Текст книги "Я – Демон лени, покоривший этот мир ради того, чтобы мне дали поспать"

Автор книги: А.Никл

сообщить о нарушении

Текущая страница: 15 (всего у книги 19 страниц)

– Чому ти так вбралася? – запитав Геракл.

– Я гадала, тобі сподобається, – відповіла вона, стежачи за ним пильним поглядом. З мочок її невеликих вух звисали сережки – вигострені, наче ножі, металеві фігурки оберненої спиною голої жінки.*

__________

^{* У цьому абзаці образ посилюється повторенням трьох ейдетичних слів! Пильнуй спину, Геракле: у неї ніж!}

¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯

Розгадник нічого не сказав. Ясінтра стояла нерухомо, огорнута ореолом світла від каганця позаду; від її чола до лонового горбка, де сходилися складки пеплоса, простяглася кривулястою колоною тінь, ділячи її тіло на дві рівні половини.

– Я приготувала тобі вечерю, – сказала гетера.

– Я не голодний.

– Ляжеш спати?

– Так, – Геракл потер очі. – Я втомився.

Ясінтра рушила до виходу. Її численні браслети подзенькували щокроку. Геракл, що спостерігав за нею, промовив:

– Ясінтро! – вона спинилася й обернулась. – Я хочу поговорити з тобою, – вона мовчки кивнула, підійшла і стала нерухомо перед ним. – Ти сказала мені, що якісь раби, яких начебто послав Менехм, погрожували тобі смертю, – вона знову кивнула, цього разу швидше. – Ти їх бачила після цього?

– Ні.

– Які вони були на вигляд?

Ясінтра на мить завагалася.

– Височенні. Розмовляли з афінським акцентом.

– Що саме вони тобі сказали?

– Я вже розповідала.

– Розкажи ще раз.

Ясінтра закліпала. Її водянисті, майже прозорі очі уникали Гераклового погляду. Рожевим кінчиком язика вона повільно облизала червоні губи.

– Щоб я нікому не розповідала про свої стосунки з Трамахом, інакше пошкодую про це. І заприсягнися водами Стіксу та богами.

– Зрозуміло…

Геракл пригладив посріблену сивиною борідку й узявся ходити туди-сюди перед Ясінтрою: кілька кроків ліворуч, кілька – праворуч, кілька – ліворуч, кілька – праворуч…* Відтак пробурмотів, немовби розмірковуючи вголос:

__________

^{* Не обертайся до неї спиною!}

¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯

– Поза сумнівом, то були також члени…

Ураз він крутнувся і став до дівчини спиною.** Ясінтрина тінь, що падала на стіну перед ним, немовби почала рости. Раптом Гераклові щось спало на думку, і він знову обернувся до гетери лицем. Йому здалося, що вона підступила на кілька кроків ближче, але розгадник не надав цьому ваги.

__________

^{** ПРОКЛЯТТЯ, НІ!}

¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯

– Стривай-но, а ти не пригадуєш: вони не мали якихось прикметних ознак? Татуйовань, браслетів…

Ясінтра насупила чоло і знову відвела погляд.

– Ні, не пригадую.

– Але це були дорослі чоловіки, авжеж? Не юнаки? Ти цього певна?

Вона кивнула.

– У чому річ, Геракле? Ти запевняв, що Менехм уже не зможе завдати мені кривди…

– Так і є, – заспокоїв він її. – Але мені хотілося б упіймати тих двох. Ти впізнала б їх, якби побачила знову?

– Мабуть.

– Добре, – Геракл зненацька відчув страшенну втому. Він глянув на принадні обриси ложа й зітхнув. – Тепер я відпочиватиму. День був важкий. Якщо можеш, розбуди мене на світанку.

– Гаразд.

Він недбало махнув їй на прощання й уклав свою широку спину на ложе. Помалу його пильний розум стулив очі. Сон удерся в нього, розітнувши свідомість, наче ніж.*

__________

^{* Небезпека не минула: три слова вперто повторюються, немовби ейдетичні застережні знаки!}

¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯

Серце билося, стиснуте пальцями. Довкола вирували тіні, і чути було голос. Геракл перевів погляд на воїна: це він говорив зараз. Але що ж він казав? Так важливо було це знати! Воїн, оточений тремтливою сірою імлою, ворушив губами, але гучне серцебиття заважало Гераклові почути слова. Однак тепер він чітко бачив його вбрання: нагрудний панцир, «спідниця», поножі й шолом із пишним гребенем. Став зрозумілим ранг воїна. Геракл уже наче щось розібрав, аж тут удари раптом посилилися: тепер вони були схожі на кроки, що наближалися до нього. У глибині тунелю, з якого рачки виповзали голі жінки, посміхався Менехм. Але найважливіше – пригадати те, що він тільки-но забув. І лише тоді…

– Ні! – простогнав він.

