Текст книги "Я – Демон лени, покоривший этот мир ради того, чтобы мне дали поспать"

Автор книги: А.Никл

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 19 страниц)

Він хутенько ознайомив його із суттю справи й повторив своє прохання. Запала мовчанка. Анфісові рожеві ноги загойдалися швидше.

– Ми знаємо про Трамахове життя ненабагато більше за вас, учителю, – відповів як завжди солодкомовний Анфіс, хоча тепер стало помітно контраст між його сповненою снаги впевненістю та Евнеєвою сором’язливою легкодухістю. – Ми чули плітки про його стосунки з тою гетерою, але в глибині душі не вірили, що вони правдиві. – Трамах був благородний і чеснотливий.

«Знаю», – кивнувши, подумав Діагор. Анфіс тим часом вів далі:

– Він майже ніколи не проводив з нами час після науки в Академії, адже мав сповняти релігійні обов’язки. Його сім’я втаємничена у Священні містерії…

– Зрозуміло. – Діагор не надав якоїсь ваги цим словам: чимало поважних афінських родин шанували Елевсінські містерії[38]38
  Елевсінські містерії – обряди під час хліборобських свят на честь богині родючості Деметри. Згодом набули таємничого, містичного характеру й зазнали впливу культу Діоніса. До участі у святкуванні елевсінських містерій допускалися тільки обрані.


[Закрыть]. – Але я маю на увазі товариство, в якому він обертався… Не знаю… Може, у нього були інші приятелі?

Анфіс та Евней перезирнулися. Евней узявся знімати туніку.

– Ми не знаємо, учителю.

– Ми не знаємо.

Зненацька весь гімнасій немовби задвигтів. Стіни затріщали, наче ось-ось упадуть. Зовні завивала розпаленіла юрба, підбадьорюючи борців, чиє скажене ревіння було тепер виразно чути.

– Іще одне… Мене дивує, що Трамах, бувши таким стривоженим, ні з того ні з сього вирішив податися на полювання сам-один… Він мав таку звичку?

– Мені не відомо, учителю, – відповів Анфіс.

– А ти як гадаєш, Евнею?

Приміщення ходило ходором, аж додолу попадали деякі речі: одежа, що висіла на стінах, невеличкий каганець, таблички, на яких записували, кому який випав жереб на змаганнях*…

__________

^{* Що діється? Автор оприявнює ейдезис до краю! Абсурдна гуркотнеча, на яку перетворилася боротьба панкратистів, натякає на напад якогось великого розлюченого звіра (що відповідає усім цим образам «несамовитих» і «навальних» атак, які раз по раз з’являються в цьому розділі, а також згадкам про «роги»). На мою думку, ідеться про сьомий Гераклів подвиг – приборкання дикого й оскаженілого Критського бика.}

¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯

– Гадаю, що так, – промимрив Евней. Щоки його залила краска.

Важкий тупіт чотирьох копит чимраз ближчав.

Статуетка Посейдона захиталася на поличці, упала на підлогу й розбилася на друзки.

Щось страшенно гримнуло у двері роздягальні**.

__________

^{** Хочу відразу ж пояснити читачеві, що коїться: ейдезис почав жити власним життям, утілився у свій образ – у цьому випадку в оскаженілого бика – і тепер гатить лобом у двері роздягальні, де відбувається розмова. Але зауважте: усі дії цього «звіра» – цілковито ейдетичні, і тому герої не помічають їх, як не могли б, до прикладу, помітити тих епітетів, яких автор ужив, щоб описати гімнасій. Тут не йдеться ні про що надприродне: це лише художній засіб, єдина мета якого – привернути увагу до схованого в цьому розділі образу (пригадаймо «змій» наприкінці другого розділу). Тож я благаю читача не надто дивуватися тóму, що Діагор спокійнісінько бесідує собі з учнями, байдужий до могутніх ударів, яких зазнає роздягальня.}

¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯

– Добрий Евнею, може, ти пам’ятаєш інші схожі випадки? – м’яко допитувався Діагор.

– Так, учителю, пам’ятаю. Щонайменше два.

– Отже, Трамах зазвичай полював наодинці? Себто такий учинок не був для нього незвичним, хоч його й турбувало щось інше?

– Так, учителю.

Двері ввігнулися від жахливого удару рогами. Чути було, як за дверима б’є копитами й сопе могутній, величезний звір.

Евней роздягнувся догола, лишивши тільки бездоганну стрічку, яка охоплювала його чорні кучері, і тепер спокійно розтирав стегна мастю землистого кольору.

