Текст книги "Шукачі скарбів"

Автор книги: Андрей Кокотюха

сообщить о нарушении

Текущая страница: 21 (всего у книги 22 страниц)

Ранок обложених

Ніч тягнулася дуже довго.

Годинників ні в кого з них не було. Обговорювати своє становище обом скоро набридло. Тому якийсь час вони просто мовчали, стежачи за виходом із ущелини й слухаючи дзюрчання потоку в нічній тиші. Потім Гармаш запропонував спати по черзі. Вони трошки посперечалися, кому лягти першим, а потім Сотник вирішив це питання просто: взяв патрон, завів руки за спину, там переклав його кілька разів із однієї долоні в іншу, потім витягнув стиснуті кулаки з-за спини. Павло не вгадав – патрон Костя тримав у правій руці. Тому він заліз у куток халупи, і йому ніби вдалося трошки поспати – після сповненого подій дня напруженість хоч важко, та все ж таки відпустила. Вночі Сотник розбудив його, і Павло вартував аж до сходу сонця. Ранком спати вже зовсім не хотілося, зате дуже кортіло, аби просто зараз бандити повторили атаку.

Вони знали, що найбільше сил забирає в подібній ситуації не битва, а її тривале очікування.

Коли зовсім розвиднілося, Павло розбуркав Костю, і вони нарешті оглянули свій сховок. Халупа виявилася справді невеличкою, квадратною, розміром приблизно два з половиною на два з половиною метри. Вочевидь вона призначалася під тимчасове житло, навіть не житло, а скоріше місце, де можна сховатися від вітру й дощу. Згодом люди не лише поселилися тут на довший час, а й прожили на земляній підлозі свої останні дні.

Стіни були зроблені з товстих соснових та кедрових гілок, складених у кілька шарів і ніби переплетених між собою. Опори будівельники вкопали в землю досить міцно. До того ж їх, певно, закріпили ще й камінням. Як люди тут грілися, тепер уже не можна зрозуміти. Зате чим вони займалися, нові мешканці халупи могли собі уявити.

Судячи з купи обладнання, тут пробували мити золото. Обшукавши всю халупу, розвідники не знайшли ані захованого золотого піску, ані самородків. Зате серед старательського обладнання знайшли старий шкіряний військовий підсумок. У ньому лежав зошит із списаними дрібним почерком сторінками. Частину його займали пронумеровані записи, частину – якісь креслення та викладки. Загалом зошит досить добре зберігся, з чого Гармаш зробив висновок: той, хто його ховав, дуже хотів, аби записи вціліли якомога довше.

Вони датувалися тисяча дев’ятсот одинадцятим роком. Люди прийшли сюди й померли тут тридцять п’ять років тому.

Лише тридцять п’ять.

Або аж тридцять п’ять.

Відносно недавно – чи дуже давно.

Нічого їстівного Павло і Костя в халупі не знайшли. Замість сніданку вони взяли іржаву лопату, і поки Гармаш тримав на прицілі вихід із ущелини, Сотник закопав напівзотлілий труп. Тіло Щербатого вони вирішили не чіпати, лише відтягли його ближче до гори. В кишенях знайшли худенький кисет із махоркою, газетний папір, запасні патрони для гвинтівки. Тепер у них було досить зброї, запас набоїв, трошки курива. Аби економити його, вирішили курити одну цигарку на двох і по можливості не часто. Перша допомогла – відбила відчуття голоду.

Золотом хлопці за цілий ранок так і не поцікавилися. Лише Гармаш, пройшовшись уздовж потоку, знайшов один невеличкий неправильної форми самородок, але там його й залишив. Про скарби зараз не думалося.

Близько до ущелини вони поки що вирішили не підходити. Трималися так, аби випадково не потрапити на лінію вогню. Не виключено, що біля виходу затаївся хтось і чекає, поки бранці втратять обережність і вийдуть просто під приціл. Таким чином, безпечно було ходити лише на тих десяти метрах, котрі відділяли халупу від краю потоку.

Скидалося на те, що бандити вирішили заморити Павла з Костею в міжгір’ї голодом.

Сонце вже піднялося, новий травневий день уступив у свої повноцінні права. Над Ведмежою головою час від часу пролітали птахи. Пливли блакитним небом білі хмари, великі й маленькі. Дзюрчання потоку вже не здавалося веселим – Гармаш зрозумів, що до вечора буде готовий на що завгодно, аби цей звук перестав ґвалтувати його вуха. І тут же відчув: він, особисто він, старший лейтенант Павло Гармаш, не готовий витримати тривалу облогу в цьому кам’яному мішку, нехай і повному золота.

