерев, і його можна було роздивитися лише за умови, якщо старанно придивлятися. І справді тільки тоді, коли станеш із потрібного боку і під певним кутом до гори. Промінчики були тоненькі, кволі – але сонце все ж таки просвічувало гору.

– Там – прохід, – Гармаш простягнув руку в бік світла. – Прохід у горі. Сонце з того боку, воно ще не вийшло. Швидше, швидше!

І сам спочатку пішов, а тоді – побіг просто на світло, смикнувши при цьому Багрова, припнутого до нього мотузкою. Це вивело мисливця із заціпеніння. Дивно – адже він кілька разів полював тут, а ніколи не бачив, аби ця гора просвічувалася. Рогожин із Дьогтем обігнали їх. Бігом подолавши відстань від підніжжя до самої гори, всі почали підніматися досить крутим схилом. Азарт додавав їм сили, спритності, і перший етап підйому подолався досить легко.

А потім уже не потрібен був сонячний орієнтир – перед чоловіками справді відкрився невеличкий прохід у горі. Вузенька ущелина, що вела, здавалося, в нікуди. Або ж могла стати дверима в інші світи, якщо вони десь існують.

Для чогось скинувши з плеча карабін і взявши його напереваги, Рогожин ступив у прохід, який виявився завширшки трохи менше метра. Люди могли проходити туди лише один за одним, рухаючись при цьому боком. Двом тут справді не було де розминутися. Тому за ватажком посунув Дьоготь, відштовхнувши Багрова. Кивком мисливець звелів Гармашу йти за рецидивістом, сам пішов останнім.

Ущелина виявилася нерівною і тягнулася десь на півсотні метрів уперед. Світла смуга, якою закінчувався невеличкий тунель, давала надію. Мало не наступаючи один одному на п’яти, чоловіки обережно просувалися вперед крізь гору до виходу. Несподівано спереду щось зашелестіло, почувся спочатку тихенький злобний писк, відразу за ним – крик Рогожина. Він махнув руками, на мить заступивши смугу світла, а над ним, лопочучи крилами, із противним писком пролетіло кілька створінь. Савка теж зігнув у колінах ноги й закрився руками, Гармаш просто притиснувся до стіни. Багров за його спиною скрикнув і вилаявся – Павло зміг розгледіти у напівтемряві, як істоти спікірували просто на голову мисливцеві. Заодно він розгледів і самих тварюк – це виявилися звичайнісінькі кажани. Вочевидь, вони жили в ущелині, і вторгнення людей порушило їхній спокій.

– Киш! Киш! Геть, бляді! – горлав Багров, і його лайка луною розносилася між стінами ущелини. Кажани більше не атакували його, лопотіння крил почулося десь високо над головами, вони облишили незваних гостей так само швидко, як налетіли на них. Далі до виходу чоловіки дісталися без пригод, а коли нарешті вийшли, то разом зупинилися під враженням картини, що відкрилася їхнім очам.

Вони стояли на вершині схилу, який спускався вниз, у міжгір’я. Воно мало форму неправильного кола і було досить широким та глибоким. З усіх боків гори були високими, прямовисними і стрімкими. Як тут з одного боку утворилася ущелина, було невідомо. Можливо, колись у результаті природного катаклізму Ведмежа голова просто дала тріщину, яку просто так, неозброєним оком, помітити неможливо. Ближче до вершини міжгір’я краї були ще стрімкішими і звужувалися. Таким чином, воно виглядало, наче глечик неправильної форми або кратер уже недіючого вулкана. Звичайно, при бажанні з висоти пташиного польоту, скажімо, з літака цю котловину можна було б розгледіти. Але в часи, коли майор Нелюбов і хто там із ним іще знайшли це місце, в Західному Сибіру про аероплани навіть не чули. Та й потім, і до війни, і під час неї ці глухі місця не цікавили авіарозвідку. Принаймні Гармаш, розмірковуючи так, не думав, що надто помиляється у висновках.

Сонце, опускаючись на захід, зависало над міжгір’ям, і його західні промені на кілька хвилин потрапляли в ущелину. Поки люди йшли ущелиною, сонце вже посунулося далі й тепер нависало над правим краєм урвища. Коли воно зайде за гірський хребет, сюди впаде тінь. Але все, що треба побачити, люди вже побачили.

