Текст книги "Шукачі скарбів"

Автор книги: Андрей Кокотюха

сообщить о нарушении

Текущая страница: 19 (всего у книги 22 страниц)

– Про що, ну про що нам із тобою говорити, старлею? – Рогожин зараз звертався до нього так, як говорять до маленької нерозумної дитини. – Може, ти проситися почнеш? Тоді інша річ. Тоді житимеш, будеш разом із нами золото добувати. Ти ж заслужив свою часточку, нехай і маленьку. Тільки я ж вашу породу знаю, – з удаваним розчаруванням зітхнув він. – Не будеш ти проситися, і правильно. Я б тебе інакше поважати перестав.

– Тоді стріляй зараз. Правда, про що нам говорити.

– Зараз – так зараз. Стань туди, біля ями. Наче знала людина…

Гармаш переніс вагу тіла на праву ногу.

Тепер.

Бо за мить Рогожин устигне вистрілити першим.

Щойно він про це подумав, як справді прогримів постріл.

Але стріляли звідкись збоку. Куля збила картуза з голови Дьогтя. Знову постріл – друга куля свиснула біля самого вуха Рогожина.

– Ти що там придумав, Федю? – прокричав знайомий голос, відбившись луною на все міжгір’я.

Троє бандитів розвернулися на цей голос, а Гармашеві варто було лише повернути голову.

На самому краю схилу біля ущелини височіла довготелеса незграбна постать Щербатого. Поруч із ним стояв бородань із кошлатими бровами. Обидва тримали чоловіків біля халупи під прицілом. Трохи позаду, за їхніми спинами, стояв Костя Сотник із зв’язаними за спиною руками.

– Чого витріщилися, падли? Кинули стволи! На рахунок «три»!

Навіть зі свого місця Павло встиг побачити щербату посмішку на обличчі довготелесого перед тим, як сонце повністю закотилося за Ведмежу голову.

Харгі

Кохан рвонув, не розбираючи дороги. Тому не дивився, куди біжить, ухиляючись від пострілів. Коли земля раптово зникла в нього з-під ніг і він кудись полетів, перша думка, яка стрельнула в голову – в нього таки влучили, і він втрачає притомність. Та приземлившись боком на дно якогось байраку, зрозумів – він або втрапив у пастку, і його тут-таки розстріляють згори, або йому пощастило, і він врятувався.

Дмитрові Кохану справді пощастило. Погоня пройшла просто над ним. Ті, хто його переслідував, таки дивилися під ноги і просто оминули байрак. Може, втікача б і помітили, але він, звиваючись, заповз у колючий кущ, який ріс на дні яруги. Виходило, бандити правильно подумали – втікач таки провалився крізь землю.

Кохан чув, як вони поверталися назад, перемовляючись і матюкаючи його на всі лади. Коли голоси вщухли, він іще довго лежав у кущах, підібгавши зігнуті в колінах ноги до грудей. Зазвичай він не вірив у своє везіння – чорна смуга почалася відразу після історії з Бригіттою.

Але раз байрак трапився саме йому на дорозі, значить, усе ще може налагодитися.

Обережно виповзши з-за куща, Дмитро ліг на спину й оцінив усі перспективи й можливості виборсатися звідси зі зв’язаними руками. Спробував узяти схил яру штурмом – не вийшло. Не маючи можливості тримати рівновагу і впиратися, він поточився і знову впав на дно. Дуже цікаво – врятуватися від кулі для того, аби здохнути від спраги та голоду тут, у звичайнісінькій ямі. Можна, щоправда, кричати. Його почують, прийдуть на голос і витягнуть. Але далі що? Чим він зможе допомогти своїм? А так у них є маленький шанс…

На що? Кохан задумався. Він утік – але в нього немає зброї. Та й руки треба звільнити, бо інакше точно доведеться помирати. Добре, розмірковував він далі, вдалося звільнити руки. Може, самому напасти десантом на озброєну групу? А раптом вони пішли з того місця, від заїмки, кудись в інший бік. Паша дав усім крихітний шанс, кинувши карту в піч і відвернувши на себе увагу. Таке не пробачається. Дмитро приблизно уявляв собі подібну публіку, тому не тішив себе ілюзіями – хлопців напевне вже повбивали. Вони не «язики» й тим більше – не військовополонені. У цій ситуації всі четверо – здоровенний баласт для Рогожина і його людей. Хіба Паша з Поплавком спробують якось виплутатись, у них це чомусь завжди виходило.

