Текст книги "Шукачі скарбів"

Автор книги: Андрей Кокотюха

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 22 страниц)

5

– Він здурів, – повторив Кошовий. – Такого не може бути.

Бурт із Моругою не забарилися, прибули хвилин через сорок після телефонної розмови Шульги та Борна. А ще за двадцять хвилин Ігор детально переповів усім трьом свій план визволення Галини. Звичайно, за умови, що вона таки їде в тій машині і її не тримають десь окремо. Навіть коли так – усе одно вони мусять ударити у відповідь, по можливості захопити заручників і почати свою гру.

Славкові Бурту цього було досить. Він уже бив копитами, ніби породистий скакун на іподромі в очікуванні старту. Тому, ясна річ, не дуже вглиблювався в особливості плану, запропонованого Шульгою. А виглядало все ось так.

За чотири – п’ять годин машина буде в Києві. Приблизно за дві з половиною години виїде на пряму житомирську трасу. Перехопити її треба раніше, максимум – на підступах до міста. Для цього Джейсон Борн готовий дати команду своїм асам-технарям, аби вони просканували мобільний телефон Шульги й вивели цю інформацію через супутник на свій комп’ютер. Таким чином, Шульга, тримаючи мобільник біля себе, почне рухатися на машині до виїзду з Києва трасою в бік Житомира, і його пересування відобразиться цяточкою на моніторі.

Своєю чергою бандитська машина рухається їм назустріч. Щойно вони порівняються, Борн дасть знати. Отже, вирахувати ворога буде легко й просто. Лишається розвернутись і йти в нього на «хвості», шукаючи можливості вступити в силовий контакт. Адже бандити почувають себе в цілковитій безпеці. Навряд чи вони думають, що Шульга та його друзі мають аж такі оперативні й технічні можливості для ефективних контрзаходів.

Пояснюючи свій план, Шульга навіть намалював на аркуші паперу схему, як він усе це собі уявляє.

– Нереально, – погодився з Михайлом Антон, вислухавши Ігоря. – Справді, нереально.

– Що тобі нереально? Нормальна бойова операція, навіть з офігенною технічною підтримкою! Ви чого, мужики? – щиро здивувався Бурт.

– Нічого! – в тон йому відповів Моруга. – Отой силовий контакт із ворогом ти почнеш?

– А чого ж!

– Та ясно, почнеш! Тобі аби покричати, поматюкатися та Рембо з себе покорчити. Ті, в машині, реально озброєні. Я, наприклад, стріляти не вмію. Кошовий – так само. Потім: із чого стріляти? Де ти за кілька годин зброю знайдеш? Словом, говориш усе красиво, суцільне американське кіно, а до діла…

– Ми ще не дійшли до діла! – гаркнув Бурт. – 3 такими, як ви, не те що війну – партію в шахи не виграєш.

– Ага, зате з тобою виграєш! Ти ж фігурки пересувати не захочеш. Р-раз – і всі з дошки на хрін поскидаєш! – виступив наперед Кошовий.

Шульга скреготнув зубами, голосно матюкнувся. Трійця здивовано глянула на нього.

– Ти чого?

– Нічого! Час іде, а вони топлять гівно в ополонці! Ви відмовляєтеся допомагати?

– Теоретично – ні, – стримано відповів Моруга. – А практично – не знаю, як і чим. Припустімо, наші американські друзі виведуть нас на ту саму машину, скажімо, за дві—три години. Скажімо, ми зможемо не виявити себе й висіти в бандитів на «хвості», визначаючи, куди вони подінуться в Києві. Але я, мужики, вам чесно кажу: в мене немає досвіду участі в подібних акціях. Чотири дилетанти…

– Три, – вліз Бурт.

– Нехай три. Значить, три дилетанти в прямому збройному контакті з професіоналами, нехай їх у машині так само небагато, програють однозначно.

– Правильно, – погодився Шульга. – Отут я з тобою згоден. Ви забули – можна залучити професіоналів.

– Ментам маякнути?

