Текст книги "Шукачі скарбів"

Автор книги: Андрей Кокотюха

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 22 страниц)

Андрій Кокотюха
ШУКАЧІ СКАРБІВ

– У нашому світі є детективні історії, історії в жанрі «саспенс», науково-фантастичні історії... історії, що наводять страху... вестерни... казки... Розумієш?

– Так, – відповів Роланд. – Отже, люди у вашому світі в кожен конкретний момент хочуть слухати лише одну історію? Лише одного типу?

– Мабуть, що так, – відповіла йому Сюзанна.

– А хто-небудь у вас їсть м'ясо, тушковане з овочами?

– Думаю, трапляється, – відповів Едді. – Але коли доходить до розваг, ми надаємо перевагу чомусь одному, і не змішуємо м'ясо з картоплею.

Стівен Кінг «Вовки Кальї»

– Я не переслідую жодної благородної мети. Мені просто потрібно багато грошей.

Фраза терориста з фільму «Швидкість»

Сьогодні
УКРАЇНА, 2004 рік

1

Троє хлопчаків років по сім та дівчинка років шести у джинсовому комбінезончику, вже брудному на колінах, обступили русявого хлопця, з вигляду наймолодшого в гурті. Він присів навпочіпки біля краю клумби і зосереджено довбав розпушену вчора двірничкою землю синьою пластмасовою лопаткою. Коли разом із землею викопувався рожевий дощовий черв’як, русявий хапав його пальцями і акуратно викладав на асфальт. Таким чином він уже викопав четвертого черв’яка. Вони не хотіли лежати спокійно, лізли назад, і русявий терпляче відсував їх подалі від землі.

У бік дітвори час від часу позирала не стара ще жінка. Вона примостилася біля під’їзду на лавці з журналом «Добрые советы» в руках. Хлопчик, що порпався в клумбі, був її онуком, але поки він спокійно грається в межах тихого двору на київській околиці, бабця за нього спокійна.

Окрім неї, за дітьми уважно стежив молодик у джинсовій куртці, накинутій на білу футболку з написом «І love sex» у лівому верхньому куті, просто навпроти того місця, де знаходиться серце. Присівши на лавці за кілька метрів од дитячого гурту, він мав можливість чути, про що дітвора говорить між собою.

– Бачиш, Ярику, чевраки не хочуть тут жити, – зауважила дівчинка, торкнувшись носаком сандаля черв’яка, що звивався біля її ніг.

– Ніхто не хоче жити в землі, – уперто вів своє Ярик, не озираючись на неї. – Тебе б закопати в землю, як цього чірвака, ти сама б стала, наче чірвак.

– Їм краще в землі, малий, – втрутився один із хлопчиків. – Це так у школі нам казали.

– А мій тато викопує черв’яка, коли йде ловити рибу, – вихопився другий хлопчик.

– Твій тато не вміє ловити рибу, – буркнув третій. – Мій уміє. Ми кожен день їмо рибу.

– Черв’яки – це рибина їжа, – не звернув на нього увагу другий. – Вони живуть у землі, бо їм там добре.

– Нікому не добре жити в землі, – Ярик копнув ще раз, розгріб грудочки землі пальцями. – Бабця казала, що нашого діда закопали в землю, і там його їдять чірваки. Значить, їм там немає чого їсти, під землею. Вони з голоду помирають. А вони ж живі, так само їсти хочуть.

Хлопчик, якому закинули, що його батько поганий рибалка, раптом повернувся до свого кривдника і несильно штовхнув його в плече.

– Ти чого?

– Нічого. Ось нагодую черв’яками, як рибу, і почеплю на гачок. Аби-сь знав.

– Що мені треба знати? – кривдник дав штурхана у відповідь.

Худий молодик нарешті знайшов привід втрутитися в дитячу розмову. Він підвівся, ступив крок до клумби.

– Е-е, молодьож, чого це ви розійшлися? Ану, тихо мені, півники.

– Тато казав: півень – це лайка, – відреагував другий хлопчик.

– Не півень, а пєтух, – поправив його перший. – Це так він на міліцанєра каже. Того, який до тітки Надьки в сімнадцяту квартиру ходить.

– Ти бач, як у вас тут весело, – молодик запхав руки до кишень джинсівки. – Що це ви тут таке робите?

