Текст книги "Шукачі скарбів"

Автор книги: Андрей Кокотюха

сообщить о нарушении

Текущая страница: 16 (всего у книги 22 страниц)

Обійшовши Гармаша, до нього вже поспішав Бражник, на ходу скидаючи пасок і роблячи з нього зашморг. Кидок – і він оповив зап’ясток лівої руки Коломійця. Впершись ногами настільки міцно, наскільки дозволяла трясовина, Юрко щосили смикнув. Трясовина не відпускала, він сам мало не впав, але наспів Дмитро і схопив його за руку, допомігши втримати рівновагу. Сам при цьому теж ледь не провалився, але вчасно висмикнув ногу з трясовини. Тепер Бражник тягнув обережно, і справа зрушилася – тулуб Коломійця потроху звільнявся з полону. Тим часом до рятувальників долучився Багров, який узявся допомагати Гармашу, і Сотник, тримаючись тепер уже за дві жердини, повільно вибрався з трясовини.

Коли нарешті вдалося витягнути Коломійця, він несподівано для всіх зайшовся сміхом, дуже схожим на істеричний. Аби розвідники не знали свого друга, то могли б припустити, що в нього така реакція на шок. Але Гриць сміявся цілком щиро, сміх перейшов у регіт, він навіть зігнувся навпіл, показуючи пальцем на Сотника, так само перемазаного з ніг до голови в болотяну грязюку.

– Ру-ру-ру… – заходився він, і Бражник несильно ляснув його по щоці, лиш після того врятованого прорвало: – Рушниці! Ні в кого не злетіли! Вони… вони… так і теліпалися! Оце я розумію – мисливці, мать нашу так!

Справді, забрьохані в чорно-зелену багнюку з голови до ніг, врятовані хлопці кумедно виглядали з рушницями, які теліпалися на шиях.

– Не стійте на одному місці, – зауважив Багров, відхекуючись. – Добре, що рушниці не погубили. Тільки навряд чи ти зі своєї колись стріляти зможеш.

Гриць зняв рушницю з шиї, перевернув її. Зі стволів потекла темна юшка.

– Почищу.

– Почистиш. Якщо виберемося звідси. Але набоям точно гаплик, – провідник підібрав Грицеву жердину, простягнув йому. – Бери й ходімо. Про все поговоримо, коли виберемося звідси. Вже недовго, як я собі міркую.

Хлопці знову стали один за одним. Коломієць заспокоївся. Він сам собі не міг пояснити, чому його так насмішили рушниці на шиях тих, кого мало не заковтнуло болото. Та натомість він зажадав іншого пояснення:

– Хто це був, Матвію?

– Де?

– Той, хто рикав.

– А це хто? – провідник кивком показав на гілку сухого дерева, наполовину сховану в тумані.

Гриша, а разом із ним усі інші подивилися туди, куди показував Багров, і побачили чорного крука. Птаха, ніби дочекавшись загальної уваги, тричі каркнула, знялася з гілки і, кілька разів махнувши крилами, розчинилася в тумані.

– Ну, крук.

– Сміятися, звичайно, будеш, але хрін із тобою, слухай: тунгуси кажуть, що ведмеді слугують крукам. Круки ніби як посланці творця, стежать за людьми. А ведмеді – їхні воїни, охоронці, – Багров розкуйовдив бороду. – Ви навряд чи повірите, тільки сміятися будете. Але в нас люди вірять.

– У що вірять? – запитав Гармаш. – У казку про крука й ведмедя?

– Тут, хлопче, все складніше. Круки звичайно з’являються в тих місцях, де природа ховає від сторонніх скарби. Різні скарби. Нафта, вугілля, знову ж таки – золото, – чи Павлові здалося, чи провідник при цьому хитро примружився. – Значить, крук наглядає, а ведмідь охороняє. І якщо охоронець – харгі, людожер, то скарби справді великі. Ну, це тунгуси так говорять, – розвів він руками. – Тільки бачите, як усе одне до одного. Ведмідь, крук… Та й люди загризені. Крук, значить, гостей непроханих шукає і ведмедя, охоронця, на них направляє. Ну, а там уже кому як пощастить.

