Текст книги "Я – Демон лени, покоривший этот мир ради того, чтобы мне дали поспать"

Автор книги: А.Никл

сообщить о нарушении

Текущая страница: 13 (всего у книги 19 страниц)

^{** – Масаж!? Ти з глузду з’їхав???}

¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯

Вона простягла до нього руки.

– Облиш мене, – сказав Геракл.***

__________

^{*** – Забирайся геть! – вереснув я і скочив на рівні.}

¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯

– Я лише хотіла зробити тобі масаж, – грайливо промовила вона.

– Не треба. Облиш мене.****

__________

^{**** – Не чіпай мене!!! – здається, я крикнув це, але не певен.}

¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯

Ясінтра спинилася.

– Мені б хотілося зробити тобі щось приємне, – промурмотіла вона.

– Чому? – запитав Геракл.*****

__________

^{***** – Ти… ти геть божевільний… – жахнувся я.}

¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯

– Я в боргу перед тобою, – відказала гетера. – І хочу розплатитися.

– У цьому немає потреби.******

__________

^{****** – У боргу?.. Якому боргу?.. За переклад книжки?..}

¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯

– Я така ж самотня, як і ти. Але я можу ущасливити тебе, запевняю.

Геракл глянув на неї. Обличчя дівчини було безвиразне.

– Якщо хочеш ущасливити, облиш мене на самоті, – відказав він.*******

__________

^{******* – Випусти мене звідси, і я буду щасливий!}

¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯

Гетера зітхнула. Знову знизала плечима.

– Хочеш, може, їсти? Чи пити? – запитала вона.

– Ні, нічого не хочу.********

__________

^{******** – Так, хочу!!! Я голодний! Мене палить спрага!..}

¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯

Ясінтра обернулася й рушила до виходу, але на порозі спинилася.

– Поклич мене, якщо чогось потребуватимеш, – сказала вона.

– Покличу. Але зараз іди.*

__________

^{* – Зажди, будь ласка, не йди!.. – раптом перелякався я.}

¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯

– Лише поклич мене, і я прийду.

– Та йди вже!**

__________

^{** – НЕ ЙДИ!!!..}

¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯

Двері зачинилися. Приміщення знову поринуло в темряву.***

__________

^{*** – Ні!!! – закричав я і заридав.}

^{Тепер, трохи заспокоївшись, я запитую себе, що мав на меті досягнути цією безглуздою пантомімою мій полонитель. Показати, що досконало знає твір? Натякнути, що йому повсякчас відомо, який саме уривок я перекладаю?.. Єдине, у чому я певен, – о грецькі боги, поможіть мені! – це те, що потрапив до рук якомусь старому безумцеві!}

¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯

9

Оскільки Менехма, сина Лака, із дему Харисій звинувачено у «злочинах крові» – або ж «злочинах плоті», як воліли казати деякі, – його судили на Ареєвому пагорбі, в Ареопазі – одній із найшанованіших установ Міста. Колись на її мармурових плитах готувалися важливі й урочисті рішення минулих урядів, але після реформ Солона та Клісфена повноваження Ареопагу були обмежені тільки сферою судочинства, а саме – процесів, які стосувалися умисних убивств; вироком у таких справах могла бути смертна кара, позбавлення прав або остракізм. Тим-то жодного афінянина не тішив вид розміщених ярусами білих лав, суворих колон і високого помосту, на якому засідали архонти перед круглою, як таця, курильницею – у ній на пошану Афіни чаділо пахуче зілля, запах якого – як стверджували знавці – дещо скидався на запах смаженої людської плоті. Утім, іноді коштом якогось поважного обвинуваченого тут справляли невеликі учти.

Суд над Менехмом, сином Лака, із дему Харисій збудив велику цікавість не так через особу обвинуваченого, як через благородне походження жертв і жорстокість убивств, бо ж Менехм був лише одним із багатьох послідовників Фідія і Праксітеля, які жили з того, що продавали свої роботи заможним любителям мистецтва, наче різник – м’ясо.

Невдовзі після того, як оповісник лунко виголосив справу, на історичних лавах не лишилося вільного місця: переважну більшість зголоднілої до видовищ публіки становили метеки й афіняни, що належали до цеху скульпторів і керамістів, а також поети та військовики, але не бракувало і звичайних глядьків.