Якусь хвилю помовчавши, Діагор пригадав останнє запитання, яке мав поставити:

– Це ж ти, Евнею, того дня повідомив мене, що Трамаха не буде на навчанні, бо він пішов на полювання? Чи не так, синку?

– Здається, так, учителю.

Новий удар струсонув двері. Міріади скіпок полетіли на плащ Геракла Понтора. Почулося розлючене ревіння.

– А звідки ти знав про це? Він сам тобі сказав?

Евней кивнув.

– А коли? Бо, як я розумію, він вирушив рано-вранці, а напередодні я розмовляв із ним, і він ані словом не згадав про свій намір податися на полювання. Коли він сказав тобі?

Евней відповів не відразу. Кісточка борлака штовхнула його точену шию.

– Здається… того… самого вечора, учителю…

– То ви бачилися з ним того вечора? – здійняв брови Діагор. – Ти зустрічався з ним вечорами?

– Ні… мабуть… мабуть, то було раніше.

– Зрозуміло.

Запала мовчанка. Евней, босий і голий, із блискучим шаром масті, що, наче друга шкіра, вкривала його стегна й плечі, акуратно повісив туніку на гачок із його іменем. На поличці під гачком стояли особисті речі: пара сандалій, алебастрові глечики з мастями, бронзовий гребінець, щоб зачесатися після вправ, і невеличка дерев’яна клітка з крихітною пташиною. Та несамовито тріпотіла крильцями.

– Пайдотриб чекає на мене… – урешті промовив юнак.

– Звісно, синку, – усміхнувся Діагор. – Ми теж уже йдемо.

Вочевидь почуваючись ніяково, голий хлопчина скоса глянув на Геракла і знову перепросив. Відтак пройшов між двома чоловіками, відчинив двері – потрощені рештки яких впали з завіс – і вийшов із роздягальні*.

__________

^{* Як я вже казав, ейдетичні події – розламані двері, несамовиті удари – мають суто художній характер, і тому їх бачить лише читач. Монтал, утім, реагує на них так само, як і герої твору, – він не зауважує нічого незвичного. «Дивовижна метафора ревучого звіра, – стверджує він, – яка буквально трощить на друзки реалізм сцени й раз по раз перериває розмірену Діагорову бесіду з учнями… схоже, не має іншої мети, окрім як сатиричної: це, без сумніву, їдка критика тих диких боїв з панкратіону, що їх влаштовували в ті часи». Коментарі зайві!}

¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯

Діагор обернувся до Геракла, очікуючи на знак, що розмову закінчено й можна йти, але розгадник лише з усмішкою дивився на Анфіса.

– Скажи-но мені, Анфісе, чого ти так боїшся?

– Боюся, пане?

Геракл, якого їхня бесіда, здавалося, неабияк потішала, дістав з торбини інжирину.

– Якщо ні, чому ж тоді ти схотів служити у війську далеко від Афін? Авжеж, якби я боявся так само, то теж намагався б утекти. Та ще й із таким правдоподібним приводом, як твій, – щоб, замість вважати мене боягузом, усі гадали навпаки.

– Ви називаєте мене боягузом, пане?

– У жодному разі. Я не можу назвати тебе ні боягузом, ні сміливцем, доки не дізнаюся справжньої причини твого переляку. Хоробрість від боягузтва відрізняється лише походженням страху: можливо, причина твого така жахлива, що будь-хто при доброму розумі втікав би з Міста якнайшвидше.

– Я ні від чого не тікаю, – відказав Анфіс, карбуючи слова, хоча тон його, як завжди, лишався м’яким і шанобливим. – Я вже віддавна прагну охороняти храми Аттики, пане.

– Мій любий Анфісе, – добротливо промовив Геракл, – я розумію твій страх, але не твою брехню. Навіть не думай ображати мій розум. Ти ухвалив це рішення лише кілька днів тому, а зважаючи на те, що твій батько, замість спробувати самому вмовити тебе передумати, попрохав про це твого колишнього педагога, чи не значить це, що він цілковито заскочений і приголомшений цією, на його думку, різкою і непоясненною зміною твоїх планів? А не здогадуючись, що спричинило її, він звернувся по допомогу до того, хто єдиний, окрім твоїх рідних, мав би добре тебе знати. Клянуся Зевсом, цікавий я довідатися, що ж спричинило таку раптову зміну! Можливо, повпливала смерть твого приятеля Трамаха? – і, обтираючи пальці, якими тримав інжирину, без жодної паузи він додав байдужісіньким тоном: – Перепрошую, чим тут можна витерти руки?

