Текст книги "Я – Демон лени, покоривший этот мир ради того, чтобы мне дали поспать"

Автор книги: А.Никл

сообщить о нарушении

Текущая страница: 10 (всего у книги 19 страниц)

– Менехме… – м’яко озвав його Геракл.

Але митець правив своєї:

– У прийдешніх роках стверджуватимуть, що Менехма визнали винним через близьку відстань!.. Сьогодні все йде за Каноном, хіба я не казав? Навіть правосуддя тепер – лише питання відстані…

– Менехме, – наполегливо мовив Геракл тим самим тоном. – Звідки тобі відомо, що Евнеєве тіло знайшли у кварталі гончарів? Я про це не згадував.

Діагора здивувало те, як бурхливо відреагував скульптор: Менехм рвучко обернувся до Геракла й витріщився на нього великими очима, немовби той був гладкою Галатеєю, що зненацька ожила. Протягом якоїсь хвилі він не міг здобутися на слово, а тоді рештками голосу закричав:

– Ти з глузду з’їхав? Таж усі про це кажуть!.. На що ти натякаєш?..

Геракл знову заговорив щонайсмиреннішим, вибачливим тоном:

– Ні на що, не переймайся: я лише доповнюю свій висновок щодо відстані, – а тоді, немовби щось пригадавши, почухав гостре тім’я і додав: – Ось тільки ніяк не збагну, добрий Менехме, чому тебе так розлютив лише мій висновок про відстань, а не про те, що хтось, імовірно, убив Евнея… хоча, бачить Зевс, це значно сміливіше припущення і такого запевне ніхто не каже. А втім, ти, схоже, прийняв цю думку без заперечень, коли я її тобі висловив. Ти взявся дорікати мені за висновок щодо відстані, але не запитав: «Геракле, а чому ти такий упевнений в тому, що Евнея вбили?..» Слово честі, Менехме, ніяк не доберу цього.

Діагорові анітрохи не було шкода Менехма, хоч він і бачив, як розгадникова безжальна логіка дедалі глибше занурює скульптора в цілковите сум’яття, кидаючи його в пастку власних нестямних слів, подібно до того, як (згідно зі свідченнями кількох мандрівників, з якими Діагор розмовляв) болота гнилої твані швидше поглинають тих, хто, прагнучи врятуватися, дриґається й борсається. У густій тиші, яка запала у майстерні, йому закортіло додати якийсь кпин, щоб таким чином підкреслити перемогу, яку вони здобули над цим поганцем. Він сказав із цинічною посмішкою:

– Гарна скульптура, над якою ти працюєш, Менехме. Кого вона зображує?

Протягом якоїсь миті філософ гадав, що не дістане відповіді, але тоді помітив, що Менехм усміхається, і це його занепокоїло.

– Вона називається «Перекладач». Чоловік, що намагається розгадати таємницю тексту, написаного іншою мовою, і не усвідомлює, що слова тільки ведуть до нових слів, думки – до нових думок, але Істина лишається недосяжною. Вдалий образ того, що робимо ми всі, чи не так?

Не зрозумівши до пуття, що має на увазі скульптор, Діагор, утім, не хотів лишатися в становищі переможеного і сказав:

– Дивна фігура. У що вона вбрана? Її одяг, схоже, не грецький…

Скульптор не відповів. Він лише дивився на свій витвір і всміхався.

– Можна поглянути на неї зблизька?

– Можна, – сказав Менехм.

Філософ підійшов до вивищення й піднявся сходами. Його кроки загримотіли по брудних дошках помосту. Він наблизився до скульптури й поглянув на неї збоку.

Згорбившись над столом і обклавшись сувоями папірусу, чоловік із мармуру тримав великим і вказівним пальцями тонке перо. «Що це за одяг на ньому?» – замислився Діагор. Якийсь дуже приталений плащ… Либонь, чужоземне вбрання. Філософ придивився до нагнутої потилиці, до бездоганно вирізьблених – він мусив це визнати – випнутих шийних хребців, до густих пелехів волосся по обидва боки голови, до вух із недоречно товстими мочками…

Обличчя ще не було видно: голова чоловіка була надто похилена. Діагор і собі трохи нахилився й побачив виразні передчасні залисини на скронях. Водночас він не міг не замилуватися руками, худими, помережаними венами; права тримала стрижень пера, а ліва лежала долонею вниз, притримуючи пергамент, на якому чоловік писав; на середньому пальці був масивний перстень-печатка з викарбуваним на ньому знаком кола. Біля лівиці лежав розгорнутий сувій папірусу – вочевидь, оригінал. Чоловік записував переклад на пергаменті, й на ньому навіть можна було розібрати літери, вирізьблені надзвичайно ретельно і майстерно! Зацікавлений, Діагор зазирнув через плече чоловікові й прочитав слова, які той буцімто щойно «переклав». Він не зрозумів їхнього змісту. Написано було:

«Він не зрозумів їхнього змісту. Написано було».