Очі у всіх зробилися великі як тарелі, і здійнявся схвальний гомін, коли воїни привели обвинуваченого зі зв’язаними руками, сухотілого, однак міцного й жилавого. Менехм, син Лака, із дему Харисій ішов, випроставши плечі й високо здійнявши голову, приправлену пасмами сивого волосся, немовби очікував не на вирок, а на військову нагороду. Він незворушно вислухав соковитий перелік своїх злодійств і, скориставшись правом, промовчав, коли архонт-промовець запитав, чи хоче він висловитися щодо висунутих йому звинувачень. Ти маєш що сказати, Менехме? Жодної відповіді: ні так, ні ні. Випнувши груди, він стояв гордовито, наче фазан. Що він задумав? Оголосить себе невинним? Чи визнає вину? Чи, може, він ховає якусь жахливу таємницю, яку збирається виявити аж наприкінці?

Низкою потяглися свідки. На початку Менехмові сусіди присмачили розгляд справи розповіддю про юнаків, переважно волоцюг або рабів, які вчащали до майстерні під приводом позування для скульптур. Розказано про нічне заласся обвинуваченого: пряні вигуки, солодкаві стогони, кисло-солодкий запах оргій, щодня п’ять-шість оголених і білих, наче вершкові тістечка, ефебів. У багатьох після таких розповідей загурчало в шлунку. Потім кілька поетів стверджували, що Менехм – добрий громадянин і чудовий драматург і що він докладає всіх сил, щоб відновити старовинний рецепт афінського театру, але це були такі самі нездари, як і той, кого вони вихваляли, тож архонти не взяли до уваги їхні свідчення.

Далі перейшли до неапетитних подробиць убивств: наголошено на численних кривавих ранах, пошинкованій плоті, розсяклих нутрощах, безглуздо скалічених тілах. Дав свідчення начальник прикордонної варти, що знайшла Трамаха; висловилися астиноми, які натрапили на Евнея та Анфіса. Запитання розмотувалися, наче кишки, намагаючись загнуздати свідчення; уява присмачувала розповіді, додаючи до трупа шматки ніг, облич, рук, язиків, спин і животів. Опівдні, у зеніті палючої влади румаків Сонця, на поміст нарешті піднялася темна постать Діагора, сина Хампсака, з дему Медонт. Запала щира тиша: усі з пожадливою нетерпеливістю чекали на свідчення того, хто перший звинуватив Менехма. Діагор, син Хампсака, з дему Медонт не розчарував їх: він відповідав твердо, слова вимовляв чітко й бездоганно, факти викладав чесно, оцінював їх розважливо. Закінчив він дещо засуворо, лишивши гіркуватий післясмак, але загалом виступив цілком задовільно. Говорячи, він дивився не на лави, де сиділи Платон та деякі інші його колеги, а на архонтів, хоча ті, здавалося, не звертали ані найменшої уваги на його слова, наче мали вже готовий присуд і Діагорові свідчення потрібні були тільки для того, щоб пробудити апетит.

Коли голод почав збурювати плоть, архонт-басилевс вирішив, що свідчень уже досить. Його чисті блакитні очі звернулися до обвинуваченого з увічливо-байдужим, наче в коня, виразом:

– Менехме, сину Лака, із дему Харисій, суд надає тобі право висловитися на свій захист, якщо ти того бажаєш.

Урочистий круг Ареопагу з його колонами, пахучою курильницею і помостом ураз стиснувся в одну точку, до якої глядачі спрямували свої невситимі погляди: глевке скульпторове обличчя, його темна плоть, покраяна немовби на порції зморшками зрілості, моргливі очі, голова, притрушена цукровою пудрою сивини.

У пожадливій тиші, неначе під час обряду узливання перед бенкетом, Менехм, син Лака, із дему Харисій поволі розтулив рот і провів кінчиком язика по зашерхлих губах.