– Ярик дає чевракам свободу, – пояснила дівчинка.

– Отак, значить? А ви що?

– А ми не віримо, що вони захочуть у травичці жити.

– Ага, – молодик помовчав. – Значить, він – Ярик?

– Ярик, – майже хором відповіли хлопчики. Сам Ярик не звертав на них жодної уваги, напевно, втішений увагою дорослого дядька.

– Так. Він, значиться, Ярик… Ярик – барабалик, так-так… А ти часом не Оксанка?

– Оксанка, – дівчинка чомусь не здивувалася, звідки чужий дядя знає її на ім’я.

– Дядю, – хлопчик, що заступився за батька-рибалку, виставив правицю, націлюючи вказівний палець на груди молодика. – А я знаю, що у вас там написано.

– Ти не можеш знати! – перший хлопчик так само легенько штовхнув його в плече. – Там не по-нашому.

– Мені мама казала, що чужу мову треба вчити з першого класу, о! У нас школа така, що англійську з першого класу вчать!

– І що ж там написано?

– Ти ще малий!

– Таке написано?

– Ні, ти ще малий таке читати, га-га-га!

Молодик посміхнувся одними губами, потім підморгнув хлопцям і, нахилившись, узяв руку дівчинки в свою.

– Ану, Оксанко, давай трошки вбік відійдемо, я тебе про щось запитаю, – своє несподіване прохання він відразу пояснив: – Бо ми тут стовбичимо і заважаємо Ярикові звільняти черв’яків.

Хлопці щільніше стали довкола Ярика. Судячи з усього, питання, житимуть черв’яки на поверхні чи ні, серйозно захопило їх. Настільки, що зміст напису на футболці незнайомця раптом перестав їх цікавити. Вже не дослухаючись до дитячих розмов, молодик сів на лавку, дівчинку поставив просто перед собою, вперся рукамй в розставлені коліна.

– А де твоя мама, Оксанко?

– Там, – вона махнула рукою кудись убік. Мимоволі ковзнувши поглядом туди, куди показала рука, молодик помітив чоловіка в спортивних штанях, тенісці та кросівках, що поквапом вийшов із дверей під’їзду, зупинився на мить, дивлячись просто на нього, а тоді рушив до лавки.

– Де «там»?

– У Віталії.

– Що ж твоя мама там робить?

– Робить. Ну, працює, робота в неї там. На роботу ходить, – нарешті дівчинка знайшла правильний вислів.

– Давно вона поїхала?

Дівчинка стояла спиною до чоловіка в спортивках, який тим часом швидко наближався.

– Давно. Ще сніг був.

– Це вона прислала? – пальці молодика торкнулися комбінезона.

– Вона. Віталійський, з Віталії…

– А таткові вона що прислала?

– ОКСАНО!

Дівчинка повернула голову на вигук, помахала рукою чоловікові в спортивках, який був уже поруч, підбігла до нього.

– Це – тато!

– Дуже приємно, що тато, – молодик не поспішав підводитися, дивився на батька Оксани знизу вгору. Він уже знав, що цей тридцятирічний власник невеличкого кафе в двобої не тягне на серйозного супротивника. Але не сподівався, що той, хто йому потрібен, з’явиться аж так швидко. Отже, Ігор Шульга напевно чекав цієї зустрічі.

Скоріше чи пізніше, але переговори з Шульгою треба починати.

– Оксанко, біжи додому, – батько легенько ляснув її по спині.

– Ми тут чевраками граємося…

– Біжи, потім іще пограєшся. Дівчинка піде? – він запитально подивися на молодика.

– Нехай собі йде, – знизав той плечима. – Кажеш, її мама в Італії?

– Кажу, – батько провів доньку поглядом, знову повернувся до співбесідника. – А тобі яка печаль?

– Кажеш – чи таки правда в Італії? – кутик рота молодика скривився.

– Може, відійдемо? Діти тут…

– Давай відійдемо, – молодик підвівся. Чоловік у спортивках виявився вищим за нього на цілу голову, тому все одно доводилося дивитися знизу. – Там за рогом у мене машина.