Ближче до полудня обложені таки ризикнули промацати супротивника і, прикриваючи один одного, рушили через потік. Щойно Сотник, який рухався на два кроки попереду, порівнявся з ущелиною, як звідти гримнув самотній постріл. Кость упав у воду, Павло зі свого місця двічі стрельнув у відповідь, але навіть не сподівався в когось влучити. На мить погляд уловив тінь, що майнула від краю ущелини вглиб. Більше не стріляли, Сотник із матюками підвівся. Вилазка не вдалася. Причому той, хто стріляв у них, зовсім не збирався цілитися. Досить лише попередити: за вашими пересуваннями стежать, не підходьте. Ані Кость, ані Павло не могли сказати один одному, як надовго вистачить у тих, то їх обложив, терпцю для сидіння в засідці. Але точно знали – всередину бандити першими не полізуть.

Після невдалої вилазки Сотник скоріше з принципу, аніж справді сподіваючись у такий спосіб вибратися з полону, спробував знайти спосіб залізти на гору по стрімкій стіні. Пострибавши біля неї, повернувся до Гармаша й картинно розвів руками – мовляв, нічого не вийде. Той знизав плечима, не знаючи, що на це сказати другові.

Пополудні розвідники знову спробували поспати по черзі. Так само розіграли кулю, і Гармаш знову не вгадав. Тому зайшов у халупу, вмостився на холодній підлозі, та заснути не зміг. Розгорнув знайдений зошит, спробував розібрати записи, та літери застрибали перед очима в шаленому танку. Міцно заплющивши очі, Павло знову спробував заснути.

Довкола нічого не відбувалося.

Тільки тиша, змішана із дзюрчанням потоку.

Тиша і дзюрчання.

Знову десь над головою каркнув крук.

Починало поволі дзвеніти у вухах. Дзвін ставав сильнішим, іще сильнішим, ще, ще…

І раптом до дзвону додалося щось інше.

Гармаш підхопився, дослухаючись, потім вискочив із халупи. Сотник так само стояв, витягнувши шию і нашорошивши вуха. Обом не можуть ввижатися одні й ті ж самі звуки. Здається… чи не здається… десь стріляють.

А потім – потім до їхнього слуху долинули голоси. Вірніше, не голоси – один голос. Він звучав спочатку нерозбірливо, потім – чіткіше, ще чіткіше, і нарешті з ущелини на схил вийшла постать. Вона махала руками, тримаючи в правиці гвинтівку, і викрикувала, наче промовляла заклинання:

– Ой, мамо! Люблю Гриця! Гриць! На конику! Вертиться! НЕ СТРІЛЯЙТЕ! НЕ СТРІЛЯЙТЕ! СВОЇ! В ГРИЦЯ! ШАПКА! ДО ЛИЦЯ!

До них спускався Гриша Коломієць. Цілий, нехай із розбитим обличчям, але попри все живий, він стрибнув у потік. Гармаш і Сотник, ще не вірячи своїм очам, стояли на місці. А з ущелини вийшов із переможними криком Кохан, так само озброєний.

Далі за ним з’явився Федір Рогожин. Зброї в нього не було, руки тримав за спиною. Здається, його хтось зв’язав. Замикав дивну процесію не менш дивний незнайомець.

Тримаючи перед собою напереваги автомат ППШ, конвоюючи Рогожина, з ущелини вийшов чоловік у військовій формі. Коли він наблизився, зі свого місця Гармаш міг розгледіти його краще. І зрозумів: людину саме в цій формі він менше з все сподівався тут побачити.

До них наближався майор державної безпеки.

Запальничка

Нецікаво все виходило. Якось надто просто і буденно, тому й працював «чистильник» без вогника, без свого звичайного запалу. Поки що розвиток подій відбувався передбачено, і через те він нудився.

Заскочити зненацька трьох бандитів на заїмці і просто на місці розстріляти їх виявилося зовсім нескладно. Вони навіть писнути не встигли.

Одного Кохан дістав пістолетною кулею, двох інших людина з документами на ім’я майора Кольцова скосила однією короткою автоматною чергою. Трупи там же, біля заїмки, й залишили. Витягли, поскладали біля будиночка. Вирішили розібратися з ними, коли повернуться, тут іще двох виручати треба.