– Той самий сон? – запитала тінь, що схилилася над ним.

Спальня, як і раніше, була тьмяно освітлена. Нафарбована й одягнена Ясінтра лежала поруч із Гераклом і напружено дивилася на нього.

– Так, – відказав розгадник, витираючи піт із чола. – Що ти тут робиш?

– Я почула шум, як і минулого разу: ти говорив уві сні, стогнав… Я не витримала і прийшла тебе розбудити. Цей сон тобі посилають боги, я цього певна.

– Не знаю… – Геракл провів язиком по зашерхлих губах. – Я думаю, це повідомлення.

– Пророцтво.

– Ні, повідомлення з минулого. Щось, що треба пригадати.

Несподівано пом’якшивши свій чоловічий голос, вона промовила:

– Ти не маєш спокою. Витрачаєш забагато зусиль на роздуми. Не віддаєшся відчуттям. Коли моя мати вчила мене танцювати, вона казала: «Ясінтро, не думай. Не керуй тілом, нехай воно керує тобою. Твоє тіло належить не тобі, а богам. Вони виявляють себе у твоїх рухах. Нехай тіло наказує тобі: бажання – це його голос, а рухи – його мова. Не треба перекладати цієї мови. Слухай її. Не перекладай. Не перекладай. Не перекладай…»*

__________

^{* Від цих гіпнотичних слів мені злипаються очі.}

¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯

– Може, твоя мати й мала рацію, – визнав Геракл. – Але, мені здається, я не здатен не думати, – і гордовито додав: – Я розгадник у чистому вигляді.

– Можливо, я тобі допоможу.

Мовивши це, вона раптом відкинула простирадло, м’яко схилила голову над тим місцем, де туніка покривала в’ялий Гераклів член.

Розгадник онімів від несподіванки і рвучко сів. Майже не розтуляючи пухких губ, Ясінтра промовила:

– Дозволь мені.

Вона цілувала і бгала під тунікою цей м’який довгастий відростень, слухняний та піддатлий, що на нього Геракл майже не звертав уваги після Агесіхориної смерті. Старанно пестячи крихітну штучку, гетера зненацька обхопила її вустами. Його плоть немовби скрикнула, таке раптове й пронизливе було відчуття. Застогнавши від насолоди, він відкинувся на ложе і заплющив очі.

Відчуття наростало, аж доки внизу живота не утворилася невивершена шкіряна форма, що грубшала, росла й набирала міці. Тепер це вже не була частина тіла, це був бунт! Геракл навіть не міг знайти себе в цьому незбагненному розкошуванні свого члена. Тепер бунт перейшов у мовчазну непокору самому собі, що відокремлювалася від нього й набувала форми і власної волі. І це все Ясінтра зробила лише своїм ротом! Він знову застогнав.

Раптом відчуття різко припинилося. У його тілі лишилася порожнеча та пекучий біль, мовби після ляпасу. Геракл зрозумів, що дівчина перервала пестощі. Він розплющив очі й побачив, як вона підіймає поділ пеплоса та сідає верхи на його стегна. Її пружний живіт танцівниці вперся у твердий обеліск, до створення якого вона доклалася і який тепер нагально й заклично стримів. Розгадник запитально застогнав. Гетера почала колихатися… Ні, не колихатися, а танцювати: це був танець, який вона виконувала самим лише торсом. Її стегна міцно стискали грубі Гераклові ноги, руки впиралися в ложе, але тулуб знадливо рухався в ритмі музики плоті.

Ворухнулося плече, і тканина пеплоса почала сповзати, зумисне повільно, аж доки повністю не зсунулася точеною рукою. Ясінтра обернула голову до другого плеча й повторила рух. Цього разу смужка тканини затрималася на плечі довше, але Геракл подумав, що навіть ця запинка була робленою. Потому гетера раптовим рухом здвигнула плечима і без натяку на незграбність вивільнила руки з полотняних пут. Пеплос ковзнув на тужаві перса.