І всміхнувся.*

__________

^{* І глядачі з’їли його. Опис суду над Менехмом набирає вигляду ейдетичного бенкету, на якому скульптор – це головна страва. Ще не знаю напевне, на який Гераклів подвиг натякає автор, але вже здогадуюся. У будь-якому разі, цей ейдезис видається таким смачним, що мені вже котиться слинка.}

¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯

Зуби, палюче дихання – це був рот жінки. Він знав, що рот може вкусити, з’їсти, пожерти, але тої миті йому важило інше – серце, що билося в руці невідомого. Він не зважав ані на повільне просування губ самиці (бо йшлося радше про самицю, ніж про жінку), ані на холоднуваті дотики її зубів, що мандрували його шкірою. Почасти тому (тільки почасти), що ці пестощі були йому приємні. Але серце… тріпотлива волога плоть, яку стискали дужі пальці… Потрібно було з’ясувати, що ховається там далі, кому належить та густа тінь, що чигала на межі його видива. Бо ж рука не висіла в повітрі сама собою, тепер він це знав. Рука належала постаті, яка показувалася й ховалась, наче місяць, що прибуває та убуває. Ще трішки, і він побачить її… він уже майже розрізняв плече… Віддалік якийсь воїн чи то наказував, чи то пояснював, чи то просто щось промовляв. Його голос видавався знайомим, але слів не було чути. А вони ж були такі важливі! І ще одне його турбувало: від польоту трохи тиснуло в грудях. Треба запам’ятати це на майбутнє. Так, тиснуло в грудях, а в найчутливіших місцях осіла якась дивна млість. Летіти було приємно, попри рот, попри слабке покусування, попри напруження плоті…

Прокинувшись, він побачив тінь, що сиділа верхи на ньому, сахнувся і рвучко зіштовхнув її з себе. Йому пригадалося, що, за деякими віруваннями, нічний кошмар – це потвора з головою кобили й тілом жінки, яка вмощується голими сідницями на груди сплячому і нашіптує йому гіркі слова перед тим, як пожерти. Зчинилося сум’яття простирадл і напнутих тіл, переплелися ноги та стогони. Та темрява! Ох, та темрява!..

– Ні, ні, заспокойся.

– Що?.. Хто?..

– Заспокойся. То лише сон.

– Агесіхоро?

– Ні, ні…

Він затремтів. Відчув власне тіло, яке лежало горілиць на тому, що було його власним ложем, у кімнаті, що була (тепер він міг у цьому пересвідчитися) його власною спальнею. Усе було б як слід, якби не та розпашіла оголена плоть, що трусилася поруч, немов дужий нетерплячий жеребець. Розум запалив вогник свідомості в його голові і, позіхнувши, розпочав новий день, хоч трохи й схарапудився.

– Ясінтро? – здогадався він.

– Так.

Геракл сів на ложі, напружуючи м’язи живота, немовби щойно поїв, і протер очі.

– Що ти тут робиш?

Гетера не відповіла. Розгадник відчув, як вона ворухнулася біля нього, тепла й волога, наче її тіло стікало соками. Ложе запало в кількох місцях; Геракл відчув рух і мало не втратив рівноваги. Одразу ж пролунав приглушений стукіт і виразне ляпання босих ніг по долівці.

– Куди ти? – запитав він.

– Запалю світло. Ти не проти?

Геракл почув, як кремінь черкає об кресало. «Вона вже знає, де я лишаю на ніч світильник і де шукати трут», – зауважив він подумки й відклав цей факт на якусь поличку своєї великої і багатої мисленнєвої бібліотеки. По якійсь хвилі перед його очима постала Ясінтра, половина її тіла – неначе змащена медом у світлі каганця. Геракл завагався щодо того, чи можна було назвати її «оголеною». Власне кажучи, він ще ніколи не бачив жінки аж такої голої: без косметики, без прикрас, без захисту зачіски; вона була позбавлена навіть крихкої, але дієвої туніки сорому. Цілковито гола. «Сира, – спало йому на думку, – наче звичайний шматок м’яса, кинутий на підлогу».

– Пробач мені, прошу тебе, – мовила Ясінтра. У її хлопчачому голосі не чути було ані найменшого натяку на те, що її справді непокоїть, пробачить він їй чи ні. – Я почула зі своєї кімнати, що ти стогнеш. Мені здалося, ти страждаєш. Я хотіла розбудити тебе.

– Це лише сон, – відказав Геракл. – Жахіття, яке навідує мене віднедавна.

– Через сни, що повторюються, з нами зазвичай розмовляють боги.

– Я в це не вірю. У цьому немає логіки. Сни неможливо витлумачити: це лише óбрази, що утворюються випадково.

Гетера нічого не відповіла.

Геракл хотів був покликати Понсіку, але пригадав, що рабиня напередодні попросила дозволу піти до Елевсіна на зібрання втаємничених у Священні містерії. Тож він був удома сам із гетерою.