Але Діагор і далі не бачив обличчя статуї. Він нахилився ще трохи й подиви…*

__________

^{* Я більше не можу. Мені трусяться руки.}

^{Повертаюся до роботи після двох важких днів. Ще не знаю, чи буду перекладати далі, чи ні: можливо, мені забракне духу. Що ж, принаймні я спромігся повернутися до робочого столу, сісти за нього й поглянути на ці аркуші. Ще вчора вранці, розмовляючи з Єленою, я й подумати не міг, що зважуся бодай на це. Маю визнати, я піддався раптовому пориву: позавчора я попросив Єлену прийти до мене додому, бо не почувався на силах витримати нічної самоти мого будинку. І хоча тоді я не захотів розповісти їй таємну причину мого прохання, Єлена, мабуть, відчула щось у моєму голосі, бо відразу погодилася. Я намагався не говорити про роботу. Був приязним, ґречним і сором’язливим. І поводився так само навіть тоді, коли ми стали кохатися. Я кохався з нею, потай бажаючи, щоб вона кохалася зі мною. Я торкався її тіла під простирадлами, вдихав гострий запах насолоди і слухав її дедалі голосніші стогони, але це все мені не надто допомагало: я прагнув – принаймні мені здається, що прагнув – відчути в ній те, як вона відчуває мене. Я хотів би – ба ні, несамовито жадав, – щоб її руки вивчали мене, пізнавали, билися об перепону мого тіла, формували мене в темряві… Хоча ні, мабуть, не формували. Я хотів би почуватися звичайною матерією, твердим уламком чогось, що вже було тут, займало тут простір, а не силуетом, фігурою з певними рисами обличчя і вдачі. Я не хотів, щоб вона говорила до мене, не бажав чути слів, а тим паче свого імені, не бажав чути жодних порожніх фраз, що стосувалися б мене. Тепер я частково розумію, що на мене найшло: мабуть, річ у виснаженні від роботи, у тому жахливому відчутті пористості, немовби моє існування раптом виявилося набагато крихкішим, ніж той текст, який я перекладаю і який, проходячи крізь мене, опиняється у горішній частині цих аркушів. Через це мені спало на думку, що варто посилити ці примітки на споді сторінки, щоб якимось чином урівноважити атлантів тягар горішнього тексту. «Якби лише я мав хист до письменства, – подумав я. – Якби міг створити щось власне…» Ще ніколи я не прагнув цього так палко, як тепер. Ніч, проведена з Єленою – її тіло, її пружні перса, її ніжні м’язи, її молодість, – мені мало чим прислужилася – можливо, тільки тим, що дала змогу заново пізнати себе (я конче потребував Єлениного тіла – дзеркала, у якому міг побачити себе не дивлячись), але це коротке повторне знайомство з самим собою, цей мій анагноризм допомогли мені лише запасти в сон, а отже зникнути знову. Наступного ранку, коли поміж пагорбами займалася зоря, я стояв голий перед вікном спальні й слухав шарудіння простирадл і сонний голос моєї подруги, яка, теж оголена, лежала ще в ліжку. Тої миті я вирішив розповісти їй усе. Не відводячи очей від ранкової заграви, що дедалі сильніше розгорялася на обрії, я спокійно промовив:}

^{– Єлено, у цьому тексті є я. Не знаю як і чому, але це я. Автор зображує мене як статую, яку вирізьбив один із героїв. Статуя називається «Перекладач». Він сидить за столом і перекладає те саме, що і я. Усе збігається: глибокі залисини на скронях, тонкі вуха із завеликими мочками, худі й помережані венами руки… Це ж я. Я не наважився перекладати далі: читати опис власного обличчя – то було б уже занадто для мене…}