– Цікава казочка, – обережно промовив Павло. – Дітей забавляти. Чи лякати, хто як собі захоче. Кажеш, крук оце зараз біду нам накаркав?

– Бог його знає. Може, й крук. Може, самі вони з дороги збочили. Так і будемо стояти?

Розвернувся і першим посунув уперед. Інші подалися за ним, і лише Павло серйозно поставився до щойно почутого.

Дуже дивні історії розповідає Матвій Багров. Спочатку натякнув, що Пилипкові-дурникові всюди Рогожин ввижається, наче мара. Тепер знову дивний і досить прозорий натяк на скарби, які охороняють круки з ведмедями – тайгова сторожа.

Він про щось здогадується чи більше того – про щось знає?

Порадитися з хлопцями він не міг. Адже усамітнюватися на очах провідника – означає викликати в нього зайві підозри. Доведеться чи відводити їх по одному й попереджати, щоб трималися обережніше, або – і так краще – поки що мовчати й до всього дійти своїм розумом. Раптом Матвій, старий тайговик, справді без задньої думки розповідає їм давні тунгуські легенди…

Словом, побачимо. Тепер головне – з болота вибратися.

Це не забарилося. Далі рухалися вже без пригод і особливих перешкод. Судячи з усього, небезпечні місця лишилися позаду, йти ставало чимдалі легше. Хвилин за сорок туман розвіявся, подорожні щасливо ступили на тверду землю. Ще один невеличкий перехід, і крізь стовбури дерев перед ними в променях сонця, що потроху заходило, блиснула вода.

Вони вийшли до річки.

Переправа

Намет розбили на узліссі. Під вечір подув північний вітер, дерева боронили людей від нього, сюди не тягнуло холодом від річки. Переправлятися на той берег під захід сонця Багров не радив, і всі з ним погодилися – перехід через болото таки втомив.

Поки провідник разом із Бражником та Коханом займалися вогнищем, Коломієць із Сотником спробували, користуючись близькістю води, хоч якось відіпрати свій одяг від болотяного бруду. Звісно, ніхто не брав із собою мила. Лише в запасливого Бражника виявився маленький мильний квадратик, відрізаний від цілого бруска. Але ним навіть при найекономнішому користуванні не можна було випрати нічого більшого й ширшого за онучі. Річкове дно було кам’янистим, нашкребти з-під каміння піску, аби відтерти бруд, толком не вдалося. Зрештою потерпілі обмежилися тим, що як могли старанно виполоскали одяг, тримаючи його проти течії, аби вода краще його промила. Потім, викрутивши речі й розклавши біля багаття, обидва, лишившись у самих трусах і майках, спробували викупатися самі. Холодна вода їх не лякала. Але варто було Коломійцеві зайти вище колін, його ледь не збила з ніг сильна течія.

– Нічого собі! – вигукнув не готовий до такого Гриць і вибіг назад на берег.

Сотник, лише трохи помочивши ноги, зробив кілька гімнастичних вправ, аби зігрітися, і сказав:

– Даремно ми від самогону відмовилися, Пашо! Зараз би після купання в болоті так би добренно пішло грамів десь двісті!

– Отак і домовляйся з вами про сухий закон, – буркнув Гармаш.

– А де ти тут, товаришу старший лейтенант, бачив сухий закон? – устряв Коломієць. – Вода – мокра, болото – мокре, дощ он збирається – і той мокрий буде. А ми тут із твоєї милості умовно сухі.

– Вертайся по горілку, коли припекло, я не проти. Доженеш, ми сліди залишили, – Павло кивнув головою у бік болота.

– Отакий у нас ротний, отака у нас рота, – Гриць присунувся ближче до вогню. – Нас із Костиком без штанів точно комарі загризуть.

– А взяли б ми з собою горілку – не загризли б? – в’їдливо поцікавився Гармаш.