– Хочеш умитися? – запитала вона. – Принести води?

– Не треба.

Ясінтра відразу ж несподівано запитала:

– Хто така Агесіхора?

Геракл, не розуміючи, глянув на неї. Відтак сказав:

– Я кликав її у сні?

– Так. І ще якусь Етіду. Ти гадав, що я – це вони.

– Агесіхора була моєю дружиною, – мовив Геракл. – Вона захворіла й померла багато років тому. Дітей ми не мали.

Він помовчав, а тоді додав тим самим повчальним тоном, немовби пояснював учениці нудну лекцію:

– Етіда – моя давня знайома… Дивно, що я згадував їх обох. Але, як я вже казав тобі, на мою думку, сни нічого не означають.

Запала мовчанка. Каганець, освітлюючи дівчину знизу, додавав деталей до її голизни: тремтлива збруя покривала її перса й лоно, а вуста, брови й повіки немовби облягала тоненька вуздечка. Якусь хвилю Геракл уважно розглядав її, прагнучи збагнути, що ще може критися за її формами, крім м’язів і крові. Як не схожа була ця гетера на його оплакану Агесіхору!

– Якщо ти нічого не хочеш, я піду, – промовила Ясінтра.

– Довго ще до світанку? – запитав він.

– Недовго. Ніч уже сіріє.

«Ніч уже сіріє, – подумки повторив Геракл. – Добре сказано як для гетери».

– Не гаси тоді світло, – попрохав він.

– Гаразд. Нехай боги дарують тобі спочинок.

Він подумав: «Учора вона сказала: “Я в боргу перед тобою”. Але чому вона намагається змусити мене прийняти таку плату? Невже я справді відчув її рот на… Чи це мені наснилося?»

– Ясінтро.

– Що.

Він не помітив у її голосі ані найменшого сліду жадання або надії, і це – о всежеруща чоловіча пиха! – його боляче вкололо. І його вкололо те, що це його вкололо. Дівчина просто спинилася і, обернувши голову, показала йому свій голий погляд, тимчасом як її губи вимовляли: «Що».

– Менехма затримали за вбивство ще одного ефеба. Сьогодні його судитимуть в Ареопазі. Тобі вже не треба його боятися, – сказав Геракл і, помовчавши, додав: – Я подумав, тобі слід знати.

– Так, – відповіла вона.

Двері, зачиняючись за гетерою, рипливо вторували їй.

Геракл провалявся в ліжку цілий ранок. По обіді він устав, одягнувся, глитнув цілу миску солодкого інжиру та вирішив піти прогулятися. Він навіть не поцікавився, чи Ясінтра досі у призначеній їй кімнатці для гостей, чи вже покинула будинок не попрощавшись: двері були зачинені, та й, у будь-якому разі, Геракл не боявся лишати її саму вдома, бо не вважав її ні за крадійку, ні, коли вже на те пішло, за лиху жінку. Він спокійно попрямував до агори і там, на майдані, зустрів кількох знайомих, а також багатьох незнайомців. Розгадник волів звернутися із запитаннями саме до других.

– Суд над скульптором? – перепитав чоловік зі смаженою на сонці шкірою і обличчям сатира, що підглядає за німфами. – Зевса ради! Ти хіба не знаєш? По всьому Місту лише про це й мови!

Геракл стенув плечима, неначе прохав вибачення за свою необізнаність. Чоловік, вишкіривши величезні зубиська, промовив:

– Скульптора присудили до Барафронської ями[64]64
  Барафрон (Баратрон) – місцевість у західній околиці Афін, де було глибоке провалля. Туди кидали живцем засуджених на смерть злочинців, пізніше – тіла страчених.


[Закрыть]. Він визнав себе винним.

– Визнав себе винним? – перепитав Геракл.

– Саме так.

– У всіх злочинах?

– Атож. У вбивстві трьох юнаків і старого педагога – як і звинувачував благородний Діагор. Він заявив перед усіма, усміхаючись: «Я винен!» – або щось на кшталт цього. Люди аж обімліли від його зухвальства, і не без причини!.. – обличчя сатира потемніло ще більше. – Клянуся Аполлоном, ями для цього мерзотника замало! Чи не вперше я згоден з тим, чого прагнуть жінки!

– А чого прагнуть жінки?