– До чого тут менти? Ми ж домовилися – вони завалять усе, за що візьмуться. Навіть таку старанно підготовану операцію. Американці не ризикнуть встрявати в збройну сутичку на території чужої держави. Вони без того вже на нас працюють задурно, а хто коли змушував американоїдів до такого? Зате є люди, яким нічиї закони й порядки не писані, а підготовка в них саме така, як нам потрібно. І вони зацікавлені в тому, аби працювати з нами так само на халяву. Не доходить?

Бурта осяяло першого.

6

Агенти ФСБ Росії виявилися ще оперативнішими, ніж американці. Вже за півгодини після дзвінка Шульги вони зустрілися з Ігорем неподалік від Лісового цвинтаря. Це сумне місце виявилося єдиним, куди росіяни та Шульга з Буртом могли дістатися протягом півгодини, якщо стартують одночасно. Славка Шульга взяв для підстраховки, бо не був певен, що сам зможе утримати розмову в потрібному ключі й тримати переговори під контролем. Докучаєв з Нікодімовим приїхали на брудному «бімері», довкола них розходилися запахи пообіднього аперитиву. Видно, працівники російських спецслужб не особливо завантажені роботою в українській столиці. Принаймні в середині липня.

Часу на передмову не було зовсім. Тому Шульга відразу, двома реченнями, виклав історію викрадення своєї дружини й перейшов до торгів.

– Своїми силами нам її не відбити. Власне, своїх сил у нас нема. Єдине, що ми змогли – це пропасти тачку, на якій вони їдуть. Скільки їх і чи є з ними Галя, я не знаю. Якщо ви беретеся відбити чи в інший спосіб визволити мою дружину, вона передасть записи свого діда в розпорядження російського уряду. Чи тих компетентних структур, котрі знайдуть їм застосування. Без жодних умов, без грошових винагород та почесних медалей. Отак.

По обличчях ефесбешників Ігор читав: вони перетравлюють інформацію. Процес може затягнутися, а стрілки годинника доводили, що час не стоїть на місці. Але щойно він про це подумав, як росіяни довели своє вміння в критичних ситуаціях хапати все на льоту.

– А ви, хохли, я бачу, хитровитрахані, – промовив Докучаєв.

– Ага, нічого так собі – здоров, жопа, Новий рік! – вставив Нікодімов. Далі вони почали говорити в звичній для них манері:

– Значить, досиділися, додрочилися, аж поки отака параша – хоп вашу маму!

– Де ж ви, патріоти, раніше були і що ж ви, патріоти, тут оце захищали?

– Бачте, як воно, коли на чуже добро…

– Ага, на чужий коровай рота не роззявляй!

– Правильно, на чужий вершок не роззявляй роток!

– І що ми тут тепер повинні? Війну починати?

– Третю світову? Просто так, бо ви дуже розумні й хочете за наш рахунок і рибку з’їсти і…

– І на стілець сісти? От засмажать усіх вас, як оту рибку!

– А чим ви, хохли, раніше думали? Жадібні ви, ось вам зараз і гикається…

– Ну так, гикається, бо понажиралися не свого…

– Чужого, я б навіть так сказав…

Бурт, якому дотепер не доводилося спілкуватися з цією парочкою, не витримав першим. Чоловіки стояли один навпроти одного біля своїх машин: українці мовчки, а ефесбешники – порушуючи своїми вигуками тишу цвинтаря. Славко, відсторонивши Шульгу, який, потилицею відчувши неприємності, спробував заступити йому дорогу, наблизився до Нікодімова – той стояв на крок ближче, – і, взявши його двома пальцями за комір теніски, промовив просто в обличчя, наче виплюнув:

– Ти, мордо кацапська, думаєш, даремно ми біля могил стоїмо?

– Забери лапи, чмо! – Нікодімов замахнувся, аби ляснути Бурта по руках, наче набридливу муху, та Славко, перехопивши його правицю, спробував заломити її за спину супротивника.

Нікодімов передбачив щось подібне, тому напружив м’язи.

