Текст книги "Шукачі скарбів"

Автор книги: Андрей Кокотюха

сообщить о нарушении

Текущая страница: 17 (всего у книги 22 страниц)

Цілющий напій

Коли нарешті вони побачили за деревами заїмку, Гармаш дав сигнал зупинитися, розосередитись і мовою жестів, яку розвідники розробили між собою і вивчили на війні, звелів Сотнику й Кохану перевірити, чи все там гаразд. Хлопці обійшли невеличку халабудку з різних боків, обережно зазирнули, в єдине невеличке віконечко, потім переконалися, що двері ззовні зачинені на засув, і лише тоді покликали інших – небезпеки немає.

Багров, не приховуючи образи, стежив за їхніми діями скептично. Коли хлопці почали розміщуватися в невеличкому просторі заїмки, провідник мовчки вийшов, навіть лишивши рушницю. Скоро почулося цюкання сокири – він рубав дрова.

Сам того, мабуть, не розуміючи, провідник дав Гармашеві можливість лишитися сам на сам зі своїми думками. Хлопці, втішені привалом і перспективою ночувати під дахом, знайшли кожен собі заняття. Бражник заходився розвішувати мокрий одяг. Кохан викликався провести рекогносцировку на місцевості. Сотник і Коломієць перебирали вогкі набої, напівголосно рядячись, що з ними робити. На Павла нарешті ніхто не звертав увагу.

Тому, користуючись нагодою, він зробив те, що збирався зробити. Для цього треба було просто вийти з хатинки менш ніж на хвилину.

Щойно він закінчив свою справу, повернувся Багров із дровами. Так само мовчки вони вдвох заходилися розпалювати грубу, зроблену зі старої металевої бочки. Присобачена збоку бляшана труба виходила через дірку в даху, щілину після того старанно зашпарували мохом. Тепло трималося, дощ крізь діру не крапав.

У господарстві заїмки знайшовся закіптюжений чайник. Пропозицію Багрова випити гарячого чаю, настояного на травах, усі сприйняли як крок до примирення. Духмяна травичка якимось дивом знайшлася в «Сидорі» провідника.

– Цукру до цього не треба, – пояснив він, насипаючи її в чайник. – Це така трава – сама солодить.

– Назва в неї якась є?

– Є, Костику, тільки віриш – забувся. Дуже мудро називається по науці, колись один професор говорив. А без науки я її сам упізнаю. Трава – і все. Втому знімає, сил додає.

– Побачимо, побачимо. Давай своє вариво.

За всіма цими клопотами знову непомітно настав вечір. Поки готували вечерю і їли, настоявся заварений Багровим лікувальний чай. Кожен із задоволенням випив по кухлю, і дуже скоро всіх розморило. Першим заснув Сотник, далі – Кохан, Коломієць і закутаний у ковдру біля грубки Бражник. Гармаш задрімав останній. Перед тим, як остаточно відключитися, раптом стрепенувся – вони ж не виставили вартового. Просто не встигли: питво Багрова справді дуже швидко всіх приспало.

Питво Багрова…

Круки. Чорні круки й ведмеді з хижими пащами, з яких капає кров. Великі яскраво-червоні краплі. Паща просто перед очима, крапля зараз упаде на обличчя… Круки… Звіряче ревіння…

Труснувши головою і проганяючи від себе видіння, Гармаш спробував розклепити повіки. Це далося йому ціною великих зусиль. Перед очима пливли стіни, пливла стеля, пливла грубка, пливло, розпливалося обличчя Матвія Багрова.

Ось він нахилився зовсім близько… Усміхнене розпливчасте бородате обличчя…

Розпливчасте… Пливти… Все пливе… Вода…

Чорні круки так само пливуть по воді. І вона червоного кольору, кольору крові… Вода…

Повіки знову склепилися. Тіло налилося приємним теплом, і Гармаш ніби справді поплив спокійною течією, віддавши себе на її милість. Більше не намагався розплющити очі: засинати і про все забути було так добре.

