Текст книги "Шукачі скарбів"

Автор книги: Андрей Кокотюха

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 22 страниц)

8

Звідки в російських агентів не нова, але цілком презентабельна форма сержанта ДАЇ і новенький «мерин» із розпізнавальними знаками Державтоінспекції України, Бурта не цікавило. Головне – маскарадний костюм прийшовся йому якраз, і, подивившись на себе в дзеркало, він зробив висновок: ось той рідкісний випадок, коли чоловікові справді пасує форма. Військова чи ментівська – один хрін.

У подробиці свого плану Докучаєв та Нікодімов свого нового напарника не втаємничили. Вони про щось стиха переговорили, потім Нікодімов скочив за кермо «бімера» і кудись мотнув, а Докучаєв сів за кермо даїшного «Мерседеса», коротко сказав:

– Комплект форми лише один, тому відсвічувати будеш ти. Ясно?

– Ні.

– Ми побачимо на трасі дві тачки, які будуть злісно порушувати правила дорожнього руху. Зупинити ти як працівник автоінспекції мусиш обидві. Однією керуватиме Ваня. В іншій, якщо все вийде так, як планує твій друг, повинні сидіти наші клієнти. Ваня зараз причепиться на «хвоста» до твоїх товаришів. Думаю, в нього вийде. Отака проста оперативна комбінація. Сокирна, але іншої тепер не розробиш. Ясно?

– Машина з цими… ну… клієнтами… Вона ж може й не зупинитися…

– Може, – кивнув Докучаєв. – Але в них у машині, ймовірно, буде жінка, яку вони утримують силою. Отже, незаконно. І нема гарантії, що сержант, тобто ти, не передасть по рації прикмети автомобіля, котрий не підкорився наказу працівника автоінспекції. До того ж усе виглядатиме так, що винний у порушеннях наш Ваня. Тому клієнти як мінімум зупиняться. Чи вийдуть із салону – не знаю. Але це вже не твій геморой.

Хай так. Бурт погодився виконувати накази росіянина, промовчав навіть, коли Докучаєв демонстративно перевірив свій револьвер і заховав його за пасок, даючи Славкові зрозуміти: він озброєний, а його напарник – ні. Подумавши трохи, Бурт вирішив не порушувати питання про зброю. Він чомусь дуже спокійно розсудив – у разі чого піде в рукопашну або на бандитів, або на ефесбешників. Подібний спосіб ведення бою його особисто ще жодного разу не підводив. Навіть затятий бандюга подумає хвильку, перш ніж навести ствола на живу людину, тоді як він, Славко Бурт, спочатку лупить, потім уже думає, для чого він це зробив. Отже, заспокоїв себе він, його кулаки все одно випередять кулю.

Усе сталося так, як спланував Докучаєв. Спочатку даїшний «Мерседес» просто рухався в потоці інших машин по трасі. Далі Нікодімов подзвонив колезі на мобільний, повідомлення було дуже коротким. Докучаєв пояснив Буртові – «клієнта» ніби вдалося вирахувати, зараз Ваня пожене його просто на них, треба виходити на позицію. Славко так само перетнув трасу по діагоналі, причому навряд чи когось здивувало таке надто явне порушення з боку машини автоінспекції.

За десять хвилин Бурт зрозумів – почалося. Джип та «бімер» мчали просто на них, він легко вистрибнув з черева «мерса», зробив крок навперейми, махнув смугастою паличкою. Нікодімов зупинився відразу, джип проїхав трошки вперед і став так, щоб загородити своїм корпусом автохулігана, зробити неможливою будь-яку втечу від справедливого покарання.

Нікодімов вийшов, вигукнув бадьоро:

– Які проблеми, командире? Бач, тут декому дороги мало!

Дверцята джипа так само відчинилися з боку водія.

Поруч пригальмувала Ігорева «Шкода». Шульга, зовсім не думаючи про наслідки, вискочив мало не на ходу, обійшов капот і посунув просто на джип. Пальці стиснуті в кулаки.

Славко Бурт досі не уявляв собі подальшого плану дій ефесбешників. Але після появи на сцені Шульги зрозумів: якими б не були ці плани, вони від цієї миті полетіли шкереберть.