Отже, будемо оптимістами, вирішив Кохан. Надія завжди є.

Звільнитися від мотузки – це перше. Потім повернутися назад і спробувати допомогти хлопцям. А коли їх справді вбито, і доведеться мати справу з вісьмома озброєними супротивниками? Тут, у тайзі, на їхній території лишитися живим – мало шансів.

Що можна зробити, аби вціліти самому і врятувати своїх?

Повернутися назад і організувати масштабну облаву. Це йому вдасться. Сюди вони йшли більше двох діб, але ж зупинялися, ночували, не особливо поспішали. Назад простіше: переправа налагоджена, болото… Тут найскладніше, але цю ділянку він теж зможе пройти. Зате коли воно лишиться позаду, Кохан покаже, як повертаються з-за лінії фронту. Щоправда, до болота він добереться вже під вечір, по темному йти не ризикне. Але ж травневі ночі короткі, та й що в цій ситуації можна змінити?

Почувши про Рогожина, карний розшук разом із МДБ просто зобов’язані будуть діяти швидко. До чекістів Кохан ставився вороже, та іншого виходу тепер просто немає. Отже, підбив він підсумок, треба йти по допомогу. Не врятує своїх, так хоч зможе прищучити Рогожинську банду.

Подумавши так, Дмитро сів, роззирнувся довкола і, не знайшовши нічого, схожого на міцний корч, спробував вибратися з байраку в інший спосіб: повільно та впевнено звиваючись усім тілом, наче змія. Кілька разів він ковзав донизу, та спроби дали свої результати – вдалося вибити носаками чобіт щось на зразок невеличких виступів у землі. Так, чіпляючись ногами і тримаючись за стінки яру зв’язаними руками, він коли рухаючись спиною, а коли – боком, нарешті дістався краю й останнім ривком викотився на поверхню.

Хотілося перевести подих, та не було коли. Пройшовши кілька метрів уперед, Кохан побачив звалене вітром дерево. На місці зламу стирчали досить міцні й гострі уламки. Здираючи шкіру на зап’ястках, Дмитро почав терти об гостряки мотузкою, аж поки не зачепив край вузла, і ще через деякий час зав’язку вдалося перетерти й розірвати. Руки затерпли, посиніли, боліли, по них цівочками стікала кров, він загнав під шкіру, здається, мільйон скабок – та був вільний.

Кохан утратив точний орієнтир, але тут особливо не заблукаєш: десь попереду точно мусить текти річка. Намагаючись триматися так, аби сонце було ліворуч, він пішов тайгою. До річки він вийшов, коли сонце вже стало над головою й потроху почало перевалювати до заходу. Якщо орієнтуватися за ним, то воду Кохан побачив перед собою лише близько третьої пополудні. І, як йому здалося, він вийшов нижче від того місця, де вони вчора обладнали переправу.

Було вже близько п’ятої години вечора, коли Дмитро нарешті відшукав її. На щастя, переслідувачі лишили мотузку натягнутою. Адже вони планували повертатися назад, і навряд би хтось із них поліз у воду наводити переправу наново. Не затримуючись, Кохан рушив на той берег. Він таки поспішав, бо в найнебезпечнішому місці впав, і його мало не знесло течією. Та в останній момент утримався і в цілому подолав переправу без особливих перешкод.

Але щойно він опинився на протилежному березі, як сили раптово зрадили. Ноги підкосилися, і Кохан упав на землю, важко дихаючи. Полежавши трохи, підповз до річки й жадібно почав хлебтати холодну воду, аж поки вона не підступила до горла, і його не знудило. Зануривши обличчя у воду, Дмитро полежав так іще якийсь час, потім став рачки, відповз до уривчастого краю берега, сів, притиснувся до нього спиною і знесилено заплющив очі.