Зі сну він виринув зовсім несподівано – від грубого поштовху в бік. Коли розплющив очі і спробував поворухнутися, відчув, що руки міцно зв’язані за спиною. Лежав він на правому боці, бачив перед собою чиїсь ноги, взуті в чоботи. Багато ніг. Багато пар ніг.

– Ти бач, учора найдовше тримався, а сьогодні його найдовше будити доводиться, – почулося над головою, і каламутна свідомість упізнала голос провідника.

Потім хтось штовхнув його носаком, перевертаючи на спину. Павло побачив над собою Багрова, потім насунулася ще одна постать. Зовсім незнайоме обличчя, і голос так само чужий.

– Давай, давай, старлею, прокидайся. Сподобався чайок? Хрещений іще наллє. Прихиліть його хтось до стіни.

Чиїсь сильні спритні руки підхопили Гармаша, протягли по підлозі, притулили до рубленої стіни заїмки. Хтось не втримався й зацідив йому в зуби. Вдарили досить вправно – із розсіченої губи до рота відразу потекла кров.

– Ану, тихо! – викрикнув той самий голос. – Руки сверблять? Об мене почухай.

– Так це ж морда офіцерська, Федю, я давно хотів…

– Як захотів – так і перехочеш! А сам не зможеш, блядь, так я допоможу. Ну, – незнайомець нахилився над полоненим, потім присів навпроти нього навпочіпки, – доброго ранку, значить. Старший лейтенант Павло Гармаш? Командир розвідроти? А я знаєш хто?

– Здогадуюсь, – сплюнувши кров, промовив Павло, – Федоре Спиридоновичу…

Переселення душ

У тому, що їх захопили саме бандити, не було жодного сумніву. Так само стало зрозуміло, на жаль, запізно – від початку подорожі провідник знав про мету їхнього походу й вів колишніх розвідників у пастку.

Скільки людей товклося зараз у мисливській заїмці, Гармаш не міг порахувати толком. Вони постійно заходили, виходили, сновигали туди-сюди у справах і просто так, покрикували на полонених, а Коломійця час від часу штурхали ногами. Хлопці з розвідроти лежали на підлозі в різних кутках тісненького приміщення зі зв’язаними за спинами руками. Всі, окрім Гриші, мовчали. Той же балабонив за всю команду. Рот у нього не закривався, а коли треба, Коломієць умів бути чорноротим. Він не просто віртуозно матюкав усіх бандюг чохом і кожного персонально, але й примудрявся будувати матючні тиради без жодного пристойного слова. Колись комполку випадково почув ці вправи, і тоді народилася крилата фраза: «Товаришу сержант, у вас дар Божий. Після війни ви на цьому гроші можете заробляти. В мене навіть дід так не вмів, а він служив на Балтійському флоті».

Копняки не могли закрити Коломійцеві рота. Навпаки, після кожного чергового удару з його розбитих губ злітала ще більш загадючена тирада.

– Його легше вбити, – зауважив Багров. – Хлопчики твої, Савко, швидше змиляться. Хай або жахнуть раз у голову, або дадуть йому поки що спокій. Не звертайте уваги – сам заткається.

– Убити справді легше, – промовив чоловік приблизно одного віку з Багровим, якого той назвав Савкою. – Для них усіх це тільки питання часу.

Порахувати кількість ворогів Гармаш поки що не міг, зате про їхню зброю вже мав чітке уявлення. В основному це були автоматичні гвинтівки Токарева, зняті з озброєння радянської армії, якщо пам’ять Павлові не зраджувала, взимку минулого року. Він пригадував, як бійці мучилися з ними ще в перші роки війни, віддаючи перевагу стареньким, незручним, але більш надійним та вбивчим трьохлінійкам Мосіна. Зате гвинтівки Токарева, при всій складності конструкції, виявилися доступнішими для цілком цивільного населення. Сюди, в Сибір, вони прийшли вочевидь із колишніх прифронтових зон чи щойно звільнених від німців територій Росії, України й Білорусії. У кількох бандитів Гармаш помітив також карабіни того ж Токарева десятирічного зразка. Видно, їхні нинішні власники, хоч і не воювали самі – а в цьому в Гармаша так само сумнівів не виникало, – та принаймні знали толк у зброї. Молодий чоловік, що сидів навпроти нього, тримав у руці його трофейний «вальтер».

