Текст книги "Я – Демон лени, покоривший этот мир ради того, чтобы мне дали поспать"

Автор книги: А.Никл

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 19 страниц)

2*

__________

^{* «Поверхня папірусу слизька: пальці ковзають по ній, немов по змащеній олією. Центральна частина крихка на дотик і лущиться», – так описує Монтал аркуш папірусу, яким починається другий розділ. Може, його виготовили з волокон різних рослин?}

¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯

Рабині підготували тіло Трамаха, сина вдови Етіди, відповідно до звичаю: жахливі рвані рани натерли маззю з лекіфа[12]12
  Лекіф – давньогрецька посудина з вузькою шийкою і маленькою ніжкою. Зазвичай у лекіфах зберігали оливкову олію або мазі. У V ст. до н. е. їх також використовували як поховальний дар.


[Закрыть]; ковзаючи вправними пальцями по знівеченій шкірі, намастили її ароматичними оліями й пахощами; тіло вбрали у чисту одіж і загорнули в тонкий саван; обличчя лишили незатуленим і міцно підв’язали щелепу, щоб приховати моторошний позіх смерті; під ослизлий язик поклали обол – плату перевізникові Харону. Відтак тіло поклали ногами до дверей на встелене миртом і жасмином ложе – чування під наглядом невеличкої сірої постаті Гермеса-заступника мало тривати цілий день. Перед входом до саду стояв арданіон – амфора з очисною водою, що мала свідчити про трагедію і слугувати для очищення відвідувачів від дотику до невідомого. Опівдні вияви співчуття стали множитися, а наймані голосільниці завели хвилясте поспів’я. Пополудні зміїста вервечка жалібників простяглася вздовж усієї садової доріжки: кожен мовчки чекав у вогкій прохолоді дерев своєї черги, щоб зайти до будинку, пройти перед тілом і висловити співчуття родині. У ролі амфітріона[13]13
  Амфітріон – герой давньогрецької міфології, чоловік Алкмени, яка за його відсутності розділила ложе із Зевсом і зачала Геракла. Його ім’я використовується як синонім гостинного господаря. Щоправда, такого значення воно набрало значно пізніше, завдяки Мольєровому трактуванню образу Амфітріона в однойменній п’єсі.


[Закрыть] виступав Дамін із дема[14]14
  Дем – територіальний округ у Стародавній Аттиці.


[Закрыть] Клазобіон, Трамахів дядько. Він був чоловік заможний, володів човнами й срібними копальнями в Лавріоні, і його особа принаджувала багатьох. Утім, було кілька відвідувачів, що прийшли на згадку про Мерагра, Трамахового батька (що був засуджений і страчений за зраду демократії багато років тому) або з поваги до вдови Етіди, яка успадкувала чоловікову ганьбу.

Геракл Понтор прибув на заході сонця, адже вирішив узяти участь ще й у екфорі – похоронній ході, яка відбувалася завжди вночі. Поволі, як і належить у такому випадку, він зайшов у темний передпокій – вогкий і холодний, із повітрям, оліїстим від ароматичних мастей, – обійшов довкола тіла слідом за звивистим ланцюжком жалібників і мовчки обійняв Даміна й Етіду, закутану в чорний пеплос і хустку, що великим каптуром покривала їй голову. Ніхто не промовив ні слова. Його обійми були лише одні з багатьох. Серед гостей він побачив і тих, кого знав особисто, і тих, кого не знав. Тут були благородний Праксіной та його син, прекрасний Анфіс, що, як стверджували, був одним із найкращих Трамахових друзів; були там також Ісіфен та Ефіальт, два відомі торговці, які, поза сумнівом, прийшли через Даміна. Найбільше Геракла здивувала присутність Менехма, скульптора й поета, одягненого з притаманною йому неохайністю. Менехм дозволив собі порушити заведений порядок і стиха промовив кілька слів до Етіди. Крім того, Гераклові здалося, що біля виходу в холодній вільгості садка він помітив серед тих, хто ще не зайшов, кремезну постать філософа Платона, який, либонь, прибув на згадку про давню дружбу з Мерагром.

Похоронна хода, що вирушила до кладовища Панафінейською дорогою[15]15
  Панафінейська дорога – шлях із північного схилу Афін до житлових кварталів, яким проходила святкова процесія під час Панафінеїв – урочистостей на честь богині Афіни, головного свята Стародавніх Афін.


[Закрыть], видавалася якоюсь велетенською звивистою істотою. Попереду, у її голові, хиталися мари з тілом, що їх несли четверо рабів; за ними йшли найближчі родичі – Дамін, Етіда та Елея, – занурені в мовчазне горе; далі – гобоїсти, юнаки в чорних туніках, що чекали на початок ритуалу, щоб заграти; і нарешті – чотири голосільниці в білих пеплосах. Тулуб процесії складався з друзів і знайомих родини, що простували двома колонами.