– Делегація дружин пританів звернулася до архонта з проханням, щоб Менехма перед стратою взяли на тортури…

– М’яса. Вони прагнуть м’яса, – озвався чоловік, з яким сатир балакав до того, як Геракл їх перервав: невисокої статури, але кремезний і плечистий, з легкою приправою світлого волосся й такої самої бороди.*

__________

^{* Часті метафори, пов’язані з їжею, а також із кіньми, становлять ейдетичний опис викрадення Діомедових коней, що, як відомо, харчувалися людським м’ясом і врешті-решт пожерли власного господаря. Не знаю, до якої міри «делегацію дружин пританів», що «прагнуть м’яса», можна ототожнювати з кобилами. Якщо ж це так, то тут ідеться про вкрай нешанобливе глузування.}

¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯

Сатир кивнув і знову продемонстрував свої кінські зуби.

– Бодай раз я таки б уволив їхню примху!.. Бідолашні, невинні ефеби!.. Як гадаєш… – обернувся він до Геракла, але побачив лише порожнє місце.

Розгадник простував, незграбно оминаючи людей, що правили теревені на майдані. Він почувався приголомшеним, у голові злегка паморочилося, немовби він довго спав і прокинувся в незнайомому місті. Але візничий його мозку досі міцно тримав віжки думок, що мчали навскач. Що ж сталося? Логіка в його розслідуванні кудись зникла. Чи, може, її ніколи там і не було, а тепер його помилка виходить на яв?

Геракл подумав про Менехма. Він уявив, як той лупцює Трамаха в лісі, а потім кидає його мертвого чи непритомного на пожертя звірам. Як убиває Евнея і чи то з хитрості, чи то зі страху шматує труп і передягає його, щоб приховати злочин. Як люто нівечить Анфісове тіло, а тоді, не вдовольнившись цим, береться за раба Евмарха, якого, вочевидь, захопив зненацька, коли той шпигував за ними. Геракл уявив, як скульптор стоїть на суді, усміхається й визнає себе винним в усіх убивствах: ось він я, Менехм з Харисію, і мушу зізнатися: я зробив усе можливе, щоб ви не спіймали мене, але тепер… тепер байдуже! Я винен. Я вбив Трамаха, Евнея, Анфіса та Евмарха й утік, щоб потім самому себе виказати. Виголошуйте свій присуд. Я винен.

Анфіс і Ясінтра вказували на Менехма… Навіть сам Менехм віддавав себе на смерть! Він, поза всяким сумнівом, збожеволів… А проте якщо це справді так, то стратився глузду він лише нещодавно. Скульптор не поводився як божевільний, коли обачливо домовлявся про зустріч із Трамахом у лісі, за Містом. Як і тоді, коли нашвидкуруч облаштовував Евнеєве буцімто самогубство. В обох випадках він діяв із винятковою хитрістю і був гідним суперником для розгадникового розуму, але тепер… Тепер, схоже, йому стало байдуже! Чому?

Геракловій ретельно розробленій теорії чогось бракувало. А краще сказати, бракувало… всього. Дивовижна будівля міркувань, бездоганна структура висновків, гармонійний каркас причиново-наслідкових зв’язків… Він помилявся, і помилявся від самого початку. А найбільшої муки розгадникові завдавала впевненість у тому, що він міркував правильно, не оминув жодної важливої деталі, дослідив кожну-кожнісіньку ниточку цієї загадки… У тому, власне, і крилося джерело тої гризоти, що мордувала його! Якщо він міркував правильно, чому тоді помилився? Невже його замовник Діагор мав рацію і справді існують ірраціональні істини?

Ця остання думка збентежила його значно сильніше за попередні. Геракл спинився і звів погляд на геометрично правильні будівлі Акрополя, що блискучо біліли на вершині пагорба під променями пообіднього сонця. Протягом якогось часу він роздивлявся диво Парфенону: струнку й точну анатомію мармуру, прекрасну досконалість форм. Це була данина цілого народу законам логіки. Невже можуть існувати істини, протилежні цій лаконічній і довершеній красі? Істини, що випромінюють власне світло, випадкові, неправильної форми, абсурдні? Істини, темні, як печери, раптові, наче блискавки, непіддатливі, як дикі коні? Істини, яких не розгледіти очима, не перетворити в писане слово чи образи? Які неможливо ні збагнути, ні висловити, ні перекласти, ні бодай відчути, окрім як через сон чи через божевілля? Холодна млість наринула на Геракла; він заточився посеред майдану, охоплений предивним почуттям очужілості, немовби людина, яка раптом збагнула, що більше не розуміє рідної мови. На якусь жахливу мить йому здалося, ніби його засудили на внутрішнє вигнання. Але потім він знову взяв у руки віжки своєї свідомості, піт висох на шкірі, серцебиття вщухло, і його грецька самість повернулась у форму його особистості – він знову був Геракл Понтор, розгадник таємниць.