«Нелегко роздягнутися без допомоги рук», – подумав Геракл, і в цьому повільному й складному процесі крилася одна з тих утіх, які дарувала йому Ясінтра. Інша, не така поступлива, ще забарніша, полягала в постійному, дедалі сильнішому тиску, який її лоно чинило на його виставлений напоказ червоний стрижень.

Вивіреним колиханням торса Ясінтра домоглася, щоби тканина, як олія, сплинула по опуклій поверхні перса, трохи сповільнилася, зачепившись за виступ пипки, а тоді легко, наче пір'їнка, впала до гетериного живота. Геракл поглянув на персо, що оголилося: смагляве, округле, в засягу його руки. Він відчув бажання стиснути темну затвердлу оздобу, що тремтіла на цій півкулі, але стримався. Пеплос почав сповзати з другого перса.

Худе Гераклове тіло напружилося. Його чоло з глибокими залисинами на скронях було вологе від поту, а темні очі раз по раз кліпали. З рота, облямованого охайною чорною бородою, вихопився стогін. Усе обличчя йому пашіло, навіть невеличкий шрам на лівій кутастій вилиці (що лишився на згадку про бійку в дитинстві), здавалося, потемнів.*

__________

^{* Це я. Це опис не Гераклового тіла, а мого. Це я кохаюся з Ясінтрою!}

¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯

Перехоплений на талії паском із металевих кілець, пеплос перестав спадати, обірвавши нестямне розкошування. Ясінтра вперше скористалася руками, і, м’яко клацнувши, пояс піддався. Її тіло вихопилося з одягу назустріч наготі. Нарешті вільне, воно постало перед Геракловими очима прекрасно м’язистим. У кожному клаптику шкіри жила згадка про рух, кожна риса статури була виповнена наміром. Крекчучи, розгадник важко підвівся. Вона погодилася віддати йому ініціативу, дала себе зіштовхнути й упала на ложе боком. Геракл не хотів дивитися їй в обличчя, і, перевернувшись, кинувся на неї. Він почувався здатним завдати болю: розсунувши їй ноги, він занурився в неї з м’якою грубістю. Йому хотілося думати, що вона застогнала. Він лапнув її обличчя лівою рукою, і Ясінтра невдоволено зойкнула, укушена перснем на його середньому пальці. Рухи обох перетворилися в запитання й відповіді, у накази та їх виконання, у природний ритуал.**

__________

^{** Це жахливо – бачити себе такого, читати опис власної статевої хіті. Мабуть, кожен читач уявляє себе в таких сценах: чоловік бачить себе в ролі чоловіка, жінка – у ролі жінки. Я збуджений, хоч і намагався уникнути цього: я читаю і пишу, а водночас відчуваю, як мене, позбавляючи волі, огортає дивна насолода…}

¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯

Ясінтра, пестячи, провела по його широкій спині гострими, як ножі, нігтями, і Геракл заплющив пильні очі.***

__________

^{*** Знову застережливі ейдетичні слова: «спина», «ніж», «пильнувати»! Це ПАСТКА! Мені треба… тобто Гераклові треба…}

¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯

Він безупинно цілував її у плавні вигини шиї та плеча, лагідно покусував, раз по раз тихо постогнуючи, доки не відчув, як його, позбавляючи волі, огортає дивна насолода.* Він скрикнув востаннє й почув, як його крик, густий і бурхливий, відлунив усередині неї.

__________

^{* Це ж мої власні слова! Я щойно написав це в одній із попередніх приміток! (Я підкреслив їх у тексті й у примітці, щоб читач міг пересвідчитися сам). Звісна річ, я написав їх до того, як переклав цю фразу. Це, вважайте, злиття, хіба ні? Акт кохання! Бо кохатися – це ніщо інше, як поєднувати уявне з реальним. О, дивовижна текстуальна насолода: пестити текст, розкошувати ним, терти по ньому пером! Мені байдуже, чи це випадковий збіг: не лишилося жодного сумніву я – це він, я – там, із нею…}

¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯

Тим часом гетера повільним рухом, що ніяк не в’язався з її начебто екстазом, відвела праву руку, здійняла предмет, який узяла була заздалегідь – розгадник усе бачив, але не міг ухилитися, тої миті не міг – і штрикнула ним Гераклові в спину.**

__________

^{** Геракл не зміг нічого вдіяти. Я теж не зміг. Він не зупинився. І я не зупинився. Ось так, аж до кінця. Ми обоє вирішили не зупинятися.}

¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯

Він відчув укол у хребет.