Пораненого в ногу Бражника вирішили залишити тут. Усі планували повернутися ще сьогодні, особисті речі майор та розвідники залишили на нього, з собою взяли тільки зброю. Йтимуть без нічого, бо рухатися треба чимшвидше – ось іще одна причина, через яку Юрка залишили, за висловом Коломійця, в тилу. Щоправда, виявилося – ніхто з розвідників дороги не знає. Не страшно: Ведмежа голова зазначена на карті, Кольцов разом із хлопцями визначив напрямок руху, і вони відразу задали темп. Вийшли поночі, схід сонця застав їх у дорозі, а вже ближче до полудня вони по черзі видивлялися на підніжжя Ведмежої голови в бінокль, який прихопив із собою запасливий Коломієць.

Свою появу в тайзі Кольцов пояснив розвідникам у двох словах, і вони, здається, повірили. Причому «чистильник» справді говорив майже чисту правду. Змовчав лише, що знає про золото, і, звичайно, про те, хто він сам і звідки насправді. Попередив докладніші розпитування прозорим натяком на особливу секретність усієї операції загалом і його місії – зокрема. Розвідники проковтнули й це. Тут усі звикли до особливого статусу працівників держбезпеки, тому не особливо допитувалися. Краще не знати, що в надрах того МДБ робиться. Тим більше, майор Кольцов так вчасно нагодився… Словом, розвідники, як помітим «чистильник», ставилися до його майорської форми обережно, та все ж таки довіряли офіцерові державної безпеки.

Це добре.

Коли серед чотирьох чоловіків, котрі розкладали вгонь біля підніжжя гори, Кольцов упізнав Рогожина, вперше за багато днів зітхнув спокійно. Йому набридла ця велика пригода, набридли комарі й болота, набридли малороси, чи як вони там – українці з їхньою метушнею, набрид увесь Західний Сибір, остогидла вся Росія, нехай тут поховані його давні предки, та й загалом Радянський Союз із його непередбачуваністю починав стомлювати й тиснути на мозок.

Лишається виконати завдання – ліквідувати Федора Рогожина як зрадника. Можна це зробити просто на очах у розвідників, але ж тоді доведеться пояснювати, чому небезпечний іноземний агент-диверсант не доставлений «куди треба». Списати все на випадковий постріл, на запобігання спробі втечі? Надто складно, та й перед ким тут спектаклі розігрувати? Простіше покласти тут усіх поруч, на одну купу. Ваших, наших, ворогів, друзів, українців, росіян, офіцерів, сержантів, кримінальних злочинців, дезертирів – усіх разом із Рогожиним, найбільш азартним із усіх шукачів скарбів.

Приймаючи таке рішення, майор Кольцов навіть не уявляв, як усе закрутиться за якихось кілька хвилин. Він раптово втратив контроль над подіями, тому довелося поки що вичікувати слушного моменту й дати цим подіям хоча б чимось завершитися.

Між тим, нічого особливого не сталося. Просто Кохан із Коломійцем швидко розробили і ще швидше здійснили план нападу на ворога. «Чистильнику» залишилося взяти в ньому посильну участь, сподіваючись, що розвідники застрелять Рогожина в сутичці, тим самим зробивши за нього його роботу і, між іншим, урятувавши собі життя. Адже лише в цьому випадку він зможе без зайвих пояснень, а головне – без зайвих трупів, щезнути, не залишивши жодних слідів свого перебування. Про таємничого майора, котрий вчасно нагодився і всіх порятував, українці точно ніде патякати не стануть. Не в їхніх інтересах.

Та Кольцов і тут недооцінив розвідників. Наскочивши на бандитів зненацька, Кохан із Коломійцем у короткій сутичці впоралися з двома противниками. Третій, як потім стало ясно – той самий зрадник-провідник, почав відстрілюватися, тож майор накрив його чергою з автомата, вбивши наповал. Поки він займався провідником, розвідники виконали звичне для себе завдання: захопили останнього, головного ворога живим. Коли він поцікавився, де ж Федір, на голові в того вже сидів Кохан, а Коломієць міцно стягував руки полоненого своїм шкіряним паском.

Зустрівшись очима з полоненим Рогожиним, «чистильник» не прочитав у них страху. Вони раніше бачились епізодично, та й знайомими не були. Всі агенти, в тому числі Рогожин, знали про «чистильника» досить, щоб уникати з ним близьких контактів без потреби. У мовчазному погляді мисливця за золотом читалася лише досада – поява посланця «звідти» лише зіпсувала йому таку вірну, здобуту за очками перемогу.