Незворушний, попри мовчанку, що запанувала в роздягальні, Геракл вибрав якусь полотнину, що висіла біля Евнеєвої полички.

– То батько й вас попросив переконати мене?

Діагор зауважив, що шанобливість у м’яких словах юнака – наче худоба, що, загнана в обору, від страху полишає вічний послух і з люттю кидається на господарів, – починає змінюватися на гнів.

– О добрий Анфісе, не сердься… – забелькотів він, спалюючи поглядом Геракла. – Мій товариш іноді задалеко заходить… Тобі немає потреби хвилюватися, адже ти досягнув повноліття, синку, і твої рішення, нехай і хибні, заслуговують на щонайбільшу повагу… – і, підступивши до Геракла, упівголоса сказав тому: – Зроби мені ласку, ходімо звідси.

Чоловіки похапцем попрощалися з Анфісом. Не встигли вони вийти з гімнасія, як спалахнула суперечка.

– Це мої гроші! – кричав роздратований Діагор. – Чи ти забув?

– Але справа моя, Діагоре. Ти теж не забувай про це.

– Яке мені діло до твоєї справи? Поясни мені, будь ласка, що це за витівка? Що за тон? – Діагор лютився дедалі сильніше. Його лиса голова вся аж паленіла. Він нахилився допереду, немовби збирався буцнути Геракла. – Ти образив Анфіса!

– Я випустив стрілу навмання і влучив у самісіньке яблучко, – із цілковитим спокоєм заявив розгадник.

Діагор затримав його, грубо шарпнувши за плащ.

– Ось що я тобі скажу. Мене не обходить, що для тебе люди – лише списані сувої папірусу, які ти читаєш, щоб розгадувати свої хитромудрі загадки. Я плачу тобі не за те, щоб ти від мого імені ображав одного з моїх найкращих учнів, ефеба, усі прекрасні риси якого промовляють слово «Чеснота»… Я не схвалюю твоїх методів, Геракле Понторе!

– Боюся, я також не схвалюю твоїх, Діагоре з Медонту. У мене склалося враження, що замість допитувати двох юнаків, ти співав дифірамби на їхню честь, і то лише тому, що вони видаються тобі вродливими. Мені здається, ти плутаєш Красу з Істиною…

– Краса – це і є частина Істини!

– Ет, – Геракл махнув рукою на знак того, що не має зараз бажання починати філософський диспут, але Діагор знову шарпнув його за плащ.

– Послухай-но! Ти лише жалюгідний розгадник таємниць. Ти тільки спостерігаєш за матеріальними речами, оцінюєш їх і робиш висновки: це сталося так чи так, з тої чи тої причини. Але ти не сягаєш і ніколи не сягнеш самої Істини. Ти ніколи не споглядав її, не наситив свій зір її досконалим образом. Твоє ремесло полягає в тому, щоб виявляти лише тіні цієї Істини. Анфіс та Евней – не бездоганні, не був бездоганним і Трамах. Але я знаю сутність їхніх душ і можу тебе запевнити, що в них блищить чимала частка Ідеї Чесноти… і цей блиск виявляє себе в їхніх очах, у їхніх прекрасних рисах і гармонійних тілах. Ніщо в цьому світі, Геракле, не може сяяти так яскраво, не маючи бодай крихти того золотого скарбу, який дає лише сама Чеснота, – увесь розчервонілий, він замовк і кілька разів кліпнув, неначе засоромившись такого вибуху власного красномовства. Відтак, трохи заспокоївшись, додав: – Не ображай своїм розумом Істину, Геракле Понторе.

Десь серед потрощеної, порожньої палестри, заваленої грузом*, хтось кахикнув. То був Евмарх. Діагор лишив Геракла й навальною ходою рушив до виходу.

__________

^{* Ейдезис у цьому розділі такий сильний, що впливає навіть на місце, де розгортається дія: палестра потрощена й «завалена грузом» після того, як там пройшов літературний «звір», а юрба, що заполоняла її, схоже, кудись поділася. Ще ніколи за все своє життя перекладача я не бачив такої ейдетичної катастрофи. Невідомий автор «Печери ідей» вочевидь прагне, щоби приховані образи постійно виринали у свідомості читача – і байдуже, що це йде на шкоду реалізмові оповіді.}

¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯

– Чекаю тебе надворі, – кинув він.