Наступної миті він рвучко сахнувся від неї, звів руку і, наче руків’ям меча, вдарив гетеру в щелепу. Ясінтра перевернулася, але тягар його тіла притискав її до ложа. Тоді Геракл підвівся більше і штовхнув її. Дівчина покотилася, наче оббілувана теляча туша, і впала на підлогу з дивним, загадково м’яким стуком. Натомість довгий і гострий ніж, який вона тримала, вдарився з металічним дзенькотом, недоречним серед стількох глухих звуків. Утомлений та ошелешений, Геракл зліз із ложа, підняв Ясінтру за волосся, поволік до найближчої стіни й ударив об неї головою.

Саме тоді до нього повернулася здатність мислити, і перша його думка була: «Вона не заподіяла мені шкоди. Вона могла встромити цей кинджал у мене, але не встромила». Попри це, гнів не вщух. Він знову смикнув гетеру за кучеряве волосся; голова зі стуком ударилася об саманну стіну.

– Що ще, крім убити мене, ти мала скоїти? – хрипко запитав розгадник.

Коли гетера заговорила, дві червоні струминки-оздоби витекли з її носа і спустилися вниз, оминаючи пухкі губи.

– Мені не веліли тебе вбивати. Я могла б це зробити, якби хотіла. Мені сказали тільки, щоб я, не завдавши шкоди, торкнулася кинджалом твого тіла тої миті, коли ти сягнеш вершини насолоди, не раніше й не пізніше.

Геракл тримав її за волосся. Обоє важко дихали. Її голі груди приплющилися до його туніки. Трусячись від люті, розгадник поміняв руку: узявши її за волосся лівою, він здійняв праву і двічі навідліг ударив по обличчю. Коли він спинився, дівчина лише облизала розбиті губи й поглянула на нього, не виявляючи ні болю, ні переляку.

– Високих чоловіків, що розмовляли з афінським акцентом, ніколи не було, чи не так? – запитав Геракл.

– Ні, вони були, – відказала Ясінтра. – Але мали на обличчях маски. Уперше вони мені погрожували після Трамахової смерті. Після вашої розмови зі мною вони повернулися. Їхні погрози були жахливі. Мені детально розповіли, що робити: я мала сказати тобі, що мені погрожував Менехм. Мала прийти до тебе й попросити прихистку. Звабити, щоб ти пізнав насолоду зі мною, – Геракл знову здійняв праву руку. Вона сказала. – Ти можеш забити мене до смерті. Я не боюся померти, розгаднику.

– Але боїшся їх, – пробурмотів Геракл, так і не вдаривши.

– Вони дуже могутні, – Ясінтра посміхнулася розсіченими губами. – Ти навіть не уявляєш, що вони погрожували зробити зі мною, якщо я не підкорюся. Часом смерть приносить полегкість, але вони обіцяють не смерть, а нескінченний біль. Вони будь-кого швидко переконають. Ні ти, ні твій товариш не маєте проти них ні найменшого шансу.

– Ти так кажеш, бо тобі веліли це сказати?

– Ні, я сама це знаю.

– Як ти з ними зв’язуєшся? Де їх знайти?

– Вони самі знаходять тебе.

– Вони приходили сюди?

– Так, – відказала Ясінтра, і Геракл помітив, що вона завагалася. Пильно стежачи за кожним її рухом, він змусив її притиснутися спиною до стіни і, наче ніж, уп’яв їй у плече лівий лікоть.*

__________

^{* Чому три ейдетичні слова (я їх підкреслив) знову з’являються? Адже небезпека для Геракла, схоже, минула… Що відбувається?}

¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯

Ясінтра додала:

– Насправді вони й зараз тут.

– Тут? Що ти маєш на увазі?**

__________

^{** Я зрозумів! Геракле, стережися – за СПИНОЮ!!!}

¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯

Ясінтра мовчала. Вона водила очима по кімнаті, немовби хотіла охопити її всю поглядом. Відтак промовила з дивною неквапливістю:

– Мені також наказали, щоб… після того, як ти пізнаєш насолоду, я забалакала тебе… і відвернула увагу…

Геракл помітив швидкий рух її очей.***

__________

^{*** ОБЕРНИСЯ!!!}

¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯

Раптом він неначе почув якийсь внутрішній голос, що кричав йому: «Обернися». Розгадник обернувся саме вчасно.