Що ж, доведеться повертатися тепер до наперед продуманого плану дій. Ось тільки майор Кольцов і досі не був готовий просто тут, на місці, розстріляти обох розвідників і Рогожина разом із ними.

Нічого.

Він зробить це дуже скоро. Нехай поки що українські хлопці тішаться зі своєї перемоги.

Почекавши, поки друзі накричаться від радощів, Павло нарешті відрекомендувався старшому за званням, як належить:

– Старший лейтенант Гармаш!

– Майор Кольцов! – козирнув офіцер, озирнувся на Рогожина, що далі мовчки дивися кудись убік, знову повернув голову, і тепер Павло нарешті звернув увагу на дивовижно блакитні очі цього емдебешника, який чортзна-звідки взявся, але ж узявся аж надто вчасно. Хотів одразу про це запитати, але майор випередив його: – Що у вас тут відбувається, можете до пуття доповісти?

– Ніби малесенька війна, товаришу майор, – Павло раптом чітко усвідомив – цей несподіваний рятівник у формі офіцера державної безпеки стоїть просто посередині унікального родовища золота, і щойно він це зрозуміє, в нього відразу виникне маса інших питань. Причому як відповідь, так і ухиляння від неї може коштувати кожному з шукачів скарбів життя. Без перебільшення, саме так. Не важливо, що спільними зусиллями ліквідована небезпечна банда. Приховувати від держави родовище золота, тим більше – спроба самостійно розвідати його і скористатися ним для особистих потреб, та ще в повоєнний час, коли радянська держава особливо гостро відчуває потребу в золоті – все це не лише в комплексі, а й по кожному окремому пункту тягне на вищу міру покарання. До того ж, рано чи пізно органи слідства дізнаються про намір покласти це золото на потреби створення в Сибіру чогось на зразок маленької української держави. А це вже державна зрада, заколот, підготовка замаху на товариша Сталіна, плюс до всього – націоналізм… Не зарахуються вам, старший лейтенанте Гармаш, ваші бойові заслуги, до задниці ордени, медалі, подяки від Верховного Головнокомандувача.

У голові Павла майнула підступна думка: а чи не може майор загинути він бандитської кулі? Адже колись, на фронті, вони вже проробили подібну операцію…

– Давайте, Гармаш, аби далі не вникало зайвих питань і неузгодженості в діях, – заговорив Кольцов. – Ми з вами не повинні були зустрітися при жодних обставинах. І раз це сталося, то навряд чи ви можете припустити, що людина мого рівня може отак просто гуляти з автоматом по тайзі одна.

– Пробачте, товаришу майор, але я не знаю про ваш рівень…

– Пропустимо цю тему. Справа в тому, що Федір Рогожин – особливо небезпечний злочинець. За нашими даними, він – колишній агент німецької, а тепер – американської розвідки. У сорок першому добровільно здався німцям, був зарахований до розвідувально-диверсійної школи, виконував завдання в радянському тилу, пізніше – на території звільненої Західної України, Білорусі, Литви та Латвії. Потім утік від німецьких хазяїв до більш надійних американських. За нашими даними, у Томську організував імітацію власної смерті.

– Точно. Він щось казав. Наче його не так давно офіційно поховали.

– Підключив старі зв’язки свого батька, відомого колись у цих краях бандита. Про нього ви, мабуть, начулися. Один дрібний кримінальник за попередньою домовленістю зізнався в умисному вбивстві Федора Рогожина на ґрунті зведення особистих рахунків. За це йому обіцяли забезпечити нормальні умови в таборі, та й строк він розраховував отримати не дуже великий. Хто посадить надовго за вбивство бандита, нехай і умисне? Щиросердне зізнання, тоді амністія… Вони все нормально розрахували, тим більше – міліції вигідно, аби такий тип, як наш Рогожин, офіційно вважався мертвим. Він би не вдавався до такої бутафорії, аби не засвітився випадково у вас у Данилівці.

– Це я знаю. Вбивство… – далі слизьку тему Гармаш вирішив не розвивати. Ще почнеться з’ясування причин убивства, хоча майорові, здається, все одно, кого і за що вбив зрадник та агент іноземної розвідки.