Здалося, він просидів так лише кілька хвилин. Та коли розклепив повіки, сонце вже потроху сідало. За приблизними підрахунками, він відключився години на півтори, а то й дві. Припливу сил не відчув, але звівся на ноги і спочатку поволі, а потім усе швидше пішов уздовж берега в той бік, звідки вони вийшли вчора. Місце, де треба заходити в тайгу, Дмитро впізнав одразу. Щойно зайшов за дерева, як довкола стало темніше —

хащі заступали від нього сонце. Скоро стемніє остаточно, а попереду – болото. Як не крути, треба зупинятися на нічліг.

І раптом щось змусило Кохана зупинитися, вклякнути на місці.

Він не міг пояснити свої відчуття. Але точно знав – у тайзі він не сам.

Щойно сонце почало сідати, завіяв, зашелестів у верхівках дерев легенький вітерець, задув Кохану в спину. Внутрішній голос підказав: хоча небезпеки він не бачить, але тут про всяк випадок треба почати рухатися так, аби триматися проти вітру. Та коли він це зробив і пройшов іще кілька метрів уперед, зрозумів – запобіжна міра вжита трохи запізно. Те, що жило в хащах, уже вловило його запах, і тепер кружляє десь поряд, готуючись напасти.

Ніби на підтвердження цієї думки, попереду почувся хрускіт. Хтось важкий продирався крізь дерева йому назустріч. За мить почулося гарчання, а потім у сутінках, що невпинно насувалися, Кохан угледів за кілька метрів праворуч від себе здоровенну темну рухому брилу. Він зупинився. Брила теж припинила рух, і тепер Дмитро вже міг розгледіти величезну страшну тварину.

Це був не просто бурий ведмідь. Дотепер Кохан бачив живих звірів лише в зоопарку. Правда, трохи наслухався про ведмедів і в Данилівці, і від Багрова. На привалах біля вогнища він травив знічев’я мисливські байки. І все ж таки Дмитро був переконаний: ведмідь, який стояв на чотирьох і видивлявся на нього крізь дерева, набагато крупніший за інших. До того ж цей звір не боявся людини в середині травня, навіть шукав зустрічі з нею. Звичайно, як говорив провідник, хижаки вкрай рідко самі нападають на людину в теплу пору року. Як правило, вони захищаються, коли немає можливості втекти від мисливця. Взимку – інша справа. Звірі голодні й люті, а ведмеді до того ж занурюються в сплячку. Тож не дуже шанують тих, хто їх розбуркає.

До людей ідуть хіба приручені хижаки. Але в тайзі вони зустрічаються вкрай рідко, лише на лісницьких кордонах.

Або ті, хто вже спробував людську кров на смак. І для кого людина – насамперед здобич.

Сумніву не було: говорячи про харгі, злого духа тайги, ведмедя-людожера, котрий промишляє в цих краях не перший рік, Багров не брехав. І не намагався збити їх із пантелику тунгуськими казками.

Ведмідь гарчав усе сильніше, і раптом, витягнувши вперед лобасту голову на короткій могутній шиї, люто й страхітливо заревів. Коли Кохан позадкував, хижак ревонув удруге, при цьому випростався, став на задні лапи й замахав перед собою передніми. Дмитро не міг розгледіти кігтів, але тут же уявив собі їхні розмір та гостроту. Так само відчув, як на шиї вже стискаються могутні щелепи.

Відстань між людиною та звіром була не більше десяти метрів. Сутінки впевнено перетворювалися на темряву, в якій ведмідь бачить краще, ніж людина. До того ж здобич видавав запах. Кількома стрибками хижак міг скоротити цю відстань і, очевидно, зібрався це зробити. Та щойно незграбна ревуча брила зрушила з місця, наближаючись до жертви, як із Кохана злетіло заціпеніння. Він не знав, як треба поводити себе при зустрічі з ведмедем-людожером, але не збирався покірно чекати, поки зуби та кігті справді увійдуть у його тіло й почнуть шматувати ще живу плоть. Позадкувавши, він розвернувся й побіг.