Права рука постаті в масці й важкому чорному плащі саме завершувала описувати безгучне і смертоносне півколо, але несподівана перешкода – Гераклова рука – змінила траєкторію удару, і лезо, не завдавши шкоди, лише розітнуло повітря. Перш ніж нападник завдав нового удару, розгадник устиг обернутися і схопити його за правий зап’ясток. Вони почали боротися. Геракл глянув на обличчя противника і враз відчув, що сили його полишають, бо ж він одразу впізнав цю безлику маску зі штучними, неприродними рисами й темний неспокій, що сочився зі симетричних отворів для очей, які зараз блискали ненавистю. Понсіка скористалася цим миттєвим замішанням і наблизила вістря кинджала до м’якої плоті його горла. Геракл заточився, позадкував і вдарився спиною об стінку. Насилу змусивши себе мислити, він усвідомив краєм думки (подібно до того, як дивляться краєм ока), що принаймні Ясінтра ніби не нападає на нього, хоч він і не знав, що вона зараз робить. Отже, Геракл мав справу лише з одним ворогом, жінкою (хоч і дуже сильною, у чому він щойно пересвідчився). Щоб зібрати силу в правій руці, розгадник вирішив ризикнути й дозволити прегострому лезу наблизитися до себе ще трохи. Потому здійняв кулак і чимдуж вгатив у маску. Почувся стогін, далекий, наче з глибокого колодязя. Геракл ударив іще раз. Знову стогін, але не більше. Ба гірше: зосередившись на своїй правиці, він забув про кинджал, що дедалі скорочував ту крихітну відстань, яка відділяла вістря від живчика, що пульсував на Геракловій шиї, від незахищеного розгалуззя вен і тремтячих, піддатливих м’язів. Тоді він припинив бити маску, а натомість зробив те, що, без сумніву, здивувало його несамовиту противницю, – простягнув пальці і став лагідно пестити контури маски, проводячи по пагорку носа, виступам вилиць… наче сліпий, що прагне впізнати на дотик обличчя давнього друга.

Понсіка запізно збагнула його намір.

В очні отвори маски без попередження ввігналися два товсті тарани, два величезні стрижні й без спротиву занурилися в химерну слизоту, захищену тонкою шкіркою. Вістря кинджала одразу ж відсмикнулося від Гераклового горла, а під безвиразною личиною щось вереснуло й заголосило. Розгадник витягнув вологі до половини пальці та відступив. Понсіка завила. Маска далі зберігала незворушний, байдужий вираз. Рабиня позадкувала. Утратила рівновагу.

Коли вона впала додолу, Геракл кинувся на неї.

Йому ледве-ледве вдалося стримати майже непереборний порив скористатися її кинджалом. Натомість він роззброїв її і босими ногами став бити у вразливі місця, які вона через сліпоту не могла захистити. Геракл бив п’яткою, і йому здавалося, ніби він топче якусь велетенську комаху.

Скінчивши, задиханий і приголомшений, Геракл помітив, що Ясінтра, гола й нерухома, далі стоїть біля стіни, там, де він її лишив; схоже, вона тільки трохи обтерла кров із обличчя. Геракл майже пошкодував, що вона не напала на нього теж: він охоче поєднав би один шал з іншим, одну бійку продовжив іншою і завдавав би удару за ударом без кінця. Тепер ламати, трощити, нищити йому лишалося хіба що повітря та предмети довкола. Коли голос повернувся до нього, Геракл запитав:

– Коли вони її завербували?

– Не знаю. Коли мене відправили сюди, то сказали слухатися її вказівок. Вона не розмовляє, але її жести легко зрозуміти. А накази мені вже були відомі.

– Священні містерії, – презирливо пробурмотів Геракл. Ясінтра глянула на нього, не зрозумівши. – Понсіка сказала мені, що втаємничена у Священні містерії, як і Менехм. Обоє брехали.

– Може, й ні, – усміхнулася танцівниця, – вони ж не сказали тобі, яким Священним містеріям поклоняються.

Геракл, звівши брову, глянув на неї, а тоді сказав:

– Іди геть. Забирайся звідси.

Гетера підібрала з підлоги пеплос і пояс, після чого покірно рушила до виходу. На порозі вона обернулася.

– Убити тебе мала твоя рабиня, а не я. Вони все роблять по-своєму, розгаднику. Ні тобі, ні будь-кому іншому їх не збагнути. Саме тому вони такі небезпечні.

– Забирайся, – повторив він, важко відсапуючи, мало не задихаючись.