Його увагу привернуло якесь заворушення на майдані. Одночасно кричали кілька чоловіків, але їхні голоси стихли, коли один із них видерся на якусь брилу й виголосив:

– Якщо Рада не хоче допомогти селянам, нам допоможе архонт!

– Що відбувається? – запитав Геракл старого чоловіка, що стояв поруч. Від чоловіка, вбраного у сірий одяг впереміш зі шкурами, тхнуло кіньми, а нечупарний вигляд доповнювало більмо на оці й нерівномірна відсутність кількох зубів.

– Що відбувається? – різко перепитав старий. – А те, що коли архонт не оборонить селян Аттики, то цього не зробить ніхто!

– Авжеж не афінський люд! – утрутився інший чоловік, не кращий на вигляд, але молодший.

– Вовки нападають на селян! – додав перший, уп’явши в Геракла своє єдине здорове око. – Цього місяця вже чотирьох роздерли!.. А варта нічого не робить!.. Ми прийшли до Міста, щоб поговорити з архонтом і просити в нього оборони!

– Один із загиблих – мій товариш… – приєднався до розмови третій селянин, сухорлявий, поїдений коростою. – Його звали Мопс. Це я знайшов тіло!.. Вовки вижерли йому серце!

Троє селян узялися кричати до нього, неначе вважали Геракла винним у всіх своїх бідах, але він їх уже не чув.

У його голові почало набирати форми щось невиразне – якась ідея.

І раптом Істина нарешті виявила себе. І його заполонив жах.*

__________

^{* Істина? А що таке Істина? Розкажи мені, о Геракле Понторе, розгаднику таємниць! Я втрачаю зір, витлумачуючи твої думки, намагаючись відшукати бодай якусь крихту істини, але не знаходжу нічого, крім ейдетичних образів, коней, які пожирають людське м’ясо, круторогих биків, бідолашної дівчини з лілією, що зникла багато сторінок тому, і перекладача, який то з’являється, то щезає, незбагненний і загадковий, як той божевільний, що ув’язнив мене тут. Ти, Геракле, принаймні щось виявив, а я… Що виявив я? Чому загинув Монтал? Чому мене викрали? Яка таємниця криється в цьому творі? Я не з’ясував нічого! Окрім того, що перекладаю, я лише плачу, сумую за свободою, думаю про їжу і… випорожнююся. Так, випорожнююся я вже як слід. Це мене підбадьорює.}

¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯

Незадовго перед тим, як запали сутінки, Діагор вирішив податися до Академії. Попри те, що навчання сьогодні скасували, він почував потребу вдатися до прихистку тихомирної певності любої школи, щоб віднайти там душевний спокій. А ще, бо знав: якщо лишиться в Місті, то приверне до себе безліч запитань і стільки ж порожніх коментарів, а цього йому зараз хотілося найменше. Щойно вирушивши в дорогу, філософ одразу зрадів зі свого рішення, адже настрій його поліпшився лише від того, що він покинув Афіни. Стояло чудове надвечір’я, теплінь спадала в міру того, як сідало зимове сонце, а пташки дарували Діагорові свій спів, не вимагаючи, щоб він спинявся їх слухати. Дійшовши до лісу, він набрав повні груди повітря й усміхнувся… попри все, що сталося.

Він не міг не думати про ту тяжку випробу, яку йому довелося пройти. Публіка поставилася співчутливо до його виступу, але що думає Платон та його товариші? Діагор не запитував їх. Власне кажучи, після суду він заледве перекинувся з ними кількома словами і поквапно пішов, не наважившись шукати відповіді навіть у їхніх очах. Та й навіщо? Глибоко в душі він знав, що думають ментори. Він відпустив віжки, і три юні жеребці понеслися безбач. Мало того – він, ні з ким не порадившись, найняв розгадника й ревно приховував результати його розслідування. Ба більше: він збрехав! Тяжко збезчестив шановану родину, щоб захистити Академію. Милостивий Зевсе! Як таке могло статися? Що змусило його безсоромно заявити, буцімто бідолашний Евней заподіяв тих ран сам собі? Пекуча згадка про цей наклеп пожирала його спокій.