– Веселіше було б…

– Тобі сьогодні й без горілки весело. Іди он іще раз у болоті покупайся, коли знудишся.

– Ой, мамо, люблю Гриця, – зітхнув Коломієць. Багров мовчки протягнув йому свій плащ-намет, Бражник зняв ватник і кинув його Сотнику. Запасних штанів, зрозуміло, не виявилося ні в кого, тому безштанних членів групи одноголосно звільнили від несення нічної варти. Натомість цього разу не заперечували проти того, аби провідник вартував нарівні з іншими.

Уже потім, після вечері, поки сутінки ще не зовсім загусли, Гармаш із Коханом вирішили прогулятися біля річки. Багров приєднався до них. Якийсь час трійця стояла на невеличкому прибережному горбочку, дивлячись на інший берег. Нарешті Павло запитав:

– Скільки тут?

– Ширина чи глибина?

– Чого нам узагалі від цієї річки чекати.

– Самі бачите – вона неширока. Вийшли ми, до речі, до одного з найширших місць. Десь до двохсот метрів, не більше. Глибина хіба десь на середині трохи з головою може бути, і то коли вода прибуває.

– Зараз прибуває?

– Про що я й кажу. Течія тут дуже хитра й капосна, – Багров за звичкою поліз п’ятірнею у бороду. Бражник, у якого за кілька останніх днів підборіддя встигло зарости більш грунтовною щетиною, аніж у інших, і собі потер її за прикладом провідника. – Ми підемо за течією трошки вниз. Там є одне вузьке й не дуже глибоке місце. Переправлятися зручніше там. Тільки бачиш, Пашо – під водою там дуже неспокійно. Недалеко від берега ще туди-сюди, а виберешся на середину – звалить і понесе, писнути не встигнеш. Поб’є об каміння, головою стукне раз чи два, ось тобі й припливли.

– Але ж і люди, і звірі якось переходять?

– Більше в середині літа, коли вода трохи спокійніша. Звірина тут така: якщо з початком осені не перебереться на інший берег, там і зимувати буде.

– А наші друзі-ведмеді?

– Так само – хто на якому березі собі барліг надибає, там і лишається. Будемо літа чекати? – у його погляді Гармаш знову вловив знайому вже насмішкуватість.

– Навіщо? Перейдемо. Якщо, звісно, бурі з дощем завтра не буде.

– Не буде. Погода псується, але хіба дощик плюне трошки вночі. Давайте, мужики, повертатися і вкладатися. Ранок від вечора мудріший, завтра рано піднімаємося.

Мисливець не помилився. Щойно стало зовсім темно, закрапав дрібний дощик.

Згодом він посилився, та ненадовго – дуже скоро його потягло на південь. Стало дуже вогко, багаття задиміло, і Кохан, на чию варту припала ця прикра подія, зайняв себе тим, що розпалював вогонь наново.

Загалом друга ніч у тайзі минула так само спокійно, як і перша. Навіть сторожкого Сотника більше нічого не тривожило.

Ранком Кость із Грицем натягнули ще вологий, але хоч не такий брудний одяг, і після швидкого сніданку всі вервечкою пішли берегом униз за течією. Гармашу це виходило тільки на руку: поки що їхня експедиція лише біля болота трошки збилася з потрібного курсу, але тепер, прямуючи за провідником до переправи, вони знову поверталися на маршрут, описаний майором Нелюбовим.

Ішли недовго. Скоро річка зробила поворот, берег став крутішим, і нарешті вони опинилися в місці, де русло звужувалося. Обидва береги були лісисті, тільки той, на який їм треба було перебратися, більш урвисто нависав над водою.

– Метрів тридцять, – визначив відстань на око Сотник.

– Десь так, – погодився з ним Гармаш.

Багров скинув з плечей «сидора», поклав біля нього рушницю.

– Підемо тут. Робимо так – усі патрони ховаємо в свої торби так, аби по можливості не намочити. Бо вчора я бачив, хлопці пробували свої сушити.