Гетера, однак, іще сказала йому:

– Тікай з Міста, Геракле. Ти не проживеш довше, ніж до світанку.

Коли Ясінтра пішла, Геракл нарешті дозволив утомі взяти над собою гору: він прихилився до стіни та потер очі. Йому треба було віднайти спокій у думках, почистити знаряддя ментальної праці й почати заново, без хвилювання…

Його сполохав якийсь шум. Понсіка, лежачи на підлозі, силкувалася звестися. Вона перевернулася набік, із маски крізь очні отвори двома густими струменями юшила кров. Вигляд цього білого фальшивого обличчя, посмугованого двома червоними лініями, був моторошний. «Це неможливо, – подумав Геракл. – Я зламав їй кілька ребер. Вона має конати в муках. Як їй вдається ще рухатися?» Він пригадав оповідь про безжальних самохідних істот, яких змайстрував мудрий Дедал; рухи Понсіки наводили на думку про зіпсований механізм: вона спиралася на руку, підводилася, знову падала, знову підводилася, наче в калікуватій пантомімі. Нарешті, мабуть зрозумівши, що її зусилля марні, вона схопила кинджал і з безстрашною затятістю поповзла до Геракла. Її очі вивергали два рівнобіжні потоки рідини.

– Чому ти мене так ненавидиш, Понсіко? – запитав Геракл.

Він побачив, як рабиня зупинилася біля його ніг. Повітря клекотіло у неї в грудях, коли вона здійняла тремтячий кинджал у погрозливому безпорадному жесті. Але сили зрадили її, і ніж, гучно брязнувши, упав на підлогу. Тоді з її рота вихопився глибокий віддих, що наприкінці перетворився на люте гарчання, і Понсіка знерухоміла, хоча навіть її дихання, здавалося, було виповнене шаленим гнівом, немовби вона відмовлялася здаватися, доки не виконає свого завдання. Геракл зачудовано спостерігав за нею. Нарешті він обережно, наче мисливець, не впевнений у смерті впольованої здобичі, підійшов до неї. Перш ніж покінчити з нею, розгадник хотів збагнути її мотиви. Він нахилився і зняв з її обличчя маску. Поглянув на плетиво шрамів і щойно знищені очі. Рабиня хапала ротом повітря, як риба на суходолі.

– Коли, Понсіко? Коли ти почала ненавидіти мене?

Запитувати про це було однаково, що запитувати, коли вона вирішила стати людиною, вільною жінкою, бо йому раптом спало на думку, що ненависть, наче повеління могутнього владаря, у певному розумінні звільнило її від рабства. Геракл пригадав той день, коли побачив її на невільницькому ринку – самотню, адже інших покупців вона не надто цікавила; пригадав усі роки сумлінної праці, її безгучні жести, слухняність і покірливу згоду, коли він попросив (чи наказав?) носити маску… У цьому всьому він не знаходив жодного натяку, жодного підозрілого випадку, який щось пояснив би.

– Понсіко, – прошепотів він їй на вухо, – скажи мені чому. Ти ж можеш іще рухати руками…

Рабиня важко дихала. Її понівечене обличчя з очима, що скидалися на пташат або гадюченят, розчавлених ще в шкаралупі, було потворне. Але Гераклові йшлося не про вигляд Понсіки, а про її відповідь. Він боявся, що рабиня помре, так і не відповівши. Розгадник поглянув на її ліву руку, яка шкребла підлогу, але слів не було. Він перевів погляд на праву, яка вже покинула кинджал. Слів не було.

Серед цієї жахливої тиші Геракл подумав: «Коли ж це сталося? Коли тобі дали свободу чи коли ти сама її знайшла? Можливо, ти справді, як багато хто, ходила до Елевсіна й зустріла їх…» Він нахилився нижче та відчув її запах – той самий, який ішов від мертвих Евмарха й Анфіса. Але не від Евнея. «Звісно, – сказав Геракл сам до себе, – від Евнея тхнуло вином».

Раптом він почув удари серця. Свого? Її? Мабуть, її, адже Понсіка помирала. «Вона страждає від жахливого болю, але, схоже, їй байдуже». Розгадник відійшов далі, щоб не чути цього серцебиття. Спогад про його нав’язливий кошмар наринув на нього, але цього разу він вчепився за його пригнічену свідомість, наче неспання було тим світлом, якого бракувало, щоб розігнати ту густу темряву. Геракл знову побачив вирване серце, руку, яка його стискала; роздивився воїна й нарешті виразно почув його слова.