– Хрещений казав, у тебе ще «тетешка» була. Де дів? – запитав він.

– Більше вас нічого не цікавить?

– Правильно, старлею. Хрін із нею, з «тетешкою». Все одно тобі стріляти нічим. Навіть якщо заховав, уже не дістанеш. Я чув, ти про мене багато знаєш. А ми з тобою, здається, не знайомі. Кажуть, колись сусідами були. Шкода, тоді не познайомилися, – пауза. – Навряд би ми познайомилися. Зі мною, бандитським байстрям, ніхто не вітався. Мене, Федька Рогожина, ніби не було на цьому світі. Хоча я жив, їв, пив, ходив поруч із усіма вами.

– До чого тут я?

– Правильно, ні до чого. І не знав би я тебе сто років, нічого б зі мною не сталося. Тільки ось чому від мене, від звичайного пацана, всі носи відвернули? Боялися! Ясно тобі?

– Тебе?

– Батька. До нього теж не кожен міг отак запросто підійти. Адже відразу лягаві чи навіть НКВС почнуть тягати, шити зв’язок із бандитом. Ну, відповідно, з родиною бандита. Нехай неофіційною. Привітався, наприклад, хтось зі мною. Якийсь активіст, просто так, виконуючи свій обов’язок активіста вітатися з усіма. А його тут же за яйця – р-раз: а чи не тримаєте ви, громадянине, контакт зі Спиридоном Рогожиним через його синочка? Ти, до речі, мене все привидом називав. Знав про моє існування, але не вірив у нього. У те, що я можливий, правда?

– Поганий з мене стратег, – погодився Гармаш.

– Усе вірно. Ти правильно вгадав. Я справді офіційно визнаний привид: уже знайшлися ті, хто мене вбив і бачив мій труп. – Рогожин зробив «вальтером» тільки йому одному зрозумілий жест. – Бачиш, старлею, як добре, коли тебе офіційно вважають мертвим. Ніхто мене вже не шукає, зате з ваших потуг зловити Рогожина в тайзі напевне потішаються. Бачиш, як корисно мати хрещеного батька, як кажуть, у ворожому тилу, – він кивнув на Матвія Багрова, і той включився у розмову:

– Це я тут ніби як у партизанів грався. Хто признається при радянській владі, що дитину в церкві хрестив, та ще й чию дитину! Про це, Пашо, шестеро людей знає. Спиря, царство йому небесне, – провідник перехрестився, – Любка, ось його мамка, – кивок на Федора. – Я сам. Сестра моя рідна, котра за куму була, від сухот померла перед війною. Ще піп, отець Інокентій, ну, і тепер уже сам Федько. Аби ти знав, Павлику, ми зі Спирею ближче за рідних братів були. Нічого, що Любка його вибрала, чоловіча дружба від цього не іржавіє. Через бабу тільки занюхані інтелігенти запивають мертво. Ну, ще офіцери стріляються. Правда, в Спирині справи я особливо не ліз, із ним по тюрмах, притонах і заїмках не валандався. Так треба: на мене підозра не впаде ніколи, а я тим часом Любці з малим допоможу. В мене особиста Рогожинська «чорна каса» зберігалася. Коли зовсім бабі з пацаном припекло, я їм ці гроші видав і допоміг зникнути непомітно. А потім так само тихо в себе переховував, коли синок названий повернувся. Ось тобі, Пашо, і всі привиди.