– Ну, і знайте собі, товаришу старший лейтенант, – Кольцов надто різко обірвав розмову. – Нехай ваша інформація цими фактами і обмежиться. Рогожин, звісно, небезпечний злочинець, але сліди від нього тягнуться дуже далеко. Самі розумієте, на даному етапі в курсі подій дуже обмежене коло людей. Найвищого рівня, – наголосивши на останній фразі, майор перевів погляд із Павла на інших розвідників. – Розмову нашу чули всі. Думаю, зайве пояснювати кожному про дотримання режиму секретності й нерозголошення всього почутого доти, поки вас не запитають працівники відповідних органів.

– Про що нас можуть запитати? – поцікавився Сотник.

– У принципі – ні про що. Хіба що дасте свідчення про те, як шукали Рогожина в тайзі, звідки отримали інформацію про нього. Отримаєте подяку. Я постараюся скласти про вашу участь у затриманні Рогожина максимально позитивний рапорт. Це незайве у вашій ситуації. До речі, – він посміхнувся кутиками рота, – тезками будемо. Я теж Павло.

«Пронесло, – подумав Гармаш. – Аби все закінчилося так, як обіцяє майор, це ще не найгірше. Про золото ніхто не згадає. Хіба Федько, але йому що за резон? Виходить, пронесло…»

– Старлею! – несподівано вигукнув Рогожин, зробивши крок уперед. Гармаш і Кольцов разом подивилися на нього. Павло – здивовано, майор – стривожено. – Не слухай його, старлею! ВІН УБ’Є ТЕБЕ, ВІН ВАС УСІХ УБ’Є! Не Павло він, не слухай, я його знаю!

– Давай, давай, Рогожин, – заохотив майор. Кутики рота далі зображали посмішку, та блакитні очі не сміялися. – Скажи їм усім, що це я – американський шпигун, а не ти. Кажи, ми всі тебе послухаємо.

– Він ворог, старлею! Обережно з ним! Я знаю його, його прислали по мене! – тараторив Федір, і Гармаш, котрий раніше не стикався з подібними випадками, навіть здивувався – чого це його раптом так понесло, на що він розраховує.

– Ти, виходить, нам друг, Федько?

– Забудь дурне, старлею! Кажу ж тобі – він по ваші душі так само, як і по мою!

– Так, досить тут істерик! – голос Кольцова луною відбився від стрімких кам’яних стін. – Не загравайся, Рогожин, треба вміти програвати. Взагалі, хто там, я знаю… – його погляд зупинився на Гришці, – Так, Коломієць, наведи порядок! Тримай заарештованого, нам із Павлом треба трошки відійти на два слова. Наказ зрозумілий?

– Так точно, товаришу майор! – скинувши з плеча трофейну рушницю, Коломієць став поруч із Рогожиним, ткнув його дулом у бік: – Закрий рота, Федю. Ти вже своє відговорив.

Тим часом майор Кольцов і Гармаш відійшли на кілька кроків далі від гурту.

Усе це надто затягується.

Тепер чоловіки розташувалися по другий бік потоку, на майданчику перед халупою. Біля самої води стояли й перекурювали Сотник із Коханом. Інші за звичкою не встрявали, дивлячись оддалік, як начальство домовляється між собою. Трохи далі стовбичили полонений Рогожин і Коломієць, якому раптом доручили того стерегти, і від цього Гриць перейнявся важливістю власної місії. Таким чином, майор із Гармашем відійшли всього на пару метрів від них.

Кольцов ніби ненавмисне розвернувся так, щоб говорити з Павлом і одночасно бачити, що відбувається в протилежному боці. Він уже прийняв остаточне рішення: Рогожин надто розбалакався. Звісно, його ніхто не послухає, але ця ситуація може розвиватися і тоді вже точно стане критичною. Треба буде шукати пояснення, чому він, майор Кольцов, не хоче, аби п’ятеро добре підготованих і озброєних фронтовиків конвоювали небезпечного шпигуна хоча б до найближчого населеного пункту. Рогожину рота вже точно не заткнеш, вихід один – локалізувати ситуацію негайно.

Проти нього лишиться п’ятеро чоловіків. Зате на його боці – фактор несподіваності.

До того ж усі вони ніби навмисне стали майже на одну лінію вогню.