І тоді він пригадав те, що забув, – ту дрібну деталь, про яку сон криком кричав йому від самого початку.

Хоча агонія Понсіки тривала ще довго, Геракл нерухомо стояв над її тілом, дивлячись у нікуди. Коли вона померла, надворі вже народився новий день, і сонячне проміння перетинало тьмяну спальню.

Але Геракл і далі не рухався.*

__________

^{* Геракле Понторе, я врятував тобі життя, старий друже! Це неймовірно, але здається, я таки врятував тобі життя! Я плачу на саму лише думку, що це справді так. Перекладаючи, я записав власний крик, і ти його почув. Авжеж, хтось може подумати, ніби я попередньо прочитав оригінал, а вже потім, працюючи над перекладом, написав свою осторогу за рядок до того, як це слово зринуло в тексті, але присягаюся, що я цього не робив. Принаймні свідомо не робив… Що ж ти пригадав щойно? Чому я цього не пригадую? Я мав би знати те, що й ти, але…}

^{Я мав важливу розмову зі своїм тюремником, який щойно пішов. З’явився він, як завжди, несподівано, коли я писав попередній абзац. Мав на собі ту саму маску усміхненого чоловіка та чорний плащ. Він пройшовся моєю невеличкою камерою з кінця в кінець, повернувся, а тоді запитав:}

^{– Як справи?}

^{– Завершив переклад десятого розділу. Ейдезис вказує на Іпполітин пояс і на амазонок, жінок-войовниць. Але, – додав, – там також є я.}

^{– Справді?}

^{– Тобі це відомо краще, ніж будь-кому, – сказав я.}

^{Маска дивилася на мене з незмінною усмішкою.}

^{– Я вже казав тобі: я не додавав до твору жодного слова, – відповів він.}

^{Я глибоко зітхнув і переглянув свої примітки.}

^{– Коли Геракл кохається з танцівницею Ясінтрою, його тіло описано як «худе». Тимчасом як Геракл товстий, і читачеві це добре відомо.}

^{– І що з того?}

^{– Я худий.}

^{Його сміх, що пролунав з-за маски, видався силуваним. Закінчивши сміятися, тюремник сказав:}

^{– Тобі ж відомо, що «λεπτóς» у перекладі з грецької – це не лише «худий», а й «витончений». Кожен читач збагнув би, що в цьому місці йдеться радше про витончений розум Геракла Понтора, ніж про його статуру… Я пам’ятаю це речення. У буквальному перекладі воно звучить: «Витончений Геракл напружив своє тіло». Геракла тут названо «витонченим» за тим самим принципом, за яким Гомер характеризує Одіссея як «хитромудрого»… – він знову розсміявся. – Тобі, звісна річ, кортіло перекласти «λεπτóς» як «худий», і я можу собі уявити чому! Але не хвилюйся, ти не один такий: кожен читає те, що хоче прочитати. Слова – це лише поєднання знаків, які завжди підлаштовуються до наших смаків.}

^{Так само він зневажив і решту моїх начебто доказів: Геракл теж міг мати «глибокі залисини» на скронях, а згадка про «чорну» бороду – як у мене – замість «посрібленої сивиною», могла з’явитися через помилку переписувача. Шрам на лівій вилиці, пам’ятка про «бійку в дитинстві», – такий схожий на той, якого лишив мені шкільний товариш, – це, без сумніву «збіг», як і перстень на середньому пальці лівої руки.}

^{– Тисячі людей мають шрами й носять персні, – сказав він, – а ти просто захоплюєшся головним героєм і будь-що прагнеш бути схожим на нього… особливо в найцікавіші моменти. Цей егоцентризм притаманний усім читачам: ви гадаєте, буцімто текст написано з думкою про вас і, читаючи його, уявляєте кожну сцену по-своєму! – голос його зненацька став відповідати виразу на масці. – Либонь… либонь читаючи цей уривок, ти зазнав неабиякої втіхи, еге ж? Не дивися на мене так, це часто трапляється!}

^{Поки я ніяково мовчав, тюремник підійшов і прочитав примітку, яку я саме писав, поки він не перервав мене.}

^{– Що? Ти «врятував життя» головному героєві? – вигукнув він за моєю спиною недовірливим тоном. – Але ж і силу мають ейдетичні книжки!.. Дивно… твір написано так давно, а він досі так впливає на читача!}