Процесія вийшла з Міста через Дипілонську браму[16]16
  Дипілон (з давньогр. – «подвійні ворота») – брама в північно-західній частині Афін, від якої починався Священний шлях до Елевсіна. Мала вигляд коридору з двома воротами між зовнішніми і внутрішніми мурами.


[Закрыть] й рушила Священним шляхом[17]17
  Священний шлях – давня дорога з Афін до Елевсіна, якою проходила священна процесія під час щорічних Великих Елевсінських містерій – таємничих обрядів на честь богинь родючості Деметри та Персефони.


[Закрыть] у вогкій і холодній нічній імлі, лишаючи вогні осель позаду. Кам’яні статуї і споруди Кераміку[18]18
  Керамік (також Дипілонський некрополь) – район у Стародавніх Афінах, розділений на дві частини Дипілонською брамою. Внутрішній Керамік був кварталом гончарів (звідси й походить слово «кераміка»), а зовнішній – міським кладовищем.


[Закрыть] неначе тремтіли й хвилювалися у світлі смолоскипів. То там, то інде з темряви виступали фігури богів і героїв, укриті м’якою оліїстою поволокою нічної роси, написи на високих стелах, оздоблених вигинистими силуетами, грубі обриси урн, обснованих в’юнистим плющем. Раби обережно поклали тіло на похоронне багаття. У повітрі ковзнули звивисті звуки гобоїв; голосільниці чітким, завченим рухом роздерли одежі й затягли холодний і хвилястий плач. Почалися узливання на пошану богів мертвих. Присутні трохи розійшлися, щоб поспостерігати за обрядом. Геракл став біля величезної статуї Персея: відтята голова Медузи, яку герой тримав за волосся зі змій, опинилася саме навпроти Понторового обличчя і немовби роздивлялася його неживими очима. Урешті поспів’я стихло, пролунали останні слова, і золотаві голови чотирьох смолоскипів нахилилися до стосу дров – звиваючись, здійнявся багатоголовий Вогонь, і його численні язики схвилювали холодне й вогке повітря Ночі*.

__________

^{* Схоже, головні елементи ейдезису в цьому розділі – це «холод» і «вогкість», а також певний рух, «звивистий» або «хвилястий», у всіляких варіаціях. Цілком можливо, що йдеться про море (греки полюбляють цей образ). Але до чого тоді означення «ослизлий» та «оліїстий», які теж часто трапляються? Рухаємося далі.}

¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯

Чоловік кілька разів постукав у двері. Йому ніхто не відповів, і він постукав знову. Хмари з кількома головами заворушилися в темному афінському небі.

Нарешті двері відчинилися, і в їхньому отворі показалася фігура, загорнута у довгий чорний саван, із білим обличчям без рис. Чоловік знітився, мало не злякався, зам’явся, а тоді промовив:

– Я хочу бачити Геракла Понтора, якого називають розгадником таємниць.

Фігура мовчки ковзнула назад у тінь, і чоловік, досі вагаючись, зайшов до будинку. Надворі час від часу лунав гуркіт грому.

Геракл Понтор сидів за столом у своєму невеличкому покої. Покинувши читати, він замислено споглядав звивистий шлях великої тріщини, яка бігла від стелі до середини передньої стіни, коли зненацька двері м’яко відчинилися й на порозі постала Понсіка.

– Хтось прийшов до мене, – промовив Геракл, читаючи злагоджені хвилясті жести тонких рук і рухливих пальців своєї рабині в масці. – Чоловік. Хоче мене бачити.

Обидві руки пурхали в повітрі одночасно, розмовляючи десятьма головами своїх пальців.

– Гаразд. Нехай проходить.

Чоловік був високий і худий. Він кутався у простенький вовняний плащ, укритий слизуватими лусочками нічної вологи. Його правильної форми голова блищала лисиною, а підборіддя оздоблювала акуратно підстрижена біла борода. Очі його були ясні, але зморшки довкола них виказували вік і втому. Коли мовчазна Понсіка пішла, гість, що доти не зводив із неї враженого погляду, звернувся до Геракла:

– То це правда – те, що говорять про тебе?

– А що про мене говорять?

– Що розгадники таємниць читають обличчя людей і зовнішній вигляд речей, наче папірус. Що вони знають мову облуди й уміють її тлумачити. Чи не тому твоя рабиня ховає обличчя під безликою маскою?

Геракл, який підвівся, щоб узяти миску з фруктами та кратер[19]19
  Кратер – давньогрецька посудина для змішування вина з водою.