Позаду знову почулося ревіння. Озирнувшись на бігу через плече, Дмитро побачив, як неповороткий зовні велетень-ведмідь зграбно рухається за ним, швидко наздоганяючи. Звідки й узялися сили, здається – подвоїлися. Кохан наддав ходу і спробував збити звіра зі сліду, петляючи між дерев. Ідея залізти на дерево й відсидітися там майнула в голові й тут же вилетіла. На стрімкі стовбури можна було хіба залетіти – гілки сосон, ялин та кедрів починалися за два людських зрости від землі.

Єдиним виходом було повернутися назад до води і спробувати знову перейти річку. В темряві, знаючи силу й підступність течії, це небезпечно. Але так можна виграти час у хижака, і до того ж будь-яка небезпека порівняно з ведмежими іклами здавалася Дмитрові більш прийнятною. Та ведмідь раптом перестав гарчати й рикати, і тільки-но Кохан почав завертати назад, швидко кинувся йому навперейми. Тепер звір біг, одночасно відрізаючи людину від шляху до річки. Будь-яка спроба випередити звіра провалилася б. До того ж, якби Дмитро рвонув до води просто зараз, не розбираючи дороги, відстань між ним і ведмедем неодмінно б скоротилася. Наздогнати його і звалити з ніг при такому розкладі здоровенному хижакові було навіть простіше. Тому Кохан знову розвернувся і побіг у бік болота. Ведмідь тут же припинив рухатися паралельним із ним курсом і знову кинувся навздогін.

Навіть у цю хвилину Кохан якимось чином підсвідомо фіксував – попри все, він рухається у потрібному йому напрямку. Біг просто до ведмежого проходу в болоті. Можлива похибка в розрахунках виглядала не дуже значною, головне – взяти загалом правильний курс. Мабуть, ведмідь відчув і це: знову заревівши, повернув ліворуч, кількома стрибками забіг наперед і тепер знову мчав людині навперейми. Було схоже, що він поступово й послідовно заганяв свою жертву подалі від усіх можливих місць порятунку.

Побачити перед собою болотяний туман Кохан міг навіть у густих сутінках. Але спершу він відчув болото – земля почала м’якшати під ногами. Велетенський звір знову мачав на нього, уже переконаний: тепер здобич точно не втече далеко. Ноги Дмитра раптово почали заплітатися, потім одна перечепилася об корч, що випинався з ґрунту, і Кохан полетів на землю обличчям донизу. Ведмідь ревів уже зовсім поруч, Дмитро навіть чув його важке хрипке дихання. Підхопившись, він знову впав, перекотився – і дуже вчасно. Просто на те місце, де він щойно лежав, важко приземлилася ведмежа туша. Побачивши людину на землі, звір стрибнув, аби разом завершити цю гонитву. Якусь мить палаючі очиці хижака дивилися просто на Дмитра, потім ведмідь трохи незграбно почав розвертатися, щоб повторити напад. Кохан виявився спритнішим: просто з місця відстрибнув далі, приземлився жабою просто на болотяну купину. Відразу занурився у багнюку, підвівся, зробив іще кілька кроків далі від берега. Ведмідь кинувся було за ним, та відчув, як розповзається під ним твань, позадкував і, витягнувши морду, злобно заревів.

Звір далі рухатися не ризикне. Але Кохан побачив, що й він опинився не в кращій для себе ситуації. Болото поволі засмоктувало його. Спроба рухатися ні до чого доброго не призвела: жадібна трясовина оточувала його з усіх боків. Урятуватися від неї можна в єдиний спосіб – вийти на тверде, зробивши кілька кроків уперед. Але це означало – зробити останні у своєму житті кроки. Бо там гарчав голодний розлючений ведмідь і він не збирався залишати здобич просто так.

Або поступово вгрузнути в трясовину з головою, або дати себе розірвати і зжерти.

Відчайдушна спроба знайти хоча б невеличкий прохід серед купин обернулася поразкою. Ноги вгрузли ще сильніше, а коли Дмитро спробував повернутися назад, його відразу засмоктало по пояс. Ведмідь боком просувався за ним, навіть спробував таки дістатися до здобичі, але сам ледь не загруз, тому з лютим гарчанням позадкував.