Справді, Сотник і Коломієць таки зіпсували в болоті свої набої. Спроби висушити їх біля вогнища не дали бажаних результатів. Звичайно, рано чи пізно вони посохнуть, але вологими патронами рушницю не зарядиш. Тоді як не до кінця висохлий одяг усе ж таки можна одягнути.

– Речі так само? – поцікавився Кохан.

– Тоді мішки важкими будуть, теж погано. Нічого, штани посушимо. Головне, хлопці: справді бережіть набої. Крук недаремно літав учора, та й харгі голос подавав.

Коломієць спробував пожартувати, але відразу затнувся – усі бачили, що провідник дуже серйозний. Тому кожен старанно заховав патрони між продуктами й легенькими ковдрами. Бражник, який ніс намет, дбайливо заховав набої між його складками.

– Значить, справи такі, – заговорив провідник, коли останні приготування до переправи закінчилися. – Є два способи: рухатися потрошку самим чи перетягнути на той берег мотузку, – він кинув собі під ноги моток міцного мотуза, який завбачливо прихопив із собою з дому і весь час тягнув на плечі разом із «Сидором».

– Просто звідси перекинути? – Коломієць покрутив рукою над головою, зробивши жест, ніби кидає аркан.

– Один кінець закріплюємо тут, – провідник, не слухаючи його, показав рукою на найближче дерево. – Тільки його підрубати треба й нахилити, аби верхівкою у воду впало. Воно досить грубе, втримається. Тоді хтось один сам піде на той берег, так само сам зрубає інше дерево. Але так, щоб мотузка після того, як її припнуть, була десь отак, – він торкнувся своїх грудей, – над водою. Головне – сильно натягнути. Метушні більше, часу трохи забере, зате надійніше. Хоча, – повторив він, – можна спробувати просто зараз перебратися самотужки. Втриматися при тутешній течії важко, намокнемо всі. Якщо хтось брикнеться в воду – рятувати немає як.

– Весело, – гмикнув Сотник.

– Веселого мало, – промовив Гармаш. – Другий варіант надійніший. Тільки хто піде? З ніг кожного може звалити.

– Точно, – вставив Коломієць. – Я вчора мало не поплив.

П’ять пар очей одночасно подивилися на Юрка Бражника. Він знизав плечима, скинув на прибережне каміння рюкзак і рушницю.

– Кому довірити? Тільки не Грицькові, він погано на ногах тримається.

– Якось візьмемо, – заспокоїв його Гармаш.

– Тоді не стіймо, мужики, – Багров зсунув на потилицю брезентову кепку і взявся за сокиру.

Працюючи по черзі, чоловіки спільними зусиллями підрубали і звалили найближчу до берега сосну. Потім виклали її на прибережному схилі так, аби верхня частина стовбура трошки височіла над річкою. Зваживши в руці моток, Бражник запитав провідника:

– Тут вистачить?

– Не перший рік у тайгу ходимо.

Знявши пасок, Юрко просунув його крізь мотузяний моток, потім знову підперезався, таким чином прикріпивши мотузку. Інший її край міцно, потрійним вузлом, обв’язав довкола себе. Сокиру обмотав рядниною й так само туго закріпив на собі. Чобіт він не знімав – хоча підошви могли ковзати по мокрому кам’янистому дну, краще хай так, аніж порізати об каміння босі ноги. Коли він ступив у воду, Багров перехрестився сам і перехрестив спину добровольця.

Кілька перших метрів течія не давала про себе знати, і Бражник пересувався відносно легко. Та варто йому було зайти по пояс, як під водою його ніби щось сильно штовхнуло, смикнуло. Юрко відчув, що ноги ковзають і втрачають опору, тому напружив м’язи, розставив руки, тримаючи рівновагу, пристосувався до поривів течії і зробив іще кілька кроків. Підводний натиск не послабшав, Бражника почало розвертати корпусом за течією, він ширше розставив ноги і знову втримався.