[Закрыть] із вином, злегка всміхнувся й відказав:

– Бачить Зевс, не хотілося б мені руйнувати таку славу, але рабиня моя затуляє обличчя не задля свого спокою, а радше задля мого: малям її викрали лідійські розбійники і якось, під час однієї з численних нічних пиятик, вирішили розважитися – спалили їй обличчя й вирвали язичок… Пригощайся фруктами, якщо бажаєш… Схоже, один розбійник пошкодував її, а може, просто побачив нагоду заробити й узяв її до себе. Згодом він продав її як рабиню для хатніх робіт. Я купив її на ринку два роки тому. Вона мені подобається: мовчазна, як кішка, і старанна, як собака, але я волію не бачити її понищеного обличчя…

– Розумію, – мовив чоловік. – Тобі шкода її…

– О ні, річ не в тому, – відповів Геракл. – Її лице відвертає мою увагу. Мої очі надто часто спокушаються складністю того, що бачать. Ось, наприклад, перед твоїм приходом я поринув у думки, розглядаючи он ту цікаву тріщину на стіні, її шлях і розгалуження, її початок… Так от: лице моєї рабині – це нескінченний закручений вузол із тріщин, повсякчасна загадка для мого ненаситного погляду. Тим-то я й вирішив приховати її обличчя й звелів носити цю безлику маску. Мені подобається, коли мене оточують прості речі: прямокутник столу, кола чаш – прості геометричні форми. Робота ж моя, навпаки, полягає в тому, щоб розгадувати складне. Але ж, прошу тебе, влаштовуйся на ложі… Ось у мисці свіжі фрукти… Покуштуй солодкий інжир. Я страшенно люблю інжир, а ти? Можу ще запропонувати тобі чашу нерозведеного вина…

Чоловік, що слухав спокійні Гераклові слова з дедалі більшим здивуванням, поволі опустився на ложе. Його лиса голова відкидала на стіну ідеально круглу тінь у світлі маленького каганця, що стояв на столі. Тінь від Гераклової голови – конус із широкою основою і коротким жмутиком волосся, що сріблилося на маківці, – сягала аж до стелі.

– Дякую. Наразі не хочу, – відказав гість.

Геракл стенув плечима, відгорнув зі столу кілька сувоїв папірусу, підсунув до себе миску з фруктами, сів і взяв інжирину.

– Чим я можу тобі допомогти? – люб’язно запитав він.

Удалині пролунав різкий гуркіт грому. Помовчавши, гість відповів:

– Правду кажучи, я не знаю. Подейкують, що ти розгадуєш таємничі загадки. Я прийшов запропонувати тобі таку.

– Покажи мені її, – сказав Геракл.

– Тобто?

– Покажи мені твою загадку. Я розгадую лише ті таємниці, які можу бачити. Це текст? Якась річ?

Гість знову прибрав здивованого вигляду – насуплене чоло, ледь розтулені губи, тимчасом як Геракл акуратно відкусував головку інжирини*.

__________

^{* Я перекладаю буквально – «головка інжирини», хоча не зовсім розумію, що мав на увазі невідомий автор. Можливо, йдеться про найгрубшу і найм’ясовитішу частину плоду, однак це може стосуватися й тої частини, що біля хвостика. Може бути й таке, що цей вислів – лише авторський спосіб виділити слово «голова», яке, схоже, набуває дедалі більшого ейдетичного значення.}

¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯

– Ні, це не текст і не річ, – поволі відказав чоловік. – Загадка, з якою я прийшов до тебе, про те, що колись було, але тепер його вже нема. Це спогад. Або ж ідея спогаду.

– Як же ти хочеш, щоб я розгадав таку загадку? – усміхнувся Геракл. – Я тлумачу лише те, що можуть прочитати мої очі. За межі слів я не виходжу…

Гість пильно, немовби з викликом, поглянув на нього.

– За словами завжди криються ідеї, хоч їх і не видно, – промовив він. – І лише вони важать**, – куляста тінь опустилася, коли чоловік нахилив голову. – Принаймні ми віримо в незалежне існування Ідей. Але мені, мабуть, варто назватися: я Діагор з дему Медонт, викладаю філософію та геометрію у школі в Академовому гаю. Ну знаєш… тій, що її іменують Академією[20]20
  Платон заснував школу у священному гаї, де за переказами була могила давньогрецького героя Академа. Гай і місцевість на честь героя називали Академією, і ця назва поширилася на школу.


[Закрыть]. Нею керує Платон.

__________

^{** Незалежно від їхнього значення в розмові двох героїв твору, фрази «За словами завжди криються ідеї…» і «лише вони важать» мені видаються повідомленням від автора, яким він прагне підкреслити наявність ейдезису. Монтал, схоже, як завжди, нічого не помітив.}

¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯

Геракл кивнув.