– Давай, хрещений, усі неясності йому зараз прояснимо, – знову заговорив Федір. – Язики в людей, сам знаєш – помело. Думаєш, старлею, я не почув розповіді про твою геройську засідку в клубі? Для людей у селі вбивство – звичайна цікавинка, нехай і страшна. Нудно по селах жити, а тут іще й дух Спирки-душогуба ніби залетів. Звісно, не відразу я про тебе почув. Розмови почалися, коли ти свою засідку в клубі так само швидко зняв, як і поставив. Хтось та й розляпав, як ви зі старшиною по черзі в назарівських хоромах ночували. Ну, а далі взагалі цікаво – весь Пронин хутір загудів: до Павла, того самого, з Данилівки, який Федьку Рогожина, мене, значить, ловив, так до нього однополчани понаїхали. Кілька днів самогон хлебчуть, а Данилівка з ними гуляє – земляки, земляки! Потім ви почали провідника в тайгу шукати, – він тицьнув себе стволом «вальтера» в груди, – мене ловити. Як же ти, старлею, мене ловити збирався, коли ти в мене не віриш?

– Далі все просто, – посміхнувся в бороду Багров. – Федя за нами слідом ішов, а ми за спільною згодою ці самі сліди йому лишали.

– Слухай, а тоді, на болоті, це ти заревів чи справжній ведмідь? – не стримався Павло. – Може, у вас так задумано, ведмедями-людожерами нас лякати?

– Дурний ти, Пашо, – беззлобно озвався Багров. – Не дай тобі Боже з тим ведмедем зустрітися хоч удень, хоч уночі.

– Ведмідь десь поблизу вештається, – кивнув Рогожин. – Коли заревіло, наш Щербатий мало не всрався. Ти правда мало не всрався, Щербатий?

На прізвисько озвався абсолютно лисий парубійко ростом під два метри з настовбурченими вухами, перебитим носом і абсолютно ідіотською посмішкою. Коли він розтягнув її від вуха до вуха, Павло побачив навіть зі свого місця – в роті в парубійка справді бракує двох верхніх передніх зубів.

– Ага, Федю, трохи не обдєлався! Зате напустив – на все болото смерділо! – і голос Гармаш упізнав – саме клаповухий розважався, тикаючи його кулаком у зуби.

– Бач, це в нас Щербатий. Він усім каже, що з табору втік, бо там таким, як він, додаткову пайку давали, а наш Щербатий обжиратися не хотів. А ще каже, посадили його за чотири вбивства. Бреше – там усі вісім. Правда, Щербатий?

– Нє, Федю. Судили як за чотири, а пиздили вертухаї як за вісім.

– Бач, які люди в нас. Та хрін із ними. Нарешті, старлею, починається ділова частина нашої розмова. Куди нам далі йти треба?

– А я звідки знаю? – здивування Гармаша прозвучало досить щиро.

Рогожин і Багров перезирнулися, потім обидва глянули не Савку. Той підсунувся ближче:

– Слухай, хлопче, тут тебе ніхто не бачить. Нема перед ким у війну та героїв гратися. Друзів своїх соромишся? Ми це зараз швидко поправимо. Четверо наших дурнів по разу стрельнуть – і все, соромитися не буде кого. Матвій повернеться додому, розкаже, кому треба: постріляли вас із вашими мисливськими одностволками якісь бандюги. Сам він, скаже, насилу втік. А тебе ми з собою візьмемо, та ще й свою частку отримаєш.

– Частку – чого?

– Видно, старлею, треба тобі все до кінця сказати, аби в тебе точно не лишилося бажання робити із себе когось на зразок Пилипка-дурника, – зітхнув Рогожин. – Я вже стільки часу згаяв, що пара хвилин ролі не грає. Колись моєму дідові пощастило, і він дізнався про місце, де є багато золота. Була в нього мальована карта і ще якісь папери, в яких ані він, ані мій батько розібратися не могли. Коли діда задер ведмідь, батько пішов із цим усім до хазяїна Данилівки за порадою. Той, аби не ділитися, про всяк випадок запроторив батька на каторгу. Самого хазяїна грохнули червоні в громадянську війну. Розібратися з тими паперами, котрі вели до золота, він навряд чи зміг, про це батько сам довідався, коли на волю вийшов і сюди повернувся. Почав він сліди цих паперів шукати, але знову за бандитство посадили. Словом, не встиг він потримати їх у руках, хоча знав, де шукати. Не міг у рідному селі вільно з’явитися. Розповів якось усе матері, а вона – мені, коли ми вже на Дону жили. Ну, я все робив, аби сюди повернутися. Через що пройшов, чого натерпівся – довго розповідати…

– Ага, бачу я – такий ти змарнілий, – уставив Павло.