^{Єлена стала заперечувати. Вона сіла на ліжку, взялася мене розпитувати, розізлилася. Я – досі голий – вийшов з кімнати, сходив до вітальні й повернувся з моїм перерваним перекладом. Простягнув їй. Видовище було кумедне: обоє голі – вона сиділа, я стояв – ми знову перетворилися на колег по роботі. Єлена по-вчительськи супила чоло, тимчасом як її перса – рожеві й тремтливі – здіймалися з кожним віддихом; я мовчки чекав біля вікна, а мій недоладний член зморщився від холоду й гнітючої тривоги.}

^{– Якась нісенітниця… – сказала Єлена, дочитавши. – Якась цілковита нісенітниця…}

^{Вона знову стала заперечувати. Сваритися зі мною. Сказала, що я одержимий нав’язливою ідеєю, що опис – надто нечіткий і може підійти будь-кому. А тоді додала:}

^{– Крім того, у статуї на печатці викарбувано коло. Коло! А не лебідь, як у тебе!..}

^{Саме ця деталь і була найжахливіша. І Єлена швидко сама це усвідомила.}

^{– Тобі ж відомо, «коло» грецькою – κύκλος;, а «лебідь» – κύκνος, – спокійно відказав я. – Різниця лише в одній літері. Якщо насправді це не лямбда, а ню, то не лишається жодних сумнівів: це мій опис, – я поглянув на свій перстень із малюнком лебедя – батьків подарунок, якого я ніколи не знімаю і ношу на середньому пальці лівої руки.}

^{– Але ж у тексті написано κύκλος, а не…}

^{– Монтал попереджає в одній зі своїх приміток, що це слово важко відчитати. Він гадає, що це κύκλος, але зауважує, що не певен щодо четвертої літери. Розумієш, Єлено? Четвертої літери, – я говорив звичайним, мало не байдужим тоном. – Божеволію я чи ні, залежить від філологічної дрібнички: правильно чи ні розібрав Монтал одну-однісіньку літеру…}

^{– Але ж це безглуздя! – розсердилася Єлена. – Що тобі робити… тут? – вона ляснула по аркушах. – Цей твір був написаний тисячі років тому!.. Як… – вона відкинула простирадло, що вкривало її довгі ноги. Пригладила рудувате волосся, а тоді рушила, гола й боса, до дверей. – Ходімо. Я хочу побачити оригінал, – голос її змінився: тепер вона говорила твердим і рішучим тоном.}

^{Нажаханий, я став благати її не робити цього.}

^{– Ми прочитаємо Монталів текст разом, – урвала вона мене, стоячи у дверях. – Мені байдуже, будеш ти перекладати далі чи ні. Але я хочу, щоб ти викинув цю дурницю з голови.}

^{Обоє босі й голі, ми пішли до вітальні. Пригадую, я йшов за Єленою і до голови мені спала безглузда думка: «Ми хочемо пересвідчитися, що ми – людські істоти, матеріальні тіла з плоті й органів, а не лише персонажі або читачі… Невдовзі дізнаємося. Ми хочемо дізнатися». У вітальні було прохолодно, але на ту мить це не мало для нас значення. Єлена першою підійшла до столу і схилилася над оригінальним текстом. Я не здобувся на силі наблизитися і став за нею, дивлячись на її блискучу, вигнуту дугою спину, плавні лінії хребців, м’які подушки сідниць. Запала тиша. «Вона читає моє обличчя», – пригадую, подумав я. А тоді я почув, як вона охнула, і заплющив очі.}

^{– Ох, – сказала Єлена.}

^{Я відчув, що вона підійшла й обійняла мене. Її ніжність мене жахнула.}

^{– Ох… ох… – повторювала вона.}

^{Я не хотів запитувати. Не хотів знати. Я щосили притулився до її теплого тіла. І тоді почув її сміх: м’який, дедалі сильніший, він народжувався в її животі, немовби радісна присутність іншого життя.}

^{– Ох… ох… ох… – стогнала вона, не перестаючи сміятись.}

^{Пізніше, значно пізніше, я прочитав те, що прочитала Єлена, і зрозумів, чому вона сміялася. Я вирішив перекладати далі. Відновлюю роботу над текстом починаючи від речення: «Але Діагор і далі не бачив обличчя статуї».}

¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯

Але Діагор і далі не бачив обличчя статуї. Він нахилився ще трохи й подивився на нього.

Його риси були…*

__________

^{* Із цього місця в тексті прогалина. Монтал стверджує, що наступні п’ять рядків неможливо розібрати.}

¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯

– Хитрющий чоловік, – промовив Геракл, коли вони вийшли з майстерні. – Лишає фрази незавершеними, як свої скульптури. Поводиться відразливо, щоб ми сахнулися, затиснувши носи, але я певен, що перед своїми учнями він уміє бути чарівливим.