Дверцята джипа лунко зачинилися. Всередині був хтось, хто знав Шульгу в обличчя – інше Славкові на думку не спало. Більше він узагалі ні про що не думав. Зрозумівши – маскарад закінчено, Бурт так само рушив до джипа, обходячи машину з лівого боку.

Загарчав мотор. За мить джип зрушить із місця, і тоді…

За спиною Бурт почув дивний звук, потім щось тріснуло, і «крузак» повільно почав присідати на праве переднє колесо, з якого шумно, зі зміїним сичанням виходило повітря. Знову тріск – і праве заднє колесо так само почало просідати.

Нікодімов уже стояв біля правих задніх дверей джипа, стискаючи в руці револьвер із глушником на стволі. Докучаєв, так само з револьвером, широкими стрибками поспішав на допомогу, заходячи до машини з іншого боку.

На трасі утворився невеличкий затор, проте всю дорогу їхні машини не загородили. Ті, хто проїжджав повз них, бачили даїшну машину й більше нічим не цікавилися. Народ звик до різних міліцейських операцій, на які краще не звертати уваги, бо відразу звернуть увагу на тебе.

Силовий контакт почався.

9

Шульга добіг до джипа на мить раніше за Докучаєва, рвонув на себе передні дверцята. Вони не піддавалися, тут наспів ефесбешник, показав водієві револьвер, крикнув:

– Вилазьте, бо постріляємо к хуям!

– Скло броньоване! – почулося зсередини.

– Тоді в бак шмальнемо!

– Не дурійте! З нами заручниця, яка вас, мабуть, цікавить!

– І куди ви з нею поїдете? На чому? На хую верхи? – з цими словами Докучаєв пальнув у колесо, куля пробила покришку, повітря зі свистом почало виходити, Шульга навіть позадкував.

– Значить, так і будемо сидіти! Поки вам не набридне! – озвався той самий голос.

Почувши це, Бурт крутнувся на підборах, кинувся до «Мерседеса», сів за кермо і, перш ніж хтось устиг отямитися, трохи здав назад, виїхав на трасу просто перед джипом і завмер. Висунувши голову з вікна, Славко прокричав:

– Я контужений, блядь! Зараз як розженуся – гаплик вам усім! Розійдися, бичата, на хрін! Зараз вони побачать танковий удар! Ну!!! РОЗІЙДИСЯ!!!

І враз усі, хто бачив це – невидимі за тонованим склом люди в джипі, озброєні професіонали з російського ФСБ, що тримали джип на двох револьверних стволах, троє Славкових друзів, котрі взагалі виконували функції пасивних спостерігачів – усі усвідомили: Бурт чудово знає про наслідки танкового удару. «Мерседес» – не найгірша машина, але все ж таки не танк. «Лендкрузер» не витримав би танкової лобової атаки, але звичайнісінький «мерс» особливо йому не зашкодить. Хіба подряпає трохи передок, зате його, «мерса», капот точно набуде форми російської гармоніки. Зсунути з місця моцний джип «мерсові» вдасться хіба з десятої чи хоча б із шостої спроби. За умови, якщо водієві нема чого робити, як розганятися й таранити «крузака» знову, знову і знову. Та найгірше в цій ситуації ось що: чоловік, який осідлав «Мерседес», таки справді стане затято раз у раз атакувати джип. Аж поки не розгатить машину остаточно, ухайдокається сам чи з джипових нутрощів нарешті не виповзуть його мешканці. У цій затятості, попри очевидну нерівність сил, – очевидна перевага Славка.

Тому, зрозумівши, що Бурт не жартує, Докучаєв зробив кілька кроків убік. Нікодімов таки не поспішав відступати, тримав дверцята під прицілом. Шульга затарабанив по корпусу джипа, але Докучаєв, підхопивши його під лікоть, змусив Ігоря відійти подалі.

– ТАНКОВИЙ УДАР!!! – удруге повідомив Бурт, хряснув дверцятами «Мерседеса», машина знову трохи здала назад. Ще мить – і вона, розігнавшись, полетить просто в лобову, Бурта не зупинить навіть сам Сатана. Шульгу враз ніби паралізувало.