– Поговори, поговори, можна сьогодні, – поблажливо закивав головою Савка.

– Так ось, – далі вів своє Рогожин, – Коли нарешті я повернувся, ризикуючи, між іншим, життям, через дурного Пилипка не зміг назарівський будинок обшмонати. Я ж вирахував, старлею, де хазяїн міг ховати папери. Нічого складного, правда? Будинок згорить, підвал лишиться, так? – Гармаш лише скривив кутики губ. – По очах бачу – так. Є в мене дуже сильна підозра, старлею, що знайшов ти одну річ, яка тобі не належить. Звідки ти про неї почув – чорт його знає. Знайшов – і тепер за чужим тайгою швендяєш. Аби Матвій знав точно, куди тебе вивести треба, потонули б ви ще в болоті. Тому або кажи, куди нам іти далі, або просто віддавай карту. В тебе справді немає іншого виходу.

– Самі що, не знайшли? – тепер Гармаш не приховував знущання.

– Ні, – чесно признався Багров. – Поки ви після мого чайку спали, вас обшукали, і речі ваші так само. Нема. І планшетка твоя командирська зникла, і пістоль наградний. Я прогавив, каюся. Але далеко заховати всього цього ти не міг. Тому, Пашо, признайся, що взяв чуже, поверни й думай: чи тут помреш, чи з нами підеш.

– З вами – це куди?

– Для початку хоча б по золото.

– А чому ти, Рогожин, певен, що золото – твоє? Твій дід, кажуть, за нього людину вбив, хоча самого скарбу ще в очі не бачив…

– Золото нічиє, старлею, – серйозно промовив Федір. – Кедрові горіхи – вони чиї? А люди їх збирають, олію з них душать і з цього гроші мають. Я, старлею, нікого не грабую. Золото того, хто його знайшов.

– Ну, ти ще його не знайшов.

– І ти – так само. Але я його дуже просто знайду, старлею. Ти ще граєшся чи вже визнаєш, що карта в тебе?

– Ви ж у мене її не знайшли.

– Він мені набрид, – скреготнув зубами Савка.

– Мені так само, – Рогожин звівся на рівні ноги і тепер дивився на полоненого згори вниз, руку з «вальтером» опустив уздовж тулуба. – Ми знайдемо її дуже просто. З чотирьох спроб. Навіть із п’яти. Знаєш, старлею, як ми це зробимо? Запитання перше: де карта?

– У планшеті, – спокійно відповів Гармаш.

– Молодець. Запитання друге: де планшет?

– Бабай забрав.

Ступивши півкроку назад, Рогожин скинув руку з «вальтером», блискавично повернувся до Бражника, що лежав ближче за всіх до нього, натиснув на спуск. Бабахнуло, скрикнув від болю Юрко, цапом підстрибнув і дебільно зареготав Щербатий, мало не захлинувся матюками Коломієць, щось викрикували інші полонені. За постаттю Рогожина Павло не міг роздивитися зі свого місця, що саме сталося, та Юрко далі кричав і лаявся. Отже – живий.

– Ясно, старлею? Більше я в кінцівки твоїм фронтовим друзям стріляти не буду. Кожна наступна подібна згадка про бабая чи ще щось подібне – і Щербатий стрілятиме вже в голову кожному. Стрельнеш, Щербатий?

– А чого ж? – клаповухий демонстративно пересмикнув затвор свого карабіна. – Куди?

– Починай із того, хто на тебе тут найбільше матюкався.

Щербатий спокійно націлив ствол у голову Коломійця.

– Стріляй, стріляй, потворо! – закричав той, звиваючись на підлозі. – Пашо, не слухай його! Хай стріляє!