Докучаєв зробив було крок уперед, але потім вирішив не втручатися, спостерігав за розвитком подій із цікавістю, в очах блиснув вогник азарту.

Якийсь час Бурт та Нікодімов намагалися зрушити один одного з місця, використовуючи лише силу рук. Це нагадувало армрестлінг. Тільки тут супротивники не сиділи, поклавши лікті на стіл, а стояли один навпроти одного, поїдали один одного очима, ніхто не хотів здаватися.

Нарешті, не ослаблюючи тиску, Славко прошипів крізь зуби просто в обличчя Нікодімову:

– Не врятуємо Галю – я тебе тут закопаю. Сам. Там, де мені захочеться.

Шульга ступив між ними, поштовхом плеча розвів зчеплені руки, штовхнув Славка набік.

– Брек! Не терпиться – давайте спочатку домовимося… або не домовимося. А потім, якщо не домовимося, я, господа, за цього рейнджера не ручаюся. Йому міжнародні скандали до задниці.

– Нічого собі, – Докучаєв кілька разів плеснув у долоні. – 3 такими бійцями для чого вам наша допомога? Цей же друг не лише нас – усіх ваших бандитів отут закопає.

– Персональне кладовище зробить, – вставив Нікодімов, розминаючи натруджене зап’ястя.

– Дивись, він іще нашого Президента замочить.

– Десь у сортирі.

– Легко, – Бурт картинно впер руки в боки. – Не врятуємо Галю, мою куму, вважайте – гаплик вашому самбісту Путіну.

– А він же серйозно, – промовив Докучаєв, на його обличчя лягла тінь, лоба перетнула навскоси зморшка, схожа на блискавку. Шульга шостим відчуттям зрозумів – жарти скінчилися.

– Ми не для сварок зібралися, – миролюбно промовив він. – Зовсім не для сварок та з’ясування стосунків. Вам іще потрібен зошит? Наші умови ви знаєте. Якби ми могли впоратися своїми силами, уже б давно перекрили трасу.

– Добро, – тепер Докучаєв дзвінко ляснув у долоні. – Ви точно душу й тіло готові покласти незалежно від результату. Давайте до справи. Скільки часу на підготовку?

– Немає зовсім. За моїми підрахунками, машина вже або проїхала Новоград, або під’їжджає до нього. Таким чином, можемо витратити ще годину, але це – максимум.

– Нам іменні годинники за це подарують, – буркнув Нікодімов. – У разі успіху.

– Не подарують, – заспокоїв Докучаєв. – Нам ніхто не повірить. Хіба що хохли нам довідку напишуть і печатку поставлять.

– Або ти зараз заткаєшся… – Бурт знову наліг грудьми на амбразуру.

– Він, я так бачу, застоявся в стійлі, – Докучаєв дивився повз Славка на свого колегу. – Нам усе одно люди потрібні. З нами піде. Підеш, командос?

– Куди?

– Туди! Ствола не дамо, я тебе вже боюся. Але прикрити, думаю, зможеш. Поки що в нас із вами один ворог, наскільки я розумію.

Бурт сплюнув під ноги, промовчав, та Ігор знав свого кума – перспектива взяти участь у якійсь бійці, причому з голими руками, його приваблювала завжди. Часто Славко сам собі шукав і знаходив пригоди.

– Отже, ви згодні? – перепитав Шульга.

– А як ти думав? Звичайно ми для подібних силових акцій ваших же братків наймаємо. Нам бандитські бригадири здають своїх бійців у оренду, ми чесно платимо. Просто зараз не встигнемо ні з ким законтачити. Аби час був…

– А його нема, – вкотре нагадав Ігор.

– Доведеться тоді втрьох, – Нікодімов глянув на Бурта тепер уже майже дружньо. – Машину водиш?

– Машину, танк, літак, підводного човна, велосипеда, – видав скоромовкою Славко.

– Нормально. Тоді поїдеш із нами, – розпорядився Докучаєв. – Тепер так: мені не цікаво, як ви знайдете потрібну вам тачку на трасі. Щойно бачите її – дзвінок мені на трубку. Марка, колір, номери. Тримайтеся на відстані, намагайтеся не виявити себе. Хоча траса й бандюги нібито нас із вами не чекають, але всяке може бути. Можеш їхати не на своїй машині?