– Я чув про Академію і трохи знаю Платона, – сказав він. – Хоча, мушу визнати, останнім часом рідко його бачу…

– Не дивно, – відповів Діагор. – Він дуже зайнятий: пише нову книжку своїх «Діалогів», про ідеальну державу. Але я прийшов поговорити не про нього, а про… про одного з моїх учнів – Трамаха, сина вдови Етіди, юнака, якого кілька днів тому загризли вовки… Тобі відомо, про кого йдеться?

Вираз Гераклового м’ясистого обличчя, тьмяно освітленого каганцем, не змінився. «Отже, Трамах навчався в Академії, – подумав він. – Саме тому Платон прийшов висловити співчуття Етіді». Він знову кивнув і сказав:

– Я знаю його родину, але мені не було відомо, що Трамах навчався в Академії…

– Навчався, – підтвердив Діагор. – І був здібним учнем.

Геракл сплів головки своїх товстих пальців і запитав:

– І та загадка, з якою ти прийшов до мене, пов’язана з ним?

– Безпосередньо, – відказав філософ.

Геракл на якусь хвилю замислився, а тоді махнув рукою.

– Гаразд. Розкажи мені якнайкраще, а тоді подивимося.

Порожній погляд Діагора з Медонту прикипів до обрисів гостроверхої голівки вогника, що палахкотів на кінці ґнота, а з філософових уст тим часом злущувалися слова:

– Я був його головним ментором і пишався ним. Трамах володів усіма тими благородними чеснотами, що їх Платон вимагає від учнів, які прагнуть стати мудрими хранителями міста: він був таким вродливим, яким може бути лише той, кого благословили боги; умів розумно вести дискусію, а запитання його завжди бути посутні; поведінка його була зразкова, дух бринів у гармонії з музикою, а струнке тіло набуло бездоганної форми завдяки вправам у гімнасії[21]21
  Гімнасій – виховно-освітня установа у Стародавній Греції, де значна увага приділялася фізичній підготовці. Назва походить від давньогрецького слова «голий» через те, що вправи зазвичай виконували оголеними.


[Закрыть]… Трамах ось-ось мав дійти повноліття й умирав з нетерплячки послужити Афінам у війську. Хоч мене й брав жаль на думку, що він незабаром покине Академію – адже я високо його цінував, – та серце моє раділо, бо його душа знала все, чого я міг навчити, і була цілком готова пізнати життя…

Діагор замовк, не відриваючи погляду від спокійного коливання вогника. Відтак утомленим голосом мовив далі:

– А тоді, приблизно місяць тому, я став помічати, що діється щось дивне… Трамах видавався чимось стурбованим. На лекціях він був неуважним: прихилившись до найдальшої від дошки стіни, він здавався відстороненим від решти своїх товаришів, байдужим до лісу рук, що здіймалися, наче голови на довгих шиях, коли я запитував щось. Немовби знання перестало його цікавити… Спершу я не хотів надавати надмірного значення такій поведінці: у цьому віці, як тобі відомо, проблеми виникають часто, а зникають легко і швидко. Однак байдужість Трамахова не минала. Ба навіть посилювалася. Він раз по раз пропускав навчання, не з’являвся в гімнасії… Деякі його товариші також помітили цю переміну, але як пояснити її, не знали. Може, він занедужав? Я вирішив поговорити з ним наодинці… хоча далі вважав, що його проблема якась незначна… можливо, любовного характеру… ну, ти розумієш… це часто трапляється в такому віці… – Геракл здивувався, помітивши, що Діагор зашарівся, наче підліток. Філософ натужно ковтнув слину, а тоді повів далі: – Одного дня, у перерві між навчанням, я застав його самого в гаю біля статуї Сфінкса…

Юнак стояв серед дерев напрочуд тихо. Могло здатися, ніби він розглядає кам’яну голову жінки на лев’ячому тілі з орлиними крилами. Одначе хлопець уже тривалий час не рухався, сам схожий на статую, і це вказувало на те, що думками він десь далеко. Коли чоловік застав його, він стояв, ледь схиливши голову, руки опущені по боках, а п’ятки зведені докупи. Сутеніло, і надвечір’я було холодне, але хлопчина мав на собі тільки легку й коротку, як спартанські хітони, туніку, що маяла на вітрі, оголюючи білі руки та литки. Каштанові кучері були перев’язані стрічкою, а взутий він був у гарні шкіряні сандалії. Зацікавлений чоловік підійшов, і юнак, помітивши його, обернувся.