Чоловіки вийшли з двору. Попелястий «опель» справді притулився біля самої бровки тротуару за рогом сусіднього будинку. В машині нікого не було, не стояв ніхто й поруч із нею. Пискнула, вимикаючись, сигналізація. Молодик гостинно прочинив дверцята, сів на місце водія, кивнув супутникові на крісло поруч із собою.

– Ну?

– Чого відразу «ну»? Ігорем звати?

– Ну?

– Знову «ну». Шульга Ігор, не помилився?

– Паспорта при собі немає… До речі, кому це я мушу показувати паспорт?

– Нікому не мусиш. Знаю я про тебе все, Ігоре Шульга. Де живеш, скільки заробляєш, яку горілку любиш. Кажеш, дружина твоя, Шульга Галина… Віталіївна, правильно? – Шульга мовчав, молодик повів далі: – Значить, Галина твоя нібито виїхала на заробітки до Італії в лютому цього року і тепер мешкає неподалік від такого собі міста Мілана, де працює економкою в одній старенькій заможній італійській родині. Скажи мені, чувак, у тебе ж свій маленький бізнес. Неабиякий, але ж свій. Чого жінці не вистачало, що вона раптом зірвалася на заробітки за кордон? Економкою працювати в двох старих італійських пердунів?

– Навряд чи, чувак, це тебе колише.

Шульга тримався спокійно, це чомусь роздратувало молодика. Досить уже гратися, вирішив він. Пора в атаку.

– Молодець. Так можна пояснити будь-який дурний вчинок. Нам не понять – і всі діла. Розумний ти, мабуть, Ігоре, але точно дурний. Не міг нічого краще придумати? Хіба що ви хочете в Мілані філіал свого кафе «Заходь» відкрити. Ще одну піцерію. Чи навпаки – вареничну. Будуть міланці вареники з капустою та вишнями хряцати…

– Чого тобі треба?

– Мені від тебе – нічого. Ну, хіба б ти вже не брехав про жінку та Італію. Дивися сюди.

Він перехилився через спинку сидіння, дістав ноутбук, підняв кришку, увімкнув його, довгі тонкі пальці швидко пробіглися по клавішах. На моніторі після його маніпуляцій з’явилося зображення молодої жінки. Вона дивилася просто перед собою. Погляд – розгублений і навіть приречений. У руках – розгорнутий номер газети.

На Ігоря Шульгу дивилася його дружина Галя.

– Бачиш, знайшлася. Вона б так старанно ховалася, Ігорку, як ти гладко брешеш. Італію придумав, дитину навчив, що треба чужим людям говорити. Ще він дитину брехати вчить із такого віку… Уважно придивися – яка там дата на газеті?

Галина тримала свіжий, сьогоднішній номер чернівецької газети «Молодий Буковинець».

– Фото зроблено вранці. Цифровим апаратом. Його скинули в комп’ютер і передали по Інтернету. Після обіду жінки вже не буде в Чернівцях, – молодик закрив файл, вимкнув ноутбук, кинув його назад. – Поговоримо?

Три місяці тому Шульга евакуював дружину в Чернівці, до своїх батьків. На більше в нього не вистачило фантазії, та й усім здалося – це найрозумніший вихід із ситуації, що склалася. Дотепер ані Шульга, ані жоден із його друзів та знайомих не знав, як себе треба поводити в подібних ситуаціях. Йому здавалося – це добре. Тепер виявилося – брак досвіду дій в екстремальних умовах призвів до логічної поразки.

Коли вчора пізно ввечері мама подзвонила й повідомила: Галі досі немає, а її мобільний не відповідає, Шульга зрозумів – ось воно, почалося. Дивно, але він чомусь не почав панікувати, заспокоїв матір – так задумано. Потім якийсь час стояв, стискаючи телефонну трубку в руці, і думав – почни він смикатися, все одно до завтра нічого зробити не вдасться. Тому обмежився тим, що просто поставив Бурта, Кошового й Моругу до відома. Славко Бурт, як і слід було сподіватися, негайно запропонував усіх замочити, але Шульга запитав: «Кого? Взагалі всіх?», почув у відповідь: «Як хочеш» – і короткі гудки.

Але бойовий збір оголошено. Всі чекають вістей від Галини, і головне – того, хто їх принесе. Поки що варіантів було три. Щойно Шульга побачив джинсового молодика біля своєї доньки, зрозумів: трапилося найгірше з можливого.