– Клянуся Зевсом Громовержцем, я ще ніколи не чув такої затятої суперечки, хіба що між подружжям, – зауважив Евмарх, коли філософ відійшов. У чорному серпі його усмішки вперто стримів єдиний зуб, викривлений, мов ріжок.

– Не дивуйся, Евмарху, якщо ми з моїм товаришем урешті поберемося, – весело відказав Геракл. – Ми такі різні, що, здається, нас поєднує тільки любов.

Обоє добродушно розсміялися.

– А тепер, Евмарху, якщо ти не проти, прогуляймося трохи і я розповім, чому попрохав тебе зачекати…

Вони пройшлися по гімнасію, усіяному наслідками нещодавнього руйнування: на стінах скрізь видніли тріщини від лютих ударів рогами, потрощені меблі лежали впереміш зі списами й дисками, пісок був зритий гігантськими копитами, а кам’яні плити підлоги – укриті шматками тиньку, немовби шкірою, що повідпадала зі стін і формою скидалася на величезні вапнякові квіти кольору лілії. Під уламками лежали друзки розбитої вази: на одному з черепків були зображені дівочі руки – здійняті долонями догори, вони немовби благали про допомогу або намагалися застерегти когось від неминучої небезпеки. У повітрі вихорилася хмарка пістрявого пилу*.

__________

^{* Авторові подобається бавитися з читачами. Ось він, хоч і прихований, але цілком упізнаваний доказ того, що я мав рацію: «дівчина з лілією» – це ще один украй важливий ейдетичний образ цього твору! Я не знаю, що він означає, але він є (його присутність безсумнівна: зверніть увагу, як близько слово «лілія» стоїть до детального опису жесту «дівчини», зображеної на уламку розбитої вази). Мушу визнати, ця знахідка схвилювала мене до сліз. Я покинув переклад і пішов до Елія. Я запитав його, чи є можливість глянути на оригінальний рукопис «Печери». Він порадив мені звернутися до директора нашого видавництва на ім’я Гектор. Мабуть, Елій помітив щось у моєму погляді, бо запитав, чи зі мною все гаразд.}

^{– Якась дівчина в тексті благає про допомогу, – відказав я.}

^{– І ти збираєшся її рятувати? – пожартував він у відповідь.}

¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯

– Ах, Евмарху, – сказав Геракл, коли вони закінчили розмову. – Чим мені відплатити тобі за цю послугу?

– Платнею, – відказав старий, і вони знову розсміялися.

– Іще одне, добрий Евмарху. Я помітив, що на поличці Евнея, товариша твого учня, стоїть невеличка клітка з пташиною. Це горобець, а горобця зазвичай дарує чоловік своєму коханому. Тобі часом не відомо, хто Евнеїв коханець?

– Присягаюся Фебом-Аполлоном, про Евнея не знаю нічого, Геракле, однак Анфіс має такий самий дарунок, і я можу сказати тобі від кого. Його подарував Менехм, скульптор і поет. Він божеволіє за хлопцем! – Евмарх потягнув Геракла за плащ і стишив голос. – Анфіс давно зізнався мені про це і змусив поклястися богами, що я нікому не розповім…

Геракл на хвилю замислився.

– Менехм… Востаннє я бачив цього митця-дивака на Трамаховім похороні, і, пригадую, його присутність здивувала мене. Отже, це Менехм подарував Анфісові горобчика…

– Тебе це дивує? – вереснув старий своїм шорстким голосом. – Клянуся ясними очима Афіни, цей прекрасний золотоволосий Алківіад[39]39
  У Стародавніх Афінах було кілька державних діячів на ім’я Алківіад. Імовірно, йдеться про найвідомішого з них, полководця часів Пелопоннеської війни, що перейшов на бік Спарти, а пізніше втік до Персії. Мав вродливу зовнішність, однак був відомий своєю розбещеністю і купою любовних зв’язків із гетерами й коханцями.


[Закрыть] дістав би від мене ціле гніздо, хоча, зважаючи на мій вік і стан раба, такий подарунок нічим би мені не прислужився!

– Гаразд, Евмарху, – Геракл тепер видавався значно задоволенішим, – мене вже треба йти. Але зроби те, про що я тебе попрохав…

– Якщо ти й далі платитимеш мені так, як досі, Геракле Понторе, то твій наказ для мене буде те саме, що сказати сонцю: «Сходь щоранку».