– А, учителю Діагоре. Ви тут…

Він рушив, збираючись іти геть, але чоловік озвав його:

– Стривай, Трамаху! Я саме хотів поговорити з тобою наодинці.

Юнак став, світячи голими плечима, а тоді спроквола обернувся. Чоловік помітив напруженість його донедавна м’яких рухів і, прагнучи виявити приязність, усміхнувся, щоб заспокоїти юнака.

– Ти не змерз? Прохолодно, а ти так легко вбраний…

– Я не відчуваю холоду, учителю Діагоре.

Чоловік лагідно погладив хвилястий обрис м’язистої лівиці учня.

– Ти певен? Твоя шкіра – як лід, мій хлопчику… і ти, здається, тремтиш.

Він підійшов іще ближче й, підохочений тою прихильністю, яку відчував до юнака, м’яким, майже материнським рухом відгорнув каштанові кучері йому з чола. Уже вкотре він замилувався вродою бездоганного обличчя, красою очей медової барви, що, кліпаючи, дивилися на нього.

– Послухай-но, синку: я і твої товариші помітили, що з тобою щось відбувається. Останнім часом ти сам не свій…

– Ні, учителю, я…

– Послухай, – м’яко, але настійливо урвав його чоловік. Він ніжно провів рукою по досконалому овалу юнакового обличчя й делікатно, немовби чашу зі щирого золота, узяв його підборіддя. – Ти мій найкращий учень, а вчитель добре знає свого найкращого учня. Ось уже майже місяць тебе наче нічого не цікавить, ти не береш участі в навчальних бесідах… Зажди, не перебивай мене… Ти віддалився від своїх товаришів, Трамаху… Це очевидно, що з тобою щось коїться, хлопчику. Лише скажи мені, у чому річ, і, присягаюся богами, я зроблю все, щоб тобі допомогти, а снаги мені стане багато. Я нікому не розповім, якщо не хочеш. Даю тобі слово. Але довірся мені…

Широко розплющені (можливо, навіть занадто широко) юнакові карі очі пильно дивилися на чоловіка. На мить запала тиша, а тоді хлопець поволі ворухнув рожевими вустами, вологими й холодними, немовби збирався щось сказати, але так нічого й не промовив. Лише далі дивився, а його витріщені очі скидалися на дві мармурові головки з величезними чорними зіницями. Чоловік зауважив у цих очах щось дивне і поринув у них так глибоко, що заледве помітив, коли юнак, не відриваючи погляду, відступив на кілька кроків. Його біле тіло й далі було напружене, а вуста – міцно стулені…

Після того як хлопець побіг геть, чоловік іще довго стояв нерухомо.

– Він був наляканий до смерті, – сказав Діагор після глибокої мовчанки.

Геракл узяв з миски ще одну інжирину. Удалині грім струснув тишу, наче хвиляста тріскотня гримучої змії.

– Звідки ти знаєш? Він тобі це сказав?

– Ні. Я ж розповів тобі, що він утік, а я так розгубився, що не встиг промовити більше ні слова… Але хоч мені й бракує твого хисту читати людські обличчя, та я не раз бачив страх і гадаю, що можу його впізнати. Такого жаху, як у Трамахових очах, мені ще не траплялося. Погляд хлопця був виповнений ним. Коли я це усвідомив, то не знав, що робити. Немовби… немовби його очі власним переляком обернули мене на камінь. Коли я нарешті роззирнувся, хлопець уже зник. Більше я його не бачив. Наступного дня один його друг сказав мені, що Трамах пішов на полювання. Мене це дещо здивувало, адже той душевний стан, у якому я бачив його напередодні, видавався не надто відповідним до такого дозвілля, але…

– Хто тобі сказав, що він пішов на полювання? – перебив його Геракл, беручи за головку ще одну інжирину з-поміж тих багатьох, що були з вершком накладені у миску.

– Евней, один із двох його найкращих друзів. Другий – Анфіс, син Праксіноя…

– Вони теж навчаються в Академії?

– Так.

– Добре. Розповідай далі, будь ласка.

Діагор провів рукою по лисій голові (тінь на стіні ворухнулася – наче слизькою поверхнею кулі ковзнула гадина) і мовив:

– Того самого дня я вирішив поговорити з Анфісом та Евнеєм. Я знайшов їх у гімнасії…

Вигинисті, вологі руки здіймаються, звиваючись наче змії, бавляться з краплинами, що крихітними лусочками сповзають по них; лунає багатоголосий сміх, жарти перериваються шумом води; повіки – міцно стулені, голови закинуті назад; поштовх – і сміх знову розливається довкола. Якщо дивитися зверху, то на думку спадає образ квітки, утвореної тілами юнаків, або ж образ одного багатоголового тіла; руки – наче хвилясті пелюстки; пара пестить численну лискучо-слизьку голизну; вода вистромлює воложистий язик із рота жолоба; квітка з плоті звивисто рухається… Ураз важке дихання пари застилає нам зір туманною поволокою*.