– Легко, – кивнув Шульга. Він і без порад ефесбешника збирався залишити свій транспорт у гаражі, його «Фольксваген-гольф» бандити могли справді знати.

– Словом, буде як буде. Що б не сталося – намагайтеся не втручатися. Жарти жартами, але ми як громадяни Росії не хочемо, аби довкола нас опинилося кілька трупів. Спробуємо обійтися без таких довбаних крайнощів…

– Хоча без постріляти не вигорить, – закінчив фразу Нікодімов. – На цьому давайте розходитися, бо ще треба дещо підготувати.

– Ага, є в нас один варіант на подібні випадки. Простенький, тому ефективний. Навіть я сказав би – безвідмовний, – Докучаєв ляснув Бурта по плечу. – Гайда, Славік, усе пояснимо по дорозі.

Той підморгнув Шульзі, так само ляснув долонею ефесбешника й діловито вмостився на переднє сидіння в БМВ. Нікодімов сів за кермо, Докучаєв заліз назад. Коли машина від’їхала, Ігоря охопила раптова туга: попри всю шалапутність та неконтрольованість Бурта, з ним він почував себе більш захищеним, аніж у спайці з директором ресторану і торгівцем комп’ютерами.

На поясі озвався телефон. Повідомлення від «служби спостереження», як Шульга з друзями вже встиг охрестити американців.

Машина, на яку вони полювали, оминула Житомир об’їзною і тепер вирулює на пряму трасу до Києва.

7

Рухалися під супровід «Шансона».

Зазвичай Моруга, коли вони їхали кудись машиною Шульги, просив вимкнути не лише приблатнений ресторанний музон, а й узагалі радіо. Його чомусь дратувала музика в салоні не лише авто, а й маршруток, а також у вагонах поїздів. За його словами, слід цінувати таку музику, яку в будь-який момент можна скрутити і зробити тихіше. Та цього разу він, здавалося, зовсім не звертав увагу на Катю Огоньок, Міхаїла Шуфутинського, Сергія Трофіма, Олександра Новікова та Михайла Круга, що по черзі співали на хвилі «дорослого радіо» в цю годину.

Натомість Шульзі музика в салоні, байдуже яка, чомусь завжди допомагала зібратись і зосередитися. У даному випадку – на дорозі. Його «Шкода» легко йшла трасою зі швидкістю вісімдесят кілометрів на годину, руки ніби прикипіли до керма, сам Ігор дивився просто перед собою й не був схильний починати жодних розмов.

Коли вони виїхали за Київ, Кошовий ззаду спробував пожартувати:

– Ми тут наче в задачці. Січете, мужики?

Шульга пропустив зауваження повз вуха, і Михайло змушений був повторити його ще двічі, поки Антон спереду не відреагував:

– В якій ще, бляха, задачці?

– Шкільній. З підручника, забув хіба? З пункту А в пункт Б назустріч один одному рухаються два автомобілі. Перетнутися вони повинні в точці С. У задачці запитується, через скільки годин вони зустрінуться і де та точка С, якщо відомо, що перший автомобіль рухається…

– У мене з математики завжди була «трійка», – перервав його Моруга.

– Отак? Дивись, а як же ти тоді рестораном завідуєш? Як гроші рахуєш?

– Бухгалтер для того є. В неї золота медаль і червоний диплом. Узагалі, гроші навіть двієчники рахують. Тому помовч, Мишку, зі своєю математикою. Бо не знаю, як автомобілі, а ти в пункті Бе раніше опинишся.

– Ти до чого це?

– Ні до чого! Можеш сидіти мовчки?

– Слова не скажи, – пирхнув Кошовий, але замовк. Їхня дрібна суперечка пролітала повз вуха Шульги, він лишень ледь стримувався, аби не притопити педаль газу.