Саме усвідомлення цього факту змусило його опанувати себе. Шульга відзначив неабияке здивування посильного. Та де там – сам дивувався власній розважливості.

– Виходить, знайшли…

– Виходить, так, брате. Не думай, що заховав жінку аж так далеко. Ми просто не шукали всі ці дні. Крім цієї проблеми маса справ. А як узялися – за шість днів вирахували, ще три дні пасли.

– Далі що?

– А що далі? Умови ти знаєш, – молодик для чогось роззирнувся, потім присунувся трошки ближче, стишив голос, нахабні нотки враз зникли, він перейшов на скоромовку: – Коли чесно, браток, я сам їх не знаю. Ну, тобто, про що йдеться і довкола чого взагалі такий хіпіш. Це я тобі кажу, аби дурниць не наробив і не нацькував на мене свого Славка-дуролома. Він же десь тут у кущах ховається? То кекс зовсім без башти, слухай, а я не при ділах. Мені наказали – я передаю: нехай баба твоя віддасть те, що їй не належить, і вам дадуть спокій. Ось, – він зітхнув і відсунувся. – Ще нагадати просили: ви ж усе одно нічого з цим не зробите. Вам бабки пропонували, тепер обмін: Галину і спокій на сам знаєш, що. Часу на роздуми в тебе нема.

– Я чим можу допомогти? З Галею балакайте.

– Вона каже – все в сім’ї ти вирішуєш.

Справді, так усе й було.

– Гаразд, але час завжди є. Не кажи, що це не так. Раз від мене залежить вирішення проблеми, значить, мені й думати, правильно? – посильний кивнув. – Жінка моя як, у безпеці?

– Її навіть годують.

– Спробували б не годувати.

– І що було б?

– Побачиш. Мені потрібна доба на роздуми. Починаючи від цієї години, – Шульга зиркнув на годинник. – Значить, беремо грубо – одинадцята тридцять. Завтра в цей самий час я хочу мати інформацію про те, що Галина жива і здорова.

– Вона тобі подзвонить.

– Не треба. Тебе теж більше бачити не хочу. Мені дзвонитиме лише ваш старший. Той, від чийого імені зі мною говорили весною. Ясно?

Молодик кивнув.

– Тепер так: я завтра знову хочу бачити таку саму фотографію. Перешлете так само електронкою на адресу, яку я вкажу. Куди б ви не завезли Галю, вона мусить тримати в руках свіжу газету. Причому – останній номер чогось із місцевої преси. Дай ручку й на чому писати.

Посланець знайшов кулькову ручку в кишені джинсівки. З папірцем виникла проблема, він поляскав себе по кишенях, потім поліз у бардачок, витягнув коричневу шкіряну барсетку, звідти – прямокутник візитної картки, подав її Ігореві чистим боком від себе.

– Отут пиши.

Шульга не втримався – глянув на лицевий бік. Нічого особливого, адреса якоїсь комп’ютерної фірми. Аби вона давала якийсь реальний слід, молодик навряд чи показав би її співбесідникові в цій ситуації.

Ідея прийшла в голову щойно, Шульга навіть не сподівався на позитивний ефект. Хоча не факт, що спрацює: посильний умову передасть, а от чи захочуть її виконувати викрадачі Галини… Оскільки рішення прийшло несподівано, Шульга не був готовий негайно втілювати свій план у життя. Тому наморщив лоба, гарячково згадуючи потрібну адресу, а коли згадав – перелякався: а раптом неправильно напише, він же не спец по всіх цих комп’ютерних справах. Та аби не насторожувати посильного надто тривалими роздумами, старанно вивів на чистому боці візитки електронну адресу.

– Сюди фотку перешліть. Це на роботі в мене, в офісі, бухгалтерка інтернет поставила і скриньку собі відкрила. Так, каже, легше папірцями займатися. Може, й правда, я ж у цій техніці баран, – тут він не брехав.

Молодик покрутив візитку в пальцях, заховав у кишеню куртки.

– Це все?

– Усе. Я хочу побачити, як ви з полоненими поводитеся. Коротше, нічого не пояснюю: все необхідне справді в мене. Нехай ви забрали мою дружину і тримаєте її заручницею, умови ставити не вам. Так і передай хазяїну.