Діставшись до білого портика з двома нішами й невідь-чиїми обличчями, Діагор спинився. «Не пройде той, хто не знає геометрії», – промовляв надпис, викарбований у камені. «Не пройде той, хто не любить Істини, – подумав Діагор, страждаючи від докорів сумління. – Не пройде той, хто ницо бреше і шкодить іншим своєю брехнею». Насмілиться він зайти чи відступить? Чи гідний він переступити цей поріг? Теплувата волога скотилася по його почервонілій щоці. Він заплющив очі і з люттю зціпив зуби, наче кінь, що закусує вудила після різкого посмику візника. «Ні, я не гідний», – подумав філософ.

Ураз він почув, як хтось його гукає:

– Діагоре, зажди!

То був Платон, що наближався до портика. Схоже, він усю дорогу йшов за Діагором. Очільник Академії великими кроками, мало не навскач, підійшов до ментора та обійняв його за плечі своєю кремезною рукою. Вони разом минули портик і пройшли до саду. Серед олив воронá кобила сперечалася із двома десятками зелених мух за огидні шматки м’яса.*

__________

^{* Тут ейдезис посилено цим безглуздим образом: кобила, що їсть гниле м’ясо, та ще й у садку Академії! На мене напав такий нестримний сміх, що врешті я аж перелякався і від страху засміявся знову. Я скинув аркуші на підлогу і, схопившись обіруч за живіт, реготав дедалі дужче, тимчасом як дзеркало в моїй голові показувало чоловіка середніх літ із чорним волоссям і залисинами на скронях, що рвав боки від сміху в наглухо зачиненій кімнаті у майже цілковитій темряві. Цей образ викликав у мене вже не сміх, а сльози. Наприкінці, щоправда, була дивна мить крайнього вияв упочуттів, коли обидві емоції злилися в одну. М’ясоїдна кобила у Платоновій Академії! Хіба ж це не смішно? І, звісна річ, ні Платон, ні Діагор її не бачать! У цьому ейдезисі є якась блюзнірська збоченість… Монтал пише: «Ця присутність тварини збентежує нас. Історичні джерела не містять жодної згадки про м’ясоїдних кобил в Академовому гаї. Помилка? Ще одна з тих багатьох, яких припустився Геродот?» Геродот!? Ви знущаєтеся?.. Але годі сміятися: кажуть, божевілля починається з нестримного реготу.}

¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯

– Закінчився суд? – відразу запитав Платон.

Діагор подумав, що той глузує над ним.

– Ти ж був серед глядачів і знаєш, що закінчився, – відказав він.

Платон розсміявся – стиха як на свою велетенську статуру, але цілком нормально як для звичайної людини.

– Я кажу про суд не над Менехмом, а над Діагором. То як, він закінчився?

Діагор зрозумів і захоплено подивувався такій проникливій метафорі. Він спробував усміхнутися й відповів:

– Гадаю, що так, Платоне, і, маю підозру, судді схиляються до засуду.

– Дарма. Їм не слід бути такими суворими. Ти вчинив те, що вважав правильним. Саме до цього й повинна прагнути розумна людина.

– Але я надто довго приховував те, що знав… і Анфіс заплатив за це життям. А Евнеєва родина ніколи мені не пробачить, що я своїм наклепом заплямував арете – чесноту їхнього сина…

Платон примружив великі сірі очі й промовив:

– Іноді зло несе з собою потрібне й корисне добро, Діагоре. Я переконаний, що Менехма не викрили б, якби він не скоїв цей останній жахливий злочин… Що ж до Евнея та його родини, то вони повернули собі арете і навіть піднеслися в очах людей, адже тепер стало відомо, що наш учень був не винуватець, а жертва.

Він замовк і випнув груди, немовби збирався закричати. Споглядаючи на безхмарне золотаве призахідне небо, він додав:

– А втім, це добре, що ти чуєш докори своєї душі, Діагоре, адже, урешті-решт, ти приховав правду і збрехав. Хоч ці вчинки й принесли корисні наслідки, але ж не забуваймо, що за своєю суттю вони лихі.

– Я знаю, Платоне. Саме тому я більше не вважаю себе гідним шукати Чесноту в цьому священному місці.