Та раптом ситуація знову різко змінилася. Праві задні дверцята джипа прочинилися, і просто під ноги Нікодімову незграбно вивалився опецькуватий хлопчина в білій футболці й джинсах. Усі звуки заглушив жіночий крик, зсередини показалася тендітна рука. Коротка боротьба, а потім із джипа вистрибнула розпатлана Галина, влетіла просто в обійми Нікодімову, вирвалася, копнула ногою опецькуватого і, оббігши джип ззаду, кинулася до чоловікової «Шкоди».

Заглушивши мотор, Бурт у два стрибки опинився біля джипа, підхопив опецька, рвучко підняв його, не дивлячись, коротко, без замаху, вдарив у пику. Тим часом під прицілом Нікодімова з машини вийшов іще один бандит, чоловік років тридцяти.

Тепер уже відчинились і передні дверцята. Двоє викрадачів, що лишилися, вирішили здатися без бою. Поки Нікодімов з Докучаєвим кожен зі свого боку, вправно обшукали їх, а Бурт відважив кожному штурхана, Шульга та Галина стояли між джипом та «Шкодою», не випускаючи одне одного з обіймів. Кошовий із Моругою теж вийшли до них. На цьому відрізку траси раптово стало людно.

– Вони нам потрібні? – Докучаєв кивнув на переможених бандитів.

Шульга випручався з рук дружини.

– Сідай у машину, Галю, потім поговоримо. А з цими… не знаю… – він справді розгубився. – Полонені чи там заручники мені не потрібні.

– Давай їх заберемо на шашлик! – озвався Бурт. – Не лишати ж їх отак, правда?

– Сіли он туди! – Шульга кивнув бандюкові, котрий стояв до нього найближче, на даїшний «мерс». – Немає для вас іншого транспорту. Можете скаржитися кому завгодно, ефект такий самий буде. Галю, в них при собі є ноутбук?

– Хто? – крикнула з машини дружина.

– Маленький переносний комп’ютер, знаєш, такий…

– Усе, зрозуміла. Був, був.

– До речі, хто в них головний тут?

– Ніхто. Головний з ними по телефону говорив, указівки давав.

– Ну, хрін з ним. Чули всі? – Шульга тепер говорив упевнено. – Значить, забрали бігом свій ноутбук, аби ваш старший не подумав, що ми тута ноутбуки серед дороги крадемо. Шо не ясно, підараси? В машину – і на хер звідси!

– Вони точно хочуть подивитися на справжній танковий удар, – Бурт вороже посунув до найближчого бандита. – Тільки зараз я покажу, як іде в атаку на духів радянська десантура!

Намагаючись бодай зовні зберегти гідність після такої несподіваної та справді ганебної поразки, четверо викрадачів один за одним посідали в «Мерседес». Машина рушила й поїхала не прямо по трасі, а завернула праворуч, подалі від пожвавленої дороги.

– Куди це вони? – Славко розвернувся до гурту всім корпусом.

– А до тебе не доходить? – похмуро посміхнувся Шульга. – Чотири придурки в цивільному з досить сумнівними мордами й документами катаються на тачці з позначками ДАЇ. Далеко вони так заїдуть? – тепер він розвернувся у бік своєї машини. – Галко, що там у вас вийшло? Як ти вирвалася?

– Почала верещати і дряпатися! – почулося у відповідь. – Це для мужиків страшніше, аніж кумів танковий удар. Правда, Слав?

– Мене ніхто не дряпав, але тобі, кума, вірю на слово! – реготнув Бурт. – Якби твій чоловік не виліз…

– Уже все, тема закрита, – Шульга махнув рукою. – Поїхали, чого тут відсвічувати…

– Стоп, мужики!

Докучаєв із Нікодімовим, про яких нібито й забули, тим часом підійшли ближче до гурту. Їхні руки далі стискали револьвери.

– Що таке? – поцікавився Бурт, хоча і він, і кожен з присутніх прекрасно розумів – зараз почнеться друга дія вистави, і нема жодної гарантії, що кінець її таки буде щасливим.