– Передам. Далі?

– Далі – нічого. До завтра.

Шульга прочинив дверцята, вийшов із машини й рушив, не обертаючись, назад. Біля рогу на батька чекала Оксанка. Почувши, як за спиною загарчав мотор і від’їхало авто, він стишив ходу. Нерви таки здали: кількома стрибками підбіг до доньки, схопив її на руки, притиснув до себе міцно-міцно, відчуваючи, як тіпається все його тіло.

Уже можна не брехати самому собі. Ігор Шульга дуже приблизно уявляв свої подальші дії.

2

Про те, що її дід Василь – не рідний материн батько, а вітчим, Галя Чубук дізналася, коли їй виповнилося вісімнадцять.

Тоді вона, як і решта студентів того часу, вплела в косу жовту і блакитну стрічки, начепила на груди значок із тризубом і отримувала задоволення, називаючи викладачів історії сталіністами. Вона ходила на стихійні мітинги і продавала на Хрещатику незалежну українську пресу, не маючи насправді аж таких національно-патріотичних переконань. Просто тоді, у вісімдесят дев’ятому, перейматися національним відродженням України було неабияк модно.

До того ж Галя Чубук поєднувала боротьбу з особистим життям. Хлопець, із яким вона зустрічалася, принципово ходив на лекції у вишиванці, постійно заводив полеміку про «білі плями» української історії навіть на профільних природничих дисциплінах, а вечорами цей киянин просиджував у гуртожитку, так само до хрипоти полемізуючи з однодумцями. Вони збиралися випускати опозиційний антикомуністичний журнал, обговорювали теми статей, а оскільки майбутні біологи зі словом не дуже дружили, в їхньому товаристві з’явилися історики, філософи, філологи, журналісти. Її Владик, котрий просив іменувати себе Арсеном, ставив до всіх єдину вимогу: аби за кожну статтю, що буде написана і вміщена в їхньому журналі, автор і вся редколегія могли б гарантовано сісти. Коли їхньою діяльністю зацікавиться КДБ, говорив він, це означатиме – вони на вірному шляху.

Галя, примостившись у кутку на краєчку ліжка, слухала хлопців і мліла, відчуваючи власну обраність через факт свого знайомства з Владиком-Арсеном, Миколою-Гонтою, Юрком-Залізняком та іншими борцями за Україну. Себе вона дозволила називати Рутою, але ще раніше дозволила Владикові в порожній батьківській квартирі позбавити себе цноти.

Це не вийшло вульгарно, хоча й особливого задоволення Галя не відчула. Можливо, тому, що постійно переживала – адже вона в чужому домі, раптом повернуться господарі, сорому не оберешся. А швидше за все через поведінку хлопця: він так само не мав особливого досвіду в цих справах, але не радів, наче дитина, не пишався собою і не святкував перемогу. Просто стосунки двох молодих людей несподівано навіть для них самих перейшли від цнотливих поцілунків до чогось більш конкретного. Між іншим, Владик-Арсен і далі не надавав сексу особливого значення. Протягом наступного року в них усе так само відбувалося ніби між іншим. Бо головним у їхньому тодішньому житті справді був зовсім не секс.

Уже згодом, коли газети, журнали, марші під національними прапорами, вишиванки, стрічки та значки перестали бути актуальними, а сам масовий студентський національний рух втратив ефект новизни, Влад-Арсен і Галя-Рута безболісно розійшлися. Після невдалого першого шлюбу молода жінка зрозуміла: розрив із чоловіком, якого любиш не лише душею, а й тілом, набагато болісніший, аніж припинення стосунків із тим, хто викликав лише юнацьку симпатію. До речі, вже після нашої перемоги в дев’яносто першому Владислав офіційно поміняв ім’я, записавши себе Арсеном Смиковенком, став ходити Києвом у полотняних штанях, вишиванці, козацькій свитці та смушковій шапці, а після того, як Кравчука на президентському посту змінив Кучма, взагалі вибрався на Черкащину, успадкувавши бабину хату. Чим він там дотепер займається, Галині невідомо.

Але незнайомець з’явився в їхньому гуртожитку саме в дні, коли стосунки з Владом-Арсеном розвивалися по висхідній і вона офіційно вважалася «його дівчиною».