Вони зробили гак, щоб не вертатися через агору, де о цій надвечірній порі, найпевніше, було повно люду, що святкував Ленеї. Але й так численні вуличні забави, перешкоди у вигляді імпровізованих вистав, лабіринт розваг і повільний шалений натиск юрби ускладнювали їм прохід. Дорогою вони не розмовляли, поринувши кожен у власні роздуми. Нарешті, коли вони дісталися до Скамбонід, кварталу, де жив Геракл, розгадник промовив:

– Будь моїм гостем цього вечора, Діагоре. Моя рабиня Понсіка готує не найгірше, а спокійна вечеря на схилку дня – це найліпший спосіб відновити сили на день прийдешній.

Філософ прийняв запрошення. Коли вони зайшли до темного садка Гераклової оселі, Діагор сказав:

– Я хотів би попросити вибачення. Мабуть, я міг би стриманіше висловити свою незгоду в гімнасії. Мені прикро, що я завдав тобі кривди непотрібними образами…

– Ти мій замовник, Діагоре, і платиш мені, – як завжди спокійно відповів Геракл. – Усі клопоти з тобою – це частина нашої угоди. Що ж до твого вибачення, я приймаю його як вияв дружби. Але воно необов’язкове.

Простуючи садком, Діагор думав: «Яка холодна людина! Здається, ніщо не торкає його душі. Як може відкрити Істину той, кому байдужа Краса і кого хоча б іноді не охоплює Пристрасть?»

Простуючи садком, Геракл думав: «Я досі не збагнув до пуття цього чоловіка: чи він просто ідеаліст, чи до того ще й ідіот? У будь-якому разі як він може вважати, що відкрив Істину, якщо не помічає нічого, що відбувається довкола нього?»*

__________

^{* Я дістав неабияке задоволення, перекладаючи цей уривок, адже, гадаю, в мені є щось від обох героїв. І я запитую себе: чи може відкрити Істину хтось на кшталт мене, кому небайдужа Краса і кого іноді охоплює Пристрасть, але хто водночас намагається помічати все, що відбувається довкола нього?}

¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯

Зненацька двері будинку розчахнулися від навального поштовху, і на порозі з’явилася темна постать Понсіки. Її безлика маска лишалася безпристрасною, але тонкі руки зарухалися перед господарем із незвичним збудженням.

– Що сталося? Гість… – читав її жести Геракл. – Заспокойся… тобі ж відомо, що я погано тебе розумію, коли ти нервуєшся… Почни спочатку…

Цієї миті з темряви будинку почулося неприємне пирхання, а відразу за ним – пронизливий гавкіт.

– Що це?

Понсіка несамовито зажестикулювала.

– Гість?.. До мене прийшов собака?.. A-а, чоловік із собакою… Але чому ж ти його впустила, коли мене не було вдома?

– Твоя рабиня не винна, – проревів з будинку дужий голос із чужинським акцентом. – Проте якщо маєш намір покарати її, скажи лише, і я піду геть.

– Цей голос… – пробурмотів Геракл. – Клянуся Зевсом і Афіною Егідодержавною!..

Навальним рухом на порозі постав здоровенний чолов’яга. Через густющу бороду важко було сказати, усміхався він чи ні. Малий, одначе страшний на вигляд і з непомірно великою головою пес, гавкаючи, з’явився поруч із ним.

– Можливо, ти не впізнаєш мого обличчя, Геракле, – промовив чоловік, – але, гадаю, ти мав би пам’ятати мою правицю…

Він здійняв праву руку з розтуленою долонею: трохи вище зап’ястка шкіра була суцільним вузлом жорстоких шрамів, покручена, ніби хребет старої тварини.

– Святі богове… – прошепотів Геракл.

Чоловіки бурхливо привіталися. За мить розгадник обернувся до Діагора, який стояв, роззявивши рот.

– Це мій приятель, Крантор із дему Понтор, – пояснив він. – Я тобі вже якось розповідав про нього: це він устромив праву руку у вогонь.

Пса звали Цербер. Принаймні так його кликав Крантор. Церберів широченний лоб брижився зморшками, наче у старого бика, а в рожевій пащі, яка контрастувала із хворобливою білістю морди, неприємно щирилася низка зубів. Маленькі, злохитрі, як у перського сатрапа, очиці зиркали довкола зі звірячою жорстокістю. Тулуб пса, неначе маленький раб, волочився за головою-господарем.