– Гадаєш, це він?.. – запитав Діагор.

– Не варто поспішати. Істина може бути далеко, але в неї безмежний терпець, і вона чекатиме на нас стільки, скільки треба. Наразі ж я хотів би знову порозмовляти з Анфісом…

– Якщо не помиляюся, ми застанемо його в Академії: сьогодні там відбудеться учта на вшанування Платонового гостя, і Анфіс буде за виночерпія.

– Чудово, – усміхнувся Геракл Понтор. – Схоже, Діагоре, настав час мені познайомитися з твоєю Академією.**

__________

^{** Щойно я виявив дивовижну річ! Якщо я не помиляюся – а я гадаю, що не помиляюся, – усі дивні загадки, пов’язані з цим твором, починають набувати певного сенсу… щоправда, не менш дивного і значно тривожнішого для мене. Моє відкриття – як то часто трапляється – сталося цілком випадково: передивляючись увечері натоді ще не перекладену останню частину шостого розділу Монталового видання, я зауважив, що краї аркушів надто часто злипаються між собою, неабияк цим дратуючи (таке траплялося й раніше, але я просто не звертав на це уваги). Я оглянув їх уважніше: аркуші видавалися звичайними, але клей, що скріплював їх, був іще свіжий. Я насупив чоло, непокоячись дедалі сильніше. Переглянувши аркуш за аркушем шостого розділу, я цілковито переконався, що кілька останніх були вклеєні до книжки нещодавно. У моїй голові завирували всілякі здогади. Я повернувся до тексту й пересвідчився, що «нові» шматки відповідають детальному опису Менехмової статуї. Серце мені закалатало несамовито. Що значить усе це безглуздя?}

^{Я відклав висновки на потім і допереклав розділ. Опісля, дивлячись крізь вікно (уже було поночі) на шерег яблунь, які позначали в темряві межу мого садка, я зненацька пригадав чоловіка, що, схоже, стежив за мною і втік, коли я його помітив… пригадав і те, як наступної ночі мені здалося, ніби хтось вдерся до мого будинку. Я скочив на ноги. На чолі виступив холодний піт, а в скронях немовби гупало молотком, чимраз швидше й швидше.}

^{Висновок видається очевидним: хтось на моєму робочому столі підмінив аркуші з Монталового видання на інші, такі самі, і зробив це нещодавно. Цей хтось, мабуть, знає мене, принаймні знає мою зовнішність достатньо добре, щоб додати до опису скульптури разючі подробиці. Гаразд, але ж хто вириватиме листки з оригіналу і вклеюватиме замість них власний текст з єдиною метою – позбиткуватися над перекладачем?}

^{Хоч там як, відтепер я вочевидь не зможу спати спокійно. Та й працювати спокійно я теж не зможу, адже як мені знати, чий твір я перекладаю? Ба гірше: чи вдасться мені просуватися від речення до речення, не замислюючись щоразу над тим, що, можливо, котресь із них – або й усі – це повідомлення від таємничого незнайомця, адресоване безпосередньо мені? Тепер, коли у мене всередині оселився сумнів, як я можу бути певний, що інші фрагменти тексту в попередніх розділах не стосуються мене? Фантазія в літературі – це настільки неоднозначна річ, що не слід навіть намагатися порушити правила гри: сама лише підозра, що хтось міг це вчинити, змінює все, перевертає догори дриґом. Скажи по щирості, читачу: невже в тебе ніколи не виникало паморочливого відчуття, що текст – нехай навіть цей, що його ти читаєш просто зараз – звернений особисто до тебе? А коли це відчуття опановує тебе, ти, мабуть, кліпаєш очима, хитаєш недовірливо головою і думаєш: «Що за дурня? Краще забути про це й просто читати далі». Можеш судити, читачу, який це моторошний жах – знати достеменно, без найменшого сумніву, що певна частина цієї книжки справді мене стосується!.. І я недарма вживаю саме таких слів: коли ти, як і я, звик завжди дивитися на тексти з певної відстані, аж раптом виявляєш себе в одному з них – це справді «моторошний жах».}

^{Утім, треба щось робити.}

^{Наразі я тимчасово припиняю переклад, поки не проясню цю справу. Крім того, спробую спіймати мого невідомого гостя…}

¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯

7

Дорога, яка провадить до філософської школи, що її називають Академією, на початку – лише вузька стежина, що відгалужується від Священного шляху недалеко за Дипілонською брамою. Подорожній, простуючи нею, не побачить нічого надзвичайного: стежка заводить у бір і біжить серед високих сосен, звиваючись і водночас звужуючись, наче зубець, – складається враження, що якоїсь миті вона щезне в непролазних хащах і нікуди не виведе. Проте коли перші вигини дороги лишаються позаду, з-понад невеликого, але щільного згромадження каменю й рослин із вигнутим, наче ікла, листям, виступає світлий фасад головної будівлі, кубічної жовтувато-білої споруди, розважливо зведеній на невисокому пагорку. Невдовзі дорога гордовито розширюється. Перед входом до Академії – портик. Достеменно не відомо, кого символізують два різьблених обличчя барви слонового бивня, які, кожне у своїй ніші, в симетричному мовчанні споглядають на прибульця: одні стверджують, що скульптор хотів зобразити Істинне й Хибне, інші переконують, що Красу й Добро, а деякі – їх небагато, але вони, либонь, наймудріші – кажуть, що лиця не означають нічого, адже вони – звичайні оздоби (треба ж було, урешті-решт, щось помістити в тих нішах). Посередині – надпис у вигинистому обрамленні: «Не пройде той, хто не знає геометрії». Далі – помережаний крученими стежками прекрасний Академів гай. Статуя самого героя Академа в центрі невеликого майданчика немовби вимагає від гостя належного пошанівку: вказівний палець простягнутої лівої руки спрямований додолу, у другій руці – спис, очі прозирають крізь вузькі отвори шолома з гребенем настовбурченого кінського волосся, вивершеним гострими зубцями. Поруч із гаєм – мармурова стриманість архітектури. Улітку навчання відбувається на вільному повітрі, у відкритих колонадах із зубчастими червонуватими дахами, а коли холод вищирює ікла, учні та ментори знаходять прихисток у внутрішніх приміщеннях школи. Гімнасій опоряджений усім потрібним начинням, але не такий великий, як той, що в Ліцеї. Скромніші будинки правлять за помешкання для вчителів, а в одному з них працює Платон.

Коли Геракл і Діагор дісталися до Академії, передвечірній присмерк випустив на волю шорсткого Борея, і той тепер шарпав вигнуте гілля найвищих дерев. Щойно вони минули білий портик, розгадник зауважив, що настрій і поведінка його товариша змінилися цілковито. Діагор уподібнився, сказати б, до хорта, що зачув здобич: він здіймав голову й раз по раз облизував губи; його завжди чепурна борідка відстовбурчилася; він майже не слухав, що йому казав Геракл (хоча той своїм звичаєм говорив небагато), і, не дивлячись на супутника, лише кивав або притакував на загальні зауваження, а у відповідь на запитання бурмотів: «Зачекай хвильку». Геракл здогадався: філософ прагнув показати йому, що це місце – найдосконаліше у світі, і сама лише думка, що тут може бути щось негаразд, тривожить і засмучує його донезмоги.

На майданчику було порожньо, а будівля школи видавалася покинутою, але ні те, ні те Діагора не збентежило.

– Перед вечерею вони зазвичай трохи гуляють по гаю, – пояснив він.

Зненацька Геракл аж вигнувся дугою від різкого посмику за плащ.

– Он вони йдуть, – філософ вказував у темний глиб гаю. – А онде Платон! – додав він із екстатичним притиском.

Звивистою стежкою до них наближався гурт чоловіків. Усі мали на собі темні гіматії[58]58
  Гіматій – верхній одяг стародавніх греків у вигляді прямокутного шматка вовняної тканини. Завдяки простій формі був універсальним вбранням, найчастіше його носили, накидаючи на плечі на зразок шалі, або як плащ, скріплюючи два кінці застібкою.


[Закрыть], накинуті на плечі, без туніки чи хітона під сподом. Здавалося, вони опанували вміння ходити по-качиному: вервечкою, від найвищого до найнижчого. Простуючи так, чоловіки розмовляли, і видовище це було вкрай дивне. Геракл підозрював, що вони мають якусь математичну формулу, за допомогою якої точно вираховують, чия черга говорити і чия – відповідати. Ніхто нікого не перебивав: номер два замовкав, і лише тоді відповідав номер чотири, а номер п’ять, схоже, безпомилково відчував, коли номер чотири закінчить говорити, і тої ж миті підхоплював розмову. Сміялися всі разом. Помітно було ще дещо: хоча номер один мовчав (то був Платон), усі решта, здавалося, звертались до нього, хай і не навпрямки. Через це тон їхньої розмови поступово і мелодійно здіймався: від найнижчого голосу номера два до найвищого, який належав номеру шість. Цей останній чоловічок окрім того, що був найменший на зріст, ще й висловлювався пронизливим вереском, немовби хотів упевнитися, що номер один його почує. Загалом вони справляли враження ліри, що рухається.