Тепер відстань між людиною і звіром становила приблизно метрів чотири. Ведмідь ревів, витягнувши голову вперед, та подолати ці метри не ризикував: під ним відразу починало хитатися болото.

Кохан закричав на всю силу легенів. Звір замовк від несподіванки, а потім рикнув іще сильніше. Чи то Дмитрові здалося, чи з пащі хижака капала на землю густа біла піна. Він відчайдушно закричав іще сильніше, не знаючи, якого ефекту чекати. Навряд чи ведмідь перелякається, відступить і дасть йому вийти. Але навіть якщо так – Кохан уже не відчував у собі сил ані для бігу, ані взагалі для якої-небудь боротьби.

Можна розвернутися й самому зробити кілька кроків далі в болото, аби трясовина швидше поглинула його в своє бездонне черево. Стоячи на місці, Дмитро загруз у болото вже по самі груди. Якщо поворушитися, процес піде швидше. Ведмідь, ніби розуміючи, що справді втрачає здобич, знову звівся на задні лапи, ревнув і з усієї люті опустився на землю так, що все довкола здригнулося.

І раптом Кохан почув новий і зовсім несподіваний серед боліт звук, який він після чотирьох років війни не сплутає ні з чим. Зовсім поруч ударила автоматна черга, причому вухо розвідника визначило – з темряви стріляв ППШ.

Ведмідь заревів тепер уже від болю, велетенська брилоподібна туша здійнялася дибки, а черга не змовкала. Схоже, той, хто стріляв, вирішив випустити в звіра увесь диск. Так воно й вийшло: автомат захлинувся так само раптово, як і озвався, а ведмідь, рикнувши востаннє, завалився на бік і почав здригатися у конвульсіях.

Із сутінок вийшла людська постать. У Кохана, який іще кілька секунд тому намагався перекричати ведмеже ревіння, враз ніби відібрало мову. Він лише смикнувся назустріч постаті, від цього вгрузнувши майже до пахви.

– Живий там? – крикнув рятівник і, обійшовши ведмежу тушу, відстібнув пасок і кинув Дмитрові один кінець. Побачивши, що стоїть досить далеко, незнайомець обережно зробив два кроки вперед, потім – іще один, і тепер Кохан міг схопитися за ремінь правою рукою. Незнайомець почав тягнути, поволі відступаючи назад. Він так само вгрузав, але там, де він стояв, болото затягувало лише до колін. Кілька ривків – і Дмитро відчув, як твань неохоче звільняє його з обіймів.

Вибравшись на тверде, він мало не кинувся в обійми несподіваному рятівникові, та раптом стримався. Хоча темрява вже остаточно замінила сутінки, зблизька Кохан міг розгледіти не лише обличчя незнайомця, яке, власне, нікого йому не нагадало, а й майорську форму МДБ, у яку той був одягнений.

– Чого став? – коротко запитав майор, піднімаючи з землі автомат, викидаючи відстріляний диск. Кохан мовчав, і незнайомець, підхопивши речовий мішок, розв’язав його, потім поставив на землю, нахилився над ним, покопирсався всередині, витягнув змінний диск і під’єднав його до ППШ. Після цього спокійно затягнув вузол на горловині мішка, автомат закинув за спину дулом донизу. – Мало не зжерли, правда?

Голос цього майора здався Кохану неприродним. Хоча у вухах досі стояло ведмеже ревіння, він відзначив – вимова у нього аж надто правильна. Незважаючи на свою несподівану і вчасну появу, емдебешник відразу насторожив Дмитра.

За кілька років він бачив усяких чекістів, аби порівняти й переконатися: найбільше слід стерегтися не хамуватих лейтенантиків, а ось таких грамотних майорів та полковників із вищими освітами та знанням іноземних мов. Жваві й старанні служаки до, а особливо – під час війни, могли викрити шпигуна лише на тій підставі, що боєць чи молодший командир володіли німецькою. Особливо це проходило на початку, до літа сорок другого року включно, коли радянська армія відступала під ударами та контрударами німців. Потім, коли поразки змінилися частішими перемогами, активність мисливців за шпигунами дещо знизилася. Кохан кілька разів опинявся буквально на межі звинувачення в зраді. Рятувало тільки те, що він служив у фронтовій розвідці. Тому начальство, яке в деяких випадках менше піддавалося паніці, періодично пригальмовувало надмірну активність та пильність особістів.