Майже в них під ногами дзюркотіла невеличка річка. Навіть правильніше сказати – потік. Свій початок він брав невідомо звідки – вода витікала звідкись з-під гори. Куди вона текла, теж не можна було толком здогадатися. Та Гармаш, який знав записи майора Нелюбова напам’ять, поділяв його думку: схоже, що потічок заходив під землю і був одним із витоків тієї ріки, через яку вони вчора переправлялися.

На око джерело виглядало не ширшим за два метри. Рогожин, який збіг до води першим, уже міряв глибину – на середині вона ледь доходила до країв його чобіт. На тому березі, просто під стрімкою кам’яною стіною, притулилася саморобна хижка. Поруч – три горбочки з саморобними хрестами в головах і одна незакопана яма. Купа землі, насипаної біля неї, вже поросла травичкою. Загалом міжгір’я мало приблизно півсотні метрів у діаметрі.

– Може, тепер звільниш руку? – Павло смикнув мотузку. – Чого вже тут боятися?

– Хто тебе боїться, – буркнув Багров, але, на диво, більше сперечатися не став, відв’язав мотузок від своєї руки й за прикладом Рогожина спустився до річки. Дьоготь підштовхнув Гармаша в спину, і коли той збіг униз, пригрозив йому карабіном.

– Дивись, коли що – не промахнуся.

– Як ви набридли! – роздратовано вигукнув Павло, але раптом здригнувся – щось важке плюснуло у воду, а потім несподівано голосно закричав Рогожин. Гармаш повернувся до нього.

Карабін Рогожина валявся на тому боці потоку, просто на землі. Сам Федір стояв на колінах у воді, переможно вимахуючи невеличким камінцем неправильної форми. До нього вже широким кроком наближався Матвій Багров. Підійшовши, простягнув руку, взяв камінчик, підніс до очей – і де поділися його виваженість та витримка.

– Самородок… – мисливець не стримував свого захоплення. – Самородок… Просто тут… Золото… Не обдурили… Тут золото…

Розстебнувши комір сорочки, він переклав самородок у ліву руку, праву запхав за пазуху. Вийняв простий дерев’яний хрестик на просмоленій мотузці, поцілував його, потім перехрестився раз, другий, третій.

– Слава тобі, Господи! Укріпив і направив дітей Твоїх! Знайшли! Знайшли!

– Дай сюди!

– Що? – Багров незрозуміло подивився на «вальтер» у руці Рогожина, наставлений на нього. – Ти що, Федю, хрещенику?

– ДАЙ! – Рогожин простягнув до самородка розчепірену п’ятірню. – ЦЕ Я ЗНАЙШОВ!

– І ти будеш стріляти, синку? – тихо поцікавився Багров, але його рука вже сама простягала злощасний самородок.

– Е, баклани, ви чого? – Дьоготь клацнув затвором і наставив ствол карабіна на Рогожина. – Федько, не дурій, кинь ствола на хрін! Бо не подивлюся, чий ти син – Їй-Богу стрельну! Тут же рижйо просто під ногами валяється! На всіх вистачить, дурню!

– На кого – «на всіх»? – тепер ствол «вальтера» дивився на Савку, та коли Багров спробував скористатися моментом і напасти на Рогожина збоку, аби вибити зброю з його руки, Федір спритно відскочив назад і став так, аби в секторі обстрілу опинилися відразу обоє.

На Гармаша тепер ніхто не звертав уваги, але він не міг скористатися нагодою – карабін лежав на березі між Рогожиним і його недавніми напарниками. Кинутися на нього голіруч – означало прийняти в себе кулі відразу з двох стволів – досвідчений мисливець і професійний злочинець із такої відстані не промахнуться. Тому він, спокійно перебрівши потік, рушив до хижки.

Дивно, але саме його дії привели Рогожина до тями. Він опустив зброю, для чогось копнув ногою карабін, відкидаючи його подалі від води, примирливо виставив уперед ліву руку.