Крантор теж мав чималу голову, проте його тіло, високе й кремезне, правило за гідну колону цій капітелі. Усе в цьому чоловікові видавалося надмірним: починаючи від поведінки й закінчуючи розмірами. Обличчя його було широке, з високим чолом і величезними ніздрями, але майже повністю вкрите волоссям; уздовж здоровенних засмаглих рук бігли товсті вени; торс і живіт були такі самі непомірно великі; стопи – масивні, мало не квадратові, а всі пальці на них видавалися однаковими завдовжки. На Кранторові був широченний рябий плащ – без сумніву, вірний товариш у всіх його пригодах, адже лежав на ньому як улитий.

Чоловік і собака певною мірою були подібні: у обох в очах помітний був той самий лютий блиск; обоє рухалися несподівано, і передбачити їхні дії було важко, бо, здавалося, вони самі не могли цього зробити; обоє мали звірячий апетит, та ще й доповнювали один одного: усе, що відкидав перший, пожадливо глитав другий, а іноді траплялося й так, що чоловік підбирав кістку, яку облишив пес, і швиденько догризав її.

Від обох – і чоловіка, і пса – тхнуло однаково.

Напівлежачи на ложі у трапезній і тримаючи у смаглявих ручищах гроно темного винограду, чоловік саме говорив густим, глибоким голосом із сильним іноземним акцентом.

– Що я можу розповісти тобі, Геракле? Що можу повідати про ті неймовірні пригоди, яких зазнав, дива, яких ніколи не сприйняв би мій афінський розум, але які споглядали мої афінські очі? Ти розпитуєш мене, ставиш багато запитань, проте я не маю відповідей: я не книжка, хоч і виповнений ущерть предивними історіями. Я сходив Індію і Персію, Єгипет і південні царства за Нілом. Я побував у печерах, де мешкають напівлюди-напівлеви й навчився жорстокої мови розумних змій. Я мандрував пісками океанів, що розчиняються перед тобою, а потім зачиняються знову, наче двері. Я спостерігав, як чорні скорпіони пишуть на землі свої таємні знаки. І я бачив, як чари заподіюють смерть, як духи мертвих промовляють через своїх рідних і як демони виявляють себе чародіям у безлічі форм. Присягаюся тобі, Геракле, за межами Афін лежить цілий світ. І він безкраїй.

Чоловік, здавалося, снував тишу своїми словами, наче павук, що ниткою зі свого черевця снує павутину. Коли він замовкав, ніхто не брав слова одразу. Але за мить гіпнотичне заціпеніння спадало, вуста й повіки слухачів оживали.

– Я тішуся, Кранторе, що тобі вдалося досягти того, що ти від самого початку поставив собі за мету, – сказав Геракл. – Коли багато років тому я обійняв тебе в Піреї, не знаючи, побачимося ми знову чи ні, я в надцятий раз запитав тебе, чому ти з власної волі вирушаєш у вигнання. Пригадую, ти, теж унадцяте, відповів мені: «Я хочу щодня дивуватися». Схоже, ти справді домігся свого.

Крантор щось буркнув – очевидно, це відповідало схвальній усмішці. Геракл обернувся до Діагора, який мовчки, покірливо напівлежав на ложі, допиваючи вино.

– Крантор і я – з одного дему і знаємося змалечку. Ми вчилися разом і, хоч я досягнув ефебових літ раніше за нього, під час війни ми виконували однакові завдання. Згодом, коли я одружився, ревнивий Крантор вирішив податися в мандри світом. Ми розсталися… аж до сьогодні. У ті часи нас розділяли лише наші прагнення… – він замовк, а тоді в очах його зблиснули веселі іскорки. – Знаєш, Діагоре, замолоду я хотів бути філософом, як ти.

Діагор виявив щире здивування.

– А я – поетом, – теж звертаючись до Діагора, сказав Крантор своїм дужим голосом.

– А врешті-решт філософом став він…

– А він – розгадником таємниць!

Друзі засміялися. Кранторів сміх був грубий, неохайний і здався Діагорові мішанкою чужих сміхів, що їх мандрівник назбирав протягом своєї подорожі. Сам він – Діагор – лише ввічливо всміхнувся. Загорнута у своє мовчання, Понсіка прибрала зі столу порожній посуд і принесла ще вина. Уже споночіло, і каганці, що освітлювали трапезну, вихоплювали з темряви самі лише обличчя трьох чоловіків так, що здавалося, ніби вони плавають у мороці печери. Чути було невпинний хрумкіт Цербера, що гриз кістки, а час від часу крізь віконця блискавками вдиралися несамовиті крики юрби, що сновигала вулицями.