Ну, і потім – Бригітта. Те, що вона опинилася в тюрмі й піде етапом у табори років на десять як іноземна шпигунка, цілком і повністю на совісті МДБ.

– Ти, я бачу, не дуже радієш…

– З чого? Звісно, я дякую, товаришу майор… Просто все дуже так… несподівано… Офіцер держбезпеки в тайзі, вночі, на болотах…

– Усе поясню пізніше, – майор штовхнув ногою розстріляного ведмедя, спробував навіть витерти брудні чоботи об його шерсть. – Я почув крики, звіряче ревіння і зробив те, що повинен був зробити. Шкуру з нього собі на згадку здирати не будеш?

Питання прозвучало несподівано, Кохан замість відповіді лише мовчки хитнув головою.

– Правильно. Не треба – шкура попсована. Ну, може, ходімо звідси? Тут не дуже зручне місце для розмови.

Перш, ніж піти, Кохан нахилився над ведмедем. Автоматна черга прошила його могутню тушу в двох місцях, але все ж таки вбили звіра кулі, послані в голову. Він торкнувся рукою роззявленої пащі – і ледь устиг висмикнути пальці. Щелепи зімкнулися в останній звірячій агонії.

– Здоровий, гад…

– Здоровий, – погодився майор, закинув речмішок на ліве плече, запитав: – Перекуримо?

– Перекуримо, – погодився Дмитро, раптом усвідомивши – саме цигарки йому зараз не вистачає. У речовому мішку майора знайшлася наполовину скурена пачка «Казбеку», дбайливо вкладена так, аби зберегти «міське» куриво від вологи. Припалили від піднесеної майором запальнички, після чого той повів розмову далі:

– Ти хто і звідки взявся? Ти випадково не з групи, яка кілька днів тому подалася ловити бандитів?

– Ти… ви звідки…

– Я все знаю. В мене робота така. Прізвище моє Кольцов, звуть Павло Андрійович. Після всього навряд чи нам треба бути на «ви». Головне – пам’ятати, в кого яке звання. Правильно?

– Так точно, – Дмитро не поспішав ставати струнко, але майор, здається, цього й не вимагав. До того ж сам він одягнений у цивільне. – Сержант Кохан.

– Колишній сержант?

– Чому – колишній?

– На військовій службі?

– Ніяк ні. Я, гм, приїхав у гості до однополчанина…

– Знаю я про всі ваші гості. Де Гармаш та інші?

Ноги Дмитра підкосилися проти його волі. Він узагалі дивувався, як вони його тримали під час розмови з майором після всіх сьогоднішніх пригод. Особливо – після бігу наввипередки з ведмедем. Ледве встигнувши притулитися спиною до кедра, аби не впасти, Кохан опустився на землю.

– Що таке? Поранений?

– Не знаю… Ніби ні, але чогось ноги не тримають. Ви… ти тут сам, більше нікого немає?

– Я, сержанте Кохан, виконую особливо важливе завдання державного значення. Тому без зайвих запитань. Усе, що можна, я без них скажу, – майор не поспішав сідати. – Так де зараз Гармаш і чому ти окремо від групи? Щось сталося?

– Ми бандитів знайшли, – в темряві Кольцов навряд чи бачив сумну посмішку Дмитра й точно не вловив його іронії. – Чи вони нас. Словом, хтось когось у тайзі надибав.

Кохан почав розповідь не відразу й говорив не все. Звісно, про пошуки золота він промовчав. Бо точно знав – іншої інформації в майора не повинно бути. Решта подій у його трактуванні виглядала так: провідник, який викликався вести добровольців на лови банди, виявився зрадником і привів їх у пастку. Навіщо бандити захопили їх і чому не вбили відразу, він не знає. Чи живі зараз Гармаш та інші, він так само не уявляє. Коротко і ясно.