^{Але його черговий вибух сміху різко урвався, коли я відказав:}

^{– А може, його написано не так давно.}

^{Я почув задоволення, завдавши удару у відповідь! Його непроникні очі якусь хвилю розглядали мене крізь отвори в масці, а тоді він буркнув:}

^{– Що ти маєш на увазі?}

^{– Монтал стверджує, що папірус, на якому написано цей розділ, пахне жінкою і має текстуру, ніби «м’якість дівочого перса поєдналася з твердістю біцепса атлета». Цей безглуздий опис по-своєму ейдетичний: він зображає «чоловіко-жінку» або «жінку-войовницю» – амазонку з «Іпполітиного пояса». Якщо поглянути на попередні розділи, то схожі приклади можна знайти в кожному описі папірусу…}

^{– І що з цього випливає?}

^{– Що Монталові вставки – частина тексту, – я усміхнувся, коли тюремник нічого не відповів. – Його скупі примітки не мають нічого до мовознавства, вони ейдетичні й посилюють образи з книжки. Мене завжди дивувало, що такий фахівець, як Монтал, не зауважив у «Печері ідей» ейдезису. Але тепер я збагнув: він знав про ейдезис і бавився з ним так само, як автор це робить власне у творі…}

^{– Бачу, що ти багато думав, – визнав тюремник. – Що ще ти збагнув?}

^{– Що «Печера ідей» у тій формі, у якій вона нам відома, – це фальшивий твір. Тепер я розумію, чому ніхто нічого не чув про неї… Ми маємо тільки Монталову редакцію, навіть не первопис. Водночас книжку написано, маючи на думці працю майбутнього перекладача, адже текст виповнений хитрощами й пастками, які міг розставити тільки інший перекладач такого самого або більшого хисту… Єдине пояснення, яке спадає мені на думку… це Монтал написав «Печеру ідей»!}

^{Маска нічого не відповіла. Я невблаганно мовив далі:}

^{– Первопис «Печери» не зник: Монталова редакція і є первопис!}

^{– Навіщо Монталові писати щось таке? – безпристрасним тоном запитав тюремник.}

^{– Бо він збожеволів, – відказав я. – Монтал був одержимий ейдетичними книжками: він гадав, що за їхньою допомогою можна довести платонівську теорію ідей і таким чином продемонструвати, що наш світ, життя та увесь всесвіт – раціональні й справедливі. Але йому це не вдалося. Тоді, збожеволівши, він сам написав ейдетичний твір, скориставшись своїм бездоганним знанням грецької мови та ейдезису. Твір, що мав бути призначений для його колег-перекладачів. Він немовби промовляв: «Дивіться! Ідеї існують! Вони тут! Ну ж бо, знайдіть лишень головний ключ!..»}

^{– Але Монтал не знав, у чому полягає головний ключ, – відказав тюремник. – Я замкнув його тут…}

^{Я пильно глянув у чорні отвори маски й промовив:}

^{– Годі вже брехати, Монтале…}

^{Навіть Геракл Понтор не сказав би краще!}

^{– Хай там як, – вів я далі, поки він мовчав, – ти діяв розумно. Імовірно, ти облаштував свою смерть, використавши якогось волоцюгу… Я волію думати, що ти знайшов його мертвим і передягнув у власне пошматоване вбрання, застосувавши ту саму хитрість, яку вигадав для вбивства Евнея… Опісля, офіційно «мертвий», ти почав діяти в тіні… Написав цей твір, маючи на думці його майбутній переклад. Потім, довідавшись, що переклад доручено мені, став за мною стежити. Додав кілька фальшивих сторінок, щоб заплутати мене, змусити запалитися одержимістю до цього тексту, бо ж, як ти сам казав, «ми не можемо бути одержимими чимось, не почуваючись водночас частиною цього». Урешті-решт ти викрав мене і ув’язнив тут… Може, це підвал у твоєму будинку… може, сховок, у якому ти мешкаєш відтоді, як інсценував власну смерть… Чого ти хочеш від мене? Та того самого, чого хотів завжди: довести існування Ідей! Якщо мені вдасться віднайти у твоїй книжці образи, які ти приховав, це означатиме, що ідеї існують незалежно від того, хто про них думає, хіба не так?}

^{Запала довжелезна мовчанка. Моє обличчя було такою самою усміхненою маскою, як і його. Нарешті він промовив, карбуючи кожне слово:}