– Може, розрахуємося? – миролюбно запитав Докучаєв.

– Може… – обережно промовив Шульга. Славко вже стояв поруч із ним, Кошовий із Моругою теж вийшли з машини і стали так, щоб «Шкода» і жінка, котра сиділа в машині, опинилися в них за спинами.

– Баба поїде з нами. До Києва.

– Так надійніше. Точно ніхто не вкраде…

– Заодно покаже, куди їхати…

– Ага, де наш приз лежить…

– Канхветка наша…

Чоловіки перезирнулися. Починати розбори просто тут, посеред траси, не хотілося. Але знову віддавати Галину в заручниці після того, як її щойно звільнили, не хотілося.

– А якщо… якщо з вами поїде хтось із нас? – обережно поцікавився Шульга. – Я, наприклад…

– Не вийде, – похитав головою Докучаєв. – Не той калібр. Ми не так домовлялися.

– Правильно. Ми взагалі не домовлялися, що Галя кудись поїде з вами.

– Але ж лише вона може вирішити нашу проблему, правильно? Ти ж так казав?

Хряснули дверцята. Жінка вийшла з машини, плечем протаранила живу стінку з чоловічих спин, виступила наперед.

– У чому взагалі проблема? Про мене тут говорять, а я нічого не знаю. В чому справа? Знову зошит?

– Правильно, мадам, – блазнювато кивнув Нікодімов. – Ваш чоловік та його друзі говорять – ніхто, крім вас, не знає, де захована ваша родинна реліквія. Вона дуже цікавить нас і наш уряд…

– Я в курсі.

– От і добре. Чоловік обіцяв обміняти зошит на вашу свободу. Ми допомагаємо йому звільнити вас, ви з вдячністю віддаєте нам самі знаєте, що. Думаю, ми заробили суперприз.

– Грошима не візьмете?

– Смішно, смішно, – Докучаєв не сміявся. – У вас, господа, стільки грошей не буде. Слухайте, в чому річ? Знову торги? Кому це потрібно? Може, ми чогось не розуміємо?

Галина зітхнула.

– Раз така домовленість існує – значить, робити нема чого. Ігоре, – вона глянула на чоловіка, – нам не дадуть спокою, і я так собі думаю – краще вирішити проблему просто зараз. Надто далеко все зайшло, тобі не здається?

– Далі нема куди, – погодився Шульга.

– До речі, з ким Оксанка? Мусила відразу запитати…

– Не хвилюйся. Ми про все подбали, вона тепер у надійному місці. Поки все не скінчиться.

– Ну, давайте, ось якраз час і місце, коли треба вирішувати родинні проблеми! – Нікодімов починав помітно нервувати. – Що ви тут мені муму…

– Тоді давай зробимо так, аби все чимшвидше скінчилося! – промовила Галина. – Забирайте, за чим прийшли, і дайте нам спокій. А ми оголошення в газету дамо й по телевізору в новинах скажемо: зошит, у якому описано, як знайти в Сибіру золото, добровільно передано уряду Російської Федерації. Хочу спокою, і то все! Ніхто не заперечує?

Відповісти їй ніхто не встиг – зовсім поруч скреготнули гальма, зупинився зелений «Форд», а з нього синхронно вийшли Джейсон Борн та Майк Хаммер.

На ходу вони виймали зброю.

Невеличке скупчення машин на узбіччі траси й гурт чоловіків, що зібрався довкола, і далі не привертали нічиєї уваги.

10

Пістолети американців і револьвери росіян дивилися тепер одні на одних. Шульга, Галина та їхні друзі раптом відчули себе тут зайвими. Але такими зайвими, які найперше потрапляють під кулі, коли починається стрілянина.

– Отак, значить, ви виконуєте свої зобов’язання, партнере, – Борн не зводив очей з озброєних супротивників, але його слова адресувалися, без сумніву, Шульзі.

– Що це за хрін з бугра? – своє питання Докучаєв так само адресував Ігореві.

– Американці. Наші американські партнери, – промовив той.

– Бачу, що не китайці. Якого чорта їм тут треба?