Їхній гурт посувався зміїстою доріжкою, наближаючись із кожним її вигином. За дивним збігом обставин цієї миті з гімнасія вийшли кілька юнаків, цілковито оголених або в коротких туніках. Помітивши вервечку філософів, юнаки негайно припинили свій безладний галас. Дві групи зустрілися на майданчику. На якусь хвилю Геракл замислився: «Цікаво, що побачив би гіпотетичний спостерігач ізгори?» Можливо… дві лінії, юнаків і філософів, що сходяться у вершині й утворюють – разом із лінією живоплоту – ідеальну літеру дельта?

Діагор знаками підкликав його.

– Учителю Платоне, – шанобливо мовив він, підходячи разом із Гераклом до великого філософа. – Учителю Платоне, це Геракл із дему Понтор. Він висловив бажання побачити нашу школу, і я подумав, що не вчиню погано, якщо запрошу його сьогодні…

– Ти в жодному разі не вчинив нічого поганого, Діагоре, якщо тільки сам Геракл так не вважає, – доброзичливо відказав Платон гарним басовитим голосом і, обернувшись до розгадника, здійняв руку у вітальному жесті. – Ласкаво просимо, Геракле Понторе.

– Дякую тобі, Платоне.

Гераклові – як і багато кому – розмовляючи з Платоном, доводилося дивитися на філософа знизу догори, адже той був велетенської статури, із кремезними плечима й могутнім торсом, з якого, здавалося, спадав сріблястий потік його голосу. Попри це, у поведінці видатного філософа було щось таке, що уподібнювало його до ув’язненої у фортеці дитини. Можливо, то був приємний вираз майже повсякчасного здивування: коли хтось говорив до нього, чи коли він сам до когось звертався, чи коли просто розмірковував про щось, Платон мав звичку широко розплющувати свої великі сірі очі з вигнутими віями і зводити брови до смішного високо або, навпаки, супити їх, наче сатир із шорстким чолом. Через це він мав вигляд людини, яку зненацька щось укусило за сідницю. Ті, хто знав його, стверджували, що цей подив – роблений: що більше дивувала його якась річ, то менше ваги він їй надавав.

На Геракла Понтора Платон дивився з превеликим здивуванням.

Філософи один за одним почали заходити до будівлі школи. Учні чекали своєї черги. Діагор затримав Геракла і сказав:

– Я щось не бачу Анфіса. Він, мабуть, ще в гімнасії… – аж раптом, майже без паузи, він пробурмотів: – Зевсе-світе…

Розгадник простежив за його поглядом.

Дорогою, що вела до входу, наближався чоловік. Статурою він не поступався Платону, але, на відміну від філософа, у ньому відчувалася якась дикість. На здоровенних ручищах чоловік ніс білого собаку з непомірно великою головою.

– Я все ж таки вирішив прийняти твоє запрошення, Діагоре, – привітно всміхаючись, мовив Крантор. – Здається, вечір буде вельми цікавий.*

__________

^{* За ці останні кілька годин я трохи опанував себе. Насамперед завдяки тому, що, переклавши черговий уривок тексту, даю собі відпочинок: випростую ноги й ходжу колами по камері. Завдяки цій вправі я краще пізнав той обмежений простір, до якого стиснувся мій світ: прямокутник три кроки на чотири з лежаком у кутку і столом зі стільцем біля протилежної стіни; на столі – мій переклад і Монталове видання «Печери». Також до моїх послуг – яка неймовірна розкіш! – невеличка дірка в підлозі, щоб справляти природні потреби. Масивні дерев’яні двері, оббиті залізом, перепиняють мені дорогу до волі. І ліжко, і двері, не кажучи вже про дірку, – щонайпростіші. Стіл зі стільцем натомість видаються дорогими. Крім того, у мене вдосталь усього, що потрібне для письма, і це заохочує працювати, бодай щоб зайняти себе чимось. Єдине джерело світла, яке дозволяє мій тюремник, – сяка-така примхлива лампа, що стоїть на столі переді мною. Тож, хоч як я намагаюся опиратися, урешті-решт завжди опиняюся за столом і знову беруся за переклад, зокрема і для того, щоб не збожеволіти. Знаю: це саме те, чого від мене хоче Абихто. «Перекладай!» – наказав він мені… як давно вже?.. але… О, я чую якись шум. Це, мабуть, їжа. Нарешті.}

¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯

– Філотекст вітає тебе, учителю Платоне, і надає себе до твоїх послуг, – сказав ментор Евдокс. – Він мандрував багато, як і ти, і, запевняю тебе, розповідь його – смачнюща…

– Мабуть, як те м’ясо, яке ми куштували сьогодні, – відказав Поліклет.

Пролунав сміх, але всі знали, що банальні зауваження або балачки про особисте, довкола яких розмова точилася доти, мали поступитися місцем розважливій бесіді й плідному обміну думками, як то годиться на будь-якому порядному симпосію[59]59
  Симпосій – ритуалізований бенкет у Стародавній Греції.


[Закрыть]. Бенкетарі розмістилися колом, навлежачки на зручних ложах, а учні прислуговували їм, як ідеальні раби. На мовчазну – нехай і помітну – присутність розгадника таємниць ніхто особливо не зважав: це ремесло було відоме, але більшість вважали його простацьким. Натомість рейвах, наче на ловах, знявся довкола Евдоксового приятеля – Філотекста з Херсонеса, загадкового дідка, обличчя якого ховалось у півтемряві бенкетної зали, освітленої лише кількома лампами, а також довкола філософа Крантора з дему Понтор – «приятеля ментора Діагора», як він сам відрекомендувався, – що недавно повернувся до Афін після тривалих мандрів, розповідь про які всі нетерпеливилися почути. Язики невпинно працювали, вигинаючись, щоб почистити гострі зуби від решток м’ясива, решток, що потім розчинялися у ковтках ароматизованого вина, яке лоскотало піднебіння й від якого волосся ставало дибки. Аж ось настала мить удовольнити ту цікавість, яку будили ці два гості.

– Філотекст – письменник, – вів далі Евдокс, – він знає твої «Діалоги» й захоплюється ними. До того ж Аполлон, схоже, наділив його пророчим даром, як у Дельфійського оракула… У нього бувають видіння… Філотекст запевняє, що бачив світ майбутнього, і той багато в чому відповідає твоїм теоріям… Наприклад, у тому, що стосується рівності у праці між чоловіками й жінками…

– Заради Зевса Кроніда, – знову встряв Поліклет, удаючи крайнє занепокоєння, – дозволь-но, я вип’ю ще кілька келихів, Евдоксе, перш ніж жінка опанує військову справу…

Загальний добротливий настрій не поширювався тільки на Діагора, який очікував, що Крантор може вибухнути кожної миті. Він хотів був тихцем сказати про це Гераклові, але помітив, що той по-своєму відсторонився від оточення: розгадник нерухомо напівлежав, тримаючи у товстій лівій руці чашу з вином, немовби вагався, піднести її до губ чи поставити на стіл. Він скидався на статую якогось старого гладкого тирана. Живими були тільки його очі. На що ж він дивиться?

Діагор пересвідчився, що розгадник не спускає погляду з Анфіса, який, прислуговуючи, ходив від одного бенкетаря до іншого.

Юнак мав на собі блакитний хітон, пустотливо відкритий по боках. Його призначили головним виночерпієм, і його чоло за звичаєм прикрашав вінок із плюща, відстовбурчуючи світляві кучері, а з плечей кольору слонового бивня спадала іпотиміда, себто гірлянда з квітів. Тої хвилини він прислуговував Евдоксові, потім мав підійти до Арпократа, а далі – до решти бенкетарів, чітко дотримуючись належного порядку.

– А що ти пишеш, Філотексте? – запитав Платон.