– Навпаки: тепер ти можеш шукати її успішніше за будь-кого з нас, адже знаєш нові шляхи, що провадять до неї. Помилка – це одна з форм мудрості, Діагоре. Хибні рішення – це суворі вчителі, які навчають нас не помилятися наступного разу. Застерегти від того, чого чинити не слід, – важливіше, ніж просто порадити, як діяти правильно. А хто краще розповість, чого чинити не слід, ніж той, хто, припустившись помилки, уже скуштував гіркого плоду наслідків свого вчинку?

Діагор спинився і втягнув у легені пахуче садове повітря. Він почувся спокійніше, і почуття провини вже менше дошкуляло йому, адже слова засновника Академії гоїли його душу, наче цілющий бальзам – болючі рани. Кобила за два кроки від нього, здавалося, вищирила в посмішці свої темні зуби і знову взялася хижо роздирати ними м’ясо.

Не знати чому менторові зненацька пригадалася лячна Менехмова посмішка, що викривила скульпторові губи, коли він на суді визнавав свою вину.*

__________

^{* Не знати чому, кажете? Мене знову пориває на сміх! Цілком очевидно, що ейдетичні образи раз по раз проникають до Діагорової свідомості (цікаво, що з Гераклом такого ніколи не відбувається – він бачить лише те, що бачать його очі). Таким чином «посмішка кобили» перетворюється у спогад про посмішку Менехма.}

¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯

З чистої цікавості, а також прагнучи змінити тему, Діагор запитав:

– Що може спонукати людину до таких учинків, які скоїв Менехм? Що опускає нас до рівня диких тварин, Платоне?

Кобила пирхнула, доїдаючи останні криваві шматки м’яса.

– Нас отуплюють пристрасті, – замислившись на хвилину, відказав Платон. – Чеснота вимагає зусилля, що на тривалому відтинку часу дає приємні й корисні результати, але пристрасті – це миттєві, раптові бажання; вони засліплюють нас, заважають думати розважливо… Ті, хто, як Менехм, віддається блискавичним утіхам, не розуміють, що чеснота – це значно триваліша й зисковніша насолода. Зло – це невігластво, звичайне, просте невігластво. Якби ми всі знали про переваги чесноти й уміли міркувати вчасно, ніхто з власної волі не вибрав би зло.

Кобила знову запирхала, розбризкуючи кров із зубів. Здавалося, вона регоче, відкопиливши червонясті варги.

– Іноді я думаю, Платоне, що зло глузує з нас, – замислено відказав Діагор. – У такі миті я втрачаю надію і починаю вірити, що зло нас подолає і насміється над нашими зусиллями, що наприкінці воно чекатиме на нас і останнє слово лишиться за ним…

«І-го-го! І-го-го!» – заіржала кобила.

– Що це за галас? – запитав Платон.

– Це дрізд. Ондечки, – показав Діагор.

«І-го-го! І-го-го!» – повторив дрізд і злинув у повітря.*

__________

^{* Ця метаморфоза ейдетичної кобили в реального дрозда (себто дрозда, що належить до реальності твору) підкреслює головне запитання цієї сцени: чи глузує зло з філософів? Не забувайте: дрізд – чорного кольору…}

¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯

Вони обмінялися ще кількома словами, а тоді розпрощались як друзі. Платон попрямував до свого скромного помешкання біля гімнасія, а Діагор – до будинку школи. Він почував задоволення й неспокій, як то траплялося завжди після розмови з Платоном. Ментор горів бажанням застосувати на практиці те, чого, як йому здавалося, він навчився. Завтра, думав Діагор, він почне життя заново. Цей досвід навчить його, що не слід занедбувати виховання жодного учня, не слід мовчати, коли потрібно говорити, навчить бути учневі не лише за повірника, а й за наставника і порадника… Трамах, Евней та Анфіс – це три його тяжкі помилки, яких він більше ніколи не припуститься!

Зайшовши у прохолодну сутінь передпокою, Діагор почув якийсь шум, що долинав із бібліотеки, і насупився.

Бібліотека Академії розміщувалася у залі з великими вікнами, до якої вів короткий коридор праворуч від головного входу. Зараз двері були відчинені – дивно, адже лекції начебто скасовано, а учні не мали звички присвячувати вільні дні вивченню текстів. Хіба що котрийсь із менторів…