– Ну, все, все. Щось найшло на мене, вибачайте. Просто так – усе це якось…

– Золото, Федю, розумних любить. Тримай свій скарб, – Багров кинув йому самородок. Рогожин зловив його, опустив у кишеню, далі розвернувся всім корпусом до Павла. – Е, старлею, а ти куди? Тебе ніхто не відпускав!

– Хай гуляє, чого ти, – Савка так само неквапом опустив зброю, потім глянув собі під ноги, нахилився, присів, почав перебирати камінці у воді, і, відкинувши десятки півтора, так само знайшов маленький самородок, обточений водою. – Ти диви, скільки їх тут. А якщо іще промити добренько…

Тим часом Гармаш підійшов до могил. На жодному з хрестів він не побачив напису, зате, зазирнувши в незакопану яму, спочатку відсахнувся. Хоча на війні він бачив багато трупів і видовище смерті його не лякало, наполовину присипаний землею людський скелет у зотлілій одежі справили моторошне враження.

Поруч став Багров. Зазирнувши в яму, вкотре перехрестився, потім перестрибнув через неї, глянув за горбок і підняв заіржавілий заступ.

– Бач, сам усіх поховав, останню могилу для себе викопав. І сам себе засипати намагався. Зовсім, мабуть, погано стало людям на золотому дні.

– Цікаво, від чого вони…

– А мені зовсім не цікаво! – перебив його Рогожин. Він уже остаточно отямився від раптового приступу золотої лихоманки й тепер тримався по-діловому: – Хто б це не був – земля їм, як кажуть, пером. Освоювати все це не нам. Тут, без перебільшення вам скажу, справжній Клондайк, тільки в мініатюрі. Знаєш, хрещений, що таке Клондайк? – мисливець знизав плечима. – А ти, Дьоготь, знаєш, де це – Клондайк?

– Не мороч голову, Федько, – відмахнувся той.

– Правильно, це не так важливо, – очі Рогожина блищали, наче останні промені сонця, яке вже майже закотилося за гору. – Важливіше, що ми з тобою, старлею, будемо далі робити. Ти ще не вирішив?

Каркнув крук.

Чоловіки разом повернулися на звук. Чорний дзьобатий птах примостився на благенькому даху халупи й дивився на них маленьким круглими очицями. Багров підніс карабін, але крук, каркнувши ще раз, стрімко злетів, зробив коло по міжгір’ю і почав підніматися вгору, поважно змахуючи килами.

– От сатана! – сплюнув мисливець. – Казав же я вам…

– Знову тунгуси? – реготнув Гармаш.

– Ти не шкірся, хлопче, – Багров стишив голос. – Усе один до одного. Де ми золото знайшли? У Ведмежій голові, не забув? Ведмідь-охоронець, я скільки про це казав. І крук – наглядач. Щось та буде, і треба звідси швидше рвати кігті.

– Просто зараз?

– Федю, послухай мене – не треба тут проти ночі лишатися. Бачиш, он люди жили – і маєш чотири могили, а п’ятого, видно, дід твій порішив.

– Нікого мій дід не рішав! – злобно гаркнув Рогожин. – І все, балачки скінчилися! Сьогодні йдемо звідси, завтра рано повертаємося з усіма, починаємо працювати. Аби твоїх духів задобрити, жертву принесемо. Ось він, баранець жертовний! – він кивнув на Гармаша.

Павло в жодному разі не сподівався на бандитське милосердя. Рано чи пізно це повинно було статися. Тепер він уже був певен: перед тим, як піти від заїмки, Рогожин дав указівку людожерові Щербатому постріляти решту полонених. Та всупереч усьому Гармаш до останнього сподівався – і йому вдалося хоч трохи переграти Рогожина.

А вийшло: виторгував кілька зайвих годин життя лише для себе.

– Може, спершу поговоримо? – здаватися без бою командир розвідроти не хотів. Руки в нього розв’язані, він поставив ноги трохи ширше, аби міцніше впертися в землю. Можна стрибнути на того, хто стоїть ближче – на Матвія Багрова, спробувати, використавши ефект несподіванки, дістатися до його горла, а далі нехай спробують відірвати. Навіть мертвого.

Когось одного Павло Гармаш точно намірився забрати з собою на той світ. Тож хай це буде провідник-зрадник.