– Отже, помилки немає і в цих місцях справді переховується Федір Рогожин? – спокійно перепитав майор Кольцов після того, як Дмитро закінчив розповідь.

– Так точно. Павло не вірив до останнього, бо надто вже неймовірні припущення…

– Можеш провести мене назад до тієї заїмки, де переховуються злочинці?

– Уже ніч. Я біг… Боюся збитися з дороги…

– Нічого. Я ж не збився. Не треба сидіти, час дорогий.

– Ти хочеш захопити всіх?

– А чому це тебе дивує? Нас двоє. У мене – автомат, тобі – ось, – майор витяг із мішка ТТ і простягнув Дмитрові. – Ти воював, розвідник, наскільки я знаю. Нас двоє, ми озброєні, можемо застати їх зненацька. Чи в тебе інший план?

Ламати голову над тим, звідки серед тайги раптом опинився майор МДБ і в чому суть отого самого завдання державної ваги, в Кохана не було ніяких сил. Зброя надала йому впевненості. Нехай він не любить емдебешників – але ж навряд чи майор тут по його, Дмитра Кохана, душу. Або по душі його бойових друзів. І потім, на фронті допомога дуже часто приходила з абсолютно несподіваного боку. Тому він підвівся, засунув пістолет у кишеню штанів і першим рушив у напрямку до річки.

Той, хто називав себе майором Кольцовим, поки що не збирався ліквідовувати цього хлопця. Російською той говорив із акцентом, який його батько й дід називали «південноросійським». Кольцов знав – ці люди називають себе українцями, та чомусь більше схилявся до визначення «малороси». Тут не було жодних спроб принизити одну націю перед іншою. Просто він у своєму першому, колишньому житті, звик саме так визначати представників малоросійської нації. Щоправда, так багато за один раз Кольцов їх ніколи не бачив. Тим більше не сподівався зустріти їхні великі поселення в Сибіру.

Дивно: виростаючи й виховуючись на американських вестернах і легендах про Дикий Захід, він, слов’янин за походженням і зовнішністю, поділяв американські переконання стосовно того, що загалом Сибір – це місце, де люди не можуть жити з доброї волі. Туди засилають в основному кримінальних злочинців, які поселяються в тайзі довічно поруч із бурими ведмедями. І він здивувався, коли побачив ціле поселення людей, котрі виїхали в тайгу добровільно. По суті, колонізували її. Щось схоже на історії підкорення Дикого Заходу, які Кольцов іще хлопчиком зачитував до дірок. Батько з часом навіть перестав підсовувати йому книжки російських класиків. Історична батьківщина почала цікавити його згодом.

Коли за це почали платити.

Між іншим, зробив висновок Кольцов, ці «малороси» – люди досить приємні й відверті, хоча наївні і трохи боязкі. Особливо коли доводиться спілкуватися зі співробітником МДБ, колишнього НКДБ, яке ще раніше називалося НКВС. Видно, свого часу червоні чекісти сильно утискали їх, раз вони перебралися аж сюди, в чужу для них глушину. Кольцов розумів їх: жили собі тихо, але безпечно. І тут – одне за одним: спочатку вбивства, потім – міліція, далі – лови бандитів, і нарешті – поява жахливого і всесильного МДБ в його, Кольцова, особі. Мабуть, через те язики в голови сільради та іншого данилівського начальства, включно зі смішним кругловидим дільничним, не трималися на припоні.

Правда, йому або не кажуть головної правди, або, що ймовірніше, її не всі знають. Рогожин шукає тут золото, причому одержимий цією ідеєю давно. А ось цей Павло Гармаш просто заскучав за військовими подвигами, занудився в мирний час, і через те вирішив спіймати Рогожина – чи теж долучився до гурту шукачів скарбів?

Хоча загалом ці обставини поки що мало цікавили «чистильника». Перед ним стояло конкретне завдання: розшукати зниклого агента або його труп. Якщо знайде труп – установити обставини його загибелі та обрубати всі кінці, що вели до нього. При потребі залишити після себе ще кілька трупів, тут «чистильника» ніхто не обмежував. Якщо агент виявиться живим, але зрадником – дізнатися, що він устиг накоїти, встановити масштаб завданої шкоди, ліквідувати агента й так само обірвати всі ниточки довкола нього.