– Я хотів розпитати вас, старший лейтенанте, ще про одну важливу річ, – «чистильник» навіть не уявляв, що саме хоче сказати Гармашу, проте стишив голос, як того вимагала загальна втаємниченість ситуації, заговорював співбесідника і лише чекав слушного моменту. Для нього відлік часу вже йшов не на хвилини, а на секунди. – Мені б дуже хотілося, щоб ви добре подумали перед тим, як відповідати, і правильно мене зрозуміли, – говорячи, він дивився співбесідникові просто в очі, і, щоб хоч трохи відволікти його увагу, поліз у кишеню вимащених у болото формених штанів, витяг звідти зім’яту пачку «Казбеку», розкрив її, перебрав папіроси, вишукуючи цілу.

– Товаришу майор, пробачте…

– Так? – Кольцов знову звів очі на Гармаша.

– Уже більше доби толком не курив. Раз таке діло, чи можна пригоститися у вас цивільним куривом?

– Запросто.

Павло виловив із пачки дві вцілілі папіроси, одну простягнув майорові, другу встромив собі до рота. Кольцов дістав запальничку, клацнув, підносячи вогник Гармашеві. Нехай прикурить. Тоді можна починати увертюру.

Погляд Гармаша раптом прикипів до запальнички, яку тримав у руці майор. Помилка виключена. Другої такої ні в кого бути не могло. Цю свою американську запальничку Павло трохи більше тижня тому подарував підполковнику Соболю в Томську. Справді, вийшов невеличкий хабар, але Соболь так на неї дивився. Так їв її очима… Навряд чи підполковник розстався б із нею з доброї волі.

В усякому разі, точно не підніс би таку бажану для себе річ майорові держбезпеки.

«Він уб’є вас усіх, старлею! Не слухай його!»

«Скажи їм усім, що це я – американський шпигун».

«Обережно з ним, старлею».

Звідки в нього ця запальничка?

Звідки майор держбезпеки справді взявся в тайзі й чому він один?

Соболь не міг подарувати йому запальничку, яку сам щойно отримав у подарунок.

Гармаш іще не зовсім розумів, у чому саме раптом запідозрив майора Кольцова. Але чомусь раптово згадав, скільки разів сам перевдягався в німецьку форму, йдучи за лінію фронту.

«Обережно з ним, старлею!»

«Скажи їм, що це я – американський шпигун».

Гармаш перевів погляд із запальнички на того, хто тримав її в руці.

їхні погляди зустрілися.

«Чистильник» відразу зрозумів – десь він проколовся, щось не так зробив, тож не став чекати, поки Гармаш уголос скаже те, що читалося в його погляді. Тепер головне – негайно виконати основне завдання. Федір Рогожин не повинен потрапити живим у жодні руки. Він уже почав говорити, і тепер, здається, його почнуть слухати.

Запальничка й папіроса впали на землю. Пружно підскочивши, «чистильник», незважаючи на важкі для таких фінтів чоботи, спритно крутнувся на місці, вдаривши Гармаша ногою з розвороту в щелепу. Павло ще не впав, а «чистильник» уже став на ноги, розвернувся до Рогожина, тримаючи автомат напереваги. Мить – і дуло виплюнуло коротку чергу.

Та в цей момент Коломієць, підкоряючись лише одному йому відомому інстинкту, з усієї сили відштовхнув Рогожина вбік, підставляючи під автоматні кулі себе. Свинець миттю розтерзав його груди. Змахнувши руками, наче підстрелений птах – крилами, Гриць завалився на спину.

Рогожин упав на землю і, звиваючись вужем, почав відповзати далі від лінії вогню.

Сотник і Кохан не встигли зрозуміти, що відбувається, але обидва миттю схопилися за зброю. Та не вони зараз цікавили «чистильника», все одно він вигравав у них кілька секунд. Щось справді пішло не так – Рогожин далі дивом залишався живий. Трохи повернувшись, майор наставив на нього автомат.

Одиноко бахнув пістолетний постріл.

«Чистильник» відчув, як щось штовхнуло його в потилицю. «Щось не так», – устиг подумати він перед тим, як довкола стало темно. Болю не відчув – куля в голову вбила його миттєво.

Усе відбулося менше, ніж за тридцять секунд. Коли Дмитро з Костею отямилися, на землі стікав кров’ю Гриша Коломієць. Повзав Рогожин, зв’язаний його паском. Лежав нерухомо обличчям донизу чоловік у майорський формі з потилицею, розпанаханою кулею. Повільно підводився Гармаш із «вальтером» у руці.

Сотник знав – у Павловому пістолеті лишався один патрон.

І знову в міжгір’ї запала тиша, яку порушувало веселе дзюрчання потоку.