Ожила трубка мобільника. Ігор зняв її з пояса, притулив до вуха, ліва рука далі впевнено стискала «бублика», швидкості водій не скинув.

– Ви зараз проминули Ка-пі-та-нівка? – почулося в слухавці.

– Капітанівка, – вони саме лишили за собою табличку з назвою населеного пункту. – Ви й таке знаєте?

– Не треба дивуватись американським можливостям, партнере, – голос Джейсона Борна чувся досить чітко, ніби він сидів поруч із ними у машині. – Вони йдуть майже з такою самою швидкістю. Я можу навіть приблизно вирахувати, через скільки та де ви можете роз’їхатися.

– Не треба. Краще дасте знати, коли саме це станеться.

– О’кей, партнере. Поки що все нормально, до зв’язку.

Американець вимкнувся. Шульга, не повертаючи голови, простягнув трубку Морузі, а передавши, знову стиснув кермо обома руками. З боку виглядало, ніби він готується злетіти, тільки не знає, коли скінчиться рульожка й надійде команда відриватися від землі.

Протягом наступної години американець подзвонив іще раз. Аби не відволікати водія, з ним говорив Антон. Нічого особливого не сталося, Борн просто знову попередив – відстань між ними та невідомою машиною впевнено скорочується. Моруга коротко подякував, повторив почуте Шульзі, той кивнув. Антон відзначив – Ігореві бракує розважливості, але тут-таки зловив себе на думці, що всі вони тепер в однаковому становищі. Жоден із трійці не знає, як слід себе поводити і, головне, як тримати себе в найближчий час.

…Ані водій, ані пасажири не зафіксували, де саме вони проїжджали в той момент, коли мобільник в Антоновій руці знову подав сигнал, і в трубці Антон почув тепер уже не такий награно безпристрасний голос Борна:

– Увага! Всім увага! Вони просто перед вами, кілометрів десять – п’ятнадцять! Перед ними немає машин, жодних машин! Ви легко їх побачите, дуже легко! Увага! Увага, чорт забирай!

– Без тебе знаю! – вигукнув Моруга, і тут усі троє побачили далеко перед собою обриси авта, яке рухалося по зустрічній. Кошовий подався вперед, навалився на спинку переднього сидіння.

Машини невпинно наближалися. Ось уже вони могли роздивитися марку – «Джип-лендкрузер». Відстань – десять кілометрів. Дев’ять. Вісім. Сім. Шість. П’ять. Чотири… Три… Два… Один!

Джип із тонованим склом промайнув повз «Шкоду». Хто в салоні, ясна річ, не роздивишся. Весь цей час Моруга тримав телефон увімкненим, і щойно «крузак» розминувся з ними, трубка зайшлася голосом Борна:

– Вони! Вони щойно проїхали повз вас! Це вони, вони, вони!

– Чуємо, – відповів Антон, і тут «Шкоду» гойднуло – не скидаючи швидкості, Шульга розвернувся просто посеред траси на сто вісімдесят градусів, порушуючи правила руху на очах у тих, хто тримався ззаду, виїхав на зустрічну смугу й погнав за джипом, намагаючись швидше скоротити відстань між ним і своїм авто.

– Ідіоти! – здавалося, Борн зараз перекричить «Шансон». – Не могли почекати! Ідіоти, ідіоти! Якщо вони помітили ваш маневр…

– Правда, Ігоре…

– Тихо! – крикнув Шульга, на мить глянувши в бік Моруги. – Тепер це вже не так важливо, ясно вам? Вони не стежать за тим, хто як на трасі розвертається! Кажу – вони не чекають несподіванок! Тому тихо будьте! Моруга, на хрін цей телефон!

– Ви чули, сер? – звернувся Антон до трубки. – Сорі, але мусите вже почекати. Бачте, як тут усе закрутилося…

Вимкнувшись, Моруга передав мобільник Шульзі, той узяв його, кинув собі під ноги. Для нього в ці хвилини існував лише «крузак», що рухався попереду в напрямку Києва.

Несподівані речі почали коїтися вже за кілька хвилин.