3

Привів незнайомця Юрко-Залізняк. Представив як пана Костя, борця за Україну, політв’язня, постраждалого від комуністичного режиму. Правда, сам пан Кость частину титулів одразу відкинув, посміхаючись у вуса, але загалом визнав: свого часу йому таки дісталося за бажання побудувати незалежну державу. Власне, його запросили до гуртожитку, аби взяти велике інтерв’ю для їхнього журналу, який, до речі, так і залишився в рукописах. Залізняк, за його словами, познайомився з паном Костем на неформальному мітингу в «трубі» – підземному переході під площею тоді ще імені Жовтневої революції. Пан Кость погодився поїхати до студентів відразу, тільки попередив – живе під Києвом, у Клавдієво, і боїться запізнитися на останню електричку. Хлопці заспокоїли його, швидко організувавши для гостя вільну койку.

Погляд незнайомця Галя зловила на собі кілька разів. Нарешті, коли всі посунули на перекур, пан Кость притримав її, запитав без передмов:

– На кого ти схожа? На маму?

– А що таке? – дівчині справді всі знайомі казали – вони з мамою дуже подібні, але тепер на це звернув увагу зовсім незнайомий старший чоловік, що годився їй за віком у дідусі.

– Нічого. Просто боюся помилитися. Твоє прізвище часом не Гармаш?

– Чубук, – промовила вона і чомусь додала: – Галя.

– Мама твоя прізвище не міняла?

– Думаю, міняла. Це ж батькове прізвище.

– Справді, я не так запитав. А діда як прізвище? Гармаш?

– Хоменко, – прізвище справді було дуже просте, хоча Гармаш дівчині подобалося більше. – Василь Іванович. Мама, відповідно, Лариса Василівна, – коли вже дивний чоловік так зацікавився її родоводом, то їй нема чого приховувати.

– Угу… Василівна, значить… Так… – пан Кость почухав кудлату сиву голову. – Бабусю Ольгою звуть? Ольга Петрівна?

Нічого собі! З прізвищами цей дивний чоловік справді нахомутав, але ім’я та по батькові її бабці вгадав із першого разу. Галя нічого не відповіла, лише кивнула.

– Жива?

– Померла. Ще сім років тому, в один день із Брежнєвим.

– Але ж ти її пам’ятаєш?

– Звичайно, – випереджаючи наступне запитання, дівчина сказала: – Дід теж помер, тільки раніше. Вони хворіли обидвоє. В діда щось онкологічне, в бабусі – серце.

– Батьки де тепер живуть? – Галя й не помітила, як розмова набула форми допиту, хоча сама на допиті ніколи не була, лише бачила в кіно.

– Пирятин. Це на Полтавщині, там у нас колись кіно знімали, «Королева бензоколонки»…

– Знаю, знаю. Не бував, але знаю. Телефон удома є?

– Ні. Ми на черзі стоїмо, але, мабуть, іще довго будемо стояти. Коли треба, я до сусідів дзвоню. Чи телеграму відбиваю.

– Мені б, Галю, маму твою побачити треба. Не по телефону через сусідів поговорити, зустрітися б… Тільки, – пан Кость стишив голос, – не хочу тебе лякати, але це не зовсім безпечно. Не так для мене, як для неї. Ну, і для тебе за великим рахунком.

Дівчина перейнялася важливістю моменту. Нічого собі – справжній борець за волю шукає таємного побачення з її мамою, яку всі ці процеси, за Галиними спостереженнями, не надто хвилювали. І тут – пан Кость, на якого напевне полюють кадебісти, і на долю якого несподівано може вплинути ця потаємна здибанка. Вона написала йому домашню адресу в Пирятині, пояснила, чим краще їхати й де шукати їхній будинок. Тут саме повернулися хлопці з перекуру, знову оточили гостя, відтіснивши Руту. Ночувала вона в своїй кімнаті на іншому поверсі, перед тим націлувавшись із Арсеном на майданчику між поверхами, а на ранок пана Костя вже в гуртожитку не було.

За два тижні, коли Галя навідалася додому, мама зачинилася з нею в спальні й повідомила: її справжнє дівоче прізвище – Гармаш. Хоменко – прізвище по вітчиму. Далі виявилося – це не головна таємниця їхньої родини.