– Я сам усе поясню, – Борн зробив півкроку вперед, Нікодімов загрозливо поворушив своїм револьвером, американець зупинився. – Я поясню. Все досить просто. Ці люди пообіцяли віддати зошит, який вас цікавить, нам. У разі, якщо ми допоможемо їм звільнити викрадену в пана Шульги дружину. Ви, я бачу, так само виконували для нього подібну роботу.

– От же ж хохли, блін! – вигукнув Нікодімов. – Нічого самі не можуть, але ж хитрожопі!

– Здається, є така приказка. Щось про теля. В нього дві матері чи як там, я не можу дати точний переклад…

– Розумне теля двох маток смокче, – допоміг американському колезі Борну росіянин Докучаєв. – Це точно про хохлів. Як про кожного окремо, так і про всю їхню…

– Ти, мордо кацапська, ще хоч слово – і будеш у мене дуло свого пістоля смоктати! – не витримав Бурт. – Рота закрий, бо доведеш до гріха!

– Спокійно. Міжнаціональні проблеми потім будете вирішувати, – перервав суперечку Борн. – Не хочу тут вдаватися в деталі, але на машині нашого нового партнера ми завбачливо поставили маячок та «жучок». Тому не тільки могли без проблем вирахувати її, а й слухати розмови не лише пасажирів у салоні. Мікрофон дає можливість чути, про що ви говорите в радіусі ста метрів довкола автомобіля. Отже, ми зрозуміли – партнер спробував обдурити когось із нас. Пропоную опустити зброю. Стріляючи один в одного, ми не вирішимо всіх проблем.

– А нема чого вирішувати! – тепер Докучаєв зробив крок уперед. – Зошит, який нас усіх цікавить, знаходиться в сфері законних інтересів російської держави. Я не думаю, що Сполучені Штати мають на нього якесь право. Навіть формальне, як на батьківську чи там дідівську спадщину.

– Розумію, ми зараз пожинаємо плоди непорядності наших українських партнерів. Хоча я б віддав належне їхній винахідливості. Але в результаті вони зіштовхнули нас лобами, і третя світова війна нікому тут не потрібна.

– Ви думаєте, до цього дійде?

– Якщо ми це допустимо.

– Послухайте тепер мене, – Докучаєв повільно опустив озброєну руку. Дивлячись на нього, те ж саме зробив Нікодімов, за ними й Борн із Хаммером. – За великим рахунком і ви, і ми діємо тут незаконно. Ось у чому їхня перевага, – він кивнув на Шульгу. – Та вони, я певен, не почнуть кричати про те, що сталося сьогодні, на кожному кроці. Отже, все залишиться між нами. Але зошит ніхто ділити не збирається. Чи готові ми так само тихо, без провокування міжнародного скандалу, домовитися між собою? Без ненадійних, як ви кажете, партнерів?

– Не знаю, про що ми можемо домовлятися. Ми пішли на значні витрати, аби отримати його, і навряд чи…

– Ми так само затратили певні ресурси! – виступив наперед Нікодімов. – Тому давайте швидше думати, хто тут зайвий, бо я…

Чотири руки піднялися синхронно. Чотири стволи знову хижо витріщилися на кожного з чотирьох чоловіків.

– Господи, та будьте ви розумні! – закричала Галина і, вирвавши свою правицю з руки Шульги, вискочила на лінію вогню. Тепер два пістолетних і два револьверних дула дивилися просто на неї. Шульга зробив крок уперед, та жінка зупинила його окриком: – Не підходь! Стій, де стоїш! Я сама, стій!

Шульга несподівано для себе послухав дружину, зупинився.

– Ви подуріли? Постріляєте один одного, і за що? За каракулі мого діда? Забирайте – і дайте нам спокій! Я скажу, де воно лежить, вам це Ігор обіцяв? Скажу, а ви далі вирішуйте вже між собою, хто їх забере! У багажнику, в нашому багажнику я все заховала! Он там! – вказівний палець націлився на «Шкоду». – В правому кутку, під гумовим килимком! Конверт скотчем до дна приклеєний! Беріть, кому треба!

Американці та росіяни так само синхронно опустили зброю.

– Ви не знали, партнере? – Борн подивився на Шульгу.