__________

^{* Цей дивний абзац, який видається поетичним описом юнаків, що миються під душем у гімнасії, містить у синтезованій, але виразній формі майже всі ейдетичні елементи другого розділу, зокрема «вологість», «голова», «звивистий» або «хвилястий». Варто також відзначити повторення компонента «багато» і слова «луска», які траплялися й раніше. Образ «квітки з плоті» видається мені звичайною, не ейдетичною, метафорою.}

¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯

Клуби пари знову розходяться, і можна роздивитися невелике приміщення – роздягальню, судячи з численних тунік і плащів, які висять на побілених стінах, – а також кілька юнацьких тіл різного ступеня голизни. Одне тіло без жодних залишків одягу лежить долілиць на лаві, тимчасом як смагляві руки жадібно ковзають по ньому, масуючи м’язи. Чути сміх: юнаки жартують після душу. Сичання пари, що здіймається від казанів з окропом, поступово стихає. Відхиляється вхідна завіса, і багатоголосий сміх вщухає. Високий сухорлявий чоловік із лискучою лисиною і акуратно підстриженою бородою вітається з юнаками, що квапливо відповідають йому. Чоловік говорить; юнаки уважно його слухають, однак намагаються не переривати своєї діяльності: вони далі одягаються чи роздягаються, витирають великими рушниками свої зграбні тіла, намащують хвилясті м’язи оліями.

Чоловік звертається до двох юнаків: один, із густим чорним волоссям і рум’янцем на щоках, нахилившись, зав’язує сандалії; другий – голий ефеб, якому масували м’язи. Обличчя його – як ми тепер бачимо – прегарне.

Приміщення, як і тіла, випромінює тепло. Туман вихорить і зміїться перед нашими очима, і картина щезає.

– Я запитав їх про Трамаха, – пояснив Діагор. – Спершу вони не дуже розуміли, чого я від них хочу, але обидва визнали, що їхній товариш змінився, хоч вони й не знали чому. А тоді Лісіл, інший учень, який випадково опинився поруч, повідомив мені неймовірну новину: ось уже кілька місяців Трамах потайки вчащає до однієї гетери з Пірея на ім’я Ясінтра. «Може, це через неї він так змінився, учителю», – насмішкувато додав він. Анфіс та Евней, соромлячись, визнали існування цих стосунків. Мене здивувала і певною мірою навіть прикро вразила ця новина, але водночас я відчув неабияку полегкість: звісно, зважаючи на ту благородну освіту, яку він здобув, мене турбувало, що учень приховував від мене свої ганебні візити до портової повії, одначе якщо проблема полягала лише в цьому, я гадав, що немає чого боятися. Я поклав собі знову поговорити з ним за слушнішої нагоди й розумними доводами вказати на помилку, якої припустився його дух…

Діагор замовк. Геракл Понтор запалив настінного світильника, і тіні голів розмножилися: товсті конічні двійники Гераклової заметушилися по саманній[22]22
  Саман – невипалена цегла із суміші глини, соломи та піску.


[Закрыть] стіні, кулясті Діагорові замислено завмерли на місці, їхні ідеальні обриси були порушені жмутиком білого волосся на потилиці й охайною борідкою. Коли філософ знову повів свою розповідь, голос його раптом немовби втратив усю силу:

– Але… тієї ночі, перед світанком, прикордонна варта постукала в мої двері… Якийсь пастух знайшов Трамахове тіло в лісі, недалеко від Лікавіту, і повідомив вартових… Коли тіло впізнали, то прийшли до мене, адже знали, що в його домі нема чоловіків, яким належить повідомляти такі новини, а його дядько Дамін – не в Місті…

Він знову замовк. Чути було далеку грозу й тихий звук, із яким Геракл стяв голову черговій інжирині. Діагорове обличчя скривилося, немовби кожне слово коштувало йому величезних зусиль. Він сказав:

– Може, це здасться тобі дивним, але я почувався винним… Якби того вечора мені вдалося завоювати Трамахову довіру, домогтися, щоби він розповів, що з ним діється… можливо, тоді він не пішов би на те полювання… і досі був би живий, – філософ здійняв очі на свого гладкого бесідника, що слухав його, відхилившись на спинку стільця, з таким тихомирним виразом, неначе ось-ось засне. – Маю зізнатися тобі, що я провів два жахливі дні – гадав, чи Трамах не подався на те своє фатальне полювання, щоб утекти від мене й моєї нетактовності… Тож сьогодні я вирішив: я хочу знати, що з ним відбувалося, що його так лякало і чи міг я якось зарадити йому… Саме тому я прийшов до тебе. У Афінах кажуть: якщо хочеш дізнатися майбутнє, потрібно йти до Дельфійського оракула, а якщо минуле – досить звернутися до розгадника таємниць…

– Казна-що! – раптом вигукнув Геракл.