Просто перед «Шкодою» на зустрічну смугу по діагоналі вирулив уже знайомий трійці друзів «бімер». Розвернувшись зі скрипом, він опинився якраз між джипом та машиною Шульги, а потім, збільшивши швидкість, почав наздоганяти «крузак», відриваючись від «Шкоди» рішуче та впевнено.

– Нічого собі кацапи цирк влаштували! – вигукнув Антон.

– Цілий тобі цирк на дроті! – продовжив думку Михайло.

– Дурні або п’яні, – промовив Ігор. – От зв’язалися на свою жопу… Чого вони хочуть?

– Не так – де вони взялися?

– Тут, Мишку, все просто. Їхали за нами назирці. Ми не звертали уваги, хто висить на «хвості», дивилися перед собою. Тепер вони випасли «крузак», для цього взагалі не треба аж так багато думати. Роби, як ми – і всі діла! Мені неясно поки одне – чого вони, на хрін, хочуть?

Дуже скоро бажання того, хто сидів за кермом БМВ, стали більш зрозумілими. «Бімер» нахабно почав підрізати джипа, кидаючи йому очевидний виклик та заохочуючи до перегонів. Реакція водія «крузака» не забарилася – він вирішив не дати зухвальцю випередити себе. Тим більше не бажав поступатися йому дорогою, хоча автомобілі цілком нормально могли співіснувати на шестисмуговій трасі.

Решта машин ішла далеко попереду. Отже, заважати джипові та «бімеру» забавлятися не було кому. Зате за ними рухалося кілька авт, серед них – маршрутка з пасажирами. Не знаючи, у що виллється задум ефесбешників, Шульга про всяк випадок обігнав маршрутку й виїхав так, аби їхати просто перед нею. Бодай у такий спосіб він вирішив прикрити сторонніх людей, опинившись на лінії можливої аварії. Тепер від гонщиків-аматорів його «Шкоду» нічого не відділяло. Водій маршрутки вочевидь так само вирішив не ризикувати, бо скинув швидкість і навіть пропустив поперед себе «Опеля». Той спробував обійти «Шкоду», Шульга, подумавши, дозволив це зробити – якщо з джипа раптом поцікавляться, що робиться позаду, їхнє переслідування мусить лишитися непоміченим.

Але виглядало, що водій джипа не на жарт розпалився, роздратований нахабною «беемвухою». Джип виїхав на середину траси, посуваючи суперника ближче до зустрічної смуги. Той трохи пригальмував, і ось уже спритно обійшов «крузака», опинившись праворуч. Джип знову посунув на нього, намагаючись тепер приперти зухвальця до бровки й навіть по можливості зіпхнути його з траси. Водій «бімера» повторив той самий маневр, але цього разу джип був напоготові – водій так само трохи скинув швидкість, машина ніби повела задом, і суперникові не вдалося вислизнути. Якийсь час вони рухалися поруч, мало не впритул, та раптом «бімер» рвонув уперед, витиснувши для цього приховані сили, і ось уже він мчить попереду «крузака», навіть виклично гуде. Водій джипа коротко гуднув у відповідь, теж наддав газу.

– Дивись! – крикнув ззаду Кошовий, але Шульга й без нього вже побачив попереду поворот, а скраю біля нього – машину ДАЇ. Патрульний у формі махав дорожнім хуліганам жезлом, наказуючи зупинитися. Шульга навіть не встиг подумати про те, звідки тут раптом узялися даїшники. Та й не треба думати. Зрозумів, коли «бімер» слухняно з’їхав на узбіччя, джип так само стишив хід, виконуючи наказ, і його «Шкода» наблизилася до патрульної машини на відстань, з якої можна було впізнати Славка Бурта, котрий незле виглядав у формі сержанта-автоінспектора.

Як діяти далі, ніхто не знав. Але проїжджати повз, коли Галина, можливо, сидить у машині з тонованим склом на відстані кількох кроків, було вже вище від Ігоревих сил. Він рішуче крутнув кермо, так само виїхав на узбіччя, вдарив по гальмах і рішуче вийшов з авто.