Зостатися на гостину в Геракла Крантор відмовився: він пояснив, що в Місті лише проїздом у вічній мандрівці свого життя. Він прямував у пошуках гіперборейців на північ, ген за Фракію, у царства варварів. У Афінах Крантор не мав наміру затримуватися більш ніж на два-три дні: він хотів трохи розважитися на Ленеях і сходити на кілька вистав-комедій, адже «лише комедії – це справжній афінський театр». Він запевнив, що вже знайшов собі помешкання в одному заїзді, де не заперечували проти Цербера. Пес, почувши власне ім’я, неприємно загавкав. Геракл, який вочевидь хильнув зайвого, вказав на собаку й зауважив:

– Урешті-решт ти таки одружився, Кранторе. Ти, хто завжди докоряв мені за те, що я взяв дружину! Де ж ти надибав собі таку гожу пару?

Діагор мало не захлинувся вином. Але Кранторова доброзичлива реакція на сказане підтвердила його здогад: їх із розгадником поєднував міцний зв’язок палкої і близької дитячої дружби, незбагненної для стороннього ока; дружби, яку ні роки, проведені на віддалі, ні прожите по-різному життя не спромоглися зруйнувати вщент. Саме вщент, адже Діагор інтуїтивно знав – він не міг збагнути як, але таке з ним траплялося часто, – що жоден із них не почувався цілком зручно в присутності одне одного – немовби вони конче мали звернутися по допомогу до тих дітей, якими були колись, щоб зрозуміти і поставитися терпимо до тих дорослих, якими стали тепер.

– Цербер прожив зі мною набагато довше, ніж ти гадаєш, – промовив Крантор іншим голосом, притлумивши грубість, немовби не говорив, а люляв немовля. – Я знайшов його на пристані, такого ж самотнього, як і я. Ми вирішили поєднати наші долі, – він глянув у темний куток, де пес люто гриз кістку, а тоді додав: – Запевняю тебе, він виявився чудовою дружиною. Лається багато, але тільки з чужими.

Геракл засміявся, а Крантор простягнув руку, щоб лагідно поплескати купку білястої шерсті. Пес різко загавкав на знак протесту.

Помовчавши якусь хвилю, Крантор запитально глянув на Геракла:

– А що ж Агесіхора, твоя дружина?

– Померла. Мойри присудили їй тривалу недугу.

Запала мовчанка. Розмова згасла. Урешті Діагор висловив намір полишити товариство.

– Якщо це через мене, то не варто, – здійняв здоровенне обпечене ручисько Крантор. – Ми з Цербером уже йдемо, – і майже без паузи запитав: – Ти Гераклів приятель?

– Скоріше замовник.

– A-а, потрібно розкрити якусь таємницю! Ти потрапив у добрі руки, Діагоре: Геракл – надзвичайний розгадник, повір мені. Він трохи погладшав відтоді, як я бачив його востаннє, але запевняю тебе: він не втратив ні свого проникливого погляду, ні швидкого розуму. Хоч яка твоя загадка, він розв’яже її за кілька днів…

– Заради богів дружби, – невдоволено промовив Геракл, – не говорімо сьогодні про роботу.

– То ти філософ? – запитав Діагор Крантора.

– Кожен афінянин – філософ, хіба ні? – відказав той, здіймаючи чорні брови.

– Але май на увазі, добрий Діагоре, – утрутився Геракл, – Крантор не обмірковує філософські засади, він діє відповідно до них. Свої переконання він доводить до краю, адже не бажає вірити в те, чого не може досвідчити на практиці, – кажучи це, розгадник видавався задоволеним: схоже, саме цією рисою давнього друга він захоплювався найбільше. – Пам’ятаю… один твій вислів, Кранторе: «Я думаю руками».

– Ти погано його пам’ятаєш, Геракле. Я сказав: «Руки теж думають». Але згодом я поширив цей вислів на все тіло…

– То ти й кишками думаєш? – усміхнувся Діагор. Під впливом вина він став циніком, як то трапляється з тими, хто п’є рідко.

– А також сечовим міхуром, прутнем, легенями й нігтями на ногах, – перелічив Крантор, а по хвилі додав: – А ти, Діагоре, як я розумію, теж філософ?

– Я ментор у Академії. Ти чув про Академію?

– Звісно! Її ж бо заснував наш добрий приятель Арістокл!

– Ми вже віддавна звемо його на прізвисько – Платон, – Діагора приємно здивувало, що Кранторові відоме справжнє ім’я очільника Академії.

– Знаю. Перекажи йому, що на Сицилії його часто згадують.

– Ти відвідував Сицилію?