Його несподівана реакція мало не налякала Діагора. Розгадник підхопився з місця й, волочачи за собою всі тіні від голови, став ходити туди-сюди вогким і холодним приміщенням. Стискаючи товстими пальцями слизувату інжирину, яку щойно взяв із миски, він так само збуджено заговорив далі:

– Я не можу розгадати минуле, якщо не бачу його: мені потрібен якийсь текст, предмет чи обличчя – щось, що я можу побачити, а ти кажеш мені про спогади, про враження, про… здогадки! Як мені керуватися цим?.. Ти кажеш, що твій учень протягом місяця видавався «стурбованим», але що означає «бути стурбованим»?.. – рвучко змахнув рукою Геракл. – Мене теж можна було б назвати «стурбованим», коли я розглядав тріщину за мить до того, як ти увійшов!.. Ти стверджуєш, що бачив жах у його очах… Жах!.. А я тебе запитую: цей жах був написаний у його зіницях іонійськими літерами? Страх – це слово, викарбуване на нашому чолі? Чи, може, це рисунок, накреслений, як та тріщина на стіні? Той погляд, який ти приписав лише страхові, можуть викликати безліч усяких почуттів!

Діагор, дещо зніяковівши, відповів:

– Я знаю, що я бачив. Трамах був нажаханий.

– Ти знаєш те, що, як тобі здається, ти бачив, – виправив його Геракл. – Знати істину означає знати, скільки істини ми здатні пізнати.

– Схожої думки дотримувався Сократ, Платонів учитель, – визнав Діагор. – Він казав, що знає лише те, що нічого не знає. Власне, ми всі з цим згодні. Але наше мислення теж має очі, і ними можна бачити те, чого не бачать очі фізичні…

– Невже? – Геракл різко спинився. – Скажи мені тоді: що ти бачиш?

Він швидко здійняв руку й підніс її Діагорові до обличчя: товсті пальці тримали щось на кшталт зеленої і слизуватої головки.

– Інжирину, – за якусь хвилю відповів здивований Діагор.

– Звичайну інжирину? Таку, як усі решта?

– Так. Схоже, вона ціла. Нормального кольору. Звичайна, нічим не прикметна інжирина.

– Ось! Ось у чому різниця між тобою і мною! – тріумфально вигукнув Геракл. – Дивлячись на цю саму інжирину, я скажу, що вона здається звичайною і нічим не прикметною. Можливо, я навіть дійду до висновку, що, найімовірніше, йдеться про звичайну і нічим не прикметну інжирину, але на цьому я зупинюся. Якщо ж я хочу дізнатися більше, мені треба зазирнути всередину… як я і вчинив із цією, поки ти говорив…

Він легко розділив дві половинки, які доти тримав стуленими: з темного нутра одним хвилястим рухом розлючено здійнялися численні крихітні голівки, що звивалися й ледь чутно сичали. Діагор гидливо скривився. Геракл додав:

– А коли я зазираю всередину… то значно менше за тебе дивуюся, якщо істина відрізняється від тої, яку я очікував!

Він стулив інжирину й поклав її на стіл. Несподівано розгадник промовив спокійнішим голосом, подібним до того, яким він говорив на початку розмови:

– Я сам вибираю інжир в ятці одного метека[23]23
  Метеки – у Стародавній Греції так називали чужинців, що оселилися в полісі. Метеками також ставали звільнені раби. Афінські метеки не мали політичних прав, не могли вступати у шлюб з афінськими громадянами й володіти нерухомістю.


[Закрыть] на агорі. Він хороша людина і, запевняю тебе, майже ніколи не намагається мене ошукати, адже йому добре відомо, що я знаюся на інжирі. Але життя часом неприємно збиткується над нами…

Діагор знову почервонів аж по маківку й вигукнув:

– То ти берешся за роботу, яку я тобі пропоную, чи будеш і далі просторікувати про інжир?

– Зрозумій мене, я не можу взятися за таку роботу… – розгадник узяв кратер і налив у чашу густого нерозведеного вина. – Це було б однаково, що зрадити самого себе. Що ти мені розповів? Лише припущення… і то навіть не мої, а твої… – він похитав головою. – Ні, це неможливо. Хочеш вина?

Але Діагор уже підвівся і стояв, прямий як тростина. Щоки його паленіли рум’янцем.