– І заради чого це все? За батьківщину, за Сталіна? – Рогожин покрутив дулом «вальтера» в себе біля скроні. – Бачив я жадібних хохлів, але аж таких…

– Чуєш, Федю, – як міг спокійно запитав Гармаш. – Ти правда так схожий на свого батька, що тебе навіть дурник за тата прийняв?

– Схожий, схожий, – відповів замість Рогожина провідник. – Викапаний Спирка в молодості.

– Значить, правду кажуть про переселення душ.

– До чого тут переселення душ?

– Просто тепер, Федю, я трошки уявляю, яким був Спиридон Рогожин і чого він так чіплявся за золото, якого не бачив. А ще українців жадібними обзиваєш…

– Забагато говоримо, – різко перервав дискусію Рогожин. – Ну, підпишеш ти вирок своєму брутальному другові чи пожалієш?

– А ти його потім пожалієш?

– Слухай, старлею, як би там не склалося – його смерть потім буде вже не на твоїй совісті. Наша совість такий тягар витримає. Тому я рахую до…

– Давай без театру. Рахує він… Допоможіть підвестися, мать вашу!

Рогожин мовчки кивнув, Щербатий опустив карабін, ще двоє бандитів підхопили Павла під руки й поставили.

Тепер він міг роздивитися довкола. Бражник далі стогнав, із простреленого правого стегна цебеніла кров. Коломієць із розбитим обличчям лежав ближче до виходу. В дальньому кутку біля саморобного лежака обличчям донизу лежали Сотник і Кохан. Тепер Павло міг порахувати і супротивників. Окрім Рогожина, Савки, Багрова та потворного Щербатого, в помешканні було ще четверо. Один саме підкинув кілька дровенят у пічку. Швидше за все, вони всі тут – на звук пострілу забігли ті, хто ошивався ззовні, Павло визначив це за стукотом чобіт.

Отже, восьмеро, разом зі зрадником Багровим.

За інших обставинах вони б уп’ятьох навіть із мисливськими рушницями змогли б не просто дати собі раду, а й навіть прищучити всю цю бражку. У тому, що сталося, Гармаш винуватив тільки себе, власну необережність. І лише завдяки благенькій підозрі, що виникла в нього тільки вчора під вечір, у них усіх був тепер шанс принаймні померти не так, наче ягнята на бійні.

Або врятуватись і ще повоювати.

– Нехай перев’яжуть пораненого, – твердо промовив він.

– А для чого? – картинно здивувався Савка.

– Ти, Дьоготь, війни не бачив, – стомлено відповів Рогожин. – Поранених завжди перев’язувати треба, навіть якщо вони – військовополонені.

– Давайте, я почекаю. Всі розмови – після того. – Павло поворушив зв’язаними кистями, зайвий раз переконався – скрутили на совість.

– Пашо, для чого ти з ними взагалі говориш? Ти хіба не бачиш? – викрикнув Бражник, але зустрівся поглядом із командиром і дозволив обмотати рану чиєюсь бруднуватою спідньою сорочкою, подертою на нерівні смуги.

– Ну? Далі які побажання? – блазнювато поцікавився Рогожин.

– Виведи всіх звідси, хай стоять і дивляться.

– Усіх?

– Мені важливо, щоб мої хлопці на мене дивились і слухали, що я їм скажу. Тобі не зрозуміти, Федю, а для нас усіх це… Ну, словом, вважай це останнім бажанням. Тут я почув, нас усіх однаково стрілятимуть.

– Побачимо, старлею, побачимо. Якісь дивні побажання…

– А чого дивні? Невже твої орли із гвинтівками моїх стриножених бійців бояться?

– Ти мене, старлею, на понт не бери. Щось ти крутиш…

– Нічого не кручу. Або так буде, або мене першого стріляй, – Гармаш не кричав, далі говорив спокійно, дивлячись Рогожину просто в очі. Той помовчав, для чогось примружився, потім махнув рукою:

– Ну, нехай. Може, ми чомусь від вас, радянських солдатів, навчимося. Виводь усіх, Щербатий!