Обставини зникнення агента Кольцов з’ясував. Ситуація, м’яко кажучи, вийшла нестандартна. Зрадником чи подвійним агентом Федора Рогожина назвати нібито й не можна. Але, з іншого боку, він навіть не збирався виконувати завдання і, знайшовши золото, спробує з ним зникнути якомога далі, розчинитися в повітрі. Він достатньо підготований, аби в потрібний момент зникнути назавжди, змінивши ім’я, прізвище, зовнішність, національність, навіть коли дуже сильно захоче – то й стать.

Уже було кілька випадків, коли нацисти під умілими руками хірургів перетворювалися з чоловіків на жінок. Кольцов сам бачив жінку – штурмбанфюрера СС, яка кілька років катувала жінок у концтаборі, а після війни, восени сорок п’ятого, виринула в Швейцарії вже чоловіком. Попалася вона досить скоро і не тому, що її активно шукали чи сама втратила обережність: хірург, котрий міняв їй стать, не надто професійно відпрацював свій щедрий гонорар. У перевертня почалися проблеми зі статевими органами, лікар-чародій зник, біль ставав усе нестерпнішим, навіть почався сепсис. Есесівка здалася американським властям, аби лише її знову зробили жінкою. Ніхто не ризикнув – операція влітала в копієчку, та й фахівців ще пошукати треба. Жінка-садистка того не варта, вирішили органи слідства, й за вироком трибуналу її швиденько й таємно, аби не викликати нездорового ажіотажу, стратили. Правда, в останню мить змилостивилися – Кольцову доручили під виглядом лікаря прийти до перевертня в камеру і зробити смертельну ін’єкцію.

Отже, аналізуючи випадок із Рогожиним, Кольцов дійшов висновку: дії агента з натяжкою, але таки можна прирівняти до зради. Коли так, то залишилося знайти його й ліквідувати, не вимагаючи жодних пояснень та не приймаючи ніяких виправдань. Навіть можливі обіцянки передати частину золота в казну Сполучених Штатів не варто брати до уваги.

Федір Рогожин шукає скарби в тайзі, але де сам Федір Рогожин, не знає ніхто.

Група колишніх полкових розвідників шукає Федора Рогожина. Чи знайдуть малороси при цьому скарб, невідомо. Зате відомо: провідником із групою пішов один із кращих знавців тутешнього краю. Так само не таємниця, в якій саме місцевості Павло Гармаш збирається відшукати бандитів.

Висновок: щоб знайти Федора Рогожина, треба рухатися слідами групи Павла Гармаша. Навичками виживання в лісах «чистильник» володів. У нього була при собі карта району, причому – докладна і великомасштабна, її товаришеві майору пожертвував дільничний із Данилівки. Майорська форма – не найкращий одяг для того, хто на кілька днів занурюється в тайгу, та Кольцова вона цілком влаштовувала. Машину залишив на Прониному хуторі, загнав у сарай на подвір’ї Багрових. У них же розжився нехитрим провіантом. Насправді він міг обходитися мінімумом їжі, коли полював на людей, і полювання вступало в завершальну фазу. За підрахунками Кольцова, група Гармаша випереджала його на добу, максимум – півтори. Скоротити цей розрив можна було в тому разі, коли рухаєшся швидко.

На сліди, що їх залишала на шляху свого просування пошукова група, «чистильник» наштовхнувся досить скоро. Лишалося не збитися з курсу і загадати всі навички з орієнтування в умовах дикої природи.

Зрештою, форма офіцера радянської держбезпеки стала в пригоді навіть у тайзі. Ніхто не ставить зайвих запитань. Це влаштовувало Кольцова. За інших обставин він би не поспішав рятувати кого б там не було від ведмедя, але в даному разі втручання того вартувало. Нарешті він вийшов на реальний слід Федора Рогожина.

Нарешті він виконає завдання.

Правда, передбачається досить багато свідків. І він іще не вирішив, що саме з ними робити.