Так, пересуваючись черепашачим темпом, він поволі дістався до середини цього вузького місця. Вода сягала там грудей, течія смикала ще сильніше, опиратися цьому ставало майже неможливо. І все ж таки Бражник подолав іще кілька метрів, аж поки не відчув – найнебезпечнішу ділянку пройдено, далі води ставало вже менше. Ривок – і ось її рівень опустився до середини живота. Відчувши, що починає вибиратися, Юрко спробував розвернутися до хлопців і махнути їм рукою.

Це ледь не коштувало йому життя.

Вода буквально збурилася довкола нього, напором течії тулуб нарешті вивело з рівноваги.

Спочатку одна нога, потім друга раптово втратили опору, і Бражник в одну мить опинився у воді з головою. Коли випірнув, відпльовуючись, стрімка течія вже несла його вниз, туди, де починалася значно серйозніша глибина і стирчали з-під води гострі краї валунів. Довкола них збивала піну вода. Спроба відновити рівновагу виявилася невдалою – щойно Юркові ноги знайшли дно, як його тут-таки перевернуло на спину й потягло далі.

На березі кричали й бігали, але він не чув. Він навіть не думав зараз, чи зможуть ті, хто на нього зараз дивиться, швидко допомогти йому. Перевернувшись у воді на живіт, він щосили вчепився в мотузку.

Його хоч і встигло віднести за течією далеко від переправи, мотузку на тому боці прив’язали капітально, вона натягнулася струною. Хоча канат не був аж такий тонкий, Бражник відчув, як він боляче вп’явся в долоні. Перед тим, як черговий раз зануритися, він устиг помітити, як хлопці всі разом цуплять його. Однак Юрка вже встигло віднести на досить пристойну відстань, тому так легко витягти його з води, наче рибу на гачку, не вийде.

Інстинкт підказав, що треба робити. Прилаштувавшись до течії, Бражник одним рвучким рухом вистрибнув із води, подався вперед і ривком обмотав мотузку довкола руки, щосили підтягуючи себе по ній на безпечне місце.

Перехопивши її другою рукою, він знову зробив ривок, опираючись течії. Тепер Юрко вчепився за мотузку обома руками, бистрина далі тріпала його, та поки що він опирався і тримався проти течії.

Занурившись і випірнувши черговий раз, Бражник повторив той самий маневр. Сил у нього меншало, це вже відчувалося, і його могло вистачити хіба що на два-три ривки. Тому, відпустивши праву руку і скільки можна напруживши м’язи лівої, він відчайдушно гребонув, ще раз, ще, ще – і враз течія стала слабшою. Але щойно він знову схопився за мотузку обома руками, як його тут же потягнуло назад. Намагаючись утриматися, Юрко знову зробив кілька гребків правою рукою, потім із останніх сил підтягнувся – і ось він уже може міцно стояти на ногах. Сплюнув воду і, тримаючись за мотузку, вперто, але разом із тим обережно посунув на той берег. Повертатися не бачив ніякої вигоди – сюди було просто ближче.

Щойно вийшовши на мілке, Бражник знесилено сів. Лише тепер він звернув увагу – сокира так і лишилася припнутою до паска, тільки ряднину з неї змило. Діставшись рачки до твердої землі, Юрко розвернувся. На тому березі хлопці стрибали, наче діти, і кричали: «Ура!» Кволо помахавши їм рукою, Бражник завалився на спину, бажаючи полежати так хоч трохи, та враз підвівся, обтрусився, наче пес, вилив воду з вух. Перевів подих, вибрав потрібне дерево й поволі, наскільки дозволяли сили, взявся до роботи.

Сонце вже стояло в зеніті.

За часом Бражник не стежив. Але здалося – цю сосну він рубав усе життя. Нарешті стовбур закректав і поволі нахилився. Відчепивши від паска мотузку, Юрко ледве не випустив її: адже вона лишалась у воді й від течії мало не вирвалася в нього з рук. Довелося б тоді діставати, і переправа могла затягнутися до вечора. Він чув підбадьорливі голоси з того берега, але не розбирав їх за шумом води і таким самим шумом у вухах. Перекинувши край мотузки через стовбур, Бражник щосили почав натягати її, навіть повис усією вагою свого тіла, й закричав:

– Давайте!