– Усе… – долинув із сутіні голос старого. – Поезію, трагедії, комедії, прозові твори, епос. Пишу у найрізноманітніших жанрах. Музи прихильні до мене й не чинять багато перепон. Утім, хоча Евдокс казав про мої начебто «видіння» і навіть порівнював їх із передбаченнями Дельфійського оракула, я маю пояснити, Платоне, що не «бачу» майбутнього, а вигадую його. Точніше, пишу про нього, а для мене це однаково, що вигадувати. Суто для втіхи я вимислюю світи, які відрізняються від цього, і голоси, які промовляють з інших епох, минулих чи майбутніх. Завершивши свої творива, я читаю їх і бачу, що добрі вони. А якщо вони погані – таке теж частенько трапляється, – я викидаю їх у сміття й беруся за нові, – коротко розсміявшись по останніх словах, він додав: – Звісно, іноді Аполлон дозволяє мені висновувати те, що може статися в майбутньому, і мені справді здається, що колись чоловіки й жінки виконуватимуть однакову роботу, як це припускаєш ти у «Діалогах». З іншого боку, я не думаю, що будь-коли з’явиться ідеальний уряд чи «золоті»[60]60
  Посилання на Платонове твердження, що бог, створюючи тих, хто здатний правити, при народженні домішав їм золота, і тому вони найздібніші, їхнім помічникам – срібла, рільникам і різним ремісникам – заліза й міді (Платон. Держава. Книга третя, розділ XXI).


[Закрыть] урядники, що працюватимуть на благо міста…

– Чому? – запитав Платон зі щирою цікавістю. – Авжеж, у наші часи важко уявити собі таку владу. Але в далекому прийдешньому, коли минуть сотні чи тисячі років… Чому б ні?

– Тому що люди не міняються й ніколи не поміняються, Платоне, – відказав Філотекст. – Хоч як прикро нам це визнавати, але людина керується не досконалими незримими Ідеями, і не логічними міркуваннями, а лише своїми поривами, ірраціональними бажаннями…

Ураз зчинилася суперечка. Прагнучи висловити свою думку, бенкетарі заговорили навперебій. Але один голос, шорсткий, наїжачений чужоземним акцентом, здійнявся над усіма іншими:

– Я з цим згоден.

Обличчя обернулися до Крантора.

– Що ти маєш на увазі, Кранторе? – запитав Спевсіпп, один із найшанованіших менторів: усі гадали, що він успадкує керівництво Академією після Платонової смерті.

– Що я згоден з цим.

– З чим? З тим, що сказав Філотекст?

– Атож.

Діагор заплющив очі й подумки змовив молитву.

– Отже, ти гадаєш, що люди керуються не очевидною присутністю Ідей, а нераціональними поривами?

Замість відповісти, Крантор сказав:

– Коли вже тобі так до вподоби сократичні запитання, Спевсіппе, то я поставлю тобі ось таке: якби тобі довелося говорити про мистецтво скульптури, то що ти взяв би за приклад: зображення прегарного юнака, намальованого на амфорі, чи жахливу й понищену глиняну фігуру жебрака, який лежить при смерті?

– У своїй дилемі, Кранторе, – відказав Спевсіпп, навіть не намагаючись приховати невдоволення, викликаного цим запитанням, – ти не лишаєш мені вибору: я змушений взяти глиняну фігуру, адже зображення юнака на амфорі – це живопис, а не скульптура.

– У такому разі, – усміхнувся Крантор, – говорімо про глиняні фігури, а не про гарні малюнки.

Промовивши це, кремезний філософ узявся далі потягувати вино великими ковтками, анітрохи не зважаючи на те очікування, яке створив своїми словами. З-під його ложа долинав невпинний хрумкіт: то Цербер, потворний білий пес, поглинав залишки господаревої вечері.

– Я не зовсім зрозумів, що ти хочеш сказати, – озвався Спевсіпп.

– Я нічого не хочу сказати.

Діагор закусив губу, щоб не втрутитися, адже знав: якщо він заговорить, гармонія симпосію розкришиться, наче медовик на гострих іклах.

– Гадаю, Крантор хоче сказати, що ми, люди, – лише глиняні фігурки… – устряв ментор Арпократ.

– Ти справді так вважаєш? – запитав Спевсіпп Крантора.

Той лише стенув плечима.

– Дивно, – мовив Спевсіпп, – ти стільки років подорожуєш далекими землями… але й досі ув’язнений у своїй печері. Адже, гадаю, тобі відомий наш міф про печеру, чи не так? В’язень, який усе життя провів у підземеллі, спостерігаючи лише тіні від реальних предметів та істот, раптом дістає свободу й виходить на сонячне світло… І розуміє, що доти бачив лише обриси і що реальність значно прекрасніша й складніша, ніж він те собі уявляв… Ох, Кранторе, мені шкода тебе, адже ти досі ув’язнений і не бачив осяйного світу Ідей!*