– Ні, – прозвучало це щиро і чесно. – Подумати навіть не міг.

– Покінчимо з цим тепер. Відчиніть нам багажник.

Шульга рушив до своєї машини. За ним невеличким гуртом посунули Нікодімов із Докучаєвим та Борн із Хаммером. Галя залишилася стояти на місці, до неї підійшли Кошовий із Моругою, а Бурт поквапився за всіма іншими. Йому стало не менш цікаво глянути, нарешті, на знаменитий зошит, заради якого люди готові викрадати жінок і стріляти одне в одного.

Відчинений багажник нагадував бездонну пащу хижої тварюки. Шульга ступив убік, жестом показуючи всім бажаючим – нутрощі багажника до їхніх послуг. Докучаєв нахилився до нього першим, та Хаммер раптом відштовхнув його. Нікодімов негайно наставив на американця зброю.

І тут втрутився Славко Бурт.

Користаючись із того, що на нього ніхто не звертає уваги, він спритно вдарив ефесбешника по руці, а коли револьвер випав із правиці на землю, міліцейським прийомом завернув йому руку за спину. Всі почули, як хруснув суглоб.

Шульга не чекав від себе подібного вчинку – щойно Борн лапнув свого пістолета, як він налетів на американця, штовхнув, притис до боку «Шкоди», навалився всім тілом. Випручатися від нього тренованому Борнові було завиграшки, але зупинив його близький до розпачу крик Бурта:

– Люди ви чи ні, туди вашу маму! Правда – наче подуріли всі разом! Не треба нам цей дурний зошит, але трупів ваших так само не треба! Все?

– Пус-сти-и, – хрипів Нікодімов. – Пус-с-сти-и-и…

– Досить, – Докучаєв миролюбно поклав руку на Славкове плече. – Пускай його. Ми справді не так себе поводимо, показилися.

Звільнений із лещат Буртового захвату Нікодімов, кривлячись від болю, нахилився за револьвером. Та Докучаєв сам відкинув зброю носаком під машину. Тим часом Джейсон Борн, якого відпустив Шульга, приводив до ладу свій костюм. Хаммер мовчки заховав плаский пістолет ззаду за пасок штанів.

– Досить, – повторив Докучаєв. – Нехай той, хто ховав, дістане те, що заховав, і покаже нам. Тримаючи в своїх руках. А ми всі спокійно будемо дивитися. Згода?

Заперечень не було, і Галина, покопирсавшись у надрах багажника, переможно продемонструвала всім присутнім прямокутний конверт із цупкого жовтого паперу. Чоловіки завмерли, ніби очікуючи, що жінка зараз жестом фокусника вийме звідти або великого кролика, або маленького слоника.

Галина зачинила багажник, розірвала конверт, узяла його за краї й витрусила звичайнісінький старий не надто грубий зошит у клейончастій палітурці. Жінка розгорнула першу сторінку і зробила крок назад.

Першої миті нічого не відбулося.

Але за кілька секунд спочатку верхня, а за нею – решта сторінок почали повільно скручуватися трубочкою, темнішати, потім з’явився тоненький димок, і не встигли глядачі отямитися, як зошит охопив вогонь.

– Отак, – спокійно промовила Галя, не чекаючи, поки її запитають, як це сталося. – В мене приятелька працює в одному дослідницькому інституті, щось там із хімією пов’язано. Вона обробила аркуші на моє прохання в темній кімнаті спеціальною речовиною. Назви я так само не скажу, бо далека від хімії. Мені головне – ефект: на прямому сонячному світлі папір починає горіти. Бачите, не обдурила подруга. Реакція відбулася. І проблема вирішена. Для всіх. Хіба не так?

Джейсон Борн і Майк Хаммер, Докучаєв із Ванею Нікодімовим, Ігор Шульга, Михайло Кошовий, Антон Моруга і Славко Бурт – вісім пар чоловічих очей розгублено дивилися на купку попелу, яка утворилася на поверхні багажника менш ніж за хвилину.

Вітерець здмухнув купку на землю просто Галині під ноги. Вона, ніби ставлячи крапку в усій цій історії, наступила на попіл ногою, перетворюючи його на порох.