– Можна сказати, я прибув звідти. Подейкують, тиран Діонісій розсварився зі своїм шурином Діоном лише через учення твого приятеля…

Діагор зрадів, почувши таку звістку.

– Платон буде втішений дізнатися, що його подорож до Сицилії починає давати плоди. Але чому б тобі самому не сказати йому про це, Кранторе? Прошу тебе, навідайся до нас в Академію, коли забажаєш. Якщо хочеш, приходь на вечерю – тоді ти зможеш взяти участь у наших філософських діалогах…

Крантор із веселим виразом на обличчі роздивлявся чашу з вином так, наче вгледів у ній щось украй кумедне чи цікаве.

– Дякую тобі, Діагоре, – відказав він. – Я подумаю, але, правду кажучи, ваші теорії не надто мене ваблять.

І, наче невідь-як дотепно пожартувавши, він стиха розсміявся.

Трохи збентежившись, Діагор приязно запитав:

– А які теорії тебе ваблять?

– Життя.

– Життя?

Крантор кивнув, не відводячи очей від чаші.

– Життя – це не теорія, – зауважив Діагор. – Щоб жити, досить лише бути живим.

– Ні, жити треба навчитися.

Філософ, який ще хвилю тому збирався йти, відчув професійний інтерес до розмови. Він трохи нахилив голову допереду й кінчиками тонких пальців погладив свою охайну афінську борідку.

– Цікава річ – те, що ти кажеш, Кранторе. Поясни мені, будь ласка, адже, боюся, я цього не знаю: як, на твою думку, навчитися жити?

– Я не можу цього тобі пояснити.

– Але ж ти, схоже, навчився-таки?

Здоровань притакнув кивком голови.

– Як же можна навчитися чогось, що потім неможливо пояснити? – запитав Діагор.

Крантор несподівано продемонстрував разок білих зубиськ, що зачаїлися в лабіринті густого заросту.

– Афіняни… – пробуркотів він так тихо, що Діагор спершу навіть не розчув до пуття. Але чимраз голос його дужчав, немовби Крантор на шаленім скаку звіддаля наближався до свого бесідника. – Байдуже, як довго тебе не було в місті, ви завжди лишаєтеся тими самими… Афіняни… Ох, ця ваша пристрасть до гри слів, софізмів, текстів, діалогів! І цей ваш спосіб навчатися – приклеївшись дупою до лавки, слухати, читати, міркувати над значенням слів, вигадувати аргументи й контраргументи в нескінченнім діалозі! Афіняни… почасти – люди, що глибоко мислять і слухають музику… а почасти – і таких значно більше, але ними керує та перша група, – люди, які радіють і страждають, не вміючи ні читати, ні писати… – він рвучко підхопився з місця і підійшов до віконця, крізь яке долинав невиразний гамір ленейських веселощів. – Слухай, Діагоре… Це справжній афінський народ. Його історію ніколи не викарбують на поховальних стелах, вона не збережеться на папірусі, де ваші філософи лишають свої дивовижні твори… Цей народ навіть не говорить – він мукає, реве, наче оскаженілий бугай… – Крантор відступив від вікна. Діагор помітив у його рухах щось дике, майже звірине. – Ці люди їдять, п’ють, злягаються й розважаються, вірячи, що перебувають у божественному екстазі… Послухай їх!.. Вони там, надворі.

– Є різні типи людей, подібно як є різні ґатунки вина, Кранторе, – зауважив Діагор. – Той люд, про який ти мовиш, не вміє як слід користуватися своїм розумом. Ті ж, хто вміє, належать до вищої категорії і хоч-не-хоч повинні керувати…

Його урвав дикий викрик. Цербер підтримав гучне обурення свого хазяїна несамовитим гавкотом.

– Розум?.. А навіщо вам розум?.. Це розум підказав вам війну зі Спартою?.. Розум розпалив амбіцію створити власну імперію?.. Перікл, Алківіад, Клеон – це ті люди, що привели вас до згуби!.. Вони користувалися розумом?.. А тепер, після поразки, що вам лишається?.. Розумувати про минулу славу!

– Ти мовиш так, наче сам не афінянин! – запротестував Діагор.

– Покинь Афіни, і ти теж перестанеш ним бути! Афінянином можна бути лише всередині мурів цього безглуздого міста!.. Перше, що дізнаєшся, вийшовши звідси, – це те, що не існує єдиної істини: кожен має свою власну. А далі – розплющуєш очі… і бачиш лише чорноту хаосу.