– Ні, я не хочу вина. І не хочу більше забирати в тебе час. Тепер я знаю, що помилився, прийшовши до тебе. Пробач. Ти виконав свій обов’язок, відкинувши моє прохання, а я виконав свій, звернувшись із ним до тебе. На добраніч…

– Стривай, – промовив Геракл байдужим тоном, наче Діагор, який збирався йти, щось забув. – Я сказав, що не можу взятися за твою роботу, але якщо ти захочеш заплатити мені за мою власну роботу, я прийму твої гроші…

– Що це за жарти такі?

Головки Гераклових очей сипали безліччю насмішкуватих іскорок, наче все те, що він казав доти, справді було тільки якимось неосяжним жартом.

– Тої ночі, коли вартові принесли Трамахове тіло, – пояснив розгадник, – старий божевільний на ім’я Кандал побудив усіх у моєму кварталі. Як і всі решта, я вийшов на вулицю дізнатися, що сталося, і побачив труп. Його оглядав лікар Асхіл, але цей невіглас не здатен побачити щось далі власного носа… Натомість я побачив дещо, і побачене видалося мені цікавим. Я вже й не думав про це, але твоє прохання мені нагадало… – він замислився, погладжуючи бороду. Й ураз, немовби раптово ухваливши рішення, вигукнув: – Так, я беруся розгадати таємницю твого учня, Діагоре, але не через те, що ти нібито побачив, коли розмовляв із ним, а через те, що я справді побачив, коли розглядав його труп!

Жодне з тих численних запитань, які постали в Діагоровій голові, не дістали бодай якоїсь відповіді від розгадника, який лише додав:

– Не варто нам говорити про інжирину, перш ніж ми зазирнемо всередину. Я волів би нічого більше не казати тобі, адже можу помилятися. Але повір, Діагоре: якщо я розгадаю свою загадку, твоя, цілком імовірно, теж буде розгадана. Якщо ти згоден, можемо перейти до обговорення моєї платні…

Трохи посушивши голови численними аспектами фінансового боку питання, вони зрештою дійшли згоди. Після цього Геракл заявив, що назавтра почне розслідування: вирушить до Пірея, щоб відшукати ту гетеру, з якою Трамах мав стосунки.

– Можна я піду з тобою? – урвав його Діагор.

Розгадник здивовано глянув на нього, а філософ тим часом додав:

– Я знаю, що в цьому немає потреби, але мені хотілося б піти. Я хочу брати участь у розслідуванні. Це дасть мені змогу думати, що я бодай чимось допомагаю Трамахові. Обіцяю слухатися тебе й робити все, що накажеш.

Геракл Понтор стенув плечима й, усміхнувшись, сказав:

– Що ж, зважаючи на те, що гроші твої, Діагоре, гадаю, ти маєш цілковите право найняти сам себе…

Цієї миті численні змії, що згорнулися біля його ніг, здійняли лускаті голови і, сповнені люті, висолопили слизуваті язики*.

__________

^{* Ці останні рядки, поза всяким сумнівом, здивували читача так само, як і мене! Певна річ, це не може бути складна метафора, але й розуміти буквально ці рядки не випадає: це вже буде занадто – вважати, як Монтал, що «численні змії» кубляться на підлозі Гераклової кімнати і що діалог між ним і Діагором відбувається в «місці, де кишить гаддям, що повільно повзає, холодне, по руках і ногах головних героїв, тимчасом як ті, не помічаючи нічого, розмовляють собі далі». (Пояснення, яке пропонує цей видатний знавець грецької літератури, – абсурдне: «Чому б у кімнаті не бути зміям, якщо авторові так заманулося? – каже Монтал. – Адже, зрештою, не нам, а саме авторові належить останнє слово щодо всього, що відбувається у світі його твору»). Але читачеві не варто перейматися: це останнє речення про змій – цілковито вигадане. Звісно, вигадані й усі попередні, адже йдеться про художній твір, але слід добре розуміти: останнє речення – це вигадка, у яку читач не повинен вірити, тимчасом як усім решта, хоч і теж вигаданим, треба йняти віру принаймні доти, доки триває читання, щоб розповідь мала сенс. Насправді єдина мета цього безглуздого закінчення, на мій погляд, – це посилити ейдезис: автор прагне, щоб ми побачили образ, захований у цьому розділі. Утім, це ненадійний хід, адже читач запросто може припуститися помилки й подумати про найочевидніше. Сьогодні вранці, коли мій переклад ще не дістався до цього місця, ми з Єленою несподівано виявили не лише правильний ейдетичний образ цього розділу, а й, гадаю, ключ до всієї книжки. Ми поквапилися розповісти про це Елію, нашому керівникові.}