Гармаш не змусив себе чекати. Мотузка, хоч і не дуже міцно натягнулася над водою, але переправлятися, тримаючись за неї, було тепер справді легше. Послизнувшись один раз, Павло втримався за мотузку, вирівнявся і благополучно дістався протилежного берега. Скинувши свій та Юрків речові мішки, він тут же взявся за край мотузки. Удвох вони змогли краще натягнути її і закріпити, обмотавши при цьому кілька разів довкола стовбура. Гармаш при цьому відзначив про себе: їхній провідник таки має добрий досвід тайгових переходів.

Решта переправилися взагалі без пригод. Навчені прикладом попередників, чоловіки пересувалися обережно, і кожен, хто ступав на твердий берег, відразу кидався обіймати Бражника. Провідник так само продемонстрував Юркові міцність своїх обіймів, а коли всі нарешті зібралися докупи, промовив:

– Ночуємо сьогодні під дахом. Ми всі на це заслужили.

– І де ж тут дах? – поцікавився Гармаш.

– Тепер уже недалеко. Трошки вгору, проти течії, а там кілометрів десять далі в тайгу. Мисливська заїмка, її в нас усі знають. Там завжди запас крупи, солі, сірників. Грубка є. Не пропадемо. Ти як, Юрасю, дійдеш?

– По дорозі підсохну. Виходу іншого нема, – розвів Бражник руками. – Тільки ось викручу одяг.

Роздягнувшись догола, він тут же, на березі, викрутив усе, включно з трусами, потім, кривлячись, одягнувся, і вони знову рушили за провідником. Щойно команда відійшла від річки і знову занурилася в тайгу, Гармаш звелів усім знову стати звичним бойовим порядком і так рухатися далі. Окрім провідника, цей наказ нікого не здивував.

– Це ще для чого?

– Твоя заїмка зачиняється? – перебив Павло.

– На замок – ніколи. Порядок такий. Там же красти нема чого, хлопці… Від звірини є засув із дерева. Ти про що, Пашо?

– Ну, як же: запас крупи, сіль, сірники, груба, зсередини зачинитися можна. Туди хто завгодно може зайти. І будь-коли. Хоч дезертири, про яких ти мені говорив, хоч Федір Рогожин, якого нібито немає. Хіба не так?

Багров роздратовано повів плечима.

– Навряд чи…

– Чому – навряд? Ми не на прогулянці, – тепер Гармаш говорив жорстко. – Без тебе, Матвію Никодимовичу, ми б сюди не зайшли. Або в болоті лишилися б, або кудись би занесло у велику річку. Ми по дорозі вже один труп бачили. Поки потрібний район не прочешемо, назад не підемо. І тепер, Никодимовичу, справді наша робота починається.

– Ага. Дякуємо красно, дядьку Матвію, і тепер уже наші доріжки розходяться. Не потрібен уже…

– Не дмись, Матвію, ти ж кожного з нас на двадцять років старший. Жінка, дитина, нащо тобі це? А ми, дядьку, поки що можемо собі дозволити встромляти голови невідомо куди.

– Дурні ваші голови!

– Правильно, – легко погодився Гармаш. – Але вони – наші. Твою голову, коли вже на те пішло, ми берегти мусимо. Мир?

– Ну, і куди ви далі?

– Переночуємо, відпочинемо, обсохнемо – видно буде. Тут уже боліт немає, та й навряд чи заблукаємо.

– То я вас пару днів на заїмці почекаю, – заявив Багров. – Усе одно з рушницею, то погуляю в околицях. Не дочекаюся – піду назад, нехай вас із солдатами шукають, як колись Спирку з його хлопцями.

Гармаш був переконаний – провідник образився на хлопців, які списують його, сильного мужика, з усіх рахунків. Хоча він думає, що вони справді хочуть знайти й ліквідувати небезпечну озброєну банду. Подібний розвиток подій Павло передбачав, але навіть після болота й переправи не хотів довіряти Багрову їхню основну таємницю.